Тихоокеанський театр військових дій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тихоокеанський театр військових дій

План

1. Початок війни на Тихому океані

2. Зміна ситуації на Тихоокеанському театрі військових дій у 1942-1944 рр.

В басейні Тихого океану, включаючи Азію, зіткались інтереси капіталу США, Англії, Франції, Японії та інших держав. Американська далекосхідна політика була спрямована на поширення проникнення США у Південно-Східній Азії, але у них був головний конкурент у цій справі - Японія.

З початку 30-х рр. Японія почала війну в Китаї. В її інтересах був також напад на СРСР, але після зіткнень поблизу о. Хасан та на р. Халкін-Гол японці стали проявляти більшу стриманість в цьому відношенні. Погляди Японії були також спрямовані і на південь - на Французький Індокитай, Голландську Індію (Індонезію), Таїланд, Малайю, Британську Індію, Філіппіни, Австралію, Нову Зеландію, острови Тихого та Індійського океанів.

22 вересня 1940 р. японські війська перейшли кордон Індокитаю і протягом декількох днів захопили декілька пунктів (Лонг-Донг, Лангсон), висадили морський десант з танками в Хайфоні. Тим самим відкривався шлях в Індонезію, Бірму, Таїланд, до Сінгапуру.

Саме в цей час, наприкінці вересня 1940 р., в Берліні був підписаний Троїстий пакт про військовий союз між Німеччиною, Італією та Японією, за яким країни домовились про розподіл світу на сфери впливу: Європа - сфера панування Німеччини та Італії, а "великий східно-азійський простір" - сфера панування Японії.

3 лютого 1941 р. Гітлер прийняв японського посла Курусу, в бесіді з яким заявив, що у Німеччини і Японії немає територіальних суперечок, хоча насправді такі протиріччя існували: "Як Німеччина не має територіальних інтересів у Східній Азії, так і Японія не має таких інтересів в Європі і Африці. Німеччина здійснює колоніальну політику лише в Африці. Обидві країни повинні жити століттями разом без конфліктів". В той же час Німеччина постійно підштовхувала Японію до початку військових дій, при цьому обіцяючи, що якщо виникне війна із США, То Німеччина оголосить їм війну.

13 квітня 1941 р. міністр закордонних справ Мацуока на шляху з Берліну в Москві підписав радянсько-японський пакт про нейтралітет. Правлячі кола розглядали його як засіб дипломатичного маскування, яке полегшувало експансію в бік південних морів. Незабаром після підписання пакту був розроблений план нападу на СРСР під кодовою назвою "Кан-Току-Ен" ("Особливі маневри Квантунської армії"), який передбачав раптовий напад і захоплення Владивостока, Хабаровська, Благовещенська, Миколаївська-на-Амурі, Петропавловська-Камчатського та інших міст Далекого Сходу. При цьому передбачалося використання бактеріологічної зброї.

Бачачи неминучість збройного конфлікту, до нього почали готуватись і США. Військово-морські сили були розділені на 3 флоти - Азійський, Тихоокеанський та Атлантичний. Найбільші сили були зібрані на Тихому океані, у військово-морські базі Пірл-Харбор.

З метою попередження конфлікту у березні 1941 р. у Вашингтоні почалися таємні японо-американські переговори. Закінчилися вони нічим у грудні 1941 р., тому що обидві сторони вважали апетити іншої надмірними.

Після нападу Німеччини на СРСР найбільш агресивні кола Японії стали наполягати на негайному вступі у війну і захопленні Далекого Сходу. Того ж вимагала і Німеччина.

2 липня 1941 р. відбулася таємна нарада керівних військових діячів, яка прийняла рішення: "Хоча наші відносини до німецько-радянської війни визначаються духом вісі Рим-Берлін-Токіо, ми деякий час не будемо втручатися в неї, але здійснимо заходи з власної ініціативи, таємно озброюючись для війни з Радянським Союзом... Якщо німецько-радянська війна буде розгортатися на користь Японії, ми, застосувавши зброю, розв'яжемо північну проблему і забезпечимо стабільність в північних районах".

Японські керівники розраховували, що успіхи Німеччини примусять СРСР перекинути війська з Далекого Сходу на Захід, тоді можливим буде захоплення Східного Сибіру і Примор'я. Поки ж вся увага була прикута басейну Тихого океану. Але сподівання Японії не виправдались. На Далекому Сході постійно протягом війни перебували війська Червоної армії. До того ж перемога радянських військ під Москвою сприяла тому, що Японія відмовилася від нападу на СРСР.

Наприкінці липня 1941 р. почала окупацію південної частини Індокитаю. В США розцінили це, як загрозу їх тихоокеанським володінням. Вони зробили спробу дипломатичного та економічного тиску на Японію, в чому їм допомагала Англія, але це не дало своїх результатів. Призвело це тільки до того, що військові кола Японії почали наполягати на найскорішому початку війни Японії проти США.

6 вересня 1941 р. відбулася імперська конференція, яка прийняла документ "Принципи здійснення державної політики імперії". В ньому зокрема йшлося: "Імперія приймає рішення не зупинятись перед війною з Америкою (Англією, Голландією) і відповідно до цього приблизно до кінця жовтня закінчую усі військові приготування". При цьому в документі підкреслювалось: "Імперія особливо повинна прагнути того, щоб не допустити створення об'єднаного фронту Америки і Радянського Союзу".

1 вересня 1941 р. японський ВМФ був переведений на положення військового часу, 18 вересня армійський відділ головної ставки віддав наказ про підготовчі заходи до операцій. ВМФ поповнювався новими суднами, війська перекидались до Південного Китаю, на Тайвань та в Індокитай.

Події наближали військове розв'язання. 6 жовтня 1941 р. представники вищого командування армії прийняли рішення, в якому говорилося: "Перспектив на сприятливий підсумок японо-американських переговорів немає, тому війна неминуча" (хоча переговори ще тривали).

27 листопада 1941 р. військове та морське міністерства США направили командуванню американських збройних сил, які були розташовані на "передній лінії оборони" попередження про можливість війни. Починається безпосередня підготовка, але обов'язковою умовою було те, щоб першими війну не починати.

15 листопада був відданий наказ по японській армії, який передбачав "знищити найважливіші бази США, Англії, а потім і Голландії у Східній Азії".

21 листопада японський уряд отримав запевнення уряду Німеччини про вступ Німеччини у війну проти США.

25 листопада в Берліні на 5 років був продовжений строк дії "Антикомінтернівського пакту".

Таким чином, військова та дипломатична підготовка до війни Японією була завершена.

7 грудня японські дипломати на переговорах у Вашингтоні передали державному секретарю США Г.Хеллу записку японського уряду: "Уряд Японії вважає неможливим досягнення угоди шляхом подальших переговорів". А за годину до цього почався напад на Пірл-Харбор.

Для початку війни велася ретельна підготовка наступальних операцій. Особливе місце відводилося плану нанесення раптового удару по головній базі ВМС США на Гавайях. Було прийняте рішення про повітряний удар по ній. Для цього використовувались усі 6 японських авіаносців, які в той час можна було використати. До цього слід додати 3 крейсери, 9 есмінців, більше 30 підводних човнів і 8 танкерів.

7 грудня 1941 р. о 7 годині 55 хвилин перша хвиля, а о 9 годині друга хвиля японських літаків завдали раптового удару по суднам у порту, аеродромам і наземним укріпленням (перша хвиля - 183 літаки: 40 торпедоносців, 51 пікіруючий бомбардувальник, 49 бомбардувальників і 43 знищувача; друга хвиля - 170 літаків: 80 пікіруючих бомбардувальників, 54 бомбардувальники і 36 знищувачів; всього 353 літаки).

Втрати американців склали: затоплено 5 і пошкоджено 3 лінкори, виведені з ладу 3 легких крейсери та 3 есмінці, знищено або пошкоджено більше 300 літаків, вбито 2400 чоловік. Японці втратили 29 літаків і декілька підводних човнів.

7 грудня після цього в США вважається "днем ганьби". Командуючий Тихоокеанським флотом адмірал Кіммель і командуючий гарнізоном Гавайських островів генерал Шорт були відсторонені зі своїх посад, їх збирались передати суду військового трибуналу. Але причини цієї поразки були більш глибокими. По перше, це втрата пильності на базі флоту.

Наприклад, на світанку 7 грудня патрульний есмінець "Уорд" затопив в забороненій зоні на підступах до Пірл-Харбору два невідомих підводних човни, діючи відповідно до інструкції. Командуючий флотом адмірал Кіммель, якому доповіли про це о 7 год. 40 хвилин, наказав взяти від капітана есмінця докладні пояснення. Але часу для з'ясування вже не лишалось.

Був і інший сигнал, який не дійшов до командування і вказував на глибину втрати пильності на базі флоту. На пересувній радіолокаційній станції, яка знаходилася в північній частині острову Оаху, чергували два рядових. У неділю станція припиняла роботу о 7 год. ранку, але випадково чергові не пішли і о 7 год. 02 хвилини включили своє устаткування. Незабаром вони виявили крупну ціль - на відстані 136 міль летіла велика група літаків. О 7 год. 15 хвилин рядові повідомили про це по телефону в інформаційний центр, де єдиним офіцером був практикант в якості офіцера зв'язку від знищувальної авіації лейтенант К. Тайлер. Він по своєму витлумачив появу цілі, і вирішив, що донесення не заслуговує на увагу. Ніяких заходів здійснено не було.

По-друге, відповідальність лежить на керівниках вашингтонської громадянської та військової адміністрації: начальнику штабу армії Маршаллу, військовому міністру Стімсону, військово-морському міністру Ноксу, начальнику штаба ВМС Старку. Адже саме вони краще за інших знали обстановку, від них залежало своєчасне приведення збройних сил в повну бойову готовність. Проте навіть 6 і особливо вранці 7 грудня, коли була розшифрована остання частина телеграми з Токіо на адресу японського посольства (про припинення переговорів з США, що було рівнозначно оголошенню війни), своєчасного попередження на Гавайї надіслано не було.

Таємну телеграму стали розшифровувати ввечері 6 грудня, але до кінця її не розшифрували. Коли ж вранці 7 грудня розшифровка була закінчена і стало зрозумілим, що о 13 год. за вашингтонським часом слід очікувати нападу Японії, то не могли розшукати генерала Маршалла, який був на прогулянці верхи. І тільки об 11 год. 30 хвилин в штабі армії США відбулася військова рада, де було вирішено послати попередження на Гавайї.

Подальші події М.Яковлев описує таким чином (Яковлев Н.Н. Загадка Пирл-Харбора.- М., 1968): "Генерал Маршалл мав багатий вибір можливостей для найскорішої передачі попередження. На його столі стояв телефон з кодуючим пристроєм, який забезпечував прямий зв'язок зі штабом Шорта. ФБР мало свою власну телефонну лінію з Гавайськими островами. Старк запропонував використати радіостанцію військово-морського флоту, більш потужну, ніж радіостанція армії. Маршалл обрав шлях, який став найбільш повільним,- об 11 год. 52 хвилини телеграма була передана на радіостанцію армії. Там втратили дорогоцінний час, розбираючи почерк генерала,- Маршалл зовсім не був майстром каліграфії. Нарешті, розібрали текст і зашифрували його. Оскільки з Гавайськими островами зв'язатись не вдалося, телеграму направили через звичайні комерційні канали зв'язку - компанію "Вестерн юніон". Це означало, що при прийнятті в Гонолулу юнак-розсильний на мотоциклі привезе шифровку до штабу генерала Шорта. Так і вийшло: комерційною лінією телеграма була справно передана та вручена адресату через декілька годин після закінчення нападу на Пірл-Харбор. Коли у Вашингтоні стало відомо про початок нападу ворога, Маршал вже по телефону зв'язався зі штабом Шорта. Під час розмови від виразно чув в телефонній трубці вибухи японських бомб".

Японські війська продовжили військові дії і на інших ділянках фронту. 7 грудня вони вторглися до Таїланду. Взагалі за декілька місяців війни в Тихому океані вони захопили Малайю і Сінгапур, Бірму, основні острови Індонезії, частину нової Гвінеї, Філіппіни, Гонконг, острови Гуам, Уейк, Нова Британія, Соломонови. Площа окупованої території складала 3800 тис. кв. км, на ній проживало 150 млн. чоловік. Це не враховуючи Китаю, де війна ще тривала. радянський напад військовий тихоокеанський

У 1942 р. Японія продовжує війну за панування у "Великій Східній Азії". Але США і Англія нарощували військову могутність, їх бойові дії набували все більш активного характеру. Японії не вистачало ресурсів і сил для успішної боротьби, до того ж вона здійснила великі стратегічні помилки, не використавши перевагу, отриману після Пірл-Харбора.

Начальник генерального штабу армії США генерал Маршалл писав пізніше: "Стратегічний задум японського головного командування вже з самого початку був порушений, тому що японці втратили можливість відразу ж висадити війська на Гавайські острови, зайняти о. Оаху та інші важливі військові бази. Якщо б вони це здійснили, то США позбавились би найважливішого центру оборони. Більш того, звідси японці могли б керувати операціями в західній частині Тихого океану. Таким чином, великі стратегічні помилки, а головне героїчна боротьба радянського та англійського народів врятували Сполучені Штати Америки від продовження війни на власній території".

7-8 травня 1942 р. відбулася крупна битва між японським та американським ВМС в Кораловому морі. Хоча японці і не програли її, але вони більше не здійснювали спроб подальшого просування.

Після цього на Тихоокеанському театрі військових дій починається перелом.

4 червня 1942 р. був завданий потужний удар по японському флоту поблизу о. Мідуей. Японці зазнали великих втрат, після чого вже не відважувалися на великі наступальні операції у віддаленні від своїх баз. Японія перейшла до оборони.

США послідовно стали нарощувати свої сили в регіоні. Після інтенсивної підготовки влітку 1943 р. почалися наступальні операції союзників. Головним об'єктом були Соломонови острови. Ще у серпні 1942 - лютому 1943 рр. там проходили запеклі бої. До кінця жовтня 1943 р. вся центральна частина Соломонових островів знаходилась під контролем американських військ. В той же час розгорнулись наступи американо-англійських військ в джунглях південно-східної частини Нової Гвінеї та в районі Алеутських островів.

У зв'язку із загальними змінами стратегічної обстановки та несприятливим для Японії розвитком військових дій 30 вересня 1943 р. головна ставка та уряд Японії прийняли рішення "Про загальні принципи ведення війни". Новий стратегічний курс полягав в тому, щоб сферу державної оборони обмежити районом, який включав Курильські острови, острови Огасавара, внутрішню частину Південних морів, західну частину Нової Гвінеї, Зондські острови і Бірму, відповідно до цього скоротити колишню стратегічну зону, яка підлягала утриманню, а тим часом прагнути спрямувати усі сили на поповнення військового потенціалу, зробивши головний упор на авіацію.

Таким чином, до кінця 1943 р. англо-американські війська домоглися перелому на Тихоокеанському, а також на Атлантичному театрах військових дій.

В 1944 р. військові зусилля Великобританії та США в цьому регіоні ще більше активізуються. При цьому вони спиралися на значну перевагу своїх сил і засобів. На початку 1944 р. їх перевага була за загальною чисельністю військ у 1,5 рази, авіації - у 3 рази, кораблів різних класів - в 1,5-3 рази.

Розраховуючи перетворити басейн Тихого океану в зону свого виключного панування, США по суті монопольно проводили наступальні операції, щоб після війни закріпити за собою важливі стратегічні позиції.

На початку 1944 р. американці заволоділи рядом островів в південно-західній частині Тихого океану, у квітні 1944 р. вони висадилися на півночі Нової Гвінеї. Зосередив великі сили на Гавайях, 22 січня вони взяли курс на Маршаллові острови. Японці не могли чинити будь-який опір і до 4 лютого Маршаллові острови були під контролем американців. Японці вимушені були перевести основні сили флоту в район Сінгапуру та в Японію. Гарнізони на Каролінських островах опинились без прикриття. Американці перемістили на Маршаллові острови свої сили, бази для авіації та флоту. Звідси зручно було завдавати удари по Маріанським і Каролінським островам.

Незабаром почалась боротьба за Маріанські острови. Вони були дуже важливі, тому що знаходились на шляху на північ до Японії і на захід до Філіппін і узбережжя Китаю. Це був єдиний острівний бар'єр, який дозволяв японцям перекидати авіацію з Японії і Філіппінських островів на будь-який острів в західній частині Тихого океану.

Американці зібрали великі сили для захоплення Маріанських островів. 15 червня почалися бої і до 10 серпня усі Маріанські острови були зайняті американцями. Генерал Тодзіо, голова японського уряду, повідомляючи про падіння острову Сайпан, говорив: "Японія опинилась перед лицем небувалої великої національної кризи".

Після цього збройні сили США перенесли зусилля на південно-західну частину Тихого океану. У жовтні 1944 р. був висаджений великий десант на острів Лейте (Філіппіни). Японці направили туди великі війська, але відновити становище їм не вдалося. У великій морські битві поблизу Філіппінських островів 24-25 жовтня японці втратили 4 авіаносця, 3 лінкора, 10 крейсерів, 9 есмінців і 1 підводний човен, після чого японський флот припинив існування як військово-морська сила. Усі острови Філіппінського архіпелагу окрім острову Лусон зайняли американці.

Збройна боротьба тривала і на сухопутних фронтах. На початку квітня 1944 р. японці з території Бірми вторглися в Індію, але зазнали там поразки. У серпні 1944 р. союзниками була звільнена і Північна Бірма.

В умовах загрози втрати морських комунікацій, які пов'язували метрополію з країнами південних морів, верховне командування Японії вирішило провести велику наступальну операцію з метою встановлення єдиної сухопутної комунікації від Маньчжурії до Сінгапуру. Це дозволяло забезпечити вивіз з Південно-Східної Азії стратегічних матеріалів, велике значення також приділялося захопленню американських військово-повітряних баз в Центральному та Південному Китаї.

Становище Японії стало погіршуватись і в результаті поширення Руху опору в окупованих країнах, хоча його розвиток здійснювався нерівномірно. Активно боротьба проти окупантів велася в Індокитаї (В'єтнам, Лаос, Камбоджа), Малайї, Бірмі (яку Японія ще в січні 1943 р. проголосила "незалежною і суверенною державою"), на Філіппінах, в Індонезії, Китаї та інших країнах.

Національно-визвольна боротьба народів Азії стала найважливішим фактором боротьби проти японських агресорів.

Невдачі у збройній боротьбі Японії супроводжувались загостренням становища всередині країни. Зростали складності в економіці. Наявним було падіння промислового виробництва, відставання військового виробництва від виробництва протистоячих їй у війні країн (наприклад, у 1944 р. США побудували 96 тис. літаків, а Японія - 28 тис.), особливо падало виробництво громадянської продукції, сільськогосподарської продукції. В країні лютувала реакція. Все населення знаходилось під неослабним контролем жандармерії і поліції, було опутане системою кругової поруки та взаємного стеження, використовувались примусові роботи та кріпосницька система землеробства, харчі та одяг розподілялися за картками. Незабаром ці негоди були поглиблені бомбардуваннями американської авіації. У громадському житті наявними були сувора цензура, заборона на будь-який прояв вільної думки. Все це породжувало зростання незадоволення політикою уряду і в верхах і низах.

18 липня 1944 р. генерал Тодзіо, нарешті вимушений був піти у відставку разом з урядом. Його змінив на посаді прем'єра генерал Койсо - генерал-губернатор Кореї. Його уряд зробив видимість деякої лібералізації внутрішнього життя, але в дійсності продовжував залишатися на позиціях крайньої реакції і мілітаризму. В той же час, не бачачи шляхів до переможного завершення агресивної війни на Тихому океані і в Азії, уряд Койсо поставив за мету домогтися компромісного миру.

Размещено на Allbest.ru