Кирило-Мефодіївське товариство в історичних дослідженнях другої половини ХІХ-ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО В ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТ.

07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

ЛУНЯК ЄВГЕН МИКОЛАЙОВИЧ

Дніпропетровськ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історіографії та джерелознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Болебрух Анатолій Григорович Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри історіографії та джерелознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Пінчук Юрій Анатолійович Інститут історії України НАН України, завідувач відділу української історіографії

доктор історичних наук, професор Світленко Сергій Іванович Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри історії України, декан історичного факультету

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Захист відбудеться “25” червня 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 Дніпропетровського національного університету за адресою: (49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагарина 72, ауд. 307)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова 8)

Автореферат розісланий “20” травня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

АНОТАЦІЯ

Луняк Є.М. Кирило-Мефодіївське товариство в історичних дослідженнях другої половини ХІХ-ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2003.

У дисертації здійснений комплексний аналіз історичних досліджень Кирило-Мефодіївського товариства другої половини ХІХ-ХХ ст., від появи перших згадок про нього в літературі до сучасного періоду. Зроблена спроба періодизації й систематизації історіографії цієї проблеми. Особливу увагу звернено на комплекс літератури, який раніше не досліджувався або замовчувався в радянській історіографії (праці зарубіжних та українських діаспорних дослідників, репресованих радянських істориків). Висвітлено еволюцію образу товариства в історичній літературі та загальні тенденції для певних періодів.

Ключові слова: історіографія, історична література, Кирило-Мефодіївське товариство, братство, гурток, ідеологія, образ.

АННОТАЦИЯ

Луняк Е. Н. Кирилло-Мефодиевское общество в исторических ииследованиях второй половины ХІХ-ХХ вв. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06.-Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины.-Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2003.

В диссертации сделана попытка показать основной массив работ о Кирилло-Мефодиевском обществе и провести их комплексный анализ. Основное внимание уделено проблеме видения данного общества в исторической литературе второй половины ХІХ-ХХ вв., эволюции образа общества в историографии. Хронологическими границами исследования являются 1847 г. (появление первых публикаций о кирилло-мефодиевцах) и 2001 г. Сделана попытка систематизации и периодизации историографии Кирило-Мефодиевского общества. Все исторические исследования Кирилло-Мефодиевского общества можно раделить на три категории: отечественные (украино- и русскоязычные, издававшиеся на этнических украинских землях, а также в пределах государств, в состав которых входили украинские земли: Российская и Австро-Венгерская империя, Польша, СССР, современная Украина, а также издания украинской диаспоры созданные для современной Украины), зарубежные (иноязычные, издававшиеся за рубежем (преимущественно в Австро-Венгрии, Австрии, Германии, Польше, Франции, Великобритании, США и Канаде), а также современные российские) и украинские диаспорные (созданные за пределами этнической Украины, на украинском языке и рассчитанные на диаспорных украинцев).

Наибольший блок литературы составляют отечественные исследования. При их рассмотрении была использована периодизация историографии Кирилло-Мефодиевского общества, предложенная Г.Д.Казьмирчуком. Вся отечественная историография общества была хронологически разделена на три периода: досоветский, советский и постсоветский и детализирована автором.

Большое внимание в диссертации было уделено комплексу литературы, который раньше в силу ряда причин не исследовался или замалчивался в советской историографии. Это работы зарубежных и украинских диаспорных исследователей, а также репрессированных советских историков.

Историография Кирилло-Мефодиевского общества начала складываться еще при жизни самих кирилло-мефодиевцев и при их непосредственном участии. Особенно здесь нужно выделить мемуары Н.И.Костомарова и П.А.Кулиша. В силу того, что противоречивые утверждения в литературе были заложены самими кирилло-мефодиевцами, эти противоречия сохранились в историографии и в дальнейшем. Во второй половине ХІХ в. происходит процес накопления фактических данных о кирилло-мефодиевцах. В начале ХХ в. в следствии политизации общества образ кирилло-мефодиевцах принимается для утверждения определенных политических постулатов. Кирилло-Мефодиевское общество рассматривалось как первая организация украинских сепаратистов, революционно-демократический кружок, украинская национально-патриотическая организация.

В советский период отличительной чертой историографии Кирилло-Мефодиевского общества стало априорное разделение его членов на два крыла: буржуазно-либеральное (Н.И.Костомаров, П.А.Кулиш и др.) и революционно-демократическое (Т.Г.Шевченко, Н.И.Гулак и др.), которое присутствует в абсолютном большинстве работ советских историков.

Зарубежная историография Кирилло-Мефодиевского общества развивалась в тесной связи с украинской диаспорной, и большинство иноязычных работ принадлежит перу украинских диаспорных историков. По причине того, что история общества, как правило, не была известна зарубежному читателю, основное внимание в большинстве иноязычных работ уделено информативной стороне истории кирилло-мефодиевцев, описанию фактов, цитированию документов, хотя, иногда, проводится и глубокий анализ деятельности общества, исследование конкретных проблем его истории. Основной тезис большинства иностранных и диаспорных работ - национально-освободительный характер деятельности кирилло-мефодиевцев. В современный период украинская диаспорная историография в симбиозе с советской создала базу для формирования украинской историографии периода независимости. Украинская постсоветская историография видит в кирилло-мефодиевцах выдающихся деятелей украинского национального возрождения, внесших весомый вклад в процесс становления украинской государственности.

Ключевые слова: историография, историческая литература, Кирилло-Мефодиевское общество, братство, кружок, идеология, образ.

SUMMARY

Lunyak Y.M. Cyrillo - Methodian society in historical researches of the second half of the XIX - XX centuries. - Manuscript.

Thesis on competition for the candidate degree of historical sciences on a speciality 07.00.06 - Historiography, Sourceology and Special historical disciplines. - Dniepropetrovsk National University. - Dniepropetrovsk , 2003.

The complex analysis of historical researches of Cyrillo - Methodian society in the second half of the ХIX-XX centuries, from occurrence of the first mentions about it in the literature up to the modern period is made in the thesis. The attempt of periodization and ordering historiography of this problem is made. Special attention is inverted on a complex of the literature, which earlier was not investigated or was ignored in Soviet historiography (work of the foreign and Ukrainian dyasporial researchers, repressional Soviet historians). The evolution of an image of the society in the historical literature and general tendencies for the certain periods is covered.

Keywords: historiography, historical literature, Cyrillo - Methodian society, brotherhood, circle, ideology, image.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена темою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (26 сторінок, 401 назва) та двох додатків (ілюстрацій). Загальний обсяг роботи 211 сторінок.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Історіографія Кирило-Мефодіївсь-кого товариства почала складатися ще за життя самих кирило-мефодіївців і постійно поповнювалась. Існують десятки робіт, які присвячені виключно йому. Кількість же робіт, де історія товариства торкається побіжно, визначити не уявляється можливим. За півтора століття від часу його існування накопичилася величезна маса історичних праць, тією чи іншою мірою присвячених кирило-мефодіївцям. Існує необхідність вивчення цієї літератури, аналізу, систематизації, періодизації. Дуже часто історична література, особливо радянська, містить у собі нашарування штучних історичних міфів, ідеологічних настанов, і потрібно об'єктивно розглянути цей масив, відділивши раціональне зерно від ідеологічних нашарувань. Довгий період великий масив історичних праць про Кирило-Мефодіїв-ське товариство був практично невідомий, оскільки радянська історіографія в силу ідеологічних причин обминала їх. Це праці зарубіжних дослідників, українських діаспорних істориків та особливо тих, хто отримав в радянській історіографії тавро “українських буржуазних націоналістів” та “фальсифікаторів історії”.

Кирило-Мефодіївське товариство стало визначною подією в українській історії. Дуже часто у ХХ ст. образ кирило-мефодіївців використовувався для підкріплення певних ідеологічних положень. Сучасні умови створили можливість для всебічного і об'єктивного аналізу всього обсягу літератури про товариство. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства є унікальним і важливим феноме-ном української історії, який потребує уважного й об'єктивного вивчення, що у свою чергу вимагає ознайомлення з досвідом попередніх поколінь дослідників цієї проблеми. Вивчення й узагальнення наукової спадщини вітчизняних і зарубіжних істориків є актуальним питанням сучасної української історіографії.

Зв'язки з науковими темами. Дисертаційна робота виконувалася в рамках досліджень, які проводилися кафедрою історіографії та джерелознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету відповідно до науково-дослідної теми: “Етнонаціональна історія духовного розвитку Наддніпрянщини ХVІ-початку ХХ ст.: суспільна думка та воєнна історія” (номер державної реєстрації Р№0101U001527).

Об'єктом дисертаційного дослідження є вітчизняна, зарубіжна та українська діаспорна історіографія.

Предметом дисертаційного дослідження є погляди істориків на Кирило-Мефодіївське товариство, формування та еволюція його бачення в історичній літературі.

Хронологічні межі даного дослідження охоплюють період від 1847р., тобто від часу появи перших згадок про кирило-мефодіївців, до нашого часу. Звичайно, 1847р. не був роком зародження історіографії Кирило-Мефодіївського товариства, проте публікації 1847 і наступних років, неопубліковані свідчення, зокрема, самих кирило-мефодіївців, створили передумови виникнення історіографії цієї проблеми.

Метою цього дослідження є висвітлення еволюції образу Кирило-Мефодіївського товариства в історичній літературі другої половини ХІХ-ХХ ст. Виходячи з цього можна сформулювати основні завдання праці: зробити комплексний аналіз всього масиву праць, присвячених Кирило-Мефодіївському товариству; періодизувати історіографію товариства; простежити її еволюцію; визначити загальні тенденції для певних періодів; виявити й проаналізувати дискусійні питання історії Кирило-Мефодіївського товариства та визначити підходи до їх розв'язання, що робилися в історіографії

Методи дисертаційного дослідження. В роботі використовувались як загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення), так спеціальноісторичні методи: порівняльно-історичний, історико-генетичний та персонологічний. Використовува-лись принципи періодизації та класифікації. В основу дослідження покладено принципи історизму та наукової об'єктивності.

Джерельну базу роботи складають насамперед опубліковані праці дослідників Кирило-Мефодіївського товариства, також спогади і свідчення кирило-мефодіївців та осіб, що були близькими до них. Враховуючи специфіку історіографічного дослідження, його джерельну базу можна поділити на дві частини: перша - дослідження історії товариства, що виступають в даному разі як історіографічні джерела (основне коло джерел даної роботи) та друга - джерела, що безпосередньо висвітлюють історію Кирило-Мефодіївського товариства і допомагають з'ясувати ступінь достовірності висновків історіографічних робіт.

Всі дослідження Кирило-Мефодіївського товариства можна поділити на три групи: 1) власне дослідження Кирило-Мефодіївського товариства; 2) біографії кирило-мефодіївців, де розглянуто діяльність товариства і, нарешті, 3) розгляд Кирило-Мефодіївського товариства в контексті узагальнюючих історичних праць. Аналізуючи історичну літературу про кирило-мефодіївців, найбільшу увагу було звернуто на дослідження першої групи, оскільки саме в цьому колі містяться найгрунтовніші розвідки про Кирило-Мефодіївське товариство, але їх не так вже й багато. Значно більший обсяг праць містить література другої групи (так, коло шевченкознавчих праць в багато разів перевищує дослідження товариства і біогра-фічні розвідки про решту кирило-мефодіївців разом узяті), але слід зауважити, що дуже часто звернення до історії Кирило-Мефодіївського товариства тут носять характер побіжних, інформативних згадок, а сама його діяльність подається як один з епізодів біографії певного кирило-мефодіївця, без грунтовного аналізу історії товариства, якщо увага історика не звернена саме на нього. Особливо це стосується таких видатних осіб, як Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш та М.І.Костомаров, хоча саме в ракурсі біографії останнього часто й розглядається історія Кирило-Мефодіївського товариства. Велику увагу товариству приділено в біографічних розвідках про тих людей, які стали відомими саме завдяки секретному процесу 1847р. - М.І.Гулак, В.М.Білозерський, М.І.Савич, О.О.Навроцький, І.Я.Посяда, Г.Л.Андрузький та ін. Література третьої групи є наймасовішою, але розгляд Кирило-Мефодіївського товариства тут, здебільшого, поверховий, дуже часто навіть без використання джерел з історії товариства, коли історик будує своє уявлення про нього лише на підставі історичної літератури. Хоча і в цьому колі інколи містяться дуже грунтовні спостереження. А, отже, література другої і третьої груп також потребує уважного вивчення.

В якості додаткових джерел були використані також навчальні посібники, підручники, література довідкового характеру, публіцистичні твори тощо.

Крім опублікованих творів, залучено також архівні матеріали. Насамперед, це матеріали ЦДІАУ (Ф.442), ІР НБУВ (Ф.І. [архів П.О.Куліша], Ф.Х., Ф.ХХІІ. [архів М.І.Костомарова], Ф.209. [архів О.О.Тулуба]), а також документи з Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського, що стосують-ся родини Кулішів-Білозерських. Ці джерела допомагають кращому розумінню історії КМТ та ролі в ній її учасників.

Стан наукової розробки теми. Дослідження історіографії зазначеної теми були обумовлені постійним зростанням обсягу друкованих праць, присвячених кирило-мефодіївцям. Перші спроби аналізу досліджень про Кирило-Мефодіївське товариство робляться вже з кінця ХІХ ст. (М.П.Драгоманов, О.М.Пипін, О.Я.Кониський, М.І.Стороженко, В.І.Семевський). З початку ХХ ст. кожний серйозний історик, звертаючись до історії КМТ, вважає за необхідне показати бібліографію проблеми (М.С.Возняк, Д.І.Багалій, З.Гуревич). Першим дослідженням власне історіографії товариства можна вважати роботу П.А.Зайончковського “Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847)” (1959). У цьому дослідженні зроблено спробу охопити основний масив праць про Кирило-Мефодіївське товариство й об'єктивно його оцінити. Характерною особливістю роботи Зайончковського є відхід від догматизму радянської історичної науки. Хоча, звичайно, повної об'єктивності на той момент дотриматись було неможливо. Деякі вади роботи П.А.Зайончковського висвітлив і піддав критиці діаспорний український історик, видатний дослідник цієї проблеми - В.В.Міяковський.

В радянській історіографії активно проводилось дослідження історіографії Кирило-Мефодіївського товариства в ракурсі шевченкознавства. Особливо тут можна виділити роботи В.Л.Смілянської та Є.С.Шабліовського.

Найкращим дослідженням історіографії Кирило-Мефодіївського товариства є стаття відомого історика Г.Я.Сергієнка “Історіографія Кирило - Мефодіївського товариства” (1971). Це найповніший аналіз історіографії з цієї проблеми, у якому охоплено величезний обсяг літератури. Характерною рисою цієї роботи є тенден-ційний підхід до проблеми, притаманний загалом всій радянській історичній науці, широке використання ідеологічних штампів. Але, головною заслугою Г.Я.Сергієнка є те, що він окреслив основний масив праць з історії товариства.

Як суттєве доповнення до роботи Г.Я.Сергієнка можна виділити статтю Г.Д.Казьмирчука “Кирило - Мефодіївське товариство в дослідженнях істориків України (1918-1934рр.)” (1978).

У 80-х рр. з'являються історичні розвідки Ю.А.Пінчука про М.І.Костомарова і Г.І.Марахова про М.І.Гулака. Автори значну увагу приділяли висвітленню історіографії. Також слід згадати й історіографічні розвідки загального плану, де, зокрема, розглядалася й історіографія товариства, наприклад “Историография истории Украинской ССР” (1987). Але, незважаючи на те, що радянські науковці час від часу зверталися до огляду історичної літератури про Кирило-Мефодіївське товариство, докладних розвідок з цієї проблеми ми не маємо. Особливо недостатньо було висвітлено зарубіжну історіографію та праці українських дослідників 20-30-х рр. ХХ ст., які отримали свого часу тавро “ворогів народу” і здебільшого були репресовані. Спорадичне звернення, до робіт цих істориків, як правило, супроводжувалося відверто негативним ставленням, обумовленим тотальною комуністичною ідеологізацією радянського суспільства і обов'язково супроводжувалося штампом “буржуазних націоналістів” і “фальсифікаторів історії”. Крім того, слід зауважити, що доробок пострадянського періоду, незважаючи на нетривалий час існування, є дуже значний і потребує детального вивчення.

Серед досліджень історіографічного характеру пострадянського періоду особливу увагу привертає робота С.Єкельчика “Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст.”, де багато місця відведено аналізу історичної літератури про Кирило-Мефодіївське товариство.

Становлення історіографічного образу товариства досліджено у працях молодого історика Г.М.Дудченка “Кирило-Мефодіївське товариство: народження міфу (1847-1870-ті рр.)” та “Кирило-Мефодіївське товариство та Михайло Драгоманов (історіографічний аспект)”. На думку автора, міфологізація образу Кирило-Мефодіївського товариства відбулася одразу після його викриття і її наслідки простежуються в усій подальшій історіографії аж до нашого часу. Також стислий огляд історіографії проблеми подано в нових монографічних дослідженнях П.С.Гончарука “Історичні погляди кирило-мефодіївців” та “Провісник дружби і співробітництва народів. (До 180-річчя від дня народження кирило-мефодіївця М.І.Гулака)”.

Наукову новизну дисертації визначають наступні положення: здійснено комплексний аналіз історіографії товариства; висвітлено еволюцію образів товариства в історичній літературі й показані основні чинники цього процесу; зроблена спроба періодизації та класифікації історіографії Кирило-Мефодіївського товариства; велику увагу звернуто на праці зарубіжних та українських діаспорних дослідників товариства; з нових позицій розглянуто науковий доробок радянської історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані при розробці широкого кола проблем з історіографії історії України другої половини ХІХ - ХХ ст., при підготовці узагальнюючих наукових праць, підручників, науково-популярних нарисів, а також при підготовці навчальних курсів з історичних дисциплін у вищих учбових закладах.

Апробація результатів дослідження відбувалася на наукових конференціях: “Історична пам'ять і самосвідомість українського суспільства на межі тисячоліть” (Харків, 23-24 травня 2000р.), “Україна в системі міжнародних відносин очима молодих дослідників” (Донецьк, 19-20 жовтня 2001р.), “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам'янець-Подільський, 25 жовтня 2001р.), “Історія та культура Лівобережної України” (Ніжин, 26 жовтня 2001р.), “Знаки питання в історії України” (Ніжин, 31 жовтня-2 листопада 2002р.). Дисертація обговорена на засіданні кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету.

історичний література кирило мефодіівський

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Товариство кирило-мефодіївців в історичних дослідженнях ІІ половини ХІХ - 20-х рр. ХХ ст.” розглянуто зародження і становлення історичної літератури про кирило-мефодіївців від появи перших згадок у пресі й приватному листуванні та особистих щоденниках у 1847р. до початку радянського періоду вітчизняної історіографії в 20-х рр. ХХ ст.

Зародження публікацій про Кирило-Мефодіївське товариство великою мірою пов'язане з мемуарною діяльністю М.І.Костомарова і П.О.Куліша. Написати свої спогади про нього їх змусили чутки, невірні звістки, перекручені подробиці цієї секретної справи, що у великій кількості ходили серед інтелектуальних кіл Російської імперії, а також публікації в закордонній пресі, які відбивали зміст цих неясних чуток. Реабілітація кирило-мефодіївців за часів Олександра ІІ дала їм можливість висловити своє ставлення до суті таємного товариства 1845-1847рр. Як правило, Костомаров і Куліш, арешт і засудження яких стало найбільшою трагедією їхнього життя, у своїх свідченнях намагалися довести, що були покарані несправедливо. Костомаров, який в історіографії визнається одним з засновників і керівників Кирило-Мефодіївського товариства, взагалі заперечував сам факт існування організованого товариства, визнаючи лише нечіткі бажання його заснувати та збори друзів для обговорення українських і загальнослов'янських проблем. Самі ці збори не були таємними, адже їх учасники не намагалися приховувати своє знайомство і зустрічі. Ці твердження Костомарова майже повністю збігаються з його свідченнями під час допитів у ІІІ відділенні, де він заперечував існування товариства і навіть забороняв друзям називати їхнє коло “товариством”. П.О.Куліш, який більшу частину часу існування Кирило-Мефодіївського товариства перебував у Петербурзі і не був безпосереднім учасником зборів, хоча й підтримував постіний листовний зв'язок з кирило-мефодіївцями, визнавав існування невеличкого українського патріотичного гуртка, для означення якого він вперше у літературі використав поняття “Кирило-Мефодіївське братство” (1868) та “Кирило-Мефодіївське товариство” (“общество”) (1876), а також запровадив в науковий обіг термін “братчики” для означення кирило-мефодіївців. Однак, до цього нечисленного гуртка українських патріотів Куліш не відносив ні себе, ні Т.Г.Шевченка. Хоча інколи сам Куліш зараховував себе до кирило-мефодіївців.

Слід зазначити, що згадки М.І.Костомарова і П.О.Куліша про Кирило-Мефодіївське товариство здебільшого почали з'являтися через два-три десятиріччя після його розгрому, коли деякі факти ними були забуті і деякі події переоцінені. Необхідно також брати до уваги, в яких умовах створювалися їхні спогади про товариство: становище у громадському світі Куліша і Костомарова, тиск цензури, особисті взаємини (наприклад, найзапекліші відмежування П.О.Куліша від участі в Кирило-Мефодіївському товаристві, негативні відгуки про Шевченка припадають на час його розходження з друзями - М.І.Костомаровим і В.М.Білозерським). Розбіжності і протиріччя у свідченнях кирило-мефодіївців стали передумовою для виникнення розходжень у тлумаченні сутності товариства в історіографії.

Свої свідчення про товариство залишили і негативні герої цієї історії - М.В.Юзефович та О.М.Петров, які визнавали факт існування таємного товариства і знов таки мали на меті певне виправдання своїх дій.

Перші спроби науково підійти до висвітлення історії Кирило-Мефодіївського товариства були зроблені М.П.Драгомановим і О.М.Пипіним, твори яких з'явилися приблизно в один і той самий час (70-і рр. ХІХ ст.). М.П.Драгоманов, який навчався у Київському університеті, мав змогу отримати деяку інформацію від сучасників тих подій, а також з чуток і поголосок, що курсували тоді у суспільстві. Відомо також, що Драгоманов був знайомий з О.Д.Тулубом, котрий зараховується до кола кирило-мефодіївців. Драгоманов визнає існування невеличкого гуртка друзів-українофілів, який услід за Кулішем називає “братством” або “товариством”, а його учасників “братчиками”. Твори Драгоманова дали початок становленню української історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

Таку ж роль для російської історіографії відіграв О.М.Пипін, котрий також вважав кирило-мефодіївців нечисленним слов'янофільським гуртком українофільського забарвлення і використовував для нього терміни “Кирило-Мефодіївське товариство” (“Кирилло-Мефодиевское общество”) і “Кирило-Мефодіївське братство”. Певну інформацію про товариство О.М.Пипін міг отримати від М.І.Костомарова, особистим другом якого він був.

Ці та інші публікації останньої чверті ХІХ ст. не були присвячені саме дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства, а лише коротко наводили основні відомості про нього. Це обумовлювалося тиском цензури, а також недоступністю основних документів, що зберігалися в архівах ІІІ відділення.

Початок опублікування деяких архівних матеріалів наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст. дав змогу краще дослідити історію товариства. З'являються перші грунтовні розвідки О.Я.Кониського, М.І.Сторженка, М.В.Семевського та ін. В цих роботах створено загальну картину бачення товариства, яка була прийнята в подальшій історіографії, визначено кількісний і персональний склад (11-12 чоловік), досліджено діяльність, наведені програмні положення.

На початку ХХ ст., внаслідок політизації суспільства, образ Кирило-Мефодіївського товариства починає використовуватися з певними пропагандистськими цілями; найбільше політичне забарвлення проглядає в працях представників російського загальнодержавного (як відправна точка українського сепаратизму), соціал-демократичного (як прогресивна, демократична, і, навіть, революційна організація) та українського національного напрямів (як національно-патріотична організація, що прагнула відродження України).

Відносну незаангажованість, але певну національну спрямованість мають праці істориків Західної України. Перші спроби розгляду історії товариства можна помітити вже в працях І.Я.Франка, який побіжно торкався питання про кирило-мефодіївців. Більш докладні розвідки містяться в працях В.Г.Щурата та М.С.Возняка. Аналізуючи витоки ідеології товариства, В.Г.Щурат найбільший акцент робив на польському впливі. Не погоджуючись з цим, у своїй грунтовній розвідці про товариство М.С.Возняк наголошував, що польський вплив на ідеї кирило-мефодіївців безперечно був, але не мав вирішального характеру.

Таким чином, протягом другої половини ХІХ-початку ХХ ст. була створена загальна картина діяльності кирило-мефодіївців, а сам образ товариства став використовуватися для підкріплення певних ідеологічних положень.

У другому розділі “Кирило-Мефодіївське товариство в історіографії радянського періоду (20-80-і рр. ХХ ст.)” розглянуто еволюцію бачення товариства радянськими істориками. В основу радянської історіографії були покладені праці видатних діячів революційного руху. Виходячи з безумовного визнання Т.Г.Шевченка революційним демократом, образ якого широко використовувався в пропагандистських цілях, радянська історіографія не могла визнати цілком революційний характер Кирило-Мефодіївського товариства і вимушена була виділяти в ньому дві течії (два крила) - революційно-демократичну та буржуазно-ліберальну. Такий погляд в радянській історіографії почав складуватися майже одночасно з її виникненням і з 30-х рр. став домінуючим.

В часи відносної лібералізації 20-х рр. (“розстріляного відродження”) погляди на історію ще не були догматичними, аксіоматичними, в цей час можна знайти найбільше розмаїття думок стосовно товариства, збирається фактичний матеріал. Запеклі суперечки точилися з питання про сформований чи несформований характер товариства, про належність чи неналежність Т.Г.Шевченка до нього.

Становлення тоталітарної системи на початку 30-х рр. призводить до винищення частини свободномислячої інтелігенції і впровадження певних рамок і стандартів для історичної науки, фактично, з цього періоду встановлюється єдиний шаблонний образ Кирило-Мефодіївського товариства, як таємної політичної організації, що поділялася на революційно-демократичне і буржуазно-ліберальне крила. Шевченко у товаристві або протиставлявся всім братчикам, або їх частині (“буржуазним лібералам чи націоналістам”). Обговорюється проблема визнання чи заперечення Шевченка членом Кирило-Мефодіївського товариства.

Образ Шевченка і кирило-мефодіївців використовувався для антифашистської агітації під час Великої Вітчизняної війни. Головним ворогом слов'янських народів визнавалися німці, СРСР проголошувався втіленням мрій кирило-мефодіївців.

Відновлення гонінь на українську інтелігенцію в перші повоєнні роки, сприяло затвердженню ідеологічних штампів в історичних дослідженнях, шаблонному мисленню істориків. Головне питання в радянській історіографії цього періоду - це віднесення кирило-мефодіївців до того чи іншого “політичного крила” і визнання переваги “буржуазних лібералів” чи “революційних демократів”.

Певна лібералізація доби “хрущовської відлиги” дозволила на короткий час трохи відійти від ідеологічних стандартів в історії. Саме в цей час з'являється найгрунтовніша розвідка П.А.Зайончковського, де проводиться думка про несформованість Кирило-Мефодіївського товариства і невизначеність політичних течій у ньому. Однак більшість істориків продовжувала бачити два політичних крила, хоча виступи проти “буржуазного націоналізму” вже не були такими запеклими як перед цим.

Певною мірою, історична наука знову була повернена в жорсткі ідеологічні рамки в період “застою”, хоча вже й не такі суворі як за сталінщини. Бачення товариства залишається типово-шаблонним, хоча саме в цей час з'являються цікаві й грунтовні розвідки присвячені як товариству в цілому, так і окремим кирило-мефодіївцям. Найбільшим українським радянським дослідженням Кирило-Мефодіївського товариства стали праці Г.Я.Сергієнка, в яких проаналізовано і систематизовано величезний фактичний матеріал. Велику увагу історії товариства приділено в працях Г.І.Марахова.

В 80-х рр. в історіографії потроху накопичується маса “крамольних” думок, намічається відхід від догматизму мислення і ідеологічних штампів, що набуло вже яскраво виражених рис за часів “Перебудови”. У дослідженні Ю.А.Пінчука, присвяченому М.І.Костомарову, який був persona non grata в радянській історіографії, розподіл кирило-мефодіївців на два ідеологічно ворожих табори вже не є таким апріорним. В історіографії цього періоду можна зустріти ігнорування цього положення і навіть відверте заперечення.

У третьому розділі “Образ Кирило-Мефодіївського товариства в українсь-кій діаспорній та зарубіжній історіографії” робиться аналіз праць закордонних дослідників цієї проблеми. Сюди віднесено праці англомовної, франкомовної, ні-мецькомовної, польської, сучасної російської, української діаспорної історіографії.

Зарубіжна історіографія Кирило-Мефодіївського товариства доволі обширна. Перші згадки про кирило-мефодіївців у пресі почали з'являтися ще в 1847р. Зростання цікавості до Кирило-Мефодіївського товариства за кордоном було обумовлене посиленням інтересу до українського національного питання і переходом його у міжнародну площину на початку ХХ ст. Спочатку Кирило-Мефодіївське товариство згадувалося лише в біографічних нарисах про Т.Г.Шевченка та в загальних викладках політичного становища українців в Російській імперії. Дуже часто образ товариства використовувався з певними агітаційними цілями, що мали антиросійське спрямування. Напередодні і в роки першої світової війни таке використання образу кирило-мефодіївців можна помітити в німецькомовній літературі (у часи “холодної війни” подібні тенденції простежуються в американській історіографії). Історія Кирило-Мефодіївського товариства стала обов'язковим елементом будь-якого нарису історії України. Найгрунтовніші дослідження товариства в зарубіжній іншомовній історіографії належать польським історикам Ю.Голомбеку та С.Козаку, французькому досліднику Ж.Люсіані. В англомовній історіографії товариства, що належить переважно США і Канаді, виділяються праці українських діаспорних істориків Дж.Сидорука та Ю.Луцького. В цих роботах Кирило-Мефодіївське товариство розглядалося як визначне явище українського національного відродження. Здебільшого, зарубіжні історики мали на меті ознайомлення читачів своїх країн з історією кирило-мефодіївців, тому багато місця відводилося часто не аналізу діяльності товариства, а його фактичній історії та цитуванню документів. Абсолютна більшість досліджень цього питання або походила з українського кола, або великою мірою була з ним зв'язана. Це й обумовлювало обставину, що дуже часто зарубіжні історики солідаризувалися у поглядах з українськими діаспорними. Для зарубіжних досліджень товариства (особливо написаних неукраїнцями) характерна більша об'єктивність і неупередженість, ніж для радянських, менша тенденційність. Певний відбиток на зарубіжних дослідженнях Кирило-Мефодіївського товариства залишило й ідеологічне протистояння між Сходом і Заходом. Роботи з країн соціалістичного табору більше прив'язані до радянської історіографії, роботи західних істориків - ні. Велика кількість зарубіжних досліджень про Кирило-Мефодіївського товариство свідчить про значний інтерес науковців до історії України, українського національного руху. Ця тема звертала і продовжує звертати на себе увагу зарубіжних істориків.

Особливу увагу треба звернути на історіографію, що стала зарубіжною зовсім недавно, тобто сучасну російську. Сучасна російська історіографія, як і українська пострадянська, розвивалася на спільному з нею методологічному грунті радянської історичної науки. Після розпаду Радянського Союзу Росія успадкувала від нього і деяких істориків-українознавців, таких як, наприклад, відомий шевченкознавець П.В.Жур. Разом з тим, залишається дуже сильним інтерес до України і її історії, що значною мірою обумовлюється політичними чинниками. Негативне ставлення до кирило-мефодіївців і українського відродження проявляється в російській націоналістичній літературі, що є ідейним продовженням діяльності російських шовіністів і націоналістів початку ХХ ст., а в наш час підтримується деякими політичними силами. Спроби об'єктивного аналізу історії Кирило-Мефодіївського товариства містяться в роботах відомого російського українознавця О.І.Міллера.

Українська діаспорна історіографія формується на початку ХХ ст., що пов'язано у свою чергу з формування самої української діаспори, і є значною мірою продовженням національної української історіографії початку ХХ ст., а, отже, і образ Кирило-Мефодіївського товариства (або братства - в більшості робіт) в ній трактується подібним чином. Діаспорна історіографія була відносно вільною, хоча певна тенденційність все ж таки на ній позначилась. Особливо це помітно в період “холодної війни”, коли діаспорна історіографія набула розквіту в США і Канаді, і мала підтримку урядів цих держав. Історичні праці того часу дуже часто містять яскраво виражену антиросійську (антирадянську) спрямованість, що відбивалось і на ставленні до Кирило-Мефодіївського товариства. Найчастіше історія товариства тут розглядалась в курсі загальної історії України або біографії Т.Г.Шевченка (Д.Дорошенко, П.Зайцев, Н.Полонська-Василенко, М.Антонович, Р.Задеснянський та ін.), хоча є дослідження і виключно про кирило-мефодіївців (В.Міяковський). В 70-80-х рр. діаспорна україномовна видавнича діяльність потроху згортається, що обумовлено зменшенням носіїв української мови в діаспорі. Хоча кирило-мефодіївці залишаються в центрі уваги українських діаспорних істориків. Але саме українська діаспорна історіографія в симбіозі з радянською заклала підстави сучасної української пострадянської історіографії.

У четвертому розділі “Кирило-Мефодіївське товариство в сучасній українській історіографії” розглянуто українську історичну літературу 90-х ХХ ст. та проаналізовано основні погляди істориків на сутність товариства. Цей період став перехідним етапом від радянської історіографії до сучасної. Він характеризується відмовою від радянських стереотипів, переосмисленням багатьох історичних явищ. Разом з тим, подекуди відбувається ідеалізація та гіперболізація історії, що може призвести до формування нових історичних міфів. Часто образ Кирило-Мефодіївського товариства використовується для підкріплення певних політичних ідей. Дуже часто головний наголос робиться на національно-визвольних прагненнях кирило-мефодіївців і фактично ігноруються соціально-визвольні та панславістичні. Але, в цілому, пострадянська українська історична наука стала більш пов'язана зі світовою. Її характеризує відносний плюралізм думок, залучення досвіду іноземних дослідників, використання нестандартних підходів. Хоча, інколи, все ж таки, історики йдуть вслід за традицією - радянською чи діаспорною, базують свої погляди лише на підставі літератури, не звертаючись до джерел, створюють праці з певних кон'юнктурних міркувань. Втім, це явище є природним для перехідного періоду. У пострадянський період продовжують досліджувати історію товариства українські історики відомі ще за радянських часів. Досліджуються біографії кирило-мефодіївців. В останній час, в деяких роботах спостерігається відхід від традиційного образу Кирило-Мефодіївського товариства, як таємної політичної організації. Натомість визначається, що товариство, певною мірою копіюючи структуру революційних, панславістичних, масонських гуртків, так і не перетворилося на сталу організацію, а ідеї кирило-мефодіївців, що походили з щирого українського патріотизму змішаного з євангельськими та всеслов'янськими ідеями, так і не перетворилися на сформовану ідеологію. Незважаючи на різні тлумачення сутності Кирило-Мефодіївського товариства, всі дослідники сходяться у визначенні надзвичайної його ролі в історії України, його величезного значення для становлення і розвитку української державності, оскільки сам образ Кирило-Мефодіївського товариства став своєрідним символом для діячів українського відродження і державотворення.

ВИСНОВКИ

Образ Кирило-Мефодіївського товариства в літературі став створюватися починаючи з 1847р. Багато в чому створення цього образу зобов'язане свідченням самих кирило-мефодіївців, але кожен з них трактував це товариство по-своєму. Отже, єдиної оцінки сутності цього гуртка інтелігентів не було вже в його учасни-ків. Звідси починається різнобій у підходах до сутності товариства в історіографії.

Початок створенню літератури про Кирило-Мефодіївське товариство поклав секретний процес 1847р. З тих пір обсяг літератури, де торкається історія товариства, зріс настільки, що повністю осягнути його не уявляється можливим. Хоча, треба зазначити, що серйозних і грунтовних досліджень товариства не набереться і двох десятків за півторастолітній період.

Загалом, всю історіографію Кирило-Мефодіївського товариства можна поділити на зарубіжну і вітчизняну. Цей розподіл є досить умовний, оскільки інколи важко визначити, що саме треба віднести до тієї чи до іншої. Дещо спрощує проведення такого розподілу використання мовного і територіального чинника. Так, до вітчизняної історіографії віднесено україно- і російськомовні роботи, що виходили на етнічних українських землях, а також в державах, які цими землями володіли: Російська імперія і Австро-Угорщина, пізніше Польща і СРСР. Іншомовні дослідження товариства виходили за межами етнічної України і відносяться до зарубіжної історіографії. Сюди ж ми віднесемо іншомовні праці українських істориків, тому що вони були розраховані саме на зарубіжну читацьку аудиторію, а також сучасну російську історіографію.

Посереднє становище між вітчизняною і зарубіжною історіографією займає українська діаспорна історіографія. Вона формувалася на стику вітчизняної і світової історичної науки. Утворення української діаспорної історіографії відбувається з формуванням української діаспори на поч. ХХ ст.

У вітчизняній історіографії Кирило-Мефодіївського товариства відомий дослідник Г.Д.Казьмирчук умовно виділив три великих періоди: 1) дорадянський; 2) радянський і 3) пострадянський. Розвиваючи це положення, можна провести наступну градацію цієї схеми:

Дорадянський період характеризується створенням наукової історіографії товариства (1847-1920, на Західній Україні до 1939) і його можна розподілити на підперіоди:

- виникнення літератури про Кирило-Мефодіївське товариство, свідчення самих кирило - мефодіївців (1847-1880-і);

- зародження наукової історіографії Кирило-Мефодіївського товариства (1880-і - початок ХХ ст.);

- політизація історіографії Кирило-Мефодіївського товариства (перші два десятиліття ХХ ст.);

- історіографія Кирило-Мефодіївського товариства Західної України (кінець ХІХ ст. - 1939).

Радянський період (1920-1990) в історіографії товариства, характеризується майже безроздільним пануванням з 1930-х рр. “двокрильної” теорії і величезною залежністю історичної науки від офіційної радянської ідеології. Звичайно, сама “двокрильна” теорія не має нічого поганого, вона є цілком зрозумілою і прийнятною, але неприпустимим є апріорне, безваріантне прийняття тільки цього образу в історіографії, відхилення від якого суворо засуджується. Цей період в історіографії Кирило-Мефодіївського товариства можна розподілити на такі підперіоди:

- “розстріляне відродження” (1920-1930); дослідження окремих проблем історії товариства;

- становлення тоталітарної системи (1930-і); закріплення “двокрильного” образу, знищення багатьох дослідників Кирило-Мефодіївського товариства;

- доба Великої Вітчизняної війни (1941-1945); використання образу Шевченка і кирило-мефодіївців для антинімецької агітації;

- повернення до політики репресій (1946-1953); остаточна догматизація “двокрильного” образу Кирило-Мефодіївського товариства;

- “відлига” (1953-кінець 1960-х); деякий відхід від шаблонного образу;

- “застій” (1970-і - початок 1980-х); консервація “двокрильного” образу товариства, дослідження біографій окремих кирило-мефодіївців;

- занепад радянської системи (1980-і); поступовий відхід від шаблону.

Пострадянський (сучасний) період (1990-і) являє широкий спектр найрізноманітніших підходів і образів, але безумовно наголошується на визначальній ролі кирило-мефодіївців в процесі українського національного відродження і становлення політичної незалежності України, широко використо-вується зарубіжний досвід, великий вплив має українська діаспорна історіографія, хоча існують і певні вади - плагіат, поверховість, кон'юнктурщина і т.п.

Таким чином, історія Кирило-Мефодіївського товариства завжди привертала і продовжує привертати увагу дослідників. Особливо актуальною вона є в часи сучасного українського державотворення. Але історіографічний образ кирило-мефодіївців не повинен перетворюватися на “історичний міф”, яким би можна було підкріпити певні політичні постулати. Принаймні, не треба змішувати науку і політику. А саме це і відбувалося майже постійно з образом Кирило-Мефодіївського товариства в літературі ХХ ст.

Дослідження історії Кирило-Мефодіївського товариства є актуальною пробле-мою сучасної історичної науки в Україні. Тут існує ще багато спірних питань, які потребують уважного вивчення. Розглядаючи кирило-мефодіївців, не треба диви-тись на них крізь призму ореолу мучеників України й народних героїв. Кирило-мефодіївці були дітьми свого часу, хоча, звичайно, в їх діяльності є багато такого, що викликає щирий подив і захоплення. Видатний український письменник і суспільно-політичний діяч І.Я.Франко писав, що “кожна нова деталь, яку дізнаємося про Кирило-Мефодіївське братство і про його тодішніх членів, побільшує нашу симпатію до них”. Але їх не можна вивчати у відриві від історичного підгрунтя. В протилежному разі ми знову будемо говорити лише про історичний міф, яких і так вже багато в історичній науці.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Луняк Є.М. Роль П.Куліша в Кирило - Мефодіївському товаристві // Література та культура Полісся. Вип.15. Спадщина П.Куліша в сучасних дослідженнях. - Ніжин, 2001. - С.55-63.

2. Луняк Є.М. Місце України у колі слов'янських народів в ідеях кирило - мефодіївців: сучасний погляд // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк, 2001. - №3 (7). - С.44-46.

3. Луняк Є.М. Актуальні проблеми сучасної історіографії Кирило - Мефодіївського товариства // Грані. - Дніпропетровськ, 2002. - №2. - С.24-28.

4. Луняк Є. Кирило-Мефодіївське товариство в зарубіжних дослідженнях // Бористен. - Дніпропетровськ, 2002. - №4 (130). - квітень. - С.7-12.

5. Луняк Є.М. Робота Є.А.Рихлика “Слов'янофільство Кирило-Методіївців. (З ідеології Кирило-Методіївського братства)” в контексті радянської історіографії Кирило-Мефодіївського товариства 20-х років ХХ ст. // Література та культура Полісся. Вип. 18. - Ніжин, 2002. - С.96-100.

6. Луняк Є.М. Кирило-Мефодіївське товариство: історіографічний образ // Література та культура Полісся. - Вип. 19. - Ніжин, 2002. - С.67-70.

Размещено на Allbest.ru