Інтелігенція Львова в 1944-1953 роках

Размещено на http://allbest.ru

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - історія України

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЛЬВОВА В 1944-1953 РОКАХ

Виконала Попп Руслана Петрівна

Львів - 2003

АНОТАЦІЯ

Попп Р.П. Інтелігенція Львова в 1944-1953 роках. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2003.

У дисертації на основі опрацювання опублікованих та архівних документів, вітчизняної та зарубіжної історіографії, матеріалів періодичних видань і спогадів, досліджено широке коло проблем, пов'язаних з становищем інтелігенції Львова за умов сталінського тоталітарного режиму. Проаналізовано процес трансформації етносоціального складу інтелігенції Львова, особливості кадрової політики влади, джерела формування нової радянської інтелігенції. Охарактеризовано основні професійні групи інтелігенції міста, їх фаховий рівень. Визначено форми і методи залучення спеціалістів до культурно-господарського будівництва, масштаби ідеологічного тиску і репресій, соціально-побутові умови життя і діяльності працівників розумової праці.

інтелігенція репресивний радянізація тоталітарний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Новітні тенденції розвитку історичної науки пов'язані з подальшою регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до місцевої історії, що цілком відповідає сучасним завданням розвитку історичних знань. В цьому контексті з позицій багатовимірності історичного процесу потребують глибокого і неупередженого вивчення та переосмислення й ті питання історії інтелігенції Львова, які донедавна подавалися схематично, тенденційно й спрощено.

Посилення уваги до історії інтелігенції зумовлене передусім її специфічною роллю в житті українського суспільства. Кращі представники працівників розумової праці зробили значний внесок у наближення етапу демократичних перетворень, який завершився утворенням суверенної Української Держави.

В сучасних умовах вивчення історії інтелігенції має велике значення для удосконалення підготовки нової генерації спеціалістів, раціонального розподілу інтелектуальних сил у соціально-економічній, науковій та культурній сферах життя суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до науково-дослідної програми кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка «Західноукраїнські землі у ХІХ-ХХ століттях: політичний і соціально-економічний аспекти»

Об'єктом дослідження є інтелігенція Львова в умовах поновлення й функціонування сталінського тоталітарного режиму в 1944-1953 рр.

Предметом дослідження виступають етносоціальні зміни в середовищі інтелігенції; компартійні засоби й методи «перевиховання» старої та формування нової радянської інтелігенції; форми участі працівників розумової праці у культурному та господарському житті; соціально-побутові умови життя та діяльності інтелігенції міста.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1944-1953 рр., тобто, від часу відновлення радянської влади у Львові в липні 1944 р. і до смерті Й.Сталіна у березні 1953 р. Друга половина 50-х - перша половина 60-х років позначена певною лібералізацією суспільно-політичного життя, що позначилося на діяльності інтелігенції, а тому цей період слід вивчати окремо.

Територіальні межі дослідження охоплюють місто Львів, яке у повоєнні роки залишалося головним економічним, науковим і культурним центром західноукраїнських земель. У ньому зосереджувалася значна частина інтелігенції регіону: учителів, лікарів, викладачів, науковців, письменників, митців, культосвітніх й управлінських працівників, інженерів і техніків.

Мета і завдання дисертації - на базі опублікованих й архівних документів, наукової літератури, періодики, мемуарів простежити етносоціальні зміни в середовищі інтелігенції Львова, політику радянської влади щодо неї, а також її роль у збереженні й примноженні духовних цінностей.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

дослідити зміни в чисельності, національному складі інтелігенції Львова у перші повоєнні роки;

з'ясувати основні джерела формування нової радянської інтелігенції міста, розкрити особливості її соціального статусу за умов тоталітарної влади;

охарактеризувати основні професійні групи інтелігенції міста, їх фаховий рівень, кількісний склад;

проаналізувати кадрову політику режиму в процесі «радянізації» Львова;

визначити форми й методи ідеологічного тиску, репресивних акцій партійних і силових структур проти львівської інтелігенції;

висвітлити професійну діяльність різних груп інтелігенції, її участь у культурному та господарському житті міста;

оцінити рівень матеріально-побутового становища інтелігенції.

Методологічну основу дисертаційної роботи визначають принципи історизму, науковості та об'єктивності. При розв'язанні дослідницьких завдань автором були використані загальнонаукові та спеціальні історичні методи аналізу, синтезу, порівняння, систематизації, а також генетичний, описовий і системно-структурний методи.

У процесі роботи важливу роль відіграв біографічний принцип, що передбачає дослідження історичних явищ і процесів крізь призму життя та творчості окремих представників інтелігенції міста.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українській історіографії на основі введення в науковий обіг значної кількості невідомих архівних матеріалів, нової інтерпретації як уже відомих, так і нововиявлених фактів комплексно досліджено тему «Інтелігенція Львова в 1944 - 1953 роках (історико-соціологічний аспект)». У дисертації проаналізовано соціально-професійну структуру інтелігенції Львова, дано оцінку тодішнім радянським методам формування нової інтелігенції, досліджено форми участі спеціалістів у культурному та господарському житті міста, простежено головні напрямки політики радянського режиму щодо національних груп інтелігенції. При цьому деякі наукові сюжети, окремі принципові питання, зокрема, ідеологічний тиск і репресивні акції щодо багатьох представників місцевої інтелігенції, соціально-побутові умови життя та діяльності трудівників розумової праці, які детально розглянуті в дисертації, досі не були об'єктом дослідження українських істориків.

Основні положення дисертації, що виносяться на захист:

відновлення у липні 1944 р. радянської влади започаткувало другий етап політики форсованої «радянізації» Львова, спрямованої на уніфікацію всіх сфер життя відповідно до загальносоюзних взірців;

у ході «радянізації» суттєвих змін зазнала етносоціальна структура населення міста, в тому числі її складова частина - інтелігенція; у 1944-1946 рр. з міста виїхала, внаслідок насильницького переселення, переважна більшість поляків; незважаючи на абсолютне та відносне збільшення українців, простежується тенденція до інтенсивного зростання чисельності росіян та євреїв; подібні процеси відбувалися і в середовищі інтелігенції;

суттєве збільшення чисельності інтелігенції Львова у повоєнні роки було зумовлене насамперед потребами режиму у здійсненні його геополітичних планів, коли поряд із залученням місцевих спеціалістів, надсилались також кадри з інших регіонів країни; в цей період активно формувалася нова радянська інтелігенція, відмінна за духовним складом і рівнем культури від «дорадянської»;

чільне місце в процесі «радянізації» Львова відігравала кадрова політика, що сприяла домінуванню прибулих з інших регіонів СРСР керівних кадрів на відповідальних посадах в органах влади та управління;

у повоєнні роки тоталітарний режим, домагаючись повного підкорення місцевої інтелігенції, крім її ідеологічної обробки широко використовував репресивні заходи - звільнення з роботи, депортації, ув'язнення. Така політика призвела до численних людських трагедій, багато українських інтелігентських родин було вирвано з культурного життя;

незважаючи на труднощі краща частина інтелігенції зберегла в ті нелегкі часи своє творче обличчя, включилася у культурне та господарське життя міста;

відбулось певне покращення матеріально-побутових умов, медичного обслуговування та пенсійного забезпечення населення, однак загальний рівень життя більшості представників інтелігенції міста залишався низьким.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розширенні наукових знань про життя й діяльність інтелігенції Львова в умовах тоталітарного режиму, подоланні стереотипів у трактуванні цього складного періоду історії. Результати дисертаційної роботи можна використати при підготовці лекцій з історії України, читанні спецкурсів. Зібраний фактологічний матеріал, науково-теоретичні узагальнення можуть бути використані для подальшого поглибленого аналізу окресленої теми та суміжної проблематики.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення на засіданнях кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення у п'яти фахових статтях, а також доповідях, виголошених на міжнародних і всеукраїнських конференціях: «Львів: місто - суспільство - культура» (Львів, травень 1998 р.), «1939 рік в історичній долі України і українців» (Львів, вересень 1999 р.), «Національно-визвольний рух на Західноукраїнських землях у 20-50-х роках ХХ ст.» (Дрогобич, жовтень 2002), а також на ІV і V Дрогобицьких наукових історико-краєзнавчих конференціях (Дрогобич, листопад, 1998; листопад 2000 р.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено територіальні і хронологічні рамки, визначено об'єкт, предмет, мету і основні завдання, методологічні засади, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі «Історіографічна та джерельна база дослідження» проведено аналіз стану наукової розробки теми та джерел. Зазначено, що проблеми пов'язані з кардинальними змінами в етносоціальній структурі інтелігенції Львова, її статусом, функціями і становищем у повоєнні роки знайшли певне відображення в історичній літературі. Наукові праці з досліджуваної теми можна поділити на три основні групи: апологетичну радянську, пострадянську і зарубіжну історіографію. До першої належать праці науковців радянського періоду, до другої - вітчизняні публікації, що побачили світ з кінця 80-х рр. ХХ ст., до третьої - розвідки західних дослідників та істориків української діаспори.

У радянській історіографії багато уваги було приділено «соціалістичним перетворенням» в економіці, соціальній сфері, освіті, культурі міста, у яких тією чи іншою мірою брала участь інтелігенція. Однак ці складні питання подавалися схематично, у спрощеній манері. Характерними в цьому плані були «Нариси історії Львова», багато висновків із яких повторювалися у пізніших публікаціях.

Чимала кількість радянських досліджень, серед яких можна виділити як типові праці О.Зубаня, І. Кошарного, Г. Ковальчака, присвячена змінам в освіті, науці, культурі західних областей України, у тому числі Львова. Радянські історики змушені були беззастережно визнавати прогресивність однопартійної комуністичної системи, твердити, що заміна «буржуазних» цінностей новою ідеологією призвела до розквіту духовної сфери. Слід також зауважити, що у працях названих та інших авторів, що близькі до теми, інтелігенція Львова не є основним об'єктом дослідження, а деякі сторони життя і діяльності окремих її професійних груп висвітлювалися, як правило, однобоко, в захвалювальному дусі. Не розкриваються великі труднощі, які доводилося долати під час так званих «соціалістичних перетворень», жорстокі репресії та ідеологічний тиск, котрих у більшості своїй зазнала інтелігенція в умовах сталінщини.

Здобуття Україною незалежності стало поштовхом до критичного переосмислення положень і висновків радянської історіографії питання. Відкриття раніше засекречених архівних фондів, доступ до зарубіжної історіографії сприяли появі наукових праць, у яких зроблена спроба об'єктивно висвітлити становище інтелігенції в тоталітарному суспільстві.

Одним з перших вдалих підходів сучасної української історіографії до розглядуваної проблеми з нових позицій, стали праці О. Рубльова і Ю. Черченка. Для них характерні критичний підхід, який відображає суперечливість та болісність процесу інтегрування західних областей України в радянську суспільно-політичну систему, що корінним чином позначилося на долі місцевої інтелігенції. Але період 1944 - 1953 рр. не дістає тут достатньо повного комплексного розгляду.

Набагато послідовніше показано історичний шлях західноукраїнської інтелігенції в колективній праці «Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)», що вийшла у Києві 1994р. у трьох книгах. У розділі присвяченому повоєнній історії, об'єктивно розкрито складні й суперечливі взаємини між диктатурою влади та західноукраїнською інтелігенцією. Звичайно ж, що у невеликому розділі важко комплексно і взаємопов'язано відтворити всі аспекти цієї багатогранної проблеми.

Вагомими і помітними стали статті Я. Дашкевича, в яких автор відтворив боротьбу тоталітарного режиму з М.Грушевським та його школою у Львові, висвітлив форми і методи ідеологічного тиску проти національно свідомої інтелігенції, охарактеризував мотиви його виконавців, наслідки «цієї неславної боротьби».

Суттєвий внесок у висвітлення теми зробили історики В.Баран і В.Даниленко, які підготували до багатотомного видання «Україна крізь віки» 13-й том «Україна в умовах системної кризи (1946- 1980 рр.)». У параграфі, присвяченому змінам у сфері культури, автори показали, що повоєнні роки були часом широкомасштабного ідеологічного наступу сталінізму, який мав на меті втримати під контролем духовне життя народу, а розвиток громадської думки та суспільних процесів, був спрямований на нейтралізацію та ліквідацію патріотично налаштованої національної інтелігенції.

У монографії Т. Марусик «Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя і діяльності (40-50-ті рр. ХХ ст.)», наведено окремі дані про діяльність літературно-мистецької, наукової і педагогічної інтелігенції Львова, про становище греко-католицького духовенства в 1944 - 1953 роках. Авторка також зробила спробу окреслити нові методологічні підходи щодо вивчення історії української інтелігенції.

Окремі аспекти трансформації етносоціальної структури населення Львова у повоєнний період висвітлені у працях О. Луцького, С. Макарчука, Ю. Сливки, І. Терлюка.

Цікаві оцінки загального характеру щодо політики тоталітарного режиму стосоввно західноукраїнської інтелігенції містяться у роботах зарубіжних істориків та вчених діаспори - Дж. Армстронга, Я. Білинського, Б. Кравченка, Дж. Мейса, О. Геруса, Б. Боцюрківа, І. Лисяка Рудницького.

Таким чином, із наведеного огляду наукової літератури випливає, що незважаючи на значну кількість статей та монографій, у яких заторкується тема історії інтелігенції Львова повоєнного часу, необхідним є якісно новий, комплексний підхід до проблеми. Крім цього, недостатньо розробленими залишаються такі важливі питання як кількісний склад інтелігенції міста, зміни у її національній та соціально-професійній структурі, взаємини з іншими верствами, матеріально-побутові умови життя і праці, внесок в освіту і культуру.

Джерельну базу дисертації становлять опубліковані та архівні документи і матеріали, спогади очевидців, преса.

Опубліковані за радянських часів збірники документів містять переважно тенденційно підібрані відомості, що вимагають критичного ставлення. Більш інформативними, хоча також не цілком об'єктивними є статистичні збірники.

У дисертації використано нові збірники документів, опубліковані останніми роками, зокрема «Літопис Голготи України» (Львів, 1993; Дрогобич, 1994), «Національні відносини в Україні у ХХ ст.» (Київ, 1994), «Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади» (Львів, 1996), «Культурне життя в Україні. Західні землі» (Київ; Львів, 1995-1996), «Літопис нескореної України» (Львів, 1993, 1997), «Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.» (Київ, 1998).

Більшу частину джерельної бази дисертації склали архівні документи. Чимало відомостей про політику компартійної влади щодо інтелігенції Львова виявлено в Центральному державному архіві громадських об'єднань України. Діяльність республіканських державних органів з посилення інтеграції міста в радянську систему відображають документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

При написанні роботи використано великий масив документів, які знаходяться у фондах Державного архіву Львівської області (опрацьовано 23 фонди). Важливі дані про трансформацію етносоціального складу інтелігенції міста, ідеологічний тиск та репресії проти багатьох її представників, соціально-побутові умови життя і діяльності взято з матеріалів фондів Львівського обласного і міського комітетів Компартії України, обласної і міської рад депутатів трудящих. Цінні матеріали виявлено також у фондах вищих навчальних закладів, установ, творчих спілок. В Архіві Управління Служби Безпеки України у Львівській області опрацьовано слідчі справи репресованих представників інтелігенції міста.

Значний фактологічний матеріал для вивчення обраної проблематики містять тогочасні республіканські і обласні газети, мемуарна література. Важливим джерелом інформації про свідомість інтелігентського середовища, його ідейно-естетичні пошуки є тогочасні твори літератури і мистецтва. У роботі використано інтерв'ю з учасниками досліджуваних процесів. Усі разом матеріали і документи дали змогу відтворити картину суперечливого, драматичного і неоднозначного процесу життя і діяльності інтелігенції Львова в 1944- 1953 рр.

У другому розділі «Трансформація етносоціального складу інтелігенції міста» розкрито характер та особливості політики уніфікації етносоціальної структури працівників розумової праці. У довоєнний період населення Львова являло собою декілька досить великих етнічних груп з багатим національно-культурним життям і значними відмінностями в соціальній структурі та сферах зайнятості окремих етносів. Переважну більшість довоєнного Львова становили поляки і євреї. Тому майже поголовне винищення гітлерівцями євреїв особливо позначилося на національному складі населення, у тому числі інтелігенції. На час вступу радянських військ місто стало переважно польським. Однак так тривало недовго. Прагнучи уніфікувати етносоціальну структуру населення керівництво СРСР ініціювало акцію евакуації поляків із західних областей України і українців з Польщі. Відтак, за 1945-1946 рр., внаслідок насильницького переселення, етнічне обличчя Львова зазнало цілковитої зміни. Місто майже повністю втратило польську національну групу, в складі його населення значно зросла відносна частка українців. Однак місцевих спеціалістів явно не вистачало. Тому до міста масово направлялись на постійну роботу вчителі, лікарі, науковці, інженери і техніки зі східних областей УРСР та інших республік. У 1945 р. до Львова скеровано зі Сходу і демобілізовано з армії 1429 працівників науки, охорони здоров'я, культури. У 1946 р. прибуло 885 викладачів вузів, понад 300 вчителів, 419 лікарів. У 1948 р. на підприємствах працювало майже 4 тис. інженерів і техніків. Серед прибулих значна частка припадала на росіян і євреїв - працівників адміністративного керівного апарату, органів НКВС-НКДБ, суду і прокуратури. Саме з їх числа формувалася партійна номенклатура. На 1 січня 1945 р. до Львова прибуло 197 партійних, 108 радянських, 106 комсомольських працівників, а також 429 співробітників НКВС, суду і прокуратури. У 1946 р. росіяни складали понад 30% керівників підприємств та установ міста, а в 1949 р. цей показник перевищив 50%.

Обіймаючи, у своїй більшості, важливі посади в органах влади та управління, вищій освіті, охороні здоров'я, культурі, прибулі вирізнялися вищим соціальним статусом, рівнем життя. Як правило, керівники різних рівнів, скеровані до Львова, не були обізнані з місцевими особливостями, активно сприяли русифікації.

Важлива роль у формуванні радянської інтелігенції Львова, її кількісному зростанні належала вищій та середній спеціальній школі. На радянських засадах поновлювалися і відкривалися нові вищі навчальні заклади і технікуми. У 1952 р. в місті діяло 13 вищих навчальних закладів і 30 технікумів, у яких навчалося 35 тис. осіб. Саме сюди було скеровано різноманітні зусилля влади, спрямовані на швидкі зміни в національному і соціальному складі студентства і, як наслідок, майбутньої інтелігенції.

Радянська влада, постійно декларуючи ліквідацію соціальних обмежень щодо студентства, на практиці не дотримувалась цього. При комплектуванні студентів використовувався класовий принцип: переваги надавались робітникам, селянам та їхнім дітям. Важливу роль у зміні соціального складу студентів відігравала заочна і вечірня освіта робітничо-селянської молоді. Органи держбезпеки стежили за контингентом вступників, виявляли «класово ворожі» елементи, що, як правило були дітьми заможних селян і священиків або ж із родин запідозрених у зв'язках з оунівським підпіллям.

Разом з тим відбувалися зміни у національному складі студентства. У 1950 р. серед студентів вищих навчальних закладів Львова було 69% українців, 20,5% росіян, 6% євреїв, 1,6% поляків, 1,4% білорусів і 1% інших національностей. При цьому відсоток вихідців з західних областей України серед студентів Львова був низьким. У 1949-1950 навчальному році з 15 тис. студентів місцевих було лише 39%, у технікумах - 29%.

Високі темпи зростання кількості інтелігенції зумовлювалися потребами соціально-економічного розвитку міста, сприяли поповненню різних галузей господарства, освіти і культури фахівцями з вищою і середньою спеціальною освітою, засвідчували певне зростання інтелектуального потенціалу суспільства. Разом з тим, відбувалося зниження суспільного престижу розумової праці, знань. Процвітали некомпетентність, адміністрування, що міцно ввійшли в тогочасне життя. Це істотно деформувало природний хід духовного потенціалу, гальмувало його.

У третьому розділі «Ідеологічний тиск та репресії проти інтелігенції Львова» зазначено, що на перших порах ставлення радянської адміністрації до місцевої інтелігенції було прихильним. В умовах нової радянської дійсності розгорнули діяльність науковці, учителі, письменники, художники, діячі музики і театру. Обмежені в тематиці, ідейно-художніх і матеріальних засобах, вони зберегли бажання працювати задля рідного народу. Однак культурна політика дуже скоро набула яскраво вираженого ідеологізованого характеру, коли вживані владою заходи диктувалися намаганням якомога швидше і за всяку ціну добитися ознак відповідності комуністичним ідеологічним догмам. Тому політика залучення інтелігенції до праці, характерна для перших місяців після ліквідації фашистської окупації, змінюється політикою ідеологічного тиску і репресій.

У 1946-1953 рр., коли в Україні безпрецедентного розмаху набула надумана боротьба проти «українського буржуазного націоналізму», «схиляння перед іноземщиною», цькування генетики тощо, у Львові звичними стали упередженість в оцінках діячів науки та культури, вольові рішення, підміна справжньої критики критиканством з боку влади, проявлялося некомпетентне адміністративне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод.

Щоб добитися цілковитого послуху серед інтелігенції, сталінський режим проводив періодичні викривальні кампанії, які втілились у сумнозвісній політиці «ждановщини». Після прийняття відповідних загальнопартійних рішень ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов, присвячених питанням науки, літератури, мистецтва та спрямованих на викриття різноманітних «політико-ідеологічних прорахунків», допущених представниками української інтелігенції.

У Львові першими під розгромну критику за «буржуазно-націоналістичні» погляди потрапили учні М. Грушевського - історики І. Крип'якевич, М. Кордуба, О. Терлецький, І. Карпинець. Відомих вчених примушували привселюдно каятися, відмовлятися від досягнутих важкою працею творчих результатів.

Список ненадійних постійно поповнювався новими іменами. Із Спілки письменників України як «буржуазних націоналістів» виключено літераторів М. Рудницького і П. Карманського. Прицільна критика не обійшла стороною І.Вільде. Однобічними і зовсім не обґрунтованими були гострі звинувачення на адресу письменників А. Шмигельського, Д. Лукіяновича, О. Дучимінської, художників Р. Сельського, Г. Смольського, композиторів В. Барвінського, М. Колесси, Р. Сімовича, на долю яких випала не лише безпідставна критика, але й суворі оргвисновки. У ці роки ідейні «прорахунки» постійно виявлялися чиновниками повсюди: у виставах театральних колективів, у роботі музейних працівників, бібліотекарів, журналістів. Таке нагнітання ситуації було потрібне для мовчазного прийняття населенням багатьох насильницьких ініціатив і процесів тих часів, для виправдання непотрібних жертв, бідувань трудящих.

Поряд з ідеологічним тиском щодо інтелігенції режим широко використовував репресії - звільнення з роботи, депортації, ув'язнення. Так позбувалися тих, які не піддавалися «перевихованню», а також підтримували страх інших, спонукали їх прийняти правила гри, нав'язані владою. Арешти і звільнення з роботи львівської інтелігенції почалися практично відразу після закінчення німецької окупації і відбувалися аж до смерті Сталіна. У Львівському університеті за час з вересня 1947 р. до квітня 1948 р. було звільнено, як політично неблагонадійних, а також частково депортовано 37 професорів, доцентів і асистентів. Подібні акції провадилися і в інших вищих навчальних закладах. 1949/1950 н.р. з вищих навчальних закладів Львова за політичними мотивами звільнено ще 53 викладачів.

Ще масштабнішими були репресії проти вчителів та культосвітніх працівників. Величезних розмірів у Львові на зламі 40-50-х років (особливо після вбивства Я. Галана) набули виключення з вищих навчальних закладів студентів. Традиційно першими постраждали ті, хто відвідував церкву, відмовлявся вступати в комсомол, читав заборонену літературу, а також ті, чиї батьки не вступили до колгоспу. Чимало з них було заарештовано і засуджено.

Справжнім злочином проти мільйонів українців стала організована сталінським керівництвом ліквідація Греко-католицької церкви. Ця акція, проведена за участю органів держбезпеки, супроводжувалася масовими арештами і ув'язненнями львівських священиків, які відмовилися перейти у православ'я.

У четвертому розділі «Участь інтелігенції у культурному й господарському житті міста» підкреслено, що попри труднощі, незважаючи на заборони, різного роду гоніння, які ніякими посиланнями на екстремальність ситуації, що склалася тоді в західних областях, не можна виправдати, краща частина інтелігенції зберегла в ці нелегкі часи своє творче обличчя, створила цікаві самобутні твори наукові праці. Під керівництвом академіків АН УРСР Г. Савіна і Г. Карпенка сформувалася львівська школа механіків, наукові розробки представників якої здобули широке визнання. За участю та під керівництвом академіків АН УРСР Б. Соболєва, О. В'ялова, Є. Лазаренка, В. Порфир'єва, В. Суботіна, В. Сельського сформувалася львівська школа геологів і геофізиків. Вагомий внесок у розв'язання проблем сільськогосподарських наук зробили член-кореспонденти АН УРСР С. Гжицький, Г. Кияк, О. Фаворов. Чимало змістовних праць опублікували мовознавці, етнографи, мистецтвознавці: М. Возняк, І. Свєнціцький, Л. Гумецька, Є. Кротович, С. Лур'є та ін.

Високий культурний та професійний рівень митців старшого покоління - О. Кульчицької, С. Гебус-Баранецької, Ю. Кратохвилі-Відемської, Л. Левицького - досягнуті в художніх школах Європи, зумовили створення у Львові своєрідного графічного осередку. Їх роботи відзначалися узагальненим світобаченням, збагаченим вивченням класичної спадщини світового мистецтва, спиралися на національні традиції українського народу. Досягнення львівської скульптурної школи у повоєнні роки прагнули зберегти І. Севера, В. Сколоздра.

Незважаючи на ідеологічний тиск в цей період, були написані художні твори І. Вільде «Історія одного життя», Д. Лукіяновича «Спогади з минулого», М. Возняка «Титан праці», П. Козланюка «Юрко Крук», А. Волощака «Серед блискавиць і громів». На початку 50-х років дебютували як поети Р. Братунь і Д. Павличко, яким згодом випало відіграти помітну роль у літературному і громадсько-політичному житті України.

У розв'язанні соціально-культурних проблем мешканців Львова важлива роль належала медичним працівникам. Лікарі вели пошук ефективних форм і методів медичного обслуговування населення, проводили профілактичні огляди, поширювали медико-санітарні знання, які сприяли оздоровленню побуту людей. У 1946 р. на 10 тис. мешканців Львова припадало 14 медичних спеціалістів, що відчутно перевищувало рівень 1940р.

Чимало вчителів львівських шкіл спромоглися ефективно налагодити навчально-виховний процес, давали учням добрі знання, збагачували педагогічну науку оригінальним досвідом. Певних результатів досяг професорсько-викладацький склад вищих і середніх спеціальних закладів. За п'ять повоєнних років ними було підготовлено 17 тис. спеціалістів.

Безпосередню участь у будівництві та реконструкції багатьох заводів і фабрик Львова брала інженерна та науково-технічна інтелігенція. У досліджуваний період інженерами та науковцями міста винайдено новий спосіб гасіння пожеж на газових свердловинах; безчовниковий метод витягування скла, поточно-вузловий метод збирання оприскувачів та ін. У ході технічної реконструкції інженерно-технічні працівники намагалися глибше вникнути в суть організації виробництва і технології, виявляли ініціативу в зміні умов і методів роботи, які тоді склалися. Серед інженерів і техніків було чимало раціоналізаторів, новаторів праці.

У п'ятому розділі «Соціально-побутові умови життя і діяльності працівників розумової праці» проаналізовано рівень заробітної плати різних професійних груп інтелігенції, ціни на продовольчі та промислові товари, пенсійне законодавство, забезпечення житлом.

Основним джерелом грошових надходжень інтелігенції була заробітна плата, яка диференціювалася відповідно до галузево-відомчого підпорядкування підприємства чи організації. У 1945 р. середня зарплата у сфері культури Львова, у науково-дослідних установах становила 581 крб. Місячна зарплата інженерно-технічних працівників складала 770 - 960 крб. Протягом 1946-1949 рр. зарплата у закладах освіти зросла лише на 6,4%, охорони здоров'я - на 7,5%. Така платня не забезпечувала для переважної більшості інтелігенції належного матеріального рівня, покриваючи здебільшого потребу в найнеобхідніших продуктах харчування та промислових товарах.

Мирні умови сприяли тому, що інтелігенція, хоча і повільно налагоджувала життя і побут. У грудні 1947 р. скасовано карткову систему, дещо знижено роздрібні ціни на продукти та промислові товари. В місті почала розвиватися державна і кооперативна торгівля, розширювалася мережа підприємств громадського харчування. Певним додатком до зарплати інтелігенції були суспільні фонди споживання За рахунок цих коштів здійснювалися виплати на час хвороби, профспілкові відпустки, пенсії, стипендії. Недоліком такої системи було те, що виплати з суспільних фондів були не персоніфіковані.

У повоєнні роки для багатьох інтелігентських родин гострою залишалася житлова проблема. У 1945-1946 рр. у місті вивільнився значний житловий фонд у зв'язку з виїздом польського населення. У звільнені квартири поселялися прислані зі східних областей УРСР та інших республік Радянського Союзу робітники і спеціалісти. Дуже швидко виявилося, що мігрантів прибуло стільки, що на всіх не вистачає житла. Міська влада намагалася розв'язати проблему шляхом перерозподілу наявного житлового фонду. Почали проводити ущільнення житла, суть якого полягала в тому, що до власників окремих квартир підселяли співмешканців. Було прийнято рішення заселяти навіть підвальні і напівпідвальні приміщення. Отримати комфортне житло вдавалося насамперед тим, хто мав реальну владу.

За умов, коли держава спрямовувала зусилля на відбудовні роботи промисловості та на посилення оборонного сектора, швидке покращення добробуту населення було неможливе.

ВИСНОВКИ

У роки німецької окупації значних втрат зазнали всі основні етнічні групи інтелігенції Львова: українська, польська й, особливо, єврейська. У 1944-1946 рр., внаслідок насильницького обміну населення між Польщею та Україною етнічне обличчя інтелігенції Львова знову зазнало суттєвих змін. Вона майже повністю втратила представників польської національності, зате істотно почала збільшуватися частка українців із східних областей УРСР, а також росіян і євреїв з різних регіонів СРСР. На початковому етапі масовий наплив до Львова працівників різних галузей господарства і культури з усієї країни був викликаний відчутним браком кваліфікованих кадрів. Все ж, основними мотивами керованої режимом міграції були політичні міркування. Росіяни мали відігравати роль фермента у творенні «радянського народу» у Західному регіоні. Вершина соціальної піраміди - керівники партійних і радянських органів, громадських організацій, директори підприємств, вищі офіцери армії, міліції, державної безпеки та інші привілейовані прошарки населення складалися переважно з вихідців із Росії та східних областей УРСР.

Суттєве збільшення чисельності інтелігенції Львова у повоєнні роки було зумовлене насамперед потребами режиму у здійсненні його геополітичних планів. Поряд із залученням місцевої інтелігенції, надсиланням спеціалістів з інших республік, у цей період через систему вищої і середньої спеціальної освіти активно створювалася нова радянська інтелігенція, відмінна за духовним складом, рівнем знань і культури від «дорадянської».

Недовіра до місцевої інтелігенції стала визначальною рисою сталінської кадрової політики на західноукраїнських землях у повоєнний період. Радянська влада розцінювала місцеву інтелігенцію насамперед як носія національної самосвідомості, натхненника «українського буржуазного націоналізму». Проте, як показувала боротьба ОУН і УПА з більшовицькою владою, безпосередня участь у ній інтелігенції була незначною. Хоча більшість місцевої інтелігенції не сприймала комуністичної ідеології, але, як правило, вважала своїм обов'язком сумлінну фахову працю, тому і йшла працювати у відновлені культосвітні і наукові заклади, різні установи й підприємства Львова. У ставленні влади до місцевої інтелігенції були характерні і систематичні кампанії її ідеологічного «виховання», моральні та фізичні репресії щодо багатьох її представників.У 1944-1945 рр. гоніння на львівську інтелігенцію набрали найбільш грубих, цинічних, брутальних форм.

Різні професійні групи інтелігенції у тій чи іншій мірі брали участь у культурному і господарському житті міста. Учителі доклали чималих зусиль для залучення до навчання дітей шкільного віку, ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Незважаючи на труднощі у творчій роботі, певних результатів досягли викладачі вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, більшість яких сумлінно передавали свої знання студентам. Науковці львівських відділів АН УРСР працювали над важливими проблемами. Окремі митці, незважаючи на ідеологічний тиск, зуміли створити високохудожні твори. Помітний внесок у справу охорони здоров'я населення зробили медичні працівники. Частина технічних спеціалістів віддавала свої знання і працю справі розвитку економіки міста. Безперечно, інтелігенція Львова досягла б значно більших успіхів, якби не диктат і репресії з боку сталінського режиму.

У повоєнний період умови життя і праці інтелігенції міста були складними. Поступово заробітна плата різних професійних груп інтелігенції підвищувалася, але, поряд із цим, зростали ціни на продукти харчування і промислові товари. Гострою залишалася житлова проблема. Помешканнями в першу чергу забезпечувалися не рядові інтелігенти, а партійно-державне керівництво, працівники силових структур. Усі матеріально-побутові негаразди інтелігенція мала сприймати як вимушені труднощі.

Соціальне становище інтелігенції Львова, як і більшості населення СРСР, не було стабільним і захищеним, хоча притаманні радянському суспільству суперечливі тенденції - від вирізнення привілейованої верхівки номенклатури до зрівняльності розподільчих відносин щодо основної маси громадян - залишалися незмінними.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Попп Р. Два документи з особової справи М. Попова // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Наукове видання історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. - Дрогобич, 1998. - Вип. ІІІ. - С. 287-300.

Попп Р. Ідеологічний тиск і репресії щодо інтелігенції Львова (1944-1953 рр.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Спецвипуск. - Дрогобич: 2002. - С. 448-462.

Попп Р. Інтелігенція Львова у 1944-1953 рр.: етносоціальна характеристика // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Збірник наукових праць. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2002. - Вип.4. - С. 373-383.

Попп Р. Репресивні акції органів НКДБ-МДБ проти львівської інтелігенції у 1944-1953 рр. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Збірник наукових праць. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - Вип. 3. - С. 164-168.

Попп Р. Радянізація освіти і культури у місті Львові в повоєнні роки(1944-1953) // 1939 рік в історичній долі України і українців. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів, 23- 24 вересня 1999 р. - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. - С. 209-213.

Попп Р. Становище творчої інтелігенції Львова у повоєнні роки (1944-1953рр.) // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка. - Дрогобич: Вимір, 2000. - Вип. 5. - С.151-163.

Кондратюк К., Попп Р. Театральне життя Львова в перші повоєнні роки (1944-1950) // Львів: місто - суспільство - культура: Збірник наукових праць. - Львів: ЛДУ ім. І. Франка, 1999. - С. 624-632.

Размещено на Allbest.ru