Поразка української армії під Берестечком (30.06.1651 р.) завершилася укладанням невигідного для Війська Запорозького Білоцерківського договору (23-25.09.1651 р.), згідно з яким козацька автономія зменшувалася до території Київського воєводства, а козацький реєстр скорочувався вдвічі - до 20 тис. осіб. Проти виконання цього договору виступили найближчі соратники Б. Хмельницького. Він жорстоко придушив повстання, що спрямувало опір Білоцерківському договору в інше русло, спричинивши міграцію населення України в межі Росії, а також на землі, що сусідили із Запорожжям і на саме Запорожжя, перетворюючи його на центр концентрації сил, незадоволених політикою Б. Хмельницького.

У січні 1652 р. польський сейм не затвердив Білоцерківський договір, що було рівноцінно його денонсації. Це розв'язало руки Б. Хмельницькому: він відновив 40-тисячний козацький реєстр, а Військо Запорозьке - в межах трьох воєводств (Київське, Брацлавське та Чернігівське) і почав вести переговори з польським урядом про відновлення Зборівського договору. Але польська сторона наполягала на виконанні Білоцерківського договору. За таких обставин Б. Хмельницький змушений був шукати замість польського короля іншого сюзерена для Війська Запорозького. Оскільки основну ставку у виборі сюзерена Б. Хмельницький зробив на російського царя, то це поставило під загрозу дружні і дипломатичні відносини з Кримським ханством та Туреччиною. Отже, проблема зовнішньої і внутрішньої безпеки держави, пов'язана із Запорожжям, ще більше ускладнювалася і ставала актуальною. Ситуація вимагала вжити рішучих заходів щодо відродження Запорозької Січі.

Аналіз непрямої інформації джерел засвідчив, що Б. Хмельницький відродив у 1652 р. за своїм проектом Запорозьку Січ, яка отримала назву Чортомлицької. У розділі відтворена її організаційна структура, висвітлені питання її територіальної локації та фортифікації. Прослідкований, починаючи з 1650 р., процес обладнання форпостів-паланок та прикордонних постів за участю полків-кураторів: Канівського, Корсунського, Переяславського, Полтавського та Уманського. Обґрунтовується кількісний склад куренів Січі та їхній чисельний козацький склад. Показана відмінність структури похідного січового полка Чортомлицької Січі від структури похідного січового полка попередньої - Базавлуцької Січі.

Чортомлицька Січ є проміжною ланкою між Базавлуцькою та Підпільненською (Новою) Січами. Оскільки маємо справу з трьома однозначно детермінованими системами, є можливість перевірити реконструйовані нами основи організаційної структури Чортомлицької Січі шляхом визначення екстрапольованих до неї та від неї елементів організаційних структур: до неї - від Базавлуцької Січі та від неї - до Підпільненської (Нової) Січі. Але цю процедуру ускладнює те, що, по-перше, між Базавлуцькою і Чортомлицькою Січами відсутній прямий еволюційний зв'язок, оскільки цей процес щодо Базавлуцької Січі був перерваний її знищенням у 1638 р., а Чортомлицька Січ була відроджена через 14 років, у 1652 р., не еволюційним, а реформаторським шляхом. По-друге, відсутній також прямий еволюційний зв'язок між Чортомлицькою і Підпільненською (Новою) Січами, оскільки перша була знищена в 1709 р., а остання утворилася (теж в результаті вольового рішення) після повернення січового товариства на Запорожжя через 25 років (у 1734 р.) з вимушеної еміграції. По-третє, вищеназвані 14 років між знищенням Базавлуцької Січі і відродженням Чортомлицької Січі були заповнені існуванням двох військових однозначно детермінованих систем: реєстрового козацького війська (1638-1648) та держави Б. Хмельницького - Війська Запорозького, які успадкували від Базавлуцької Січі деякою мірою елементи її організаційної структури. Оскільки Б. Хмельницький інтегрував реєстрові полки до структури своєї держави, перетворивши їх з похідних формувань на територіальні полкові військово-адміністративні одиниці, його держава Військо Запорозьке стала сполучною ланкою між Січами. Це дає можливість перевірити достовірність відтвореної нами організаційної структури Чортомлицької Січі шляхом визначення екстрапольованих до неї елементів організаційних структур не тільки від Базавлуцької Січі, а й від держави Б. Хмельницького. У дисертації ця процедура здійснюється в контексті структурно-порівняльного аналізу трьох Січей (Базавлуцької, Чортомлицької, Підпільненської) та держави Б. Хмельницького - Війська Запорозького за чотирма характеристиками: соціально-політичним, адміністративним, територіальним устроєм та організаційною структурою похідних формувань.

Вищеназваний структурно-порівняльний аналіз показав, що Б. Хмельницький трансформував організаційну структуру Базавлуцької Січі в організаційну структуру своєї держави шляхом таких нововведень: територіальні коші Січі замінив територіальними полками; загальну козацьку Раду Січі замінив Гетьманською Радою; розширив склад посадових осіб в усіх управлінських структурах; похідний полк Січі з 500 козаків замінив похідним полком із середньою чисельністю 2,5 тис. осіб. При відродженні Чортомлицької Січі Б. Хмельницький використав організаційну структуру Базавлуцької Січі, але зробив до неї такі нововведення:

– замість 8 кошів, які мала Базавлуцька Запорозька Січ, він на Низу Дніпра, над р. Скарбною, між впадінням у неї річок Чортомлик і Прогній, розташував лише один кіш-січ і поділив його на вісім підрозділів (груп куренів). У такий спосіб він віддав данину традиції - поділу Січі на 8 кошів;

– в організаційній структурі коша скасував інститут сотників. Кіш поділив на курені;

– кіш очолив, замість “кошового”, “кошовий отаман”, а курінь - “курінний отаман”;

– курінь поділив на десятки. Десятку очолив десятник (отаман);

– скасував коші-січі на островах Великого Лугу, які були структурними підрозділами Базавлуцької Запорозької Січі, а після її знищення (у 1638 р.) стали січами реєстрових полків. Замість них утворив п'ять форпостів-паланок з винесеними від них постами. Паланкам підпорядкував острови, перевози та промисли і доручив виконання прикордонної, міліційної та комендантської служб на Запорожжі. Кожну паланку очолив полковник, який підпорядковувався кошовому отаману і якому були надані широкі повноваження з питань прикордонної служби, захисту угідь Дикого Поля, а також комендантської та міліційної служб на Запорожжі;

– похідний полк Січі з 500 козаків поділив на 50 десяток, скасувавши посаду сотника. Посаду одного з двох полкових осавулів замінив на посаду полкового писаря;

– перетворив військові формування Січі на прикордонне військо з виконанням ним своїх обов'язків в паланках та біля Коша. Для цього у складі Коша сформував 40 куренів (два курені були втрачені на зламі XVII ст.) загальною чисельністю не менше 4 тис. козаків (тобто в кожному курені - не менше 100 чол.);

– установив свій сюзеренітет над кошовим отаманом. Виділяв кошти на утримання Січі, а також забезпечував її порохом, свинцем та провіантом.

Зміст вищенаведених заходів Б. Хмельницького став одним із системотвірних компонентів щодо утворення Чортомлицької Січі як системи. Реально цей системотвірний компонент мав форму юридично-правового документа у вигляді наказу або універсалу Б. Хмельницького, або ж затвердженого ним плану-проекту. Керуючись отриманими результатами дослідження, в дисертації здійснена спроба реконструкції одного з його гіпотетичних універсалів про створення Чортомлицької Запорозької Січі.

Шостий розділ - “Гіпотеза походження та еволюції етнічних структур українського козацтва кінця XV - середини XVII ст. в аспекті етногенезу” - складається з трьох підрозділів, в яких визначається методологічна база дослідження, висвітлюються основні положення теорії етногенезу Л. Гумильова, а також механізм утворення та фази еволюції козацького субетносу як домінанти українського етносу кінця XV - середини XVII ст.

У попередніх розділах дисертації викладені результати досліджень козацтва як військової системи, тобто як системи соціальної. Але козаки одночасно належали і до природної антропосферної етнічної системи, яка визначалася ландшафтними та іншими умовами Великого Кордону, а також біосферою Землі. У зв'язку з цим соціальна історія козацтва перепліталася з його етнічною історією, тобто його етнічні структури негайно обростали соціальними оболонками, зокрема організаційними структурами. Без урахування останнього соціальна історія козацтва висвітлює події однобоко і не дозволяє адекватно зрозуміти всю глибину процесів з питань його виникнення та еволюції.

Отже, щоб визначити обґрунтованість висунутих в дисертації (на засадах соціальної історії) гіпотез та результатів їхньої перевірки, треба їх розглянути ще в аспекті етнічної історії українського козацтва, спираючись на теорію етногенезу Л. Гумильова.

Враховуючи негативне ставлення значної частини істориків до цієї теорії, викликане, на думку автора дисертації, несприйняттям ними системного бачення світу, в розділі запропонований аналіз праць двох учених - А. Тойнбі та М. Чмихова, які в своїх дослідженнях підійшли до межі етногенезу, але не зупинилися на його висвітленні. На думку Л. Гумильова, це сталося тому (зокрема щодо А. Тойнбі), що їм не була відома роль людської пасіонарності в розвитку етнічної історії, а отже, і методика дослідження етногенезу. Щоб виключити некваліфіковане трактування змісту теорії етногенезу Л. Гумильова, в розділі викладені її основні положення з акцентом на її методологічному аспекті, який і обраний для дослідження етнічної історії козацтва кінця XV - середини XVII ст. Висвітлити основні положення теорії етногенезу Л. Гумильова в авторефераті неможливо, тому торкнемося лише деяких її фрагментів, зокрема такого явища як пасіонарність.

Пасіонарність (від лат. рassiо - пристрасть) - це характерологічна домінанта, нездоланне внутрішнє прагнення (свідоме або, частіше, неусвідомлене) до мети (часто ілюзорної). Ця мета уявляється пасіонарній особі інколи ціннішою навіть за власне життя, а тим більше за життя і щастя сучасників і одноплемінників. Як природна ознака пасіонарність генетично успадковується нащадками.

Провідним чинником утворення етносу є пасіонарна складова етногенезу. Вона народжується в “інкубаційний” період тривалістю до 150 років, під час якого відбувається еволюційний процес консолідації пасіонарного елемента, як звичайно, за рахунок злиття пасіонарних завойовників з місцевими мешканцями. Наприкінці інкубаційного періоду за рахунок пасіонарної енергії, що накопичилася в суспільстві, спрацьовує пасіонарний енергетичний імпульс (поштовх), який здійснює запуск нової етнічної системи. Цей запуск проявляється в мутації відносно невеликої кількості осіб у пасіонарну спільноту, яка отримала назву “консорції” (від лат. sors - доля, тобто об'єднання людей зі спільною долею). Консорція за сприятливих умов і збереження пасіонарності її членів переростає в етнос. Механізм цього переростання такий: під впливом енергії пасіонарної спільноти відбувається вибух пасіонарності (або її флуктуація), який створює у значної кількості осіб, що мешкають на даній території, охопленій цим вибухом, особливий нервово-психічний настрій, що є поведінковою ознакою. Остання пов'язана з підвищенням активності, але характер цієї активності визначається місцевими умовами: ландшафтними, етнокультурними, соціальними, а також силою самого імпульсу. Це й пояснює, чому всі етноси оригінальні й неповторні, хоча процеси їхнього етногенезу схожі між собою. Про таку схожість свідчать, зокрема, такі приклади. У середині VIII ст. до н.е. в Італії навколо Ромула зібралися 500 волоцюг, які поклали початок римлянам. Так само зібралися “вірні” навколо царя Давида в ХІ ст. до н.е., люди “довгої волі” - навколо Чингіз-хана, барони - навколо Карла Великого, а бояри - навколо Володимира Великого наприкінці Х ст. З цих і подібних їм консорцій поступово виросли спочатку субетноси, потім - етноси і, нарешті, суперетноси - своєрідні етнічні галактики. Отже, вихідним моментом будь-якого етногенезу є специфічна мутація невеликої кількості пасіонарних осіб в географічному ареалі. Момент мутації (пасіонарного поштовху) залишається непоміченим сучасниками або сприймається надкритично: як дивацтво, божевілля, прояв поганого характеру і т.п. Тільки на тривалому, близько 150 років, відрізку часу стає зрозумілим, коли почався етногенез, тобто відбувся пасіонарний поштовх.

Етноси є біофізичними реальностями, завжди “одягненими” в ту або іншу соціальну оболонку. Щоб вилучити з цієї оболонки етнос, а із соціальної історії виокремити етнічну історію, Л. Гумильов побудував модель етногенезу як системи і на основі системного аналізу визначив, що етнос як підсистема етногенезу протягом 110-150 років проходить процес становлення (без врахування “інкубаційного” періоду, який, як вже зазначалося, триває перед цим у межах 150 років) за етапами: “консорція”, “конвіксія”, “субетнос”, “етнос” і еволюціонує, починаючи з консорції, упродовж 1100-1500 років за такими фазами: “піднесення”, “акматична (пасіонарний перегрів)”, “пасіонарний надлом”, “інерційна”, “обскурації”, “гомеостазу”, “меморіальна” і “виродження”. Для кожної фази еволюції етносу і для перехідних періодів між фазами Л. Гумильов визначив морально-етичні імперативи поведінки, якими керувалися члени етнічних спільнот.

За висновками Л. Гумильова, нові етноси виникають на кордонах ландшафтних регіонів, в зонах етнічних конфліктів, де існують невідворотна метисація (тобто, змішані шлюби), а також сполучення різних культурних рівнів, типів господарств та несхожих традицій. Отже, Великий Кордон був ідеальною зоною для формування української етносфери. Зокрема, українське прикордоння (південна Київщина та Брацлавщина) з другої половини ХІІІ ст. зазнало значної метисації внаслідок монгольської навали та декількох хвиль тюркських переселенців. Активне злиття тюркського елемента з українським відбулося після передачі в 1397 р. золотоординським ханом Тохтамишем великому князю литовському Вітовту українських земель і створення останнім, починаючи з 1398 р., на межі з Диким Полем прикордонної оборони, яка складалася з мережі прикордонних замків: Брацлав, Звенигород, Канів, Черкаси, Переяслав та ін. Вітовт на першому етапі створення цієї оборони вимушений був залучати до прикордонної служби татарську і литовську еліти (через малу чисельність тут еліти української), нормативно закріплюючи або надаючи їм землеволодіння, а також соціальний статус боярина-рицаря (боярина-шляхтича) за цю службу. Соціальні вигоди були каталізатором християнізації, метисації і злиття тюркського та литовського елементів цього рангу з українським. Унаслідок цього процесу через півтора століття (“інкубаційний” період), наприкінці XV ст., українці, мешканці південної Київщини та Брацлавщини (насамперед бояри-рицарі прикордонних замків та їхніх околиць), які поглинули в цьому регіоні ординців і литовців, перетворилися на високопасіонарний елемент. Подібну “імпортну” пасіонарність отримала, зокрема, Англія в ІX - ХІІ ст. внаслідок асиміляції своїх завойовників-вікінгів. Вищевикладене свідчить про те, що до складу українського етносу були включені тюркський та інші етнічні елементи. Це нововведення не зруйнувало український етнос як систему на південній Київщині та Брацлавщині, але змінило його структуру в цьому регіоні. Очевидно, субетнічні групи, що тут існували, зазнали нівелювання, що спричинило спрощення структури українського етносу, а отже, і ослаблення його опору зовнішнім ударам. Як жива система український етнос за таких умов “обирає посильне рішення”: створити на межі з Великим Кордоном нове субетнічне утворення, яке дозволить забезпечити підвищення фактора сталості й збалансованості українського етносу як системи, а також його опір навколишньому середовищу. Цей процес відбувався за схемою: “консорція” - “конвіксія” - “субетнос”. Конвіксія (від лат. convictio - спільне проживання, постійне спілкування) утворюється із консорції, якщо остання зберігається протягом тривалого часу.

Пасіонарна ситуація на українському прикордонні в другій половині XV ст., напередодні завершення інкубаційного періоду козацького етногенезу, перебувала у неврівноваженому стані (“флуктуації”), а наприкінці цього ж століття досягла критичної межі - “біфуркації”, з якої її вивели татарські напади. Внаслідок цього відбувся пасіонарний вибух, який спрямував пасіонарну енергію бояр-рицарів не тільки на захист прикордоння, а й на мутацію з їхнього середовища козацької консорції з імперативом: “Треба виправити світ, бо він поганий!” Оскільки козацька консорція виникла в умовах Великого Кордону як військової системи, то вона складалася з озброєних людей, а сама була первинним військовим утворенням - розбійницькою ватагою. З погляду етнічної історії, члени цієї ватаги-консорції - це засновники нового українського субетносу, а з позицій соціальної історії - це зайві люди в суспільстві, які упродовж кінця XV - 60_х рр. XVI ст. були напівкримінальним елементом. Отже, по-перше, виникнення українського козацтва на першому етапі було пов'язане не зі збройним захистом української землі від нападів кримських татар, а з утворенням нового субетносу (козацького) у складі українського етносу з метою забезпечення виживання останнього в небезпечних демографічних умовах Великого Кордону. По-друге, розгляд українського козацтва в аспекті етнічної історії дає підстави відкинути всі існуючі гіпотези щодо його походження, крім гіпотези етногенезу.

Уже йшлося про те, що консорція переростає в субетнос за сприятливих умов. Такі сприятливі умови для неї створив уряд Речі Посполитої, запросивши козаків до участі разом із польською армією у Лівонській війні 1561-1581 рр., а також надавши козакам статус привілейованої військової верстви за правовими актами урядових козацьких реформ 1570-1572 рр. та 1578-1582 рр. Рубежем початку бурхливого розвитку козацької консорції і переростання її у конвіксію зі збереженням пасіонарного імперативу поведінки: “Будь тим, ким ти повинен бути!” став 1569 р. Розквіт, піднесення і переростання конвіксії в субетнос відбулися в період 1587-1596 рр., під час яких Базавлуцька Запорозька Січ (утворилася в 1590 р.) прагнула підпорядкувати собі волость силовими методами. За закономірностями етногенезу саме у такий спосіб Січі вдалося примусити мешканців волості змінити своє ставлення до козацтва з негативного на позитивне. Про це свідчить факт початку добровільного покозачення міщан волості на зламі 1595-1596 рр. Ця дата є рубежем переростання конвіксії в козацький субетнос і поширення його на територію волості. Отже, процес утворення козацького субетносу як складової частини українського етносу тривав упродовж 100-110 років (від кінця XV до кінця XVI ст.). Цей процес засвідчив, що шукати дату виникнення Запорозької Січі раніше 90-х рр. XVI ст., тобто раніше утворення козацького субетносу, є недоречним.

Під час покозачення волості до складу козацького субетносу потрапили і субпасіонарії, у яких інстинкт самозбереження і прагматизму переважав над пасіонарністю. Це козацтво М. Грушевський назвав “господарським”. Саме на цю частину козацтва почав орієнтуватися уряд Речі Посполитої і в 1625 р. сформував із нєї шеститисячне реєстрове козацьке військо, яке у 1638 р. допомогло польській армії знищити Базавлуцьку Запорозьку Січ і позбавити все козацтво привілейованого статусу. Але зупинити козацький етногенез було вже неможливо. За період “золотого десятиліття” (1638-1648) нелегітимний субетнос накопичив надпотужний потенціал пасіонарної енергії для свого подальшого відродження й піднесення.

Заклик Б. Хмельницького до повстання з острова Томаківка навесні 1648 р. став пасіонарним імпульсом-поштовхом, який викликав пасіонарну індукцію в полках реєстрових козаків і відгукнувся пасіонарним вибухом мешканців обох берегів Дніпра Середньої і Східної України. Відбувся новий запуск козацького етногенезу, унаслідок якого козацький субетнос не тільки відродився, а й став домінантою всього українського етносу. Етнічне пробудження мешканців Наддніпрянщини на основі цієї домінанти обросло соціальною оболонкою української революції середини XVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького. Активна участь українців у цій революції пояснюється в першу чергу не соціальними, а етнічними чинниками, зокрема високою їхньою пасіонарністю в контексті національного пробудження, в ході якого відбулися переможні козацькі битви на Жовтих Водах, під Корсунем, під Пилявцями та під Зборовим. У серпні 1649 р., згідно зі Зборівським договором, козацький субетнос запанував у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах, на території яких утворилася козацька держава Б. Хмельницького - Військо Запорозьке.

У другій половині 1649 р. козацький етногенез переріс із фази “піднесення” в “акматичну фазу (пасіонарного перегріву)”, під час якої пасіонарії ламають первісний імператив поведінки. Вони припиняють працювати на загальну справу і починають боротися кожний сам за себе. Тому імператив змінює свій зміст. Він звучить так: “Не будь тим, ким ти повинен бути, а будь самим собою!” Це викликало в державі Б. Хмельницького соціально-політичну і військову кризу, яка проявилась в повстаннях проти нього та занепаді боєздатності армії. В пошуках шляхів виведення держави з кризи Б. Хмельницький, по-перше, відродив за власним проектом у 1652 р. Запорозьку Січ, яка отримала назву Чортомлицької. Мета цього відродження - позбавити свою державу від надлишку козаків-пасіонаріїв, які були провідним дестабілізуючим фактором у суспільстві, зосередивши їх на Низу Дніпра. По-друге, він прагнув зміцнити етнічну державну систему за рахунок включення до її складу подолян, волинян, поліщуків та представників інших українських субетносів, але для цього їх треба було спочатку відвоювати у Речі Посполитої. Тому він звернувся по допомогу до російського царя, шведського короля та князя Трансільванії. Здійснити цей задум Б. Хмельницькому завадила його передчасна смерть 27 липня 1657 р. Смерть Б. Хмельницького стала поштовхом до переростання козацького етногенезу в його державі з “акматичної (пасіонарного перегріву) фази” у фазу “пасіонарного надлому”, тобто у громадянську війну, яка отримала узагальнюючу назву “Руїни”.

В розділі прослідкована загальна еволюція козацького етногенезу від смерті Б. Хмельницького до кінця XVIII ст.

У висновках підбито основні підсумки дослідження та зроблено рекомендації щодо можливості їхнього використання. Висновки свідчать про те, що застосування в дисертації нових методів дослідження, зокрема історико-системного методу, структурно-функціонального і структурно-порівняльного аналізу та теорії етногенезу, дозволило відкрити нові сторінки в історії українського козацтва, Запорозької Січі та держави Б. Хмельницького - Війська Запорозького, а також спростувати при цьому деякі усталені помилкові історичні стереотипи. Зокрема, в дисертації вперше:

1. Визначені структура і функції Великого Кордону кінця XV - середини XVII ст. як військової системи, а також його системотвірних компонентів: Дикого Поля, українського прикордоння та Кримського ханства. Окреслено їхній провідний вплив (разом з навколишнім середовищем - Річчю Посполитою та Османською імперією) на процес виникнення українського козацтва, становлення його організаційних структур (через механізм воєнного промислу) та утворення Запорозької Січі.

2. Універсальним ключем до розкриття функціонального змісту Запорозької Січі та визначення стадій її розвитку для автора дисертації стало дослідження генезису та еволюції її організаційної структури в контексті історико-системного методу, умов Великого Кордону та правових актів Речі Посполитої щодо козацтва. Це дозволило визначити, коли, де, за яких умов і з якою організаційною структурою виникла перша Запорозька Січ кінця XVI - першої половини XVII ст., а також яка організаційна структура українського козацтва другої половини XVI ст. передувала її утворенню.

3. Встановлено, що утворення першої Запорозької Січі було забезпечено п'ятьма системотвірними компонентами, до яких належали:

– Великий Кордон з його небезпечними умовами через напади кримських татар з кінця XV ст. (вища система);

– вісім кошів січей-форпостів (з 1585 р.) на островах Великого Лугу від кожного прикордонного замку, в яких мешкали козаки (нижчі системи);

– козацьке військо з упорядкованою структурою (для надбудови над ним державницьких елементів), формування якого завершилося протягом 1587-1590 рр. (перехідна модель системи для утворення Запорозької Січі);

– юридичний акт - дозвіл на утворення автономної структури на Низу Дніпра під сюзеренітетом польського короля. Такий правовий акт був наданий польським сеймом за третьою урядовою козацькою реформою 1590-1591 рр. під назвою “Порядок щодо низовців і України” від 19.04.1590 р. (навколишнє середовище);

– високий рівень розвитку шляхів сполучення та поштового зв'язку між кошами острівних січей Великого Лугу та волостю (механізм управління і зворотного зв'язку).

Першою Запорозькою Січчю була Базавлуцька, яка виникла у 1590 р. і мала два центри управління, розташовані на Дніпровській транспортній магістралі: на острові Базавлук (у теплу пору року) і на волості (в м. Канів). Знищена польською армією в 1638 році.

4. Виявлено, що Б. Хмельницький відродив за власним проектом у 1652 р. Запорозьку (Чортомлицьку) Січ замість знищеної в 1638 р. польською армією Базавлуцької Запорозької Січі. З'ясовано, що причиною відродження Січі було його прагнення позбавити свою державу від зайвого пасіонарного покозаченого елемента, який створював кризову ситуацію в суспільстві. Відтворена організаційна структура Чортомлицької Січі, яка складалася із п'яти паланок та 40 куренів (два курені були втрачені на зламі XVII - XVIII ст.). Відроджена Січ відрізнялася від попередньої - Базавлуцької Січі, по-перше, за організаційною структурою, а, по-друге, за місцем проживання козаків. У Чортомлицькій Січі козаки постійно проживали на Низу Дніпра, тоді як у Базавлуцькій Січі вони мешкали на волості, у своїх прикордонних замках та їхніх околицях. Козаки тут мали ґрунти та сім'ї, а Низ Дніпра використовували сезонно як військову базу. Базавлуцька Січ не мала паланок і куренів.

5. Запорозька Січ розглянута як рицарське утворення, яке мало свою рицарську корпоративну ідеологію та символіку. На засадах цієї ідеології в дисертації запропонована рицарська (військова) гіпотеза утворення Запорозької Січі наприкінці XVI ст. як альтернатива існуючій в українській історіографії уходницько-промисловій (господарській) гіпотезі.

6. Українське козацтво кінця XV - середини XVII ст. розглянуто як етнічну систему і проведено дослідження походження та еволюції його етнічних структур відповідно до теорії етногенезу Л. Гумильова, тобто на засадах етнічної історії. Оскільки етнічні структури козацтва негайно обростали соціальними оболонками (зокрема його організаційними структурами), то це дозволило перевірити на адекватність отримані результати дослідження козацтва як соціальної системи. Розгляд українського козацтва в аспекті етнічної історії засвідчив, що виникнення наприкінці XV ст. українського козацтва було пов'язане не зі збройним захистом української землі від нападів кримських татар, а з утворенням нового субетносу у складі українського етносу з метою забезпечення виживання останнього в небезпечних демографічних умовах Великого Кордону. Наприкінці XVI ст. козацтво перетворилося на субетнос - складову частину українського етносу, а в середині XVII ст. - на його домінанту. Дослідження козацтва в аспекті етнічної історії дає підстави відкинути всі існуючі гіпотези щодо його походження, крім гіпотези етногенезу.

Список опублікованих автором праць