Від пам'яткоохоронців вимагалось немало зусиль, щоб донести знання про пам'ятки - віхи славного історичного та культурницького поступу українського народу - до широкого загалу, розкрити їх величезний внутрішній потенціал у формуванні національної свідомості. Наукові товариства, земства, церковні, губернські комітети та комісії, окремі вчені та релігійні діячі своєю діяльністю започаткували по суті новий науковий напрямок - пам'яткознавство. Вони накопичили значний досвід збирання, систематизації, вивчення мистецьких творів, документів, створення музеїв. Внесені ними в суспільство історичні та культурологічні знання, забезпечили розуміння важливості проблеми охорони культурних цінностей в Україні, завдяки їхнім зусиллям були запроваджені на практиці методи виявлення, збирання, визначення, реставрації, опису, публікації пам'яток історії та культури.

Зрозуміло, без належного підґрунтя, яке було створене протягом історичного розвитку українського суспільства, марно було б сподіватися на той колосальний розмах творчих сил в часи національно-демократичної революції в Україні, що за короткий час призвів до створення низки визначних наукових установ та центрів з виразним українським забарвленням та напрямком.

У третьому розділі - “Втілення ідеї державної системи охорони культурних цінностей в добу національно-демократичної революції (березень 1917-грудень 1919 рр.)” розглядається діяльність пам'яткоохоронних структур в період національно-демократичної революції в Україні.

Повалення російського царизму відкрило перед українським народом перспективу вільного духовного розвитку, відродження державності. У зв'язку з цим особливої актуальності в Україні набули питання збереження історико-культурної спадщини - пам'яток історії та культури.

Переконливим свідченням того, якої ваги завданням збереження історико-культурної спадщини надавали лідери українського національного руху, стала згода провідних діячів Центральної Ради (М.Грушевського, В.Винниченка, І.Стешенка) війти до складу створеного на весні 1917 р. в Києві Центрального комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва, громадського пам'яткоохоронного осередку в Україні. Коли ж влітку 1917 р. Центральна рада приступила до формування уряду, в структурі Генерального Секретарства народної освіти було утворено перший в Україні державний пам'яткоохоронний орган - відділ музеїв та охорони пам'яток старовини і мистецтва, який очолив М. Біляшівський. Його робота не була позбавлена недоліків, зокрема, у відділі недооцінювали значення розбудови місцевих осередків з відповідними адміністративними повноваженнями. Проте вже на початок 1918 р. була створена ціла низка пам'яткоохоронних комітетів, як в губернських, так і в повітових центрах України. Центральний у Києві та місцеві комітети охорони пам'яток у Полтаві, Чернігові, Умані і т.д. об'єднали науковців і освітян, діячів культури і колекціонерів не просто закоханих в старовину, а й послідовних прихильників ідеї самобутності української культури.

На таких же підвалинах розвивався і пам'яткоохоронний рух національних меншин в Україні. При цьому він відразу ж дістав підтримку з боку українських пам'яткоохоронців.

Розроблена у відділі програма збереження національної історико-культурної спадщини та музейного будівництва надовго визначила основні напрямки діяльності пам'яткоохоронців України.

Нарешті, навколо цих та інших проблем охорони пам'яток згуртувалися провідні діячі науки і культури України, широке коло активістів пам'яткоохоронного руху, які забезпечили спадкоємність набутого досвіду та визначення завдань на інших етапах визвольних змагань українського народу.

Доба Української держави стала помітним етапом у визначенні основних напрямків та форм пам'яткоохоронної роботи в Україні: почав складатися механізм взаємодії громадських та державних пам'яткоохоронних структур з центральними та місцевими органами влади, за підтримки яких влітку-восени 1918 р. вдалося врятувати від загибелі ряд пам'яток археології, архітектурних пам'яток, пов'язаних з життям та діяльністю визначних наукових, культурних та громадських діячів України. В пам'яткоохоронній практиці набули поширення ідеї заповідних форм збереження найвизначніших пам'яток українського народу, створення міжвідомчих комітетів догляду за ними. Розпочалось планомірне дослідження пам'яток архітектури. Були зроблені перші кроки на шляху систематичного виявлення, реєстрації та вивчення культових пам'яток. Як і на попередньому етапі, практика пам'яткоохоронної роботи визначалась національними інтересами українського народу. Вона була тісно пов'язана з завданнями розвитку його культури і державності, водночас, ставши важливим фактором його вирішення.

Надзвичайно складні внутрішні та зовнішні обставини, за яких доводилось працювати Директорії, визначили слабкість її центральних і місцевих органів влади. Припинення наприкінці зими - на початку весни 1919 р. діяльності відділу охорони пам'яток Головного управління мистецтв та національної культури було лише одним з проявів загального послаблення державних структур Української Народної Республіки. Це, в свою чергу, не могло не позначитись і на стані охорони пам'яток - навіть найкращі пам'яткоохоронні постанови, прийняті саме Директорією, не було кому виконувати. Відтак, вони залишилися скоріше політичними деклараціями, ніж конкретними програмами збереження історико-культурної спадщини.

Складна військова та соціально-економічна ситуація, в яку потрапила Західноукраїнська Народна Республіка після початку війни з Польщею (листопад 1918 р.), теж не дозволила на державному рівні розгорнути повномасштабне культурне будівництво.

Пам'яткоохоронний рух залишався справою порівняно вузького кола аматорів на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Створений ним міцний осередок культурного життя галицьких українців-Національний музей - на чолі з директором І. Свєнціцьким став центром пам'яткоохоронної роботи в бурхливий період утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Здійснений у попередніх розділах аналіз історіографічної бази проблеми, вивчення архівних матеріалів, а також проведенні наукові дослідження та розробки дозволяють авторові дійти до наступних висновків.

Огляд історії розвитку систематичних досліджень в царині охорони пам'яток історії та культури в Україні розкриває основні етапи формування громадських та державних пам'яткоохоронних установ та організацій. Автор охопив початкові етапи розвитку українського пам'яткознавства.

На початку ХIХ ст., в контексті політики російського самодержавства, подолати відмінності регіонів, що залишилися від попередніх державних утворень на її території, влада намагалася вжити заходи для вирішення інтеграційних проблем. В цей період зароджується систематичне дослідження і вивчення рухомих і нерухомих пам'яток історії та культури на території України.

Саме в першій половині ХІХ ст. культурні цінності стають об'єктами колекціювання перших музейних осередків в Україні (Миколаїв, Керч, Одеса), ініціатива про утворення яких виходила від навчальних закладів, наукових товариств, окремих вчених та громадськості. Зусиллями котрих і здійснювалися перші пам'яткознавчі і пам'яткоохоронні заходи та було започатковано розробку методичного інструментарію для збирання історико-культурних пам'яток.

Проте недеференційованість, насамперед історичної науки, зумовлювала аматорський характер вивчення культурних цінностей України на даному проміжку часу, а централізована політика властей з вивезення найкращих речей в столичні музеї Російської імперії спричинила розпорошення пам'яток, знайдених на українських землях.

Інтенсивний розвиток процесів з вивчення, охорони культурних цінностей в Україні розпочинається з другої половини ХІХ ст. На цій стадії виникає низка пам'яткоохоронних осередків і закладів, помітна їх спеціалізація. Паралельно зі становленням основних і допоміжних історичних дисциплін (археології, етнографії, джерелознавства, нумізматики та ін.) формуються профільні пам'яткознавчі осередки (комітети по розбору давніх актів, архівні комісії, етнографічні музеї, які діяли при наукових товариствах, навчальних закладах). Спостерігається тенденція переходу від випадкових безсистемних досліджень пам'яток до більш планомірного систематичного експедиційного їх збирання. До роботи в експедиціях, комплектуванні фондів залучаються провідні вчені України (В. Антонович, І. Каманін, М. Петров, М. Сумцов, І. Свєнціцький). Проте пошук царською владою так званого сепаратизму в діях українських вчених, що досліджували історію рідного краю, спричинив арешти деяких провідних істориків, етнографів, музеєзнавців напередодні революції.

За відсутності закону про охорону пам'яток старовини та мистецтва у Російській імперії пам'яткоохоронна діяльність на місцях значною мірою залежала від земських установ, які не тільки фінансували діяльність губернських архівних комісій, одного з важливих осередків охорони та вивчення пам'яток, але й самі брали безпосередню участь у пам'яткоохоронних заходах. Значну роль у справі збереження історико-культурної спадщини українського народу відіграли земські музеї.

Становленню і розвитку українського пам'яткознавства сприяли всеросійські археологічні з'їзди, шість з яких відбувалися в українських містах.

Позитивну роль у формуванні українського музейного фонду відіграло і приватне колекціонування (родини Терещенків, Ханенків, Тарновських, Семеренків, Шептицьких).

Другий етап становлення вітчизняної системи охорони культурних цінностей припав на значні соціально-політичні зміни, що сталися після Лютневої революції 1917 р., що відкрили перед українським народом перспективу вільного духовного розвитку, а в подальшому і відродження державності. У зв'язку з цим питання охорони національних історико-культурних цінностей набули в Україні особливої актуальності. Не могло бути й мови про втілення в життя програми національного державотворення без розвитку національної самосвідомості українського народу, а отже, без знання і дбайливого ставлення до його національних святинь. Тому, цілком зрозуміло і закономірно, що пам'яткоохоронний процес і становлення незалежної України розвивалися у тісному взаємозв'язку.

Коли влітку 1917 р. Центральна Рада приступила до формування уряду в структурі Генерального секретарства народної освіти було утворено перший в історії України державний пам'яткоохоронний орган - відділ музеїв і охорони пам'яток старовини і мистецтва. Відділ продовжив свою роботу за гетьманату та незважаючи на край скрутне становище Директорії, був збережений серед її центральних органів. Неодноразово питання охорони пам'яток ставали предметом зацікавленого обговорення урядами Української Народної Республіки та Української держави. Таким чином, незважаючи на різні політичні та соціальні орієнтири, яким керувалися творці незалежної України, охорона пам'яток залишалася серед важливіших напрямків їх державної політики в царині культурного будівництва.

Розвиток громадської ініціативи - ще одна характерна особливість пам'яткоохоронного процесу 1917-1919 рр. Так само як і те, що Центральний у Києві та місцеві комітети охорони пам'яток у Полтаві, Чернігові, Умані і т.д. мали виразно національно - патріотичний характер. Вони об'єднали науковців і освітян, діячів культури і колекціонерів не просто закоханих в старовину, а й послідовних прихильників ідеї самобутності української культури, її права на вільний розвиток в контексті світового культурного процесу. На таких же підвалинах розвивався і пам'яткоохоронний рух національних меншин в Україні. При чому він відразу ж отримав підтримку з боку українських пам'яткоохоронців, відділу охорони пам'яток.

До роботи з організації реєстрації та дослідження пам'яток в 1917-1919 рр. залучались громадські організації, товариства, музеї, які підіймали питання про утворення в структурі відділу охорони пам'яток спеціального підрозділу по реєстрації і дослідженню пам'яток, організацію відповідних науково - дослідних експедицій фахівців, які працювали б на території усієї України.

Не втратили своєї актуальності і результати проведеної в 1917-1918 рр. пам'яткоохоронцями роботи по поверненню культурних цінностей в Україну.

Не може не викликати поваги повсякденна робота зі збереження культурних скарбів нашого народу від руйнування, пограбування та вивозу за кордон, яку в надзвичайно складних умовах соціальної та політичної нестабільності провадили справжні подвижники відродження української культури. Вони ж, загалом, забезпечили наступність у вирішенні висунутих за Центральної Ради, гетьманщини та Директорії пам'яткоохоронних завдань. Здобутки пам'яткознавстві та пам'яткоохоронному русі початку 20-х років були пов'язані з іменами М. Біляшівського, М. Василенка, С. Гілярова, Ф. Ернста, В. Козловської, П. Курінного, М. Макаренка, К. Мощенка, О. Новицького, Ф. Шміта, В. і Д. Щербаківських та інших учених і культурних діячів, які плідно працювали на ниві охорони пам'яток в 1917-1919 рр.

Основні положення дисертації викладенні в наступних публікаціях автора

1. Становлення державної системи охорони культурних цінностей (історіографія проблеми) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти.-2001.-Вип.17.- С.218-223.

2. Українське музейництво в роки національно-визвольних змагань українського народу (1917-1918 рр.) // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку.- Львів, 2000.-Вип.7.-С.105-112.

3. Зародження системи охорони культурних цінностей в Україні: ХІХ ст.-поч.ХХ ст. // Вісник Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля-Луганськ, 2001.-№10(44).-С.75-82.

4. Спроби повернення культурних цінностей в Україну за часів Центральної ради (березень 1917- квітень 1918). // Культурні цінності України: втрати, шляхи повернення.-1999.-Вип.11.-С.83-86.

5. Охорона пам'яток монументальної скульптури в Україні на першому етапі національно-демократичної революції. (1917-1918) // Збір. наук. праць Харківського державного педагогічного університету ім. Г.Сковороди.- 2000.- Вип.6.-С.120-124.

6. Роль науковців Харкова у зародженні та становленні державної системи охорони культурної спадщини в Україні // Вісник Харківської державної академії культури. - 2001.- Вип. 5.- С.20-26.

7. Пам'яткоохороний чин митрополита Андрея Шептицького // Вісник Харківської державної академії культури.- 2001.- Вип. 6.- С.96-100.

8. Становлення державної системи охорони культурної спадщини в Україні у дзеркалі періодичної преси // Українська періодика: Історія і сучасність/Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет.конф.-Львів, 2000.- С.410-413.

АНОТАЦІЇ

Ярошенко Є.С. "Формування системи охорони культурних цінностей в Україні (ХІХ- поч. ХХ ст.)" - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Харків, 2004.

Мета дисертаційного дослідження полягає у відтворені в історичній послідовності процесу становлення системи охорони культурної спадщини в Україні у ХІХ-на поч. ХХ ст.; розкриття методологічних аспектів вибору i історичну обумовленість пропагованих в означений період перспектив розвитку пам'яткоохоронних структур; визначення, для критичного осмислення, рівня узгодженості ініційованих громадськими структурами, національною владою реформ пам'яткоохоронної галузі з реальним економічним та політичним статусом, потенціалом України, конкурентоспроможність національної системи охорони культурної спадщини України.

У дисертації розглянуто діяльність державних, громадських установ, наукових товариств, навчальних закладів, музеїв, губернських та повітових земств, дослідників України щодо збереження і популяризації національної історико-культурної спадщини. Праця містить важливий матеріал, що дає змогу переглянути і розширити уявлення про характер пам'яткоохоронного руху в Україні.

Ключові слова: пам'ятка, пам'ятник, культурні цінності, музей, охорона пам'яток історії та культури, рухомі пам'ятки, нерухомі пам'ятки.

Ярошенко Е.С. "Формирования системы охраны культурных ценностей в Украине (ХIX-в нач. ХХ вв.)" - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2004.

Цель диссертационного исследования состоит у воспроизведении в исторической ретроспективе процесса становление системы охраны культурного наследия в Украине в ХІХ-нач.ХХ в.; раскрытие методологических аспектов выбора и историческую обусловленность пропагандированных в определенный период перспектив развития структур по охране культурного наследия; определение, для критического осмысления, уровня согласованности инициированных общественными структурами, национальной властью реформ в сфере охраны культурных ценностей с реальным экономическим и политическим статусом, потенциалом Украины, конкурентоспособность установленной в период с 1917 г. национальной системы охраны культурного наследства Украины.

Автор исследовал начальные этапы развития памятниковедения в Украине.

В первой половине ХІХ ст. культурные ценности в Украине становятся объектами коллекционирования первых музейных организаций (Николаев, Керчь, Одесса), инициатива об образовании которых исходила от учебных заведений, научных обществ, отдельных ученых и общественности. Усилиями, которых и осуществлялись первые памятникоохранные мероприятия, был разработан методический инструментарий для собирания историко-культурных памятников.

Тем не менее, недеферинцированость, прежде всего исторической науки, предопределяла любительский характер изучения культурного наследия Украины на данном этапе, а централизованная политика властей по вывозу ценнейших предметов древности в столичные музеи Российской империи, привела к распылению памятников истории и культуры, найденных на украинских землях.

Интенсивное развитие процессов изучения, охраны культурных ценностей в Украине начинается со второй половины ХІХ ст. На этом этапе возникает ряд организаций и учреждений по охране памятников истории и культуры, намечается их специализация (археология, этнография, нумизматики и др.) формируются профильные организации (комитеты по разбору древних актов, архивные комиссии, этнографические музеи, которые действовали при научных обществах, учебных заведениях). Наблюдается тенденция перехода от случайных бессистемных исследований культурного наследия к более планомерным, систематическим экспедициям по их собиранию. К работе в экспедициях, комплектовании фондов привлекаются ведущие ученые Украины (В. Антонович, И. Каманин, Н. Петров, Н. Сумцов, И. Свенцицький). Но поиск царской властью так называемого сепаратизма в действиях украинских ученых, которые исследовали историю родного края, послужило причиной арестов ведущих историков, этнографов, музееведов накануне революции.

Следующий этап становления отечественной системы охраны культурных происходил после Февральской революции 1917 г., что открыла перед украинским народом перспективу свободного духовного развития, а в дальнейшем и возрождение государственности. В связи с этим, вопросы охраны национальных историко-культурных ценностей приобрели в Украине особую актуальность.

Уже летом 1917 г. Центральная Рада приступила к формированию правительства, и в структуре Генерального секретарства народного образования был образован первый в истории Украины государственный орган - отдел музеев и охраны памятников древности и искусства. Отдел продолжил свою работу во времена Гетьманата, и несмотря на затруднительное положение Директории, был сохранен среди ее центральных органов. Неоднократно вопрос охраны культурного наследия становился предметом обсуждения правительством Украинской Народной Республики, Совета Министров Украинского государства. Эта сфера оставалась среди важнейших направлений их государственной политики в области культурного строительства.

Не может не вызвать уважения повседневная работа по спасению культурных сокровищ Украины от разрушений, грабежа и вывоза за границу, которое в чрезвычайно сложных условиях социальной и политической нестабильности проводили подвижники украинской культуры.

Ключевые слова: памятник, культурное наследие, культурные ценности, музей, охрана памятников истории и культуры, движимые памятники, недвижимые памятники.

Yaroshenko Y.S.: “Formation of the protection system of the cultural heritage in Ukraine (19th - 20th century)” - Manuscript.

Thesis submitted for the degree of Candidate of Sciences is History Speciality 07.00.01- the history of Ukraine. - Kharkiv V. N. Karazin National University.- Kharkiv, 2004.

The aim of the research work is to recreate a historical way of the foundation process of the protection system of the cultural heritage in Ukraine during 19th - beginning of the 20th centuries; reveling of the methodological aspects of the selection and historical basis of the promoted perspectives of the development of the monument - protecting structures. As for the critical point of view the collaboration level of the reformations which were provided by the public structures and government was defined. These reformations were provided on the field of the protection of the cultural heritage with real economical and political status, potential of Ukraine, level of the compatibility which had been reached by 1917 by the national protection system of the cultural heritage in Ukraine.

In this research work the activities of the state and public establishments, education establishments, museums, regional and sub regional zemstvo were examined. Also the activities of the researches in Ukraine, who worked on the field of the conservation and popularization of the national cultural and historical heritage, were examined. This work includes the important material which gives an opportunity to review and to broad the issue of the way of monument - protecting movement in Ukraine.

Key words: cultural values, museum, protection of the historical and cultural heritage, immovable monuments.

Размещено на Allbest.ur