Українська національна державність доби визвольних змагань (1917–1921 рр.): історіографія

У п'ятому параграфі “Відображення в літературі процесів утвердження державної символіки в роки Української революції” здійснено історіографічний аналіз літератури, присвяченої утвердженню герба, прапора та гімну державними атрибутами України. Історіографічний аналіз доробку дослідників дозволяє стверджувати, що термін національно-державна символіка, який вживається окремими авторами, є штучний і не зовсім коректний та правильний: по-перше, національна символіка не завжди переходить у державну; по-друге, за кількісною характеристикою національна символіка є ширшим та більш об'ємним поняттям, ніж державна, бо включає в себе значно більшу кількість символів та атрибутів. Національні символи, навіть при утвердженні національної державності, не завжди переходять у статус державних. Наприклад, козак з мушкетом, архангел Михаїл, малинові козацькі прапори, національні гімни “Заповіт” Т. Шевченка (у Центральній і Східній Україні), “Не пора” І. Франка (у Західній Україні), “Я русин бив, єсьм і буду..” (на Закарпатті) та інші символи в 1917-1921 рр. широко використовувались як національні символи, але не стали державними, бо державними стала лише частина національних символів, зокрема, тризуб, золотий лев (ЗУНР), блакитно-жовтий (і жовто-блакитний за доби Центральної Ради) прапор та гімн “Ще не вмерла Україна”, правильніше буде не державним, а загальнонаціональним, бо в добу національно-визвольних змагань цей гімн як державний законодавчо так і не був затверджений. У відношенні до символіки терміни державна і національна не є тотожними.

В дисертації аналізуються перші публікації з проблеми (М. Грушевський, В. Кричевський, В. Модзалевський, Г. Нарбут, О. Назарук, В. Різниченко, Л. Цегельський та ін.), праці зарубіжних авторів (М. Андрусяк, М. Битинський, М. Ковалевський, Є. Онацький, Р. Климкевич, О. Пастернак, В. Січинський. Т. Скотинський та ін.), а також дослідження сучасних українських вчених (К. Гломозда, А. Гречило, М. Ернестюк, В. Сергійчук, А. Сокульський, В. Ульяновський, Б. Якимович, Д. Яневський та ін.), в яких досліджуються основні аспекти процесу утвердження української державної символіки у 1917-1921 рр.

Підводячи підсумок історіографічному аналізові літератури з даного аспекту проблеми дисертант констатує, що не опубліковано ще жодної статті з досліджуваної проблеми, написаної в історіографічному плані. Друга особливість історіографії проблеми полягає в тому, що вона недостатньо персоніфікована. Нарешті, ще одна особливість дослідження полягає у відсутності спеціальних документальних публікацій з проблеми. На сьогодні про становлення і утвердження державної символіки не захищено ще жодної дисертаційної роботи, більше того, не написано жодної фундаментальної монографії, яка б всебічно висвітлювала різні аспекти цієї важливої теми. Про актуальність її розробки свідчить і той факт, що до цього часу в Україні ще не прийнято Великий державний герб, мусується питання про зміну не лише Державного гімну, а й назви “Україна”, а тому ґрунтовні дослідження істориків з цієї проблеми матимуть не лише теоретичне, але й науково-практичне значення.

“ІСТОРІОГРАФІЯ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ” - така назва четвертого розділу, який також складається з п'яти параграфів. У першому з них “Дослідники про проблеми формування території та кордонів України у 1917-1921 рр.” послідовно досліджується історіографія проблеми на прикладі всіх національних державних утворень доби Української революції - УНР доби Центральної Ради, Гетьманату, УНР доби Директорії, ЗУНР. Значний інтерес викликають дві монографії М. Дністрянського, а також дослідження М. Фреїшина-Чировського, І. Завади, М. Кабачинського, І. Овсія, Б. Чернова, Б. Білика, О. Дубрави та ін., які містять цікавий фактичний та аналітичний матеріал з досліджуваної проблеми. Дисертаційне дослідження О. Дубрави “Формування державних кордонів України (1917-1925 рр.)” (К., 1996) є єдиною дисертацією з цієї важливої теми.

Одним із аспектів проблеми формування кордонів та території Української держави, який ще не став предметом ґрунтовного вивчення, є питання ролі тимчасових українських столиць як форпостів утвердження та збереження національної державності в добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. При висвітленні цих питань в літературі, за підрахунками автора, найчастіше вживаються чотири терміни, які фактично означають одне і те ж поняття: столиця; тимчасова столиця; головне місто; осідок уряду. Аналізується дослідження про “одіссею” українських столиць, яка розпочалась при Центральній Раді. В літературі наголошується, що зовнішньополітичне та внутрішнє становище Директорії було ще складнішим, ніж Центральної Ради в останні місяці її перебування при владі, що, поряд з іншими подіями, змушувало вдатися до “одіссеї” своєї столиці. Вимушена зміна тимчасових столиць характерна була не лише для УНР, а й для ЗУНР. Цей аспект проблеми також знайшов певне відображення в літературі. Серед не багатьох публікацій, які безпосередньо присвячені ряду аспектів досліджуваної проблеми, слід назвати статті М.Головатого та серію публікацій П. Арсенича, в яких автори вперше спробували проаналізувати проблему “Станіславів - столиця ЗУНР” як окремий, самостійний об'єкт дослідження. Низку досліджень присвятили історики періоду, коли тимчасовим осідком державних властей ЗОУНР став Кам'янець-Подільський, який ще до цього став також і осідком Директорії. Весь матеріал з проблеми є розпорошеним, розкиданим по різним виданням. Тому нагальною є потреба у створенні окремого дослідження, в якому б комплексно і ґрунтовно була досліджена ця наукова проблема, що суттєво поглибить наші знання про один з найдраматичніших періодів вітчизняної історії.

У другому параграфі “Висвітлення економічної політики, її місця і ролі у процесі національно-державного становлення України у 1917-1921 рр.” здійснюється аналіз вітчизняної та зарубіжної історіографії економічних перетворень національних урядів доби Української революції. Фактично до початку 1990-х рр. не з'явилося жодного монографічного чи дисертаційного дослідження, яке б ґрунтовно висвітлювало економічну політику українських урядів як виокремлену самостійну наукову проблему. В середині 90-х рр. з'являються перші дисертації, безпосередньо присвячені досліджуваній проблемі. Так, одним з перших висвітлив економічну політику Центральної Ради О. Воронянський. Окремий параграф питанням соціально-економічної політики Центральної Ради присвятила в своїй дисертації О. Гомотюк. Дослідженню економічної політики Гетьманату П. Скоропадського присвячена дисертація С. Мякоти, в якій показано негативні і позитивні наслідки економічної політики Гетьманату П. Скоропадського.

Складовою частиною економічної політики держави є її фінансова діяльність. Перші спроби аналізу окремих аспектів проблеми фінансової діяльності національних урядів починають здійснюватись ще за часів їх діяльності, тобто починаючи з 1917 р. Окремо слід зупинитись на аналізі книги Л. Неманова “Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 - 4 февраля 1919 г.)”, виданої в Києві у 1919 р., яка, за власною оцінкою самого автора, є “першою спробою об'єктивного фактичного викладу фінансового життя України за час її існування як самостійної держави”. Ґрунтовний аналіз фінансової політики за Гетьманату П. Скоропадського здійснив у своїй дисертації П. Гай-Нижник. Аналіз наявної літератури з проблеми на матеріалах ЗУНР свідчить, що її фінансова політика залишається в когорті малодосліджених аспектів. Ще один аспект досліджуваної проблеми, який знайшов своє відображення в літературі, пов'язаний з розвитком кооперативного руху в 1917-1921 рр., руху, якому судилося стати одним із ключових факторів не лише економічного, а й політичного та культурного життя України. Захист дисертації І. Фаренієм знаменував собою появу першого дослідження, в якому історія кооперативного руху в Україні у 1917-1920 рр. розроблена комплексно як самостійна наукова проблема.

Досить значна кількість літератури, на відміну від інших аспектів економічної політики, присвячена аграрній політиці українських урядів в добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Однією з особливостей доробку дослідників з цього питання є те, що, починаючи з перших публікацій з проблеми, які з'явились ще у 1917 р., була закладена тенденція висвітлювати аграрне питання з позицій приналежності до тієї чи іншої партії. Інша особливість перших публікацій - прив'язаність їх до регіональних перетворень в аграрному питанні. В діаспорі дослідження проблеми результативно продовжувалось (М. Сціборський, І. Витанович, Б. Кравченко та ін.). Однак найбільший вклад, безперечно, внесли в дослідження аграрної проблематики революційної доби сучасні вітчизняні історики. В середині 90-х років з'являються публікації та дисертації, де аграрна проблематика висвітлюється як складова економічної політики, або ще ширше - внутрішньої політики українських урядів 1917-1921 рр. і лише з кінця 90-х років з'являються ґрунтовні праці, де аграрне питання стає самостійним предметом наукового дослідження. Це, зокрема, статті і дисертації Н. Земзюліної, Н. Ковальової, Г. Терели та Б. Малиновського.

Третій параграф носить назву “Історики про культурно-національне відродження України в революційну добу”. Першими історіографами проблеми національно-культурного будівництва у період визвольних змагань були безпосередні учасники тих подій. Своєрідним узагальненням доробку попередників стала видана у 1920 р. книга комісара народної освіти Київської губернії за доби Центральної Ради С. Постернака. Колишня радянська історіографія, фальсифікуючи масовий національно-визвольний рух в Україні після повалення царизму, свідомо замовчувала і не визнавала його мети - відновлення української державності. По-іншому розроблялися історичні проблеми в науці української діаспори. За останні десятиліття в зарубіжній історіографії з'явилися узагальнюючі монографічні дослідження з проблем розвитку української культури. Це, насамперед, праці П. Лончини та М. Семчишина. Левова частка сучасних дисертацій присвячена діяльності українських національних урядів 1917-1921 рр. в галузі освіти, причому більшість з них досліджує весь період визвольних змагань. За підрахунками дисертанта майже половину дослідників складають здобувачі наукового ступеня кандидата педагогічних наук, а понад 80%, за нашими підрахунками, від загальної кількості дослідників освітянської тематики - це дослідниці.

Ще один напрям дослідження проблеми складають дисертації, в яких вивчаються питання охорони культурних цінностей в Україні у 1917-1921 рр. Одним з перших спочатку на монографічному, а потім і дисертаційному рівні звернувся до ґрунтовного вивчення проблеми О. Нестуля, згодом Р. Маньковська, О. Денисенко. Своєрідний підсумок науковому доробку попередників у дослідженні становлення державної системи охорони культурних цінностей в Україні у 1917-1919 рр. здійснив Є. Ярошенко.

Окремий аспект в історіографії досліджуваної проблеми складають дисертації та публікації, присвячені питанням видавничої діяльності, журналістики, розбудови бібліотечної та архівної справи. Серед них ґрунтовністю викладу та новизною постановки дослідницьких питань вирізняються, на наш погляд, дослідження Т. Ківшар, І. Крупського, Г. Рудого, П. Губи, В. Болдирева, Л. Дубровіної, О. Онищенка, Т. Коваль, І. Матяш.

Вузьким місцем у дослідженні цього комплексного аспекту проблеми, своєрідною “білою плямою” залишається його розробка на прикладі ЗУНР. Лише окремі фрагменти цього питання знаходимо в публікаціях А. Животка, І. Крупського та одній з невеличких колективних монографій, написаній львівськими науковцями.

Одним з небагатьох аспектів проблеми, який сміливо можна назвати ґрунтовно дослідженим, є, на нашу думку, історія заснування та діяльності Академії наук України. Ще один аспект, який характеризується відчутним зростанням активності дослідників полягає в розробці історії театрального мистецтва, музики та кіномистецтва у 1917-1921 рр. (Г. Дутчак, Т. Осташко, А. Пономаренко, Д. Розовик, І. Романько та ін.).

Заслуговує на спеціальний аналіз проблема матеріально-технічного забезпечення реформи української загальноосвітньої школи в 1917-1920 рр., особливості діяльності цензури в революційну добу, національно-культурні перетворення в ЗУНР та ін. Ці та інші аспекти проблеми чекають своїх дослідників.

Четвертий параграф “Соціальна політика в Україні 1917-1921 років в історичних дослідженнях” присвячено окремим аспектам профспілкового руху, робітничої політики, житлової проблеми, охорони праці, боротьби з безробіттям в умовах Української революції.

Перші публікації, в яких знаходимо матеріали з робітничої політики в 1917-1921 рр., побачили світ ще в ті буремні роки (М. Буяновер, М. Балабанів, Б. Колесников, Р. Левик, Е. Шатан). Єдиною публікацією, що заслуговує на особливу увагу, з небагатьох праць істориків діаспори, спеціально присвячених досліджуваній проблемі, є, на наш погляд, монографія М. Зореславича, що вийшла в Нью-Йорку.

З проголошенням незалежності України, виходять з друку статті та монографії, в яких ґрунтовно досліджуються окремі аспекти проблеми (Б. Андрусишин, А. Гриценко, О. Реєнт та ін.). Яскравим прикладом нових підходів до ґрунтовного вивчення проблеми і, одночасно, свідченням необхідності переосмислення наших знань і трактувань стосовно історії Гетьманату П. Скоропадського, є поява статті О. Кульбашної. Аналізуючи взаємовідносини профспілок і Української Держави П. Скоропадського, дослідниця чи не найпершою в історіографії поглянула на проблему через призму ринкових відносин в економіці, які запроваджував гетьман. Окремий напрям історіографії соціальної політики українських урядів у 1917-1921 рр. складає література, присвячена діяльності Директорії. Особливий інтерес викликає серія статей Г. Журбелюк, в яких, зокрема, досліджується соціальна підтримка селянства Поділля в добу Директорії. Найменш дослідженою в літературі, на наш погляд, залишається соціальна політика в ЗУНР, яка в історіографії проблеми стала, як правило, об'єктом побічного вивчення. Окремі її аспекти розглядаються в працях з профспілкової проблематики та в тих, що досліджують процес державотворення в ЗУНР взагалі. Останнім часом для історіографії проблеми стає характерною тенденція не лише розширення тематики, а й поглиблення її дослідження. Так, наприклад, нещодавно з'явились статті Б. Андрусишина та П. Гай-Нижника, в яких на основі введення до наукового обігу нових архівних матеріалів досліджуються проблеми охорони праці, соціального забезпечення, боротьби з безробіттям за доби Гетьманату та Директорії УНР. Проте публікації такого плану все ще залишаються поодинокими.

Зроблено висновок, що соціальна політика українських урядів у 1917-1921 рр. висвітлена лише фрагментарно, в основному через праці з профспілкової проблематики. Однак такі її напрями як житлова проблема, охорона здоров'я, охорона праці, громадське харчування, транспортне забезпечення, впровадження принципу соціальної справедливості та інші є недослідженими або малодослідженими і потребують наукової розробки.

У п'ятому параграфі “Відображення в літературі релігійно-церковного життя України у 1917-1921 рр.” узагальнюється вивчення істориками позитивного та негативного досвіду державно-церковних стосунків в Україні досліджуваного періоду. До публікацій, які започаткували висвітлення окремих аспектів проблеми, належать праці та спогади безпосередніх учасників революційних подій в Україні вказаного періоду, які висловили власну оцінку та бачення тих подій (В. Біднов, П. Корсуновський, О. Лотоцький). Саме на них здебільшого посилаються сучасні дослідники, запозичуючи, окрім фактологічних даних, висновки та загальні оцінки авторів-істориків Церкви. Об'єктивніше підійшли до вивчення державно-церковних взаємин в Україні у 1917-1921 рр. світські історики (Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, Б. Боцюрків). Якісно новий період у розвитку вітчизняної історіографії розпочався після отримання Україною статусу незалежної держави. Найвагоміший внесок, на нашу думку, в дослідження проблеми державно-церковних стосунків в Україні у 1917-1921 рр. вносить тритомник “Церква в Українській Державі 1917 - 1920 рр.”. Дві перші книги, присвячені добі Української Центральної Ради та Гетьманату, написав В. Ульяновський, а третю - про добу Директорії УНР - Б. Андрусишин.

Одним із аспектів дослідження, який, на жаль, висвітлений в літературі лише в загальних рисах, є питання про ставлення політичних партій до релігії та проблем церковного життя в Україні в революційну добу (І. Сухоплюєв, Н. Божко, О. Ігнатуша). Єдиним виключенням, на нашу думку, є монографія та стаття В.Стрільця, в яких церковне питання в діяльності Української радикально-демократичної партії проаналізовано досить ґрунтовно. Велику увагу дослідники приділили висвітленню різних аспектів державно-церковних взаємин в період Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Директорії. Нарешті ще одним аспектом, який, крім дослідження В. Ульяновського, не знайшов належного висвітлення в історіографії, є політика Міністерства сповідань стосовно інших конфесій. Діяльності римо-католицької церкви на Поділлі в добу Директорії присвячені статті Е. Зваричука, праці О. Доценка, І. Преловської, В. Трембіцького.

Аналіз літератури з проблеми дає підстави констатувати, що зовсім по-іншому, на наш погляд, розвивалися державно-церковні відносини в Західноукраїнській Народній Республіці. Якщо в Наддніпрянській Україні основна маса священиків займалася суто церковними справами, а у державотворчих процесах відігравала, як правило, пасивну роль, а нерідко й відкрито виступала проти українізації церкви та за “єдину і неподільну Росію”, то в ЗУНР священики були найактивнішими учасниками державотворення. Одним із аспектів проблеми, який знайшов широке висвітлення в історіографії, є громадська та суспільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького (М. Лозинський, О. Доценко, К. Левицький, М. Чубатий).

Завершуючи розгляд історіографії державно-церковних стосунків у ЗУНР, зазначимо, що такі аспекти проблеми, як діяльність секретаріату віросповідань і освіти (спочатку було два окремих секретарства), роль держсекретарів О. Барвінського та А. Артимовича в розвитку взаємин між державою та УГКЦ, а також з іншими конфесіями, що діяли на західноукраїнських землях, а також діяльність єпископів по налагодженню зв'язків з українською владою зовсім не висвітлені в літературі. Ще менше уваги в історіографії приділено історії римо-католицької церкви в контексті становлення української державності в добу національно-визвольних змагань.

Матеріал п'ятого розділу “ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЯК ОБ'ЄКТ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ” викладено в чотирьох параграфах. У першому з них “Історики про становлення дипломатичної служби України у 1917-1921 рр.” аналізується висвітлення міжнародного становища України та позицій іноземних держав по відношенню до неї, поглядів політичних сил України на проблеми зовнішньополітичної стратегії, державних пріоритетів України в міжнародній політиці або дво- чи багатосторонніх відносинах, значення та суті міжнародно-правових актів України, а також висвітлення діяльності апарату зовнішньої політики та характеристики провідних його співробітників. Зародженням історіографії проблеми, яке відбувалося одночасно зі становленням самої зовнішньополітичної служби, можна вважати розробку ряду її аспектів в публіцистичних і науково-публіцистичних працях провідних учасників українського державотворення революційної доби - М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Лозинського, О. Шульгіна та ін. Вказані праці дають певне уявлення про спрямованість зусиль служби, вироблення державних рішень щодо її побудови та діяльності, організацію її окремих установ, характер створення загальноукраїнської служби зовнішньої політики після Акту Злуки 1919 р., особовий склад тощо. Написані по “гарячих слідах”, не спираючись на архівно-джерельну базу, вони несли сильний відбиток авторської апологетики, що частково обмежує їх наукову цінність. Стверджується, що Д. Дорошенко започаткував такий напрям досліджень історії зовнішньої політики України тієї доби, як аналіз розбудови зовнішньополітичної служби.

В дисертації зазначається, що із сучасних дослідників саме Д. Вєдєнєєв здійснив найбільший внесок у розробку проблеми становлення зовнішньополітичної служби України 1917-1921 рр. Дослідженню цього аспекту проблеми він присвятив не лише серію публікацій, а й дисертаційну роботу.

Однією з найновіших публікацій з проблеми становлення дипломатичної служби України у 1917-1921 рр. є узагальнююча стаття професора В. Солдатенка, в якій відомий історик висвітлює зовнішньополітичні орієнтації УНР, а також підводить підсумок доробку попередників.

У другому параграфі “Дослідження українсько-російських та українсько-польських взаємин в добу революційних звершень та протистояння” аналізується багатоаспектна історіографія двосторонніх відносин України з Росією та Польщею. Як уже зазначалося в попередньому параграфі висвітлення цього питання в історіографії було неоднозначним. Наприкінці 1980 - на початку 90-х років відбувається перелом в історіографії проблеми, пов'язаний з активізацією науково-дослідницької діяльності та спробами об'єктивного висвітлення різних її аспектів. Своєрідним узагальненням та рубіжним підведенням підсумків українського-російських відносин у 1917-1921 рр. стали дисертаційні дослідження В. Єшпанова, О. Несук, В. Церковної. Одну з найчисельніших груп історіографічних джерел з проблеми складає література, присвячена розвитку українсько-польських відносин у досліджуваний період. Особливістю цієї групи літератури є різке зростання кількості публікацій не лише українських, а й польських дослідників, свідченням чого є, зокрема, двотомник наукових статей “Україна - Польща: історія і сучасність”. Велику роботу щодо дослідження наукового доробку польських авторів здійснив у своїй дисертації А. Панчук, проте головну увагу автор звернув на дослідження, які стосувались ЗУНР.

Серед багатьох аспектів, в яких досліджується процес українського державотворення доби національно-визвольних змагань, чи не найбільш дискусійним протягом десятиліть було і залишається ще й нині питання про доцільність, роль і значення Варшавського договору 1920 р. у цьому процесі. Історіографія проблеми формувалась протягом десятиріч і нараховує сотні публікацій. Українська політична еліта не була одностайною в оцінці Варшавського договору. Він викликав вкрай неоднозначну реакцію як в Україні, так і в Польщі. Опрацювання нових архівних документів та інших матеріалів в майбутньому дасть можливість ще більш аргументовано підійти до ґрунтовного вивчення цієї проблеми.

Третій параграф носить назву “Відображення в історіографії основних напрямів європейської політики України у 1917-1921 рр.”. Дисертант до особливостей сучасного вивчення зовнішньополітичної діяльності українських урядів у 1917-1921 рр. відносить “розширення географії” досліджень та появу значної кількості монографічних видань. Багато аспектів проблеми започаткував у своїй “Історії України 1917-1923 рр.” відомий історик Д. Дорошенко. Серед сучасних досліджень, в яких вперше комплексно розробляється великий спектр напрямів зовнішньополітичної діяльності України, своєю новизною виділяється монографія та дисертація В. Матвієнка. Історик досліджує відносини України з Доном, Кубанню, Білоруссю, державними формаціями Кавказу, Фінляндією, Польщею, країнами Балтії. Слід віддати належне дослідникові в залученні до наукового обігу величезного масиву архівного матеріалу.

Одним з аспектів проблеми є питання відносин України з Білоруссю у 1917-1921 рр. Білоруські науковці В. Круталевич та І. Юхо як аналогію, чи прототип Всеукраїнського національного конгресу схильні розглядати Білоруський з'їзд (конгрес). Особливої уваги заслуговує й версія А. Кіштимова про запозичення лідерами білоруського національно-визвольного руху ідеї звернення УЦР до українського народу у формі Універсалів, правда в Білорусі вони ввійшли в історію під назвою Уставних грамот.

Окремий аспект проблеми складає література про Брест-Литовські мирні переговори. Сучасна історіографія відчутно поповнилась серією публікацій, в яких розглядаються різні аспекти зовнішньої політики України доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Проблемам розвитку українсько-румунських відносин присвячено, наприклад, статті С. Апатова, С. Гакмана, україно-угорським - статті З. Баран, О. Павлюка, відносинам із США - О. Макарчук та ін. Відрадно, що за останні роки опубліковано цілу когорту монографій, узагальнюючих історію зовнішньої політики України 1917-1921 рр. Слід виокремити публікації І. Овсія, В. Федоровича, В. Сергійчука, Л. Дещинського, А. Панюка, М. Держалюка, О. Красівського та ін., які внесли суттєвий вклад в розробку досліджуваної проблеми.

Історіографічний аналіз літератури, в якій висвітлюються основні напрями європейської політики України у 1917-1921 рр. свідчить, що ця багатоаспектна проблема активно досліджується сучасними вітчизняними істориками. Такі її складові, як Варшавський договір 1920 р., Брестський мирний договір знайшли ґрунтовне висвітлення в літературі. Однак такі аспекти проблеми, як відносини з Доном, Кубанню, Кримом, а також Угорщиною, Румунією, Туреччиною та деякими іншими країнами, а особливо дипломатія з країнами Антанти потребують подальшої розробки.

Четвертий параграф “Наукове вивчення митної політики і зовнішньої торгівлі України за революційної доби” присвячено одному з найменш досліджених аспектів проблеми. В історіографії досить глибоко і аргументовано подано аналіз стану економічного розвитку України в переддень Української революції. Наголошується, що везти з України було що, бо напередодні і в роки Першої світової війни Україна давала, зокрема, понад 70 % вугілля всієї Російської імперії, 96,7 % прокату, 68 % сортового металу, 81 % олова, 90% срібла, 75 % чавуну, 53% солі, не говорячи про хліб, м'ясо, цукор та інші продукти. Деякі аспекти проблеми знайшли своє відображення у фундаментальній праці Д. Дорошенка, монографіях Л. Неманова, О. Андерсона. З другої половини 90-х років значно зросла не лише кількість публікацій з досліджуваної проблеми, але і їх якість. Причому поряд з правниками, які продовжували процес дослідження різних аспектів проблеми, з'являються і перші вагомі публікації істориків (М. Несука та О. Тимощука). Найменш розробленими в літературі є аспекти досліджуваної проблеми, що стосуються ЗУНР. З цього приводу можна констатувати факт, що дослідники історії ЗУНР, зосередивши свою увагу на питаннях дипломатії, захисту від зовнішніх ворогів, діяльності УГА тощо, фактично проігнорували дослідження соціально-економічних та зовнішньоекономічних аспектів державотворення.

Свідченням позитивної тенденції в дослідженні проблеми є й те, що багато її аспектів знайшли своє висвітлення в докторській дисертації С. Ківалова та кандидатських дисертаціях О. Воронянського, А. Кольбенка, С. Мякоти, С. Пахомова, О. Несук та ін. Серед найновіших публікацій слід виділити праці О. Гребельника та А. Павлова, Дослідник аналізує взаємовідносини Гетьманату з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Росією, Кримом, Румунією, наводить маловідомі факти не лише про “митну війну” з Кримом, а й ще одну - “митну війну” з Румунією, що тривала протягом усього літа 1918 р. Історіографічний аналіз літератури дозволяє зробити висновок, що найбільший внесок серед дослідників у розробку проблеми внесли правники. Розробка більшості аспектів проблеми в історіографії обмежується лише постановкою питання, констатацією окремих фактів, висновків та узагальнень, тому подальша фундаментальна розробка вказаної проблеми є нагальною і чекає своїх дослідників.

Шостий розділ “ІСТОРИКИ ПРО ВІЙСЬКОВЕ БУДІВНИЦТВО ТА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ (1917-1921 рр.)” складається з двох параграфів. У першому “Висвітлення в літературі формування національних збройних сил в роки визвольних змагань” здійснено аналіз літератури про проблеми створення і діяльності української армії і флоту у 1917-1921 рр. Серед перших публікацій, написаних українськими істориками з позицій сьогодення, слід виділити монографію Л. Дещинського, серію публікацій М. Литвина та К. Науменка з історії українських січових стрільців та Української Галицької Армії та започатковану в 1992 р. серію статей В. Солдатенка, присвячених становленню Збройних Сил в добу Центральної Ради. Особливої уваги заслуговує такий аспект проблеми, як висвітлення в історіографії ролі провідників українського визвольного руху в створенні національних Збройних Сил (Д. Дорошенко, С. Шемет, В. Задунайський, О. Комова, А. Свідзинський). Окремий аспект досліджуваної проблеми складає література, присвячена вивченню діяльності Вільного козацтва (А. Жук, О. Доценко, Р. Паладійчук, В. Верстюк та ін.). Крім цього, безпосередньо вільнокозачій проблематиці присвятили свої наукові праці М. Барановська, В. Голубко, М. Кравчук, О. Тадєєв, а Ю. Каліберда та А. Малик проаналізували ступінь висвітлення цього аспекту проблеми у мемуарній літературі. Єдиним комплексним дослідженням проблеми стала дисертація та серія публікацій В. Лободаєва.

Окремою сторінкою в історії військового будівництва доби Гетьманату є стосунки режиму П. Скоропадського з Січовими Стрільцями. Як зазначив відомий львівський учений академік О. Романів, “подібно як козацтво стало символом захисника народу у ХVІ-ХVІІ ст., стрілецтво стало і є ще сьогодні символом збройного чину во ім'я самостійності і соборності України”. Історія Українського Січового Стрілецтва стала об'єктом численних праць та розвідок, виданих у міжвоєнний період (М. Безручко, О. Думін, Є. Коновалець, В. Кучабський, С. Ріпецький). Серед сучасних істориків чи не найбільший внесок у дослідження проблеми внесли А. Каляєв та М. Лазарович. Ще один аспект проблеми, який привернув увагу багатьох дослідників, пов'язаний з утворенням та діяльністю Української Галицької армії (УГА).

Свідченням зростання інтересу істориків до досліджуваної проблеми є той факт, що з окремих її аспектів уже написані дисертаційні дослідження Л. Бородича, Г. Гаврилюка, Л. Гарчевої, В. Голубка, В. Горєлова, В. Задунайського, Л. Зінкевич, М. Кравчука, М. Литвина та ін.

Досліджується розробка історії Чорноморського флоту доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. (В. Савченко-Більський, Є. Онацький, С. Шрамченко, Д. Дорошенко, З. Стефанів, О. Удовиченко, В. Верига, І. Іванов, О. Мироненко, В. Сергійчук, В. Солдатенко, І. Солдатенко, Б. Якимович). Складовою частиною Чорноморського флоту був торговельний флот (В. Кравцевич, А. Зарубін, В. Зарубін, Б. Якимович). Сьогодні ще не можна вважати задовільною розробку такого аспекту проблеми, як дослідження ролі військово-морської еліти, в тому числі й визначних військово-морських діячів, міністрів військово-морського відомства часів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., адже на шляху до ґрунтовного вивчення цього питання зроблено лише перші кроки. Отже нагальною є потреба у розробці ґрунтовної праці, яка б, використовуючи як опублікований так і архівний матеріал, комплексно висвітлювала весь період історії боротьби українського флоту за національну державність в період 1917-1921 рр., причому як у проблемно-історичному, так і в історіографічному плані.

Лейтмотивом другого параграфа “Історіографія бойових дій українських військових формувань у 1917-1921 рр.” є твердження дисертанта, що доба національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. - це не тільки і не стільки творення та розбудова української державності, скільки збройна боротьба за відродження, захист і збереження цієї державності. Стислий виклад бойових операцій українських військових формувань доби Центральної Ради містить “Історія українського війська”, монографії В. Голубка, Ю. Котляра, А. Папікяна, Б. Савчука, З. Стефаніва,, В. Солдатенка, Л. Халло, Б. Якимовича та інших авторів, про які ми вже вели мову в попередньому параграфі. Досліджено публікації, присвячені першій українсько-більшовицькій війні, що розпочалася Раднаркомом Росії проти УНР, питання військового захисту УНР у листопаді-грудні 1917 р., а також хід українсько-більшовицької війни (О. Щусь, О. Бойко, А. Буравченков, Я Тинченко). Окрема та особлива, через свою трагічність та драматизм, сторінка історії збройного захисту української державності - це бій під Крутами. За підрахунками дисертанта, історіографія цього аспекту нараховує близько 100 публікацій, безпосередньо присвячених цій неординарній події вітчизняної історії, а якщо враховувати загальні праці та підручники, в яких вміщено і матеріал про крутянські події, то цей перелік суттєво збільшиться. Досить насичена героїчною та трагічною воєнною історією українських збройних сил доба Директорії УНР. Значний масив літератури присвячено дослідженню Першого та Другого Зимових походів Армії УНР. Як окремий аспект проблеми досліджується в літературі боротьба січових стрільців за державність та захист її завоювань, причому висвітлюється військова діяльність цих формувань як на території ЗУНР так і УНР.

Не можна вважати задовільним стан дослідження життєвого шляху та ратних звершень національних героїв-воєначальників О. Грекова, М. Омеляновича-Павленка, В. Сальського, М. Юнаківа та ін. Відчутною є потреба в написанні фундаментальних військово-історичних праць про добу 1917-1921 рр., адже стереотипна “Історія українського війська” висвітлює добу національно-визвольних змагань дещо тенденційно. В ній, наприклад, відсутні відомості про Перший Зимовий похід, боротьбу Армії УНР у 1920 р., Зимовий похід 1921 р., багато подій висвітлюються стисло і, зрозуміло, без врахування нових джерельних матеріалів, введених до наукового обігу сучасними істориками.

У сьомому розділі “ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИЧИН ПОРАЗКИ ТА ІСТОРИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ ДОСВІДУ Й УРОКІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ” аналізуються узагальнюючі праці з цієї проблеми вітчизняних та зарубіжних істориків. До аналізу причин поразки та уроків національно-визвольних змагань звертались як дослідники 1920-1930-х років (О. Терлецький, Г. Наш та ін.), повоєнних років (З. Книш, Ю.Пундик та ін.), так і сучасні українські історики. Аналізуючи причини поразки українства в боротьбі за державність та незалежність, Г. Наш вказує, що їх нараховується п'ятнадцять. Великого значення усвідомленню причин поразки національно-визвольних змагань революційної доби надавали представники нового етапу визвольних змагань, що розпочинається в кінці 1920-х років і особливо активізується з виникненням ОУН. В працях, що опубліковані вже в повоєнний період аналізується та порівнюється не лише досвід українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., а й українського визвольного руху, що розгорнувся після їх поразки. Наприклад, у книзі “Український націоналізм” Ю. Пундик виділяє три причини невдачі визвольних змагань:

1) Українська революція 1917 р. була стихійним зривом, а не підготовленим і програмово направленим рухом;

2) Ефективність визвольної боротьби України в 1918-1921 роках була ослаблена ще й доктринерськими розходженнями між різними політичними партіями щодо другорядних питань соціального характеру;

3) Відсутність підтримки інших держав, світова політика не керується мотивами ідеалізму, і що єдина сила, на яку повинна орієнтуватися поневолена нація, є сила власної зброї. Високо оцінював значення Української революції І. Лисяк-Рудницький. Дослідник наголошував, що “було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з цього часу розвивається все дальше українське життя”.

Сучасні історики узагальнили науковий доробок попередників. Окрему тематичну публікацію присвятив досліджуваній проблемі В. Шепетюк під назвою “Уроки Української революції 1917-1921 років і сучасність”. Називаючи період 1917-1921 рр. другою українською революцією після першої національно-визвольної революції, що відбулася в середині ХУІІ ст., історик зазначає чотири її уроки. Серед найновіших публікацій з проблеми виокремлюється з-поміж інших стаття І. Гошуляка. Дослідник наголошує про значний вклад у розробку теоретичних питань проблеми дослідників української діаспори І. Лисяка-Рудницького, Я. Пеленського, а також відомих сучасних українських істориків В.Верстюка, Я. Грицака, О. Реєнта, О. Рубльова, В. Солдатенка та ін., аналізує більше 10 причин поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. та називає уроки, що випливають з набутого тоді українством досвіду.

Українська революція, яка потерпіла поразку, водночас стала і великим уроком для політичних лідерів того часу, після якої вони все ж змінили свої погляди, але політичний ґрунт для їх реалізації вже був під ногами інших лідерів українського руху.

ВИСНОВКИ

1. За понад вісім десятиріч дослідження державотворчих процесів 1917-1921 рр. створено величезний масив літератури, в тому числі й наукової, в якій розкриваються основні аспекти проблеми. Лише за роки незалежності України захищено понад 200 докторських та кандидатських дисертацій, в яких досліджуються ключові питання вітчизняної історії доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Найбільша їх кількість стосується доби Центральної Ради.

Зроблено висновок, що перші публікації, як і дисертації, захищені на початку 1990-х років, базувалися в основному на працях лідерів українського національно-визвольного руху, а також літературі української діаспори. Архівний матеріал цих досліджень був обмеженим, оскільки в ці роки значна частина архівних документів лише виводилася з спецфондів. Праці з середини 1990-х років ґрунтуються на соліднішій джерельній базі.

Ще однією особливістю дисертацій було те, що коли в перші роки незалежності дисертанти досліджували державотворчі, військові та культурно-освітні аспекти проблеми, то з середини 1990-х років дослідження пішли як в ширину, так і в глибину: вивчаються соціально-економічні, зовнішньоекономічні, релігійно-духовні перетворення і процеси, з'являються як дуже конкретні, вузькі, специфічні теми, так і узагальнені, що свідчить про здорові тенденції у вивченні проблеми.

2. Аналіз джерельного комплексу дослідження дав підстави виокремити п'ять основних історіографічних періодів в розробці проблеми. В роки першого періоду (1917-1921 рр.) вийшли з друку перші публікації, написані безпосередніми учасниками революційних подій. В роки другого періоду (1920-ті роки), коли партійний контроль над історичною наукою ще був слабкий, допускався плюралізм думок та дискусії щодо природи Української революції. Третій період, що охоплює 1930-ті - першу половину 50-х років, характеризується відходом радянських авторів від історичної правди у дослідженні національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., пануванням догматизму, перекрученням і замовчуванням фактів. Певні зміни в історіографії проблеми настали лише в часи “хрущовської відлиги”, тобто на початковому етапі четвертого історіографічного періоду, що тривав з другої половини 1950-х до середини 80-х років. Проте в ці роки радянська історіографія революції залишалася в лоні своїх основних вад. Можливість досліджувати різні аспекти проблеми без ідеологічного тиску мали можливість лише зарубіжні історики. В кінці 1980-х - на почату 90-х років у вітчизняній історіографії відновлюється процес для об'єктивного і неупередженого відтворення правдивої історії державотворення 1917-1921 рр.

Що стосується вчених діаспори і зарубіжжя, то на відміну від радянських істориків, вони об'єктивніше аналізували весь комплекс державотворчих процесів 1917-1921 рр., але в їх розпорядженні було мало документальних матеріалів, що накладало відбиток на зміст досліджень, їх висновків, які мають суперечливий, дискусійний характер.

3. Досліджено повноту і достовірність відображення в історіографії основних подій та явищ, особливостей українського державотворення 1917-1921 рр. Відновлення державної незалежності України сприяло рішучій відмові дослідників від стереотипів радянської історіографії, яка розглядала революційні перетворення в Україні лише під кутом здійснення соціалістичної революції та “тріумфального” встановлення радянської влади в Україні, а діяльність національних урядів як контрреволюційні дії української буржуазії.

Встановлення радянської влади в Україні слід трактувати однозначно як насильницьке насадження більшовиками радянського режиму. Це виявилося для більшовиків нелегкою справою, адже це був період протистояння і жорстокої боротьби, а не “тріумфальна хода радянської влади”, як це трактувалось радянською історіографією. З трьох збройних походів на Україну перші два були невдалими, закріпитись надовго їм тут не вдалось: перший радянський уряд проіснував в Україні з кінця грудня 1917 по квітень 1918 р., а другий - з кінця 1918 по вересень 1919 р. Лише в результаті третьої спроби більшовикам вдалося утвердитись тут надовго, аж до відродження Української незалежної держави у 1991 р.

4. За роки незалежності історіографічна ситуація в Україні докорінно змінилася. Для дослідження подій 1917-1921 рр. домінуючою стала парадигма Української революції, яка трактується як процес модерного українського державотворення, метафорично відповідного княжій та козацькій державності.

Новітня історіографія розмежовує національну і радянську державність цієї доби, політичні сили яких вели жорстоку боротьбу за утвердження і існування. На жаль, національна державність у 1917-1921 рр. програла цей двобій, впавши під натиском радянської неоімперії, і почала відроджуватись та розбудовуватись лише з 1991 р.

5. З'ясовано питання про співвідношення в історіографії термінів “Українська революція” та “Українські національно-визвольні змагання”, а також про хронологічні рамки періоду революційного державотворення. З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914-1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917-1921 років застосовувати термін “Українська революція”.

В історіографії проблеми є спроби довести верхні межі хронологічних рамок національно-визвольних змагань до 1924 та до 1925 рр. В зв'язку з цим, слід розрізняти національно-визвольну боротьбу за державність, соборність, самостійність у всеукраїнському масштабі від особливостей опору комуністичному режимові на місцях.

6. Процес національного державотворення в добу визвольних змагань 1917-1921 рр. був безперервним. Досить дискутивною видається теза деяких дослідників про протиставляння якісно різних періодів української державності 1917-1921 років. З одного боку, проблема ставиться так, що лише УНР є виразником народних устремлінь, з другого - доводиться протилежне на користь Гетьманату. Підтримуємо думку, що дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною - безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР ( в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували.

7. Багато аспектів національного державотворення 1917-1921 рр. залишаються малодослідженими. Фактично не розробленою залишається проблема фінансової діяльності уряду ЗУНР. Чекають також своїх дослідників аналогічні проблеми з історії Центральної Ради, Директорії, які варто виділити в окремі напрями дослідженнь. Предметом окремого дисертаційного дослідження може стати також узагальнюючо-порівняльний аналіз фінансової діяльності всіх українських урядів доби національно-визвольних змагань. Однією з найменш досліджених проблем історіографії згаданого періоду є історія державно-церковних стосунків. Поза увагою лишаються механізми, що визначали напрям державної політики щодо релігії, церковних конфесій, віруючих, чинники, котрі зумовлювали зміни у цій сфері. Питання історії Української греко-католицької церкви, її взаємовідносин з державними органами ЗУНР хоча й перебували у полі зору багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників, однак вивчені все ще недостатньо. Ще менше уваги в історіографії приділено історії Римо-католицької церкви в контексті становлення української державності в добу національно-визвольних змагань.

Історіографічний аналіз літератури дає підстави зробити висновок, що соціальна політика українських урядів у 1917-1921 рр. висвітлена лише фрагментарно, в основному через праці з профспілкової проблематики. Такі її напрями як житлові умови, охорона здоров'я, праці, громадське харчування, соціальна справедливість та інші потребують подальшої наукової розробки. Поглибленого вивчення заслуговують такі аспекти, як вирішення територіальних проблем та питань кордонів України з Білорусією, Молдавією, Кубанню та Доном, взаємовідносин України з Польщою та з Росією. Необхідно продовжити дослідження історії національної і державної символіки періоду визвольних змагань, яка була невід'ємною частиною процесу становлення і розбудови державності. Праці з цієї проблематики покликані служити вихованню почуття патріотизму громадян, сприяти піднесенню національної свідомості.

Нагальним є ґрунтовне дослідження воєнних аспектів боротьби за національну державність в період 1917-1921 рр. Відчутною є потреба створення фундаментальної військової історії досліджуваної доби, адже “Історія українського війська” висвітлює ці питання дещо тенденційно.

Подальше і поглиблене вивчення, узагальнення і усвідомлення історіографії української державності доби визвольних змагань 1917-1921 рр. залишаються актуальним і пріоритетним завданням українських істориків.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Замасковані імена: Псевдоніми і криптоніми та проблема атрибуції авторства в історіографії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. - К.: Нора-Прінт, 2001. - 103 с.

2. Здобута і втрачена незалежність: Історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). - К.: Олан, 2003. - 608 с.

3. Держава і право незалежної Української держави (1917-1921 рр.) // Історія держави і права України. - К.: Вентурі,1996. - С. 173-209.

4. Акт злуки УНР і ЗУНР // Енциклопедія Сучасної України. - К.,2001. - Т.І. - С.313-314.

5. Право незалежної Української держави (1917-1921 рр.) // Історія українського права. - К.: Олан, 2001. - С.109-146.

6. Багатопартійна система // Енциклопедія Сучасної України. - К., 2004. - Т.2. - С.54.

7. Українська нація: витоки, становлення і сьогодення. - К.: Олан, 2003. - 284 с. (співавтор Вівчарик М.М.).

8. Державотворення і проблеми соборності України у 1917-1921 рр.: історіографічні аспекти // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 1998. - Вип.1. - С.215-218.

9. Державотворчі процеси в Зеленому Клині (1917-1922 рр.): Історичний та історіографічний аспекти // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 1999. - Вип.1. - С.159-162.

10. Українська національна ідея на різних етапах державотворення в сучасних інтерпретаціях вітчизняних істориків // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 1999. - Вип.2. - С.215

11. На широкій джерельній базі // Сіверянський літопис. - 1999. - №6. - С.186-188.

12. Дослідження проблем Чорноморського флоту в контексті українського державотворення (1917-1920 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000.- Вип.1. - С.150-153.

13. Українська революція 1917-1921 рр. у дослідженнях вчених Київського університету // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. - 2000. - Вип. 49. - С.46-49.

14. Українська армія в боротьбі за державність (1917-1921 рр.): аспекти історіографії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Спецвипуск: Україна: поступ у майбутнє. - 2000.- С.12

15. Права людини в Україні: історична ретроспектива та сучасність в світовому контексті // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000.- Вип.2. - С.67-70.

16. Духовно-культурний аспект національного державотворення в Україні у 1917-1921 рр.: стан та перспективи дослідження // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. - 2000. - Вип.51. - С.63-65.

17. Профспілки і українське державотворення в 1917-1921 рр.: історичний досвід та сучасний стан дослідження // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000. - Вип.3. - С.94-98.

18. Державно-церковні стосунки в Україні 1917-1921 рр.: історіографія проблеми // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000. - Вип.4. - С.59-61.

19. Формування державної території та проблема кордонів України в 1917-1921 рр.: сучасний стан і тенденції дослідження проблеми // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000. - Вип.5. - С.124-127.

20. Українське національне державотворення і формування власної фінансової системи у 1917-1920 рр.: історіографічні аспекти проблеми // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. Переяслав-Хмельницький, 2000. - Вип.10. - С.337-342.

21. Державотворчі процеси та церква в Україні (1917-1921 рр.): історико-історіографічний аспект // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. - 2001. - Вип.52. - С.30-33.

22. Новітня історіографія Гетьманату Павла Скоропадського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. - 2001. - Вип.54. - С. 23-25.

23. Варшавський договір між Директорією УНР і Польщею у контексті Українського державотворення доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.): інтерпретації вітчизняних та зарубіжних істориків // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Т. 7(9). - Кам'янець-Подільський, 2001. - С.522-527.

24. Дискусійні питання щодо постання Української Центральної Ради: порівняльний аналіз доробку вітчизняної та діаспорної історіографії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2001.- Вип. 4. - С. 116-122.

25. Псевдоніми та криптоніми в контексті проблеми персоніфікації історіографії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. // Наукові записки з української історії. Збірник наукових статей Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту. - Переяслав-Хмельницький, 2001. - Вип.12. - С.431-437.