Суспільно-політична діяльність Організації українських націоналістів (1929–1934 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політична діяльність Організації українських націоналістів (1929-1934 роки)

На зламі ХХ-ХХІ ст. незалежна Україна остаточно утвердилася на світовій арені як суб'єкт міжнародного права. Однак її внутрішньополітичний розвиток характеризується контроверсійністю поглядів стосовно майбутнього країни. Подолання такого підходу та спрямування всіх політичних сил України в русло демократичного державного будівництва є одним із пріоритетних завдань національного політикуму. У цьому контексті значне наукове і практичне зацікавлення становить дослідження історії розвитку українських політичних партій та груп, серед яких визначне місце посідає Організація українських націоналістів (ОУН).

Необхідність поглибленого вивчення суспільно-політичної діяльності ОУН зумовлюється ще й тим, що ставлення до неї в сучасному українському суспільстві залишається протилежним: від захоплення і наслідування до абсолютного несприйняття. Дане питання настільки важливе для становлення злагоди в українському суспільстві, що у 1997 р. з метою вироблення загальноприйнятної оцінки діяльності ОУН і Української повстанської армії (УПА) була створена спеціальна урядова комісія, яка продовжує працювати і сьогодні.

Вивчення історії ОУН має також і міжнародне значення, адже у міжвоєнний період центром діяльності організації була Західна Україна, яка на той час знаходилася у складі Польщі. Тому проблема історичної спадщини ОУН є однією з важливих тем польсько-українського діалогу, який покликаний налагодити міждержавні добросусідські стосунки.

Об'єкт дослідження - суспільно-політична діяльність ОУН у 1929-1934 рр., а предмет - форми та методи діяльності ОУН, її ідейно-політична платформа, зовнішньополітична стратегія, реакція українського та польського суспільства на дії ОУН.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1929-1934 рр. Нижня межа - січень 1929 р., тобто завершення процесу консолідації націоналістичних сил і створення ОУН, а верхня - друга половина 1934 р. - різке зниження активності ОУН на Західній Україні, що призвело до суттєвих змін у стратегії і тактиці діяльності організації.

Мета і завдання дослідження - показати цілісну картину суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929-1934 рр. Для реалізації мети ставляться такі завдання:

- дослідити процес консолідації націоналістичних сил у другій половині 20-х рр. ХХ ст., що призвів до утворення ОУН;

- окреслити формування ідейно-політичної платформи ОУН;

- проаналізувати зовнішньополітичну стратегію ОУН та її місце в європейському праворадикальному русі;

- висвітлити організаційно-політичну діяльність Проводу українських націоналістів (ПУН) із розбудови закордонної мережі ОУН та у середовищі української еміграції;

- охарактеризувати взаємовідносини у трикутнику ПУН - Крайова екзекутива (КЕ) ОУН - Українська військова організація (УВО);

- розкрити форми та методи діяльності ОУН на Західній Україні; їх вплив на українське та польське суспільство;

- розкрити форми та методи діяльності ОУН на території УСРР, Буковини і Закарпаття.

Методологічною основою дисертації є принцип історизму, комплексності, об'єктивності, достовірності. У розв'язанні дослідницьких завдань використано порівняльний, описовий, аналітичний, проблемно-хронологічний методи та причинно-наслідковий аналіз.

Наукова новизна дисертації. Комплексно відтворено суспільно-політичну діяльність ОУН у 1929-1934 рр. на українських територіях (УСРР, Західна Україна, Буковина і Закарпаття) та в еміграції, проаналізовано соціальний аспект діяльності ОУН, показано вплив терористично-бойових дій організації на українську та польську суспільну думку, уточнено деякі дати з історії. Автор уводить в обіг джерела, які ще не були предметом наукового аналізу.

Практичне значення дисертації. Зібраний у дослідженні матеріал та висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників з історії України, її міжнародних відносин і зовнішньої політики, діяльності політичних партій і суспільних рухів.

Результати дослідження апробовано на міжнародних наукових конференціях “Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми історії і політології” (16-18 травня 2002 р., м.Київ), “Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (24-25 червня 2004 р., м.Івано-Франківськ), регіональних наукових конференціях “ОУН у боротьбі за націю і державу” (25 березня 1999 р., м.Івано-Франківськ), “Степан Бандера і ОУН в українському національно-визвольному русі ХХ століття: досвід та уроки” (23 грудня 2003 р., м.Івано-Франківськ - с.Старий Угринів), на щорічних звітно-наукових конференціях кафедр Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника у 2000-2004 рр. Основні положення і висновки дисертації викладені в 7 наукових публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (180 с.), списку використаних джерел та літератури (475 найменувань) і додатків. Матеріал викладено за проблемно-хронологічним принципом.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні межі дослідження, його мету, наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ містить огляд джерел та історіографії досліджуваної теми. Проблема діяльності ОУН у перші роки її існування привертала увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Політичні реалії ХХ ст. спричинили до того, що до середини 90-х рр. центром вивчення історії ОУН була українська еміграція. Започаткували такі дослідження безпосередні учасники визвольних змагань українського народу під проводом ОУН. Ці роботи здебільшого виконані на підставі спогадів, а на їх загальній спрямованості позначилися партійні й особисті позиції авторів.

Значна частина праць зазначеного характеру міститься в ґрунтовних збірках статей з історії ОУН “Організація Українських Націоналістів. 1929-1954. Збірник статей у 25-ліття ОУН” (Б.м., 1955) і “Євген Коновалець та його доба” (Мюнхен, 1974). Зокрема, це розвідки провідних діячів організації Д.Андрієвського, О.Бойдуника, М.Капустянського, С.Ленкавського, Є.Ляховича, В.Мартинця, З.Пеленського, Л.Ребета, В.Яніва.

Окремо слід відзначити більш ґрунтовні праці керівників націоналістичного руху В.Мартинця та Л.Ребета. У монографії “Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н.” (Б.м., 1949) В.Мартинець, на основі зібраної ним докладної джерельної бази, показав передумови та обставини створення ОУН. Головною ідеєю іншого аналітичного дослідження В.Мартинця “Ідеологія організованого й т.зв. волевого націоналізму” (Вінніпег, 1954) є протиставлення ідейно-політичної платформи ОУН націоналістичній ідеології Д.Донцова. Робота Л.Ребета “Світла і тіні ОУН” (Мюнхен, 1964) вирізняється критичним підходом до висвітлюваних подій. Автор досить об'єктивно вказав на недоліки і промахи діяльності оунівців на Західній Україні, засудив політичну і стратегічну лінію свого попередника на посаді Крайового провідника С.Бандери, розкрив передумови та причини кризової ситуації, в якій опинилася ОУН у 1934 р.

Завершення активної фази боротьби ОУН і УПА та перенесення центру націоналістичної діяльності за межі України сприяли активізації вивчення історії ОУН в еміграції. Оскільки більшість еміграційних дослідників ОУН були різною мірою причетні до організації, то їх праці носили переважно апологетичний характер.

Найґрунтовнішою роботою такого типу є студія П.Мірчука “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” (Мюнхен, 1968), яка стала єдиним комплексним дослідженням історії ОУН міжвоєнного періоду українськими еміграційними істориками. Автор провів кропіткий збір інформації від сучасників подій, які займали керівні посади в організації, реконструював факти і дати з історії ОУН. Однак через відсутність у П.Мірчука доступу до архівних матеріалів головним джерелом його праці стала преса. Вузькість джерельної бази зумовила певні помилки і неточності у даній роботі. Тому монографія П.Мірчука, яка є фактологічною базою для вивчення діяльності ОУН, не вичерпує дослідження проблеми.

Різноманітні аспекти історії ОУН 1929-1934 рр. стали предметом дослідження інших еміграційних істориків. Зокрема, ідеології українського націоналізму присвячені роботи Ю.Бойка, Р.Єндика, Д.Ребет, М.Сосновського. Об'єктом вивчення також були міжнародна діяльність ОУН і ПУН (автори - А.Бедрій, В.Верига, К.Зеленко, І.Каменецький, В.Косик), поширення українського націоналізму на територію УСРР (Ю.Бойко, Д.Кармазин), становлення та розвиток ОУН на Буковині (Д.Квітковський, В.Шипинський), біографії провідних діячів ОУН (М.Климишин, П.Мірчук, В.Яшан).

На цьому фоні вирізняються аналітичні дослідження українського націоналізму І.Лисяка-Рудницького. Його концепції про місце і роль ОУН в українському та міжнародному політикумі серйозно вплинули на сучасну українську історіографію.

Проблемою діяльності ОУН у міжвоєнний період займалися також і радянські історики. Проте суттєвий відбиток на ці праці наклало офіційне трактування українського націоналізму як “найбільшого ворога українського народу”. Тому радянській історіографії стосовно даної проблеми притаманні специфічні риси: ідеологічна зашореність, відверто брутальне ставлення до провідних діячів ОУН, відсутність докладних посилань, щоб звести до мінімуму інформаційний аспект роботи, перекручування фактів, фальсифікація подій. Усе це перетворювало праці радянських істориків із даної проблеми скоріше на пропагандистські памфлети, ніж на наукові роботи.

За кордоном проблема історії ОУН у 1929-1934 рр. привертала увагу насамперед польських дослідників. Однак на їх поглядах відбивалися, окрім комуністичної ідеології у відповідний період, наслідки польсько-українського антагонізму ХХ ст. Тому до 1991 р. єдиним науковим дослідженням, що стосувалося історії зародження, розвитку та діяльності ОУН у міжвоєнній Польщі та за її межами, була праця Р.Тожецького “Українське питання в політиці ІІІ Райху (1933-1945)” (Варшава, 1972). Хоч трактування автором деяких аспектів історії ОУН, особливо стосунків із Німеччиною, є дискусійними, загалом Р.Тожецький зумів позбутися ідеологічних нашарувань у висвітленні даної проблеми.

Вивчення польсько-українських відносин активізувалися після 1991 р. Цьому сприяли регулярні контакти між істориками обох країн, конференції. Для польських істориків діяльність ОУН стала детермінованою органічною складовою політичного життя міжвоєнної Польщі. Однак польській стороні досі не вдалося подолати всі стереотипи у ставленні до ОУН. Активно діє група, очолювана В.Поліщуком та Е.Прусом, яка веде широку публіцистичну роботу з ідентифікації оунівців як “різунів і фашистів”. Такій позиції протистоїть офіційна польська історіографія, яка підкреслює політичну заангажованість даних досліджень.

Проміжним досягненням у дослідженні історії ОУН польськими істориками, на нашу думку, слід вважати працю Р.Висоцького “Організація українських націоналістів у Польщі в роках 1929-1939” (Люблін, 2003). Книга написана на грунтовному джерельному та історіографічному матеріалі. На жаль, автор зосередився, в основному, на висвітленні питань розбудови організаційної структури ОУН у міжвоєнній Польщі. Він практично оминув питання громадської діяльності організації. Окрім того, Р.Висоцький некритично поставився до матеріалів польських правоохоронних органів, що становлять головну джерельну базу його роботи.

Після здобуття Україною незалежності та, відповідно, зміни методологічної основи гуманітарних наук вітчизняні історики отримали можливість по-новому підійти до вивчення історії ОУН. Однак перші праці українських дослідників із даного питання розроблялися на основі діаспорних робіт, тому для них були характерні компілятивність, безкритичність, апологетичність і недостатнє використання джерельної бази. Одночасно робилися спроби дати виваженішу оцінку суспільно-політичної діяльності ОУН та показати її місце і роль у західноукраїнському політикумі 30-х рр. ХХ ст. Насамперед це роботи М.Кугутяка, М.Швагуляка, О.Зайцева.

У другій половині 90-х рр. ХХ ст. дослідження історії ОУН значно активізувалися завдяки інтенсивному вивченню українськими істориками та політологами феномена націоналізму. Одним із наслідків цього стало видання “Малої енциклопедії етнодержавознавства”, де помітне місце займали статті, присвячені націоналізму. Проте стосовно історії ОУН у міжвоєнний період та її ідеології дане видання запропонувало концепції, вироблені І.Лисяком-Рудницьким.

Першим, хто на науковому рівні закликав переосмислити словосполучення “український націоналізм” та виробити його нову концепцію з державницького погляду, був Г.Касьянов. У 1999 р. він опублікував ґрунтовне дослідження теорій нації та націоналізму, в якому значну увагу приділив їх українським відповідникам. Г.Касьянов довів, що виникнення та розвиток українського націоналізму, в тому числі й ОУН як його політичної форми, були виявом загальносвітових тенденцій, а тому легко “вписуються” в загальний контекст світової історії.

Як наслідок, з'явилися дослідження, де діяльність ОУН розглядалася з позицій українського державотворення. Серед інших це - монографія І.Федика “УНДО, ОУН: ставлення до Польщі”, роботи В.Кучера, загальноісторичні праці, що висвітлюють історію Західної України у міжвоєнний період, І.Васюти, Я.Грицака, Ю.Киричука, С.Кульчицького, М.Кучерепи, В.Литвина, видання Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України “Політична історія України. ХХ століття”.

Актуалізації вивчення історії ОУН сприяло створення у 1997 р. Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Комісія розпочала широкомасштабну роботу зі збору документів і матеріалів із даної проблеми, проведення конференцій і круглих столів, публікації досліджень, звітів і висновків. Зокрема, у 1998-1999 рр. для потреб комісії один з її членів А.Кентій опублікував ряд нарисів з історії УВО, ОУН і УПА, серед яких “Нариси історії Організації Українських націоналістів (1929-1941 рр.)”. Робота побудована в основному на матеріалах “Українського празького архіву”, який складається з комплексу документів українських еміграційних установ Праги, вивезених у 1945 р. до УРСР. Введення у науковий обіг значної кількості документів, раніше невідомих дослідникам, є вагомою заслугою А.Кентія. Однак це внесло певні корективи в дослідження: на противагу ґрунтовно висвітленій проблемі взаємодії ОУН з українським еміграційним середовищем досить вузько розкрита суспільно-політична діяльність організації на Західній Україні.

Певним етапом у діяльності вищезгаданої комісії стала публікація у 2000 р. проміжного звіту та попередньої історичної довідки щодо діяльності ОУН-УПА, що викликало значний резонанс у суспільстві та започаткувало нову хвилю дискусій навколо проблеми. У 2005 р. робоча група істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА зробила фаховий висновок стосовно даної проблеми. Проте питання, пов'язані з протистоянням УВО і ОУН із польською державою 1918-1938 рр., зважаючи на його перебіг за межами тогочасних кордонів СРСР, не стали об'єктом дослідження даної групи.

Значна частина сучасних українських робіт з історії ОУН у міжвоєнний період стосується конкретних проблем. Головні напрямки, з яких проводять дослідження, - військово-розвідувальна і терористична діяльність ОУН (автори - Д.Веденєєв, Ю.Киричук, О.Кучерук, І.Патриляк, М.Посів- нич, Ю.Юрик), ОУН на міжнародній арені (В.В'ятрович, Ф.Гольчевський, О.Зайцев, А.Заставний, О.Кучерук, В.Ягніщак), молодіжна та культурно-освітня політика організації (В.Кульчицький, Б.Савчук, О.Сич, В.Ухач, Ю.Юрик), ідеологія організації (Г.Дичковська, В.Кучер, М.Мандрик, О.Сич), розвиток ОУН на Закарпатті та Буковині (М.Вегеш, К.Іващенко, М.Мандрик, І.Піддубний), біографії провідних діячів націоналістичного руху (В.Гнатюк, В.Косик, В.Муравський, О.Панченко, М.Посівнич, О.Сич).

Темами дисертаційних досліджень були військово-політичний (В.Виздрик, Ю.Юрик) та культурно-освітній (В.Ухач) напрями діяльності ОУН у міжвоєнний період, а також ідеологія інтегрального націоналізму (М.Мандрик). На відміну від цих робіт у даній дисертації розглядаються усі аспекти суспільно-політичної діяльності ОУН. Окрім того, автор вважає, що ОУН діяла як екстериторіальна організація, а тому розкрив її діяльність не лише на Західній Україні, а також на території УСРР, Буковини, Закарпаття та в еміграції.

Загалом, слід констатувати, що вивчення початкового етапу існування ОУН ще далеке до завершення. Аналіз опублікованої історичної літератури засвідчує, що дана тема розкрита недостатньо. Відсутнє комплексне вивчення цієї проблеми, яке б дало цілісну картину суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929-1934 рр.

Джерельну базу роботи складають комплекси історичних матеріалів: архівні та опубліковані документи, праці діячів націоналістичного табору, мемуарна література, тогочасна преса.

Головною групою джерел із вивчення суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929-1934 рр. є епістолярна спадщина членів ПУН. Є.Коновалець проводив інтенсивне листування з вузьким колом соратників, у якому обговорював різні актуальні питання діяльності організації. Він розсилав членам проводу не лише власні листи, а й відписи листів своїх кореспондентів та інші матеріали. Тому ці документи містять унікальну інформацію, яка стосується всіх питань діяльності ОУН, планів керівництва організації, розкриває ідеологічні та політичні позиції членів ПУН, змальовує організаційно-політичний розвиток ОУН тощо.

Джерела цієї групи містяться у фонді “Крайовий провід Організації Українських Націоналістів на Західних Українських землях” Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Частину листування членів ПУН опублікував Є.Онацький. Досі широке коло виданих ним джерел не було об'єктом прискіпливого вивчення істориками. Видання епістолярної спадщини проводу ОУН розпочалося і в Україні. Так, у 2003 р. була опублікована збірка листування Є.Коновальця і В.Мартинця за 1930 р., яка міститься у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО). На жаль, на момент написання даного дисертаційного дослідження інші матеріали “Українського празького архіву” з фондів ЦДАГО ще не пройшли відповідної археографічної обробки і були недоступні дослідникам.

Іншою важливою групою джерел до історії ОУН є програмні й організаційні документи, заяви, меморандуми та агітаційно-пропагандистські матеріали. Оскільки на початку свого існування ОУН ще не знаходилася на нелегальному становищі, то ПУН у 1928-1930 рр. публікував офіційні та програмні документи на сторінках “Розбудови Нації”. Разом із цим, ПУН здійснював видання власних збірок документів, присвячених політиці Польщі на Західній Україні (“На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі” (Прага, 1931), “Польські звірства в Україні” (Нью-Йорк, 1931), брошур із роз'ясненням мети діяльності УВО і ОУН (“У.В.О.” (Б.м., 1929), “Наше становище” (Б.м., 1931), “До боротьби за душу української дитини” (Б.м., 1933). Різноманітна колекція агітаційно-пропагандистських матеріалів ОУН (листівки, відозви, заклики, брошури) міститься у фонді друкованих видань Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБУ).

Вагоме значення для дослідження суспільно-політичної діяльності ОУН мають публікації в націоналістичних періодичних виданнях, перш за все, в офіційному часописі ПУН “Розбудова Нації”. Цей журнал був ідеологічно-програмовою лабораторією ПУН - статті тут публікувалися лише після узгодження поглядів усіх членів ПУН на порушувану проблему. Тому з моменту публікації певної статті на сторінках часопису вона набирала характеру догми, обов'язкової для всіх членів ОУН. Менш офіційний характер носили статті в іншому журналі ПУН “Сурма”. Вони висвітлювали переважно питання стратегії і тактики революційної боротьби. Процесу консолідації націоналістичних сил присвячені публікації в місячниках “Державна Нація” і “Національна думка” (виходили у 1926-1927 рр.). Позиція КЕ та її бачення ключових моментів діяльності ОУН викладена на сторінках часопису “Бюлетень Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів на Західно-Українських землях”.

Ще однією групою джерел з історії суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929-1934 рр. є матеріали польських правоохоронних органів. Умовно їх можна поділити на кілька видів: щорічні комунікати про діяльність ОУН Відділу безпеки Міністерства внутрішніх справ Польщі, донесення повітових і місцевих команд поліції про дії оунівців у відповідних районах, судові справи, особисті справи ув'язнених діячів ОУН. Значна кількість таких матеріалів міститься у фондах Центрального державного історичного архіву України в м.Львів (ЦДІАЛ), Державного архіву Львівської області (ДАЛО), Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО). У ЦДІАЛ відповідні документи знаходяться у фондах: “Прокуратура апеляційного суду, м.Львів”, “Окружний суд, м.Перемишль”; у ДАЛО - “Львівське воєводське управління”, “Львівське воєводське управління державної поліції”, “Львівська кримінально-слідча тюрма”; у ДАІФО - “Станіславське воєводське управління, м.Станіслав”, “Станіславське воєводське управління державної поліції, м.Станіслав”, “Станіславське повітове управління державної поліції”, “Прокуратура Станіславського окружного суду, м.Станіслав”, “Станіславський окружний суд” та ін.; в Архіві актів нових (AAН) (м.Варшава, Польща) відповідні документи зосереджені у комплексах “Міністерство внутрішніх справ у Варшаві” і, частково, “Міністерство зовнішніх справ у Варшаві” та “Посольство Польської Республіки у Берліні”.

Оскільки ОУН діяла як екстериторіальна організація, то її діяльність відстежували також прикордонні органи зацікавлених країн. Документи цих служб щодо ОУН містяться у фондах “Малопольський окружний інспекторат прикордонної охорони, м.Львів” ЦДІАЛ та “5 відділ управління прикордонних військ НКВС Української РСР” ДА СБУ. Діяльність ОУН за межами Польщі розкривають документи з комплексів “Міністерство зовнішніх справ у Варшаві” та “Посольство Польської Республіки у Берліні” ААН.

Серед інших груп джерел з історії ОУН слід виділити матеріали персональних фондів, що містяться у ЦДІАЛ: “Назарук Осип (1883-1940), адвокат, журналіст і публіцист, письменник, громадський і політичний діяч” і “Шухевич Степан (1877-1945), адвокат, громадський і військовий діяч, видавець, публіцист”. Особливо цінним є останній фонд, оскільки С.Шухевич неодноразово був адвокатом на процесах ОУН. У його персональному архіві збереглися звинувачувальні акти, матеріали слідства, стенограми процесів, протоколи допитів, покази свідків, вирізки з преси, що стосуються відповідних судових розглядів.

Вагоме значення для досліджуваної теми має мемуарна література. Цілий ряд моментів з історії ОУН висвітлені лише у ній. Більшість спогадів керівного складу ОУН була написана спеціально для меморіального видання “Євген Коновалець та його доба”. Ґрунтовні персональні спогади залишили лише З.Книш, О.Бойдуник, Ю.Химинець.

Таким чином, попри постійне зростання інтересу дослідників до історії ОУН, досліджуване в дисертації питання суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929-1934 рр. ще не було предметом спеціальної праці; історики висвітлювали лише окремі його аспекти. Ряд накопичених у попередній історіографії положень та деякі фактологічні помилки вимагають перегляду та виправлення. Зробити це дозволяє широка джерельна база проблеми, яка є основою даного дослідження.

У другому розділі “Утворення ОУН та її ідейно-політичні засади” з'ясовуються питання консолідації націоналістичних сил та формування ідейно-політичної платформи ОУН.

Поразка визвольних змагань 1917-1920-х рр. і втрата української державності каталізували політичне оформлення українського націоналізму. На початку 1920-х рр. склалося два джерела його формування. Ядром першого стали ветерани української армії, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національне визволення революційними, підпільними засобами. Для цього вони у 1920 р. створили УВО, керівником якої став Є.Коновалець. Інше джерело містилося у колах молодої інтелігенції, переважно студентів, Львова, Праги та Відня, які дискутували навколо причин поразки національно-визвольних змагань та закликали плекати “новий дух” безкомпромісної войовничості й рішучого утвердження примату національних інтересів.

В організаційно-політичному оформленні український націоналізм пройшов декілька стадій, які схематично можна зобразити так: стихійний український націоналістичний рух - Перша конференція українських націоналістів - створення ПУН - Друга конференція українських націоналістів - Конгрес українських націоналістів - створення ОУН.

Хронологічно консолідаційний процес українського націоналізму охопив два етапи. Перший (початок 20-х рр. ХХ ст. - 1927 р.) - був часом виникнення і розвитку на Західній Україні та в еміграції численних націоналістично налаштованих організацій, які займалися пошуком свого місця і ролі у боротьбі за державну незалежність. На другому етапі (1927-1929 рр.) ці близькі за духом та метою діяльності угруповання розпочали процес злиття в єдину формацію, що одержала назву Організація українських націоналістів. Фундаментом ОУН стали чотири організації: УВО, Група української національної молоді, Легія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді (СУНМ). Провідна роль у згуртуванні націоналістичного руху і створенні ОУН належала УВО.

Формування ідейно-політичної платформи ОУН міжвоєнного періоду припадає на кінець 20-х - початок 30-х рр. ХХ ст. та завершується виданням ґрунтовної праці М.Сціборського “Націократія” (1935 р.). В основі оунівської доктрини лежали як запозичення з відповідних європейських аналогів, так і напрацювання власних ідеологів. Значний вплив на становлення української націоналістичної ідеології мали теоретичні роботи Д.Донцова, який, однак, залишився за межами ОУН.

В основі ідейно-політичної платформи ОУН лежали два стрижневі поняття: нація є основним історіотворчим фактором у світі, а основною динамічною силою нації є творча людина. Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, визнання природною формою та найвищем щаблем розвитку нації - держави, стали одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН неухильно дотримувалася упродовж усієї своєї історії.

Відразу за основними принципами ОУН (нація і держава) в ієрархії головних проблем стояло питання визвольної концепції як такої. Загальноєвропейська криза парламентсько-демократичного устрою, режим адміністративної сваволі на Західній Україні, сталінський курс на планомірне винищення українців нівелювали значення легальних засобів боротьби і посилювали радикальні настрої. Усе це привело націоналістичний актив до висновку, що українську державу можна здобути лише шляхом революції, політичної безкомпромісності та орієнтації на власні сили. Головне місце у цій тріаді відводилося революції, яка на практиці трансформувалася у концепцію “перманентної революції”, що передбачала послідовну та цілеспрямовану роботу з постійного залучення широких народних мас до національної справи, плекання патріотизму, працю у т.зв. органічному секторі (участь у розбудові власного шкільництва, мережі “Просвіт”, економічних установ тощо) та постійні бойові виступи. Все це мало зосередитися в єдину безперервну боротьбу проти окупаційного режиму. За розрахунками націоналістів, перманентна революція в силу свого органічного розростання мала завершитися всенародним збройним повстанням проти всіх поневолювачів.

Хоча для націоналістичної молоді приматом були стратегія і тактика боротьби, керівництво ОУН розуміло необхідність вироблення ґрунтовної політичної та соціально-економічної програми. Найперша спроба створення відповідної програми була закріплена в Постановах Конгресу українських націоналістів. У сфері політичного розвитку постанови передбачали існування трьох етапів державного будівництва України - національного визволення, державного закріплення та розвитку. Під час визвольної боротьби єдиною формою, яка змогла б забезпечити внутрішню силу нації та дати відсіч ворогам, проголошувалася національна диктатура. Після відновлення державності наступала доба її внутрішнього впорядкування. На чолі держави ставав обраний представницьким органом голова, який призначав виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим органом, що репрезентував усі організовані суспільні верстви.

У третьому розділі “Організаційно-політична діяльність Проводу українських націоналістів” з'ясовуються питання розбудови та діяльності закордонної мережі ОУН, зовнішньополітичної стратегії ПУН, поширення впливу ПУН на територію УСРР, Буковини та Закарпаття.

У досліджуваний період центром суспільно-політичної діяльності ОУН була Західна Україна. Проте ПУН у силу політичної неможливості розташування на її території та традиційного перебування його членів на еміграції знаходився за межами України. Він, виконуючи лише йому властиві функції керівництва організацією і налагодження контактів із зовнішніми чинниками, одночасно діяв у середовищі української еміграції, де займався пропагандою та розбудовою закордонної мережі.

Одним із пріоритетних завдань ПУН була розбудова відділів ОУН у світі. Як наслідок, ОУН вдалося створити близько 35 відділів ОУН у Європі (900 членів станом на 1931 р.), а також дочірні організації у США, Канаді та Аргентині. В Європі відділи ОУН 1929-1934 рр. існували у Швейцарії (осідок Є.Коновальця у 1930-1936 рр.), Чехословаччині, Німеччині, Гданську, Австрії, Литві, Франції, Бельгії, Люксембурзі, Італії, Болгарії, Югославії. В Америці діяли підпорядковані ПУН Українське національне об'єднання (Канада), Організація державного відродження України (США), Українська стрілецька громада (Аргентина).

Іншими важливими напрямами діяльності ПУН стали формування розгалуженої інформаційно-пропагандистської мережі, військова підготовка членства, спроби об'єднати українську еміграцію. На цих напрямах ПУН досяг певних успіхів, серед яких слід відзначити видавництво 17 пресових органів у шістьох державах світу (станом на середину 1934 р.), формування та діяльність військового штабу ПУН, створення Європейського об'єднання українських організацій на чужині. Одночасно ПУН зіштовхнувся з рядом проблем, які йому не вдалося вирішити. Зокрема, це конфлікти всередині Проводу і протистояння з українським еміграційним політичним середовищем.

У зовнішньополітичній стратегії ПУН керувався принципами незалежності та соборності української держави. Аналіз міжнародної ситуації, здійснений у 1930 р., привів ПУН до висновку про існування в Європі двох основних політичних таборів - ревізіоністів і антиревізіоністів, до яких входили найбільші тогочасні противники української незалежності, відповідно СРСР і Польща. По різні боки знаходилися також потенційні прихильники позитивного вирішення українського питання - Італія, Німеччина та Чехословаччина. Тому орієнтація лише на один табір виглядала недоречною. Отже, націоналістичний актив мав стати осторонь ворогуючих сторін і здобувати підтримку серед прихильників у різних таборах. Чільне місце для співпраці відводилося Німеччині, Італії, Великобританії та Японії. Рівнозначна орієнтація ОУН на чотири держави: Німеччину, Італію, Великобританію та Японію зумовлювалася не тільки адекватністю реальної потужності цих держав до поставленої проблеми (незалежність України), але й висновками стосовно місця майбутньої української держави у світовому геополітичному просторі. На думку націоналістів, лише самостійна Україна могла б встановити політичну рівновагу як на європейському континенті (у трикутнику Україна - Німеччина - Італія), так і в Азії (у трикутнику Україна - Японія - Англія).

Прагнучи підтримки цих держав, ОУН намагалася втілити власну геополітичну концепцію, в основу якої була покладена ідея споконвічної ворожості Москви і Варшави до України. Тому майбутнє східноєвропейського політичного укладу оунівцям вбачалося як блок народів від Балтики до Каспію та Уралу, який відділив би Росію від Польщі, оточив їх “залізним обручем”, а також обмежив доступ Росії на Захід, спрямовуючи її зовнішньополітичний вектор в Азію. До згаданого блоку мали входити всі поневолені народи Східної Європи (Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан), держави, які мали територіальні претензії до ворогів української державності (Німеччина) або відчували від них загрозу своєму існуванню (Литва, Естонія, Латвія, Фінляндія).

Однак на практиці ПУН не здобув бажаної підтримки. Відносини з Німеччиною розвивалися лише на рівні контактів із райхсвером, а з 1933 р., через вороже ставлення націонал-соціалістів до ОУН, узагалі перервалися. Італійський дуче Б.Муссоліні, незважаючи на приязне ставлення до ОУН, намагався налагодити партнерські стосунки з Німеччиною, а тому остерігався відкрито підтримувати українських націоналістів. Сталі контакти з політиками Великобританії ПУН нав'язав лише у 1935 р. Стосунки ПУН з Японією у досліджуваний період обмежилися налагодженням контактів та не перейшли у практичну площину.

Протягом 1929-1934 рр. ОУН, дотримуючись концепції соборності, здійснювала неодноразові спроби поширити свою діяльність на територію УСРР, Буковини і Закарпаття. У першому випадку організаційні контакти нав'язувалися особисто Є.Коновальцем. На територію Закарпаття український націоналізм проникав із Галичини. Буковина відзначилася автономністю у справі створення націоналістичної організації.

У досліджуваний період для ПУН, із вищезазначених напрямів, найважливішим був східноукраїнський, на якому він зіткнувся з серйозною протидією радянської влади, а тому не зміг розбудувати підпільну мережу на території УСРР. Протистояння ОУН та комуністичного керівництва стало однією з визначальних рис діяльності ПУН міжвоєнного періоду.

На Буковині ОУН сформувалася як елітна організація, яка до Другої світової війни не зуміла набрати масових форм, а значення Закарпаття в мережі ОУН почало зростати лише з 1934 р. Таким чином, починаючи з 1929 р. і до середини 1934 р., найголовнішим центром суспільно-політичної діяльності ОУН з усіх українських земель була Західна Україна.

У четвертому розділі “Початок діяльності ОУН на Західній Україні (1929-1932 рр.)” з'ясовуються проблеми організаційно-політичного становлення ОУН на Західній Україні та її взаємовідносин з УВО, аналізуються проведення саботажної акції 1930 р. та терористично-бойові дії ОУН.

ОУН на Західній Україні створювалася на базі СУНМ, оскільки значна частина членів крайової УВО на той час була розконспірована, а саму організацію роздирали внутрішні чвари. Ще однією причиною такого рішення було прагнення ПУН створити ОУН як легальну політичну одиницю. Однак члени СУНМ пов'язували майбутнє ОУН з продовженням бойових традицій УВО. Втілюючи цей курс, радикальна галицька молодь швидко зіштовхнула західноукраїнський осередок ОУН у підпілля. Вже у квітні 1930 р. спроби ПУН надати ОУН час для легального організаційно-політичного зростання, шляхом відмежування її діяльності від УВО, зазнала невдачі. Таким чином, із самого початку діяльності ОУН між ПУН та крайовиками виникли суттєві протиріччя, що полягали у протилежних поглядах на шлях розвитку організації: легальний і підпільно-революційний.

Головним людським ресурсом ОУН Західної України стали студенти. Це дозволило оунівцям уже станом на 1930 р. зайняти керівні посади в управі центру західноукраїнського студентського життя - Академічному домі та майже в усіх центральних студентських товариствах. Аналогічна ситуація спостерігалася і в провінційних студентських товариствах, до яких входили дійсні студенти, і ті, хто закінчив середню школу. Більшість членів таких гуртків була безробітна. На перешкоді поліпшення їх соціального статусу стояла дискримінаційна політика польської адміністрації. Цей момент, разом із дійсно високим ідеалістичним світоглядом молоді, був не останньою причиною, що вела студентів на шлях революційної боротьби.

Головними завданнями КЕ ОУН протягом перших років її існування були вироблення організаційної структури, яка б найкраще відповідала умовам підпільної діяльності, започаткування політично-виховної роботи серед членства та українських мас, пошук оптимальних взаємовідносин з УВО. Працюючи у такому напрямі, КЕ ОУН повністю перейняла організаційну схему УВО, що будувалася за військовим і конспіративним принципом, розпочала випускати власні періодичні видання та проводити ідеологічно-політичний вишкіл серед юнацтва.

Першим гучним підпільно-революційним актом ОУН на Західній Україні стала саботажна акція - підпали польського майна в Галичині, які тривали з липня по жовтень 1930 р. Одночасно оунівці нищили телефонні та телеграфні стовпи, нападали на поліційні станиці тощо. Уряд відповів на неї “пацифікацією” українців, що проводилася брутальним, жорстоким способом силами поліції та війська. Політика залякування принесла владі очікувані результати. Окрім поступового зменшення випадків саботажу, вона призвела до пригнічення українського суспільно-політичного життя.

Проте внутрішньополітичне досягнення режиму Ю.Пілсудського обернулося зовнішньополітичною поразкою. У зв'язку зі скаргою українців на польський уряд до Ліги Націй справа погрому українства набула характеру міжнародного скандалу, що підірвав престиж Польщі на міжнародній арені. Активну роль у світовій протестаційній кампанії проти національних утисків у Польщі відігравав ПУН.

Саботажна акція 1930 р. виразно засвідчила, що ОУН на Західній Україні остаточно стала на шлях революційної діяльності як головного засобу боротьби з польським окупантом. Значну роль у такому виборі зіграли бойові традиції УВО, що імпонували радикальній молоді. Тому після початку процесу злиття організацій галицькі оунівці, вважаючи себе правонаступниками УВО, перейняли методи її роботи та інкорпорували ідеологію терору у власну концепцію перманентної революції. Однак ідеологи УВО та ОУН розуміли всі негативні наслідки терористичних дій і підходили до обґрунтування їх доцільності обережно. На їх думку, терор був “найсильнішим аргументом”, але лише у разі безуспішності застосування інших методів боротьби з державною системою примусу та насильства. У цьому випадку він носив оборонний характер, що морально й етично виправдовувало його. До того ж бойові акти ставали потужними засобами пропагандистського впливу не лише на український народ, але й польське суспільство та світову громадсько-політичну думку. Таким чином, бойові дії були важливою і невід'ємною складовою політичної діяльності ОУН. Однак націоналісти не вважали їх самоціллю, а лише “одним із засобів боротьби українського народу з окупантами”. Терористичні акти мали “мати зв'язок із масовим рухом, повинні випливати з нього, доповнювати його, а з іншого боку, в свою чергу, зароджувати його”. Тому значення терору зростало лише за наявності інших форм боротьби.

Протягом 1931-1932 рр. Крайові провідники ОУН (С.Охримович, І.Габрусевич, Б.Кордюк) спрямовували діяльність організації на проведення терористично-бойових дій. Переважно вони проводилися без санкції ПУН та йшли врозріз із його планами.

У п'ятому розділі “Політика перманентної революції ОУН на Західній Україні (1933-1934 рр.)” з'ясовуються проблеми агітаційно-пропагандистської діяльності ОУН та її проникнення в український громадсько-культурний сектор, посилення боротьби оунівців із радянофільством, ліворадикальним рухом та польським режимом.

З початком 1933 р. стратегія і тактика діяльності ОУН на Західній Україні суттєво змінилися. Передумовами цього стали наслідки невдалого нападу на пошту в Городку Ягейлонському, призначення Крайовим провідником С.Бандери, узгодження політики ПУН і КЕ. Згідно нового курсу, КЕ значно посилила пропагандистсько-виховну діяльність та розпочала активне проникнення в український громадсько-культурний сектор.

Робота на першому напрямі характеризувалася посиленим розповсюдженням підпільних видань, організацією систематичного ідеологічно-виховного вишколу членства ОУН, участю в українських громадських заходах, запровадженням культу могил українських героїв, проведенням масштабних акцій із залученням якомога ширших верств українського населення Західної України. Тут слід виділити шкільну акцію, яка протягом осені 1933 р. стала ключовою подією в боротьбі українців Західної України за національні права.

Пропагандистсько-виховна діяльність ОУН була тісно пов'язана з початком активного залучення націоналістів до роботи в українських громадсько-політичних об'єднаннях із метою надання їм виразно національного характеру. Очолити цю роботу мала студентська молодь. Як наслідок, ОУН вдалося охопити своїми організаційними впливами значну частину “органічного сектора”. Проте на цьому напрямі ОУН зіштовхнулася з протидією українського легального політичного сектора. Тому протиріччя, які спостерігалися у їх відносинах із кінця 1930 р., у 1933-1934 рр. переросли у відкрите протистояння, що призвело до виокремлення націоналістів у самостійний політичний табір.

Зі середини 1933 р. ОУН активізувала боротьбу з радянофільством та ліворадикальним рухом. Значною мірою вона проходила під гаслом відплати за комуністичний терор в УСРР. Планування антирадянських дій проходило у повному порозумінні ПУН та КЕ, що дозволило провести широкомаштабну акцію з використанням актів індивідуального терору, пропагандистської роботи і безпосереднього залучення націоналістичного активу Західної України до боротьби з комуністичними впливами на всіх рівнях. Внаслідок цього боротьба з радянофільством на низовому рівні вийшла з-під прямого контролю КЕ і набула певного стихійного характеру.

Пріоритетним напрямом діяльності КЕ в період 1933-1934 рр. залишалася революційна боротьба проти польського режиму. Проте на даному етапі її головний акцент змістився у бік індивідуального терору. Жертвами такого підходу, як і раніше, ставали не лише представники влади, а й українці, які активно співпрацювали з нею. За наслідками акти індивідуального терору, вчинені оунівцями у 1934 р., були найсуттєвішими протягом усієї міжвоєнної діяльності ОУН. Так, убивство директора Львівської української гімназії І.Бабія спричинило значне падіння авторитету організації в українському суспільстві Західної України, а замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького призвів до припинення майже на рік діяльності КЕ та радикальних змін у стратегії і тактиці ОУН після відбудови її організаційної мережі в 1935 р. З цього часу центр діяльності ОУН на Західній Україні змістився з Галичини на Волинь.

суспільний політичний націоналіст

Висновки

Процес консолідації українських націоналістичних сил завершився створенням у 1929 р. ОУН. В основі ідейно-політичної платформи новоствореної організації була боротьба за державну незалежність української нації. Вона мала проходити шляхом втілення політики перманентної революції і завершитися національним повстанням на всіх українських землях. Головними критеріями світогляду українських націоналістів були нація та держава, навколо яких будувалася ідейно-політична платформа ОУН. Її аналіз засвідчує наявність у програмі ОУН значної кількості волюнтаристських і агресивних рис. Однак це не є підставою для проведення прямих аналогій з тогочасними європейськими праворадикальними рухами.

З початку свого існування керівництво ОУН розпочало активну організаційно-політичну діяльність. Вона спрямовувалася у напрямі розбудови закордонної мережі ОУН, військової підготовки членства, об'єднання еміграції, спроб співпрацювати у проблемі розв'язання українського питання з провідними країнами Європи, поширення впливу ОУН на територію УСРР, Буковини та Закарпаття. Дотримуючись такої політики, ОУН швидко перетворилася для зацікавлених країн у серйозного геополітичного гравця, який впливав на їх зовнішню та внутрішню політику.

На Західній Україні ОУН створювалася, насамперед, як легальна організація. Тому вона засновувалася на базі СУНМ. Однак націоналістична галицька молодь притримувалася думки про необхідність ведення боротьби саме радикальними методами. Тому досить швидко західноукраїнський осередок ОУН розпочав революційно-бойову діяльність, чим зумовив свій перехід на нелегальне становище та обмежив свої можливості для політичних маневрів в українському політикумі. Перетворюючи ОУН на законспіровану терористично-бойову організацію, КЕ, по суті, йшла врозріз із власною концепцією перманентної революції, яка передбачала якомога ширше залучення народних мас у національно-визвольну боротьбу. Такий стан речей неодноразово викликав конфлікти між ПУН та крайовиками. У цьому контексті особливо гостро стояло питання політики ставлення ПУН перед доконаними фактами, що особливо виразно виявилося під час саботажної акції 1930 р. Поступово, під тиском КЕ, ПУН була змушена ліквідувати УВО та передати її функції ОУН, що різко збільшило кількість бойових акцій, здійснених західноукраїнськими націоналістами.

Період 1933-1934 рр. став часом найактивнішої діяльності ОУН на Західній Україні. Велика заслуга у цьому належить Крайовому провіднику С.Бандері, який зумів реформувати діяльність ОУН та спрямувати її у трьох ключових напрямках: посилення роботи в “органічному секторі” і проведення широкомасштабних акцій, боротьба з радянофільством, індивідуальний терор проти польських урядників. Завдяки активізації та зростанню обсягів діяльності ОУН на Західній Україні вперше почала реально втілюватися концепція перманентної революції. Однак посилення виступів ОУН проти польського режиму призвело до трагічних і незворотних наслідків. Завдяки багатьом чинникам, польській поліції вдалося швидко розкрити мережу ОУН. На лаві підсудних опинився майже повний склад КЕ, було ув'язнено багато керівників низових ланок та рядових членів організації. Одночасно, під тиском Польщі, переслідувань почали зазнавати і представники закордонної мережі ОУН. Тому умови, в яких опинилися ПУН та ОУН у другій половині 1934 р., слід трактувати як максимально критичні. Нові реалії змусили ПУН кардинально змінити стратегію діяльності ОУН, а саме: відмовитися від тактики перманентної революції та розпочати підготовку до неминучої, на їх думку, війни в Європі.

Література

1. Боротьба ОУН з радянофільством у Західній Україні (1929- 1934 рр.) // Україна соборна: Зб. наук. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 2. - Ч. ІІІ. - С.389-394.

2. Державотворча концепція ОУН (1929-1939 рр.) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. - 1999. - № 3. - С. 39-44.

3. Діяльність ОУН на східноукраїнських землях у міжвоєнний період // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Випуск VІІІ. - Івано-Франківськ, 2004. - С. 48-54.

4. Зовнішньополітичні орієнтації ОУН (1929-1936 рр.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Випуск IV-V. - Івано-Франківськ, 2001. - С. 81-89.

5. Проблеми організаційно-політичного становлення ОУН // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. - 2001. - № 7. - С. 78-83.

6. Саботажна акція Організації українських націоналістів на Західній Україні 1930 року // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. - 2001. - № 5-6. - С. 321-324.

7. Шкільна акція Організації українських націоналістів 1933 року // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. - Київ-Краків, 2002. - С. 116-118.

Размещено на Allbest.ru