Підготовка старшинських кадрів в українських національних державних утвореннях (березень 1917 – листопад 1920 рр.)

Досліджуючи проблему становлення військових шкіл у цей період, автор окремо висвітлює історію створення та практичну діяльність Житомирської пішої юнацької школи, як типового структурного елементу тодішньої системи військової освіти. Це була єдина юнацька школа, яка проіснувала протягом усього 1919 р. За невеликий період своєї діяльності вона пройшла трагічний і разом з тим героїчний шлях, ставши єдиним закладом, який в умовах війни здійснив підготовку і випуск старшин для армії УНР. На наш погляд, навіть з сучасної точки зору, заслуговують на увагу запроваджені у школі принципи, форми і методи підбору та підготовки старшинських кадрів: ретельний відбір кандидатів на навчання, виховання юнаків на національних історичних традиціях, розробка і оперативне коригування навчальних програм з урахуванням досвіду попередніх воєн (особливо Першої світової війни) і умов тогочасної маневрової війни.

Створені в Україні наприкінці 1918-на початку 1919 рр. військово-навчальні заклади, здійснювали свою практичну діяльність протягом дуже короткого терміну (2-2,5 місяці), тому не змогли повністю виконати покладеного на них завдання по підготовці старшинського складу для української армії. Складна воєнно-політична обстановка в Україні, брак достатньої кількості військ змусили Директорію використати особовий склад шкіл у бойових діях як бійців фронтових регулярних частин, роблячи ставку не на їх якісну військову підготовку, а на високу ідейність, відвагу і патріотизм.

Окремим напрямком діяльності в організації військово-навчальних закладів у цей період було створення різноманітних курсів по підготовці старшин-вихователів. Так, з метою проведення виховної та просвітницької роботи у військових частинах, за розпорядженням начальника Головного управління Генерального штабу від 23 березня 1919 р. створені військово-вчительські курси.

У вересні 1919 р. продовжилось реформування юнацьких шкіл у Спільну військову школу. Згідно наказу Головної Команди військ УНР від 8 вересня 1919 р., всі існуючі юнацькі школи з усіма їх установами були скасовані і організовувалася Спільна юнацька військова школа. У вересні-жовтні 1919 р. чисельність навчальних закладів скорочено до двох: спільної юнацької військової школи та школи підстаршин. Через брак наукових кадрів і матеріальних засобів це рішення, на думку автора, було цілком виправданим.

Об'єктивна необхідність захисту української державності в кінцевому наслідку унеможливила втілення намічених планів по створенню повноцінної мережі навчальних закладів по підготовці старшинських кадрів. В результаті, на кінець 1919 р. в Україні не залишилось жодного функціонуючого військового навчального закладу.

Протягом лютого-листопада 1920 р. існувала Кам'янецька спільна юнацька школа. Вона повинна була дати юнакам, які мають загальну середню освіту, прискорену військову підготовку. Організація навчально-виховного процесу в школі регламентувалася спеціальним Положенням. Діяльність цього закладу здійснювалася в умовах постійної зміни місця дислокації, відриву від навчання, незадовільного матеріально-побутового забезпечення, що було пов'язано з обстановкою на фронті. 21 листопада 1920 р. школа була виведена на територію Польщі, опинилася у таборах для інтернованих і продовжила своє існування вже за межами України.

В дисертації зроблено висновок, що в роки існування українських національних державних утворень 1917-1920 рр. була створена нова система військової освіти, в структурі якої функціонувала мережа військово-навчальних закладів по підготовці старшинських кадрів. Її розгортання і діяльність здійснювалися в процесі загального військового будівництва, відповідно до розроблених нормативно-правових та навчально-методичних документів. Становлення мережі військових навчальних закладів зазнало еволюційних змін у різні періоди розвитку української державності. На думку автора, воно відбулося поетапно - від українізації та реорганізації колишніх російських військових шкіл в добу УНР часів Центральної Ради до створення системи освітніх закладів різного типу та рівня підготовки старшин. Еволюційні зміни, насамперед, диктувалися воєнно-політичною обстановкою. Відбувався поступовий перехід від планів створення бажаної за масштабами системи військової освіти до налагодження діяльності військово-навчальних закладів відповідно до можливостей держави, що зумовлювалися реаліями воєнного часу.

У четвертому розділі “Участь особового складу військових освітніх закладів та установ у захисті української державності” досліджено питання участі старшин та юнаків військових навчальних закладів у боях за незалежність України.

Автор наголошує, що становлення української державності, розбудова національної армії, створення та функціонування системи підготовки старшинських кадрів у 1917-1920 рр. проходили в умовах безперервної збройної боротьби, за виключенням короткочасного періоду існування Української Держави за гетьманування П. Скоропадського. Саме цим зумовлене виділення в окремий розділ проблеми участі особового складу військових закладів та установ освіти у бойових діях.

Дисертантом встановлено, що вже на початку 1918 р. активну участь у війні з російськими більшовицькими військами та ліквідації більшовицького повстання в Києві взяли співробітники Головного Уряду військових шкіл України та особовий склад 1-ї та 2-ї українських військових шкіл. У дисертації проведений ретельний огляд фронтових подій за участю військових шкіл на початку 1918 р.

Характерним епізодом цього періоду стала позиція державного військового керівництва щодо відновлення роботи старшинських шкіл. Після повернення українського уряду та військових частин та установ до Києва у березні 1918 р., делегація від 2-ї військової школи звернулася з проханням до військового міністра О. Жуковського про дозвіл на продовження існування школи. Однак, отримала категоричну відмову. Так недалекоглядно, на думку автора, поставилося військове керівництво до юнаків школи, які у боях довели відданість національній ідеї, набули вкрай необхідного для майбутніх старшин бойового досвіду.

Окремо проаналізована участь особового складу старшинських та юнацьких шкіл у бойових діях в період УНР доби Директорії. Першою юнацькою школою, відправленою на фронт, стала Житомирська піша юнацька школа. За особистим наказом С. Петлюри, на початку березня 1919 р. бойовий склад школи у складі Волинської групи військ УНР виступив на відбиття наступу на Україну російських більшовицьких військ.

Схожою була доля Чугуївської пішої юнацької школи, яка відновила свою діяльність у м. Кам'янець-Подільський і функціонувала протягом лютого-квітня 1919 р. У квітні 1919 р. школа була відправлена на фронт не здійснивши жодного випуску старшин. Пізніше, у травні 1919 р. в Луцьку, після невдалої спроби об'єднати її з інженерною школою і створити з них одну бойову одиницю, вона потрапила до польського полону і припинила існування.

Київська інженерна юнацька школа також була евакуйована до Кам'янця-Подільського, який став місцем перебування українського уряду. Після доукомплектування юнаками, навчання в ній розпочалося наприкінці лютого 1919 р. Проте вже 20 березня 1919 р. за особистим наказом військового міністра О. Жуковського школа у складі 230 юнаків і 15 старшин була відправлена на фронт, а у травні, майже без спротиву (через дуже мізерну кількість особового складу), захоплена в полон польською кавалерією і фактично припинила своє існування як навчальна і бойова одиниця армії УНР.

Висвітлена бойова діяльність Кам'янецької спільної юнацької школи, яка протягом всього періоду свого існування (1920 р.) постійно виконувала різного роду охоронні та вартові завданнях, а з 10 по 21 листопада 1020 р. забезпечувала евакуацію державних установ та прикривала відступ української армії на територію Польщі.

Отже, протягом досліджуваного періоду українські військові навчальні заклади та установи майже постійно брали участь у бойових діях як звичайні фронтові військові частини. Таке використання особового складу юнацьких шкіл, на думку автора, було помилковим і недалекоглядним, оскільки завадило повноцінно налагодити навчальний процес і здійснити підготовку старшинських кадрів.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, які виносяться на захист.

Завдяки обраній методології проведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявилося у комплексному аналізі процесу створення законодавчої бази для підготовки старшин, визначенні та характеристиці етапів, встановленні особливостей розвитку військово-освітньої сфери в умовах боротьби за українську державність, теоретичних і практичних засад навчання та виховання у військових навчальних закладах, виявленні практичної цінності історичного досвіду по створенню системи підготовки старшинських кадрів у 1917-1920 рр. Узагальнений досвід має суттєве значення для розвитку воєнно-історичної науки.

1. Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що обрана проблема не знайшла належного висвітлення в історичній науковій літературі. Переважна частина робіт учасників і сучасників тогочасних подій носить в основному публіцистичний характер, значною мірою заполітизована і не відповідає вимогам щодо об'єктивності наукових розробок. У історичній науці радянської доби ця тема замовчувалася або відверто фальсифікувалася. Українські зарубіжні історики державницького напрямку торкалися її лише побіжно. Накопичення нових джерельних матеріалів та документів, поява можливості для їх вивчення і об'єктивної інтерпретації створили умови для наукового дослідження діяльності військових освітніх закладів та установ в Україні у 1917-1920 рр.

Незважаючи на значну кількість публікацій, присвяченій національній військовій освіті, до сьогодні не існує окремої наукової праці, яка б комплексно розглядала цю проблему.

2. Становлення системи підготовки старшинських кадрів відбувалося у несприятливих воєнно-політичних та соціально-економічних умовах. Україна постійно перебувала у ворожому оточенні. За виключенням короткочасного періоду Гетьманату формування військових навчальних закладів провадилось в обстановці воєнного часу, коли армія змушена була відстоювати українську державність.

Відсутність єдності у військово-політичному проводі України, невизначеність загальнодержавної концепції щодо організації збройних сил, недооцінка ролі армії в процесі боротьби за незалежність призвели до втрати наявного військового потенціалу. Конструктивна робота часто підмінялося безплідними партійними дискусіями, що поглиблювали розбрат у військовому середовищі та українському суспільстві і негативно впливали на боєздатність армії. Урядам українських національних державних утворень не вдалося об'єднати різні прошарки населення навколо національної ідеї як основи державного і військового будівництва. Підготовка старшинських кадрів у добу Української Держави здійснювалася в умовах німецької окупації та наявності в органах військового управління значної частини проросійськи налаштованих генералів та офіцерів колишньої царської армії, які негативно впливали на хід національного військового будівництва і процес підготовки старшин. Тому для усього досліджуваного періоду був характерним брак національно свідомих, патріотично налаштованих командних кадрів, що стало однією з причин поразки у боротьбі за державність.

Через постійні воєнні дії, часту зміну підконтрольної українським національним урядам території, був втрачений і матеріально-технічний потенціал держави. Встановлено, що військові навчальні заклади не були належним чином забезпечені необхідними для нормального функціонування матеріальними засобами. Їх відсутність, а також незадовільні соціально-побутові умови особового складу створюваних військових шкіл негативно впливали на морально-психологічний стан старшин та юнаків.

3. У 1917-1920 рр. в Україні була відпрацьована нормативно-правова основа і створена теоретична та навчально-методична база підготовки старшинських кадрів. В дисертації стверджується, що вони розроблялися у відповідності до тогочасних державних концепцій військового будівництва і вимушено коригувалися, виходячи з реалій воєнної обстановки.

До перших кроків в становленні нової системи військової освіти слід віднести програми по реорганізації існуючої на території України мережі військово-навчальних закладів, успадкованих від Російської імперії. В подальшому були прийняті нормативні акти щодо перепідготовки старшин і навчання старшин-інструкторів, розроблені плани організації нових військових навчальних закладів різного типу та рівня військової освіти. Здійснювалося їх об'єднання в єдину систему та передбачалося створення загального органу управління. Для освітніх закладів та установ були відпрацьовані штати, статути та положення, визначені методологічні засади підготовки старшин, видана навчально-методична література.

Розробка навчально-методичної бази військової освіти здійснювалася спеціальними структурами, створеними в системі військового управління, а саме: шкільним відділом УГВК, Головним урядом військових шкіл України та Головною шкільною управою військового міністерства. Повний комплект документів стосовно підготовки старшинських кадрів був відпрацьований “Комісією по утворенню постійних військових шкіл та академій України”, яка запропонувала цілісну систему фахової підготовки командного складу для всіх родів військ.

Розроблені документи враховували новітні досягнення європейської та світової військово-наукової думки, практичний досвід Першої світової війни, відповідали загальнодержавним принципам навчання та виховання. Вони давали можливість створення в Україні єдиної системи освітньої, професійної підготовки та виховання старшинського складу для збройних сил.

Встановлено, що саме у досліджуваний період вперше в Україні теоретично була розроблена нова багатоступенева системи єдиної військової школи, яка включала в себе середні військові навчальні заклади, вищі школи (Політехнікуми та академія), різноманітні курси підготовки та перепідготовки командних кадрів для заміщення відповідних посад у військах та штабах. Ця система давала змогу здійснювати комплексне навчання старшин і поетапно підвищувати рівень їх підготовки.

4. Результати дослідження дають підставу стверджувати, що в період національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. в Україні була створена та функціонувала мережа військово-навчальних закладів, які на практиці здійснювали підготовку військових фахівців. Її становлення відбувалося в процесі загального військового будівництва, відповідно до розроблених нормативно-правових документів, і здійснювалося поетапно - від українізації та реорганізації колишніх російських військових шкіл до створення системи освітніх закладів різного типу та рівня підготовки фахівців.

Мережа військово-навчальних закладів, які в тій чи іншій мірі функціонували в Україні, включала: школи та курси перепідготовки старшин колишньої російської армії (в першу чергу тих, які закінчили прискорені курси в роки війни); Інструкторські старшинські школи по підготовці фахівців всіх родів військ; Спільні військові юнацькі школи; фахові військові юнацькі школи; курси підготовки обер- та штаб-старшин для заміщення відповідних посад. З метою посилення національно-патріотичного виховання особового складу військових частин на базі юнацьких шкіл були створені військово-вчительські курси для підготовки старшин - фахівців з виховної роботи. Але через постійні бойові дії, відсутність необхідної кількості досвідчених педагогів і незадовільне матеріальне забезпечення організувати належним чином їх роботу не вдалося.

Створені, але не встигли розгорнути свою діяльність, освітні заклади типу Військової Політехніки для підготовки старшин для інженерно-технічних та артилерійських частин і підрозділів, Воєнна академія та вищі курси підготовки старшин Генерального штабу.

Через ускладнення воєнно-політичної обстановки в ході розгортання мережі освітніх закладів відбувся перехід від намагання створити бажану за масштабами систему військової освіти до налагодження діяльності військово-навчальних закладів відповідно до реальних можливостей воєнного часу. Організація підготовки старшинських кадрів на різних етапах досліджуваного періоду мала свої характерні особливості, проте здійснювалася поступально, з урахуванням попередніх напрацювань.

Управління системою підготовки старшинських кадрів здійснювали спеціально створені в системі військового управління структури: військово-вчений комітет і відділ освіти Генерального штабу, Головна шкільна управа військового міністерства, тимчасово діючі комісії по організації навчально-виховного процесу.

Воєнно-політичні умови, в яких перебувала Україна, не дозволили у повній мірі втілити в життя весь комплекс запланованих заходів і на практиці налагодити ефективну фахову підготовку старшин.

5. Протягом всього досліджуваного періоду особовий склад військових освітніх закладів та установ брав активну участь у бойових діях по захисту української державності.

Юнацькі та старшинські школи часто виявлялися єдиними боєздатними, організованими і дисциплінованими фронтовими підрозділами, яким доручалося виконання найвідповідальніших бойових завдань. В ході боїв старшини та юнаки виявляли стійкість та героїзм, чим підтверджували на практиці ефективність створеної системи навчання та виховання старшинських кадрів у військово-навчальних закладах.

Проте використання юнацьких шкіл, як звичайних фронтових частин, мали і негативні наслідки, оскільки значні перерви в навчальному процесі, а інколи і повне припинення їх діяльності, значні бойові втрати особового складу не дозволили поповнити українське військо національно свідомими і фахово підготовленими старшинами, брак яких гостро відчувався протягом всього періоду боротьби за незалежність України.

Результати дослідження, теоретичні висновки та узагальнення процесів розвитку системи підготовки старшинських кадрів в Україні у 1917-1920 рр. дають можливість сформулювати практичні рекомендації, які полягають у тому, що висновки та фактичні матеріали дисертації можуть бути використані:

при підготовці науково-дослідних робіт, навчальних та методичних посібників, довідкових та інших матеріалів, написання узагальнюючих і науково-популярних праць з воєнної історії;

для змістовного наповнення навчальних курсів дисциплін “Історія військових формувань України”, “Історія української державності”; “Морально-психологічне забезпечення діяльності військ (сил)”, “Організація і методика виховної роботи у Збройних Силах України”, що викладаються у НАОУ;

в процесі організації заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення і культурно-виховної роботи у військах (силах).

Узагальнений досвід підготовки старшинських кадрів та теоретичні напрацювання можуть бути використані при підготовці нормативно-правових та навчально-методичних документів в процесі реформування сучасної системи військової освіти.

Автор пропонує ввести до тематичного плану дисципліни “Історія військових формувань України”, яка вивчається у НАОУ, тему “Організація підготовки старшинських та підстаршинських кадрів для українських військових формувань у 1917-1920 рр.”.

Перспективними напрямками подальших досліджень військово-освітньої сфери в Україні у 1917-1920 рр. дисертант вважає:

- підготовка підстаршинського складу та козаків на спеціальних загальних курсах та безпосередньо у військових частинах;

- організація повсякденної діяльності, побут, ритуали та традиції у військових навчальних закладах;

- внесок окремих військово-політичних діячів у становлення системи військової освіти;

- військово-освітня діяльність у формуваннях Вільного козацтва;

система підготовки військових фахівців в Українській Галицькій Армії.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Герасименко М.В. Військова освіта доби Гетьманату (квітень-грудень 1918 року) // Збірник наукових праць Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України. - 2003. - № 6 (37). - С. 28-35.

2. Герасименко М.В. Організація підготовки інженерно-технічних кадрів у військових навчальних закладах України в 1917-1920 роках // Воєнна історія. - 2003. - № 3-4 (9-10). - С. 71-82.

3. Герасименко М.В. Роль Симона Петлюри по створенню системи військової освіти (1917-1921 рр.) / 125-річчя від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Київ, 20 травня 2004 р.). - К.: Вид-во “Ніка-Центр”, 2004. - С. 54-65.

4. Герасименко М.В. Юнацькі військові школи в Українській Народній Республіці періоду Директорії // Воєнна історія. - 2004. - № 1-3. - С. 28-39.

5. Герасименко М.В. Підготовка старшинських кадрів у військових навчальних закладах України в роки боротьби за українську державність (1917-1920 рр.) // Вісник Київського славістичного університету. - 2005. - № 20 - С. 39-52.

Размещено на Allbest.ru