Українська Партія Соціалістів-Революціонерів: організація, ідеологія, політика

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасна незалежна українська держава стала втіленням споконвічних прагнень нації до власної державності, незалежності та соборності, що було змістом і стрижнем боротьби українських політичних партій початку ХХ ст. Останні стали натхненниками й організаторами національного руху, визначальними чинниками української революції 1917-1920 рр., відіграли ключову роль у всебічному національному відродженні.

Вивчення історії політичних сил початку ХХ ст. має вагоме теоретико-прикладне значення і привертає зрозумілу увагу науковців. Досвід діяльності українських партій потребує серйозних подальших досліджень, зокрема зосередження додаткових зусиль на питаннях, висвітлених однобічно і не об'єктивно. Через призму формування сучасної багатопартійної системи надзвичайно цікаво й, головне, повчально поглянути на досвід перших десятиліть ХХ ст.

Українська партія соціалістів-революціонерів була найчисленнішою та дуже впливовою політичною силою української революції. Досліджувати українську революцію неможливо без звернення до діяльності УПСР. Проте, незважаючи на велику кількість наукових праць про добу Української революції, УПСР не стала об'єктом спеціального дослідження.

Актуальність запропонованого дослідження зумовлена необхідністю цілісного, комплексного вивчення історії виникнення та діяльності Української партії соціалістів-революціонерів і визначення її місця у політичній історії України ХХ ст. В історіографії немає комплексних наукових розроблень “повної” історії УПСР - від формування перших гуртків до остаточного припинення діяльності її осередків за кордоном.

Упродовж багатьох десятиліть історія українських політичних партій у вітчизняній історіографії була найменш дослідженою і надто фальсифікованою. Вона вивчалася під певним кутом зору: утвердження віри у безумовне торжество марксистської доктрини, стратегії і тактики й однозначне ставлення до інших партій як до “буржуазних”, “націоналістичних”, “контрреволюційних” (у кращому разі - непролетарських), акцентування на їх вузькокласовій природі, відірваності від мас, і як наслідок, зумовленість неминучого краху.

Без комплексного вивчення соціальної природи, програм, ідеології, стратегії і тактики партій, які діяли на політичній арені України на початку ХХ ст., відтворення історії України, її всебічне, ґрунтовне осмислення залишатиметься неповним, позбавленим сутнісних сторінок, з'ясування яких вкрай необхідне для розуміння логіки суспільного розвитку упродовж усього минулого століття і аж до сьогодення.

Актуальність обраного напряму дослідження обумовлена також подібними суспільно-політичними процесами, які відбувалися на початку та наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., її науково-практичною значимістю для пошуку оптимальних форм сучасного державного устрою.

Об'єктом наукового дослідження є Українська партія соціалістів-революціонерів (представлена в Україні, а згодом за кордоном системою функціонально взаємопов'язаних структурних одиниць), що розглядається у розвитку та взаємовідносинах як з іншими політичними партіями, так і з органами державної влади.

Предметом дослідження є передумови виникнення, організаційно-програмові засади функціонування, соціальна база, ідеологічна спрямованість, стратегія і тактика, суспільно-політична діяльність Української партії соціалістів-революціонерів.

Хронологічні рамки - від 1903 р., коли зявляються перші українські есерівські гуртки, до 1939 р. - останнього року функціонування осередків.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Наддніпрянської України, тобто ту частину, яка входила до складу Російської імперії, та територію Чехословацької Республіки, на якій діяла Українська партія соціалістів-революціонерів в еміграції.

Метою дисертаційного дослідження є комплексне дослідження історії становлення та діяльності Української партії соціалістів-революціонерів; визначення її місця у національно-визвольному русі як політичної організації, яка відстоювала інтереси селянства, робітництва та трудової інтелігенції, брала участь у формуванні Української Народної Республіки, а згодом - соборної, самостійної, незалежної Української Держави, намагаючись втілити у життя свої програмові орієнтири.

Для вирішення означеної мети в дисертації ставляться такі завдання:

- проаналізувати стан розроблення проблеми в історіографії й охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- визначити вплив традиції народницького руху в Україні на створення УПСР;

- виявити найтиповіші закономірності виникнення, діяльності та розвитку перших українських есерівських гуртків;

- з'ясувати організаційне становлення УПСР: прийняття установчих документів, оформлення керівних структурних органів і первинних організацій;

- визначити концептуальні засади національно-державного розвитку та здійснити аналіз підходів до аграрного питання у програмових документах і діяльності УПСР щодо їх реалізації;

- висвітлити парламентську діяльність фракції УПСР: засади, проблемні позиції, результативність;

- проаналізувати стратегію й тактику УПСР у виборчих кампаніях до муніципальних органів самоуправління, Всеросійських та Українських Установчих Зборів;

- показати передумови формування течій, їх ідейні розходження, причини та чинники остаточного організаційного становлення самостійних партій: УПСР (боротьбистів), УПРС (центральної течії);

- дати характеристику діяльності УПСР у період Гетьманату;

- окреслити діяльність УПСР у період Директорії та розкрити зміст “трудового принципу” організації влади;

- висвітлити основні аспекти діяльності українських есерів в еміграції;

- проаналізувати міжпартійні взаємовідносини, а також з'ясувати місце і роль українських соціалістів-революціонерів у спектрі політичних сил України початку ХХ ст.

1. Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологічні засади дослідження

Викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, джерельної бази проблеми та методологію дослідження.

Початок дослідження історії УПСР (1919 р.) пов'язаний з іменами безпосередніх учасників подій - членів партії М. Ковалевського, П. Христюка, М. Шаповала, Н. Григорієва, А. Животка, М. Грушевського та інших.

Фундатором історіографії УПСР був її лідер і автор першої програми - М. Ковалевський. У 1919 р. на сторінках “Літературно-наукового вісника” було опубліковано його статтю “Од романтики до реалізму (З історії однієї партії)”. М. Ковалевський висвітлив історію створення українських груп і організацій від формування перших осередків до установчого з'їзду УПСР, показав труднощі, пов'язані з підготовкою партійних програм і нарисів, зокрема програми Київської групи та взаємозв'язки з іншими соціалістичними організаціями.

Чотиритомна праця “Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920 рр.” П. Христюка є, власне, об'ємним збірником документів з їх інтерпретацією та аналізом революційних подій. Залучивши великий арсенал партійних документів П. Христюк проаналізував діяльність УПСР упродовж періоду української революції. Інформація про історію УПСР у різні періоди подається нерівномірно. У цій праці вперше в історіографії здійснено порівняльний аналіз УПСР та УСДРП.

Діяльність УПСР висвітлена у працях В. Винниченка, М. Грушевського, О. Назарука, В. Качинського та інших. У 1921 р. у Відні була опублікована праця діяча УПСР М. Шаповала “Революційний соціалізм на Україні”. Основна увага автора сконцентрована на теоретичних засадах революційного соціалізму, питаннях розвитку есерівського руху та діяльності УПСР. Тоді ж В. Дорошенко у брошурі відобразив окремі аспекти есерівського руху, зокрема, наявність народницьких проявів у діяльності РУП та прихильників есерівських поглядів.

Відомий дослідник В. Капелюшний підсумовує: “саме аналіз перших публікацій, написаних очевидцями, дає змогу встановити безпосередні витоки проблеми, реальну картину подій без ідеологічних нашарувань, підтасовки фактів, фальсифікацій і перекручень, які мають місце у пізніших публікаціях”.

20-ті рр. ХХ ст. позначилися піднесенням у розробці питань історії українського соціалістичного руху. Певний внесок у історіографію історії УПСР зробили радянські вчені О. Гермайзе, М. Равіч-Черкаський, М. Яворський, які у 20-30-х рр. ХХ ст. у контексті дослідження історії КП(б) України частково розкривали і окремі питання діяльності українських есерів.

Від початку 30-х і до кінця 50-х рр. в Україні не з'явилося жодної публікації про українські політичні партії. Натомість українська еміграція, зокрема, Н. Григоріїв, Д. Дорошенко, А. Животко, І. Мазепа, М. Шаповал та інші активно досліджували український соціалістичний рух.

На рубежі 50-60-их рр. розпочався новий етап у вивченні УПСР. Особливу роль відіграла праця російського історика К. Гусєва “Крах партии левых эсеров”(1963 р.), яка вказувала на “можливість звернення” до небезпечної теми. Після тривалої перерви автор звернувся до поняття “лівого крила буржуазної демократії”, дав оцінку програмових засад партії, що зумовило переоцінку ставлення до неї як до зрадниці інтересів народу. Із середини 60-их років більшість авторів відносила есерів до революційно-демократичного блоку. Певний внесок у дослідження історії УПСР у цей період зробили дослідники еміграції - І. Майстренко, М. Стахів, П. Феденко. Зокрема, І. Майстренко розкрив національний дуалізм політичного життя в Україні до революції 1917 р., показав захоплення української молоді революційним рухом, визначив селянство соціальною основою українських політичних течій, відтворив процес зародження українських есерів як політичної організації, проаналізував програми. І. Майстренко виділив окремі розділи, присвячені діяльності УПСР: “УПСР - попередниця боротьбизму”, “УПСР в 1917 році”, “УПСР в добу Гетьманщини”, “Боротьбисти в повстанні проти гетьмана й Директорії” (останній етап діяльності УПСР як єдиної організації). Проте, основна його увага була сконцентрована на розкритті історії боротьбизму а діяльність УПСР висвітлена лише як передісторія.

З початку 70-их рр. дослідницький інтерес до вивчення історії політичних партій, зокрема есерів, зростає. Предметом наукових пошуків були питання класової природи партій, їх ідеологій, стратегії й тактики, засобів політичного впливу на маси. І. Курас у монографії “Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине” (1978 р.) детальніше, із залученням значного фактичного матеріалу, першоджерел, висвітлив діяльність основних українських політичних партій - УСДРП, УПСФ та УПСР.

Наприкінці 70-х - початку 80-их рр. з'являються узагальнювальні дослідження, присвячені тактиці більшовиків та українських політичних партій під час виборчих кампаній 1917-1918 рр. Серед них монографія Ю. Терещенка “Політична боротьба на виборах до міських дум України в період підготовки Жовтневої революції” (1974), а також монографія В. Крижанівського і В. Гусєва “В борьбе за осуществление ленинской тактики. Большевики Украины в массовых избирательных кампаніях 1917 г.” (1987 р.). Ці праці несли ідеологічний відбиток часу, що позначився на висвітленні фактичного матеріалу. Зокрема, згідно з домінуючими уявами українські політичні партії незмінно іменувалися “дрібнобуржуазні” і “націоналістичні”. У 80-их рр. кількість досліджень, які базувалися на вивченні широких масивів архівних і опублікованих джерел, значно зросла.

На початку 90-х розпочинається якісно новий етап в історіографічному освоєнні УПСР. Кардинально переглянуто методологічні основи історичного дослідження, незрівнянно зросли можливості вивчення фактичного матеріалу за рахунок доступу до закритих раніше фондів.

Частково роль УПСР у партійно-політичній боротьбі розглянуто у працях А. Гриценко. Підходи до вирішення національного питання проаналізовано у дослідженнях С. Телешуна, О. Голобуцького, В. Кулика. Окремі аспекти діяльності УПСР висвітлено у статтях О. Висоцького, О. Єфименко, В. Кучера, О. Любовець, П. Овдієнко, В. Стрільця й інших.

Питання участі УПСР в урядах українських державних утворень розглянуто у праці “Уряди України у ХХ ст.”. Біографічні дані про членів УПСР зібрані у працях В. Верстюка і Т. Осташко та Г. Стрельського і А. Трубайчука. Діяльність видатного українського есера М. Шаповала вперше розглянута Н. Миронець. Ґрунтовні біографії лідерів УПСР: П. Христюка, М. Шаповала містить монографія В. Солдатенка. Починають зявлятися монографічні дослідження, присвячені окремим діячам УПСР.

Для сучасних дисертаційних досліджень актуальними є проблеми функціонування українських партії. За проблематикою найбільш дотичними до нашої теми є дисертація О. Висоцького “Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів у 1900-1920 роках” та О. Любовець “Партія боротьбистів в українській революції 1917-1920 рр”.

Основою джерельної бази дослідження є документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) та Центрального державного історичного архіву в м. Києві, а також Інституту рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України.

Особливо важлива інформація міститься в документах фондів ЦДАВО України: 4658 - “Центральний Комітет УПСР 1918-1922 рр.”; 4665 - “Центральний Комітет УКП (боротьбистів) 1918 р.”; 3911 - “Празька група УПСР за кордоном. 1921-1936 рр.”; 4465 - “Колекція окремих документів українських емігрантських установ, організацій, осіб. 1901-1948 рр.”; особисті фонди - 3560 - А. Животка, 3562 - Н. Григорієва, 3563 - М. Шаповала, 3998 - Д. Ісаєвича, а також фонди, які відображують діяльність Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та їхніх урядів: 1115 - “Українська Центральна Рада”, 1063 - “Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917-1918 рр. Рада Народних Міністрів”; 1065 - “Рада народних міністрів УНР”, а також фонди міністерств та фонду 43 ЦДАГО України - “Українська партія соціалістів-революціонерів”.

У джерельній базі можна умовно виділити основні групи: 1) програмові та статутні документи УПСР; 2) матеріали партійних з'їздів, конференцій, зборів і нарад УПСР; 3) документи центральних установ УПСР; 4) документи місцевих партійних організацій. Природно, в кожній групі джерел поєднанні різні їх види. Так ідейно-теоретичні, агітаційно-пропагандистські матеріали, що публікувалися у вигляді листівок і газетних статей, брошур. Тематично в друкованій продукції особливе місце посідають брошури, статті та листівки, які висвітлювали національне та земельне питання, документи УПСР щодо участі у виборчих кампаніях.

Багатий фактичний матеріал містять періодичні видання 1900-1938 рр., зокрема, “Боротьба”, “Народна Воля”, “Соціал-революціонер”, “Конфедераліст”, “Трудова громада”, “Земля і воля”, “Робітнича газета”, “Трудова Республіка”, “Громада”, журнали “Боротьба”, “Борітеся-Поборете”, “Нова Україна”, “Трудова республіка”, “Трудова Україна” та інші.

Важливим джерелом дослідження історії політичної партії є мемуарна література, у першу чергу, спогади М. Бернштам-Кістяковської, М. Васильїва, М. Галина, Ю. Колларда М. Грушевського, Н. Григорієва, О. Мицюка, М. Ковалевського, М. Шаповала та інших.

Керуючись загальнометодологічними принципами об'єктивності й історизму, в дисертації застосовані конкретні методи дослідження, зокрема: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, адаптовані до специфіки предмету вивчення. Розгляд історії діяльності партії українських есерів здійснено у контексті змін загальної політичної ситуації, комплексно й системно. Результативним стало використання порівняльних методів у межах однорідних політичних структур - різних політичних партій. Внесок окремих членів УПСР, партійних функціонерів аналізувалася, враховуючи їх соціальний статус, політичні погляди та діяльність.

2. Організаційні й ідейно-теоретичні засади становлення Української партії соціалістів-революціонерів

Висвітлюється ідейний вплив традицій народницького руху в Україні та їх роль у створенні Української партії соціалістів-революціонерів; передумови виникнення та початки діяльності українських есерівських гуртків; етап організаційно-програмового становлення УПСР як масової політичної партії.

Відзначається, що характерною рисою цієї доби була відносна ідеологічна слабкість українського народництва, яке слідувало загальним курсом орієнтацій російського народництва. У мотивації українського відродження та політики домінуючими виявилися драгоманівські погляди. Як наслідок, власне паліативна суспільно-політична течія не мала своєї виразної програми з глибоким, послідовним врахуванням українській дійсності, шляхів розв'язання нагальних соціальних і національних проблем.

В огляді передумов виникнення та початків діяльності українських есерівських гуртків зазначається, що уже на початку ХХ ст. (1902-1904 рр.) з'являються ознаки організованого українського революційно-соціалістичного руху, що призвело до появи перших осередків українських соціалістів-революціонерів. Основною соціальною базою соціалістів-революціонерів було селянство. Есери намагалися залучати до своєї діяльності і робітників.

Значним впливом користувалися організації російських есерів. У травні 1905 р. було створено Українську обласну організацію ПСР, яка координувала роботу у центральних і північних губерніях України. Діяльність цієї організації, в умовах коли український народ як самостійний етнос не визнавався, мала надзвичайно важливе значення та сприяла процесу самоусвідомлення, самоідентифікації, підвищенню політичної активності.

У 1906-1907 рр. активізується процес створення українських гуртків соціал-революційного спрямування. Саме цим періодом М. Ковалевський - один з лідерів партії і автор першої її програми - датував спроби утворення української партії соціалістів-революціонерів. 1907 р. було скликано організаційний з'їзд українських есерів. В роботі з'їзду взяли участь представники Таврії, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля, Київщини. На зібрані затвердили основні положення програми; обговорювалося питання про створення власної, окремої від російської, партії українських соціалістів-революціонерів. Після тривалої дискусії члени російської партії залишили засідання. Зібрання проголосили установчими зборами Української партії соціалістів-революціонерів, обрали Центральний Комітет партії. Однак, політичні репресії після революції 1905-1907 рр. зумовили припинення діяльності українських есерівських організацій у Наддніпрянській Україні та утворення в Галичині закордонного центрального комітету УПСР. У період реакції у 1907 р. українські есери набули перший досвід парламентської діяльності у ІІ Державній Думі.

Більшість членів українських есерівських гуртків мали досвід партійної роботи в російських і єврейських партійних організаціях. В атмосфері ідейної боротьби з вчорашніми колегами по партії, українські есери не змогли чітко визначити програмові засади своєї діяльності. Саме в той час з'явилися “нариси” та “проекти” програм. Підходи до соціально-економічних проблем у різних документах здебільшого були подібними. Що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному. Поступово, більш-менш виразно, виділилося дві течії. Першу течію представляла Київська група і більшість місцевих організацій і гуртків. Вони відстоювали принцип всесвітньої федерації та національно-територіальної автономії, обмежуючи національно-політичні ідеали федеративним зв'язком України з іншими суб'єктами федерації.

До іншої течії належали петербурзькі гуртки українських соціалістів-революціонерів, які спочатку називалися “українські народники” або “українські соціалісти”. У своїх програмах вони не відмовлялися від принципу світової федерації, як ідеальної мети, проте, вважали можливим повне задоволення національних потреб українського народу лише у самостійній, незалежній українській республіці.

Наявність двох підходів до національного питання, власне уособила більш ширшу боротьбу у середовищі української еліти прихильників ідей федералізму й ідей самостійності. Позначилася й відсутність постійного контакту та зв'язку між організаціями, неможливо було скликати партійні з'їзди та конференції, щоб виробити єдину програму у національному питанні.

Не достатньо чітко визначеним залишалося, власне, стрижневе питання есерівських програм - земельне. Обмежуючись більше абстрактними лозунгами, не зовсім конкретними гаслами, більшість тогочасних програм схилялися до визнання принципу соціалізації землі. Однак, цього принципу не поділяла Київська група, вимагаючи націоналізації землі. Саме цій групі належить спроба створити програму УПСР у 1915 р. Розробляючи основні програмові положення, есери не копіювали програму російських есерів.

Лютнева революція відкрила можливість для легальної діяльності українських політичних партій. Першочерговим завданням для українських есерів стало офіційне створення партії та її організаційно-правове оформлення в Українську партію соціалістів-революціонерів, яке і відбулося 4-5 квітня 1917 р. Установчий зїзд заклав основи подальшого формування програмових засад партії, прийняв статут. УПСР почала існувати юридично як самостійна масова політична партія України.

До кінця 1917 р. УПСР здійснювала формування організаційної структури партії на основі статуту, масово створювалися місцеві та військові організації українських есерів, зростала чисельність партії. Керівниками партії були молоді люди, яким часто бракувало досвіду партійної й організаційної роботи. Ще до прийняття партійної програми у новоствореній партії виявлялися розбіжності та зароджувалися течії.

3. Концептуальні засади національно-державного розвитку у програмних документах УПСР

Розкриває підходи есерів до українського питання та еволюцію ідей національної державності у програмових документах партії, теоретичне обґрунтування та практичну реалізацію аграрного питання.

Усвідомлення нерозривності національної проблеми й завдань визвольної революції відбувалося у процесі розгортання революції. Голова Центральної Ради М. Грушевський, прихильник, а згодом і член УПСР, сформував доктрину національно-територіальної автономії та обґрунтував концепцію української держави й української революції.

У процесі діяльності УПСР виробила власне бачення української революції як органічно пов'язаної з загальноросійською та специфічною з огляду на те, що: українська революція проходила під прапором національного визволення; мала порівняно слабшу класову диференціацію та внутрішню боротьбу суспільних класів.

Із програмових документів УПСР, резолюцій фракції УПСР у Центральній Раді, відозв та інших документів Україна постає як національно-територіальна автономія у складі федеративної Росії. У прийнятій ІІ зїздом УПСР (15-19 липня 1917 р.) програмі партії, кінцевим завданням висувалася перебудова капіталістичного ладу на соціалістичний, основою якого мало бути: визволення всіх громадських і політичних установ з під влади буржуазних класів, скасування приватної власності; знищення класових відмінностей і класового примусово-бюрократичного характеру громадських установ, розвиток їх культурних функцій; знищення економічного визиску, політичного, національного та релігійного гніту. Для вирішення цієї мети партія мала організувати українську демократію - робітництво та трудове селянства. Українські соціалісти-революціонери задекларували, що суспільний переворот має проходити під гаслом: диктатура трудової демократії.

Найраціональнішою для України визначалася республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу - Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом. Передбачалося пряме народне законодавство. Проголошувалася рівноправність усіх громадян України незалежно від походження, стану, народності та релігії, повна свобода думки, усного та друкованого слова (преси), зібрань, товариств, спілок і страйків, недоторканість особи, помешкань і листування, а також повне забезпечення прав національним меншинам в Україні.

Враховуючи особливості української революції, Українська партія соціалістів-революціонерів запропонувала схему організації влади, яка полягала в поєднанні органів двох типів - демократичних і класових. Подібного варіанту державної організації, з її запрограмованістю на еволюцію, який міг би, гіпотетично, зняти суперечності, що виникли між більшовиками та лідерами Української революції, не мала жодна інша політична сила.

Як селянська партія, УПСР головне своє завдання вбачала у розв'язанні земельного питання. Прагнення до своєрідного компромісу принципів “націоналізації” та “соціалізації” були характерними для українських есерів. Щодо основного принципу “соціалізації”, то навіть у працях, виступах провідних діячів партії не було єдиного тлумачення терміну та чіткого теоретичного обґрунтування шляхів практичної реалізації. Одні - під “соціалізацією” розуміли передавання землі у розпорядження земельних комітетів, скасування приватної власності. Для інших - суть “соціалізації” полягала у “вирівняльно-передільному принципі”. Треті - вважали, що ідея “вирівняльних переділів” є не соціалістичною, оскільки переділити землю означало іти в напрямі, протилежному соціалізації, яка вимагає об'єднання землі у вищі господарчі одиниці, засновані на колективній власності.

З урахуванням дореволюційного досвіду, певних теоретичних розроблень земельного питання, а також того, що в Україні майже не було общинного землеволодіння й українське селянство відзначалося більш індивідуалістичними нахилами, ніж російське, учасники установчого з'їзду УПСР (4-5 квітня 1917 р.) дійшли висновку, що на той момент, важко здійснити соціалізацію землі у повному обсязі, а тому вирішили обмежитися частковою соціалізацією. Останньою передбачалося, насамперед, передавання всіх державних, кабінетних і приватних земель України в Український Земельний Фонд, з якого земля мала розподілятися для користування через громадські організації між селянами. Керівництво Земельним Фондом мав здійснювати сейм автономної України. Проведення земельної реформи відкладалося до скликання Українського сейму. Для втілення основних програмових вимог у земельному питанні партія вважала за необхідне створити селянські організації, об'єднати селян у спілки.

Делегати партійних форумів були одностайні у тому, щоб стати на захист народних прав і зміцнення здобутої революцією волі, боротися за втілення земельної реформи законним шляхом, відповідно до вимог трудового народу. Для виконання поставлених завдань есери вважали за необхідне створити власну селянську організацію. Такою організацією стала Селянська Спілка, яка створила сільські, волосні, повітові та губернські комітети.

Програма земельної реформи українських соціалістів-революціонерів була спрямована на збереження аграрного характеру економіки. Матеріали сесій Центральної та Малої Ради, а також протоколи засідань Генерального Секретаріату, а згодом і Ради Народних Міністрів свідчать про активність українських есерів у розгляді справ, пов'язаних із земельним питанням. Проте, українським есерам бракувало досвіду, наполегливості та вміння доводити справу до кінця. Найважливіше програмове завдання партії - соціалізація землі - не було втілене в життя через ряд об'єктивний чинників а також, значною мірою, через недосвідченість членів партії.

Прийнятий Центральною Радою “Тимчасовий Земельний закон”, в основу якого було покладено есерівський принцип “соціалізації”, власне, не мав практичного втілення з огляду на цілий ряд об'єктивних причин. Один із важливих висновків і водночас уроків для сьогодення полягає не стільки в тому, що українські есери впродовж 1917-1918 рр. не зуміли виробити адекватної обєктивним суспільним та економічним потребам аграрної програми, скільки в тому, що саме на цьому ґрунті вони не змогли знайти спільної мови, сконсолідуватися самі й обєднати навколо себе селянство.

4. Українські есери у період Центральної Ради

Аналізується діяльність фракції УПСР у Центральній Раді та Генеральному Секретаріаті, а також політична стратегія і тактика УПСР у виборчих кампаніях, розкривається парламентський досвід фракції.

На Національному Конгресі від УПСР до Центральної Ради увійшло 3 представника. Всього членів партії у складі Ради було 18, що складало лише 15,6% від загальної кількості членів. Це свідчило, що спочатку діяльності Центральної Ради УПСР не мала домінуючої позиції, впливовішою була УСДРП. І це особливо яскраво виявилося під час формування Виконавчого Комітету Центральної Ради. Його членами від УПСР стали Г. Одинець, М. Стасюк, П. Христюк. Перевага українських соціал-демократів над українськими есерами у Центральній Раді та її Виконавчому Комітеті зберігалася до червня 1917 р.

Позиції фракції УПСР були визначені на установчому зїзді партії: 1) об'єднання з українською буржуазією для захисту національних інтересів; 2) визнання Центральної Ради Тимчасовим українським сеймом, який повинен виробити основні положення автономії та підготувати скликання Українських Установчих Зборів. Фракція УПСР поставила завдання боротися за перетворення Центральної Ради на Тимчасовий Український сейм, а Виконавчого Комітету - на Тимчасовий український уряд. Першим кроком мало стати поповнення Центральної Ради представниками селянства, робітництва та військових. Наступним - розподіл влад законодавчої та виконавчої.

На основі вивчення матеріалів сесій Центральної Ради, протоколів засідань Малої Ради та Генерального Секретаріату зроблено висновок, що більшість постанов і резолюцій були ініційовані фракцією соціалістів-революціонерів. У процентному відношенні це становить, за підрахунками автора, понад 65%. Значна частка резолюцій носила спільний характер, як наприклад, спільна резолюція українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів про скликання Українських Установчих Зборів від 9 серпня 1917 р.

Українська Партія Соціалістів-Революціонерів була численною та впливовою політичною силою. Відмінними рисами УПСР були молодість, революційна інтуїція. Проте, партії бракувало досвідчених, випробуваних у політичній боротьбі, інтелектуальних сил. На чолі її не було видатних політичних діячів. Тому, маючи більшість у Центральній Раді, українські соціалісти-революціонери змушені були поступатися керівними посадами іншим партіям, насамперед соціал-демократам. Тому, українські есери упродовж 1917 р. змушені були погоджуватися на реформістський політичний курс соціал-демократів. Активність фракції українських соціалістів-революціонерів на засіданнях Малої Ради та на сесіях Центральної Ради далеко не завжди вдавалось реалізовувати. Партії бракувало вміння наполягти на своєму, проводити через Центральну Раду й Генеральний Секретаріат власний курс. Однією із причин цього було те, що фракція УПСР, постійно висловлюючи невдоволення політикою есефівсько-есдеківського Генерального Секретаріату, не протиставила чітких конструктивних пропозицій і проектів. Партія навіть не змогла наполягти на проведенні земельної реформи. Прикметною рисою діяльності партії у період Центральної Ради була порівняно більша активність фракції, ніж Центрального Комітету, що зумовлює висновок про виконання фракцією функції ЦК.

Важливим аспектом діяльності УПСР було визначення тактики партії у виборчих кампаніях. На установчому зїзді УПСР було вироблено тактику партії щодо Всеросійських і Українських Установчих Зборів і заявлено, що Українські Установчі Збори повинні відбутися раніше від Всеросійських. На червневій партійній конференції визнано необхідність участі у виборах до міських дум. З приводу цього, орган УПСР писав: “Зараз ми маємо цілу низку виборів, на яких є змога виявити свою організовану силу кожній політичній групі, кожній течії і відповідно своїй силі зайняти те чи інше місце”.

Тактичними формами передвиборчої діяльності УПСР стали: формування блоків з соціалістичними організаціями, аналіз та врахування результативності блокування у виборчих кампаніях різних рівнів, з метою коригування тактики; розробка виборчої платформи; агітаційна робота; створення у кожній губернії виборчого фонду та центрального фонду.

Результативність обраної тактики була підтверджена на практиці: на найважливішому етапі - виборах до Українських Установчих Зборів із 172 обраних депутатів 115 - були членами УПСР (вибори відбулися не у всіх губерніях).

Аналіз її участі у муніципальних виборах, а також у виборах до Всеросійських та Українських Установчих Зборів дає підстави зробити висновок, що, незважаючи на те, що Українські Установчі Збори так і не були скликані, УПСР отримала певний практичний досвід участі у виборчих кампаніях.

5. Доба Гетьманату: організаційне оформлення течій в УПСР та їх програмові завдання. Розкол у партії

Досліджує внутріпартійні трансформації в УПСР, які розпочалися практично відразу після установчого зїзду УПСР і були повязані з розбіжностями у трактуванні основних програмових положень.

У партії окреслилися три основні течії. Лівобережна конференція УПСР (30 травня - 2 червня 1917 р.) засвідчила створення “лівої” або “інтернаціоналістичної” течії, яка виступала за розв'язання соціальних проблем, а національні ставила в залежність від соціальних.

Центр був течією, яка домінувала, вона, об'єднувала практично увесь склад Центрального Комітету і переважну більшість членів партії. Вони залишалися на позиціях установчого зїзду, однак прагнули враховувати зміну політичних подій і відповідно коригувати курс партії в основних питаннях: національному й аграрному.

Правих представляла група конфедералістів, які виступали за конфедерацію незалежних республік з вільним членом України - федерації окремих українських земель. Діяльність цієї течії була нетривалою.

Важливо, що в основі поділу партії лежали не лише ідейні відмінності, а й територіальні ознаки. Переважна частина “лівих” належала до Лівобережної України, а “правих” - до Правобережної. Лівобережні губернії були ближче до Росії, а відтак вплив більшовицьких ідей і, насамперед, їх позиції у вирішенні соціальних проблем, був сильніший.

На ІV зїзді партії відбувся остаточний розкол Української партії соціалістів-революціонерів. З УПСР вийшла партія боротьбистів, як одна із течій українського націонал-комунізму і УПСР (центральної течії), яка поділяла програму партії (15-19 липня 1917 р.). Новостворені партії не брали участі у державотворчій діяльності у період Гетьманату, не відзначалася особливою активністю їх партійна діяльність серед мас. Обидві партії працювали над створенням нових програмових засад, реорганізацією партій, організацією нових і відновленням старих партійних організацій. УПСР (центр. течії) діяла легально, а УПСР (боротьбистів) - нелегально.

Діяльність УПСР (боротьбистів) та УПСР (центр. течії) відрізнялася формами та методами. УПСР (центр. течії), виступаючи за легальні методи боротьби з Гетьманатом, використовувала для цього звернення, меморандуми, входила до міжпартійної організації УНС. УПСР (боротьбистів), перебуваючи у підпіллі, застосовувала радикальніші методи: при ЦК створила Бойовий відділ, організовувала революційні комітети та повстанські штаби, визнавала доцільність терору.

Ініціаторами антигетьманського повстання були УПСР (центр. течії) та Селянська Спілка. Персональна заслуга у здійсненні повстання належить українському есеру М. Шаповалу й українському соціал-демократу В. Винниченку.

Оцінивши нову політичну ситуацію, українські політичні партії, серед яких була центральна течія УПСР, створили єдиний національно-демократичний фронт, який відіграв значну роль в Українській революції.

6. УПСР в добу Директорії

Розглядаються підходи до визначення українськими есерами моделей національно-державного будівництва, обґрунтування трудового принципу організації влади, а також діяльність партії у добу Директорії.

Центральна течія УПСР, залишаючись незмінно на позиціях самостійності та незалежності Української Народної Республіки, ще тривалий час шукала можливість відновити єдність партії. Після взяття Києва військами Директорії переговори про об'єднання партії відновилися. Центральна течія була представлена у Національному Союзі, в Директорії, в уряді і несла відповідальність за державну політику. У той же час вона зазнавала протидії, аж до терористичних акцій, з боку вчорашніх однопартійців - боротьбистів, які змушені були вести підпільну діяльність. З часом між обома течіями виникли неподоланні розходження.

“Боротьбисти” безповоротно стали на шлях, який з кожним днем дедалі більше віддаляв їх від УПСР. На V зїзді УПСР (боротьбистів) (6-8 березня 1919 р.) вони перейменували свою організацію в УПСР (комуністів), а центральна течія повернула собі назву УПСР. Центральна течія набула ознак єдиної партії УПСР, і провела дві конференції - 28 січня 1919 р. (Київ) та 7-8 вересня 1919 р. (Вінниця), ставши на принцип трудової демократії та боротьби за українську державну незалежність, з одного боку, з радянською Москвою, а, з іншого, з Денікіним. Проте, і у відродженій УПСР існували течії лівих, правих і центру.

Нові революційні умови поставили перед партією завдання не стільки національно-політичного, скільки соціально-економічного характеру. Тому, особливістю політичних орієнтирів даного періоду були лівіші, радикальніші прагнення і гасла, зокрема вимога державотворення на основі “трудового принципу”. Українським есерам належить обґрунтування поняття “трудовий принцип” згідно з яким поміщики та капіталісти, як клас ворожий українському трудовому народові не тільки соціально, а й національно, не могли бути допущеними до участі у державному будівництві. Тому влада в центрі і на місцях повинна була належати трудовому народові - робітництву, селянству й інтелігенції. На місцях - у повітах і губерніях - концентруватися у руках трудових рад, а в центрі - належати Трудовому Конгресу. Трудовий Конгрес мав складатися тільки з представників працюючих верств.

Упродовж 1919 р. в умовах денікінської окупації діяльність первинних організацій УПСР практично завмирає і партійна робота зосереджується у так званій “уенерівській” частині партії. Зусиллями УПСР видався партійний орган “Трудова республіка”.

Політична позиція УПСР у добу Директорії не була достатньо визначеною та цілеспрямованою. Особливо яскраво це виявилося під час вироблення програмових засад Директорії. Прагнучи досягти реалізації власних програмових засад, насамперед, організації влади за трудовим принципом, УПСР йшла на компроміси у політичній боротьбі, часто змінюючи свої рішення і пристосовуючись до позиції УСДРП, яка швидше реагувала на зміну політичної ситуації.

7. Діяльність організацій УПСР за кордоном

Досліджується діяльність Закордонної Делегації (ЗД) УПСР на чолі з М. Грушевським та Закордонного Комітету (ЗК) УПСР на чолі з М. Шаповалом, аналізуються програмові документи.

Значна частина українських есерів після поразки української революції емігрувала за кордон. Центральний Комітет УПСР в Україні заарештували, а діяльність УПСР у Радянській Україні заборонили. УПСР (комуністів) злилися з КП(б) України, а провідні діячі партії отримали важливі державні посади.

Відбулася ідейна еволюція і організаційна перебудова Української партії соціалістів-революціонерів. З червня 1919 р. у Парижі почала діяти Закордонна Делегація УПСР на чолі з М. Грушевським. Її члени стали прихильниками лівої орієнтації, навіть компромісу з більшовиками за умови негайного запровадження соціалізму та радянської системи як політичної влади в Україні на засадах соборництва. Не відкидався і принцип диктатури пролетаріату, але разом із трудовим селянством як головним суб'єктом соціальної структури українського суспільства того часу. Такі позиції поділяли не всі члени УПСР. У зв'язку з цим у Празі було створено Закордонний Комітет на чолі з М. Шаповалом, а у Відні “Організаційний комітет українських соціалістів-революціонерів за кордоном” на чолі з М. Ковалевським. Ліва орієнтація ЗД УПСР привела їх до повернення на Радянську Україну, а Закордонний Комітет УПСР М. Шаповала активізував свою роботу у Празі.

Закордонний Комітет УПСР протягом тривалого часу у складних емігрантських умовах продовжував існувати як політична партія. Українські есери зайняли активну позицію у суспільно-політичному житті української еміграції в Чехословаччині. Під їхнім впливом перебувала переважна більшість різноманітних українських емігрантських організацій. Саме завдяки їх зусиллям Український Громадський Комітет став вагомим чинником в українському емігрантському середовищі. Найдійовішою була Празька група УПСР.

Українські есери за кордоном прагнули встановити контакти з іншими соціалістичними партіями. Впродовж кількох років спільно з соціал-демократами видавали журнал “Нова Україна”. Мали власні партійні періодичні видання: “Боротьба”, “Вільна Спілка”, “Бюлетень секретаріату головного комітету закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів”, “Бюлетень Закордонного Комітету УПС-Р”, “Вісник УПС-Р” (згодом став називатися - “Трудова Україна”), “Вартовий” та інші.

У 1927 р. була прийнята нова програма партії і затверджено її статут. Головною політичною засадою партії визначено здійснення національної і соціальної революції в Україні, кінцевою метою - створення Соборної Трудової Української Республіки. Перевага в державній організації України надавалася федералізму.

Діяльність Української партії соціалістів-революціонерів за кордоном характеризувалася внутріпартійними конфліктами. Кількість членів партії різко зменшувалася. Причинами були не лише внутрішні конфлікти, а й загальна ситуація в світі. Члени УПСР визнавали необхідність реконструкції, яка б забезпечила розвиток і зміцнення партії для її майбутньої ролі як партії соціалістичної; були прихильниками ідеї єдиного національного фронту; пропонували створити третій міжнародний табір (комунізм, фашизм) під проводом демократичних і соціалістичних сил і закликали до озброєння третього міжнародного табору, до створення міжнародного фронту напередодні Другої Світової війни. Політична ситуація у Чехословаччині призвела до припинення діяльності УПСР.

Після Другої Світової війни УПСР відновила свою діяльність на еміграції. У 1948 р. УПСР взяла участь у створенні Української Національної Ради, яка була передпарламентом державного центру УНР в екзилі. У 1950 р. разом з іншими соціалістичними партіями об'єдналася в Українські Соціалістичну партію, яка особливою активністю не відзначалася.

Висновки

есерівський український партія революціонер

У висновках сформульовані підсумки проведеного дослідження і викладено основні його результати, які зводяться до наступного:

- аналіз стану розробки історії УПСР в історіографії зумовлює висновок про те, що діяльність Української партії соціалістів-революціонерів досліджена недостатньо, фрагментарно. Не існує жодної наукової праці, яка б розкривала увесь історичний шлях УПСР. Упродовж останніх років зявилися публікації, які розглядають окремі періоди діяльності партії. Як правило, це стосується періоду 1917-1920 рр. Посилення інтересу до доби Української революції зумовило появу праць дотичних до історії УПСР.

Разом з тим, слід визнати що джерелознавча база даної проблеми не дає можливості рівнозначно висвітлити усі періоди функціонування УПСР, хоча і містить значний арсенал матеріалів, частина яких використовується вперше в даному дисертаційному дослідженні;

- вперше ґрунтовно з'ясовано питання про ідейні передумови й витоки зародження партії: традиції народницького руху в Україні, федеративних ідей М. Драгоманова, положень про нерозривність національного та соціального, зокрема роль аспектів визвольної боротьби, соціалістичних ідеалів. Окреслено процес формування світоглядних партійних орієнтацій, які здійснювалися на основі синтезу поглядів революційного російського народництва, марксизму, і української національно-політичної думки, зокрема, драгоманівського соціалізму;

- виявлено найбільш типові риси виникнення, діяльності та розвитку перших українських есерівських гуртків, зокрема: ідеологічним підґрунтям постали ідеї народників та галицьких радикалів; з огляду на географічний фактор - це були гуртки, які виникали на території Наддніпрянської України; соціальною базою виступало селянство; основною програмовою вимогою була автономія України; у процесі діяльності гуртків сформувалися розбіжності у підходах до вирішення земельного питання: Київська група відстоювала ідею націоналізації землі, а інші - соціалізації; характерною ознакою гуртків була їх малочисельність; нелегальний гуртковий період через цілий ряд зовнішніх та внутрішніх чинників не призвів до створення єдиної партії;

- доведено, що в умовах демократизації суспільного ладу в Росії, української революції організаційне зміцнення Української Партії Соціалістів-Революціонерів відбувалося досить швидко. Впродовж квітня-грудня 1917 р. були утворені сільські, міські, повітові та губернські партійні організації. Вони мали ієрархічну структуру управління, нерідко самостійно визначали форми і методи діяльності, поширюючи свій вплив на українське селянство. Відмінною рисою структурного зростання партії літом-восени 1917 р. було створення первинних партійних організацій у війську, а отже і розширення соціальної бази. Це знайшло відображення у змінах до Статуту на ІІ зїзді УПСР 15-19 липня 1917 р., на якому було прийнято Програму партії;

- розкриваючи концептуальні засади національно-державного розвитку в програмових документах УПСР, потрібно зазначити, що ще в гуртковий період ідея української державності втілювалася у вимогу автономії України в складі Росії; на установчому зїзді УПСР (4-5 квітня 1917 р.) найкращою формою устрою російської держави було визнано федеративну демократичну республіку. Дана позиція знайшла своє відображення у “Програмі Української партії соціалістів-революціонерів, ухваленій на партійному зїзді у Києві, 15-19 липня 1917 р.” Українська партія соціалістів-революціонерів не скопіювала програму російської партії, а створила власну, врахувавши національні, економічні, соціальні і політичні особливості України. У питанні політичної стратегії УПСР виступала за якомога швидше перетворення суспільства на соціалістичне як шляхом реформ, так і революційними методами.

У земельному питанні ідеалом партії була соціалізація землі, основним програмовим положенням було - скасування приватної власності на землю та виключення її з товарообігу. Однак, аналіз діяльності УПСР свідчить, що вимога соціалізації землі носила більше декларативний характер і її так і не вдалося реалізувати. Одне з пояснень полягає в тому, що ні у партійних документах, ні у працях провідних діячів партії, не було визначено механізмів практичного втілення принципу соціалізації. Існували різні підходи навіть у трактуванні поняття “соціалізація”.

Неузгодженість позицій щодо земельного питання стала однією із вагомих причин ідейно-політичної диференціації УПСР, послаблення її впливу на селянство. Партія не реалізувала сподівання основної частини власної соціальної бази, що і вирішило її майбутнє - крах як політичної сили;

- зясовано, що після поповнення Центральної Ради представниками Рад селянських та військових депутатів, найчисленнішою партією, яка мала представництво в ній, стала Українська партія соціалістів-революціонерів. Починаючи з пятої сесії Центральної Ради (1917 р.) і чисельність фракції есерів стала найбільшою. Підраховано, що фракція есерів на пятій сесії складала - 100 осіб; на шостій - 180 осіб; на сьомій - 125; на восьмій - 100 осіб; на девятій - 98 осіб. Відмінності у представництві фракції УПСР на сесіях Центральної Ради можна пояснити різною загальною чисельністю членів Центральної Ради і тим, що у повному складі вона ніколи не збиралася. Реалізувати свою кількісну перевагу українським есерам вдалося лише наприкінці січня 1918 р., коли було створено есерівський кабінет міністрів та збільшено склад фракції УПСР у Малій Раді пропорційно до чисельності її фракції у Центральній Раді. Проте чисельну перевагу, реальну владу УПСР не змогла використати для вирішення основоположних програмових завдань. Ефективне проведення власного курсу у Центральній Раді було ускладнене через об'єктивні обставини та малодосвідченість кадрового складу УПСР;

- підтверджено, що, починаючи із періоду гуртківства, члени УПСР виступали за скликання Українських Установчих Зборів. У Центральній Раді саме фракція УПСР ініціювала, і, всупереч опору фракції українських соціал-демократів, на пятій сесії Центральної Ради провела рішення про скликання Українських Установчих Зборів як найближче завдання Генерального Секретаріату.

Здійснений історико-політологічний аналіз участі УПСР у виборчих кампаніях до муніципальних органів самоуправління, Всеросійських та Українських Установчих Зборів, показав, що УПСР розробила власну тактику, зокрема, вдалася до утворення блоків. Позитивні в цілому для УПСР результати виборів були зумовлені вмінням вести широку агітацію в масах, вдалим використанням блоку із Селянською Спілкою, популярністю ідей соціал-революціонізму серед селянства, парламентським типом партії, гнучкістю її стратегії і тактики, блокам з іншими поміркованими силами;

- зясовано, що процес трансформації поглядів українських есерів щодо програмових вимог як стратегічного, так і тактичного плану, відбувся вже на початку літа 1917 р., через два місяці після юридичного оформлення УПСР, що й зумовило ідейні розходження всередині партії. Позиції більшовиків вплинули на утворення “лівих” течій в українських політичних партіях, серед яких першою була лівобережна течія УПСР “Ліві” виявляли прихильність до організації влади на класовій основі у вигляді рад, проте цілком не відхиляли і парламентських форм; прагнули до союзу з більшовиками та утворення федерації з Радянською Росією. За конфедерацію України з Росією, заперечуючи “автономізм”, виступали конфедералісти - течія УПСР, яка вперше задекларувала свій власний підхід щодо українського питання у листопаді 1917 р. виданням партійного органу “Конфедераліст”, у першому номері якого був опублікований “Маніфест”, де проголошувалося виділення течії конфедералістів в окрему, незалежну від ЦК фракцію. Ідейно-політичні протиріччя всередині партії не припинялися і протистояння продовжувалося між “лівими” та іншими партійними організаціями, включаючи ЦК УПСР - “центром”, які поступово почали називатися “правими”.