Православне духовенство в суспільному житті України 20–30-х рр. ХХ ст.

Суспільна діяльність церкви та духовенства привертає дедалі більшу увагу істориків. Переосмислюється роль церкви та її служителів у вітчизняній історії.

Особливої ваги набуває церковна історія перших післяреволюційних десятиліть, яка за насиченістю й динамічністю споріднена із сучасним життям. Значення церкви та духовенства в сучасному суспільно-політичному процесі підсилює необхідність у з'ясуванні характеру змін суспільного статусу православного духовенства в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. - у період утвердження нової політичної системи, трансформації традиційних духовних цінностей.

Дослідження цього статусу є суспільно важливим. Сучасна релігійна ситуація висуває проблему розв'язання міжконфесійних конфліктів, характер яких вкорінений у світоглядних настановах духовенства та державній політиці 20-30-х рр. ХХ ст.

Об'єктом дослідження виступають православні конфесії в суспільному житті України 20-30-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є православне духовенство в системі суспільних зв'язків: зміни правового і матеріального становища духовенства, його соціально-демографічного складу та освітнього рівня, діяльність духовенства в релігійно-культурній сфері протягом 1920-30-х рр.

Мета дослідження - визначення соціального становища православного духовенства і ступеня участі священнослужителів у суспільному процесі протягом 20-30-х рр. ХХ ст.

Меті роботи підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

- простежити характер, тенденції та конкретні вияви трансформації соціально-демографічного складу православного духовенства протягом 20-30-х рр. ХХ ст.;

- з'ясувати сутність і глибину змін матеріального та правового становища духовенства православних конфесій;

- порівняти ставлення духовенства різних православних конфесій до політичного ладу;

- визначити ступінь участі духовенства в парафіяльному управлінні, у повсякденному житті віруючих, у громадських акціях;

- з'ясувати рівень національної самосвідомості духовних осіб;

- показати залежність стану освіти священнослужителів різних конфесій від державної політики та тенденцій церковного життя;

- визначити зміст культурно-просвітницької діяльності духовенства за умов деформації духовної сфери суспільства в добу утвердження тоталітаризму.

1. Історіографія, джерела та методи дослідження

З'ясовано ступінь наукової розробки питання суспільного становища православного духовенства в 20-30-х рр. ХХ ст.

У радянський період зміст досліджень щодо церкви та її служителів визначила антирелігійна політика влади. Починаючи з 1920-х рр., у численній літературі пропагандистського характеру домінувало питання контрреволюційної позиції духовенства. Українські видання повторювали ідеологічні настанови російських авторів. І все ж у публікаціях партійно-державних функціонерів 1920-х та першої половини 1930-х рр. під нашаруванням упереджених пояснень знаходимо факти про значний авторитет священнослужителів.

З кінця 1930-х рр. із формуванням тоталітарного режиму в країні духовенство характеризувалося виключно як верства населення, що проводила антирадянську діяльність і позбулася підтримки суспільства. Ця ідея стала концептуальною засадою праць 50-80-х рр. ХХ ст. Тільки в період “горбачовської перебудови” публікації почали позбавлятися цього спрощеного підходу. Дослідження М. Краснікова, Ф. Турченка, А. Чернія демонстрували зрушення у накопиченні фактологічного матеріалу.

Інші погляди на суспільний статус духовенства пропонували зарубіжні науковці. Зокрема, Б. Боцюрків, І. Власовський, Р. Конквест, Ф. Хоєр в працях з історії церкви та в контексті досліджень із соціально-політичної історії порушили питання податкового тиску на духовенство, підготовки священиків, українізації церкви, репресивних дій влади проти кліру. Незважаючи на розширення предмета дослідження, поза увагою вчених залишилися характеристики духовенства РПЦ та обновленських конфесій, а тим більше їхній порівняльний аналіз.

Проголошення незалежності України, демократизація активізували дослідження історії православної церкви новітньої доби. Б. Андрусишин, А. Зінченко, О. Ігнатуша, О. Нестуля, В. Пащенко, М. Рибачук, В. Силантьєв, В. Ульяновський з нових методологічних позицій переосмислювали сутність церковно-державних відносин, розширюючи уявлення про суспільну роль православної церкви в 20-30-х рр. ХХ ст.

Набували глибини джерелознавчі дослідження С. Білоконя, Л. Пилявця, І. Преловської. Публікації Г. Лаврик присвячені вивченню законодавчої бази антицерковної політики; Л. Бабенко - діяльності спецслужб стосовно церкви та духовенства; С. Жилюка, А. Киридон, О. Тригуба - історії обновленського руху.

Значну увагу історики приділили регіональним аспектам розвитку православних церков, вивченню насамперед діяльності архієреїв та їхніх стосунків із владою в 20-30-х рр. ХХ ст.

У публікаціях сучасного духовенства, переважно детермінованих конфесійним ухилом, побіжно зверталася увага на аспекти суспільного становища духовенства в контексті інших тематичних досліджень.

Для російської, як світської, так і конфесійної історіографії, типовим є домінуючий інтерес до РПЦ в означений період та до політики державно-партійних структур стосовно церкви в рамках Росії та СРСР.

Аналіз історіографії свідчить, що до сьогодні не проводилося комплексного дослідження становища православного духовенства в соціальній структурі та політико-правовій системі радянської України 20-30-х рр. ХХ ст. Поза об'єктом залишилася площина взаємостосунків різних категорій духовенства та віруючих. Не визначався ступінь участі священнослужителів у суспільному процесі. Не ставилося за мету з'ясування особливостей соціального становища духовенства найбільших православних конфесій.

Джерельна база роботи.

Зроблено аналіз опублікованих і неопублікованих джерел. У роботі використані актові документи, опубліковані в законодавчих збірниках та справочинні документи, які допомагають з'ясувати правове становище служителів церкви та членів їхніх родин, вплив духовенства на повсякденне життя віруючих.

Опубліковані дані всесоюзного перепису населення 1926 р. дозволяють поглибити аналіз змін демографічного складу духовенства.

Переважну частину опублікованих джерел особового походження становлять спогади свідків подій.

Основу джерельної бази роботи склали документи 39 фондів 10 архівосховищ України - Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), Центрального державного історичного архіву (м. Київ), Державного архіву Вінницької (далі - ДАВО), Дніпропетровської, Запорізької (далі - ДАЗО), Миколаївської, Черкаської, Чернігівської (далі - ДАЧО), Херсонської (далі - ДАХО) областей.

За походженням комплекс документів сформувався з матеріалів вищих, місцевих органів влади та церковних організацій. Серед матеріалів центральних органів найбільшу цінність мали справочинні та статистичні документи відділу культів НКВС (ЦДАВО України, Ф.5) та ЦК КП(б)У (ЦДАГО України, Ф.1).

Передусім широко використано документи різної видової ознаки місцевих органів влади, що відклалися в обласних архівах у фондах губернських та окружних виконавчих комітетів, їхніх адміністративних відділів (наприклад, ДАВО, Ф.Р.925. Подільський губернський виконавчий комітет, Ф.Р.197. Подільський адміністративний відділ губернського виконавчого комітету; ДАХО, Ф.Р.2. Херсонський окружний виконавчий комітет; ДАЧО, Ф.Р.67. Чернігівський адміністративний відділ окружного виконавчого комітету).

Розв'язання поставлених завдань стало можливим завдяки аналізу джерел церковного походження - масових документів релігійних громад, єпархіальних управлінь, рад УАПЦ, листування духовенства з церковними органами, збережених у вищезазначених фондах.

Справочинна документація окружних, обласних, міських, районних комітетів КП(б)У, відділів ДПУ надала цінну інформацію про ставлення священнослужителів до соціально-економічних кампаній, слугувала визначенню впливу священика на громадську думку, змін у чисельності духовенства у різних регіонах (наприклад, ДАЧО, Ф.П.342. Прилуцький окружний комітет КП(б)У, Ф.П.616. Чернігівський міський комітет КП(б)У; ДАВО, Ф.П.136. Вінницький обласний комітет КП(б)У; ДАЗО, Ф.П.206. Андріївський районний комітет КП(б)У).

Джерельну базу дослідження розширило використання справ репресованих священнослужителів з архівного фонду управління СБУ Чернігівської області (ДАЧО, Ф.П.8840).

Цінним джерелом стала церковна періодика 1920-х рр. - друкований орган УАПЦ “Церква й життя” та видання Синодальної церкви - “Український Православний Благовісник”. Вміщена в них інформація щодо поточного церковного життя допомагала визначенню ступеня впливу духовенства в парафіях, змісту культурницької діяльності, рівня національної самосвідомості священнослужителів.

У дисертації використано матеріали всеукраїнської та регіональної партійно-державної періодики 1920-30-х рр., що надають відомості про участь духовенства в земельних громадах, кооперативних спілках, ставлення суспільства до духовенства.

Таким чином, усебічний аналіз джерел різного походження та видової ознаки дозволяє з достатньою мірою достовірності дослідити сутність і зміни суспільного становища православного духовенства в 20-30-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження.

Охарактеризовано теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, засновану на принципах об'єктивності та історизму. Принцип об'єктивності орієнтував на виявлення різнобічних факторів, які обумовили зміни у суспільному становищі православного духовенства. Відповідно до принципу історизму правовий, матеріальний стан духовенства, участь священнослужителів у суспільному процесі розглядалися в динаміці, з урахуванням змін загальної політичної ситуації в країні. Зазначені принципи було реалізовано за допомогою загальнонаукового логічного методу та спеціально-історичних - порівняльно-історичного, ретроспективного, діахронічного, синхроністичного методів. Зокрема, порівняльно-історичний метод застосований для виділення особливостей матеріального стану духовенства РПЦ, УАПЦ і обновленських церков; для з'ясування відмінностей у ставленні духовенства до українізації богослужіння, політичного ладу.

Ретроспективний розгляд політичних поглядів священнослужителів на початку ХХ ст. допоміг встановити фактори, що визначали ставлення духовенства до політичного ладу в 20-х рр. ХХ ст.

Синхроністичний метод особливо став у нагоді при аналізі репресивної політики влади, матеріального становища духовенства, визначення рівня національної самосвідомості кліру в різних регіонах України.

Використання діахронічного методу допомогло виділити істотні зміни у соціально-демографічному складі духовенства, матеріальному стані, правовому становищі кліру протягом 20-30-х рр. ХХ ст.

2. Православне духовенство в соціальній структурі радянського суспільства

Соціально-демографічний склад духовенства.

Присвячений з'ясуванню змін у демографічному складі духовенства РПЦ, УАПЦ, Синодальної та Соборно-єпископської церков. Наприкінці 1926 р. православне духовенство становило 91,3 % (15,4 тис. осіб) від загальної чисельності духовенства в Україні. Штат православних священнослужителів у порівнянні з 1914 р. збільшився не суттєво - з 10,7 тис. до 11 тис.

Територіальна реформа РПЦ у 1920 р. викликала збільшення єпископів на 1923 р. до 58 архієреїв. Протягом 1920-х рр. репресії та перехід до інших церков зумовили скорочення чисельності єпископату РПЦ, у порівняні з обновленськими церквами й УАПЦ. Єпископат останніх зростав. На 1928 р. в Україні нараховувалося 37 архієреїв Синодальної, 31 - УАПЦ, 4 - Соборно-єпископської церков.

На противагу іншим конфесіям, УАПЦ у середині 1920-х рр. не відчувала гострого браку священиків, оскільки її ідеологічні принципи були притягальними для потенційних кандидатів у священнослужителі. Практика обрання самими віруючими собі священика полегшувала процедуру висвячення.

На 1927 р. репресії, висвячення дияконів у священики викликали зменшення дияконів на 32 % (до 1,6 тис. осіб). На одного диякона РПЦ припадало 5 священиків. Це співвідношення в інших церквах було ще більшим контрастним.

В умовах переслідування духовенства ускладнилося питання пошуку псаломщиків в усіх православних церквах. На 1927 р. їх нараховувалося 2,9 тис. осіб. Встановлено, що псаломщиками ставали віруючі, які, виконуючи обов'язки служителя, зберігали належність до соціального стану за основним професійним фахом.

З кінця 1920-х рр. посилення владою курсу на ліквідацію конфесійної мережі руйнувало ієрархію. На 1931 р. залишилося 22 архієрея РПЦ, 13 - Синодальної, 11 - УАПЦ, 3 - Соборно-єпископської церкви. На середину 1932 р. чисельність всього духовенства у порівнянні з 1926 р. зменшилася на 45 %.

Простежено, що з 1925 р. по 1937 р. духовенство на Поділлі, Київщині скоротилося на 81 %. Разом із тим в окремих районах Житомирщини, Донбасу в другій половині 1930-х рр. відбулося його збільшення внаслідок адміністративного переселення з прикордонних територій і міграції в пошуках роботи.

Масові репресії в 1937-1938 рр. різко зменшили чисельність духовенства в усіх регіонах в Україні. На 1939 р. не залишилося жодного діючого єпископа.

Демографічні параметри структури чорного духовенства зазнали суттєвих змін. Темпи зменшення чисельності чернецтва виявилися повільнішими, ніж скорочення мережі монастирів. Якщо в 1928 р. кількість монастирів у порівняні з 1914 р. скоротилася з 105 до 10 (на 90 %), то чисельність чернецтва зменшилася до 4,4 тис. осіб (на 58 %). Найбільше нараховувалося чорного духовенства в Київській і Шевченківській округах, найменше - у Мелітопольській. Ченці поповнювали лави парафіяльного духовенства РПЦ, Істинно-православної церкви. Поступки влади обновленським конфесіям, визнання Синодальної церкви Константинопольським патріархом обумовили вступ чернецтва на службу до парафій цих церков. Канонічні нововведення УАПЦ викликали негативне ставлення ченців до церкви.

Матеріальне становище кліру і чернецтва.

Визначено, що позбавлення духовенства джерел до існування залежало від динаміки зміцнення державно-партійного апарату. Разом із тим встановлено, що поважне ставлення віруючих, членів земельних товариств до служителів церкви зумовило користування ними землею в окремих регіонах навіть до 1930 р.

Підкреслюється, що потужний соціальний потенціал РПЦ забезпечив вищий рівень матеріального стану її духовенства в порівнянні з обновленськими конфесіями. Усі категорії духовенства УАПЦ, навіть архієреї, перебували у скрутному матеріальному стані.

Серед дияконів та псаломщиків був більший відсоток осіб, які мали побічні заняття. Це облегшувало їхній матеріальний стан.

Аналіз норм оподаткування показав його негативний вплив на становище всієї ієрархії. Визначено, що на середину 1920-х рр. масові скарги кліру на непосильність податків змусили НКВС корегувати податкову політику. У 1928 р. влада знову використала податковий пресинг як перевірений засіб тиску на служителів усіх церков.

Простежено динаміку зняття сану духовними особами. Виявлено залежність темпів зняття сану від впровадженого у 1924 р. обліку духовенства, змін у податковій політиці, у загальній політичній ситуації.

Обезкровлення села колективізацією в 1930-х рр., закриття церков позбавили духовенство засобів до існування. Служителі поєднували виконання невластивої для них чорнової роботи із духовним служінням.

На матеріальне становище чернецтва впливали темпи закриття монастирів та особливості організації господарських відносин на монастирських землях. Для отримання прибутку з монастирських земель та обмеження впливу “блукаючих” ченців на віруючих влада все ж таки дозволила у 1922 р. членство чернецтва в сільськогосподарських і ремісничих монастирських артілях. Це дало змогу чорному духовенству користуватися землею та майном. Із прийняттям курсу на ліквідацію монастирів чернецтво було позбавлено цього права. Однак ченці продовжували артільну працю до виселення їх з монастирів.

3. Духовенство в політико-правовій системі часів формування тоталітарного суспільства

Показано, наскільки кардинально радянська політична система змінила правове становище священнослужителів. Законодавчі новації щодо порядку позбавлення духовенства та його родини виборчого права створили ґрунт для посилення адміністративних дій місцевої влади. Позбавлення виборчого права членів родини духовних осіб створювало труднощі при влаштуванні на роботу, здобутті посад.

Визначено динаміку загострення житлової проблеми для всіх категорій кліру з 1923-1924 рр. Наприкінці 1920-х рр. виселення священиків з їх помешкань набуло масового характеру. Показано, як житлові проблеми дестабілізували життя громади, зокрема у випадку, коли питання житла священика вирішувалося шляхом відібрання будинку у псаломщика.

Підтримка державою обновленського руху не позначилася на правовому становищі кліру Синодальної, Соборно-єпископської церков. Завищена квартирна плата, виселення з будинків, відмова дітям священнослужителів в отриманні освіти були складовою життя духовенства цих церков.

Слабкість державно-партійного апарату в першій половині 1920-х рр. створила правові умови для залучення нижчої ланки духовенства до роботи в державних органах. Встановлено факти членства священиків, дияконів, псаломщиків у споживчих кооперативних товариствах, комітетах незаможних селян за ініціативою парафіян. Після 1928 р. з новим розгортанням кампанії правового тиску такі випадки ставали неможливими.

Репресивні санкції змушували віруючих захищати духовенство. Зі зміцненням тоталітарної системи віруючі, деморалізовані колективізацією, голодомором, вже не могли протистояти владі.

Місце духовенства в суспільно-політичному процесі.

Визначено, що духовенство через дію традиції вікового підпорядкування церкви державі прийняло у більшості встановлення радянської політичної системи. Невдоволення антицерковною політикою духовенства РПЦ не переросло в опір.

У середовищі священнослужителів обновленських конфесій, УАПЦ звучали заяви, обумовлені радикалізацією поглядів на спорідненість християнства та соціалізму, спільність задумів щодо українізації. Проте духовенство, яке у такий спосіб декларувало підтримку владі, становило малий прошарок. Із посиленням адміністративного тиску держави ці священнослужителі зрозуміли марність сподівань.

Віддзеркаленням ролі духовенства у суспільстві став ступінь участі служителів у парафіяльному житті. РПЦ розширила адміністративно-господарську ініціативу мирян, але вирішальне слово в керуванні громади залишила за священиком. Політика світської влади, спрямована проти цієї ролі священика, не змогла зламати традиційної системи взаємовідносин кліру та мирян. У більшості громад УАПЦ, обновленських конфесій, незважаючи на втілення в життя ідей про розширення функцій мирян, повноваження священика так само залишалися традиційними.

Простежено, як поступове встановлення владою тотального контролю над суспільством змінювало ступінь участі духовенства в громадському житті. У першій половині 1920-х рр. селяни запрошували священика на збори. Сільська рада залучала його до вирішення громадських питань. Формування місцевих органів з партійного активу унеможливило таку діяльність.

Духовенство УАПЦ, обновленських конфесій більш мобільно реагувало на зміну соціально-побутових реалій, влаштовувало молебні на святкування Дня праці. Священнослужителі усіх церков, незважаючи на заборони влади, ініціювали збір пожертв для голодуючих, допомагали безпритульним.

Форсована колективізація зумовила масове звернення селянства до духовних осіб. Священики порушували у проповідях проблеми руйнації традиційного устрою селянського життя, і врешті поділяли долю віруючих. Усвідомлюючи вплив священнослужителів на мирян, влада прагнула фізично знищити духовних осіб. Лише у такий спосіб їй вдалося позбавити духовенство впливу в селі 1930-х рр.

4. Священнослужителі в добу "культурної революції"

Встановлено відмінність у рівні національної самосвідомості духовенства різних конфесій, що передусім проявилася у його ставленні до українізації церковного життя. Архієреї РПЦ, виховані в дусі великодержавницької ідеології, не бажали впроваджувати українську мову в церковний вжиток і в позабогослужбове спілкування з віруючими. Національні запити мирян змушували насамперед парафіяльне духовенство реагувати на новітні тенденції суспільного життя. На Київщині, Черкащині, Полтавщині священики правили українською мовою. У цілому такі служителі становили незначний відсоток, особливо в регіонах з більш строкатою етнонаціональною структурою.

Українським конфесіям необхідні були власні кадри духовенства, служба яких відповідала б ідеологічним засадам церкви та релігійним шуканням віруючих. Намагаючись дістати дозвіл на відкриття богословських шкіл і курсів, органи УАПЦ протягом 1920-х рр. були втягнуті в бюрократичну тяганину з вищими партійно-державними інстанціями, що суттєво обезкровлювало інтелектуальний потенціал духовенства цієї конфесії.

На засіданнях єпархіальних управлінь Синодальної, Соборно-єпископської церков принципово ставилися питання нестачі священнослужителів з богословською освітою. У 1926 р. влада ненадовго дозволила Синодальній церкві відкрити постійно діючий навчальний заклад. Проте через фінансові труднощі, встановлені владою квоти, школа не могла прийняти усіх бажаючих. Нетривалі курси в окремих містах, влаштовані за сприяння влади, не могли дати повноцінної церковної освіти.

Культурницька місія духовенства в умовах більшовицької модернізації суспільства.

Розкрито зміст культурницької діяльності православного духовенства.

В умовах девальвації владою християнських і насадження класових ідеалів важливе значення мали служби, проповіді духовенства, в яких пропагувалися загальнолюдські цінності.

Для виховання моральних чеснот духовенство Синодальної церкви в “Українському православному благовіснику” публікувало проповіді відповідного характеру.

Духовенство УАПЦ зробило вагомий внесок в справу популяризації надбань української культури, відзначаючи роковини українських митців, вшановуючи відомих діячів церкви, національних героїв.

Дисертація розв'язує важливу та актуальну проблему визначення суспільного становища православного духовенства в 20-30-х рр. ХХ ст. На основі комплексного опрацювання широкого кола джерел встановлено, що антицерковна політика влади, інституційне оформлення кількох православних конфесій викликали суттєві зміни соціально-демографічного складу духовенства. До 1926-1927 рр. ієрархія УАПЦ, обновленських церков збільшувалася. Парафії УАПЦ були краще забезпечені священиками у порівнянні з іншими церквами. З кінця 1920-х рр. розгортання масштабного тиску влади на православні конфесії призвело до зменшення чисельності священнослужителів усіх православних церков.