Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні

Размещено на http://allbest.ru

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.01- Історія України

ПІВНІЧНА БУКОВИНА І ХОТИНЩИНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Виконав Фостій Іван Петрович

ЧЕРНІВЦІ - 2005



Анотація

Фостій І.П. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2005.

В дисертації на основі широких архівних джерел досліджено дуже важливий період в новітній історії Північної Буковини і Хотинщини - період Другої світової війни, який залишив глибокий трагічний слід в історичній долі усього регіону. Тільки в 1940 - 1944 рр. тут тричі мінялася політична влада, яка жодного разу не була результатом волевиявлення місцевого населення, а являлась наслідком військового втручання сусідніх держав.

Дисертант з нових ідеологічних позицій розглядає і оцінює встановлення в краї румунської окупаційної і радянської влад, їхню деспотичну подібність у ставленні до автохтонів, у здійсненні тоталітарного нацистсько-комуністичного режиму, що узаконювався різними підзаконними актами і сваволею репресивних органів.

В роботі розглядаються чотири важливі етапи в історії краю: економіко-політичне становище Північної Буковини і Хотинщини напередодні Другої світової і німецько-радянської воєн; хід воєнних дій на території Чернівецької обл. і Півдні України в період з 22 червня по 10 жовтня 1941 р.; окупація Чернівецької області румунськими військами в 1941-1944 рр. та її наслідки; участь воїнів Чернівецької області у завершальних боях Другої світової війни.

Дисертант вперше торкається таких болючих питань, як політичні репресії, депортації громадян Чернівецької області у віддалені райони СРСР у 1941-1945 рр.; показує їх безпідставність, терор румунської влади на окупованих землях, експлуатацію людських ресурсів, використання буковинців і бессарабців Хотинщини в румунській та німецькій арміях, а також в охоронному корпусі Російської Визвольної Армії (РВА) і робочих загонах Румунії, національно - визвольну боротьбу ОУН - УПА за створення Самостійної Соборної Української Держави (ССУД).

війна окупаційний буковинці визвольний



1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Період Другої світової війни є одним із найбільш складних і трагічних в історичній долі Північної Буковини і колишнього Хотинського повіту, як і всієї України. На цій території тільки в 1940-1944 рр. відбулася трикратна зміна влади. При чому у всіх випадках вона була чужою, окупаційною. Вона менше всього турбувалася про щастя і добробут місцевого населення, хоча кожна з них намагалася виставити себе благодійницею - визволителькою із-під чужинського ярма.

Буковинці і бессарабці впродовж багатовікової історії прагнули встановити історичну справедливість, возз'єднатися зі своїми єдинокровними братами за Дністром і над Дніпром. 3 листопада 1918 р. на вічі в Чернівцях, а 22-30 січня 1919 р. вибухом Хотинського повстання вони заявили про своє бажання стати складовою частиною незалежної української держави. Однак здійснитися цим прагненням у ті роки не судилося. Ця споконвічна мрія збулася 28 червня 1940 р., коли на територію Північної Буковини і Бессарабії вступила Червона армія і тут була встановлена радянська влада.

Ці екстраординарні події відбувалися в час, коли в Європі уже бушувало вогнище Другої світової війни, яке 22 червня 1941 р. перекинулося і на територію Радянського Союзу. Війна винищувально-руйнівним котком два рази прокотилася Північною Буковиною і Хотинщиною, як і всією Україною, і завдала їй величезних матеріальних і моральних збитків та людських втрат. Північна Буковина і Хотинщина стали не тільки зонами, а й активними учасницями воєнних дій. Саме цей період стає предметом наукового дослідження дисертанта, актуальність якого обумовлюється перш за все тим, що наукова література радянського періоду розглядала встановлення радянської влади в Північній Буковині і Хотинщині, як суцільний позитив. Вона зовсім не торкалася, або торкалася побіжно, таких важливих питань, як політичні репресії, масові депортації, заборона та ліквідація політичних партій, національно-культурних та спортивних товариств, становлення диктатури однієї партії, нав'язування комуністичної ідеології, руйнування церкви, винищення служителів культу та української інтелігенції, русифікації суспільства тощо.

Всі згадані заходи, які широкомасштабно проводилися в новоутвореній області, влада пояснювала ворожим капіталістичним оточенням, загостренням класової боротьби, нагальною необхідністю нещадного винищення “ворогів народу”, ізоляції “антирадянських і контрреволюційних елементів”, “іноземних шпигунів”, “зрадників батьківщини”, нейтралізації буржуазних елементів у містах і селах. У відкритій пресі названі заходи згадувалися у загальних фразах, без особливої розшифровки деталей і подробиць. Тому об'єктивний аналіз цих надзвичайно важливих процесів, які до цих пір ґрунтовно не аналізувалися, є надзвичайно актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової програми кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича з вивчення комплексної проб-леми: Актуальні питання історії, історіографії та культури України XVII-ХХ ст. Воно також пов'язане з підготовкою трьохтомного видання “Книга Пам'яті України. Чернівецька область”, “Книга Скорботи України. Чернівецька область” та науково-документального видання “Реабілітовані історією”, що видаються на виконання указів Президента України, постанов Верховної Ради та Кабінету Міністрів України.

Мета і завдання дослідження. На підставі доступних нині архівних документів і матеріалів та опублікованих джерел правдиво показати участь буковинців і бессарабців у Другій світовій війні, втрати, яких вони зазнали в 1940-1945 рр. В контексті окресленої мети автор ставить такі конкретні завдання:

- показати, що зміни державної влади на території Північної Буковини і Хотинщини не призводили до поліпшення економічного і політичного становища корінного населення, до стабілізації української нації, до становлення її державною нацією;

- довести, що як румунська окупаційна влада, так і радянська, не рахувалися з інтересами корінного населення, застосовували жорстокий терор, в якому значне місце займало фізичне винищення людей, арешти і засудження інакомислячих, розстріли і депортації за межі області під час румунської окупації та у віддалені райони СРСР за часів радянської влади;

- показати зародження, розвиток і хід національно-визвольної боротьби українського народу, очолюваного ОУН, його позитивні, негативні і трагічні наслідки;

- спростувати фальсифікації та наклепницькі твердження щодо співробітництва представників ОУН з румунською окупаційною владою на терені Північної Буковини і Хотинщині;

- показати участь буковинців і бессарабців в іноземних військових формуваннях, які воювали на боці фашистської Німеччини;

- уточнити жертви румунського окупаційного терору і репресивної політики ЦК ВКП(б) та радянського уряду на згаданих територіях;

- простежити фронтові дороги буковинців та бессарабців, військових частин і з'єднань, у яких вони служили, де гинули, де поховані, подати найбільш точну цифру полеглих на фронтах війни, в трудових і фільтраційних таборах НКВС, у так званій трудовій армії;

- показати репресії проти буковинців і бессарабців у Червоній армії.

Об'єктом дослідження є становище Північної Буковини і Хотинщини в період Другої світової війни.

Предметом дослідження є участь громадян Чернівецької області у Другій світовій війні і їх роль у здобутті перемоги над фашизмом та японським мілітаризмом.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загально-наукові принципи об'єктивності, історизму, системності та комплексності, що ґрунтуються на пріоритеті документів і дають можливість розглядати події в тих конкретних історичних умовах, в яких вони відбувалися, неупереджено оцінити суспільні процеси, події і факти цього періоду. В роботі застосовуються порівняльний, системний та аналітичний методи дослідження та метод кількісного і якісного аналізу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1 вересня 1939-го - вересень 1945 рр. - період Другої світової війни.

Географічні межі дослідження охоплюють територію нинішньої Чернівецької області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, перш за все, в тому, що:

- до наукового обігу вперше вводяться раніше закриті архіви спецслужб і військових комісаріатів, багато невідомих архівних документів, спогади учасників Великої Вітчизняної війни, колишніх репресованих і політв'язнів, аналіз яких дає можливість об'єктивно висвітлити широке коло питань цієї теми, які були або недостатньо досліджені, інколи фальсифіковані, або не досліджені взагалі;

- по-новому оцінюються негативні соціально-економічні і політичні явища, породжені встановленням у краї радянської влади, націоналізацією фабрик, заводів, транспорту, зв'язку, землі, нав'язуванням комуністичної ідеології, переслідуванням громадян за політичні, релігійні та націоналістичні погляди, за заможний майновий стан, за службу в державних органах Румунії, за невдоволення діями нової влади і спроби протестувати проти беззаконня, яке чинилося в області, за те, що хтось ще за часів румунського окупаційного режиму належав до політичних партій, національних культурно-просвітніх, студентських чи спортивних товариств і тих, хто відстоював ідею Самостійної Соборної Української Держави;

- об'єктивно показується руйнівна, антиукраїнська діяльність ВКП(б) та її репресивних органів;

- на підставі архівних документів висвітлюється справжні людські втрати регіону у Другій світовій війні;

- розкриваються причини, які спонукали громадян краю взятися за зброю і почати національно-визвольну боротьбу;

- простежуються фронтові дороги мобілізованих буковинців і бессарабців у Червоній армії та арміях її противників;

- показується внесок Чернівецької області в перемогу над німецьким нацизмом і японським мілітаризмом.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації спростовують багато упереджених оцінок і необ'єктивних тверджень щодо діяльності румунської окупаційної влади на теренах Північної Буковини і Хотинського повіту, а радянської - на території Чернівецької області.

Висновки і практичний матеріал дисертації використані у тритомному виданні “Книга Пам'яті України. Чернівецька область”, в ряді статей, опублікованих у наукових збірниках і журналах та періодичні преси.

Теоретичне значення дослідження. Зроблені здобувачем висновки можуть бути використані для уточнення сучасної наукової концепції новітньої історії Північної Буковини та Хотинщини, при написанні підручників та підготовці узагальнюючих праць з історії України, при викладанні її у навчальних закладах середньої та вищої школи, в краєзнавчих студіях.

2. Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано основну мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дослідження, хронологічні рамки і територіальні межі.

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми дослідження” проаналізовано стан наукової розробки цієї теми вітчизняними та зарубіжними істориками, подано огляд використаних джерел і матеріалів, спогадів і публікацій у періодичних виданнях.

Джерельну базу дослідження склали документи і матеріали понад 600 фондів чотирьох державних архівів Росії, трьох центральних архівів України, п'яти обласних і дванадцяти районних військоматівських архівів та фондосховищ наукових бібліотек, значна кількість матеріалів яких вперше введена в науковий обіг.

В Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації, що знаходиться в м. Подольську Московської обл., опрацьовані книги безповоротних втрат 422 стрілецьких, 129 гвардійських стрілецьких, 35 мотострілецьких і моторизованих, 3 гвардійських мотострілецьких і моторизованих та 10 гвардійських повітряно-десантних дивізій, які брали участь в боях. Виписані з них імена полеглих воїнів занесені до 3-х томів “Книги Пам'яті України. Чернівецька область.”, що вийшли відповідно в 1994, 1995, 1999 рр. Тут же були опрацьовані книги бойових донесень і наказів, які являють собою виняткову документальну цінність.

З Центрального архіву прикордонних військ Федеральної Служби Безпеки Росії були одержані відомості про загиблих у перші дні війни прикордонників, які загинули на буковинських заставах у перш дні війни.

З архіву Федеральної служби Росії та з Воєнного історичного архіву РФ одержали довідки на репресованих у 1930-ті роки буковинців і бессарабців, зокрема на працівника Комінтерну С.Г. Галицького, замордованого в таборах НКВС, та колишнього учасника Хотинського повстання 1919 р., командира 1-го Бессарбського кавалерійського полку в бригаді Г.І. Котовського К.Ю. Шинкаренка, на деташементників, які повмирали в таборах НКВС СРСР для військовополонених і репатрійованих.

З архіву Міністерства Внутрішніх справ Карелії взято відомості про громадян області, які в серпні 1944 р. були мобілізовані в трудові табори НКВС, працювали на будівництві Біломорканалу в Карелії, на будівництві Каджаранського рудно-молібденового комбінату у Вірменії та на будівельних об'єктах Узбекистану, де понад 800 із них загинули.

В Центральному державному архіві громадських об'єднань України вивчалися партійні документи, які торкалися підготовки до війни, ходу війни, боротьби з національно-визвольним рухом , донесення та інформації органів НКВС та НКДБ з цих питань.

В архіві Головної комісії з вивчення злочинів проти польського народу Інституту національної пам'яті Польщі дисертант вивчав функціонування німецьких концтаборів, що діяли в Ярославі, Холмі, Освенцімі та інших містах Польщі в 1941-1944 рр., в яких перебували й гинули буковинці та бессарабці.

Значну джерельну групу склали збірники документів та енциклопедичні словники України, Росії, Польщі, Чехословаччини, мемуари радянських, чехословацьких і німецьких полководців, наукові праці українських істориків.

Оскільки буковинці і бессарбці Хотинщини брали участь не тільки у бойових діях на радянсько-німецькому і радянсько-японському фронтах, а й служили в румунській та німецькій арміях, а також в охоронному корпусі Російської Визвольної Армії (РВА), дисертантові довелося торкатися і цих тем, використовуючи матеріали судових засідань військових трибуналів, зізнання підсудних, а також їхні спогади.

Важливий внесок у висвітлення окремих питань цієї теми зробили українські історики та громадські діячі, що жили і творили в діаспорі. Це, в першу чергу,

Т. Бриндзан, А. Жуковський, Д. Квітковський. Їхні праці дають можливість з'ясувати, яку позицію щодо участі буковинців у Другій світовій війні займала у той час українська еміграційна еліта.

Болючою темою Другої світової війни став фашистський геноцид проти єврейського населення. Ця тема знайшла широке відображення в дисертації. Тут використані джерела Державного архіву Чернівецької області румунського періоду, спогади в'язнів концтаборів і гетто, вісники “Люди залишаються людьми”, у виданні яких взяли участь члени Чернівецького товариства єврейської культури ім. Е. Штейнбарга, Асоціація в'язнів фашистських таборів-гетто та Державного архіву Чернівецької області.

Аналіз цих робіт засвідчує, що оцінка багатьох тогочасних подій, їхніх рушійних сил, а також окремих особистостей зазнала значних еволюційних змін. Зокрема, змінилися погляди на діяльність ОУН-УПА, відбулася переоцінка так званих соціалістичних перетворень в новоутвореній Чернівецькій області, діяльності ВКП(б) та її збройної опори - НКВС-НКДБ, належну оцінку дано репресивній політиці радянської влади.

Загальний аналіз історіографії проблеми дозволяє поділити її на два періоди: радянський і пострадянський. Перший охоплює 1970-1980 рр., другий - 1990-2003 рр. Для першого характерне надмірне славослів'я перемог радянського народу, підпільників і партизанів, керівної ролі КПРС і регіональних партійних організацій, вождів партії, особливо Й.В. Сталіна, полководців та командирів різних рангів. Будь-яка критика дій Політбюро ЦК ВКП(б), Державного комітету оборони, Міністерства оборони СРСР, воєначальників різних рангів не допускалась. Будь-яка критика прорахунків командування розцінювалась як замах на авторитет Червоної армії та її командирів. Той, хто осмілювався її висловлювати, піддавався жорстоким репресіям.

Дослідження другого періоду позбавлені цих недоліків. Політична кон'юнктура, до якої змушували науковців за радянських часів, на сьогодні, на думку дисертанта, зникла. Наукова об'єктивність стає кардинальною вимогою і кардинальним правилом дослідника, що дозволяє йому уникнути тих помилок, які допускалися попередниками і які завдавали великої шкоди авторитету і науковій об'єктивності їхніх праць.

У другому розділі - “Північна Буковина і Хотинщина напередодні Другої світової і німецько-радянської воєн” дисертант визначає, яке місце питання Північної Буковини і Хотинщини, захоплених королівською Румунією в листопаді 1918 р., займало у загальній міжнародній кризі 1939-1941 рр., підкреслює, що українське населення цих земель, по різному сприймало встановлення радянської влади в Північній Буковині і Хотинщині, залежно від того, хто що втрачав і хто що одержував в результаті тих організаційно-господарських заходів, які вона проводила. Партійні і владні органи, щоб схилити на свій бік бідне і середняцьке селянство, міських робітників та службовців, вели широку письмову й усну пропаганду та агітацію, яка проникала в усі закутки, намагаючись охопити своїм впливом кожну свідомо мислячу людину.

У них, по-перше, нищівній критиці піддавався капіталістичний лад, котрий існував, “жирів і багатів за рахунок поту і крові робітників та селян”, при якому скільки б робітники не працювали, наслідками їхньої праці завжди користувалися експлуататори - бояри і капіталісти, а робітники та селяни і їхні діти залишалися голодними, темними, обірваними та безправними.

По-друге, нещадно критикувався жорстокий національний гніт, минуле безправ'я і темрява українського народу, примусова румунізація громадян, заборона українського слова, української пісні, школи, книжки, навіть національного одягу.

По-третє, всіма доступними барвами малювалася жорстокість жандармерії і сигуранци, як катівень трудового народу, основної опори окупаційної румунської влади.

Оскільки всі ці звинувачення мали під собою реальний ґрунт, вони знаходили позитивний відгук у серцях “визволених із боярської неволі” буковинців та бессарабців.

Активно проповідувався принцип соціалізму: “Від кожного за його здібностями, кожному за його працею!”, рівноправність націй і рас, жінок і чоловіків в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя, пропагувалось право громадян на працю, відпочинок, освіту, матеріальне забезпечення в старості. Людям щоденно твердили, що вони починають будувати своє нове, вільне, щасливе життя. Ці твердження підкріплювались деякими практичними заходами, які мали демонструвати, що нова влада слів на вітер не кидає.

Переселяючи робітничі сім'ї з підвалів у впорядковані квартири, роздаючи сільській бідноті поміщицькі землі, призначаючи сільських бідарів головами і секретарями сільрад, членами виконкомів, організовуючи українські педагогічні, фельдшерсько-акушерські школи, музучилища, учительський інститут, реорганізовуючи румунський університет, перевівши 406 шкіл на українську мову викладання, відкривши будівельний і кооперативний технікуми, влада набувала авторитету. Водночас вона вела велику роботу по ліквідації малописьменності і неписьменності, відкривала дитсадки і дитбудинки, сільські клуби і будинки культури, бібліотеки і хати-читальні, кінотеатри, музеї. Почали діяти український драмтеатр і обласна філармонія. Це був великий позитив, який міг прихилити до радянської влади багатьох. Позитивно було сприйнято безплатне навчання і медична допомога.

Дисертант показує, що водночас з проведенням цих заходів, проповідуванням широких прав і свобод громадян СРСР, у багатьох документах звучали грізні заклики “вести рішучу боротьбу з усіма ворожими елементами та їх прибічниками і викривати їх ворожі дії!”. За ним йшли жорстокі репресивні заходи - арешти, суди, заслання, спецпоселення, які наводили жах на кожну людину, бо ніхто не був гарантований, що його завтра не заарештують і не вивезуть в Сибір, на Колиму чи Чукотку. Перелякане населення новоутвореної області металося у пошуках виходу із ситуації, в яку потрапило не зі своєї волі, і часто опинялося у в'язницях і концтаборах, які за своїми умовами і жорстокістю значно перевершували румунські.

Арештам піддавались власники значних матеріальних цінностей, службовці колишніх румунських державних установ, керівники і члени політичних партій, члени студентських, національних культурно-освітніх і спортивних товариств. Особлива нагінка велася на Організацію Українських Націоналістів, на тих, хто до неї належав або мав з нею якісь стосунки.

Тим часом націоналізація фабрик, заводів, банків, страхових компаній призвела до того, що в населення пропав інтерес до ефективного і раціонального господарювання. Виробництво промислової продукції на підприємствах різко впало. Магазини спорожніли. Товари подорожчали. Все це викликало величезне невдоволення у місцевого населення. Уже в липні 1940 р. ціни на продукти харчування та інші товари широкого вжитку виросли в середньому на 250-300 процентів. У зв'язку з тим, що промтоварні і взуттєві магазини з перших днів приходу Червоної армії за вказівкою партійних органів були закриті, ціни на ці товари зросли в десятки разів.

Вчасно і цивілізовано не було вирішено питання про місце проживання громадян, які переходили з-під юрисдикції однієї держави до іншої.

Лише порядок переселення німців був у загальному обумовлений “Довірчим протоколом”, підписаним у Москві Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 р. Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини3. Нею визначалося, чим репатріанти могли виїжджати і що вивозити.

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями і українцями, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не одержуючи вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального переходу кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в'язниць.

Дисертант досліджує як використовувалась розподілена поміщицька і монастирська земля, колгоспні і радгоспні поля, і приходить до висновку, що вона використовувалась малопродуктивно, а колективізація замість того, щоб гуртувати, об'єднувати селян, кидала між них полум'я розбрату і ворожнечі, яке дало себе знати відразу ж після відступу Червоної армії в липні 1941 р. самочинними розправами населення над організаторами колгоспів і рядовими колгоспниками.

Готуючись до війни і забезпечуючи вільний простір для маневру військ, Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) 30 жовтня 1940 р. довели до республік, а Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У 6 листопада 1940 р. - до областей план внутріобласного сільськогосподарського переселення, за яким треба було переселити 2217 господарств., а за постановю від 17 грудня 1940 р. треба відселити ще 2427 господарств з 800-метрової прикордонної зони4.

Ставлення населення до цих заходів було вкрай негативне. Громадяни обурювалися діями влади. Одні виражали протести криками, інші брали зброю в руки і йшли в боївки ОУН, очікуючи на початок війни.

Вони-то заявили про себе відразу ж після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз терористичними акціями в Чернівцях, Банилові, Мілієво, Виженці, Вижниці, Заставні, Кисилеві, Борівцях, Дорошівцях, Васловіцях та інших населених пунктах. В одних місцях вони убивали працівників НКВС та райвійськкоматів, в інших залізничних та поштових службовців, червоноармійців та голів сільрад.

Відразу ж після відступу Червоної армії за Дністер в селах була проголошена влада Самостійної Соборної Української Держави. В Чернівцях владу до своїх рук перебрала Українська Національна Рада, до якої входили Іларій Карбулицький, Юрій Дідів, Роман Шавло, Василь Шерей та Петро Войновський. У Вижниці теж був створений Тимчасовий Український Комітет під керівництвом Мирослава Мичківського, який намагався поширити свій вплив на всі села району.

Однак українська влада проіснувала лише тиждень. 11 липня румунські жандарми і військові підрозділи познімали із сільських рад українські національні прапори, двірників замінили своїми примарями. До збройного конфлікту не дійшло. 7 липня 1941 р. в готелі “Чорний орел” у присутності представника німецького командування відбулися переговори членів Національної Ради з представникам румунської окупаційної влади, де було складено угоду про те, що українці припиняють підготовку збройних акцій проти румунської адміністрації; їм дозволяється вивести учасників підпілля за межі краю під виглядом робочої колони; всі, хто залишав Буковину, позбавлялися румунського громадянства.

Так Румунія одним махом застраховувала себе від збройного українського опору; без використання репресій позбувалася активнодіючого революційного елементу; без будь-яких зусиль забороняла цьому елементу повертатися в рідні краї.

2-3 серпня з Чернівців і Вижниці вийшли дві групи націоналістів, які рушили в Галичину, щоб присвятити себе розбудові Української держави. В Городенці вони сформувалися в так званий Буковинський курінь, який 14 серпня рушив на Схід.

Відхід двох націоналістичних груп на Україну значно зменшив лави ОУН Буковини, але румунській окупаційній владі остаточно позбутися цього “зубного болю” не вдалося. В районах ще залишалося близько 1100 активних борців за ССУД, які не збиралися сидіти склавши руки. І вони діяли. Одні зверталися із заявами до німецького уряду і вимагали прилучення Буковини до України, інші вели підпільну агітаційну та пропагандистську роботу за ССУД, збирали зброю, готуючись до збройної боротьби.

У третьому розділі - “Хід воєнних дій на території Чернівецької області і Півдні України 22 червня - 10 жовтня 1941 р.” простежуються найбільш визначні бої Червоної армії з німецькими військами на ділянці спочатку Південно-Західного, а з 25 червня - Південного фронту і участь у ньому воїнів Чернівецької області.

Аналізуючи загарбницькі плани Гітлера, зокрема план “Барбаросса”, дисертант всупереч усталеним думкам, що Радянський Союз не був готовий до війни, стверджує, що насправді він досить активно готувався до неї, але прорахувався з намірами Гітлера. До західного кордону підтягувалися дивізії, корпуси й армії. Чернівецька область була буквально захаращена військовими з'єднаннями. На її території знаходився 17-й стрілецький корпус у складі трьох дивізій і 16-й механізований корпус, до якого входили 2 танкові і одна механізована дивізія. На 22 червня в ньому нараховувалося 492 танки.

Крім цих двох з'єднань у Чернівцях і районних центрах області були розміщені 194-й авіаційно-винищувальний полк, 119-й окремий мотоциклетний полк, формувались 25-й шляхово-експлуатаційний полк, 3 понтонно-мостові батальйони та ряд інших військових частин.

Подібна ситуація була і в інших областях України. Штабелями боєприпасів, нафтобазами, складами провіанту були заповнені двори і лісові галявини в багатьох місцях Чернівецької області.

Аналіз архівних матеріалів показує, що посилання на значні переваги німецької армії та її сателітів над Червоною армією в людській силі і озброєнні немає підстав. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення у живій силі було 1,6:1. Радянські війська мали 58 дивізій, німецькі 36,5. Особовий склад відповідно 867,7 тис. і 730 тис. - 1,2:1, гармати і міномети - 13634 і 9700 - 1,4:1, танки середні (Т 31 і важкі КВ) - 761 - 210 - 3,5:1; танки легкі (Т-26, БТ-7) 3440 і 540 - 5:1; літаки 2256 і 800 - 2,5:12. Отже, як бачимо, значна перевага в живій силі і озброєній була на боці Червоної армії. Дехто із науковців і воєначальників стверджує, що це озброєння значно поступалося якістю перед німецьким . Було краще, було й гірше. Німецька армія на початку війни зовсім не мала важких танків, та й пізніше, протягом всього воєнного періоду німецькі танки не могли зрівнятися з радянськими.

Дисертант показує, що Чернівецька область однією із перших була піддана жорстокому бомбардуванню і артилерійському обстрілу, хоча на кордоні сильного натиску німецько-румунських військ не було. Тут тривали бої місцевого значення, бо командування 11-ої німецької і 3-ї румунської армії очікувало моменту. коли німецькі війська зможуть приступити до операції “Мюнхен” (прорив оборони на р. Прут) і “Нахштос” (перехід до переслідування). Вони планували не випустити 17-й стрілецький та 16-механізований корпуси з межиріччя Прута й Дністра, у взаємодії із 17-ою німецькою армією замкнути їх там і знищити чи взяти в полон. Тому вони до 2 липня лише сковували тут радянські війська. Окремі населені пункти по кілька разів переходили із рук в руки.

Несподіваний напад, хід бойових дій на кордоні, щоденні бомбардування і артилерійсько-минометні обстріли призводили до паніки і хаосу. Саме в такий нестійкий і непевний час доводилося проводити мобілізацію чоловіків 1905-1922 рр. і направляти на пункти збору. Окремі частини формувалися безпосередньо на території області. Але багато мобілізованих було направлено в Проскурів, Житомир, Кам'янець-Подільський, Станіслав, Жмеринку та інші міста.

Швидке просування німецьких військ на Київ, Проскурів, Вінницю змусило Ставку видати 30 червня наказ військам Південно-Західного і Південного фронтів до 9 липня відійти на рубіж укріпрайонів старого кордону. В ніч на 1 липня в Проскурівський укріпрайон почали відходити війська 12-ї армії, а 3 липня Військова рада Південного фронту прийняла рішення про відведення 17-го стрілецького корпусу та інших частин правого флангу 18-ї армії на рубіж річок Збруч-Дністер. Командуючий армією генерал А.К. Смирнов наказав командуючому 17-м ск генерал-майору І.В. Галаніну організувати оборону на рубежі Смотрич-Гуков-Хотин-Липкани, підпорядкувавши йому 189-у сд і Кам'янець-Подільський (10-й) укріпрайон. 164-а, яка знаходилась на лівому фланзі 17-го ск, 4 липня почала і 7 завершила відступ за Дністер.

Відступ 17-го стрілецького корпусу супроводжувався багатьма випадками дезертирства, як з бойових частин, так і з господарських та допоміжних. Бойові ж людські втрати Червоної армії на території Чернівецької області були невеликими - 196 воїнів, із яких 89 відомі і 107 невідомі. Кількість полеглих буковинців була незначною.

Затримка на нових оборонних рубежах була недовгою. Уже 8-12 липня 17-й ск за рішенням командуючого Південним фронтом генерала І.В. Тюленєва, погодженого зі Ставкою, був відведений з ріки Збруч на рубіж Снітков - Яришев, тобто на одну лінію з 12-ю армією. Особливий склад 10 УР увійшов до складу корпусу. Зброя була демонтована.

Відступаючи на схід, з'єднання 18-ї армії вели жорстокі бої з противником в основному на водних рубежах. На Дністрі в районі Хотина і Мельниці-Подільської, Нової Ушиці, Тростянця, Копайгорода, Мурафи, старого Могилів-Подільського укріпрайону та Вінниці, Гайсина, Ладижина, Колодистого і Берестя.

Значно трагічніша ситуація склалася на р. Південний Буг у районі Первомайська, Сарвані, Вільшанки 30 липня - 8 серпня. Танкові дивізії фельдмаршала Клейста на цей час захопили Шполу і через Новоархангельськ рвалися до Первомайська, де 2 серпня з'єдналися з 17-ю польовою армією вермахту. 74 тисячі солдатів та офіцерів 6-ї 12-ї армій, опинилися в полоні, а разом із воїнами 18-ї армії 103 тисячі солдатів та офіцерів опинилися в концтаборах Умані, Білої Церкви, Вінниці, Бердичева, Ковеля, Львова, Рави Руської, Любліна, Холма, Замостя та інших міст Польщі й Німеччини.

Відступаючи з боями на схід, частини 9-ї та 18-ї армії 7-10 жовтня північніше м. Осипенко (нині Бердянськ) знову потрапили в оточення. За свідченням фельдмаршала Е. Манштейна німці тут захопили 65 тисяч полонених, 125 танків і понад 500 гармат2. Це були останні бої і останнє оточення, в яке потрапляли разом з іншими воїнами буковинці і бессарабці. Ті ж, кому вдалося вирватися з оточення, були зняті з фронту і направлені в так звану трудармію, де вони й перебували, хто вижив у тих жахливих умовах, до весни 1946-го, а хто й 1947 р.

У четвертому розділі дисертації - “Окупація Чернівецької області румунськими військами в 1941 - 1944 рр. та її наслідки” дисертант показав, що загарбавши українські й молдавські території, румунська окупаційна влада поставила перед собою кілька важливих з її погляду завдань:

1. Розширити територіальні володіння держави і перетворити її у “Велику Румунію”. Взяти максимум матеріальних багатств із зайнятих територій і дати змогу збагатитись за цей рахунок усім державним і військовим чиновникам.

2. Провести політичну та етнічну чистку окупованих територій шляхом фізичного винищення прорадянського елементу та нерумунського, в першу чергу, єврейського населення за будь-які провини, а то й без провин, ув'язнення його в табори і гетто, депортації на колишні території СРСР та в Німеччину, де його морили голодом, а потім спалювати в печах крематоріїв.

3. Примусово румунізувати економіку і населення захоплених територій, заборонивши йому здобуття освіти на рідній мові, видання національних газет і журналів, розвиток національної культури та мистецтва.

4. Максимально дешево, а то й зовсім безплатно, якнайповніше використати людські резерви окупованих територій для розвитку промисловості, транспорту і сільського господарства, для зміцнення обороноздатності Румунії.

5. Використати чоловіків мобілізаційного віку для поповнення фронтових втрат своєї і німецької армій та колабораціоністських з'єднань, сформованих гітлерівським командуванням у час війни.

6. Не допустити будь-якого збройного опору нерумунського населення шляхом його фізичного винищення, залякування, асиміляції і депортації за межі Румунії.

Простежуючи здійснення окупантами цієї грабіжницької політики, дисертант показує, яких збитків вони завдали народному господарству окремих районів, м. Чернівці і області в цілому.

Оскільки більшість робіт, що писалися в радянські часи страждала однобокістю, певною ідеологічною упередженістю, нерідко несла в собі елементи безпідставних політичних звинувачень і незаслуженого звеличення окремих осіб, дисертант, опираючись на нові документальні свідчення і статистичні підрахунки, показує справжнє обличчя фашистського окупанта, який проявляв злочинну жорстокість, вдавався до геноциду і етноциду зокрема єврейського населення, безмежного пограбування промислових та сільськогосподарських підприємств і населення, знищення культурних набутків українського нарду та інших етнічних груп, експлуатації і фізичного винищення громадян окупованого регіону.

Дисертант показує окупаційну тактику румунської вояччини, яка своїми розпорядженнями і діями позбавляла населення краю будь-яких політичних прав і свобод, вдавалася до фізичного винищення державних службовців радянського періоду, комуністів та комсомольців, депутатів місцевих рад, учителів та завідуючих клубами.

Глибокий кривавий слід в Північній Буковині і Хотинщині залишили політичні та етнічні чистки окупантів. Арешти і розстріли чинилися протягом усього окупаційного періоду

Дисертант належну увагу приділив примусовій румунізації захоплених територій і населення окупаційною владою.

Вперше торкнувся теми служби буковинців і бессарбців у румунській, німецькій арміях та в Російському охоронному корпусі. І хоча через відсутність доступу ло архівних матеріалів цих армій йому не вдалося вийти на повні статистичні дані, він розглянув ці три мобілізаційні потоки, які в цілому сягають 32 тисяч осіб. Одні і з них брали участь в боях проти Червоної армії, інші проти югославських, українських та білоруських партизанів, розуміючи це як боротьбу з більшовизмом.

Простежуючи долю цих людей, дисертант прийшов до висновку, що тривале перебування під владою різних держав у значній мірі нейтралізувало їхні патріотичні почуття, які обмежувалися рідним селом, своїм домом та господарством, і не надихали поза цим на героїчні подвиги.

Аналізуючи другий період румунської окупації Північної Буковини і Хотинщини, дисертант доводить, що хоча він був і коротким, але за своїми наслідками виявився неймовірно жорстоким і руйнівним. Головні економічні, політичні, культурно-національні та воєнні завдання, які румунська влада ставила перед собою, вступаючи у війну проти Радянського Союзу на боці Німеччини, виконати не вдалося. Румунія потерпіла повну воєнну поразку і змушена була перейти на бік антигітлерівської коаліції. Всі завоювання Антонеску були ліквідовані.

Другий період румунської окупації Північної Буковини і Хотинщини, як і перший, був юридично протиправним, а тому злочинним, грабіжницьким, антилюдським, завдав краю неймовірно великих матеріальних і моральних збитків. Цей період став ганебною сторінкою в історії Румунії. 64-річного маршала Іона Антонеску, колишнього керівника держави і головнокомандуючого румунською армією, за військові злочини Народний трибунал Румунії 17 травня 1946 р. засудив до смертної кари і 1 червня вирок було виконано.

Історія життя і діяльності Іона Антонеску, як і Адольфа Гітлера та Беніто Муссоліні, ще раз засвідчує, що жоден державний діяч, який утверджує свою владу за допомогою кривавого терору, масових убивств і грабежів, зневаги і затоптування людських прав, не може розраховувати на шану прийдешніх поколінь. Маршал Антонеску одержав те, що заслужив за короткий, кривавий, антилюдський і безславний термін свого керівництва румунською державою.

У п'ятому розділі - “Участь буковинців і бессарабців у завершальному етапі Другої світової війни (травень 1944 - вересень 1945 рр.)”. Дисертант простежує важливий етап у житті регіону - визволення його з-під німецько-румунської окупації, яка в гірських районах тривала до 25 вересня 1944 р., другу масову мобілізацію громадян Чернівецької області в Червону армію, яка захопила близько 100 тисяч осіб, фронтові шляхи мобілізованих, в яких дивізіях, корпусах та арміях і на яких фронтах вони воювали, де, в яких країнах, коли хто поліг і де похований.

Здобувач вперше звернувся і аргументовано показав використання громадян Чернівецької області в трудовій армії НКВС.

В цьому ж розділі він ґрунтовно розглядає діяльність ОУН-УПА в Чернівецькій області в 1944-1945 рр. і боротьбу з ними репресивних органів. Цей важливий і надзвичайно складний етап національно визвольної боротьби буковинців і бессарабців за створення Самостійної Соборної Української держави (ССУД) почався в березні-квітні 1944 р., коли в гірських і низинних районах області почали створюватися і діяти боївки УПА, які згодом перетворилися в Буковинську Українську Самооборонну Армію під керівництвом В.М. Шумки (“Лугового”) - учителя зі Стрілецького Кута. В цей час ОУН-УПА вели збройну боротьбу проти радянської влади та її військової, репресивної та партійно-радянсько-комсомольської опори.

До національно-визвольної боротьби було залучено близько 10 тисяч прямих учасників та їх симпатиків. Багато воїнів УПА полягло в цій боротьбі, багато з'явилося з покаянням, багато потрапило у виправно-трудові табори, де значна частина їх померла від голоду, холоду, хвороб та нелюдського знущання.

Свого апогею боротьба УПА досягла влітку 1945 р. Після цього вона пішла на спад, але ще тривала до весни 1952 р. Дисертант показав, що ідея, за яку боролися ОУН-УПА - створення Самостійної Соборної Української Держави, - була великою і святою. Боротьба ОУН-УПА мала справедливий характер, вона втілювала в собі прагнення всього українського народу жити у єдиній, незалежній державі, самостійно вирішувати свою долю, повністю реалізувати право українського народу на самовизначення.

Однак визвольні змагання ОУН - УПА в 1940-1952 рр., незважаючи на цю високу мету, зазнали поразки, в основі якої лежав ряд внутрішніх і зовнішніх причин.

Однією з них було те, що, незважаючи на декларативне проголошення опору на власні сили, лідери ОУН, особливо на першому етапі німецько-радянської війни, орієнтувалися не на власні сили, не на розгортання всенародної боротьби за незалежність, а на зовнішні, зокрема на Німеччину, з допомогою військової сили якої сподівалися відродити українську державність, хоча офіційна нацистська доктрина, котра пропагувала теорію меншвартості слов'ян, в тому числі й українців, і її реальне втілення в практику на окупованій території України ніяким чином не свідчили про бажання верхівки третього рейху йти назустріч прагненням національних сил у цій справі.

Діючи увесь час у підпіллі, ОУН не мала можливості створити широко розгалужений, добре підготовлений пропагандистський апарат, котрий би глибоко роз'яснив народу ідеї, за які боролася ОУН і її збройні формування, спонукав би його до об'єднання в боротьбі за ССУД. Адже незалежність виборюється тільки силами всього народу, який чітко усвідомив мету своєї боротьби.

ОУН-УПА Буковини найбільше страждала через відсутність добре підготовлених, високоосвічених кадрів, які б ясно бачили перспективу, могли виробити правильну стратегію і тактику боротьби, своїм авторитетом згуртувати навколо себе народ.

Не сприяли успішній діяльності ОУН-УПА розпорошеність національних сил, нескоординованість їх дій, розкол у самій ОУН, постійні конфлікти і суперечки між керівниками різних рівнів, амбіційність, вождизм, підозрілість і недовіра, фізичні розправи над інакомислячими.

Тактика індивідуального терору, яка переважала в діяльності Буковинської ОУН-УПА, була абсолютно безплідною. На місце одного убитого голови сільради чи колгоспу, міліціонера чи фінагента призначали іншого. А вбивства членів сімей активістів, представників національних меншостей, ні в чому не винних жінок, стариків і дітей відвертали від ОУН-УПА населення. Хоча члени боївок у такий спосіб мстилися за свої зруйновані родинні гнізда, за арештованих, висланих або розстріляних родичів, принцип “око за око, зуб за зуб”, який діяв у таких ситуаціях, не сприяв підвищенню авторитету ОУН-УПА, не збільшував числа їхніх прихильників, бо караючий меч помсти часто падав на голови безвинних.

Невелика чисельність УПА, відсутність необхідної зброї та вишколених військових кадрів, партизанські методи боротьби стали причиною того, що УПА як військовий організм мало впливала на хід і результат бойових дій і, безумовно, не мала ніяких шансів на воєнний успіх.

Причиною поразки ОУН-УПА була й відсутність міцного економічного ґрунту. Вони існували за рахунок добровільних натуральних та грошових внесків і примусових реквізицій, а у випадку з куренем “Лугового” - і німецької допомоги. А для широко розгорнутих успішних дій цього було замало.

УПА Буковини мала обмежений терен діяльності, в основному гірські й низинні буковинські райони, частково Хотинський та Новоселицький і зовсім не охоплювала своїми діями Кельменецький і Сокирянський р-ни, де не мала впливу та підтримки.

Військова могутність СРСР давала йому можливість організувати боротьбу з ОУН-УПА на повне їх знищення, що й робилося безкомпромісно і нещадно без будь-яких обмежень на всіх етапах цієї боротьби. В основу тактики каральних органів у боротьбі з ОУН-УПА був покладений принцип - “мета виправдовує засоби”. Широко використовувалися масовий терор, брехлива пропаганда, арешти і суворе покарання членів ОУН, виселення їх сімей у віддалені райони СРСР, налагоджування мережі “сексотів”, шантаж, підкуп, зрада, провокації, облави і засідки, компрометація боївок УПА діями спецзагонів НКДБ, незаконні методи слідства, самосуди та фальсифікація судових справ, показові страти. Використання велетенською державою потужного арсеналу засобів винищення проти боївок УПА призвело до їх повної ліквідації.

Боротьба ОУН-УПА з тоталітарною владою, незважаючи на її трагічний кінець, не була марною. Вона мала великий внутрішньодержавний і світовий резонанс. Вона засвідчувала, що народ України прагне власної державності, змушувала людей задумуватися над своєю долею, не давала заснути національній свідомості, будила в серцях і душах високі почуття національної честі й гідності. Незважаючи на жорстокі переслідування, стверджувала віру, що Україна вирветься з неволі і стане незалежною, суверенною державою. І ця віра як бачимо справдилася.

В цьому ж розділі показана участь буковинців і бессарабців у війні з Японією та політичні репресії не тільки проти дезертирів і зрадників, а й проти тих, хто висловлював невдоволення порядками в Червоній армії, позитивно відгукувався про міць німецької армії, критикував колгоспний лад, економічні та політичні заходи радянської влади, не крився з релігійними уподобаннями.



Висновки

Період Другої світової війни для Північної Буковини і Хотинщини в політичному плані був періодом важкого ідеологічного і економічного випробування, який супроводжувався руйнацією усталеного способу життя, національних ідеалів, вторгненням влади, збройних сил і каральних органів різних держав у життя мало не кожної сім'ї, намаганням пришельців нав'язати автохтонам нові ідеологічні постулати, позбавити їх набутої довгими роками важкої праці власності, зробити громадян цих територій безправними виконавцями владних, часто далеких від справедливості, приписів.

В економічному плані цей період був часом неймовірного руйнування промислового і сільськогосподарського виробництва, яке супроводжувалось безмежними грабежами і непосильними податками, що призвели населення до крайнього зубожіння, викликало в нього вороже ставлення як до румунської, так і до радянської влади, змушувало його з допомогою зброї захищати свої права.

В національно-культурному плані обидві держави керувалися агресивним шовінізмом, намагалися принизити, а то й знищити українську культуру, духовність і націю, яка не мирилася з румунізацією та русифікацією краю, хоча і без належної наполегливості. В стосунках населення і державної влади перемагала не мудрість і справедливість, а груба сила загарбників. На що автохтони відповідали збройним опором. І все ж їм доводилося служити і одній державі, і другій.

Оскільки Чернівецька обл. була окупована румунськими військами через два тижні після початку війни, а в період першої, червневої, мобілізації 1941 р. до Червоної армії потрапила незначна частина військовозобов'язаних, яка до того ж при відступі залишала свої частини і поверталася додому або ж потрапляла в полон і теж через певний час поверталася додому, найактивнішу участь у Другій світовій війні у складі Червоної армії буковинцям і бессарабцям довелося брати на її завершальному етапі. В діючу армію їх почали направляти, в основному, в серпні - вересні 1944 р. після проходження короткотермінової підготовки в запасних полках.

У зв'язку з цим переважній більшості військовозобов'язаних, мобілізованих до Червоної армії після вигнання з області румунських і німецьких військ, не судилося воювати в складі тих військових з'єднань, які визволяли Україну, в тому числі й рідну Чернівецьку обл. На їх долю випали далекі закордонні походи в країнах Прибалтики, Східної Європи, в Німеччині та на Далекому Сході.

Переважна більшість мобілізованих із Чернівецької обл. була направлена у стрілецькі, гвардійські стрілецькі, мотострілецькі, кавалерійські та повітряно-десантні дивізії. Погане знання російської мови, відсутність спеціальної військової підготовки і освіти стали причиною того, що їх рідко брали в танкові, авіаційні частини, війська зв'язку та морфлот.

Політична недовіра командирів до буковинців і бессарабців, яка інспірувалася вищи,ми партійними та державними інстанціями, ставала своєрідним бар'єром на шляху їх висування на командирські посади, їм не присвоювали офіцерських звань, хоча багато з них проявили себе на війні мужніми, хоробрими і кмітливими воїнами. З цих же причин червоноармійці з Чернівецької обл. нерідко або залишалися без нагород за участь у боях, або ж їх відзначали менш цінними нагородами, в основному, медалями. Із понад 100000 воїнів-буковинців тільки одному, старшині Івану Федоровичу Козачуку, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу і тільки один воїн Мефодій Степанович Дудка був удостоєний трьох орденів Слави.

Мобілізовані з Чернівецької обл. піддавалися у фронтових частинах і запасних полках суворій політичній фільтрації. До них прислухалися і приглядалися, як до чужинців, які могли бути носіями націоналістичних ідей або ж неприхованими пропагандистами буржуазних, за комуністичними визначеннями, порядків, які існували в той час в Румунії та Німеччині і їхніх арміях. В обох випадках всі ті, хто явно чи приховано висловлював свої мрії про Самостійну Українську Державу чи позитивне ставлення до німецьких та румунських порядків або проявляв невдоволення становищем солдатів у Червоній армії, вилучалися із армійських контингентів, їх віддавали під суд військових трибуналів, звідки їхня дорога слалася на 8-10 років у виправ-но-трудові табори НКВС СРСР, у штрафні роти, а нерідко й під “смершівські” кулі.

...