Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 1945-1991 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 1945-1991 роках

Спеціальність: Історіографія

ГРАНЧАК ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ

Київ, 2000 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. Серед численних проблем суспільного та наукового розвитку сучасності чільне місце посідає проблема традиції. Під "традицією" (від лат. traditio - передача) звичайно розуміють передачу суспільних, духовних цінностей, норм, поглядів однієї генерації іншому поколінню. Іноді традиції розглядають не тільки як механізм спадкоємності суспільних відносин, зокрема передачі соціального досвіду, а й як своєрідний спосіб для відтворення певних інститутів, норм, цінностей, легітимність яких обґрунтовується фактом їх існування в історичному минулому. У вужчому значенні традицію розглядають як своєрідний взірець у постановці проблем, висуненні підходів щодо засобів та шляхів їх розв'язання. Генеза уявлень про традицію в суспільній думці сягає певного ступеня розвитку історичної свідомості і пов'язана зі ставленням поколінь до різноманітних зв'язків сучасного з минулим. Традиції відігравали та відіграють важливу роль в історії кожного народу чи країни та входять до неодмінних компонентів національної ідентичності. Вони фіксують особливості та специфіку історичного розвитку суспільства локалізованого у часі й просторі. Традиції справляють визначний вплив на соціальне життя в його найрізноманітніших виявах, зокрема на гуманітарну сферу та науку. Вони тісно пов'язані і з процесом розвитку суспільно-політичної та історичної думки, виступаючи як формуючі чинники її провідних напрямів і водночас як джерело численних суперечностей пізнавального процесу. Нерівноцінна роль традицій на різних етапах суспільного розвитку. Функціональне призначення традицій коливається між збереженням домінуючого у суспільстві ідейного спадку та актуалізацією певного історичного досвіду, який протягом тривалого часу був витіснений або вилучений з повсякденного вжитку. Тому проблема традиції набуває неабиякого значення та поширення у суспільній і науковій думці на перехідних етапах історичного розвитку, коли загострюються взаємовідносини між сучасністю та минувшиною.

Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. етнополітичний ренесанс народів Східної Європи та створення нових держав на теренах колишнього Радянського Союзу спричинилися до пошуку нових шляхів, конструктивних підходів і світоглядних орієнтирів розвитку, що й зумовило повернення суспільної думки до проблеми національних традицій. Виключна увага до традицій не є винятковою для України при загальному погляді на східноєвропейський, пострадянський світ.

Проте, в українському контексті питання пов'язані з традиціями набувають великого значення з огляду на поєднання проблем, вирішених впродовж XIX-XX cт. багатьма народами (створення і утвердження національної держави, етнокультурна самоідентифікація, формування громадянського суспільства, інтеграція у світову науку та ін.) з сучасними вимогами світового поступу. За таких передумов вплив національних традицій невпинно зростає і поширюється на ряд суспільно-політичних та гуманітарних дисциплін. Одні дослідники вказують на надмірне захоплення традиціями, інші навпаки - на перерваність спадкоємності не тільки в науці, але і в суспільстві. Деякі науковці навіть розглядають традиціоналізм як важливий чинник розвитку сучасної української історіографії та підкреслюють кризовий характер нинішньої пізнавальної ситуації.

Об'єктом дослідження є процес розвитку української історичної науки на еміграції та в діаспорі в умовах західного інтелектуального, етно- та соціокультурного середовища.

Предметом дослідження є державницька традиція (інтелектуальний спадок, історики як його носії, передумови та середовище, в якому поширювалися і реалізувалися національно-державницькі ідеї), її вплив на український науковий процес на теренах діаспори.

Хронологічні та просторові межі дисертаційної роботи охоплюють період 1945-1991 рр., який з одного боку є достатнім для виявлення спадкоємності та еволюції ідейно-теоретичних підходів, з іншого - дозволяє простежити означені зміни за життя кількох поколінь науковців. Локалізація територіальних меж дисертації зумовлена основними місцями розселення вчених-емігрантів та розміщенням наукових товариств і інституцій: до 1951 р. - Німеччина, Австрія та інші країни Західної Європи, в 1952-1991 рр. - Північна Америка та Західна Європа.

Основна мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні місця і ролі державницької традиції в науковому процесі на теренах української зарубіжної історіографії другої половини 40-х - початку 90-х років XX ст. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- окреслити головні складові інтелектуальної спадщини істориків державницького напряму першої третини ХХ ст.;

- викласти та проаналізувати основні підходи істориків з діаспори щодо оцінки “державницької спадщини”, які виявилися під час наукових дискусій в 1945-1991 рр.;

- висвітлити соціокультурні та інтелектуальні передумови розвитку української зарубіжної історіографії другої половини 40-х - початку 90-х років ХХ ст.;

- визначити та інтерпретувати сукупність чинників, які зумовили еволюцію наукових поглядів і зацікавлень істориків, репрезентантів української зарубіжної історичної науки, стосовно історіографічної спадщини засновників державницького напряму.

Методологія і методи. Дисертаційна робота виконана на методологічних засадах, пов'язаних з загальнонауковими принципами об'єктивізму, історизму, системності та діалектичного розуміння історичного процесу. Вони ґрунтуються на поєднанні міждисциплінарних підходів, методів і термінології, запозичених, зокрема з досліджень.

В дисертації використано історико-порівняльний, історико-генетичний, проблемно-хронологічний, типологічний, системно-функціональний методи дослідження.

Джерельна база дослідження різнопланова. За жанровою і видовою класифікацією використані джерела поділяються: на індивідуальні та колективні монографії, збірники наукових статей, навчальні посібники, статті, рецензії, бібліографічні нотатки, газетні замітки, некрологи, ювілейні та біографічні розвідки, енциклопедії, біографічні словники, бібліографічні покажчики та огляди, довідники з окремих наукових галузей та дисциплін, матеріали та документи товариств і інституцій, мемуари, епістолярні матеріали, окремі неопубліковані історіографічні праці та підготовчі матеріали до них. Вони класифіковані в списку використаних джерел і літератури на такі основні групи:

I. Архівні джерела;

ІI. Праці з української та іноземної історіографії;

ІII. Студії з української історії;

IV. Праці з історії української еміграції та діаспори;

V. Праці з суміжних наукових галузей та дисциплін;

VI. Енциклопедії, довідково-інформаційні видання та бібліографічні покажчики.

Останні поділені на ряд підгруп. Через відсутність фахових часописів упродовж тривалого часу публікація наукової продукції істориків на еміграції та у діаспорі здійснювалася в найрізноманітніших виданнях, зокрема в періодичній пресі. З огляду на зазначені особливості в дисертаційній роботі широко використано матеріали періодичної преси. Список використаних джерел та літератури складається з 470 бібліографічних позицій.

Наукове та практичне значення результатів дослідження визначається тим, що висновки, узагальнення, наукова інтерпретація та емпіричні матеріали, зокрема додатки, можуть бути використані як для розробки спеціальних курсів, оглядів та навчально-методичних посібників з історії української історіографії ХХ cт., так і для підготовки фахових довідників, біографічних словників та бібліографічних покажчиків.

Застосовані у процесі дослідження підходи щодо витлумачення, інтерпретації та оцінки основних тенденцій наукового процесу на теренах української зарубіжної історіографії 40-80-х років ХХ ст. є новим розв'язанням конкретної наукової проблеми в аспекті загальної реконструкції історії національної історичної науки.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами полягає у тому, що вивчення обраної теми передбачено дослідницькими планами Інституту історії України НАН України.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорена на засіданні відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. Результати дослідження доповідалися на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях: “Житомир в історії Волині і України” (Житомир, 7-10 вересня 1994 р.), “Гетьман Іван Мазепа та його доба” (Київ, 13-14 жовтня 1994 р.), "Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи" (Харків, 15-17 листопада 1995 р.), а також на Четвертих Всеукраїнських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 16-18 травня 1994 р.). Основні положення роботи викладені у більш ніж 20-ти опублікованих працях автора.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані необхідність дослідження, загальна постановка та формулювання проблеми, її значення в світлі сучасної пізнавальної ситуації, актуальність обраної теми, мета і завдання, визначені предмет та об'єкт, хронологічні та просторові межі, подана характеристика методологічних засад і методів, використаних в дисертаційній роботі. Викладена інформація про структуру та апробацію одержаних результатів, джерельну базу, зв'язок з дослідницькими планами Інституту історії України НАН України, розкриті новизна, наукове та практичне значення дисертації.

Перший розділ - "Інтелектуальні та соціокультурні передумови розвитку української зарубіжної історіографії (1945-1991 рр.)", складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Українська історична наука на еміграції та в діаспорі: історіографічний огляд досліджень" - подано аналіз наукової літератури та розглянуті основні тенденції у вивченні проблеми. Перші праці та розвідки присвячені актуальним питанням наукового розвитку, зокрема проблемам оцінки та інтерпретації державницької і народницької історіографічної спадщини, з'явилися відразу після закінчення Другої світової війни. Тематично вони були споріднені з дослідницькою проблематикою 20-30-х років ХХ ст., але повстали в новій інтелектуальній атмосфері біполярного світу та повоєнному соціокультурному середовищі. Проблема державницької традиції в другій половині 40-х - початку 50-х років ХХ ст. порушувалася у працях істориків у межах провідної або спорідненої проблематики: витлумачення української історії в руслі європейської цивілізації та тогочасних модерних впливів щодо її реконструкції (теорії циклів, персоналізація, cуб'єктивізація історичного буття), вирізнення методологічних засад наукових напрямів, концептуальних основ періодизації історії України, зокрема в контексті протиставлення духовних, культурних цінностей та ідеологій у різні епохи. В світлі сучасної історіографії студії істориків "таборового періоду" цікаві не тільки як джерела по вивченню тогочасної історичної думки, а й творчим потенціалом ряду ідей та підходів, що не втратили своєї актуальності й до нині.

Синтетичні огляди розвитку історичної науки в повоєнний період (після 1945 р.) з'явилися в історіографічних працях другої половини 50-х років ХХ cт. У студіях О. Оглоблина та Б. Крупницького констатувався пріоритет державницьких підходів у розробці національної історії в тогочасній українській історіографії. Проте, деякі дослідники, критично оцінювали як "державницьку спадщину", так і домінування зазначених підходів. У 60-80-і роки з'являється ряд історіографічних оглядів та розвідок (C. Величенка, Л. Винара, О. Данко, О. Домбровського, О. Оглоблина, М. Чубатого), в яких розглядалися особливості та специфіка наукового процесу в українській зарубіжній історичній науці, зокрема порушувалася проблема оцінки творчого спадку представників державницького та народницького напрямів. Вплив державницької традиції на істориків-емігрантів прослідковуємо у вивченні творчого доробку вчених, фундаторів цього напряму історичної думки в національній історіографії. Зокрема, слід згадати ряд розвідок (Л. Біласа, І. Борщака, В. Гришка, Я. Пеленського, Є. Пизюра, Н. Полонської-Василенко та ін.) про В. Липинського та С. Томашівського, в яких розглядалися різні аспекти їхньої наукової творчості.

Причому зацікавленість спадщиною Липинського та інших істориків не зменшилася і в 80-і роки. В 1985 р. заходами Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ) видано спеціальний випуск "Harvard Ukrainian Studies" присвячений виключно Липинському, в якому було вміщено праці Л. Біласа, Я. Пеленського, Є. Пизюра, О. Пріцака та інших учених.

Проблема "державницьких критеріїв", "державницької інтерпретації" неодноразово повставала під час наукових дискусій у діаспорі. Здебільшого до неї зверталися у процесі розгляду можливих концептуальних засад цієї реконструкції (історія країни, історія народів та етносів, історія держав та державних утворень, які існували на території України, історія національної держави). Проблема традиції порушувалася у дискусіях навколо питань спадкоємності та зв'язку між різними поколіннями вчених у діаспорі.

Але незважаючи на неодноразове звернення до історіографічної спадщини істориків-державників та проблем, пов'язаних з інтерпретацією "державницьких періодів" української історії в оглядах 70-80-х років ХХ ст., терміни "державницький" та "народницький" вживалися переважно в ретроспективі до історіографії кінця XIX-початку ХХ cт.

Таким чином, в українській зарубіжній історіографії другої половини 40-х початку 90-х років ХХ ст. до проблеми державницької традиції (державницької спадщини), зокрема в аспекті її інтерпретації та оцінки, зверталися під час наукових дискусій в межах розгляду провідної проблематики, в спеціальних історіографічних працях, у процесі опрацювання окремих наукознавчих проблем (проблема генерацій) тощо. Наукова література з окресленої проблеми характеризується як фрагментарністю, так і розмаїттям представлених підходів до державницької традиції в українській історичній науці. Останню розглядають: як культурно-історичну епоху в науковій та суспільній думці (В. Петров), окреме покоління вчених в українській історіографії (М. Чубатий), науковий напрям з певними методологічними засадами дослідження (Б. Крупницький), своєрідну ідеологію стосовно оцінки історичних явищ та подій (Н. Полонська-Василенко), напрям, який об'єднує ряд течій історичної думки з певною (консервативною, націоналістичною, демократичною) суспільно-політичною спрямованістю (Б. Крупницький, П. Ісаїв).

За радянської доби наукові студії істориків на еміграції та у діаспорі розглядалися виключно в спеціальному жанрі "критики буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів" історії, які виконувалися відповідно до ідеологічних вимог. За таких обставин плідна розробка вказаної проблематики була неможлива. Наприкінці 80-х - початку 90-х років інтерес до студій українських учених по той бік "залізної завіси" виріс надзвичайно з огляду на проблематику їхніх досліджень, яка у вітчизняній науці за радянських часів була ідеологічно заангажована. Слід відзначити, що протягом 90-х років мав місце й своєрідний "видавничий бум" стосовно перевидання великої кількості наукових праць, написаних українськими вченими на еміграції та у діаспорі. Перевидавалися студії як дослідників старшої та середньої генерації, так і ряд перекладних, англомовних творів українських учених молодшої генерації. Впродовж 90-х років визначається й коло науковців, які досліджують окремі проблеми та творчий доробок представників української зарубіжної історіографії: висвітлення та інтерпретація доби Хмельниччини), епохи національного відродження та розвитку історичної думки в XIX - початку ХХ ст., науковий доробок, життєвий та творчий шлях І. Борщака, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та інших відомих учених. Проблеми розвитку української зарубіжної історичної науки та політології після Другої світової війни розглядалися в студіях Я. Пеленського та В. Потульницького. Однак, незважаючи на певний поступ у вивченні наукової спадщини української зарубіжної історіографії, остання здебільшого характеризується та оцінюється сучасними дослідниками за типовими критеріями "державницької спадщини" з незначними застереженнями, незважаючи на наявність різних генерацій істориків, розмаїття та еволюцію дослідницьких підходів в 40-80-і роки ХХ ст.

Завершивши характеристику наукової літератури та стану розробки проблеми дисертант дійшов до висновків: інтерпретація та витлумачення проблеми державницької традиції відбувалися епізодично, хоча порушувалася в працях багатьох вчених, які висували різноманітні підходи, комплексна розробка цієї проблематики не була виконана.

В підрозділі 1.2 "Державницький напрям української історіографії (20-30-і роки ХХ ст.) та його інтелектуальна спадщина" на основі аналізу праць В. Липинського та С. Томашівського визначені найголовніші складники інтелектуальної спадщини засновників державницького напряму, яка стала вихідним пунктом для розвитку української еміграційної історіографії після 1945 р. На думку дисертанта, їх можна сформулювати в 5 основних позиціях:

1. Пріоритетне опрацювання та дослідження "державницьких періодів" української історії, які в студіях істориків-державників висвітлювалися в ретроспективі єдиної національно-державницької традиції (княжа козацько-гетьманська модерна державність);

2. Контрастне висвітлення та контраверсійна інтерпретація різних чинників історичного процесу (географічних, природничих, політичних, етнічних, соціокультурних, психологічних) стосовно виникнення, функціонування та руйнації державних організацій, які здебільшого репрезентовані в формі дихотомічного протиставлення: народ (народні маси) - аристократія (провідна верства), егалітаризм - елітаризм, Схід - Захід, Північ - Південь, візантійсько-православний - римо-католицький світ, лісова, північно-західна - степова, південно-східна смуга, хліборобська кочова культура, Наддніпрянщина - Галичина, низове козацтво - українська шляхта, творчість - руйнація, активна меншість - пасивна більшість, волюнтаризм - фаталізм, матеріалізм - ідеалізм, анархія - дисципліна та ін.;

3. Західноєвропейська культурно-історична орієнтація, зокрема використання інтелектуальних здобутків європейської думки та методологічного інструментарію для обґрунтування самоцінності ідеї національної державності, в т. ч., для пояснення чергування "державних" та "недержавних" періодів (скептично-релятивістська філософія історії, історична циклічність, містично-релігійне чи морально-етичне витлумачення ідеї поступу в історії тощо);

4. "Успадкування" проблем загальнонаціональної ідентичності, що виявилося в суперечливому зв'язку двох напрямів історичної думки, зокрема у використанні (ідея самостійності та безперервності національного історичного процесу) та запереченні (перегляд оцінки ролі народних мас та національної аристократії, значення держави в історії) "народницької спадщини";

5. Формування наукових та суспільно-політичних поглядів істориків-державників відбувалося в добу повоєнної інтелектуальної, духовної кризи та поразки національно-визвольних змагань в Україні, шляхом засвоєння та адаптації до українських потреб культурної спадщини та досягнень історичної думки країн Західної Європи.

В підрозділі 1.3 "Українська зарубіжна історіографія 1945-1991 рр. як наукове явище: історики діаспори (склад і генерації), етнокультурне та інтелектуальне середовище, організація дослідницької праці" висвітлено етно- та соціокультурні передумови розвитку української науки поза межами України, особливості інтеграції та адаптації різних поколінь учених до західного наукового світу. Розглянуто походження термінології, яка використовувалася для позначення історичної науки на еміграції та в діаспорі (українська вільна історіографія, українська незалежна історична наука, українська західна історіографія, українська еміграційна наука), зокрема обґрунтована доцільність використання терміна "українська зарубіжна історіографія". Наведені основні підходи щодо періодизації розвитку історичної науки поза межами України після Другої світової війни. Показано як переміна умов дослідницької праці та інтелектуального оточення сприяли еволюції провідної фахової проблематики наукових студій українських дослідників від доби середньовіччя до історії ХIХ-ХХ cт. В підрозділі проаналізовані та узагальнені матеріали Додатків А, Б, В, Д, Е та Ж. Викладені реконструкції особистого зв'язку між кількома поколіннями вчених, а також інтерпретації ролі та функцій наукової еміграції, репрезентовані в студіях Л. Винара, О. Домбровського, Б. Крупницького, І. Лисяка-Рудницького, О. Оглоблина, О. Пріцака.

На основі опрацювання студій присвячених проблемам організації дослідницької праці на еміграції та емпіричних матеріалів представлених у додатках доведено, що наявність різних генерацій істориків спричинилася до виникнення кількох типів дослідницьких інституцій. Зокрема, функціонували установи, які мали давні науково-організаційні традиції (Наукове товариство ім. Шевченка /НТШ/, Українська вільна академія наук /УВАН/, Український вільний університет /УВУ/). Підкреслено, що вони відновили свою діяльність або були засновані вченими найстаршої генерації в 1945-1947 рр. Відзначено, що існували дослідницькі інститути при канадських та американських університетах, які були створені в 60-70-і роки ХХ ст. представниками середнього та молодшого покоління дослідників (Канадський інститут українознавчих студія /КІУС/, УНІГУ). Вказано, що існували наукові товариства, які об'єднували істориків усіх генерацій на основі спільних фахових інтересів і зацікавлень (Українське історичне товариство /УІТ/).

Другий розділ дисертаційної роботи - "Проблема державницької традиції та наукові дискусії в українській зарубіжній історіографії другої половини 40-80-х років ХХ ст." - містить виклад і аналіз наукової полеміки навколо проблеми традиції, інтелектуальної атмосфери та передумов в яких вона розгорталася, огляд пропонованих підходів. Він складається з трьох підрозділів.

У додатках систематизовані та узагальнені біобібліографічні матеріали про 193 істориків та дослідників суспільно-політичних дисциплін з української діаспори 1945-1991 рр. Вони складаються з шести частин: “Історики з української діаспори та дослідники суспільно-політичних наук і гуманітарних дисциплін (1945-1991): вибрані біобібліографічні матеріали“ (Додаток А), “Систематичний покажчик провідної фахової спеціалізації істориків з діаспори (1945-1991)” (Додаток Б), “Розподіл істориків з діаспори за генераціями” (Додаток В, Таблиця В.1), “Регіональний розподіл істориків з діаспори за місцем народження“ (Додаток Д, Таблиці Д.1 та Д.2), “Соціальне походження істориків з діаспори” (Додаток Е, Таблиці Е.1 та Е.2), “Місцеперебування вищих навчальних закладів, в яких навчалися історики з діаспори” (Додаток Ж, Таблиці Ж.1 та Ж.2).

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов до висновків, які узагальнюють авторські підходи, інтерпретації, тлумачення та припущення, а також генералізують висновки, подані в усіх підрозділах дисертації. Вони формулюються наступним чином:

- на відміну від міжвоєнної еміграційної історіографії українська зарубіжна наука в 1945-1991 рр. функціонувала в інших соціокультурних умовах та інтелектуальному середовищі, що виявилося: а/ у втраті сталого зв'язку з Україною, б/ переміщенні наукової еміграції, її установ і осередків зі Східної та Центральної Європи до країн Західної Європи та Північної Америки, в у строкатому складі повоєнної хвилі (міжвоєнна еміграція, науковці з західноукраїнських земель та Радянської України);

- вивчення передумов та середовища дослідницької праці вчених дозволяє визначити три періоди розвитку української зарубіжної історіографії:

а) концентрація наукових сил в таборах для переміщених осіб у 1945-1951 рр.;

б) розсіяння наукової еміграції під час її переїзду до Північної Америки, реорганізація та адаптація до західного наукового світу (50-і - 60-і роки);

в) інтеграція до інтелектуального середовища та дослідницьких осередків країн проживання, поява англомовної генерації дослідників українського походження (70-80-і роки).

- в українській зарубіжній історіографії працювало 4 покоління науковців, які можемо вирізнити за початком їхньої наукової діяльності: І генерація, представники якої розпочали наукову діяльність до 1917-1918 рр. та завершували її в 40-50-х роках на еміграції, ІІ генерація, яка ввійшла до наукового процесу у міжвоєнний період (1920-1939), ІІІ - після 1945 р., IV - англомовна генерація, наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ ст.;

- існування різних генерацій істориків зумовило створення та функціонування кількох типів дослідницьких інституцій: еміграційні осередки зі старими науково-організаційними традиціями (УВАН, НТШ, УВУ), американсько-українські установи, орієнтовані на потреби західного наукового світу (КІУС, УНІГУ), наукові товариства, які об'єднували науковців різних поколінь за фаховою належністю (УІТ), інституції, об'єднані регіональною або іншою проблематикою (Східноєвропейський інститут ім. В.К. Липинського, Інститут дослідів Волині);

- еволюція оцінки "державницької історіографічної спадщини" зумовлена кількома групами взаємопов'язаних чинників: а/ рівень адаптації та інтеграції кожної з генерацій істориків до західного наукового світу, б/ поширення плюралістичних методологічних підходів в історичних дослідженнях, в/ зміна дослідницьких пріоритетів від доби середньовіччя до історії нового та новітнього часу;

- належність до істориків-державників в 40-70-і роки ХХ ст. ідентифікувалася здебільшого за політичним спрямуванням (консервативним, націоналістичним, демократичним), ніж за іншими ознаками;

- у другій половині ХХ ст. в українській зарубіжній історіографії ідею спадкоємності державницьких традицій (княжа козацька-гетьманська модерна держава) заступила ідея дисконтинуїтету української історії, яка побутувала в термінах "неісторична", "неповна", "незавершена" нація;

- вплив “державницької спадщини” на українську зарубіжну історичну думку сприяв збереженню її національної спрямованості на еміграції, але водночас обмежував проблемно-тематичний та жанровий діапазон наукової творчості. спадщина історик державницький

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Поняття "концепції" в українській історичній науці // Розбудова держави. - 1994. - №8. - C. 45-55, 1 д. а.

2. Державницький напрям в українській історіографії першої третини XX cт.: становлення, формування, вплив // Історія укр.середньовіччя: Козацька доба: Зб. наук. праць (на пошану історика, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка): У 2 ч. - К.,1995. - Ч. 1. - С. 111-133, 1,5 д. а.

3. Український історик Борис Крупницький // Київська старовина. - 1995. - №6. - C. 36-39, 0,5 д. а.

4. Персональна бібліографія істориків діаспори // Бібліотечний вісник. - 1996. - №2. - C.10-16, 1 д. а.

5. Лев Окіншевич та його есе "Між Заходом і Сходом"// Розбудова держави. - 1997. - №7/8. - C. 102-107, 0,8 д. а.

6. Проблема наукової традиції і сучасна українська історіографія // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики (зб. наук. праць на пошану д. і. н. М.Ф. Дмитрієнко). - К., 1997. - Вип. 1. - С.252-263, 0,7 д. а.

7. Часопис "Рід та Знамено" і його внесок у розвиток української еміграційної історіографії // Бібліотечний вісник. - 1997. - №1. - C.32-37, 1 д. а., у співавтор. з М.Ф. Дмитрієнко, дисертантом написані C. 34-37.

8. Лев Окіншевич і проблема "межового положення" України: (з історіографічних дискусій на еміграції кінця 40-х - початку 50-х років XX ст.) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. праць та спогадів (пам'яті видатного вченого-історика, чл. - кор. НАН України). - К., 1998. - С. 354-372, 0,7 д. а.

Размещено на Allbest.ru