Зміни в адміністративному устрої православної церкви в Україні в другій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ЗМІНИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ УСТРОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

07. 00. 01 - Історія України

ШУГАЛЬОВА Інна Михайлівна

Запоріжжя - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович

Запорізький національний університет

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Мицик Юрій Андрійович

Національний університет “Києво-Могилянська академія” професор кафедри історії

кандидат історичних наук, доцент

Лиман Ігор Ігоревич

Запорізький національний університет

докторант кафедри історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ - початку ХХ століття (м. Київ)

Захист відбудеться “04” березеня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.05 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “02” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Старух О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

місцевий церковний національний реформа

Актуальність теми. Православна церква є однією з найбільш усталених суспільних інституцій. Зміни в її структурі відбуваються рідко. Як правило, вони зумовлені істотними зрушеннями в духовно-ціннісних орієнтаціях громадян. Саме такими змінами позначене сьогодення. Духовне відродження України доби її державної незалежності відкрило нові можливості для розвитку релігійних громад, вдосконалення органів церковного управління. Суттєвих змін зазнає устрій конфесій, які розширили сфери свого впливу. Відбувається формування та оновлення національних конфесійних структур. Пошук гармонізації суспільно-церковних відносин йде з використанням досвіду попередніх часів, зокрема, другої половини ХІХ ст. Тоді в православній церкві здійснювалася низка реформ адміністративного устрою.

У науковому відношенні розкриття змін в адміністративному устрої православної церкви в Україні в другій половині XIX ст. зумовлено актуальністю дослідження одного з переломних моментів вітчизняної історії. Суть цього моменту полягала в утвердженні нових суспільних відносин, відповідних добі капіталістичного розвитку. Церква, як складова частина суспільства, входила тоді в стан глибокої кризи, спричиненої невідповідністю існуючих організаційних форм провідним світовим тенденціям розвитку і дедалі настійніше шукала виходу з цієї кризи.

Прикладна актуальність даного дослідження пов'язана з тим, що в суспільно-політичній ситуації кінця ХІХ ст. православні конфесії України знову постали перед проблемою подолання кризи адміністративного устрою своїх організацій після десятиліть її руйнації державною владою.

У обох випадках основою для оздоровлення і зміцнення церковно-суспільних зв'язків слугують народні традиції, збережені на різних рівнях церковної структури. Тому за умов динамічного духовного підйому України, її національного відродження актуальним і практично доцільним є використання досвіду розв'язання кризових інституційних проблем тієї доби, коли, як і сьогодні, відбувалося становлення ринкових відносин та вибудовувався відповідний тип суспільних та конфесійних взаємин.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до планів держбюджетної теми історичного факультету Запорізького національного університету в рамках теми “Модернізаційний процес в Україні в другій половині XIX ст. - першій половині XX ст.” (номер держреєстрації - 0103У 000731). Особистим внеском дисертантки у розробку теми є дослідження аспектів модернізації, пов'язаних зі змінами в адміністративному устрої православної церкви в Україні.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію дев'яти українських єпархій - Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Херсонської, Таврійської, Харківської, Чернігівської, що протягом ХІХ ст. були частиною Російської православної церкви (РПЦ) та входили до складу Російської імперії. Їх кордони співпадали з межами однойменних губерній.

Хронологічні рамки роботи охоплюють другу половину ХІХ ст. Це обумовлено завершенням процесів трансформування єпархіальної мережі у відповідності з губернською після створення Таврійської єпархії у 1859 р., підготовкою та проведенням серії церковних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. і контрреформ 80-90-х рр. ХІХ ст.

Об'єктом дисертаційного дослідження є православна церква в Україні в системі суспільних зв'язків другої половини ХІХ ст.

Предмет дослідження - еволюція адміністративного устрою православної церкви, характер змін її організаційної структури, політичні та соціокультурні тенденції розвитку, що вплинули на зміну статусу органів церковного управління.

Метою дисертаційного дослідження є реконструкція адміністративного устрою православної церкви в Україні, визначення в ньому елементів національних традицій та впливу імперської державної системи, з'ясування сутнісних трансформацій церковної структури в умовах ліберальних реформ 60-70-х рр. та контрреформ 80-90-х рр. ХІХ ст.

Меті роботи підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

- дослідити адміністративно-територіальну структуру, систему місцевого церковного управління та її еволюцію в Україні напередодні реформ другої половини ХІХ ст. у співвідношенні з національними традиціями;

- проаналізувати ідейну спрямованість проектів реформування церковного устрою та визначити їх соціальну основу;

- визначити вплив національних традицій і нових суспільно-політичних ідей та ліберальних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. на моделі традиційного устрою;

- дослідити форми і характер діяльності мирянських організацій, породжених у ході реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. та простежити їх зміни під впливом контрреформ 80-90-х рр.;

- простежити національно-політичну і соціальну динаміку змін у структурі єпархіальних, благочинницьких і парафіяльних органів впродовж 60-90-х рр. ХІХ ст.;

- з'ясувати характер і масштаби змін у статусі кліру протягом 60-90-х рр. ХІХ ст., їх зв'язок з національними традиціями.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу комплексного дослідження трансформації адміністративного устрою православної церкви в Україні протягом доби реформ і контрреформ 60-90-х рр. ХІХ ст.

Переосмислено й цілісно реконструйовано основні етапи та ланки змін адміністративного устрою в українських православних єпархіях, що відбувалися під впливом імперської політики.

Визначено, що національний фактор відігравав важливу роль у реформуванні системи адміністративного устрою РПЦ в Україні, впливаючи на пріоритети, темпи та наслідки цього реформування.

Поглиблено характеристику регіональних особливостей процесів реформування адміністративного устрою церкви, в залежності від тривалості імперської присутності в українських регіонах, специфіки етнічного складу населення, ідейного впливу неправославного оточення, ступеня індустріального розвитку регіонів.

Введено до наукового обігу значне коло архівних джерел і церковної періодики, що дозволяє розкрити суперечливість та непослідовність модернізації церковного устрою.

Практичне та наукове значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при підготовці історичних та релігієзнавчих досліджень узагальнюючого характеру а також лекцій та спецкурсів з історії України, історії релігій у вищих навчальних закладах.

Узагальнення і висновки роботи можуть бути корисними для практичної оцінки реорганізації адміністративно-територіальної структури українських православних конфесій на сучасному етапі.

Результати дослідження були використані при викладанні курсу “Історія філософської думки в Україні” для студентів історичного факультету Запорізького національного університету.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки роботи знайшли відображення в доповідях і повідомленнях на наукових конференціях, зокрема: VІІІ, ХІІ, ХІІІ, ХIV міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, 1998, 2002, 2003, 2004); всеукраїнській науковій конференції “Християнство і культура” (Полтава, жовтень 2000); всеукраїнській краєзнавчій конференції “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, вересень 2001); міжнародній науковій конференції “Україна в російській історіографії” (Харків, березень 2002); міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених “Історія і політика у кількісних вимірах: очима молодих дослідників” (Донецьк, травень 2004).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 12 наукових робіт, з них 6 - у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена об'єктом, предметом, метою та завданнями дослідження, визначена логічною послідовністю в розгляді питань. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (244 позиції), додатків (12 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 170 сторінок машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дослідження, визначено його територіальні та хронологічні рамки, об'єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, теоретичне та практичне значення дисертації.

У першому розділі, який має назву “Історіографія, джерела та методи дослідження”, здійснено історіографічний аналіз вивчення проблеми, подано характеристику джерельної та методологічної бази дисертаційної роботи.

Дослідження питань, пов'язаних з проблематикою дисертаційного дослідження, розпочалося з кінця 50-х рр. ХІХ ст. Праці відомих публіцистів О. Папкова та І. Фуделя жорстко критикували недосконалість управління РПЦ та вади парафіяльної структури. Їх зміст свідчив про пошук суспільством другої половини ХІХ ст. варіантів адміністративного оновлення православної церкви.

У другій половині ХІХ ст. в українських єпархіях було проведено низку історико-статистичних досліджень Батюшков П. Подолия. Историческое описание. - СПб., 1891; Вукуль П. Подолия 1000 лет тому назад и теперь // Странник. - СПб., 1893. - Кн. І. - С. 603-635; Гермоген, еп. История Таврической епархии. - Псков, 1887; Макариевский Феодосий, еп. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII ст. - Екатеринослав, 1880.. Праці надавали можливість простежити етапи руйнації українських традицій місцевого управління та насадження імперсько-синодальної системи православ'я в Україні.

У першій половині 80-х рр. завдяки праці І. Чистовика дослідники отримали приклад аналізу організаційного устрою православної церкви в Україні з характеристиками ієрархів та найважливіших подій регіональної церковної історії Чистович И. Очерк истории западнорусской церкви. - СПб., 1882-1884. - Т. 1-2.. Концептуальний підхід автора до висвітлення української проблематики був типовим. Події викладалися у загальноросійському контексті, без з'ясування національної та регіональної специфіки. Цю точку зору дедалі заперечували своїми працями представники наукової школи Київської духовної академії - В. Біднов, Ф. Титов, К. Харлампович та ін., які на основі комплексного документалізму ґрунтовно вивчали особливості життя православної церкви на українських землях від доби Київської Русі до XІХ ст. включно й подали приклад збалансованого огляду не тільки внутрішнього ладу церкви, а й зовнішніх чинників його трансформації: впливів інших конфесій, політичних обставин.

Таким чином, дореволюційна історіографія акумулювала значний фактологічний матеріал. Не дивлячись на домінування імперської концепції при вивченні української церковної історії та низький рівень застосування наукових методологій, саме тоді розпочався історичний аналіз адміністративного устрою православної церкви в Україні та змін, що відбувалися в ній протягом другої половини ХІХ ст., як частки загальногромадянської і загальноукраїнської історії.

Національна революція 1917 р. сколихнула в Україні хвилю релігійного відродження, актуалізувавши проблему розбудови української автокефальної церкви та демократизації її устрою. Ідеологи руху за автокефалію протоієрей В. Липківський, О. Агієнко, П. Мазюкевич, І. Огієнко Агієнко О. Революція духа (з приводу реформи церкви). - К., 1917; Ліпковський В., прот. Соборноправність православної церкви. - К., 1918; Мазюкевич П. Начерк реального шляху до створення вільної Української православної церкви // Вісті Українського православного церковного Собору. - 1918. - № 2. - С. 3; Огієнко І. Українська культура. - К., 1918. у своїх працях зверталися до питань реорганізації адміністративного устрою РПЦ у відповідності з українськими традиціями як до питань практичного церковного будівництва. Хоча обставини революційної боротьби не дали їм змоги розгорнути свої концепції на конкретних історичних прикладах. Після поразки національно-визвольних змагань значна частина діячів національно-визвольного руху та православного духовенства емігрувала. Ті, хто залишився, потрапили у горнило репресій.

У Радянському Союзі вивчення церковної історії було максимально звужене та політизоване. Атеїстичний напрям досліджень, який задавали праці партійно-державного керівництва, орієнтував радянських дослідників 20-30-х рр. на вивчення так званої “класової сутності” релігійних організацій, критику церкви за її зв'язок з державним апаратом, протистояння радянській державі. Проте певний час продовжувалися дослідження національних аспектів української церковної історії, які побіжно торкалися питання адміністративного устрою православної церкви в Україні Фаворський В. Церква та національний рух на Україні в XVI-XVII ст. - К.; Харків, 1929.. Праці І. Сухоплюєва, Ю. Самойловича, Б. Кандідова стали типовим прикладом політизованого і побіжного розгляду питань еволюції церковного устрою дореволюційної епохи.

Зрушення у фактологічному накопиченні матеріалу, пов'язаного з історією адміністративного устрою православної церкви в Україні у ХІХ ст. в радянській історіографії відбулися лише з 50-х рр. ХХ ст. У другій половині 80-х рр. ХХ ст. вони поглибилися. Дослідження церковно-адміністративного устрою стало посідати помітне місце в узагальнюючих працях з історії РПЦ. Роботам були притаманні спроби застосування новітніх методів, у тому числі суміжних наук Красников Н.П. Социально-этические воззрения русского православия в ХХ веке. - К., 1988; Русское православие: вехи истории / Науч. ред. А.И. Клибанов. - М., 1989.. Проте в радянську добу питання еволюції адміністративного устрою православної церкви в Україні в другій половині ХІХ ст. так і не стало предметом спеціального історичного дослідження.

Паралельно йшли закордонні студії з церковної історії. Українська та російська емігрантські школи демонстрували різні концептуальні підходи. Українську історіографію репрезентували роботи І. Власовського, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, Н. Полонської-Василенко, Ю. Федоріва Власовський І. Нарис історії Української православної церкви.-Нью-Йорк-Бавнд-Брук, 1977. - Т. ІІІ; Дорошенко Д. Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940; Лотоцький О. Автокефалія: В 2 т. - Варшава, 1935-1938; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. - Рим, 1964; Федорів Ю. Організаційна структура Української церкви. - Торонто, 1990.. Їх автори підкреслювали важливу роль національних традицій у відродженні церкви. Фактологічну цінність становили також праці російських авторів Флоровский Г. Пути русского богословия. - Париж, 1954; Карташев А. Очерки по истории русской церкви. - В 2 т. - Париж, 1959..

В Україні після проголошення державної незалежності розширилися проблематика та якість досліджень. Явищем стала поява регіональних досліджень С. Жилюка, А. Макидонова, В. Перерви, В. Рожка, О. Тригуба, О. Чиркової, І. Спінула Жилюк С. Російська православна церква на Волині (1793-1917 рр.). - К., 1998; Макидонов А.В. К светской и церковной истории Новороссии (ХІІІ-ХІХ вв.). - Запорожье, 2004; Рожко В.Є. Нарис історії української православної церкви на Волині. - Луцьк, 2001; Перерва В.С. Статус єпархіальних органів влади та парафіяльного священства в Київській митрополії кінця ХVІІІ-ХІХ століття): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2002; Спінул І., Чиркова О. Органи єпархіального управління Київської митрополії у ХІІІ-ХІХ ст. - К., 1997; Тригуб О.П. Історія Херсонської єпархії (1775-1918 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький нац. ун-т. - Донецьк, 2001.. Ґрунтовністю характеризуються дослідження А. Зінченка, Г. Надтоки, О. Шуби Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. - К., 1997; Надтока Г. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект. - К., 1998; Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). - К., 1999., в яких на всеукраїнському тлі проаналізовані процеси в церковному середовищі другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Церковну історію автори розглядають в єдності з історією цивілізації, формуванням націй.

На пострадянському просторі з'явилися фактологічно свіжі, але концептуально суперечливі монографії С. Римського та В. Федорова Римский С. Российская церковь в эпоху великих реформ. (Церковные реформы в России 1860-1870-х годов). - М., 1999; Федоров В.А. Русская православная церковь и государство. Синодальный период. 1700-1917. - М., 2003.. Вперше цілісно простежувалася роль всеросійського центру в розробці та впровадженні церковних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. Автори не досліджували особливостей впровадження реформ в українських єпархіях та роль українського чинника в процесах модернізації церковного устрою другої половини ХІХ ст. Ці обставини додатково переконують нас у необхідності історичного аналізу національних аспектів церковних реформ другої половини ХІХ ст.

Таким чином, аналіз історіографії проблеми свідчить, що її комплексне дослідження у загальноукраїнському контексті не проводилося. Поза увагою дослідників залишилися аспекти імперської інтеграції національних традицій організаційного устрою православної церкви в Україні, церковної модернізації 60-70-х рр. ХІХ ст. та контрреформ 80-90-х рр. ХІХ ст. в українських єпархіях.

Характер наукового стану проблеми актуалізував безпосереднє звернення дисертантки до історичних джерел. Дисертаційна робота ґрунтується на опублікованих та неопублікованих джерелах. З опублікованих використано документи Повного зібрання законів Російської імперії та зібрання Керівних для православного духовенства указів Святішого правлячого Синоду 1721-1878 рр. За видовою належністю це накази імператорів та Синоду, статути, інструкції, що також виходили окремими виданнями і розсилалися по єпархіальних центрах Устав духовных консисторий. - СПб., 1883.. У дисертації використано опубліковані окремими виданнями результати роботи Подільського єпархіального історико-статистичного комітету Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета / Под ред. Н.И. Яворовского и свящ. Е. Сецинского: В 10 т. - Каменец-Подольский, 1887. - Т. 8., матеріали, зібрані в ході етнографічної експедиції П.П. Чубинського Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной императорским русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П.П. Чубинським: В 7 т. - СПб., 1872., пам'ятні книжки по єпархіях. Цінним джерелом стала церковна періодика другої половини ХІХ ст., зокрема - “Єпархіальні відомості”, що видавалися в різних регіонах України. Вони вміщували на своїх сторінках офіційну та неофіційну інформацію щодо поточного церковного життя, функціонування нових церковно-адміністративних установ, подавали характеристику їхніх представників тощо, дозволяючи зрозуміти регіональну специфіку церковних процесів.

З неопублікованих джерел у дисертаційній роботі використано фонди архівів духовних та світських установ: Центрального державного історичного архіву, м. Київ (далі - ЦДІАК України), Державного архіву в Автономній Республіці Крим (далі - ДА АРК), Державного архіву Полтавської області (далі - ДАПО), Державного архіву Харківської області (далі - ДАХО), Державного архіву Запорізької області (далі - ДАЗО), фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Передусім це фонди Канцелярії Київського митрополита (ЦДІАК України, ф. 182); духовних консисторій: Київської (ЦДІАК України, ф. 127), Переяславсько-Бориспільської (ЦДІАК України, ф. 990), Полтавської (ДАПО, ф. 706), Таврійської (ДА АРК, ф. 118), Харківської (ДАХО, ф. 40). Вибірково досліджено фонди кількох духовних правлінь, зокрема Зміївського та Куп'янського Харківської єпархії (ДАХО, ф. 572, 574), Пирятинського Полтавської єпархії (ДАПО, ф. 801). Проаналізовано архівний фонд Покровської соборної церкви Олександрівського повіту Катеринославської єпархії (ДАЗО, ф. 19) як низової ланки місцевого церковного управління з огляду на його репрезентативність. Використано матеріали архівного фонду Київської духовної академії (ЦДІАК України, ф. 711).

Документи світських установ, використані в ході дисертаційного дослідження, є складовою частиною архівних фондів: канцелярії Київського, Волинського, Подільського генерал-губернатора (ЦДІАК України, ф. 442), канцелярії Київського військового губернатора (ЦДІАК України, ф. 533); канцелярії тимчасового Харківського губернатора (ЦДІАК України, ф. 1199); Таврійського губернатора (ДА АРК, ф. 26). До роботи були залучені також фонди Олександрівської земської управи (ДАЗО, ф. 56), Олександрівської міської думи (ДАЗО, ф. 24).

На сьогоднішній день від генерального корпусу джерел, внаслідок різних об'єктивних та суб'єктивних обставин, вціліла невелика частина. Проте комплексний аналіз джерел різного походження і видової ознаки та подальша евристична робота дозволяють з достатньою мірою достовірності проаналізувати структуру та простежити динаміку змін в системі церковного управління й реалізувати поставлені перед нами цілі. Використані документи дозволили простежити роль і місце різних органів центральної і місцевої влади в процесі організації церковного управління, взаємодію між ними, роль народної ініціативи й національних традицій у трансформації адміністративної системи місцевого врядування.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складають принципи історизму, об'єктивності та ціннісного підходу. Принцип об'єктивності орієнтував на виявлення та врахування різнобічних факторів, які обумовили зміни в органах церковного управління. Зазначені принципи було реалізовано як за допомогою загальнонаукових методів - історичного та логічного, з притаманними їм аналізом, синтезом, системним підходом, так і загальноісторичних - проблемно-хронологічного, історико-генетичного, ретроспективного.

У другому розділі “Стан українських православних єпархій напередодні реформ 60-70-х рр. ХІХ ст.” охарактеризовано трансформацію мережі українських єпархій. Основні структурні зміни цієї мережі відбулися у першій половині ХІХ ст., коли внаслідок адміністративно-територіальної реорганізації було утворено ряд єпархій у кордонах, які надалі зберігали стабільність до початку ХХ ст.

На Правобережній Україні зміни в єпархіальному устрої відбулися в першій третині ХІХ ст., коли за імператорськими наказами створено Київську, Волинську та Подільську єпархії. У 1860 р. від Волинської єпархії було відокремлено Варшавський округ, а єпархіальні кордони приведено у відповідність з губернськими.

Незважаючи на вимоги імперського законодавства про уніфікацію губернської та єпархіальної мережі, кордони єпархій і губерній не завжди співпадали в регіонах зі змішаним етнічним населенням. Церковна структура в більшій мірі, аніж державна, була зорієнтована на українську етнічну спільність. Зокрема, до складу Слобідсько-Української єпархії (з 1876 р. - Харківської й Охтирської) входили повіти Білгородщини та Воронежчини (Острогозький, Богучарський), населені переважно українцями; до Катеринославської єпархії було включено парафії області війська Донського.

Територіальний устрій Півдня набув стабільності в 1859 р., коли згідно з імператорським наказом було створено Таврійську єпархію, що включала Таврійську область і Крим. Таким чином, внаслідок реорганізації напередодні ліберальних реформ, на етнічних українських землях, що входили до складу Російської імперії, діяло дев'ять єпархій: Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Таврійська та Херсонська, керівництво якими здійснювалося з Петербургу через цілковито підлеглі Синоду органи єпархіального та парафіяльного управління.

Паралельно з територіальними змінами відбувалася реорганізація адміністративного управління за єдиним взірцем. Впроваджувалися норми імперського законодавства, які ігнорували традиції народного представництва в церковному врядуванні. Найбільш відчутно імперська інтеграція виявилася на єпархіальному рівні. Напередодні ліберальних реформ синодальна влада використовувала в українських єпархіях практику призначення архієреїв неукраїнського походження з метою запобігання їх укорінення в єпархії. Уніфіковувалася діяльність колегіальних органів управління - консисторій. З кінця 30-х рр. ХІХ ст. вони працювали за правилами, визначеними “Статутом духовних консисторій”. З 1841 р. названий документ став обов'язковим для виконання. “Статут” регламентував діяльність не лише єпархіальної влади, а й нижчих щаблів управління - благочинницького та парафіяльного.

Організація середньої ланки управління також зазнала змін. Традиційні установи - протопопії та духовні правління, - внаслідок ініціатив імперсько-синодальної влади було замінено на благочиння. До повноважень благочинних відносилось керівництво кільканадцятьма парафіями в окрузі та контроль за дотриманням вимог канонів та імперського законодавства.

Найменше інтеграційна політика торкнулася парафіяльної ланки. Незважаючи на те, що формально виборність кліру було скасовано, священики, яких призначали до храмів, мали місцеве походження, знали вітчизняні традиції та вживали українську мову в церковному житті. До середини ХІХ ст. така ситуація зберігалася у парафіях всіх регіонів України.

Невідповідність станово-корпоративного устрою РПЦ вимогам часу привернула пильну увагу освіченої громадськості, представники якої пропонували власне бачення змін. У суспільстві визначилося кілька течій: урядова (чиновництво: від міністра внутрішніх справ до місцевих адміністрацій та імперських чиновників), прогресивна (інтелігенція та студентство), клерикальна (парафіяльне духовенство та представники єпархіальних установ). У дослідженні проаналізовано зміст проектів кожного напрямку.

Найбільше перспективою модернізації церковного устрою перейнялися в Україні семінаристи та молоді священики. Показовою була позиція української інтелігенції, яка спрямувала свій потенціал у два русла: критики церковного устрою та співпраці з російськими колегами. Але конструктивних пропозицій щодо проведення реформ з урахуванням особливостей українського менталітету представники інтелігенції не навели. Реформи здійснювалися за урядовим сценарієм, без урахування місцевих релігійних особливостей. Це обумовило невдоволення парафіяльних священиків і мирян, які намагалися пристосувати офіційні настанови до повсякденного релігійного укладу.

У третьому розділі “Ліберальні перетворення 60-70-х рр. ХІХ ст. в адміністративному управлінні українських єпархій” проаналізовано зміст церковних перетворень, що реалізовувалися в контексті реформування Російської імперії та інтенсифікували модернізаційні процеси в РПЦ.

Імпульс церковним змінам дали органи мирянського самоврядування, що стихійно організовувалися у всіх єпархіях України. Механізми їхнього устрою та діяльності багато в чому співпадали з роботою середньовічних братств. Особливу активність у процесі створення мирянських організацій проявили віруючі Правобережної України. Впродовж кількох років уряд допускав існування стихійної мирянської ініціативи. З 1864 р. розпочався процес їхньої легітимізації та організаційного оформлення. У дисертації проаналізовано етапи юридичного закріплення та уніфікації структури мирянських організацій.

Логічним продовженням лібералізації структури РПЦ стали зміни у статусі кліру та у структурі парафіяльного і єпархіального управління. Найгучніший резонанс мали закони 1869 р. “Про реформу парафій, складу причтів та побуту православного духовенства”, “Про зрівняння сільських парафій та скорочення деяких з них”. Процес реорганізації парафіяльної мережі мав під собою прагматичне підґрунтя. Уряд прагнув підвищити матеріальне забезпечення кліру, але без виділення додаткових коштів з казни. Тому законами 1869 р. передбачалося скорочення кількості парафій та числа причтів при них. Склад причтів залишали без змін, за умов переведення їх на повне утримання віруючих. Списки храмів, що переходили до розряду приписних, складали губернські присутствія з урахуванням місцевих особливостей: кількості населення, міцності позицій православ'я в парафіях, матеріальної забезпеченості причтів тощо. В парафіях формували типові штати служителів: настоятель та причетник у званні псаломщика. Питома вага духовенства до 1879 р. зменшилася за рахунок причетників. Скорочувати священиків не було можливості, оскільки кількість православного населення в Україні з 1870 р. до 1880 р. зросла майже на 20 % (близько 400 тис. осіб). У 1873 р. архієреям трьох українських єпархій - Катеринославської, Таврійської, Харківської дозволили розширити причти за рахунок додаткових псаломщиків та позаштатних дияконів, яких мали утримувати парафіяни.

Паралельно зі змінами штатів парафіяльного кліру здійснювалися нововведення, спрямовані на підвищення статусу парафіяльного духовенства. Скасовувалася військова повинність для кліру, ліквідовувалася станова замкненість духовної верстви. Діти пастирів отримали можливість навчатися у світських навчальних закладах. Священики стали брати участь у роботі земств.

Вибори кліру до земств відбувалися протягом 1865-1867 рр. у Катеринославській, Полтавській, Таврійській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях.

Статистика свідчить, що у земствах Лівобережної України священиків працювало значно більше, ніж на Півдні України. Імперський уряд залучав земства до справ розвитку початкової освіти. Мережа церковнопарафіяльних шкіл виступала підґрунтям для співпраці духовенства та земств. Участь священиків у роботі земських установ допускалася за умов нетривалості їхньої відлучки з парафії, володіння церковною або власною землею, дозволу єпархіального керівництва.

З'ясовано зміст та характер церковної модернізації на середньому та вищому щаблях єпархіальної структури. Прогресивний характер носили зміни на благочинницькому рівні. З початку 60-х рр. ХІХ ст. за ініціативою парафіяльного кліру та мирян українських єпархій, яку підтримав єпископат, запроваджено обрання благочинних представниками білого духовенства. Оскільки в Україні практика виборності служителів мала глибоке коріння, повернення до неї за сприяння влади в 60-х рр. ХІХ ст. швидко отримало загальну підтримку в усіх українських єпархіях. Одночасно відроджувалася традиція скликання благочинницьких рад - колегіальних органів, які допомагали благочинним у веденні поточних справ. Члени рад також обиралися. У період ліберальних реформ регулярним ставало проведення з'їздів духовенства у благочиннях та єпархіях, на яких обговорювалися богословські, економічні та організаційні питання, зокрема щодо можливості запровадження виборності членів консисторій.

Зміни на консисторському рівні відрізнялися поміркованістю. Вони обмежувалися впровадженням нового штатного розкладу, за яким майже втричі збільшувалося фінансування цих установ.

Але наміри змінити процедуру церковного судочинства та позбавити консисторії частини судових повноважень, впровадити виборність єпископату зазнавали фіаско. Єпископат та Синод блокували навіть можливість обговорення проектів такого роду перетворень.

Четвертий розділ “Місцева церковна влада за умов посилення консерватизму (80-90-ті рр. ХІХ ст.)” присвячений з'ясуванню характеру змін в системі адміністративного устрою церкви в контексті політики контрреформ. Реакційна політика зумовлювалася загальним посиленням консервативних тенденцій в імперії, її ідеологом виступив новий обер-прокурор К. Побєдоносцев. Процес згортання ліберальних реформ та реставрації церковної структури миколаївських часів було розпочато з регламентації мирянської активності. В усіх українських єпархіях спостерігалися обмеження та уніфікація повноважень мирянських об'єднань. Їхня робота під проводом губернських чиновників та вищого духовенства переводилася у площину благодійності та просвітництва в руслі державної ідеології. У результаті на середину 90-х рр. ХІХ ст. констатуємо спад та занепад мирянської активності.

Важливою ланкою контрреформ стала реорганізація парафіяльної структури. Зміни проявлялися через відновлення ліквідованих у попереднє десятиліття причтів та відкриття нових. З 1885 р. починають застосовуватися “Правила про склад парафій і причтів при них”. Нормальним вважався двочленний причт, в якому служили священик та псаломщик або тричленний, за наявності диякона. Таким чином, розширювалася парафіяльна мережа. Парафії українських єпархій, утворені впродовж 80-х рр. ХІХ ст., ставали дрібнішими: як правило, охоплювали окремий населений пункт.

Одночасно провадилося реформування благочинницької та єпархіальної мережі. Це позначилося у новому, більш чіткому розподілі храмів між благочиннями. У веденні благочинних у середньому було по 21 церкві, у тому числі по 17 парафіяльних. У Волинській єпархії ці показники були найбільшими, складаючи 31 і 20 відповідно, у Полтавській - найменшими: 14 і 13. Мережа благочинь в українських єпархіях у 80-90-х рр. ХІХ ст. набула більшої розгалуженості. Кількість благочинь залежала від розмірів єпархії та щільності парафіяльної мережі. Зокрема, у Чернігівській єпархії діяло 65 благочинь, у Харківській - 35, у Полтавській - 78, Подільській - 67, Київській - 72, Волинській - 63. Показники числа лівобережних і правобережних українських єпархій були подібними до центральноросійських. На Півдні України, більшому за територією та меншому за щільністю парафіяльних храмів регіоні, ці показники були нижчими. Так, у Таврійській єпархії функціонувало 19 благочинь, у Херсонській - 33, у Катеринославській було 37 благочинницьких округ. З 1881 р., підпорядковуючись наказу Синоду, виборність благочинних та членів благочинницьких рад було скасовано. Відтоді їх призначали архієреї. Це закріплювалося новими правилами для благочинних та новою редакцією “Статуту духовних консисторій”.

Політика вищої церковної влади щодо єпархіальних архієреїв носила централістичні риси. Секретарям консисторій доручався контроль за поведінкою і діяльністю єпископату та детальне звітування обер-прокурору. У 80-х рр. ХІХ ст. поновилася практика частого переміщення архієреїв на кафедрах. В українських єпархіях єпископи правили в середньому по три - п'ять років. На загальному фоні виділялася лише Подільська єпархія, де з 1878 р. до 1900 р. змінилося сім архієреїв. Серед архієреїв, що правили в Україні, найчастіше вимушений був змінювати кафедри Іустін (Охотін). У 1879-1882 рр. він очолював Харківську єпархію, у 1882-1887 рр. - Подільську, у 1887-1892 рр. - Курську, у 1893-1905 рр. - Херсонську. Імперсько-синодальний уряд мав на меті посилення уніфікаційних заходів у РПЦ та знищення національних особливостей церковної організації. Українські єпархіальні установи піддалися цілковитому поглинанню синодальною системою і на кінець ХІХ ст. являли собою типові імперські інститути.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Дисертація розв'язує важливу та актуальну проблему характеристики змін в адміністративному устрої православної церкви в Україні у другій половині ХІХ ст. На основі комплексного опрацювання широкого кола джерел, частина яких уведена до наукового обігу вперше, проведено реконструкцію процесу трансформування цього устрою. З'ясовано, що він був результатом суперечливої взаємодії між новими громадськими силами, які прагнули демократизувати суспільство, і старими імперськими формами. Суттєву роль у цій взаємодії відігравав український національний фактор, вплив якого наростав, маючи регіональні особливості.

Встановлено, що напередодні реформ другої половини ХІХ ст. імперсько-синодальна система цілеспрямовано руйнувала залишки традиційного церковного устрою України. Викорінювалися рештки засад соборності церковного управління. Структура та методи роботи єпархіальних установ трансформувалися за типовим взірцем.

Накопичення кризових явищ у суспільно-політичному та церковному житті українських земель, централістична деформація та надмірна бюрократизація адміністративної системи РПЦ активізували пошуки шляхів реформування церковного устрою. Освічена громадськість ініціювала дискусії щодо реформування церковного ладу. В обговореннях окреслилися дві тенденції. Першу представляли прогресивні кола - учасники суспільно-політичних організацій, літератори, публіцисти. Вони виступили за оживлення давнього принципу виборності духовенства, посилення ролі віруючих у церковному управлінні, децентралізацію єпархіальної структури, обмеження повноважень секретарів консисторій. Відроджуючи кращі риси минулого, вони зосередилися переважно на дослідженні культурницьких та історичних аспектів старовинного устрою церкви і не дали своїм розвідкам практичного пристосування.

Протилежною стороною в дискусіях виступили урядовці та ієрархи. Вони вносили корективи до церковного управління, суттєво не змінюючи його. Парафіяльне духовенство зосередилося на станово-корпоративних матеріальних пріоритетах.

У вимогах змін адміністративного устрою церкви все чіткіше окреслювався український аспект. Помітну активність в плані інтелектуального пошуку нових варіантів вдосконалення церковного ладу проявили молоді священики й семінаристи.

Ліберальні реформи другої половини ХІХ ст. вплинули на активізацію церковного життя. Віруючі українських єпархій наполягали на поновленні старовинних релігійних традицій, що вилилося в стихійний рух по створенню церковних рад, церковнопарафіяльних братств.

У середині 60-х рр., з метою втримання мирської парафіяльної самодіяльності, почалася реорганізація мирянських об'єднань у формат попечительств. Проте постійні урядові втручання у роботу попечительств звели нанівець їхню ефективність.

При реформуванні церковно-адміністративного ладу задля підняття авторитету білого духовенства найбільше уваги було приділено змінам у парафіяльному устрої та статусі кліру. Служителі почали реалізовувати свої громадянські права.

Скорочення парафіяльної мережі та чисельності білого духовенства, яке мало на меті заощадження коштів на утримання причтів, зумовило консолідацію та опір духовенства й віруючих в українських єпархіях.

Єпископат, що не мав можливості відкритої опозиції, лавірував між синодальними вимогами та підвідомчим кліром, намагаючись максимально зберегти чисельність парафій та причтів.

Лібералізація благочинницького та єпархіального управління носила обмежений характер. Незважаючи на те, що введення практики обрання благочинних у 60-х рр. ХІХ ст. спричинило гучний резонанс в українських єпархіях, ідея запровадження виборності на консисторському рівні не отримала урядової підтримки, оскільки загрожувала владі втратою важелів контролю в регіонах та послабленням адміністративної вертикалі.

Спроби вилучення функцій духовного суду у консисторій та лібералізації судочинства теж зазнали фіаско.

Контрреформи 80-90-х рр. спрямовувалися на посилення впливів ієрархії, централізацію та уніфікацію церковного життя в парафіях.

Незважаючи на тотальний імперський тиск на братства, особливо на Правобережній Україні, у їх діяльності проявлялася національна самобутність народу, віддзеркалювався процес відродження стародавніх традицій українського церковного устрою, оскільки до складу братських організацій, особливо на Волині, Поділлі, Київщині входило чимало представників української інтелігенції, що брала участь в українському національному русі. Її зусиллями створювалося підґрунтя для формування соціальної бази майбутнього руху за автокефалію української церкви.

Зміна вектору політичного розвитку імперії у 80-90-х рр. ХІХ ст. призвела до поновлення парафіяльної мережі, що існувала в 50-х рр. ХІХ ст. й утворення нових парафій. Розбудова парафіяльної мережі відбувалася під контролем єпархіальної влади та Синоду. Структура єпархіального управління не зазнала суттєвих змін. Відновилася практика частих переведень архієреїв з однієї кафедри на іншу. Посилився контроль над єпископами з боку консисторських секретарів. В українських єпархіях це призвело до концентрації влади в руках єпископату та позначилося на роботі всіх єпархіальних установ. Імперська система трансформувала церковний устрій у відповідності з російськими етноконфесійними традиціями та вимогами нового часу.

Комплексне дослідження проблеми змін адміністративного устрою православної церкви в Україні в другій половині ХІХ ст. дозволило розкрити зв'язок церковних реформ з ліберальними реформами у світській сфері. Складний характер церковної модернізації показано шляхом визначення окремих елементів змін і їх динаміки. З'ясовано місце окремих соціальних сил в процесі реформування церкви: офіційного керівництва, громадських лідерів, кліру, мирян. Збагачено уявлення про ступінь реформування різних рівнів управління та суперечливі тенденції змін.

Ряд важливих аспектів дисертаційної роботи заслуговують на те, щоб стати предметом самостійного наукового дослідження. Це зокрема: еволюція окремих елементів церковного ладу, соціальне становище парафіяльного кліру та чиновництва духовних установ в другій половині ХІХ ст., участь духовенства в громадсько-політичному житті, роль окремих церковних і громадських діячів у національному відродженні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях

1. Шугальова І.М. Адміністративно-територіальний устрій українських єпархій на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 1999. - Вип. VІІІ. - С. 32-35.

2. Шугальова І.М. “Єпархіальні відомості” про реформи адміністративного устрою православної церкви в Україні (60-70 рр. ХІХ ст.) // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Херсон, 2002. - Вип. 7. - С. 67-71.

3. Шугальова І.М. Проблеми землеволодіння і землекористування духовенства Лівобережної і Південної України // Археологія та етнологія Східної Європи: Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. - Одеса, 2002. - Т. 3. - С. 262-263.

4. Шугальова І.М. Динаміка чисельності парафіяльної мережі в Україні в другій половині ХІХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк, 2004. - Вип. 1 (19). - С. 172-176.

5. Шугальова І.М. Організаційний устрій православного духовенства чорноморського флоту (1900-1920 рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2004. - Вип. XVII. - С. 81-88.

6. Шугальова І.М. Устрій українських православних єпархій: традиційні засади і напрям еволюції (кінець XVІII - середина ХІХ ст.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2004. - Вип. XVIІI. - С. 24-40.

Статті, повідомлення

7. Шугальова І.М. Дискусії щодо перетворень в православній церкві (кінець 50-х - початок 60-х рр. ХІХ ст.): український аспект // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць / Ред. колегія: Вашкевич В.М. та ін. - Запоріжжя, 2003. - С. 161-174.

Публікації доповідей на наукових конференціях

8. Шугальова І.М. Структурний поділ єпархіальних та парафіяльних органів Російської православної церкви в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. Доповіді та повідомлення. - Чернівці, 2001. - Т. 4. - С. 28-31.

9. Шугальова І.М. Іван Огієнко про організаційний устрій української церкви // Національна освіта: традиції і новації у контексті ідей Івана Огієнка. - К.; Житомир, 2002. - С. 40-42.

10. Шугальова І.М. Реформування системи заміщення священицьких посад в православній церкві в Україні (ХVІІІ-ХІХ ст.) // Історія релігій в Україні: Матеріали ХІІ міжнародної наукової конференції. - Львів, 2002. - С. 483-488.

11. Шугальова І.М. Братські традиції в Українській православній церкві другої половини ХІХ ст. // Історія релігій в Україні: Матеріали ХІІІ міжнародної наукової конференції. - Львів, 2003. - С. 637-642.

12. Шугальова І.М. Російська інтеграція українського православного середовища: імперські плани та українські реалії (друга половина ХІХ ст.) // Історія релігій в Україні: Матеріали ХІV міжнародної наукової конференції. - Львів, 2004. - С. 637-642.

АНОТАЦІЯ

Шугальова І.М. Зміни в адміністративному устрої православної церкви в Україні в другій половині ХІХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України - Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2005.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню модернізаційних процесів, які відбувалися у православній церкві в Україні у період проведення ліберальних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. та контрреформ 80-90-х рр. ХІХ ст. У дисертації вперше визначено роль національного фактора в реформуванні адміністративного устрою православної церкви в другій половині ХІХ ст.; проаналізовано структуру церковної організації в українських єпархіях напередодні реформ; визначено ступінь суспільного резонансу ідей реформування церковного устрою; охарактеризовано зміст і хід церковних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. та контрреформ 80-х-90-х рр. ХІХ ст. в Україні; з'ясовано регіональну специфіку організаційної структури православних єпархій.

Ключові слова: православна церква, традиції, модернізація, ліберальні реформи, контрреформи, єпархія, благочиння, парафія.

SUMMARY

Shugalyova I.M. Changes in Administrative Order of Ukrainian Orthodox Church in the second half of XIX century. - Manuscript.

A Thesis for a scientific degree of History Science Candidate in specialty 07.00.01. - History of Ukraine - Zaporizhzhia National University, Zaporizhzhia, 2005.

The Thesis is dedicated to a very important problem in the history of Ukraine and represents a complex research of modernizing processes that took place in Ukrainian Orthodox Church in the second half of XIX century, which was the period of liberal reforms introduction, namely the years of 1860-1870-ies, and in 1880-1890-ies when contradictory reforms were introduced. The Thesis states the role of a national factor in reforming the administrative order of Orthodox Church in the second half of XIX for the first time; analyzes the structure of a church organization in Ukrainian dioceses on the eve of reforms; defines the level of society resonance concerning the ideas of church administrative order reforming; characterizes the content and the development of church reforms of the years of 1860-1870-ies and contradictory reforms of 1880-1890-ies of XIX century in Ukraine; has ascertained a regional peculiarity in organization structure of Ukrainian orthodox dioceses.

Key words: Orthodox Church, traditions, modernization, liberal reforms, contradictory reforms, diocese, piety, parathion.

АННОТАЦИЯ

Шугалёва И.М. Изменения в административном устройстве православной церкви в Украине во второй половине ХIХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07. 00. 01 - История Украины. - Запорожский национальный университет, Запорожье, 2005.

Диссертация посвящена комплексному исследованию модернизационных процессов, происходивших в православной церкви в Украине на протяжении либеральных реформ 60-70-х гг. ХІХ в. и контрреформ 80-90-х гг. ХІХ в.

Выясняются общие и специфические черты процессов в сфере административно-церковного управления различных регионов Украины, определяются их идейные корни и исследуются перспективы. Автор доказала, что имперско-синодальная система накануне реформ целеустремленно уничтожала остатки традиционного церковного устройства Украины, унифицировала работу органов церковного управления. Делается вывод, что несмотря на правительственную политику, в украинских приходах сохранялась традиционная церковная организация.

...