Українсько-російські політичні відносини 1659-1668 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Державотворчі процеси в незалежній Україні потребують глибокого знання вітчизняної історії, перегляду і переосмислення багатьох її сторінок. Серед них значне місце належить українсько-російським відносинам ранньомодерної доби. З'ясування цієї проблематики дозволить сьогодні уникнути багатьох помилок минулого, позбутися комплексу “малоросійства”, правильно розставити акценти і пріоритети у стосунках із близьким сусідом та важливим зовнішньополітичним партнером.

Українсько-російські відносини другої половини XVII-XVIII ст. завжди привертали до себе пильну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дожовтнева російська та радянська історіографія ігнорували факт державницьких змагань в добу Гетьманщини, спотворено подавали схему тогочасних політичних стосунків, замовчували негативну роль “московського чинника” у справі знищення козацької України. Погляди ж вітчизняних вчених зазнали значної еволюції, особливо щодо подій другої половини XVII ст. Саме в період 1659-1668 років відбулася різка зміна політичного курсу Москви щодо Гетьманщини. Ці роки стали першим етапом на шляху обмеження царським урядом автономії козацької України, її інтеграції до Росії. Окрім того, питання українсько-московських політичних відносин не досліджувалося комплексно, з урахуванням таких важливих аспектів, як особливості перебування в Гетьманщині російської воєводської адміністрації, механізм зв'язку між державними інституціями сторін, що передбачає висвітлення діяльності відповідних московських приказів та інші.

Для з'ясування суті досліджуваної проблеми необхідним є визначення вживаного у дисертації поняття “політичної автономії”. Воно включає в себе широке внутрішнє самоврядування у міждержавній спілці. Такий статус козацької України був визначений Березневими статтями 1654 р. і передбачав право Війська Запорозького самостійно обирати гетьмана і старшину та поширення їх влади на всю Гетьманщину, право на власну систему військово-адміністративного устрою, судові органи, самостійні зовнішньополітичні зносини (крім Польщі і Туреччини).

Метою роботи є здійснення комплексного аналізу українсько-російських політичних відносин 1659-1668 років через постановку і розв'язання наступних завдань:

- охарактеризувати соціально-політичне становище підпорядкованих Росії українських земель у 1659-1668 роках;

- з'ясувати, які плани виношували українська і російська сторони для усталення політичних стосунків;

- розкрити особливості україно-російських відносин за гетьманування Юрія Хмельницького;

- визначити головні чинники промосковського курсу Івана Брюховецького і наслідки цієї політики для Гетьманщини;

- дослідити механізм зв'язку між козацькою Україною та Москвою через висвітлення діяльності приказів і царських воєвод;

- з'ясувати роль української сторони, її політичних ініціатив, у справі обмеження автономії Гетьманщини.

1. Історіографія та джерела

Дається аналіз літератури і джерел з теми дисертаційного дослідження. Її історіографію започаткували ще старшинсько-козацькі літописи другої половини ХVII-XVIII ст. - Самовидця, Величка, Дворецьких, Грабянки та ін. Вони здебільшого виступали прихильниками українсько-російського союзу і водночас поборниками збереження автономії Козацької держави під протекцією Москви.

Літописи послужили основою для подальших розробок теми в ХІХ столітті. Один із перших професійних дослідників Д. Бантиш-Каменський, зокрема, розглядає українсько-російські політичні відносини з точки зору повернення Москвою втрачених раніше земель, виправдовуючи політику царських властей щодо Гетьманщини. На захист козацького автономізму і проти втручання російської адміністрації в українські справи виступив М. Маркевич.

Суттєві зрушення у розробці проблематики україно-російських відносин відбулися в другій половині ХІХ ст., у період становлення історії як науки, що супроводжувалося формуванням вітчизняного “народницького” напрямку історіографії. Так, М. Костомаров ввів до наукового обігу термін “Руїна” стосовно подій соціально-політичного життя України 60-х - 80-х років ХVІІ ст., одним із перших дійшов висновку, що на той час українці не могли мати окремої держави через своє вкрай несприятливе геополітичне становище і прагнули здобути суверенність за підтримки більш сильного сусіда. Однак Москва в цій ролі не виправдала їхніх сподівань, оскільки союз із Україною розуміла не інакше, як у сенсі перетворення вільних козаків на царських холопів. Російську політику щодо Гетьманщини Костомаров вважав одним із основних чинників внутрішніх конфліктів у регіоні. З автономістичних позицій оцінює стосунки між двома сторонами історик-архівознавець О. Левицький, підкреслюючи відсутність між ними духовних зв'язків, засуджуючи централізаторський курс царських властей. Подібний підхід спостерігається і в роботі відомого вченого-етнографа Ф.Сумцова “Лазар Баранович”, в якій україно-російські відносини 50-х - 70-х років ХVІІ ст. розкриваються через призму діяльності чернігівського єпископа, що тривалий час виступав посередником у зносинах між Москвою і козацькою верхівкою.

Російська дореволюційна історіографія розглядала відносини між двома сторонами здебільшого з великодержавних позицій, полемізуючи з українськими дослідниками. Так, С. Соловйов, вважаючи українське суспільство другої половини ХVІІ ст. політично незрілим і нездатним вершити власну долю, цілковито виправдовує політику царського уряду стосовно Гетьманщини, як таку, що відповідала її потребам і диктувалася поведінкою самих “черкас”. Із С.Соловйовим суголосний його учень Г. Карпов, який бачить в козацькій Україні лише провінцію спочатку Польщі, пізніше - Росії. Втім, незважаючи на загальну тенденційність його праць і упередженість позиції, науковий доробок Г. Карпова є важливим кроком на шляху дослідження питання. З позицій “збирання земель руських” і возз'єднання їх із московськими розглядають українсько-російські стосунки 60-х років ХVІІ ст. М. Павліщев, П. Матвеєв, О. Барсуков.

Зносини українського духовенства із Москвою ґрунтовно досліджені В. Ейнгорном у фундаментальній праці, що має широку джерельну базу. Соціально-політичне становище українських земель у складі Росії і процес поступової інкорпорації нею Гетьманщини висвітлює І. Розенфельд. Найбільш важливими заходами Москви на цьому шляху у 1659 - 1660-х рр. він вважає заборону гетьманському уряду самостійних зовнішніх зносин, введення воєводського правління та спроби підпорядкувати українську Церкву, що знайшло своє відображення у договірних статтях 1659 і 1665 років. Водночас дослідник наголошує, що поступова втрата Україною своєї державності була наслідком не лише відповідного курсу царського уряду, але й соціальної та політичної розрізненості українського суспільства, промосковської діяльності окремих представників старшини і духовенства9. У процесі роботи над темою авторка широко користувалася також працями російських вчених С. Белокурова, І. Гурлянда, М. Загоскіна, що досліджували московські прикази Посольський, Розрядний і Таємних справ, через які Москва в другій половині ХVІІ ст. тримала зв'язок із Україною, контролювала ситуацію в регіоні, здійснювала свою політику.

Надзвичайно плідним для вітчизняної історичної науки став період кінця ХІХ - початку ХХ ст., який характеризується утвердженням в історіографії державницького напрямку. Найбільшим досягненням цього часу стали праці М.Грушевського. Викладаючи власне бачення відносин між Україною і Росією у другій половині XVII ст., він першим висловив думку про цілковиту несумісність їх державного устрою, а відтак безперспективність для автономії Гетьманщини підпорядкування її Московській державі. Дослідник звернув увагу на серйозні протиріччя української і російської політики в 60-і рр. ХVII ст., прагнення Москви всіляко обмежити автономію Війська Запорозького, підкреслив, що не лише старшина, але й народні маси вороже ставилися до централізаторських устремлінь царського уряду і його бюрократичних нововведень у Гетьманщині. Погляди Грушевського значною мірою позначилися на історичних студіях його учня В. Герасимчука, який дослідив перипетії військово-політичного життя України кінця 50-х - початку 60-х років XVII ст., зокрема, гетьманство Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Чуднівську кампанію 1660 року.

Вкрай негативно позначилися на розвитку вітчизняної історичної науки радянські часи. У 20-і - 30-і рр. ХХ століття домінуючим був запропонований М.Покровським так званий “класовий підхід” до проблем минулого, що заперечував державницький характер змагань українців у XVII ст., а союз із Росією пояснював прагненням козацької старшини отримати “спільника московського дворянина”, який допоміг би тримати у покорі гноблене селянство. З кінця 30-х років українсько-російські політичні відносини XVII ст. оцінювалися, виходячи із формули “найменшого зла”, відповідно до постанови уряду 1937 року. Від початку 50-х років союз Гетьманщини з Москвою розглядався вже як “безумовне благо”, у контексті прагнення українців возз'єднатися із “братнім” російським народом. Важливим надбанням вітчизняної історіографії 20-х - 40-х рр. стали праці М. Петровського. Стосунки між козацькою Україною та Росією розкриваються ним як через призму загально-історичних процесів, так і окремих епізодів соціально-політичного життя Гетьманщини, пов'язаних із діяльністю представників козацької старшини Тимофія Цицюри, Романа Ракушки та інших. З позицій “найменшого зла” оцінювали політичні відносини між двома сторонами М. Марченко, О. Савич.

Досліджувана проблематика знайшла своє відображення і в працях істориків-емігрантів, які продовжили традиції державницької школи в українській історіографії. Так, Л. Окиншевич зосередив увагу на внутрішній організації Гетьманщини XVII-XVIII ст., інституті козацьких рад і ставленні до них Москви, взаємодії українських і російських державних інституцій. Його перу належить також перша спеціальна розвідка з історії Малоросійського приказу. Розглядаючи повноваження останнього в 60-і рр. XVII ст., дослідник підкреслює, що юридично приказ не мав права втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, однак фактично через нього та інші установи Москва проводила в регіоні політику у власних інтересах. А. Яковлів здійснив грунтовний аналіз українсько-московських договорів XVII-XVIII ст., піддавши різкій критиці Переяславські статті 1659 р., як фальсифікат договору 1654 р. з метою змінити його в напрямку обмеження прав і вольностей Війська Запорозького, та Московські статті 1665 року.

Російська історична наука радянської доби, оцінювала відносини між Гетьманщиною і Росією у 50-і - 60-і роки ХVII ст. традиційно з великодержаних позицій. І. Галактіонов, зокрема, висвітлюючи московсько-польський переговорний процес та Андрусівське перемир'я 1667 р., як договір, що зупиняв польську агресію на схід і юридично оформляв возз'єднання України з Московською державою, підкреслив його позитивні наслідки для останньої. Вона отримала нарешті провідну роль у політичному житті Східної Європи, втягнула у свій господарський комплекс Лівобережну Україну, відсунувши власні державні кордони далеко на південь і захід, що значно покращувало її оборону. Подібний підхід до проблеми, обумовлений тогочасною політичною кон'юнктурою, спостерігається в роботах К. Софроненка та Г. Саніна.

З проголошенням незалежності України значний внесок у вивчення досліджуваної проблематики, зокрема, в теоретичному аспекті, зробили В. Смолій і В. Степанков. На думку вчених, саме із ухваленням Переяславських статей 1659 року суттєво змінювався характер українсько-російських відносин, оскільки вони вже переносилися “із царини конфедеративного союзу двох держав у царину перетворення України в автономну складову частину Росії”, а Московський договір 1665 р. започаткував “інтенсивний процес інкорпорації” Лівобережної України.

Із молодої генерації вчених особливо слід відзначити науковий доробок В. Горобця. Він розглядає зносини Війська Запорозького із Росією та іншими сусідами в контексті пошуку елітою України можливостей міжнародно-правового утвердження себе як “народу політичного”, звертає увагу на інтеграційну та асиміляційну діяльність Москви в 1660-і роки. Дослідник наголошує на антиукраїнській сутності Переяславських статей 1659 р., які зводили політичну автономію Війська Запорозького до значно обмеженої адміністративної, та Московських 1665 р., що залишали Гетьманщині лише станову автономію.

Нові тенденції в російській політиці щодо України за гетьманування Юрія Хмельницького у 1659-1663 рр. простежує Н. Савчук. Висвітлюючи процес утвердження в її політичній системі республікансько-олігархічної форми правління, вона вважає одним із головних його чинників тогочасний курс Москви, спрямований на обмеження внутрішньої самостійності Козацької держави. Деяких аспектів проблеми україно-московських відносин торкається у своїх студіях В. Газін.

До питання геополітичного становища України другої половини XVII-початку XVIII ст. звертається Т. Чухліб, який висуває концепцію поліцентричності Українського гетьманату і полівасалітетності його зовнішньо-політичних зносин у цей період.

Сучасна російська дослідниця Т. Яковлева розглядає відносини між двома сторонами на тлі загальних суспільно-політичних процесів козацької України 1659-1667 рр., вважає неухильний жорсткий курс Москви на обмеження її автономії та послаблення влади гетьмана одним із головних чинників “Руїни”.

Проблематика українсько-московських стосунків другої половини XVII ст. посіла чільне місце і в польській історіографії. У другій половині ХІХ ст. до неї зверталися Я. Плебанський, О. Даровський, В. Чермак, розглядаючи в контексті загальної польської історії, польсько-російських відносин і незаперечного права Польщі на українські землі. Серед дослідників кінця ХІХ-початку ХХ ст. означеної проблеми торкалися Ф. Равіта-Гавронський, А. Хнілко.

Сучасний історик З. Вуйцік, досліджуючи польсько-російські відносини цього періоду і війну за Україну, підкреслює, що з боку Москви це була інтервенція і агресія з метою відірвання останньої від Речі Посполитої. Він виділяє два пріоритетних напрямки тогочасної зовнішньої політики Росії - вихід до Балтики і “збирання руських земель”, об'єднуючи їх в одну “балтійсько-українську” проблему. Московську присутність на Лівобережжі Вуйцік називає окупацією, а міжусобну боротьбу в Гетьманщині у 60-і роки XVII ст. між промосковським і пропольським таборами вважає лише фрагментом тривалого російсько-польського протистояння, підкреслює утопічність ідеї створення суверенної України в оточенні Речі Посполитої, Росії та Криму. Із З. Вуйціком суголосний представник новітньої польської історіографії А. Міронович, в центрі уваги якого відносини між уніатською та православною церквами за правління Яна ІІ Казимира.

Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що на сьогоднішній день історична наука має в своєму розпорядженні чимало праць, які розкривають в тій чи іншій мірі окремі аспекти дисертаційної теми. Однак предметом спеціального дослідження вона не була і комплексного відображення у вітчизняній та зарубіжній історіографії поки що не знайшла.

Дисертація базується на великому масиві дотичних до проблеми джерел, як рукописних так і вже опублікованих.

Чималий пласт документів з історії українсько-російських відносин другої половини ХVII ст. зберігається у Москві в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА) у фондах “Малоросійських справ” (ф. 124), “Малоросійського приказу” (ф. 229), “Розрядного приказу” (Ф. 210). Тут знаходяться копії царських грамот, які відправлялися в Гетьманщину, листи від української сторони, “отписки” воєвод, статейні списки царських посланців, що в подробицях відтворюють перебіг подій в Україні, інструкції (“памяти”) з Посольського та інших приказів тощо. Авторкою опрацьовані також документи РДАДА (ф. 124), які знаходяться у Центральному державному історичному архіві України (ЦДІАУ) в Києві у кіноплівках.

Великий масив матеріалів з дисертаційної теми зосереджений в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Фонд 2, зокрема, містить копії документальних колекцій РДАДА, що висвітлюють перебіг військово-політичних подій в козацькій Україні і стосунки між двома сторонами у 1659-1668 рр., подробиці антимосковського повстання 1668 рр. (справи 15401-15424, 13717-13727), московсько-польський переговорний процес 1660-1667 рр. (справи 13698-13716) та інше. Важлива інформація з історії українсько-російських стосунків 60-х років ХVII ст. є у фондах 8, 10, 127.

У дисертації використані також неопубліковані рукописні документи із фондів Національного музею історії України, серед яких, зокрема, грамота Олексія Михайловича до Юрія Хмельницького від 8 листопада 1660 року, що підтверджує факт посольства до Юрія Хмельницького Феоктиста Сухотіна, листи українських старшин та інші матеріали.

Із друкованих джерел у першу чергу слід назвати археографічне багатотомне видання “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею”, до якого увійшли численні матеріали з досліджуваної теми, а також 3 том “Актов Московскаго государства”. Він містить документи Розрядного приказу, які розкривають військово-політичну ситуацію в Україні 1660-1664 років, спільні воєнні дії української і московської сторін, діяльність воєвод тощо.

Серед інших друкованих джерел виняткове значення мають збірник документів Д. Бантиш-Каменського “Источники малороссійской исторіи”, опубліковані В. Модзалевським листи чернігівського єпископа Лазаря Барановича, твір піддячого Посольського приказу (до 1664 року) Григорія Котошихіна “О Россіи в царствованіе Алексея Михайловича”, який характеризує діяльність центральних московських установ і, зокрема, Малоросійського приказу, а також видані О. Барсуковим “Списки городових воєвод и других лиц воеводскаго управленія Московскаго государства ХVII столетія”, що фіксують терміни перебування на воєводстві в українських містах царських урядовців.

Отже, джерельна база дисертаційного дослідження достатньо різноманітна, складається із документальних матеріалів як українського, так і російського походження, що дозволяє відтворити всебічну картину подій і скласти про них об'єктивне уявлення.

2. Відносини між козацькою Україною та Росією у 1659-1663 рр.

Досліджуються стосунки між гетьманським урядом Юрія Хмельницького і московськими властями, чинники, що обумовили їх загострення і перехід Хмельницького в жовтні 1660 р. під зверхність польського короля. Висвітлюється перебіг військово-політичних подій на Лівобережній Україні у 1661-1663 роках, перипетії міжусобної боротьби старшин, з'ясовується роль Москви у цих процесах. У контексті україно-російських відносин розглядається діяльність московських приказів, з'ясовуються причини заснування і повноваження Малоросійського приказу, особливості воєводсько-приказної системи Росії, ставлення до неї українців.

Аналізуються вироблені старшинським оточенням Юрія Хмельницького Жердевські статті, як український варіант союзної угоди, та нав'язані Москвою у жовтні 1659 року Переяславські статті, що засвідчили різне бачення сторонами суті україно-російського союзу і перспектив розвитку своїх взаємовідносин. Українська еліта прагнула забезпечити Війську Запорозькому суверенітет у союзі з Москвою, очікуючи від останньої лише координаційних дій, військово-політичної допомоги у справі захисту власної державності. Тим часом царський уряд розглядав українське питання з точки зору збирання своїх “споконвічних” земель та розширення кордонів і взяв під Переяславом жорсткий курс на обмеження автономії Гетьманщини і її політичну інтеграцію до Росії.

Проведення в життя Переяславських статей унеможливлювало завершення державного будівництва в Україні. Стосунки між двома сторонами втрачали характер міждержавних, Гетьманщина фактично перетворювалася на автономну складову Росії. Уперте небажання царських властей змінити договірні умови, незважаючи на неодноразові прохання уряду Юрія Хмельницького (посольство Андрія Одинця до Москви у грудні 1659 р., Павла Яненка і посланців від Лазаря Барановича та Інокентія Гізеля у червні 1660 р.) спричинили загострення відносин між двома сторонами. А це, в свою чергу, визначило долю українсько-російського походу на Польщу, стало одним із чинників переходу гетьмана під Чудновим на бік поляків і поразки московського війська воєводи В. Шереметєва. Відбувся розкол козацької України на дві частини, оскільки три лівобережні полки (Переяславський, Ніжинський, Чернігівський) та Київ, де знаходилися російські воєводи, залишилися у підданстві царя.

Завдяки зусиллям наказного гетьмана Якима Сомка та інших прихильників Росії на середину 1661 року Лівобережна Україна повернулася під царську руку. Однак внутрішньополітична ситуація тут лишалася вкрай нестабільною через розпорошеність українського суспільства, суперечності між різними старшинськими угрупованнями і претендентами на булаву, втручання Москви у внутрішнє життя Війська Запорозького. Остерігаючись сильної гетьманської влади, а відтак ослаблення власних позицій, вона взяла під свій контроль справу обрання повноважного (“совершенного”) гетьмана. В результаті вже на початок 1662 року стосунки між царським урядом і Якимом Сомком набули напруженого і нещирого характеру. Як один із головних претендентів на булаву, Сомко не знайшов підтримки у російської сторони, оскільки прагнув повернення україно-московських відносин у царину міждержавних, абсолютної влади гетьмана, зменшення кількості воєвод на Лівобережжі. Оцінивши розстановку політичних сил у регіоні, Москва зробила ставку на висуванця запорожців кошового гетьмана Івана Брюховецького з його відверто проросійською позицією і обіцянками широких політичних поступок. В хід були пущені всі можливі засоби - політичні інтриги через своїх довірених осіб, таємна дипломатія, підкупи, відверте ігнорування рішень козацьких рад тощо. Зрештою, невизнання царським урядом легітимності гетьманських виборів у Козельці (квітень 1662) та Ічні (січень 1663) не дозволило Сомку отримати реальну владу на Лівобережжі. А 18 червня 1663 р. зрежисована Москвою Чорна рада в Ніжині проголосила гетьманом Івана Брюховецького.

Укріпленню позицій Росії в регіоні значною мірою сприяли її прихильники із середовища українського духовенства, зокрема, ніжинський протоієрей Максим Филимонович. Ще з 1659 року він розгорнув активну промосковську діяльність і царські власті належно оцінили його послуги. У травні 1661 року Филимоновича висвятили в Москві на єпископа Мефодія і призначили місцеблюстителем Київської митрополії. Це було відвертим втручанням у внутрішні справи української Церкви і викликало невдоволення вищого духовенства, ще більше загострило внутрішні суперечності в Гетьманщині.

Важливу роль у здійсненні політики царських властей в Україні відігравали прикази Посольський, Малоросійський, Розрядний і Таємних справ. Через ці установи та воєвод, що їм підпорядковувалися, Москва простежувала і тримала під контролем ситуацію в регіоні, намагалася спрямувати у потрібне політичне русло діяльність українського керівництва. Водночас, через прикази Україна поступово інтегрувалася до політичного простору Росії, втягувалася в систему її державного управління. Проявами цього процесу стали безпосередні зносини українців із Москвою згідно Переяславських статей 1659 року, заснування наприкінці 1662 року Малоросійського приказу, на розгляд якого передавалися численні справи, що були раніше у компетенції гетьманського уряду і, нарешті, спроба запровадження в Україні з 1666 року російської воєводсько-приказної системи.

3. Українсько-російські відносини у 1663-1668 рр.

Розглядаються стосунки між Військом Запорозьким і Москвою за Івана Брюховецького, чинники проросійського курсу гетьмана у 1663-1666 роках, його вплив на соціально-політичну ситуацію в регіоні, причини і хід антимосковського повстання 1668 року.

Здобувши булаву за допомогою Москви Брюховецький змушений був виконувати свої передвиборчі обіцянки і здійснювати відповідну політику. До цього спонукали його непопулярність в Україні та цілковита залежність від Росії, активна діяльність в інтересах останньої Мефодія. На Лівобережжі фактично встановилося двовладдя гетьмана і блюстителя Київської митрополії, який діяв за вказівками царських властей. Зв'язки між українською верхівкою та Москвою набули відверто субординаційного характеру. Водночас, постійне втручання єпископа у внутрішні справи Війська Запорозького і намагання контролювати гетьмана спричинили загострення стосунків між ними, що згодом переросло у відверту ворожнечу.

Під час переговорів із царськими уповноваженими у листопаді 1663 року в Батурині щодо нової союзної угоди, уряд Брюховецького, за відсутності Мефодія, виявився не таким поступливим, як очікувала Москва. Лише під тиском обставин, в умовах вторгнення на Лівобережну Україну короля Яна Казимира, гетьман підтвердив чинність договору 1659 року і підписав п'ять нових, так званих “Батуринських статей”, згідно попередніх домовленостей напередодні і після ради у Ніжині.

Провал польсько-литовського походу обернувся ще більшим укріпленням російських позицій у регіоні, тоді як Україна втратила цілком реальний шанс на об'єднання. Водночас, перебіг військової кампанії 1663-1665 рр. засвідчив небажання царського уряду продовжувати війну із Польщею за Правобережну Україну. Самостійні ж спроби Брюховецького опанувати її виявилися безуспішними.

У жовтні 1665 року під час візиту до російської столиці гетьман підписав Московські статті, що зводили автономію Війська Запорозького до рівня станової, змінюючи характер відносин між сторонами. Царський уряд вміло використовував у власних цілях соціально-політичні суперечності українського суспільства, протистояння Мефодія та Брюховецького. Так, в основі Московського договору лежали попередні політичні пропозиції Мефодія, групи старшин на чолі із київським полковником Василем Дворецьким, що прагнули послаблення влади гетьмана, і самого Брюховецького. Останній, намагаючись позбутися впливу єпископа, неодноразово просив надіслати митрополита із Москви.

У розділі детально висвітлюється процес реалізації в Україні Московських статей - прибуття нових воєвод і запровадження воєводсько-приказної системи, перепис населення та збір податків до царської казни, що розпочався наприкінці 1666 року, численні зловживання в цьому питанні російських урядовців. Всі ці обставини спричинили ускладнення загальної ситуації в регіоні, ріст невдоволення гетьманом і централізаторською політикою Росії як у козацькому середовищі, так і серед міщанства та поспільства. Повстання Переяславського полку в липні 1666 р. і бунт запорожців навесні 1667 року засвідчили розгортання антимосковського руху.

Вагомою причиною загострення відносин між двома сторонами була позиція царського уряду на переговорах із поляками, готовність Москви укласти мир, нехтуючи інтереси України. Це обумовлено було як складним внутрішнім становищем Росії (конфлікт між світською і духовною владою, що вилився у так звану “справу патріарха Никона”, економічна криза, падіння дисципліни у війську та масове дезертирство через голод і злидні тощо), так і діяльністю головного російського дипломата А.Ордин-Нащокіна - керівника Посольського, а з червня 1667 року і Малоросійського приказів. Простежується еволюція поглядів офіційної Москви на українське питання. Розкривається боротьба в її урядових колах між тими, хто прагнув продовження війни з Польщею за Україну до переможного кінця (князь Н. Одоєвський, бояри Б. Хитрово і А. Матвеєв) та головним прихильником негайного примирення з поляками, навіть ціною відмови від “черкас”, А. Ордин-Нащокіним. Підкреслюється негативна роль останнього в україно-російських взаєминах. Аналізуються умови Андрусівського перемир'я (січень 1667 р.) та Московського договору (грудень 1667 р.) між Польщею і Росією, акцентується увага на таємних переговорах Москви із правобережним гетьманом Петром Дорошенком щодо підданства царю.

Розкриваються обставини перебування на Великому Московському Соборі 1666-1667 рр. єпископів Мефодія та Лазаря Барановича, причини конфлікту київського місцеблюстителя із царськими властями і його відмови від проросійського курсу, чинники зміцнення при московському дворі позицій чернігівського єпископа.

Польсько-російські домовленості з їх відверто антиукраїнською спрямованістю, чутки про передачу полякам Києва та подвійна гра московської дипломатії спричинили кризу в українсько-російських відносинах, зміну зовнішньополітичного курсу Брюховецького і загальне антимосковське повстання на початку 1668 року. Перехопивши ініціативу, Петро Дорошенко об'єднує Україну під своєю булавою. З метою врегулювання ситуації царський уряд вдається до випробуваного вже засобу - посередництва вищого українського духовенства, надсилає грамоту із обіцянками повернення Війську Запорозькому “прав і вольностей”. Тим часом подальший розвиток подій у регіоні був несприятливим для української сторони. Ускладнення військово-політичного становища на Правобережжі, куди спішно довелося відбути Дорошенку, розгорнутий наступ російських військ, тиск промосковськи налаштованих старшин і активна посередницька діяльність на користь Росії Лазаря Барановича змусили наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного вступити у переговори із Москвою. В результаті вже на початку жовтня 1668 року Лівобережна Україна повернулася у підданство царя.

Висновки

промосковський брюховецький гетьманщина царський

У висновках підводяться підсумки дисертаційного дослідження:

- в історії українсько-російських відносин період 1659-1668 років став першим етапом на шляху політичної інтеграції Гетьманщини до Росії через обмеження автономії Козацької держави та втручання у її внутрішні справи.

- цей період яскраво продемонстрував різне бачення сторонами суті україно-російського союзу і перспектив розвитку своїх взаємовідносин. Як засвідчили Жердевські статті 1659 р. і наступна політика уряду Юрія Хмельницького та наказного гетьмана Якима Сомка, українська еліта у стосунках із Росією прагнула зберегти їх міждержавний характер, забезпечивши Війську Запорозькому широку політичну автономію. Основні владні повноваження мали зосереджуватися в руках гетьманських властей, а Москва виступала своєрідним гарантом збереження і розвитку української державності у ворожому оточенні. Царський же уряд дивився на Україну з позиції “збирання руських земель” та розширення своїх кордонів, бачив у ній зручний плацдарм для боротьби із Кримським ханством і Туреччиною.

- події жовтня 1659 р. під Переяславом і підписана там нова союзна угода засвідчили різку зміну політики Росії, яка взяла жорсткий курс на обмеження автономії Гетьманщини, її поступову інтеграцію до свого політичного та соціально-економічного простору. Відносини між двома сторонами втрачали характер міждержавних, автономія України обмежувалася до адміністративної.

- для досягнення своїх політичних цілей у регіоні Москва використовувала всі доступні методи - нав'язування договірних статей, що надавало її політиці в Україні законного вигляду, політичний шантаж, таємну дипломатію, підкупи, зміцнення і розширення своєї агентури, а також відверте втручання у внутрішні справи Війська Запорозького, зокрема, в процес гетьманських виборів.

- важливу роль у здійсненні політики царського уряду в Україні відігравали московські прикази Посольський, Малоросійський, Розрядний і Таємних справ, через які Москва зносилась із Гетьманщиною, контролювала військово-політичну ситуацію, координувала діяльність своїх воєвод. Водночас відбувався процес поступової підміни московськими установами функцій українських державних інституцій, поглинення останніх системою державного управління Росії.

- позиції Москви в Україні особливо зміцнилися за гетьманування Івана Брюховецького. Його проросійський курс, що знайшов своє відображення в першу чергу в Батуринських 1663 р. і Московських 1665 р. статтях, обумовили непопулярність в Україні і цілковита залежність від підтримки царських властей, діяльність на користь Росії опозиційних йому сил із середовища старшини та духовенства.

- утвердження московських позицій в Гетьманщині і здійснення царським урядом політики обмеження її автономії уможливлювала, головним чином, внутрішня ситуація в регіоні - розрізненість українського суспільства, що розділилося в своїх політичних уподобаннях між Польщею і Росією, боротьба за владу різних старшинських угруповань, кар'єризм і користолюбство окремих представників козацької верхівки та духовенства. Саме політичні ініціативи української сторони (єпископа Мефодія, Івана Брюховецького Василя Дворецького, та інших) лягли в основу Батуринських і Московських статей, сприяли централізаторському курсу царських властей.

Література

1. Документально-історичні пам'ятки доби Руїни в збірці Національного музею історії України // Нові дослідження пам'яток українського козацтва XVI-XVIII ст. - Київ, 1998. - Випуск 7. - С. 39-41.

2. Документи з історії українсько-російських відносин другої половини XVII ст. // Київська старовина. - 1999. - №3. - С. 146-155.

3. Лівобережна Україна у сфері впливу московської політики за наказного гетьмана Якима Сомка (1660-1663) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2003. - №1. - С. 119-126.

4. Документи із колекції Національного музею історії України про події на Україні наприкінці 1661 р. // Нові дослідження пам'яток українського козацтва XVI-XVIII ст. - Київ, 2003. - Випуск 12. - С. 249-252.

5. Промосковська політика гетьмана Івана Брюховецького 1663-1668 рр. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2003. - №5. - С. 146-154.

6. Україна в системі управління Росії (1659-1669 рр.) // Київська старовина. - 2004. - №3. - С. 18-29.

7. Книга Лазаря Барановича “Меч духовний” (1666 р.) у контексті україно-російських взаємин 60-х рр. ХVII ст. // Нові дослідження пам'яток українського козацтва XVI-XVIII ст. - Київ, 2004. - Випуск 13. - С. 343-346.

Размещено на Allbest.ru