Благодійна діяльність в культурі України в контексті вітчизняних і європейських традицій (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Соціально-економічні та політичні зміни кінця ХХ - початку ХХІ ст. зумовили необхідність відновлення традицій благодійництва в культурі України на засадах законності, гуманності, гласності, добровільності та самоврядування. Форми забезпечення культурного будівництва існують в суспільстві у вигляді як державних субсидій, так і самофінансування, що може здійснюватися на засадах комерційної і некомерційної підприємницької діяльності, коли доходи від реалізації продуктів культурного виробництва не розподіляються між учасниками виробництва, а повертаються цілковито на відтворення цього виробництва, сприяючи його розвитку. Важливим засобом підтримки культурницької діяльності виступає благодійництво, добровільна безкорислива пожертва громадянами та юридичними особами коштів чи майна на благородні суспільні потреби. Благодійна діяльність в галузі культури спрямована, в першу чергу, на забезпечення доступу всіх верств населення до культурних цінностей, надання допомоги талановитій молоді, охорону, збереження і примноження культурної та мистецької спадщини. Саме тому пошук оптимальних шляхів удосконалення та функціонування інструментів благодійництва, стимулювання громадської активності підприємців як найактивнішого прошарку суспільства в цьому процесі потребує наукового обґрунтування механізмів відродження і формування як приватнопідприємницької діяльності, так і благодійної традиції кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Різні форми приватної ініціативи та благодійництва в культурному будівництві віддавна привертали увагу соціологів, філософів, істориків (М. Бердяєва, В. Ключевського, М. Карамзіна, М. Грушевського, Д. Багалія, М. Костомарова). Фактори, що зумовили становлення благодійницької ментальності підприємницької верстви, розкриті в працях С. Гогеля, Й. Хейзінги, М. Вебера, Є. Лефевра, А. Гуревича, Р. Кристофанеллі. Вивчення приватної і громадської благодійності в Росії кінця ХІХ - початку ХХ здійснено П. Геогієвським, С. Гогелем, В. Дерюжинським, М. Дмітрієвим. Історичні тенденції підприємництва і меценатства висвітлені О. Хорьковою, а характеристика благодійності як соціального явища здійснена А. Свердловою. Меценатська діяльність російських купців розкрита П. Буришкіним.

Сучасні моделі недержавної підтримки культури, що ефективно діють в зарубіжних країнах і мають різноманітні форми, зумовлені національною специфікою різних культур, знайшли відображення в працях П. Козловські, Б. Гаврилишина, К. Егеверрі, Ж. Ріго, Д. Перрена.

Тенденції благодійництва і меценатства в українській культурі досліджував Ф. Ступак, приділяючи увагу, головним чином, аналізу діяльності благодійних товариств Києва другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Персонологічне вивчення меценатів Києва здійснили В. Ковалинський, І. Кравченко, А. Макаров, М. Слабошпицький. В сучасній історіографії активізувалось вивчення меценатської та підприємницької діяльності родини Терещенків в Україні (О. Ткаченко, О. Доник) та Г.Галагана (Т. Ткаченко). Основні напрями благодійної діяльності земств виявлені К. Шиховим, а характерні риси меценатства православної церкви у Харківській єпархії обгрунтовані О.Кравченко. Особливого значення набувають праці тих дослідників, які в ході історичного аналізу активізували увагу до типізації історичних форм благодійності в Україні, включаючи її до загально історичного контексту (М. Дмітрієнко і О. Ясь, А. Луценко, В. Ковалинський, М. Слабошпицький). Наявність різнобічних наукових підходів до вивчення видів та напрямів благодійництва, засобів його розвитку потребує спеціального дослідження українського благодійництва в контексті вітчизняних і зарубіжних традицій та їх впливу на благодійну діяльність в культурі України кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Оскільки комплексне вивчення благодійної діяльності в сфері культури сучасної України не проводилось, це і зумовило вибір теми нашого дослідження.

Мета дослідження: з'ясувати стан благодійної діяльності в Україні в період незалежності, її особливості в контексті вітчизняних і європейських традицій.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- проаналізувати історіографію та джерельну базу дослідження;

- уточнити ключові поняття дослідження (благодійництво, меценатство, спонсорство);

- на основі історико-порівняльного аналізу традицій західноєвропейського, російського й українського благодійництв виявити особливості в сфері культури українських традицій благодійництва;

- дослідити сучасні зарубіжні моделі недержавної підтримки культури та можливостей їх запровадження в українському благодійництві.

1. Історіографія та джерельна база дослідження

Проаналізовано історіографію та опрацьовано джерельну базу дослідження, йдеться про недостатню розробленість понятійного апарату.

Відомості про ранні форми громадської і приватної благодійності у греко-римській античності виявлені в працях Плутарха, а також Б. Браво, Е. Вінчицької та К. Страшкевича, Ф. Кессіді, І .Нахова, Я. Силаді, К. Поппер, Я. Парандовського, які вивчали різні аспекти культури стародавньої Греції та Риму. Становлення в Західній Європі благодійницької ментальності підприємницької верстви часів Cередньовіччя та Відродження певною мірою висвітлено в творах Данте Алігієрі, Ф. Петрарки, Леонардо да Вінчи, Мікеланджело, а також працях Р. Кристофанеллі, Й. Хейзінги, М. Вебера, Є. Лефевра, А. Гуревича.

Проблема благодійності як предмет наукових досліджень і широкого громадського обговорення постала в Російській імперії, до складу якої входила частина українських земель, з другої половини ХІХ ст., що було зумовлено активним розвитком ринкових відносин і формуванням підприємницького прошарку, який брав активну участь у суспільно-політичному та культурному житті, а матеріально-фінансові кошти, певною мірою, спрямовував на благодійну діяльність. В історичних дослідженнях загального характеру (В. Ключевський, М. Карамзін та В. Френкель) автори прагнули до визначення понять “благодійність” та “милосердя”, а також до характеристики основних завдань. Християнська доброчинність висвітлювалась у працях І. Андрієвського, О. Вертеловського, Л. Петрова, П. Авраменко. Організацію громадської опіки як виду благодійної діяльності в Російській імперії кінця ХІХ початку ХХ ст. вивчали В. Картамишев, Є. Максимов, К. Побєдоносцев, які визначали основні завдання, джерела фінансування, форми допомоги. У дослідженнях М. Воскобойнікова, П. Георгієвського, С. Гогеля, В. Дерюжинського, М. Дмитрієва висвітлено формування системи захисту населення від пауперизму, використовуючи благодійну допомогу. Їхні праці засвідчили, що благодійність усвідомлювалась у Російській імперії як рятівний інструмент послаблення суспільної напруги. В працях науковців кінця ХІХ - початку ХХ ст. закладено підвалини як для розробки практичних завдань благодійної діяльності в Російській імперії, так і для дослідження загальних проблем благодійництва, яке дослідниками П. Георгієвським, С. Гогелем, В. Дерюжинським, Г. Д'Оссонвілем розглядалось як добровільна безкорислива пожертва фізичних або юридичних осіб у вигляді матеріальної, фінансової, організаційної чи іншої допомоги.

Національні традиції благодійності представників різних соціальних груп населення (гетьмани, козацька старшина, заможні козаки, національна інтелігенція), певною мірою, висвітлено В. Антоновичем, М. Грушевським, Д. Багалієм, М. Костомаровим, Д. Яворницьким. Українські історики В. Василенко, М. Сумцов, П. Єфименко дослідили благодійну діяльність у закладах соціальної опіки.

Після перемога більшовизму благодійна діяльність була затаврована з позицій марксизму-ленінізму як атрибут експлуататорських суспільств, а благодійництво в радянській науці стало об'єктом ідеологічного розвінчування, а не предметом наукових досліджень. Таким чином, вітчизняна наукова рефлексія щодо національних і світових форм благодійної діяльності, започаткована наприкінці ХІХ та початку ХХ ст., в умовах тоталітаризму залишалась поза увагою дослідників. Як справедливо зазначили українські історики М. Дмітрієнко і О. Ясь ”благодійність була визнана соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства, і у системі радянського тоталітаризму благодійності не знайшлося місця ні в енциклопедіях, ні в суспільному житті”. Варто зазначити, що в енциклопедіях універсального характеру ,зокрема 1- му і 2-му виданнях Великої радянської енциклопедії, термін “благодійність” вживався і тлумачився як негативне явище, притаманне буржуазній культурі й чуже культурі соціалістичній. Але з 80-х років ХХ ст. в СРСР пробуджується інтерес до благодійництва як соціокультурного явища, про що свідчить видання праць М. Карамзіна, присвячених традиціям російського (як „загальноросійського”) благодійництва, або таких, в яких розглядаються окремі види благодійництва в Росії - „Москва купецька” П. Буришкіна, “Колекціонери та меценати в Росіі” А. Боханова, також праці О. Хорькової, яка досліджувала історію підприємництва і меценатства в Росії, та А. Свердлової, яка виявила соціально-економічні, соціально-культурні, соціально-релігійні та соціально-політичні передумови благодійництва Росії.

У сучасній українській історіографії спостерігається активізація дослідження благодійництва та благодійної діяльності, прагнення розглядати її в контексті загальноісторичного процесу. Так, у працях Ф. Ступака на новій джерельній базі реконструйовано історію та виявлено основні напрями діяльності як благодійних товариств Києва в цілому, так і київських медичних товариств, що діяли від другої половини ХІХ до початку ХХ ст. і залишались поза увагою дослідників. У той же час важко погодитись з думкою автора, що “благодійність кінця ХІХ - початку ХХ століття набула розмаху, який, за визнанням сучасників, перевершив усі сподівання..., стала невід'ємним атрибутом громадянського суспільства, частиною суспільної свідомості”, оскільки тогочасна Російська імперія, до складу якої входила Україна, не була громадянським суспільством, а філантропічні установи в Російській імперії були підвідомчі Міністерству внутрішніх справ, Відомству православного сповідання і військового духовенства, Військовому міністерству, Міністерству юстиції, Міністерству імператорського двору тощо, які не ставили за мету підтримки української культури. Як засвідчило дослідження, за роки незалежності в Україні з'явилося чимало праць, присвячених історичним постатям визначних благодійників - Івану Мазепі (О. Оглоблин), Василю Симиренку (І. Кравченко), Костянтину Острожському (В. Ульяновський), Харитоненків (Т. Скибицька, Д. Григор'єва, І. Мудрика, Л. Даниленка), а також меценатам Києва (В. Ковалинський), українським меценатам (М. Слабошпицький, Ю. Хорунжий). Окремі аспекти благодійництва й меценатства як фактора київської культурної традиції висвітлені в “Малій енциклопедії київської старовини” А. Макарова. Значний фактичний матеріал з історії благодійної діяльності братств містять історичні розвідки Ф. Лебединцева, а також А. Луценка, в яких йдеться про благодійну діяльністю української еліти в 1569-1649 рр. Окремі періоди історії вітчизняного благодійництва як атрибута громадянського суспільства досліджували М. Дмитрієнко і О. Ясь, Р. Аперсян, В. Ярх.

В українській історичній науці спостерігається прагнення до наукової об'єктивності і комплексного аналізу феномена так званого „родинного благодійництва” в історії України в дисертаційних дослідженнях, зокрема присвячених вивченню життєвого шляху та благодійної діяльності цукропромисловців Терещенків. Так, О. Ткаченко на конкретних прикладах висвітлив різні аспекти підприємницької та меценатської діяльності родини Терещенків в Україні, а О. Донік прослідкував діяльність членів родини Терещенків як фундаторів навчальних закладів різних рівнів, проаналізував їхній внесок у розвиток музейної справи та української культури. Т.Ткаченко виявила основні напрями громадської та благодійної діяльності родини Г. Галагана, з'ясувала чинники, що активізували цю діяльність. Окремі аспекти регіонального благодійництва висвітлено К. Шиховим, який простежив організацію земської добродійності на Катеринославщині у 1866 - 1913 рр., Т.Курінною, яка показала особливості благодійності на Середньому Подніпров'ї з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. та С. Поляруша про особливості становлення, напрями діяльності органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні у 1775-1918 рр. О. Кравченко розглянула благодійну діяльність православної церкви у Харківській єпархії. В роботі А. Нарадька йдеться про тенденції благодійності у розвитку освіти в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст., а Т. Ніколаєва дослідила внесок підприємців в освітньо-культурний розвиток України останньої третини ХІХ - початок ХХ ст.

Важливими для дослідження були праці О. Гриценко, М. Стріхи та Г. Нечая, які розглядали доброчинні фундації як механізм підтримки культури та здійснили короткий історичний огляд культурної політики України, а також висвітлили зарубіжні форми і моделі благодійництва, а В. Діброва зробив спробу узагальнити діяльність міжнародного фонду “Відродження” в Україні. В той же час намагання теоретичного обґрунтування необхідності перенесення зарубіжного досвіду на вітчизняний грунт не завжди є переконливим.

У дисертаційній роботі використано праці вітчизняних ( В. Сікора, І. Дзюба, М. Поплавський.) і зарубіжних (К. Бодо, Е. Лефевр, П. Козловські, П. Палумбо, А. Ріу) дослідників, присвячених аналізу сучасних форм благодійної діяльності в Україні, Західній Європі, США й Росії, а також політичних, економічних, морально-етичних та інших факторів, що забезпечували ефективність різних моделей благодійництва й меценатства.

У працях, присвячених загальним питанням європейської культури, певною мірою розглядається еволюція благодійництва у Західній Європі („Вибрані життєписи” Плутарха, „Відкрите суспільство та його вороги” К. Поппера, „Осінь Середньовіччя” Й. Хейзінги, „Історія інквізиції” Г.-Ч. Лі, „Протестантська етика і дух капіталізму” М. Вебера, „Середньовічний купець” А. Гуревича.), що уможливлює порівняння традицій благодійної діяльності в Україні й Західній Європі.

Проведений аналіз літератури за темою дослідження і вивчення феномену благодійництва в сфері культури засвідчив, що нинішній етап дослідження історичних та теоретичних аспектів благодійної діяльності можна умовно визначити, як стан нагромадження фактів та спробу їх наукового осмислення.

Історіографічний огляд засвідчив, що, не зважаючи на розробки окремих аспектів благодійної діяльності в культурі України кінця ХХ - початку ХХІ ст. в контексті вітчизняних та європейських традицій, ця проблема не була предметом спеціального дослідження, але потребує вивчення.

Джерельну базу становлять документи Центрального державного архіву громадських організацій України, Архіву Міністерства культури та туризму України, статути та звіти, що містять загальні принципи устрою міжнародних благодійних фондів і товариств, напрями їх діяльності, правила вступу, обсяги благодійної допомоги, а також інші документи Українського фонду культури, Фонду сприяння розвитку мистецтв, Громадського фонду Святого Андрія Первозванного, Ліги українських меценатів, Благодійного фонду ім. С. Прокоф'єва, Фонду допомоги юним піаністам ім. В. Крайнєва, Міжнародного благодійного фонду юних піаністів пам`яті В. Горовиця, Міжнародного громадського благодійного фонду “Мистецьке Березілля”, Фонду ім. Т. Шевченка, Всеукраїнського фонду відродження видатних пам'яток історико-культурної спадщини ім. О. Гончара, Ліги меценатів. "Відродження", “Британської Ради в Україні”, ”Хай світ пізнає Україну”, ”Смолоскипу”, Культурно-просвітницького молодіжного благодійного центру ”Торнадо”, Фонду духовного відродження ім. Митрополита Шептицького, благодійного фонду “ХХІ век” та інших благодійних організацій гуманітарного та культурно-релігійного спрямування.

Було опрацьовано офіційні документи і матеріали “Основи законодавства України про культуру”, Закон України „Про благодійництво та благодійні організації”(1997р. із змінами і доповненнями 2002р.), “Державна програма розвитку культури на період до 2007 року” (2003), що становлять законодавчу базу благодійництва, законодавчо закріплюють основні засади та напрями благодійництва і благодійної діяльності, забезпечують організаційно-правове регулювання та матеріально-фінансовий стан благодійної діяльності, державної та міжнародної благодійної діяльності, а також упорядкуванню фундаментальних понять, подальшому розвитку спеціальної терміносистеми благодійництва.

Опрацьовано також довідкові статистичні збірники “Статистичний щорічник України” (2000 - 2005) Державного комітету статистики України, в яких подано облік та кількісна характеристика благодійних організацій в культурній сфері.

Досліджувались праці вітчизняних і зарубіжних філософів, істориків, істориків мистецтва і культури, культурологів з проблем благодійної діяльності на зламі століть в Україні та поза її межами.

Необхідну групу джерел становила періодична преса кінця ХХ- початку ХХІ ст., на сторінках якої вміщено значний фактичний матеріал про благодійну діяльність в галузі культури - “Пам'ятки України”, “Бизнес и банки”, “Економіка України”, “Кур'єр Кривбасу”, “Новий маркетинг”, “ Київська старовина”, “Пам'ять століть”, “Международная жизнь”, “Закон і бізнес”, “Голос України”, “Українська культура”, “Культура і життя”, “Рух Прес”.

Отже, для написання дисертації залучено репрезентативну джерельну базу, що дозволяє достовірно розкрити проблему благодійної діяльності в культурі України кінця ХХ - початку ХХІ ст. в контексті вітчизняних і європейських традицій.

2. Еволюція благодійницьких традицій Західної Європи, Росії та України

Проаналізовано основні напрями становлення західноєвропейського благодійництва (епохи античності, Середньовіччя, Відродження) і формування благодійницької ментальності західноєвропейської підприємницької верстви, благодійну діяльність в Росії (середини ХУІ - початку ХХ ст.) та розвиток благодійницької ментальності російських підприємців, а також благодійництва в Україні як соціального явища в контексті традицій національної культури (від Київської Русі до 1917-го року).

Встановлено, що культура західноєвропейського благодійництва має довготривалу, складну й безперервну історію, вивчення якої в Україні тільки розпочинається. Благодійну діяльність в античній Греції, що була колискою західноєвропейської цивілізації, стимулювало утвердження приватної власності, забезпечене відповідною системою політичних, правових і соціокультурних інститутів. Моральна й матеріальна відповідальність за стан культури належала до пріоритетних засадничих чинників, про що свідчить Афінське (Солонове) законодавство, яке закріпило пряму пропорційну залежність між мірою цієї відповідальності й соціальним та майновим станом громадянина, що було однією з базових засад давньогрецького громадянського суспільства та його демократичного життєустрою і забезпечувало розквіт античних полісів та вплинуло на формування західноєвропейської культури.

У добу римської античності, завдяки благодійній діяльності римського патриція Гая Цильнія Мецената, сформувався соціокультурний феномен меценатства, сенс якого не зводився лише до практики приватного благодійництва в сфері культури, а був певним способом суспільних відносин між благодійником і митцями, видом культурної діяльності, у якій реалізовувалася життєва й мистецька позиція мецената. Цей досвід благодійництва, уславлений в одах Горація, став культурним набутком людства.

В епоху Середньовіччя створювалися інституції благодійного характеру - шпиталі, притулки, навчальні заклади, монастирі тощо. Благодійництвом займалися і середньовічні цехи, допомагаючи майстрам-цеховикам, які з тих чи інших причин втратили працездатність, а також удовам і сиротам у випадках смерті годувальників. За доби пізнього Середньовіччя в ментальності західноєвропейської людини відбулись значні трансформації, пов'язані з визнанням праведності багатства, доти активно заперечуваного церквою. У соціальному й культурному житті з'являються купці, підприємці, а також промисловці, які ставали благодійниками і здійснювали благодійну діяльність.

У часи гуманізму, коли активно відроджувались цінності античної культури, поновилась як суспільна цінність і практика меценатства, а також антична традиція співучасті заможних міських верств у культурно-мистецькому процесі, моральна й матеріальна відповідальність їх за стан культурно-мистецької сфери. Додатковим емоційним заохоченням благодійництва в добу гуманізму була так звана “ренесансна меланхолія” - суспільний настрій непевності, розчарування, страху. Це позначилось на світовідчутті і свідомості головних суб'єктів благодійництва, зокрема, міській патриціанській верхівці, внаслідок соціально-економічних і політичних криз, сприйнятих і трактованих, як знаки Божого гніву та спонука до праведності. Основні засади благодійницької ментальності західноєвропейського громадянина були сформовані в добу Ренесансу. Процеси цього формування відбувались насамперед в міському середовищі, до якого належали заможні купці, підприємці, промисловці, - представники тієї соціальної верстви, яка вирішально впливала на поступ благодійництва в Західній Європі з часів “осені Середньовіччя” до наших днів.

Благодійництво як соціальне явище в Росії помітно відрізнялося від західноєвропейського. На формування його специфічних рис істотно вплинула панівна ідеологія російського абсолютизму, що базувалася на необмеженому праві карати й милувати. На відміну від Західної Європи, в Росії не відбулось моральної реабілітації багатства, що позначилось на мотивації благодійницьких практик та ґенезі благодійницької ментальності різних соціальних верств, зокрема, підприємців, промисловців та купців. Благодійна діяльність в Росії, на відміну від західноєвропейських країн, де з ХVІІ ст. існувало її законодавче забезпечення, базувалася лише на морально-етичних засадах. Між соціальними верствами російських і західноєвропейських підприємців, як засвідчило дослідження, існували суттєві відмінності. Російське купецтво вийшло на авансцену суспільного життя значно пізніше, ніж західноєвропейське (лише у другій половині ХІХ ст.) і не посіло в суспільстві позицій, що їх західноєвропейські підприємці вибороли ще в добу Відродження, потіснивши аристократію. Крім того, підприємницька верства Росії мала відмінну від західноєвропейської соціальну природу, формуючись переважно не з міських громадян, а з селян, які дістали волю внаслідок відміни кріпацтва.

Специфіка історико-культурного розвитку України зумовила формування національних традиції благодійної діяльності, позначених своєрідністю, навіть унікальністю (козацьке благодійництво) та більшою чи меншою асинхронністю стосовно західноєвропейських та російських. Спектр благодійницьких практик в українській культурі був досить широкий і включав такі види: народні, успадковані з дохристиянських часів; княжі (державні) й церковні з часів прийняття християнства у Київській Русі; гетьманські (державні і приватні), козацькі і міщанські (громадські і приватні), - в епоху козацької держави й гетьманщини; купецько-підприємницькі (громадські і приватні), - після відміни в Російській імперії кріпацтва.

Питома вага купецько-підприємницької верстви в історії національного благодійництва була значно нижчою, ніж у західноєвропейській і російській, що зумовлювало і своєрідність української благодійницької ментальності, сформованої переважно на засадах народної (дохристиянської) та християнської моралі, козацького демократизму та міщанського (не патриціанського) корпоратизму. Багатовікові, неперервні навіть у кризові періоди історії (Руїна, демонтування структур державності в лоні Російської імперії, Польщі, Австрії) національні традиції благодійної діяльності мали свої базові цінності й апробовані практики, котрі варті подальшого осмислення й актуалізації. Врахування цих традиційних практик і цінностей сприятиме створенню необхідних передумов вибору вітчизняних культурних стратегій.

3. Благодійництво у контексті сучасної культурної політики України

Проаналізовано зарубіжний досвід недержавної підтримки культури, основні тенденції розвитку благодійної діяльності в Україні та сучасні форми благодійництва й меценатства, а також соціокультурні передумови їх запровадження.

Сучасні моделі недержавної підтримки культури, що ефективно діють у розвинутих країнах Західної Європи і США, мають різноманітні форми, зумовлені національною специфікою різних культур. Якщо у США більшість коштів, спрямованих на культуру, належить приватному капіталу, то у Франції „єдиним спонсором” донедавна вважалась держава, а в Британії культивується модель змішаного, державно-громадського фінансування культури, відома як „принцип простягнутої руки”. Недержавна підтримка культури запроваджена також в Іспанії, Німеччині, Італії та інших країнах Заходу.

Найбільш поширені моделі недержавної підтримки культури, чинні та дієві за кордоном (спонсорство, меценатство та благодійність) можуть використовуватись в нашій країні, але з урахуванням української специфіки національно-культурного розвитку й сьогоденних соціокультурних умов. Моделі недержавної підтримки культури потребують обґрунтування та законодавчого забезпечення з урахуванням зарубіжного досвіду і базуючись на національних традиціях. Оскільки присутність України в контексті європейської культурної еволюції є історичною реальністю, що все глибше усвідомлюється й актуалізується, вирізняються особливість і унікальність національної історії та „неспівпадання” певних соціокультурних феноменів, пріоритетів і цінностей української культури із західноєвропейськими. Соціальні й ментальні характеристики провідних верств, насамперед, підприємницької, котра в Західній Європі, США та інших демократичних країнах світу є суб'єктом благодійної діяльності, переживають період становлення в Україні. Якщо в Західній Європі спостерігається активне руйнування бар'єрів між світом бізнесу і світом культури, то в Україні, що переживає складний період становлення великого, середнього й малого бізнесу, такі бар'єри ще тільки-но зводяться і зруйнування їх лише патріотичною риторикою, апелюванням до національної свідомості „грошових мішків” і „гаманців” становить складний і довготривалий процес.

Однією із специфічних ознак сучасної історії України є неврегульованість стосунків між культурою і молодою суверенною державою. Незацікавленість і байдужість держави до культури стала, на нашу думку, шоком для патріотичної інтелігенції, котра доклала найбільше зусиль у боротьбі за створення цієї держави. Варто наголосити, що в стосунках між культурою та державою поки що триває процес відмежування, переважають слабкі й безсистемні спроби нової (часто - за старими радянськими рецептами) інтеграції. У процесах соціокультурного структурування України домінують сьогодні тенденції автономізації трьох сфер - держави, бізнесу й культури. Від того, в яких моделях встановляться ці величини, залежить вибір пріоритетних технологій благодійної діяльності.

Вирішуючи проблему оптимізації благодійної діяльності в сфері культури, російські теоретики „третього сектора” суспільного виробництва найчастіше апелюють до національної благодійницької ментальності й потужної російської традиції підприємницького благодійництва й меценатства, що сформувалася в другій половині ХІХ ст.. Відсутністю аналогічних ментальних передумов пояснюється і незадовільний стан у сфері благодійності й меценатства в сучасній Росії. Соціальна й ментальна база сучасного російського підприємництва суттєво відрізняється від традиційної. Кадри сучасного російського бізнесу формуються з кримінальних і напівкримінальних елементів, колишніх партійних, радянських і комсомольських функціонерів, людей із досвідом роботи в бухгалтеріях, сферах торгівлі, обслуговування, різного роду авантюристів, шахраїв тощо. Як наслідок, поряд із філантропічною риторикою, в російській науковій літературі та ЗМІ педалюються приземлені мотиви благодійної діяльності, такі, як престижність, комерційний розрахунок, - себто, моральний і матеріальний зиск.

Соціокультурні передумови створеної благодійної інфраструктури в Україні й Росії виявляються як схожими, так і принципово відмінними факторами. До спільних належить, насамперед, соціальна база підприємства. До відмінних - слабкість на українському ґрунті патріотичних мотивацій, що пояснюється усвідомленням національної культури як меншовартісної порівняно з імперською.

Реальність соціокультурної ситуації в Україні полягає в тому, що українська культура, на відміну від російської, змагається нині за своє виживання перед загрозою перетворення на музейну, етнографічно-побутову. Зусилля українського суспільства і держави мали б спрямовуватись на культурне виховання підприємця-мецената, який у віддаленому майбутньому стане не тільки зацікавленим фінансовим донором культурно-мистецького процесу, а й безпосереднім його учасником та організатором. Цьому перешкоджає слабкість, невизначеність, непрестижність національних підприємницьких (і пов'язаних з ними благодійницьких і меценатських) традицій, що незрідка усвідомлюється і артикулюється не тільки на побутовому рівні, як „розчиненість” національних традицій у „загальноросійських”. Таким чином, дослідження соціокультурних чинників благодійництва й меценатства у Росії сприяє виокремленню, осмисленню і актуалізації відповідних українських традицій.

Досвід розвинутих країн Заходу засвідчив, що прилучення приватного капіталу до благодійного фінансування культурно-мистецької сфери не є стихійним процесом, а регулюються державною політикою, що спирається на системні наукові дослідження проблеми благодійності. Враховуючи позитивний характер цього досвіду, Україна виробила вітчизняні засади благодійництва та благодійної діяльності, що знайшли законодавче закріплення і можуть бути використані в державній культурній політиці.

Висновки

благодійницький зарубіжний соціокультурний ментальний

Висновки узагальнюють основні підсумки дисертаційного дослідження.

1. Історіографічний аналіз засвідчив, що проблеми благодійної діяльності в культурі України кінця ХХ - початку ХХІ ст. в контексті вітчизняних і європейських традицій у наукових працях ще недостатньо глибоко та всебічно розкриті. Лише в останніх роках з'явились дослідження українських та зарубіжних авторів, в яких на новій джерельній базі висвітлено суперечливе історичне явище, яким було благодійництво та благодійна діяльність. В той же час слід визначити, що в українській культурології поки що відсутні праці, присвячені традиції західноєвропейського й російського благодійництва. Це, певною мірою, ускладнює системний аналіз вітчизняних традицій, що формувалися не ізольовано, а під безпосереднім впливом європейського Заходу і російського Сходу. Встановлено, що наявна джерельна база загалом достатня для комплексного дослідження і представлена різноманітними групами джерел.

2. Аналіз базових понять дослідження засвідчив про розвиток терміносистеми благодійництва. У визначенні фундаментальних базових понять суттєва роль належала Закону України “Про благодійництво та благодійні організації” (1997), в якому основні терміни ”благодійництво”, ”спонсорство” та “меценатство” отримали чітке тлумачення. В той же час деякі дефініції порушують межі понять, а деякі терміни продовжують носити дискусійний характер, тому термінологічні дослідження в галузі благодійництва, розробка термінологічних стандартів можуть перетворитися на важливий напрям історії і теорії культури, культурології. Зокрема, юридичний зміст поняття „меценатство”, визначений у Законі, певною мірою суперечить його історичній сутності, оскільки меценатство існувало як специфічна форми благодійної діяльності у культурно-мистецькій сфері, причому не обов'язково безкорисливої. Меценатство в названому документі визначається, як „добровільна безкорислива діяльність фізичних осіб у матеріальній, фінансовій та іншій підтримці набувачів благодійної допомоги”. Виходячи з цього, благодійна діяльність римського патриція Гая Цильнія Мецената, ім'я якого уславлювали поети Вергілій і Горацій, підносячи його громадсько-політичний престиж, що традиційно вважалась як меценатство, згідно із Законом, змінює соціальну спрямованість і переходить до розряду спонсорів, оскільки спонсорством є „добровільна безприбуткова участь фізичних та юридичних осіб у матеріальній підтримці благодійної діяльності з метою популяризації винятково свого імені (назви, торгової марки)”. Так само спонсорством, а не меценатством постає благодійницька діяльність родини Терещенків, яка винагороджувалася в Російській імперії орденами й користувалась урядовою підтримкою, що сприяло утвердженню престижу, а також сприяло розвитку родинного бізнесу. Благодійництво є невід'ємним атрибутом громадянського суспільства, а благодійна діяльність здійснюється “на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і вільності прав її учасників, добровільності та самоврядування”.

3. Пройшовши довготривалий шлях історичного розвитку, зазнавши потужних позитивних і негативних іншокультурних впливів, українська культура сформувала унікальну ідентичність, що властива для всіх її видів, процесів, форм і, зокрема, благодійницьких та меценатських практик. Лише у світлі традицій, у широкому історичному аспекті, враховуючи своєрідність і специфіку перебігу в Україні соціокультурних процесів, можемо оцінювати благодійні практики сьогодення та робити висновки про перспективність тих чи інших чинних і потенційних моделей. Отже, проблема благодійності й меценатства може мати конструктивне розв'язання лише з урахуванням широкого спектру політичних, економічних, соціальних проблем, що включають етнокультурні та ментальні аспекти. Динаміку творення благодійницької інфраструктури доцільно оцінювати не лише за формально-статистичними показниками (кількість діючих благодійних установ, обсяги їхньої фінансової та іншої допомоги тощо), а й за змістом: які саме культурно-мистецькі проекти підтримує та чи інша благодійна установа, отже, яку ідеологію та які форми благодійної діяльності вона запроваджує в Україні.

4. Результатом історико-порівняльного аналізу стало окреслення як спеціального, так і відмінного у благодійних традиціях України та Західної Європи і Росії, що пояснюється своєрідністю історичного розвитку України, довготривалими періодами бездержавного існування. Зокрема, нами виявлено, що частка купецько - підприємницької верстви в історії української благодійності значно нижча, ніж у західноєвропейській і російській. Це зумовило своєрідність національної благодійницької ментальності, сформованої переважно на ґрунті базових цінностей традиційної етнокультури, християнської моралі, козацького демократизму та міщанського (не патриціанського) корпоративізму.

5. У творенні сучасної благодійницької інфраструктури задіяні, окрім державних чинників, бізнесових структур, громадських організацій і приватних осіб, ще й фактори ціннісних орієнтацій української культури та відповідні (перервані та неперервні) традиції. Сприятлива для розвитку благодійної та меценатської діяльності соціокультурна ситуація не в останню чергу визначається і регулюється цими фундаментальними чинниками, що здебільшого не враховуються при формуванні сьогоденної економічної та культурної політики.

6. Формування сучасної благодійницької інфраструктури (“третього сектора”) не звільняє державу від відповідальності за долю національної культури. Благодійництво не замінює державний протекціонізм, як переконливо свідчить досвід розвинених країн, - США, Британії, Франції, ФРН, Італії. Роль держави є пріоритетною і вирішальною особливо в перехідний період, коли в обставинах системної кризи відбувається глибинне трансформування макро- і мікроструктури культурно-мистецької сфери. Досліджений національний досвід та досвід інших країн, що після розпаду СРСР і руйнації “соціалістичного табору” обрали демократичний і ринковий шлях розвитку, переконує, що некритичні запозичення в соціокультурній сфері обертаються лише деструкцією, масштабними провалами й великими та марними затратами коштів, часу і ресурсів. Спираючись на власний історичний досвід, враховуючи національну етнокультурну і цивілізаційну специфіку та використовуючи готові моделі, успішно апробовані в різних країнах, Україна повинна створювати власні ефективні моделі й технології благодійної діяльності, які не суперечать природі національної культури.

7. Вибір дійових стратегій державної культурної політики в розбудові „третього сектора” суспільного виробництва можливий лише на базі системних теоретичних досліджень з історії та теорії благодійності. Ініціатором і замовником програми таких досліджень має стати Міністерство культури і туризму України.

Література

1. Колосова Н.А. Класичні практики європейського благодійництва і меценатства (від античності до епохи Ренесансу) // Питання культурології: Зб. наук. праць. - К.: КНУКіМ, 2002. - Вип. 18. - С. 14 - 21.

2. Колосова Н.А. Соціокультурні чинники благодійництва й меценатства у Росії на тлі українських реалій // Питання культурології: Зб. наук. праць. - К.: КНУКіМ, 2003. - Вип. 19. - С.41 - 50.

3. Колосова Н.А. Благодійництво і меценатство та соціокультурні передумови їх зародження в Україні (історичний аспект) // Вісник ДАКККіМ. - К.:, 2003. - Вип. 1. - С.130 - 137.

4. Колосова Н.А. Генезис благодійної діяльності в Україні // Культура і мистецтво у сучасному світі: Наук. записки КНУКіМ - К.: КНУКіМ, 2005. - Вип. 6. - С. 41 - 46.

5. Михайловська Н.А. Благодійництво як соціокультурна проблема // Культура і сучасність: Альманах. - К.: ДАКККіМ, 2002. -№ 1. - С. 73 - 78.

6. Колосова Н.А. Національна специфіка соціокультурних процесів у перехідний період // Вісник книжкової палати. - К., 2003. - № 2. - С. 47 - 51.

7. Михайловська Н.А. До питання організації благодійництва в сучасному розвитку України // Молодь у сучасному світі: Морально-етичні та культурологічні виміри: Матер. міжнар. наук.-практ. конфер. (Київ, червень 2001 р.)- К.:МІЛП, 2001. - С. 159 - 160.

8. Колосова Н.А. Національні особливості соціокультурних процесів в Україні // Зб. наук. праць / НДІ українознавства. - К.: Міленіум, 2004. - С. 216 - 219.

Размещено на Allbest.ru