Персональний склад та генеалогія української козацької старшини (1648-1782 рр.)

Після перемоги запорожців на раді в 1663 р. січове угруповання змогло контролювати територію лівобережних полків. На прикладі Переяславського показано реформування цього полку з метою підриву впливу місцевих козацько-старшинських родин. Якщо умовна загальна чисельність полку після реформування його в 1663 р. взяти чисельність 1649 р. за сотнями, які тепер до нього ввійшли - 4802 козаків, то 12 % складали козаки колишнього Канівського полку, 8,8 % - Черкаського, 17,2 % - Кропивненського. Таким чином 38 % новоутвореного Переяславського полку складали козаки не цього полку.

За Брюховецького зафіксовано 199 старшин з 186 родин. Із 12 родин, які мали по кілька представників на старшинських урядах у попередній період на керівних посадах фіксуються лише три - Дворецьких, Донців, Бурих. Із 141 родин, які зафіксовані з прізвищами повернули уряди 13 родин ( 9,2 %), зберегли 56 ( 39,7 %), нові 72 ( 51 %), не фіксуються 137 на Лівобережжі .

Внаслідок приходу до влади Брюховецького з реєстру старшин зникли прізвища Аврамовичів, Бистрицьких, Велигорських, Войтенків, Войцеховичів, Вороб'їв, Ворон, Гаркуш, Золотаренків, Зражевських, Калющенків, Канівців, Ковтуновичів, Коханенків, Красовських, Кваш, Мурав'їв, Панкевичів, Пирських, Подобайл, Рубанів, Себастьяновіч, Слободецьких, Сомків, Третяків, Шацьких, Щуровських та інших, які були головною опорою керівників двох найвпливовіших груп. Серед тих, хто очолив козацькі полки й сотні були представники старовинних січових родів: Скидани, Острянини, Омельницькі, Обіди, Надточії, Гнилозубенки, Витязенки, Безбожні, Барабаші, Шваченки, Чепіги, Щербаки, Щербини. Цей запорізький кадровий кістяк був доповнений висуванцями з місцевих антисомківських й антизолотаренківських груп, а саме: Полуботками, Постоленками, Свічками, Ситинськими, Сичами, Корнелевичами, Туранськими. Як і за часів Богдана Хмельницького, на старшинських урядах продовжували бути 19 козаків (9,5 %).

Розглядаючи частку козацької старшини Правобережжя (1665 р. - кінець ХVII ст.), першочергова увага надається родині Дорошенків та їх родичів Кононовичів-Посудевських, Яненків, Мовчанів, Гамалій, Лисиць, Голуховських, Холош, Тарасенків, Половців. Доведено, що П.Дорошенку вдалося об'єднати як колишніх виговців, так і хмельниченків.

Підсумовано свідчення щодо реєстру полковників Правобережжя за період 1648-1676 рр. Є згадки про 19 повних полковників брацлавських, з яких Михайло Зеленський обирався чотири, Коваленко Сидір і Сербин Іван по два рази. До реєстру Білоцерківського полку внесено 17 повних полковники. Іван Кравченко очолював полк тричі, Андрій Тарасенко, Семен Половець, Гнат Макуха, Яків Люторенко тримали пірнач двічі. З 14 полковників Кальницького полку Гаврило Ковалевський обирався тричі, двічі полковниками були Іван Богун, Іван Яцьківський, Василь Лобойко. З 18 повних полковників канівських тричі пірнач тримав Яків Лизогуб, двічі - Іван Лизогуб та Іван Стародуб. До 3 відомих наказних полковники нам вдалося додати інформацію про четвертого Василя Решетила. З 25 корсунських полковників Яків Улезько полковникував тричі, Григорій Гуляницький, Іван Креховецький, Федір Кандиба - двічі. Серед 21 полковничих родин у Корсуні Золотаренки дали трьох, Гуляницькі, Бути-Нестеренки - по два. Слід додати ще трьох полковників лисянських (Кривоніс, Лисянський і Височан). Із 14 полковників паволоцьких Іван Куцевич-Миньківський, Михайло Суличич, Іван Богун полковникували по два рази, з родини Гамалій відомі два полковники - Григорій і Яків. Відомі 6 полковників Подільського полку, серед яких Гоголь тримав уряд тричі протягом 17 років. 17 полковників уманських походили з 16 родин (двох полковників дала родина Безпалих). Ханенко й Білогруд обиралися полковниками тут по 8 разів. У Черкасах є згадки про 23 полковників. Джулай тричі очолював полк, Яків Колос і Михайло Гамалія - двічі.

Із 32 полковників Чигиринського полку, які внесені до реєстру полковників вдалося встановити трьох нових: Семена Тихого, дві каденції полковника Степан Опари (1661 й 1662), вперше ввести до наукового обігу факти про керівництво полком Іваном Богуном (1661-1662). Встановлені прізвища трьох чигиринських полковників, які раніше були відомі лише за іменами та по-батькові: Білобровка Григорій Хомич, Колос Яків Пархоменко, Канівець Кирило Андрійович.

У другій половині ХVІІ ст. активним центром боротьби за гетьманську булаву стала Чернігівщина. Поява на полковничому уряді Дем'яна Ігнатовича, а потім його братів Сави й Василя засвідчують, що ця родина в Гетьманщині мала достатньо міцні й давні коріння.

За гетьманування Ігнатовича відомі 240 старшини з 213 родин, з них вдалося чітко ідентифікувати за прізвищами 188. Зберегли уряди 63 родини (33,5 %), повернули 28 (14,9 %), нові 97 (51,6 %), втратили уряд 83. Серед родин, які повернули свій вплив за Ігнатовича слід відзначити Бутів, Тризн, Третяків, Силичів, Себастьяновичів, Панкевичів, Підтеребів, Золотаренків, які репрезентували переможених Брюховецьким і репресованих старшин. Разом з Брюховецьким втратили владу й зійшли з політичної арени Пісоцькі, Постоленки, Обіди, Незамаї, Мозирі, Маковії, Корсунці, Корнелевичі, Животовські, Витязенки, Сохи, Холоди, Цесарські, Шамрицькі, Шимони-Шимановські, Ярмолаєнки. Вперше на старшинських урядах зустрічаємо Берл, Биховців, Болдаковських, Борковських, Бороховичів, Браїлок, Голубів, Жил, Засядьок, Кияшок, Новаковичів, Парпурів, Раковичів, Судієнків, Товстолісів, Трощинських, Химичів, Черняків, Шираїв.

У п'ятому розділі “Козацька старшина в умовах суспільно-політичної стабілізації Гетьманщини (1676-1708 рр.)”, що складається з двох підрозділів, увага зосереджується на дослідженні старшинських корпусів гетьманів Самойловича і Мазепи та їх генеалогії.

Проведено аналіз персонального складу старшини Гетьманщини протягом знаходження при владі Івана Самойловича. Виявлено, що генеральні уряди за Самойловича займали 13 старшин з 11 родин.

Увага автора зосереджується на мірах захисту гетьманом свого керівного становища, які характеризуються “чисткою” 1682 р. (полковники Сербин і Солонина). Вказується, що з метою знищення сербсько-переяславського старшинського угруповання в січні 1683 р. був влаштований суд над колишнім полковником переяславським Думитрашкою Райчею за участь в змові проти гетьмана.

У дисертації зазначається, що гетьман здійснював активну протекцію своїм родичам, підшукував опору проти запорожців в Полтаві й розраховував спертися на місцевого полковника Гуджола як противагу Жученку.

Стосовно 1672-1687 рр. виявлено 619 урядників із 538 старшинських родин, які стояли у керма козацьких підрозділів Гетьманщини. 6 родин мали по 4 старшини, це гетьманський рід Самойловичів, а також Мокрієвичі, Донці, Гладкі миргородські, Жили й Савенки. 399 старшинські родини чітко визначаються за прізвищами. Повернули владу 46 (11,5 %), а саме: репресоване угруповання Сомка, група Золотаренка, відсторонені прибічники Брюховецького. Зберегли свій вплив і статус 114 (28,6 %) родин, тобто, з відомих родин заміна щодо старшини часів Ігнатовича складала абсолютну більшість. Новими в старшинському середовищі було 216 (54,1 %) родин. До влади за Самойловича прийшли щонайменше 23 (5,8 % від загальної чисельності старшини й 10,6 % від нових) родини.

Розглядаючи прихід до влади Мазепи, еволюцію тих внутрішньополітичних козацьких угруповань, які привели його до влади, вказується, що головною ударною силою перевороту були охочі полки. Їх дії спрямовувалися колишніми дорошенківцями, представниками опальної лівобережної старшини і групою чернігівських старшин. Підкреслено, що Іван Мазепа був останнім гетьманом, обраним згідно козацького звичаю волею місцевих політичних сил. Предметом особливої уваги є родовід Мазепи, його родичів і свояків Фридрикевичів, Громик, Трощинських, Горленків. Дисертант зазначає, що на генеральних урядах за весь період мазепинського гетьманування знаходились представники 13 родин, полковниками були представники 28 родин.

Охарактеризувано новий стан вагомості козацьких полків, коли першочергове значення мали три полки - Ніжинський, Переяславський, Лубенський. Дисертант ґрунтовно аналізує персональний склад полкової й сотенної старшини, привертає увагу до особливостей гетьманської кадрової політики, яка будувалась на протиставленні в полках впливових груп. У Полтавському полку Мазепа однозначно робив ставку на Герцика, пасинка колишнього генерального обозного Забіли, і Левенців, але вони навіть разом взяті з своїми рідними й свояками не могли тягатися з впливом і можливостями Жученків. У Миргородському полку Мазепа на противагу Апостолам підтримував Лісницьких і Зарудних, у Гадяцькому на противагу Бороховичу - Гречаних і Воронченків. У дисертації докладно аналізуються конфлікт Мазепи з Думирашкою й Сербином, внутрішньополковий переяславський конфлікт Романенки - Сулими.

До реєстру за гетьмана Мазепи внесено 695 старшин. Вони представляли 562 родини. За прізвищами фіксується 461 старшинський рід. За Самойловича з них не мали влади 258 (56 %), серед цих родин - 24 (9,3 %) правобережні. 44 % (203) родин зберегли свій вплив у старшинському середовищі. Із 399 відомих родин за гетьмана Самойловича на керівних посадах за Мазепи не фіксуються 201 (50,4 %) - з їх лише 6 правобережних.

У шостому розділі “Козацько-старшинські роди в умовах ліквідації козацької держави (1708-1782 рр.)”, що складається з п'яти підрозділів, аналізуються питання еволюції козацької старшини за гетьманату Скоропадського, Апостола, Розумовського, зміни старшинського корпусу під впливом 1-ї і 2-ї Малоросійських колегій, канцелярії Міністерського правління.

Аналізуючи кадрову політику гетьмана Івана Скоропадського і його оточення, вказано, що в українській суспільній еліті відбувалися кардинальні зміни як під впливом факторів внутрішнього порядку, так і через активізацію зовнішніх впливів, пов'язаних з актуалізацією українсько-російських шлюбів, призначенням офіцерів-росіян на посади в козацькому війську, значним збільшенням відсотку козацької старшини південнослов'янського походження. Автор доходить висновку, що головною причиною, яка дозволяла розвиватися всім цим процесам, була ліквідація гетьманства як інституту компромісу головних внутрішніх політичних угруповань.

Виявлено, що в попередній період шлюби дітей старшини знаходились під контролем гетьманів. За Скоропадського ця традиція продовжувалася лише за інерцією, а вже в 30-ті рр. царський уряд стимулював політику збільшення українсько-російських шлюбів. Діти з таких сімей швидше втягувалися в орбіту імперської посадової ієрархії та політики. У зв'язку з посиленням південнослов'янського фактору в старшинському середовищі визначено три етапи еволюції місця та ролі не українців у соціальній та національній еліті. Відмічено звуження кола сімей, які керували на загальнодержавному рівні (лише п'ять родин тримали генеральні уряди).

Зафіксовані прояви “тихої опозиції” проти російської адміністрації через перехід деякої частини представників козацько-старшинських родин на духовне поприще. Не бажаючи служити Росії, діти козацьких старшин не йшли до війська, а отримували священицький сан, який був менш залежний.

Рубіжним у підборі старшинських кадрів був царський указ 1715 р., за яким затвердження вибору козацтва підмінялося вибором з кандидатур запропонованих цим козацтвом. На практиці ж це чергувалося з призначеннями з Петербургу поза гетьманом українських старшин.

У роботі докладно аналізується старшинський корпус десяти полків того періоду. Разом за гетьманування Скоропадського відомо 588 старшин з 507 родин. Встановлено прізвища 422 старшинських родин. Повернули владу 27 (6,4 %), зберегли 180 (42,7%). Із 463 мазепинських старшинських родин втратили вплив 295 (63,7 %), з родин, які тримали уряди за Б.Хмельницького залишилося 38 (9 %). Нових родин, які фіксується вперше на урядах за Скоропадського - 215 (50,9 %).

Подається характеристика старшини в умовах посилення імперського тиску в 20-ті рр. ХVІІІ ст., першочерговими рисами якої відзначені українська національність і високий майновий ценз. Всього в Гетьманщині протягом 1723-1728 рр. відомо 440 старшин з 367 родин. Із 338 родин визначених за прізвищами: порівняно з попереднім періодом зберегли владу 217, втратили - 196, новими в козацькому середовищі були 90 родин, повернула владу 31 родина. Висока частка наказних, а не повних старшин пояснюється стримуючими процесами, які проводила російська адміністрація.

Дається характеристика роду Апостолів і старшинському корпусу за його гетьманства. Генеральні уряди тримали 10 старшин з 10 родин. Новим для старшинського середовища такого рівня був єдиний Турковський. Всього за гетьмана Апостола відомі 383 урядники з 317 родин У цей період виявлена відсутність значних ротацій. Спостерігається різке зменшення кількості козацько-старшинських родин взагалі. З 52 нових родин 27 займали лише уряд наказного сотника.

Аналізуючи українські владні козацько-старшинські родини протягом 1734-1763 рр., виявлено, що урядова старшина складала 1,1 % козацького війська (найменше в Лубенському - 0,5 %, найбільше в Переяславському - 2,3 %). У міжгетьманський період центральні уряди тримали 15 родин. Разом категорії старшини, які ми розглянули нараховували 245 урядів (не включаючи генеральних). За весь період 1734-1763 рр. на цих посадах вдалося виявити 963 урядовці. Співвідношення урядової і неурядової старшини було на користь останньої. В 1763 р. у Війську Запорозькому було 139 бунчукових і 82 абшитованих бунчукових товариші, 239 військових і 90 абшитованих військових товаришів, 548 значкових і 174 абшитованих значкових товаришів. Загалом неурядова старшина складала 1275 чоловік, із них служили 1006 (79 %).

Із попереднього періоду вдалося встановити долю 299 старшинських родин, з них зберегли вплив 220. Серед 79 родин, які втратили уряди, до старовинних козацьких родин належали Берли, Бурляї, Лісницькі, Нечаї, Гречані, Рославці, Раковичі, Новаковичі, Рустановичі, Сангурські, Таранухи Товстоліси, Цесарські, Черушинські, Шираї, Шашкевичі. Випадання родин з старшинського урядового середовища було пов'язане з вигасанням роду, відсутністю представників чоловічої статі належного віку, прийняттям чернецтва, переходом на Правобережжя.

Повернули уряди 97 родин, представники яких не фіксуються за гетьмана Апостола. Серед них були родини, які малі досить значний вплив у попередні періоди. 262 нові родини досягли старшинських урядів різними шляхами. Найбільший приплив відбувся з старинних козацьких, на другому місці стояли священицькі родини. Посилився приплив у козацьку старшину заможних міщан. Завдяки військовим заслугам потрапляли до старшини вихідці з Запоріжжя, компанійської і слобідської старшини. З'явилися й вихідці з Правобережжя, серби з національних формувань, які служили в Російській імперії, а також нащадки вихідців з Балкан. Продовжували поповнювати старшинські ряди вихрести з єврейства, призначалися козацькі полковники з російських офіцерів.

Розглядаючи старшину в умовах завершення ліквідації козацької держави, обґрунтовано, що особливого удару полково-сотенній організації нанесло відродження повітів і виникнення паралельного з козацькими їх адміністративних органів управління. Внаслідок цього розпочалося рекрутування кадрів з полкових структур до земських. Генеральна старшина не змогла протидіяти цьому процесу, а полкова урядова й особливо неурядова старшина активно до нього долучилися.

Всього дев'ять родин входили до вищого керівництва козацтва, яке погоджувало свої кроки з президентом Малоросійської колегії Потьомкіним. Дві з їх (Скоропадські й Апостоли) репрезентували родини попередніх гетьманів, родина Кочубіїв з родичами Дублянськими символізувала вірність російському престолу й несла антимазепинське ідеологічне навантаження, Закревські входили до родинного оточення Розумовських.

Посилення українсько-російської шлюбності, приклад якої надавала гетьманська родина, змінювало ціннісні орієнтації старшини, яка, у більшій мірі, тепер орієнтується на загальноімперську ієрархію, торували шлях своїм дітям до гвардійських полків, флоту, імператорського двору, Московського університету. Фіксуються лише поодинокі випадки повернення на козацькі посади, тих хто розпочав службу в російських структурах.

Разом в 1764-1782 рр. на генеральних, полкових урядах і сотниками було 553 старшини з 383 козацько-старшинських родин. 10 % (39) старшинських родин тримали 25,1 % (139) урядів, 70 родин тримали - 140, тобто четверту частину (25,3 %) урядів. Загалом 109 родин контролювали більше половини старшинських урядів.

Аналіз засвідчує появу на політичному небосхилі нових родин, які раніше значних козацьких урядів не посідали. Нові історичні умови (у першу чергу бюрократична праця канцеляристів) відкривали і нові можливості. Відновлення повітового устрою, а разом з ним і земських судів, підкоморіїв і всього інституту дворянства дозволяла дітям шляхти взяти реванш. Сотенні і повітові возні, підканцеляристи і канцеляристи заповнили всі установи в Україні. Тепер вони могли на штатській службі отримати звання значкового, військового чи, навіть, бунчукового товариша.

У висновках підсумовується, що наведені в дисертації теоретичні узагальнення та нове наукове вирішення щодо складу української козацької старшини та система її родинних зв'язків дозволили вперше в історіографії надати системного вигляду цій проблемі. Крізь призму проблем джерелознавства, історіографії, структурно-персонального аналізу протягом всього часу існування козацької держави доведено, що старшина як історичне явище персоніфікується значно більше, ніж вважалося раніше, що, у свою чергу, вносить корективи в дослідження щодо її значення в історії козацтва в цілому.

Вдалося з'ясувати три основні етапи (ХІХ - початок ХХ ст., 1917-1991 рр., з 1991 р.), чотири напрями досліджуваної теми (персональний склад, біографічні й регіональні дослідження, родоводи козацько-старшинських родин) й ступінь наукової розробки кожного них. Критичний аналіз вивчення проблеми у вітчизняній і зарубіжній історіографії показав фрагментарність дослідження персонального складу української козацької старшини, однобічність деяких біографічних нарисів, нерівномірність регіональних досліджень, традиційність кола родовідних публікацій.

Систематизовано джерельну базу і дана характеристика таких її складових як реєстри (компути) козаків і старшини, присяги, щорічні і піврічні іменні відомості, документи про виплату грошової винагороди, “казки”, послужні списки, метричні і сповідальні книги, актові, судові документи, тестаменти, дворянські родовідні книги, синодики, чолобитні. Вирізнення всіх компонентів дозволило використати їх у системі, коли одне джерело доповнює чи дає можливість перевірити інше, при чому факти визначалися завдяки критичному аналізу різних даних одного джерела або через синтез фактичного матеріалу з кількох джерел. Автор робить висновок, що джерельна база дає можливість вирішити завдання поставлені в дисертаційному дослідженні.

Як методологічні засади визначені принципи історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності, діалектичного розуміння історичного процесу. Дослідження побудоване на структурно-персональному аналізі з використанням методик цивілізаційного підходу, а також методу мережевого аналізу. Методику конкретних історико-генеалогічних досліджень доповнено методикою дослідження поминальних рядів козацької старшини.

Вдалося здійснити структурні узагальнення старшинської урядової та неурядової ієрархії шляхом уточнення старшинських урядів (доповнено такими елементами як старший полковий канцелярист, полковий підканцелярист, сотенний канцелярист, виборними тимчасовими посадами полкових і сотенних комісарів). Вказано на особливу роль городового отамана полкового міста, на падіння ролі генерального обозного, еволюцію значимості цих урядів. Аналіз реєстру сотників протягом 1648-1782 рр. засвідчив наявність 153 сотницьких династій, що дає можливість стверджувати про значно більшу роль походження, ніж рахувалося раніше. Привернута увага до таких категорій як військові і полкові священики. Подано еволюцію значного військового товариства, вказано, що отриманню такого статусу передувало знаходження на старшинському уряді. Виявлено й складено перелік значних військових товаришів стосовно яких такі уряди ще необхідно встановити. Акцентовано на республіканські коріння виникнення значного товариства та заміну його бунчуковим товариством - інститутом гетьманської влади. Вдалося відобразити місце подвійних товаришів (які випускаються у всіх відомих ієрархіях) серед комонних урядників.

Виявлено й доповнено персональний склад старшини шляхом укладення їх реєстру, який нараховує 4392 урядники різних рівнів (враховуючи від сотників і вище), що репрезентували 2921 родину. З них 276 родин мали по два представники, 141 - по три, 74 - по чотири, 51 - по п'ять, 31 - по шість, 10 - по сім, 12 - по вісім, 13 - по дев'ять, 11 - по десять, 3 - по одинадцять, 2 по дванадцять, 2 - по тринадцять, 3 - по чотирнадцять, 1 - п'ятнадцять, 2 - по сімнадцять, 1 - дев'ятнадцять. Загалом відомо 361 полковник з 205 родин Гетьманщини. Одна родина Золотаренків дала козацтву 5 полковників, чотири родини (Сулими, Самойловичі, Бути, Гамалії) - 4, 10 родин - 3, 30 родин - 2. Зроблено попередні розвідки персонального складу сотенної старшини усіх сотень полків Гетьманщини, які внесені до реєстру, що включає сотенних отаманів, писарів, осавулів і хорунжих.

Систематизовані й доповнені знання родоводів українських гетьманів. Виявлені прізвища двох чоловіків Ганни Золотаренко, які передували Богдану Хмельницькому. Введені до наукового обігу чотири нових синодики роду Хмельницьких, сім Виговських, один Петра Дорошенка, три Мазепи, один Демешків-Стрешенців. Встановлені родинні зв'язки Хмельницьких по материнській лінії Богдана, зібрані розпорошені дані про Хмельницьких у ХVIII ст. Вперше опублікований, підготовлений В.Модзалевським, родовід гетьмана Тетері. Встановлено прізвище першої дружини Григорія Дорошенка - брата гетьмана, яка походила з любецької шляхетської родини Посудевських-Кононовичів, що дозволило показати ще одну лінію впливу гетьмана на Чернігівщину. Третя ж його дружина - Євдокія Федорівна Мовчан - сприяла його знаходженню на Сіверщині. Вперше опрацьовано родовід материнської лінії Мазеп - Мокієвських, Скоропадських - Величковських, Розумовських - Демешків-Стрешенців. Введені до наукового обігу дані про рідних сестер Данила Апостола - тіток гетьмана. Вдалося виявити сотні нових генеалогічних фактів провідних козацько-старшинських родин Гетьманщини, які утримували уряди генеральної старшини, полковників, сотників.

Досліджуючи соціальні основи козацтва, вдалося виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі. Якщо раніше до шляхтичів зараховували 3,3 %, то наші дослідження дозволяють стверджувати про вищу частку - 12,6 %. У зв'язку з цим є підстави стверджувати, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта.

Визначена регіональна типологія основних козацько-старшинських угруповань. За часом отримання урядів вони розподілялись на старшину дореволюційного часу й періоду революційних перетворень, на початку Національно-визвольної війни за регіональними особливостями - старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно-східного (полків Чернігівського воєводства), південно-східного (полків січової орієнтації й впливу) регіонів, надалі - на правобережну й лівобережну (1663-1676), вихідців з Правобережжя й місцевої лівобережної старшини (1676-1687). За гетьманування Мазепи існували залишки угруповання полків колишньої південно-східної групи - Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Єдність угруповань першочерговою основою мала причетність до конкретного роду. Протягом ХVIII ст. при відсутності реального системоутворюючого стрижня - абсолютної гетьманської влади - зникає потреба боротьби за неї і як наслідок необхідності козацько-старшинських угруповань. В умовах обмеження й поступового знищення гетьманської влади та влади старшини (1708-1782 рр.) нівелюються її кланові й регіональні відмінності.

Вдалося відобразити не лише на загальнодержавному рівні, але й у багатьох полках наявність та еволюція старшинських угруповань, серед яких протистояння в Миргородському полку Лісницьких і Гладких, Переяславському - Сулим й Романенків, Ніжинського - Гуляницьких і Золотаренків, Полтавському - Жученків і Герциків, зробити спроби ув'язати внутрішньополкових протиріч із протиріччями в центрі.

В еволюції місця та ролі не українців у соціальній та національній еліті виявлено три періоди: І. 1648-1676 рр., ІІ. 1676-1708 рр., ІІІ. 1708-1782 рр. Найбільше не українського елементу серед старшини складали білоруси. Загалом частка не українців серед старшини в полках Гетьманщини коливалося від 1 до 11 %. Разом не українці в старшинському середовищі складали 3,9 %, серед них 53 представники волоського походження, по 29 євреїв і греків, по 19 татар і сербів, 10 росіян, 4 болгар, по 3 поляки й угорці, 2 молдавани, по одному чеського, німецького й циганського походження.

Відсутність серед козацької старшини представників не православного віросповідання засвідчує жорсткий підхід у релігійному питанні. Представники польських католицьких родів отримували уряди лише як нагороду після хрещення за православним обрядом, всі старшини-євреї були вихрестами, це ж стосується й татар.

Дослідження еволюції суспільної значущості старшинських родин, періоди їх політичного підйому та занепаду, вказують на те, що старшинсько-козацькі родини початкового періоду поступово сходили з політичної арени й лише в останній період існування козацької держави вони дещо повернули собі вплив. Це сталося внаслідок того, що владні старшинські родини першої половини ХVIII ст. протягом 1764-1782 рр. переорієнтовувалися на російську суспільну ієрархію. Встановлено, що з 601 старшинської родини відомих за гетьманування Богдана Хмельницького за Самойловича на урядах залишалися 75, за Мазепи - 64, Скоропадського - 40, Апостола - 31, в останній період існування козацької держави - 37.

Використавши генеалогію як метод загольноісторичного дослідження, здійснена географічна локалізація так званих іменних сотень у правобережних полках, а саме: у Канівському полку сотня Стародуба визначена як Литвинецька, Волинця - Пекарська, Кваші - Костенецька, Богданенкова - Келебердинська, Ращенка - Леплявська, Рощенка - Бубнівська, у Корсунському полку сотня Ярощенка як Богуславська, Гавриленкова - Звенигородська, а Куришкова й Корчовського - Стеблівські.

Вдалося генеалогічно локалізувати географічно масові переходи козацьких правобережних родин на Лівобережжя: Чигиринського полку - до південних сотень Миргородського полку і Прилук, Канівського - до Переяслава, Золотоноші, Бубнова і Келеберди Переяславського, Корсунського - Конотопа Ніжинського полку, Смілянської і Хмелівської сотень Лубенського, Уманського - Ромни Лубенського полку і орільські сотні Полтавського полку, Білоцерківського - до Козельця Київського і Опішні Гадяцького полків, Брацлавського - до Миргороду.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях