Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено її хронологічні межі, об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, розкрита наукова новизна та практична значення дисертації.

Перший розділ - “Історіографія теми та джерельна база дослідження” - складається з двох підрозділів, які присвячені аналізу досягнень історичної науки у процесі вивчення розвитку жіночої освіти в Україні в зазначений період, зокрема у м. Києві, та характеристиці джерел, а також висвітлені основні методологічні засади дослідження.

Працям 60-х рр. - 1917 р. притаманне використання широкої джерельної бази, основу яких становили документи відомчих архівів. Слід виділити праці С. Рождественського, Є. Шумигорського. Вчені зібрали значний матеріал з історії управління та організації навчального процесу в інститутах шляхетних дівчат та маріїнських жіночих гімназіях. Узагальнюючими роботами з історії освіти є праці А. Бєлявського, С. Григор'єва, А. Клосовського. Ці автори висвітлюють загальні тенденції розвитку російської освітньої системи у другій половині ХІХ ст. Особливий науковий інтерес виявляють роботи, які безпосередньо присвячені жіночій освіті. Вони відрізняються глибиною висвітлення проблеми. Втім недоліком цих робіт є те, що їх автори майже не приділили уваги розвитку освіти неросійських народів, зокрема й українського.

Значний внесок у вивчення проблеми жіночої освіти в Російській імперії зробила праця М. Зінченка. Ця праця дала можливість у загальному плані з'ясувати роль та місце жіночої освіти в історії імперії, ставлення суспільства до жінки та її виховання, природні особливості жіночого світосприйняття. Виняткове місце в історіографії освіти жінок посідає дослідницька праця історика й активної учасниці жіночого руху другої половини XIX ст. О. Лихачової. Авторка зібрала й упорядкувала численні матеріали періодики, наукові розвідки, статистичні відомості, звіти урядових установ і окремих навчальних закладів, архівні справи Міністерства народної освіти (далі - МНО), Св. Синоду, Відомства Установ імператриці Марії (далі - ВУІМ). Щоправда, викладений матеріал не супроводжувався глибинними висновками й теоретичними узагальненнями. Це була перша спроба зібрати розрізнені окремі факти з історії жіночої освіти, опублікувати архівні матеріали. Більше уваги було присвячено подіям, які відбувалися у центральних губерніях Російської імперії. Розгляд освітніх процесів у сфері жіночої освіти на Україні носить фрагментарний характер. Так, О. Лихачова навела ряд фактів з історії українських жіночих навчальних закладів.

Власне історії окремих жіночих навчальних закладів м. Києва присвячені книги В. Александровича, Г. Александровського, В. Богородського, П. Копецького, М. Захарченко. Ці роботи являють собою дослідження з історії жіночої освіти на прикладах конкретних гімназій, училищ, інституту шляхетних дівчат. Усім їм більшою чи меншою мірою притаманна суб'єктивність у висвітленні подій, що пояснюється тим, що автори цих нарисів були переважно викладачами тих самих закладів, про які вони писали.

Головним надбанням дореволюційної історіографії є накопичення фактичного матеріалу про заходи державних органів у галузі жіночої освіти, про історію розвитку окремих навчальних установ для дівчат, про зміни в характері та організації виховання жінок тощо. При цьому слід зазначити, що історія жіночих навчальних закладів не знайшла належного висвітлення на сторінках узагальнюючих історичних праць, тому більше відомостей ми можемо отримати в працях, присвячених лише освіті жіноцтва.

Радянський період в історіографії характеризується домінуванням комуністичної ідеології, яка впливала на всі суспільні процеси і визначала основні напрями наукових досліджень. Порівняно з першим періодом кількість опублікованих праць з даної теми зменшилася. У 20-х рр. ХХ ст. вийшла книга В. Щербини, в якій один із підрозділів присвячений заснуванню першої загальностанової гімназії не лише в Києві, а і в Україні - Фундуклеївської жіночої гімназії. Автор у вигляді короткого нарису дослідив історію заснування середнього жіночого навчального закладу і водночас висвітлив реакцію громадськості з приводу відкриття нової жіночої школи. О. Назаревський у своїй науковій розвідці розкрив нелегкі умови діяльності Київських Вищих жіночих курсів (далі - КВЖК) у перші роки існування. Основний акцент у роботі було зроблено на реакцію уряду та громадськості з приводу діяльності цього жіночого навчального закладу.

У повоєнні роки вивчення історії розвитку жіночої освіти у другій половині XIX ст. стало предметом розгляду багатьох наукових праць. У монографіях М. Константинова, В. Смирнова, Р. Родіна розглядалися проблеми розвитку початкової і середньої освіти, підготовки освітніх реформ 60-х років XIX ст., з'ясовувалася роль урядових кіл і педагогічної громадськості у цьому процесі.

Безпосередньо освітньому питанню на території України у 60-90-х рр. XIX ст. була присвячена праця В. Борисенка. Науковець зробив висновок, що тяжке матеріальне становище, національний гніт, заборона української мови в школах перешкоджали розвитку народної освіти і культури народу в цілому. Значний внесок у дослідження українського освітнього питання зробили М. Заволока та С. Стельмах. У своїх працях автори зосередили увагу на вивченні політики самодержавства щодо розвитку початкової школи.

Таким чином, радянські історики зробили помітний внесок у вивчення загальних проблем розвитку шкільної справи в Україні, як складової Російській імперії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Щоправда, жіноча освітня проблематика розглядалася переважно у зв'язку з участю жінок у революційному русі. Радянська історіографія однозначно трактувала заходи урядових структур як такі, що гальмували поширення освіти серед населення, даючи тим самим негативно-критичні оцінки їхній діяльності. В цілому тема жіночої освіти у м. Києві не була предметом дослідження серед істориків даного періоду.

У новітній період історії України значний інтерес науковців викликають проблеми фемінізму. Про це свідчить значна кількість наукових робіт з цієї теми: від невеликих публікацій до кандидатських дисертацій та монографій, а також матеріали наукових конференцій. У контексті жіночого питання в Україні вивчався й розвиток освіти жіноцтва, з'ясовувалася роль російського царизму в цьому процесі.

Розгорнута характеристика жіночої освіти в Україні XIX - початку XX ст., роль громадськості та приватних осіб у створенні середніх навчальних закладів для жінок подана у дослідженнях Т. Сухенко. Авторка дослідила процес створення та розвитку системи середніх жіночих навчальних закладів України в ХІХ - на початку ХХ ст., політику уряду щодо жіночої освіти, реформу жіночої освіти та принципи організації навчально-виховного процесу. У дисертаційній роботі Г. Степаненко проаналізовано діяльність православного духовенства у галузі народної і духовної освіти, починаючи від заснування церковних шкіл для освіти простого люду до створення духовних навчальних закладів нижчого та середнього ступенів. Наукова праця Т. Тронько присвячена вивченню політики владних інституцій царської Росії у сфері освіти загалом і в Україні зокрема. Розкривається діяльність вищих органів влади, центрального апарату імперії Романових, їх місцевих підрозділів щодо розвитку середньої освіти жіноцтва у Наддніпрянській Україні.

Спеціально історії жіночих навчальних закладів Києва присвячено розвідки К. Кобченко й А. Сукало. Автори розглянули ряд аспектів, що стосуються діяльності першого вищого жіночого навчального закладу в Україні - КВЖК.

Отже, останнім часом вітчизняні вчені виявляють посилений інтерес до проблеми жіночої освіти в умовах російського панування в Україні у к. ХІХ - на поч. ХХ ст., що розглядається на матеріалах окремих регіонів, або у контексті загальнопедагогічних проблем. Однак історія жіночих навчальних закладів у Києві в цілому не досліджена.

Пов'язані з темою джерела можна поділити на такі групи: 1) неопубліковані документальні матеріали, які зберігаються в державних архівах Києва; 2) опубліковані документальні матеріали як-то: офіційні документи уряду дореволюційної Росії, звітні та статистичні матеріали, документи, що стосуються створення навчального закладу; 3) спогади учасників освітніх змін ХІХ ст.; 4) матеріали періодики, що мають джерельний характер.

Багато джерел з історії київських середніх закладів та вищих жіночих курсів міститься в Державному архіві міста Києва. Значний науковий інтерес для дослідження історії київських жіночих навчальних закладів, становлять Ф.90 “Київська Фундуклеївська жіноча гімназія”, Ф.144 “Київський інститут шляхетних дівчат”, Ф.146 “1-е Київське жіноче училище духовного відомства”, Ф.177 “2-е Київське жіноче училище духовного відомства”, Ф.244 “Київські вищі жіночі курси”. Вони містять річні звіти, протоколи засідань педагогічних рад, особисті справи вихованок, учителів, статути, накази, циркуляри вищого керівництва, справи про звільнення викладачів та вихованок, листування. За допомогою них ми можемо розглянути історію заснування та функціонування київських жіночих шкіл, з'ясувати обставини припинення їхньої діяльності. Ці документи дозволили відкрити завісу внутрішнього життя київських жіночих навчальних закладів, діяльність педагогічних рад.

Цінну інформацію містять фонди Центрального державного історичного архіву України (м. Київ): Ф.442 “Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора” та Ф.707 “Управління Київським навчальним округом”. Вони містять різні за своїм характером документи (листування, клопотання, звіти, статистичні відомості, протоколи засідань, циркулярні розпорядження тощо), які дозволяють з'ясувати усі аспекти діяльності відомств із організації системи середньої освіти жінок.

Авторка ознайомилася зі звітами попечителів Київського навчального округу та Київської міської училищної комісії, що становлять описово-статистичну групу джерел. Так звіт Київської міської училищної комісії містить цінні відомості про характер організації системи початкової освіти у м. Києві на початку ХХ ст.: кількісні показники розвитку чоловічих та жіночих шкіл, соціальний та релігійний склад учнів, характеристику викладацького складу шкіл та їх матеріальне забезпечення. Відповідні показники майнового, кількісного та соціального складу більш конкретніше подаються у звітах про стан окремих жіночих навчальних закладів. Про особливості організації та діяльності Київських вищих жіночих курсів дає відомості “Положение о высших женских курсах учрежденных в Киеве“.

При вивченні теми була залучена і мемуарна література. Спогади вчительки М. Виноградової, колишніх вихованок В. Бикової, К. Андреєвої-Бальмонт дають неоднозначну оцінку атмосфері, що панувала у жіночих школах. Ці праці містять матеріал, який складається з їх особистих вражень, як очевидців подій. У таких роботах не відчувається впливу цензури і не спостерігається офіційно замовленого прикрашення дійсності. Спогади сучасників дають можливість відтворити обставини заснування та діяльності того чи іншого жіночого навчального закладу.

Досить важливою групою джерел є періодичні видання дореволюційного часу. Серед них особливе місце посідає “Журнал Министерства Народного Просвещения”, який друкував офіційні документи, нариси з історії школи, огляди педагогічної літератури тощо. У 60-70-х рр. ХІХ ст. на його сторінках повідомлялося про відкриття майже кожного нового училища для дівчат. З часом ці публікації поступилися місцем статистичним оглядам, аналітичним статтям з приводу фінансового становища шкіл, навчально-методичних проблем, контингенту учнів. Авторкою також були використані “Вестник Европы”, “Киевские епархиальные ведомости“, “Образование”, “Русская школа” та інші.

Залучення дівчат до навчання в початкових школах розпочалось ще у дореформений період, але кількість цих навчальних закладів як в Києві, так і в усій Україні була низькою. Юридичною підставою для розширення мережі початкових навчальних закладів стало прийняття у 1864 р. “Положення про початкові народні училища”. Відповідно до Положення початкові школи різних відомств підпорядковувались МНО й оголошувалися загальностановими.

Початкові шкоди поділялися на три типи: однокласні, двохкласні та багатокласні. Встановлено, що у всіх міських однокласних училищах Києва на початку ХХ ст. навчалося 7804 осіб, з яких 3556 було жіночої статі, тобто 45,6% від загальної кількості учнів. Кількість однокласних парафіяльних училищ у 1910 р. становила 20 власне жіночих та 19 змішаних шкіл, міські двокласні училища з п'ятирічним строком навчання були представлені трьома жіночими школами. З усіх початкових училищ можливість продовжити навчання у середній школі давали лише повітові багатокласні училища, але жіночих серед них у Києві не було.

У першому підрозділі також розглянуто особливості навчально-виховного процесу; проаналізовано матеріальне забезпечення шкіл і викладацького складу; висвітлено питання охорони здоров'я учнів та інші аспекти діяльності початкових шкіл.

У третьому підрозділі йдеться про жіночі училища духовного відомства м. Києва. До кінця першої половини ХІХ століття на українських землях не існувало навчальних закладів для доньок священнослужителів за винятком шкіл при деяких жіночих монастирях. У цей час у середовищі духовенства визріло бажання надати можливість своїм дітям, через здобуття елементарної освіти, посісти належне їм місце у суспільстві. З другої половини ХІХ століття почали засновуватися єпархіальні жіночі училища та жіночі училища духовного відомства з метою поширення освіти серед дівчат духовного стану. Так, у 1861 р. та 1893 р. у м. Києві було відкрито два жіночих училища духовного відомства. Особливість навчально-виховного процесу в даних закладах полягала в орієнтації на виховання освічених і турботливих дружин для представників духовного стану, тому викладання навчальних дисциплін носило практичний характер. У 1870-х рр. основним завданням жіночих духовних училищ стала також і підготовка вчителів для початкових народних шкіл, завдяки чому розширилася навчальна програма. До навчального курсу було введено педагогіку, російську історію, географію та інші дисципліни. Фінансування даних закладів жіночої освіти відбувалося за рахунок коштів місцевої єпархії.

Питання жіночої освіти було тісно пов'язане з проведенням освітньої реформи, адже до цього часу жіноча освіта перебувала у ненайкращому стані. Освіта була привілеєм заможних дворянських дітей та носила становий закритий характер. Модернізаційні реформи середини ХІХ ст. стимулювали якомога швидше вирішення питання жіночої освіти, оскільки розвиток капіталістичних відносин створив такі умови, що чоловіча праця не могла бути єдиним джерелом матеріального забезпечення сім'ї. Саме ця обставина змушувала жінок спробувати отримати професійні знання і відповідно їх застосувати.

Згідно прийнятого у 1864 р. “Положення про початкові народні училища” було проголошено принцип всестановості початкової школи. Вся система початкової освіти у пореформенний період була досить складною. У містах основними типами закладів початкової освіти були однокласні парафіяльні училища та школи міського самоврядування, які в свою чергу були двокласними та багатокласними.

Основним типом початкових київських шкіл були парафіяльні однокласні училища. Відповідно до джерел, на 1910 р. у Києві існувало 64 парафіяльних однокласних училищ, з них 20 були власне жіночими, 19 - змішаними, решта 25 - чоловічими. Термін навчання складав три роки. В той час, як у трьох двокласних жіночих училищах - п'ять років. Проте випускники таких шкіл не мали права вступати до середніх навчальних закладів.

У всіх міських однокласних училищах перед І-ю Світовою війною навчалося близько 45,6 % осіб жіночої статі від загальної кількості учнів. У соціальному відношенні найбільшу частину вихованок складали представниці селянського та міського станів, православні за віросповіданням.

У державних початкових однокласних школах навчання було в основному безкоштовним. Всі фінансові питання вирішувалися за рахунок міста. Основний контингент початкової школи складали діти селян, ремісників, міщан. Дворянський, духовний стани були представлені одиничними випадками.

а) статті у фахових виданнях:

Вірченко В.В. Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861-1920 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України Національної академії наук України. - Київ, 2006.

На основі аналізу широкого кола архівних та опублікованих джерел досліджується процес розвитку жіночих навчальних закладів у м. Києві в зазначений період. У роботі визначені основні типи жіночих навчальних закладів, які існували у м. Києві протягом досліджуваного періоду.

Встановлено, що основним типом київської початкової школи були однокласні парафіяльні училища, у той же час двокласних жіночих училищ існувало значно менше. Як і у всій Україні мережа початкових шкіл Києва була малорозвиненою. В процесі дослідження доведено, що середня жіноча освіта була представлена головним чином Інститутом шляхетних дівчат, 25 гімназіями як державного, так і приватного типу, та 2 жіночими учлищами духовного відомства.

Зроблено принциповий висновок про те, що суть так званого “жіночого питання” у другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст. полягала у реалізації права жінок на вищу освіту. Провідну роль у цьому процесі відігравали Київські вищі жіночі курси, Вечірні вищі жіночі курси ім. А.В. Жекуліної та Фребелівський педагогічний інститут.

Ключові слова: жіноча освіта, навчально-виховний процес, однокласні парафіяльні училища, жіночі гімназії, жіночі училища духовного відомства, вищі жіночі курси.

Вирченко В.В. Женские учебные заведения в г. Киеве (1861-1920 гг.). - Рукопись.

Основным типом киевской начальной школы были одноклассные приходские училища, двухклассных женских училищ было значительно меньше. Как и во всей Украине сеть начальных школ Киева была малоразвитой. Диссертант уделила внимание также вопросам здравоохранения учеников, заработной платы, материального поощрения и пенсионного обеспечения киевских педагогов женских начальных школ. В частности, с целью улучшения медицинского обслуживания детей и контроля санитарно-гигиенической ситуации в Киеве Городская Дума в 1899 г. основала при городских училищах институт школьных врачей.

В результате проведеннях реформ в империи была основана система открытых всесословных средних женских школ, которые подчинялись трем государственным структурам - Ведомству Учреждений Императрицы Марии (полузакрытые сословные институты благородных девиц и открытые гимназии), Министерства народного просвещения (всесословные государственные и частные гимназии) и Св. Синоду (женские духовные и епархиальные училища, которые учреждались для девочек из семей священно- и церковнослужителей). Изученный материал показывает, что в Киеве среднее женское образование было представлено Институтом благородных девиц, 25 гимназиями как государственного, так и частного типа, и 2 женскими училищами духовного ведомства.

Социальная градация имела место в системе среднего женского образования. Так, право учиться в Институте благородных девушек имели лишь дворянки, дочери почетных граждан. Хотя гимназии и провозглашались всесословными, плата за обучение превращалась в основное препятствие для простого народа.

Учебно-воспитательный процесс был направлен на воспитание просвещенных матерей и заботливых жен, поэтому преподавание общеобразовательных предметов носило практический характер. Все образовательные учебные заведения Украины создавались по русскому образцу и были орудием русификации местного населения.

Результаты исследования позволяют утверждать, что суть так называемого “женского вопроса” во второй половине ХІХ в. - в начале ХХ в. сводилась к реализации права женщин на высшее образование. Ведущая роль в распространении высшего образования среди девушек принадлежала Киевским высшим женским курсам, Вечерним высшим женским курсам им. А.В. Жекулиной и Фребелевскому педагогичному институту. В диссертации уделено внимание рассмотрению неоднозначной связи „женского вопроса” с проблемами, относящимися к социальному и семейному положению женщин. Утверждается, что создание разветвленной сети женских учебных заведений - от одноклассных приходских училищ к высшим женским курсам - результат инициативы прогрессивно настроенной интеллигенции (в том числе - самих женщин), а также относительно благоприятной правительственной политики.

Киевские высшие женские курсы воспитали женское поколение талантливых, энергичных, эрудированных исследователей, педагогов, писателей. Среди женщин, которые учились на киевских курсах, можно выделить такие хорошо известные фамилии: Наталья Полонская (историк), Зинаида Тулуб, (писательница), Анна Ахматова (поэтесса), Клавдия Латышева (педагог) и много других. Женщины своей настойчивостью, одолевая чиновничьи преграды в условиях пассивной государственной политики в области высшего женского образования, старались довести обществу, что женщина в интеллектуальных и профессиональных способностях ничем не уступает мужчине.