Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20–30-ті роки ХХ ст.

Непоступливість перед авторитетом атеїстичної більшості “авангарду”, принизливим контролем над особистим життям з боку налагодженого і розгалуженого компартійного апарату продемонструвала й частина робітників. Щодо представників інтелектуальної верстви, то їм взагалі було важко знайти собі місце в радянському суспільстві, тому частина з них, покинута напризволяще, у пошуках останньої надії на допомогу нерідко приходила до церкви. Не заперечуючи об'єктивний процес атеїзації суспільства, автор спростовує уявлення про його шалені темпи і завершення у 1930-ті роки. Останнє твердження, притаманне партійним функціонерам і радянським дослідникам, не має під собою твердого підґрунтя, бо: по-перше, під тиском властей частина віруючих була вимушена приховувати релігійні почуття; по-друге, повсюдна ліквідація храмів і разом з тим релігійних громад створювала фантом суцільного безвір'я. Більше половини населення все ж таки залишалося віруючим. Це були переважно різні прошарки селян, хоча траплялися й представники робітників та інтелігенції. Будучи палкими шанувальниками своїх традиційних вірувань, частина з них надавала досить широку підтримку православ'ю в найтяжчі для його виживання часи, складаючи соціальну базу суспільного опору атеїстичному наступу держави.

Третій підрозділ 3.3 “Громадськість у боротьбі за свої релігійні права” присвячений розгляду дій щодо захисту релігії та церкви з боку різних суспільних станів. Доведено, що, як і духовенство, віруючі теж використовували різні форми і методи опору. Серед легітимних варто відзначити: скарги, добровільні збори коштів для утримання храму, матеріальну допомогу заможних, зокрема, побудову молитовних будинків, спроби викупити церковні речі під час їх вилучення, допомогу священикам, відмову мирян брати участь в антирелігійних акціях, діяльність пам'яткоохоронних органів, участь у виборчих кампаніях та ін. Всі ці методи легітимного спротиву застосовувались упродовж всього досліджуваного періоду, але найбільш поширеним все-таки був внутрішній опір, який вимірювався силою віри у Бога.

Зневіра людей у справедливості радянського законодавства, звуження площини для оскарження різних дій органів влади змушували віруючих переходити до нелегітимних методів протидії. Варіативність їх застосування була достатньо широкою: приховування своїх прибутків, висловлювання, листівки антирадянського змісту, поширення есхатологічних настроїв, містичних чуток, оновлення ікон, захист священиків від репресій, дискредитація представників владного корпусу, вимоги викладання релігійних дисциплін і т. ін. Найбільш серйозними проявами опору були стихійні невдоволення, які перетворювались на “баб'ячі бунти”,волинки, збройні сутички, нерідко з жертвами. Подібні методи переважно застосовувалися упродовж потужних антицерковних кампаній 1922, 1929-1930 рр. як відповіді на примус з боку властей.

Завдяки класифікації всього спектру опору православної церкви і громадськості у 1920-30-ті роки за формами, напрямками і методами визначено динаміку протидії, встановлено залежність використання її форм і методів від загальнополітичної ситуації в країні й політики держави щодо церкви і релігії. Доведено, що, незважаючи на атеїстичну пропаганду, ліквідацію храмів і репресивні заходи радянської влади щодо прихильників православ'я, наприкінці 1930-х років ще був відчутним внутрішній спротив українців. Опосередковано це підтверджують результати всесоюзного перепису населення 1937 р., матеріали місцевих партійних звітів і конференцій кінця 1930-х років про негативний стан антирелігійної роботи, й, нарешті, бурхливий сплеск церковного життя під час Великої Вітчизняної війни.

ВИСНОВКИ

В умовах утвердження тоталітарної системи в Україні відбувалася боротьба, з одного боку, більшовиків-атеїстів, озброєних всіма важелями економічного, політичного та адміністративного тиску на церкву, а з іншого - переслідуваного владою духовенства та віруючих. Неоціниму допомогу в ній відіграли радянські закони, двозначність яких дозволяла органам влади маніпулювати ними, тлумачити на свій розсуд. У державно-церковні відносини дуже швидко стали проникати риси тоталітарної системи, зокрема насилля, зневага до церкви, духовенства та віруючих, їхніх прав і свобод; органи влади активно залучали репресивно-каральний апарат. Відбувалася повна руйнація церкви як цілісного організму. Процес поступової атеїзації українського соціуму в 1920-30-х роках не є виключно результатом радянського просвітництва, педагогіки та пропаганди; частина провини за це лежить і на духовенстві, авторитет якого впливав на рівень суспільної підтримки церкви.

Знущання над церквою призвели до протидії православного духовенства і громадськості. Про здатність соціуму чинити спротив політиці радянської влади в галузі релігії промовисто свідчить достатньо широка соціальна база православ'я, репрезентована представниками основних верств суспільства - селянством, робітниками й інтелігенцією. Враховуючи реалії суспільно-політичного життя 1920-30-х рр., навколо православної церкви гуртувалися й різні супротивники більшовицького режиму, сподіваючись на захист від каральних дій влади.

В залежності від застосованих властями заходів в контексті даного антицерковного курсу опір громадськості та служителів культу здійснювався у відповідних напрямках: боротьба з економічними утисками; захист своїх громадянських прав і свобод; охорона молитовних споруд; заходи щодо збереження й підвищення релігійності населення; антирадянські акції.

Перебуваючи в радянському суспільстві у постійній небезпеці, служителі культу і громадськість намагалися не вдаватися до відкритої боротьби з безвірниками, а діяти в рамках чинного законодавства, шукати компромісу з владою. Серед легітимних методів протидії атеїстичному наступу держави, які вони використовували, були: “релігійна пропаганда” (до 1929 р.); скарги та заяви, добровільні збори коштів, участь у виборах до органів влади, бойкотування, ігнорування атеїстичних ініціатив держави, відвідування храмів, облік і збереження церковного майна пам'яткоохоронними органами та музеями, відмови духовенства зректися сану, оновлення кадрового резерву церковнослужителів тощо.

Звуження сфери законного оскарження рішень влади спонукало духовенство й мирян до застосовування прийомів, які не відповідали нормам радянського права. Відстоюючи свої права та свободи, православні храми, церковні цінності, ікони, дзвони, священиків, віруючі вдавалися до радикальніших форм опору: стихійних невдоволень, волинок, так званих “баб'ячих бунтів”, відкритих масових виступів і кривавих збройних сутичок з державними силовими органами, подеколи з антирадянським підтекстом. Втім, прояви такої агресії спостерігались не часто, а у 1930-х роках внаслідок тотального терору взагалі стали рідкісним явищем.

З огляду на масштаби та розмах кваліфікованих властями “контрреволюційних” виступів, вони мали стихійний характер і загрози суспільному ладу країни не несли. Разом з тим слугували черговим приводом викрити “антинародну” сутність духовенства, як класового ворога, і аргументованою підставою для його покарання. Неорганізованість виступів була спричинена не в останню чергу цілеспрямованим послабленням властями центральної церковної влади, ініційованими церковними розколами, контролем за зборами та пересуванням служителів культу.

Значний вплив на розгортання церковно-громадського опору, використання різних його форм і методів справила специфіка досліджуваного регіону: по-перше, широка соціальна підтримка (участь у церковному житті робітників, зумовлена концентрацією промислових підприємств); по-друге, розмаїття методів релігійної пропаганди в умовах постійного протистояння православних конфесій між собою, з поширеним на Півдні сектантством; по-третє, суспільно-політичне й економічне життя регіону (епіцентр голодних трагедій 1921-23 рр., 1932-33 рр.); по-четверте, досвід боротьби мешканців за свої інтереси, набутий під час громадянської війни.

Як легітимні, так і нелегітимні форми опору практикувалися церковниками впродовж усього досліджуваного періоду, щоправда, з певними коливаннями. Його спалахи являли собою своєрідні відповіді на антицерковні державні атаки 1920-х - 1930-х рр., які співпали у часі з періодом утвердження тоталітарної системи й жорсткого контролю за суспільством. Використання подібних методів опору на рубежі 20-30-х рр. у поєднанні з антирадянськими настроями змусило владу тимчасово послабити тиск на православну церкву. Невдовзі ж голодомор-геноцид 1932 - 1933 і масові репресії 1937 - 1938 років суттєво вплинули на активність українців у боротьбі з антирелігійною політикою властей. Проте спротив окремих громадян тривав й надалі, в 30-ті роки, коли найбільш поширеною і водночас найменш відчутною в суспільстві реакцією людей на антирелігійний наступ держави став внутрішній опір, глухий спротив - віра у Бога та вірність православ'ю. Але чи не найголовнішим було те, що суспільство зберегло спадковість власної духовної культури та її складової - релігійної традиції.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Держава і православна церква в Україні 20-х років ХХ століття // Бористен. - 2002. - №6. - С.26-28.

Становлення та розвиток обновленського руху на Катеринославщині в першій половині 20-х років ХХ століття // Грані. - 2003. - №6. - С.44-52.

Православна церква і робітничий клас Півдня України в умовах антирелігійної політики держави 20-30-х років ХХ століття // Грані. - 2004. - №3. - С.42-51.

Зняття українськими священиками церковного сану в 1920-х роках: причини та наслідки // Бористен. - 2005. - №5. - С.27-28.

Темпи суспільної атеїзації та рівень релігійності православного населення України у 1920-1930-ті роки // Бористен. - 2005. - №11. - С.11-13.

Етнорелігійні традиції українського народу // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: історія та археологія. - 2005. - №5. - С.3-12

Взаємодія православного духовенства з громадськістю у спротиві атеїстичному наступу більшовиків на Наддніпрянщині в 1920 - 1930 рр. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. - Д.: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 2006. - Вип.4. - С.146-155.

Статті у наукових виданнях, тези доповідей

“Народний” вектор життєдіяльності православної церкви в Україні у 20-30-ті роки ХХ століття // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-й річниці незалежності України. - Вип.IV: У 3-х част. - Ч.3. Історія. - К.: Логос, 2006. - С.420-423.

Репресії проти православного духовенства і віруючих на Дніпропетровщині у 1920-1930-ті роки // Важкий шлях до правди: Наукове осмислення репресивної політики радянського тоталітаризму на Дніпропетровщині. - Д.: Моноліт, 2006. - С.227-262.

АНОТАЦІЯ

Бойко О.В. Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20-30-ті роки ХХ ст. (на матеріалах Півдня України) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2007.

В дисертації на основі широкої джерельної і теоретико-методологічної бази, по суті, вперше у вітчизняній історіографії здійснено комплексне дослідження ґенези і практики протидії православної церкви та громадськості державному антирелігійному наступу на Півдні України у 20-30-ті роки ХХ ст. В роботі всебічно досліджено процес вироблення антирелігійної політики більшовиків та його реалізації на території Півдня України, проаналізовано причини опору православного духовенства і громадськості антирелігійній політиці більшовиків, охарактеризовано його соціальну базу та простежено динаміку загального рівня релігійності православної спільноти. Виявлено рушійні сили спротиву державному антирелігійному наступу, з'ясовано його напрямки, форми та методи, визначено характер церковної протидії. Продемонстровано наслідки опору та його роль у спадковості православної церковно-релігійної традиції в Україні.

Ключові слова: православна церква, антирелігійний наступ, громадськість, атеїзм, протидія, форми та методи опору, етнорелігійні традиції, Південь України.

SUMMARY

Boyko O.V. The counteraction of the Orthodox Church and society against antireligious attack of the State in the 20-30-th of XX cen. (on materials of the South Ukraine). - Manuscript.

Candidate of historical studies thesis in specialization 07.00.01 - history of Ukraine. Dnipropetrovsk National University. - Dnipropetrovsk, 2007.

The thesis deals with the complex research of genesis and realization of the resistance of the Orthodox Church and society against antireligious attack of the State in the South Ukraine in the 20-30-th of XX century. On a base of historiography tradition and a wide factual basis the process of the formation of antireligious bolshevist's policy and its realization is comprehensively investigated. Reasons of the resistance of the Church and society against atheistic attack of the State are analyzed. The social base of the resistance and the dynamics of social protection of the Orthodoxy are characterized. Ways, forms, methods and nature of the struggle of clergy and faithful people are determined. Consequences of the resistance and its great importance in preservation of the Orthodox tradition in Ukraine are recognized.

Key words: the Orthodox Church, antireligious attack, society, counteraction, atheism, forms and methods of the resistance, ethnoreligious traditions, South Ukraine.

АННОТАЦИЯ

Бойко О.В. Противодействие православной церкви и общественности антирелигиозному наступлению государства в 20-30-е гг. ХХ в. (на материалах Юга Украины) - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2007.

Диссертация посвящена комплексному изучению сопротивления православной церкви и общественности государственному антирелигиозному наступлению на Юге Украины в 20-30-е годы ХХ в. На основе привлечения широкого круга источников, историографической традиции и теоретико-методологической базы осуществлена реконструкция государственно-церковно-общественных отношений в Украине в период становления и развития тоталитарной системы.

В работе всесторонне исследован процесс разработки антирелигиозной политики большевиков и его реализации на территории Юга Украины. Определены причины сопротивления православного духовенства и общественности государственной политике в церковно-религиозных вопросах. Проанализирована динамика общего уровня религиозности населения, а также отношение к религии и православной церкви основных его слоев. Охарактеризованы социальный и возрастной состав религиозных общин, выявлены движущие силы сопротивления. Установлено, что социальную базу сопротивления составляли преимущественно крестьяне, однако специфичной чертой церковных общин южного региона с его высоким промышленным потенциалом и уровнем урбанизации была относительно высокая степень концентрации рабочих, служащих и представителей интеллигенции. Доказано реальное существование противодействия государственному антирелигиозному курсу со стороны различных слоев общества, усовершенствована классификация направлений и форм сопротивления, выявлены всевозможные его проявления на рассматриваемой территории. На основе соответствия методов сопротивления действующему советскому законодательству более детально обоснованы легальная и нелегальная формы совместной борьбы служителей церкви и мирян против насильственной атеизации и репрессивных действий властей. Определен справедливый характер церковного противодействия и опровергается закрепившееся в советской историографии утверждение о его “контрреволюционной”, “антинародной” сущности.

Проанализирована динамика противодействия и выявлена прямая зависимость использования его форм и методов от общеполитической ситуации в стране, а также церковно-религиозной политики государства. Установлено, что легитимные и нелегитимные формы сопротивления борьбы практиковались церковнослужителями на протяжении всего исследуемого периода, однако, с некоторыми колебаниями; его вспышки представляли собой своеобразный отпор антицерковным государственным атакам 1920-х - 1930-х гг., которые по времени совпали с периодом окончательного утверждения тоталитарной системы и жесткого контроля за обществом. Прослеживаются факторы, определяющие активность украинцев в борьбе с антирелигиозной политикой властей. Подтверждено фактами, что сопротивление граждан существовало и в конце 1930-х годов; наиболее распространенной и одновременно наименее ощутимой в обществе реакцией людей на антирелигиозные атаки государства стало внутреннее сопротивление - вера в Бога и верность православию. Продемонстрированы последствия сопротивления, его роль в преемственности православной церковно-религиозной традиции в Украине.

Ключевые слова: православная церковь, антирелигиозное наступление, общественность, атеизация, противодействие, формы и методы сопротивления, этнорелигиозные традиции, Юг Украины.

Размещено на Allbest.ru