Формування та еволюція пероністського режиму в Аргентині (1946–1989 рр.)

Головним об'єктом дії традиційно ставали цивільні групи суспільства, яких налаштовували на революційний лад, намагаючись перетворити їх на інструмент підривної діяльності проти цивільних урядів.

Історія латиноамериканських держав загалом тісно пов'язана з правоавторитарними режимами, що спиралися на армію, насамперед на офіцерський корпус. Претензія на роль верховного арбітра нації, що ставав у разі потреби над сьогохвилинними суперечками політичних партій і угрупувань і брав на себе тягар вирішення всієї тотальності проблем суспільного буття - суть менталітету латиноамериканських військових протягом багатьох років. Це істотно впливало і фактично робило неможливим утворення повноцінної ліберально-демократичної моделі західного зразка в переважній більшості держав регіону.

До певної міри парадоксальним може видатися висновок, що у своїх спробах сприяти формуванню демократії в Латинській Америці Сполучені Штати повсякчас вкладали фінансові ресурси в професійну підготовку армійських кадрів. При цьому практично не враховувалося, що армія в демократичній системі і збройні сили в суспільстві, де домінувала персоніфіковане сприйняття влади, яку обов'язково мав очолювати «видатний лідер», наділений якнайкращими рисами, знаходилися в різних площинах, а їх очільники мали протилежні погляди на власну роль у державному житті і політичній діяльності.

Шлях до демократизації в аргентинських умовах буквально насичений поверненнями до зворотнього напряму у зв'язку з політичним втручанням армійського керівництва.

На нашу думку, тісний взаємозв'язок між різними періодами аргентинської історії та військовими, перш за все, обумовлений тим, що культ вождя, як харизматичного лідера, займав і певною мірою продовжує займати помітну роль в еволюції держави і Латинської Америки загалом.

Аргентинські військові від 1943 р. до 1983 р. відігравали активну, іноді позитивну, проте стратегічно деструктивну роль у політичному житті країни. Вони помітно гальмували перехід країни до демократичних перетворень і стійкого економічного зростання.

У критичні моменти аргентинської історії армія дійсно намагалася виступати в ролі арбітра. Утім, активність аргентинських військових, їх присутність на політичному олімпі були зумовлені не тільки кризовими явищами в громадсько-політичному і соціально-економічному житті країни. Культ вождизму, характерний не тільки для Аргентини, але й для інших латиноамериканських держав, сприяв перебуванню при владі військових протягом 40-80-х рр. ХХ ст. До причин, які зумовили знаходження при владі військових, можна віднести і відсутність реальних конкурентів.

У свою чергу, військових, які перебували при владі, можна поділити на дві групи: популісти і десароллісти (від іспанського desarrollo - розвиток). Армійські або провійськові популісти перебували при владі в 40-70-і рр. ХХ ст. В Аргентині цю групу найбільш яскраво представляв Х.Д. Перон, що отримав підтримку профспілок, міських низів і деяких інших груп у боротьбі проти олігархів. У цьому протистоянні активно використовувалися гасла соціального характеру, часто ілюзорні і навіть демагогічні за своїм змістом. Друга група - десароллісти - головне завдання вбачала у здійсненні модернізації, перш за все, економічного характеру. До неї приєднувалися військові, які були при владі у 60-х, 70-х, 80-х рр. ХХ ст. Для них основними опонентами були сам Х.Д. Перон, пероністи, хустисіалісти. На думку десароллістів, поступовий варіант переходу до стійкого розвитку дозволив би забезпечити врядування цивільних урядів, але при цьому військові зберігали б можливості впливати на ситуацію. В Аргентині цей варіант не був реалізований значною мірою через поразку військових у війні з Великобританією, причиною якої була суперечка про належність Мальвінських островів. Після цієї поразки вони втратили свій привілейований статус. Аргентина на початку 80-х рр. ХХ ст. років повинна була зробити свій історичний вибір.

У п'ятому розділі - «Перонізм у період від вигнання Х.Д. Перона до перемоги неопероніста К. Менема» - розглянуто причини й обставини поразки Х.Д. Перона і реставрації перонізму, перонізм після смерті свого засновника, а також феномен неоперонізму.

Невдоволення ліберально і демократично налаштованих представників аргентинського суспільства, а також погіршення відносин з католицькою церквою у сукупності із зовнішніми обставинами призвели до кризи керівництва Х.Д. Перона.

Військовий уряд, що очолив країну після втечі Х.Д. Перона з країни, почав боротьбу з перонізмом, зокрема, розпочалися репресії проти профспілкових лідерів, була відмінена Конституція 1949 р. Проте ці заходи мали зворотній ефект. Робітники, зіткнувшись з обмеженням своїх прав, з оновленою симпатією почали ставитися до пероністів. У свою чергу, пероністська партія, опинившись у кризовій ситуації, за відсутності підтримки частини представників фінансово-промислових кіл, стала налагоджувати співпрацю з робітниками. Ця тенденція стала визначальною у діяльності пероністів на даному етапі.

Це посилило лівацькі настрої у пероністському русі. Водночас свою діяльність активізували комуністи. Вони, як і пероністи, претендували на роль провідної сили в профспілках, оскільки профспілкові організації, витримавши тиск військових урядів, продовжували відігравати роль головної опозиційної сили військовим. Як наслідок, наприкінці 50-х рр. Аргентину охопили страйки. Їх учасники висували не тільки соціально-економічні, але й політичні гасла. Їхня наполегливість мала успіх. Військовий уряд Е. Арамбуру вирішив піти на зустріч опозиції. У лютому 1958 р. відбулися президентські вибори, перемогу на яких отримав представник Радикального громадянського союзу А. Фрондізі. У зв'язку з тим, що під час виборів діяла заборона на діяльність пероністської партії, А. Фрондізі уклав з Х.Д. Пероном неофіційну угоду про підтримку пероністами його кандидатури. Останні пішли на це, оскільки у критичній ситуації намагалися пристосуватися до наявних умов. У 1962 р. пероністам дозволили взяти участь у виборах, після чого вони об'єдналися з комуністами. Результати виборів засвідчили, що пероністи зберегли свою соціальну базу, незважаючи на попередні репресії. Утім, уряд А. Фрондізі виявився ненадійним союзником. Заходи уряду призвели до економічного зростання, проте погіршили соціальне становище населення, чим спричинили посилення страйкового руху. Непослідовність та суперечливість також були характерні і для зовнішньої політики А. Фрондізі.

За роки перебування при владі Фрондізі вдалося зміцнити положення пероністів шляхом проведення своїх людей на посади губернаторів і створення найбільшої фракції в конгресі на виборах 1962 р.

Хоча військові, у черговий раз здійснивши заколот, повалили уряд А. Фрондізі, їх каральні заходи призвели до страйків, які набули масового характеру. Організаторами цих та інших виступів були пероністи. Ці події відбувалися на фоні кризи, що охопила армію. Вона виявилась у зіткненні різних груп армійської еліти. Причина - у розбіжностях щодо того, яким повинен бути військовий режим. Зрештою, угрупування, що виступало за його посилення, зазнало поразки. Перебіг подій у збройних силах вказував не тільки на розкол в найстабільнішому інституті держави, бажанні передати владу цивільному уряду, який знаходився б під їх контролем, але й на наявність пропероністських настроїв серед офіцерського корпусу аргентинської армії. Військова еліта вирішила піти на проведення загальних виборів. Вони відбулись у липні 1963 р. Перемогу отримав представник Радикального громадянського союзу. Пероністи та комуністи не мали можливості взяти участь у виборах, оскільки діяльність цих партій була заборонена, але у 1964 р. заборона була скасована. Уряд радикалів не був однорідним, тому його внутрішня політика не виявляла послідовності. Даний чинник послугував причиною нової хвилі невдоволення населення. У червні 1966 р. уряд радикалів був усунений від влади військовими. Вони сформували уряд на чолі з генералом Онганіа. Пероністи не вступали у відкритий конфлікт з військовими. Наступні військові уряди генералів Левінгстона, Лануссе зіштовхнулися зі страйками, організованими пероністами. Багато в чому завдяки цим виступам у 1973 р. пероністи знову прийшли до влади. Пероністський уряд очолив Е. Кампора. Він дотримувався традиційних пероністських орієнтирів. Конфлікти між лівими та поміркованими пероністами призвели до того, що Е. Кампора пішов з посади президента. Повернення Х.Д. Перона до Аргентини у 1973 р. кардинально не вплинуло на ситуацію. Після його смерті у 1974 р. вдова, Мартінес де Перон, яка очолила уряд, не змогла контролювати становище в країні. Військові знову прийшли до влади у 1976 р. Репресії військових були, насамперед, спрямовані проти лівих радикалів. Криза економічної політики керівника військового уряду Х.Р.Відели призвела до нової хвилі страйкового руху, який на початку 80-х років набув масового характеру. Поразка у війні з Великобританією призвела до падіння військового уряду, нездатного ефективно вирішувати економічні проблеми.

Наступний цивільний уряд Р. Альфонсина, представника Громадського Радикального Союзу, намагався створити демократичну політичну систему, вести ефективну економічну політику. З ним пов'язаний перехід від авторитаризму до демократії в Аргентині. Це дозволило на виборах 1989 р. отримати перемогу лідеру Хустисіалістської (пероністської) партії К.С. Менему. Ця подія була визначальною в історії цієї латиноамериканської країни, оскільки після десятиріч, позначених військовими переворотами, цивільний президент передав владу обраному громадянами Аргентини новому главі. Окрім цього, після 13-річної перерви пероністи знов опинилися при владі.

Перемогу К. Менема зумовили наступні причини: кризова економічна ситуація, могутня підтримка профспілок, консолідація хустисіалістської партії напередодні президентських виборів. К Менем побудував свою передвиборчу програму в дусі класичного перонізму, зокрема, він обіцяв підвищити заробітну платню, відновити підприємства, закриті внаслідок кризи. Але після перемоги К. Менем почав діяти інакше, ніж передбачалося передвиборчою програмою. Він не став дотримуватись у дійсності принципів перонізму. Перш за все, це стосувалося ігнорування К. Менемом тези Х.Д. Перона про своєрідний шлях розвитку, відмінний від інших країн.

Політика К. Менема, якій були властиві риси, що суперечили класичному перонізму, одержала назву «неоперонізм». К. Менему необхідно було вирішити два головні завдання: реалізувати економічну програму і провести конституційну реформу. Перетворення у сфері економіки носили неоліберальний характер, що суттєво відрізнялися від класичного перонізму. К. Менем сконцентрував зусилля і на розв'язанні завдань, пов'язаних з реалізацією програми реформування політичної системи. Початок реалізації реформи знаменується прийняттям нової конституції. Нею було передбачено скоротити термін повноважень президента, але з можливістю його переобрання. Крім того, реформа передбачала надання широких повноважень суб'єктам федерації, введення посади голови кабінету міністрів, скорочення терміну повноважень сенаторів, розширення повноважень конгресу.

Завдяки цій реформі К. Менему вдалося переобратися на другий термін. Проте політика К. Менема зумовила наростання опозиційних настроїв усередині хустисіалістської партії. Опозиціонери критикували уряд К. Менема за помилки у соціально-економічній сфері, а також у внутрішній політиці загалом.

У зовнішній політиці К. Менем, насамперед, сконцентрував зусилля на таких аспектах: співпраця з США, участь у інтеграційних процесах, перегляд ролі Аргентини у системі міжнародних відносин, а саме: набуття рівня регіональної «супердержави». Вибір даних аспектів не був випадковим. На нашу думку, саме вони допомагають показати характерні риси зовнішньої політики уряду К. Менема.

Неопероністські уряди, які прийшли до влади після керівництва К.С. Менема, особливо уряд Н.Кіршнера, намагалися певною мірою повернутися до принципів, сформульованих Х.Д. Пероном. Це проявлялось як у внутрішній, так і зовнішній політиці. К. Менем взяв від перонізму такі риси, як популізм, спроба переглянути конституцію для отримання можливості переобрання на наступний термін, намагання об'єднатися у межах інтеграційних проектів з іншими латиноамериканськими країнами.

У висновках підсумовуються результати дослідження:

1. У процесі вирішення поставленої наукової проблеми, а також історичного аналізу, спрямованого на пошук синтезованих уявлень про причини і джерела утвердження перонізму, автор стверджує, що першорядними у комплексі умов, причин, обставин і чинників, що сприяли формуванню і перемозі демократичним шляхом відверто популістського режиму з притаманними його лідеру авторитарними методами здійснення політичної влади, стали:

· властива аргентинському суспільству схильність до персоніфікації влади, що бере свої початки в традиції каудилізму епохи боротьби за державну незалежність;

· високий ступінь націоналістичних поглядів серед аргентинців;

· політизація збройних сил, у першу чергу, військових еліт;

· вміле використання представниками політичних партій держави популістських гасел;

· залучення пероністами на свій бік лідерів аргентинських профспілок;

· низька ефективність економічної політики, орієнтованої на експортне виробництво, у поєднанні з масовим безробіттям, яке зростало в умовах періодичних політичних реформ.

2. Історичні особливості формування і розвитку пероністської (хустисіалістської) політико-ідеологічної моделі суспільного розвитку і побудови режиму політичної влади є наступними:

· аргентинська нація поєднала у собі традиції аборигенного населення і вихідців з Європи, що виступає серйозним чинником розбіжностей у ставленні до демократичних цінностей та їх оцінювання у залежності від стану національної економіки;

· існує обумовленість між приходом Х.Д. Перона до влади та провалами різних соціально-економічних стратегій попередніх урядів, які переважно робили ставку на впровадження американської чи британської моделей розвитку економіки;

· експортна орієнтація економіки, як своєрідна догма зазнала серйозного фіаско за умов глобальної економічної депресії 1930-х років, що призвело до хаотичних пошуків нових стратегій, жодна з яких не стала соціально ефективною;

· північноамериканський чинник впливу на аргентинський розвиток 1930-х років фактично був позбавлений зв'язку із сприянням демократизації суспільних відносин;

· у роки другої світової війни аргентинська держава опинилася на роздоріжжі, що, зокрема, проявилось у втраті авторитету серед держав євроатлантичної спільноти.

3. Авторська концепція, розроблена на ретельному емпіричному аналізі аргентинського прикладу післявоєнного розвитку держави і суспільства, полягає у тому, що персоніфікація політичної ідеології і режиму політичної влади містить у собі численні небезпеки для національного розвитку. Підміна боротьби ідеологій, характерної для дійсно демократичних політичних систем, протистоянням партійних лідерів веде до посилення авторитаризму і деградації демократичних засад. Завищення ролі особистості у поєднанні з довірою до популістських гасел, як засвідчує аргентинська історія, викликає з часом неминучий перехід до демократії як єдиної основи стабільного і сталого розвитку національної економіки.

4. На основі розгляду, аналізу й узагальнення наявних у західній, російській і вітчизняній історіографії методологічних підходів до вивчення еволюції політичної влади і суспільних відносин в Латинській Америці автор прийшов до висновку про доцільність пріоритетного застосування методу історичного аналізу і синтезу. Розкладаючи проблеми становлення перонізму і хустисіалізму в одній з найбільших держав континенту, якою є Аргентинська Республіка, на певні складові, як основу наступного синтезу, дисертант стверджує, що всі інші методи у такого роду дослідженнях можуть бути тільки допоміжними. Зокрема, політичний аналіз без належного застосування широкого кола емпіричних даних та вивчення документальних джерел часто призводить до суб'єктивних та заідеологізованих оцінок, суджень і висновків. Парадигма міждисциплінарного підходу в дослідженнях складних проблем, пов'язаних зі становленням і занепадом певних політичних режимів, у цьому випадку втрачає у своїй ефективності, коли мова йде про консолідоване вивчення істориками проблематики політичного характеру.

5. Саме через застосування методу історичного аналізу і синтезу встановлено існування фундаментальних причинно-наслідкових взаємозв'язків між порушенням демократичних прав громадян та персоніфікацією політичної ідеології і владного режиму. У класичній латиноамериканистиці, що відносить перонізм до популістських експериментів, слушно наголошується, що в Аргентині, яка на початку ХХ ст. була найбільш урбанізованою й індустріалізованою країною Латинської Америки, населення якої активно поповнювалося за рахунок імміграції, у перші роки ХХ ст. спостерігалася модернізація по-європейськи. Тому пероністський рух є тимчасовим відступом розвитку аргентинської економіки від євро-північноамериканського напряму, який був легко виправлений за рахунок тих само вихідців з Європи. Такий напрям ставить в центр досліджень перонізму його економічну складову, що насправді дозволяє розглядати перонізм як тимчасову девіацію Аргентини з класичного шляху громадсько-політичного і соціально-економічного прогресу.

6. Сприяли перемозі Х.Д. Перона і приходові до влади його успішні дії на посаді міністра праці і соціального забезпечення в уряді військового режиму. Наявність серйозної політичної підтримки серед військових помітно ослабляла позиції профспілкових босів з лав лейбористської партії або її апологетів. Їхні спроби дискредитувати Х.Д. Перона як кандидата в президенти натрапили на неприйняття з боку мас, що піддалися на популістські гасла й агітаційні заклики. Реакція присутніх на мітингу в Буенос-Айресі 17 жовтня 1945 року дозволяє визначити цей день започаткуванням перонізму як масового політичного руху, незалежно від ідеологічних оцінок, ярликів і аргументів. Значний політичний вплив представників військових в Аргентині зумовлений високим авторитетом армійських еліт у суспільстві, зв'язками керівників збройних сил з різними прошарками аргентинського політикуму, контактами з північноамериканськими та європейськими колегами тощо. Головним тут слід вважати також і відносно високу освіченість військових еліт, що за досліджуваних у дисертації умов і часів робило їх, з одного боку, прихильниками реалізації виборчого права громадян, як основної передумови демократичних суспільних відносин, а з іншого - спричиняло постійне прагнення до силового втручання у політичний процес, коли країна опинялася перед загрозою соціальної деградації, політичної кризи і революційних виступів.

7. Щоразу, незважаючи на централізм і авторитаризм, Х.Д. Перон натрапляв на істотні зовнішні обмеження в здійсненні свого курсу. Визначальними бар'єрами на цьому шляху були, на нашу думку, не тільки вказані класиком латиноамериканістики Донгі зміни в позиціях електорату і високий рівень політизації армії, але і суперечливий північноамериканський вплив. Не можна скидати з рахунків і невдоволення великого бізнесу, який обкладався часто непомірними податками, що обмежувало доходи і помітно гальмувало капіталовкладення, а водночас полегшувало вплив на нього з боку відповідних служб і відомств США. Пероністам серйозно зашкодили й ілюзії відносно справедливості міжнародного порядку після другої світової війни. Особливо це стосується експортно-орієнтованої аргентинської економіки, засновники якої в пероністському варіанті сподівалися на стабільні світові ціни в післявоєнному світі. Насамперед, їхні коливання відчув на собі визначальний для економіки країни аграрний сектор. Державні субсидії, що надавалися фермерам у Сполучених Штатах, стали фундаментальним ударом по аграрному комплексу Аргентини, орієнтованому на зовнішні ринки. І, нарешті, офіційний Вашингтон у післявоєнні роки зосередив увагу на стримуванні комунізму в Латинській Америці більшою мірою, ніж на сприянні демократичним реформам на континенті. Боротьба з радянськими впливами стала для північноамериканського керівництва базовою ідеєю і метою, що на початку ХХІ століття виявляється у доволі широких проявах антиамериканізму та антиглобалізму в аргентинському суспільстві і політикумі.

8. Першорядне значення для успіху пероністів мало врахування в політиці та ідеологічних гаслах так званої політичної гегемонії урбаністичного сектора, у межах якого в період індустріалізації найвищою була роль робітничого класу. Х.Д. Перон і його оточення врахували пріоритетне прагнення робітників до стійкого наближення своїх зарплат до європейського і північноамериканського рівнів. Саме цим була викликана конфронтаційна модель поведінки пероністів відносно попереднього олігархізму в політичному житті країни. Разом з тим, порівняльний аналіз цієї ситуації з розвитком пострадянських держав дозволяє поставити під сумнів абсолютність висновку про популізм пероністського руху як явища, відірваного від загального бачення більшості населення. Дійсно, у другій половині 1945 року стало очевидним, що Х.Д. Перон, який був тоді віце-президентом військового уряду країни, не може претендувати на посаду президента без створення загальнонаціональної політичної сили, здатної надати йому підтримку. Адже Аргентина того часу чимось нагадувала сучасну Україну за кількістю політичних рухів, партій і фракцій, кожна з яких претендувала на особливу роль, використовуючи переважно популістські гасла. Режим, що прийшов до влади в 1943 році, тим часом також відчував на собі вплив цієї фрагментації, що відображала реальну ситуацію в аргентинському суспільстві. Якщо незважати на ідеологічну упередженість, легко погодитися з тим, що без використання популістських слоганів прийти до влади не могла тоді жодна політична сила. З іншого боку, з урахуванням рівня розвитку Аргентини зрозуміло, що без ставки на так званий середній клас досягти цього також було неможливо. І вже тим більш, переконлива перемога виглядала неможливою без залучення на свій бік маргіналів аргентинського суспільства, число яких визначалося збільшенням рівня безробіття в епоху світової економічної депресії, яка згубно позначилася на експортно-орієнтованій національній економіці. Називаючи їх «плебеями радикалізму», на наш погляд, Донгі йде від суті питання, оскільки ніби залишає поза увагою виборчий контекст і цільову парадигму, яку переслідують політичні партії у період, коли наближаються чергові вибори. Інша справа, що з висоти сьогоднішнього історичного пізнання можна говорити, що Х.Д. Перон порушив демократичний розвиток країни, на якийсь час вивів її за рамки домінуючого світового контексту. Не менш важливим є й висновок, що пероністи взяли до уваги спробу підприємницьких кіл об'єднатися з метою створення власної політичної сили.

9. У такій ситуації владний тоді режим закономірно зробив все можливе для того, щоб виштовхнути Х.Д. Перона за межі впливових політиків, побачивши в ньому реальну загрозу. Причиною цього стали його успішні спроби схилити на свій бік профспілки. Саме профспілкові лідери домоглися звільнення Х.Д. Перона після ув'язнення керівним режимом. Як наслідок, свою участь у виборах він зміг реалізувати, знаходячись у складі уряду. Звертаючись до народу із заявою про висунення своєї кандидатури на пост президента, 17 жовтня 1945 року Х.Д. Перон, і це дуже важливо для загального розуміння його політичної ідеології, продемонстрував глибоку віру в те, що справжній глава держави має право називатися так тільки у разі всенародного обрання на прямих загальних виборах. Зрозумівши, що силою Х.Д. Перона не взяти, його опоненти мобілізували частину профспілок, що залишилася, з метою посилити вплив лейбористської партії, організованої профспілковими босами північноамериканського типу. Як пряму й умовну відповідь, Х.Д. Перон робить ставку на власний авторитет, враховуючи історичну традицію аргентинського суспільства, де вкрай розповсюдженими були ідеали каудилізму. Його соціальне походження істотним чином «модернізувало» цей образ, наблизивши до народу, на відміну від попередніх «каудильо», що вийшли переважно з олігархічних кіл або військових еліт аргентинського суспільства. Подальший перебіг подій переконав у тому, що на боці висуванця знаходилась більшість аргентинських робітників, що, проте, не могло забезпечити успіх без залучення інших кіл і соціальних верств населення Аргентини. Х.Д. Перон за цих обставин підійшов до своєї виборчої кампанії з урахуванням аргентинської політичної традиції, що будувалася на емоційному або інстинктивному сприйнятті політиків. З 1952 року Х.Д. Перон обережно почав переорієнтовувати соціально-економічний курс у межах певного зниження централізації і державного регулювання. Так почався відхід від обіцянок, даних народу в ході виборчої кампанії 1945-46 років. Ставши в якійсь мірі десароллістом, він намагався отримати закордонні інвестиції в промислові галузі економіки, дозволивши експлуатацію нафтових ресурсів країни закордонними корпораціями. Опозиції вдалося знизити популярність президента шляхом використання таких девіацій від перонізму класичного типу. Усе це, зрештою, свідчить про обмеженість можливостей будь-якої популістської моделі соціально-економічного розвитку. Вимушене заслання Хуана Домінго Перона є підтвердженням цього висновку. З іншого боку, популізм, поза сумнівом, належить до найвагоміших і найефективніших форм впливу на суспільство під час виборчих кампаній. Тому виключати його із загального контексту історико-політичного дискурсу неможливо і нелогічно. Заперечуємо популярну на Заході тезу про те, що в Аргентині і Бразилії 1950-х років мали місце останні відголоски популістського руху, породженого нібито виключно загальним політичним кліматом, що запанував після другої світової війни.

10. «Відновлення» або «реставрація» перонізму після смерті творця руху звичайно розглядається в трьох хронологічних варіантах історико-еволюційного підходу. Перший концентрується довкола формування пероністського дискурсу в процесі 10-річного врядування Х.Д. Перона. Другий зосереджений на уточненнях, пов'язаних з поглибленим аналізом та усвідомленням причин і обставин його перебування в засланні. І, нарешті, третій фокусується на конфліктах відносно рішень Х.Д. Перона після його повернення на Батьківщину в 1973 році. Природним наслідком потрійного підходу стали очевидні розбіжності між прихильниками і опонентами руху, тобто ідеологізація оцінок і упередженість висновків. Скажімо, сучасні адепти перонізму, описуючи історичні події першого з вказаних трьох хронологічних етапів, майстерно обходять такі несучасні кроки свого кумира, як експропріація, перерозподіл прибутків з застосуванням державного тиску на бізнес тощо. Є випадки, коли за своїми міркуваннями критики перонізму з позицій лівих ідеологічних течій поводяться так само, намагаючись вивести пероністський рух за рамки лівизни. У свою чергу, явні апологети ліберальної демократії щоразу виставляють на перше місце у своїх оцінках репресії, здійснені під час керівництва Х.Д. Перона, ніби забуваючи, що практично вся історія Аргентини, до і після Х.Д. Перона, сповнена державними заколотами за участю військових еліт і, відповідно, прикладами силового придушення опозиції. Драматичні події в історії Аргентини кінця ХХ - початку XXI ст. підтвердили здатність неоперонізму адаптуватися до кризових умов, висуваючи з своїх лав нових аргентинських лідерів. Фінансово-економічна криза зумовила соціально-політичну напругу в країні. Найбільш відмітне в ній те, що у своїй практичній діяльності в різних сферах неопероністи достатньо відчутно відрізнялися один від одного. Проте неоперонізм на переломі тисячоліть залишився однією з провідних політичних сил Аргентини.

11. У післявоєнні десятиріччя на фоні циклів фінансово-економічних занепадів і піднесень різні політичні, зокрема, виборчі кампанії в Аргентині проходили з активним використанням пероністських гасел. Найістотнішим бачиться активне впровадження політичними силами країни у свій політико-ідеологічний арсенал гасел величі аргентинської нації. Це відбувається на фоні все більш серйозного конфлікту між так званими глобалістами й антиглобалістами на планетарному рівні. Сучасні аргентинські політики досить часто звертаються до ідеологічного арсеналу початку 1940-х років, який, як гадало багато аналітиків і державних діячів, давно віджив. Оскільки подібна ситуація властива сьогодні не тільки Аргентині, але і багатьом іншим країнам, що розвиваються, вона вимагає усвідомлення не тільки політологами, що досліджують сучасні події, але й істориками, покликанням яких в заданому нами контексті є уточнення історичних обставин виникнення і розвитку певних ідеологічних течій. Насамперед, вкажемо на їхню живучість і адаптацію до обставин глобального, регіонального і національного розвитку, що змінилися. Якщо в деяких нових незалежних державах пострадянського простору повернення до минулого відбувається переважно із залученням так званої інтернаціоналістичної термінології, нерідко спрямованої власне проти національного суверенітету, то в Аргентині спостерігається стійка протилежна тенденція. Політико-ідеологічна метаморфоза аргентинської дійсності визначається постійним зверненням до ідеології національної особливості. Певна форма націоналізму в позиціях політичних партій і рухів є чи не обов'язковою складовою їхньої боротьби за виборця, причому ця популярність зростає при кожному новому циклі фінансово-економічної кризи.

Практичні рекомендації:

1. Стійку позитивну дію на подальший розвиток України здатна надати модернізація розуміння демократичного процесу, який може деградувати у разі зведення демократії до участі громадян у виборах і свободи слова. Аргентинський і загалом латиноамериканський досвід засвідчують, що порушення головного принципу суспільної демократії, яким є верховенство права і рівність всіх перед законом, зумовлює деструктивні стратегічні наслідки для країни, суспільства, громадян і певних політичних сил.

2. Використання гасел популістського характеру під час виборчих кампаній практично не може бути подолане, що, проте, не зменшує значення відкритого спілкування політичних лідерів з народом з початком до виконання владних повноважень. У протилежному випадку в суспільстві буде стійко наростати негативне ставлення до дій вищого державного керівництва, що може породити різке падіння рейтингів, небезпечну недовіру до демократичної політичної системи із загрозою переростання у вимоги «жорсткої руки».

3. Вкрай небезпечний характер для держави і суспільства, його міжнародного реноме містить в собі політизація збройних сил. Максимальне усунення керівництва силових структур від участі в політичному протистоянні партій і рухів є обов'язковою умовою консолідованої демократії.

4. Підтримуючи і розвиваючи партнерські стосунки з видатними акторами міжнародних відносин, якими для України є Російська Федерація, Європейський Союз і Сполучені Штати Америки, необхідно забезпечити незалежність розробки, ухвалення і реалізації державних рішень у національних інтересах України. Враховуючи певні критерійні зауваги зовнішнього світу, варто скрупульозно пропускати їх крізь аналітичне сприйняття з урахуванням національних традицій, можливостей і потенціалу.

Список публікацій автора за темою дисертації

1. Бредіхин А.В. Перонізм в Аргентині: від націоналізму до антиглобалізму (40-80-ті рр. ХХ ст.): Монографія. - Донецьк, ДІШІ, 2007. - 284 с. (Рец.: Єрхов Г.П.А.В. Бредіхин. Перонізм в Аргентині: від націоналізму до антиглобалізму (40 -80-ті рр. ХХ ст.) // Наука. Релігія. Суспільство. - 2007. - №1. - С. 164 - 165).

2. Бредіхин А.В. Криза та падіння військово-диктаторських режимів у Латинській Америці // Історичні та політологічні дослідження./ Гол. ред. П.В. Добров. - Донецьк. - 2003. - №3-4. - С. 276-281.

3. Бредіхин А.В. Інтеграційні організації Латинської Америки // Історичні та політологічні дослідження. / Гол. ред. П.В. Добров. - Донецьк. - 2003. - №3/4. - С. 302-308.

4. Бредіхин А.В. Парадокси перонізму // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - №1. - С. 18-24.

5. Бредіхин А.В. Перонізм: ідеологія і політика // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - №2. - С. 8-14.

6. Бредіхин А.В. Національна безпека країн Латинської Америки // Вісник ДонНУ: Сер. Б. Гуманітарні науки. - 2003. - №1. - С. 201-208.

7. Бредіхин А.В. Перонізм як актуальна проблема // Історичні і політологічні дослідження./ Гол. ред. П.В. Добров. - Донецьк. - 2003. - С. 253-259.

8. Бредіхин А.В. Истоки перонизма // Вісник ДонНУ: Сер.Б. Гуманітарні науки. - 2003. - №2. - С. 110-118.

9. Бредіхин А.В. Причини перемоги перонізму // Історичні і політологічні дослідження./ Гол. ред. П.В. Добров. - Донецьк. - 2004. - №3. - С. 196-202.

10. Бредіхин А.В. Перехід від авторитарзму до демократії в Аргентині (80-ті рр. ХХ ст.) // Історичні і політологічні дослідження./ Гол. ред. П.В. Добров. - Донецьк. - 2004. - №4. - С. 174-178.

11. Бредіхин А.В. Дессальористский милитаризм в Аргентине (во ІІ-й пол. 60-х - 70-е гг. ХХ ст.) // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - №2. - С. 3-10.

12. Бредіхин А.В. Неоперонізм та неохустисіалізм: витоки та причини стійкості // Вісник Донецького національного університету. Серія Б: Гуманітарні науки. - 2004. - №1. - С. 153-164.

13. Бредіхин А.В. Военные элиты в политической жизни Аргентины в 40-60-е гг. ХХ вв. // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - №3. - С. 14-20.

14. Бредіхин А.В. Зовнішня політика Аргентини у 80-90-х рр. ХХ ст. // Наукові праці: Науково-метод журнал. - Т.37. - Вип. 24. Історичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. - С. 71-74.

15. Бредіхин А.В. Неоперонізм і фінансово-економічна криза в Аргентині (2001-2003) // Вісник Донецького університету. Серія Б: Гуманітарні науки. - 2004. - №2. - С. 124-131.

16. Бредіхин А.В. Неоконсервативний варіант модернізації в Аргентині (1976-1983 рр.) // Наука. Релігія. Суспільство. - 2005. - №2. - С. 10-14.

17. Бредіхин А.В. Неоперонізм та політичні і соціально-економічні процеси в Аргентині на початку ХХІ ст. // Наука. Релігія. Суспільство. - 2005. - №2. - С. 10-14.

18. Бредіхин А.В. Фракційна боротьба в хустисіалістській партії в поставторитарний період // Історичні і політологічні дослідження./ Гол. ред. П.В. Добров. - Донецьк. - 2005. - С. 205-213.

19. Бредіхин А.В. Причини військового перевороту 1943 р. в Аргентині // Наука. Релігія. Суспільство. - 2006. - №1. - С. 3-9.

20. Бредіхин А.В. Роль індивідуального фактора в історії Аргентини // Наука. Релігія. Суспільство. - 2005. - №4. - С. 103-109.

21. Бредіхин А.В. Вплив перонізму та неоперонізму на політичну систему Аргентини // Наука. Релігія. Суспільство. - 2005. - №3. - С. 33-38.

22. Бредіхин А.В. Вплив перонізма на відносини Аргентини з США // Наука. Релігія. Суспільство. - 2006. - №2. - С. 14-21.

Размещено на Allbest.ru