Українська Народна Республіка за часів Директорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Українська Народна Республіка за часів Директорії

Підготував:

Учень 10 класу

Гурський Олександр

План

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР

3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України

Список літератури

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні

директорія республіка радянська влада

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів; яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.

«На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські большевики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська».

У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже, -- констатував В. Андрієвський, колишній комісар освіти Полтавщини.

В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швєця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада -- Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на - Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій. Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин. 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим; він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Леґенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, -- писав Келлер, -- повидимому предполагает ввести всех в заблуждение ... предвкушая прелести своего коронования на престол украинского королевства». 27-го листопада замість Келлера призначено генерала князя Долгорукого. Була зформована добровільна дружина «Родина», переважно із студентів та учнів старших класів гімназій, яка стала головною обороною Києва.

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації. 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений.

Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небольшевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.»

У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою.281

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду -- і тому ставити ці два факти у залежність не можна.

Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.

Усе разом -- і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраінці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців -- усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на ґрунті «єдиного фронту» з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі.

Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної неподільної» Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду -- федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно увесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри -- Д. Дорошенко та М. Василенко -- звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністр А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його.

Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції.

Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливості повернутися додому.

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР

Зречення гетьманським урядом до Києва Директори, парад повстанських військ у столиці України -- все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскравий приклад цього -- історія УНР доби Директорії.

21--24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд. 700 делегатів висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного характеру. Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони -- це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально протилежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.

Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12--14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. її учасники поділилися на два табори, один з яких обстоював парламентарну систему влади, а інший -- радянську.

Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах т. зв. трудового принципу. На думку його творців, він всотав у себе кращі риси радянської і парламентської систем. Досить швидко життя показало, що це був паліативний вихід із ситуації.

Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників, бракувало їй чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала себе тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, народові й передасть її на конгресі трудового народу України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим -- робітництву і селянству». Саме їм належало обрати левову пайку делегатів на конгрес. Узявши за основу класовий метод поділу суспільства й оголосивши, що «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Директорія вважала, що окресленої мети можна досягти «без жорстоких, кривавих і непотрібних форм боротьби». Для цього нетрудовим класам слід чесно визнати «всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування» й примиритися з відлученням від політичного життя.

При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду -- УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, ці останні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15 числа розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони при підтримці французьких військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її залишити місто.

13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль -- Бірзула -- Вознесенськ -- Миколаїв -- Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про існування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва.

З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба -- Суми -- Харків і Гомель -- Чернігів -- Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались.

Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р. маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.

До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків з подій 1917--1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 -- взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації.

За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», -- зазначав один із чільних діячів УНР -- І. Мазепа. Парламентарна західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі, заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.

На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП. Оскільки два члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з'їзд мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж він був скликаний за два тижні до відкриття Трудового конгресу.

Центральним моментом роботи з'їзду УСДРП стало обговорення доповіді А. Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на впровадженні влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в Західній Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т. Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.

З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайкизський виступили за встановлення в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника, але більшість учасників відкинули цю пропозицію. Загальне резюме наради знаходимо в І. Мазепи: «З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом серед промовців переважав протибільшовицький напрям, але всі знали, що маси «нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих промов представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як було». До наведеного вище слід додати, що позицію січових стрільців поділяла далеко не вся армія У HP. Дивізія отамана Зеленого стояла на радянських позиціях і в січні відмовилася виконувати накази вищого командування. За її прикладом пішли військові підрозділи отамана Григор'єва. Загалом сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою армії УНР, яка катастрофічно втрачала боєздатність.

Політику Директорії не підтримала Всеукраїнська рада селянських депутатів. 14--15 січня її виконавчий комітет провів у Києві нараду з представниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих рад.

3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України

Боротьба з більшовицькими військами була дуже тяжка; вони використовували китайців, які з фанатичною твердістю йшли в бій. У Києві запанувала безнадійність. Почалася масова втеча інтелігенції за кордон. Уряд ішов назустріч їй й формував різні дипломатичні місії для виїзду на захід. Десятки людей їхали до Швейцарії, Риму, Відня, Парижу з великими державними коштами, щоб «підтримати престиж УНР».

На нараді уряду 16 січня 1919 року виявились настрої: представники Січових Стрільців, О. Назарук та Ю. Чайківський, запропонували замість Директорії військову диктатуру -- С. Петлюру, Є. Коновальця та А. Мельника. Інші -- О. Янко та М. Шаповал -- настоювали на встановленні радянської влади. Тільки Петлюра говорив проти більшовизму. Безпорадність проводу впливала на загальний настрій. Україна, затиснута між двома потужними силами -- Антантою з півдня й більшовизмом з півночі -- не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя.

23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. З 528-ох делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західньої України: Л. Бачинський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т. Старух та інші. Партія есерів, що дала найбільше делегатів, поділилася на три течії: ліву -- «боротьбисти», які стояли за совстську владу; праву, яка стояла за демократичний соціалізм; і центр (під проводом М. Грушевського, М. Любинського та М. Шаповала), що зайняв середню позицію між правою та лівою і настоював на передачі влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів». Ця група мала тільки 13 депутатів, не зважаючи на присутність М. Грушевського. Популярність його занепадала, і на голову Конгресу обрали не його, а С. Вітика.

Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Більшовики підходили до Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвятив увагу, був вибір орієнтації: чи на більшовиків, чи на Антанту. Після промов представників уряду, ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання парламенту, законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до якої вступав представник ЗУНР-- Є. Петрушевич. 29-го січня 1919 р. Конгрес розійшовся.

Боротьбу проти більшовицьких військ ускладнювало те, що основу їх становили українські частини, зформовані за Гетьмана для оборони Чернігівщини від більшовиків -- Богунська й Таращанська дивізії. Радянські війська йшли на Україну без проголошення війни. Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено «радянський уряд України» і радянські війська йшли на «допомогу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала радянську пропаганду й ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року більшовики без бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном подався до Полтави, яку довгий час обороняв від більшовиків.

Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські сили: двох опозицій і з правого боку, і з лівого. Почалося «більшовичення» окремих груп. Перейшла на бік більшовиків одна з найбільших повстанських груп, під командою отамана М. Григорьєва, яка перед тим довгий час боролася з ними на Південній Україні. У ній було людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік більшовиків анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Вона прийняла більшовицьку програму й розташувалася на південь від Києва, в районі Трипілля. Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, які не визнавали влади Директорії. Засяг їхніх дій, звичайно, не був широкий", кожний діяв у своєму районі. На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині (Поділлі) -- Я. Шепєль і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків і вносили анархію.

Директорія була безсила боротися з радянськими військами, із плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав гетьманський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілецька дивізія а згодом корпус Січових Стрільців, на чолі з полковником Є. Коновальцем. Це військове з'єднання було найбільш дисципліноване й національно свідоме. Крім того було кілька полків, які залишилися від попередньої доби. Загальною вадою всіх військ УНР був брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це були або колишні старшини російської чи австрійської армій, мало свідомі з національного погляду, або національно свідомі підстаршини, фельдфебелі, а іноді просто «добровільці», піднесені до старшинської ранги. Вони часто не мали ні спеціальної, ні навіть загальної середньої освіти. Багато закидів висловлювали проти того, що пост Головного Отамана займав Симон Петлюра, цивільна людина.

На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західна Волинь (з травня 1919 p.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було однодумного ставлення до питання Української Держави: соціалісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Партія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування. З другого боку -- Польща готувалася до збройної боротьби з Москвою. Договір підписали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, міністр закордонних справ Директорії та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах, які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі -- кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі -- східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціальна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародних угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно-культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аґрарна реформа в Україні буде розв'язана конституційно. 7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні.

Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин. Як таємний, цей договір не був ратифікований.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці -- підпорядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо. Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність і передав її під владу Польщі.

Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. Лівицький, і уряд був поставлений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір.

Варшавський договір був прийнятий різними шарами українського громадянства, як велике нещастя. У негативному ставленні до нього об'єдналися члени різних угруповань, партій. Соціалістичний уряд, з І. Мазепою на чолі, в березні 1920 року подався на димісію, але тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціал-федераліст), до складу цього кабінету ввійшли: як заступник його -- А. Лівицький (соціал-демократ); як міністр закордонних справ -- А. Ніковський, міністр внутрішніх справ -- О. Саліковський, земельних -- І. Мазепа, фінансів ---X. Барановський, ісповідань -- І. Огіенко, військових справ -- В. Сальський, шляхів -- С. Тимошенко, господарства -- Є. Архипенко, освіти -- І. Холодний, здоров'я -- поляк С. Стемповський. Від різних груп надходили протести. Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка.

Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція есерів, в якій взяли участь: М. Грушевський. О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали виявляти прагнення примиритися з більшовиками. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати більшовицький уряд створити радянську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові переговори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав.

Варшавський договір викликав дуже негативне враження в Галичині, охопленої настроєм безнадійності. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з більшовиками; неможлива. Ціла Херсонська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинули Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочатку в Ліберці, а потім у Йозефові.

Список літератури

1. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-90-ті роки / Навч. посіб. для студ. - Ніжин, 1994.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посіб. для студ. - К., 1999.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. - К., 1996.

4. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992.

5. Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. / Навч. пос. для вузів / За ред. Л. Мельника. - К., 1991-1993.

6. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під ред. В.А. Смолія. - К., 1995.

7. Кормич Л., Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навч. посіб. - Харків, 2001.

8. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України: Навч. посіб. для студ. - К., 2000.

9. Новітня історія України (1900-2000 рр.): Підруч. для студ. - К., 2000.

Размещено на Allbest.ru