Розпад Австро-Угорської імперії та проголошення Західноукраїнської Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави і права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з історії держави і права України

на тему: Розпад Австро - Угорської імперії та проголошення ЗУНР

Студент Мельник Дмитро Леонідович

науковий керівник:М.М.Кобилецький

Львів - 2012р.



Зміст

Введення

Королівство Галичини і Лодомерії

Розпад Австро-Угорської імперії

Передумови створення ЗУНР

Створення ЗУНР

Організація та структура державного апарату ЗУНР

Висновок

Список використаної літератури



Введення

Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель - Східна Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро -Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки айстро - німецького блоку та національно - визвольної боротьби народів Австро - Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знову відродилася.

Вибір цієї теми, для мене є не випадковим. Будучи Українцем, та корінним мешканцем Львова, в силу історичних обставин, замовчування та викривлення історії, я мало що знаю про ЗУНР та українсько - польську війну того часу.

Метою цієї роботи, стала для мене спроба об'єктивно дослідити події того періоду та, можливо, змінити свою точку зору стосовно утворення ЗУНР та помилок які тоді припустилась молода держава.

Також цікавою для дослідження є особливість Західноукраїнської Народної Республіки яка полягає в тому, що вона зазнала більшого впливу з боку європейського державо та право творення, ніж решта України, що знайшло своє відображення в законотворенні того часу.



Королівство Галичини і Лодомерії

«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії. Воно постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. 1775 року до королівства була приєднана Буковина, відвойована у Османської Порти.

Австрійська влада штучно об'єднала західноукраїнські землі з польськими у так званий «Край Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і Князівством Освенцімським і Заторським». Скорочено ці землі почали називати Галіцією (Галичиною - за стародавньою назвою Галицького князівства). За часів панування Австрії виник і умовний поділ Галичини - на Західну, населену переважно поляками, і Східну, населену переважно Українцями. Об'єднання їх обох в один коронний край було на руку хіба що польській шляхті, яка почала розглядати всю Галичину, як частину єдиної польської території, як законний «польський стан посідання». [1]

В королівстві Галичини і Лодомерії, утвореному відразу після поділу Речі Посполитої, змішалися відразу декілька народів, переважаючими серед яких були поляки і українці. В Галичині йшло протистояння обох народів. Полякам за підтримки Габсбургів довгий час вдавалося зберігати в регіоні правлячі пости, оспорювані українцями. Це призвело до майже вікової політично-культурної боротьбі.

У перші роки XX століття в Галичині масово формувалися як українські, так і польські воєнізовані молодіжні організації. З початком світової війни галицькі українці проголосили своєю метою возз'єднання Галичини і решти України під владою австрійських Габсбургів. Коли в ході війни в 1918 уряд імперії вже де - факто визнав УНР, місцеві українці активізувалися.

На початок осені активізувалися поляки. 7 жовтня 1918 польська Регентська рада у Варшаві заявила про план відновлення незалежності Польщі. 9 жовтня було прийнято рішення відродити Польщу в кордонах Речі Посполитої, що об'єктивно було на той час неможливим. З боку українців пішла відповідна реакція, і 10 жовтня українська фракція на чолі з Євгеном Петрушевичем прийняла рішення скликати у Львові Українську національну раду. Виникла вона 18 жовтня і була очолена Костем Левицьким.

Наприкінці жовтня ситуація загострилася ще сильніше, тому що поляки створили «ліквідаційну комісію», основною метою якої було приєднання Галичини до відродженої Польщі. Комісія сформувалася в Кракові і збиралася переїхати до Львова, звідки планувалося керувати регіоном. Це змусило українців поспішити з проголошенням ЗУНР, заплановане на 3 листопада…

Розпад Австро-Угорської імперії

Перша світова війна (1914 - 1918рр.) між країнами Антанти (Англія, Франція, Італія, Сербія, США та ін..) та Центральними державами (Німеччина, Австро - Угорщина, Туреччина та Болгарія), особливо після вступу у війну США, складались не на користь останніх.

Роблячи спробу врятувати монархію цісар Карл І 16 жовтня 1918р. видав маніфест про переведення Австро - Угорщини на федеративну державу. Народи Австрії отримували право на створення власних національних парламентів. [2] Хоча і такий сміливий крок не врятував імперію.

Розпад Австро-Угорської імперії - велике геополітичне подія, що відбулася в результаті наростання внутрішніх соціальних суперечностей і відокремлення різних частин імперії. Перша світова війна, неврожай 1918 і економічна криза послужили приводом до розпаду держави.

17 жовтня парламент Угорщини розірвав унію з Австрією і проголосив незалежність країни, 28 жовтня утворилася Чехословаччина, слідом за нею 29 жовтня виникло Держава Словенців, Хорватів і Сербів, 3 листопада незалежність проголосила Західно - Українська народна республіка, 6 листопада в Кракові було оголошено про відтворення Польщі. Також в ході розпаду імперії виникли Тарнобжезька республіка, Гуцульська республіка, Російська Народна Республіка лемків, Республіка Команча, Республіка Прекмурьє, Угорська Радянська Республіка, Словацька Радянська Республіка, Республіка Банат, Республіка Фіуме.

Після розпаду Австро - Угорщини на її колишній території виникло декілька унітарних етнократичних держав, більша частина яких існує і в наш час. Решта території, населені розділеними народами, потрапили до складу вже існуючих або новостворених держав. Юридично розпад імперії був оформлений Сен - Жерменським договором з Австрією, який також виступав в якості мирного договору після Першої світової, і в Тріанонський договір з Угорщиною.

Величезна імперія Габсбургів, яка займала велику територію в Європі і включала в себе близько 20 народів, до початку XX століття сильно ослабла зсередини через півстолітніх національних суперечок і конфліктів практично у всіх своїх регіонах. В Галичині відбувалося протистояння поляків і українців, в Трансільванії - румунів і угорців, в Сілезії - чехів і німців, в Закарпаття - угорців та українців, боснійці, серби і хорвати боролися за незалежність на Балканах і т. д.

західноукраїнський республіка імперія австрійський

Передумови створення ЗУНР

1 листопада 1914 року, розпочалась Перша світова війна, яка й стала тим каталізатором, який через низку подій, призвів до створення ЗУНР. Тривала війна з перемінним успіхом для обох сторін, так у травні 1916 р. в результаті «Брусиловського наступу» Галичина і Волинь були зайняті російськими військами, але досить швидко влада повернулися до рук австрійців. Такий перебіг подій призвів до повного розорення даних територій. Крім того станом на 1916 рік австро-угорський уряд потребував нових резервів для поповнення армії. З цією метою уряд звернувся до поляків, обіцяючи їм відродження польської держави , формальне проголошення якої відбулося 5 листопада 1916 року коли цисар Франц Йосиф I і кайзер Вільгельм створили регінську раду. Ця рада мала покликати до життя польський уряд. [3]

Стосовно західної України, то 4 листопада 1916 року імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф дав полякам обіцянку перетворити Галичину у польський автономний край у складі Австро-Угорщини. Цей факт привів до протесту з боку Загальної Української Ради, яка на чолі з Костем Левицьким самоліквідувалася, а управління політикою взяло у свої руки Українське парламентське представництво на чолі з Ю.Романюком та Є.Петрушевичем. Нове керівництво швидко зрозуміло, що австрійська монархія не має сили виграти війну і вирішало переходити до конкретних дій.

Поштовхом стало революційне піднесення в Росії, що призвело до народних виступів у Австро-Угорщині де на численних мітингах, зборах, демонстраціях населення вимагало хліба, миру, землі, політичних свобод. Передбачаючи близький кінець монархії Габсбургів, політичні кола поневолених нею народів посилено готувались захопили владу в свої руки. [4] Крім того в жовтні 1917 року посилилися чутки про те, що галицькі землі мали залишитись у складі нової Польщі, як третього і рівноправного партнера Австрії та Угорщини у єдиній державі. Вищевикладений факт викликав занепокоєння у східній Галичині і 19 грудня 1917 року голова Українського парламентського представництва у Відні Євген Петрушевич заявив: «… землі колишнього Галицько-Волинського королівства є українськими землями, тому не можуть увійти до складу Польської держави проти волі українського народу, бо це буде насиллям над принципом самовизначення народів» Подібну заяву зробив заступник Парламентського представництва Євген Левицький: « …Тепер Східна Галичина творить неподільну спадщину української нації і тому може або цілісно залишитися в складі Австрії, або з'єднатись з Українською Народною Республікою». [5] Остання заява була прямим ультиматумом австрійському уряду і першим кроком до самовизначення.

Однак такі наміри були дещо «загальмовані» внаслідок прийняття Австрією 4 вересня 1918 року «14 пунктів Вільсона». Відповідно до цього акту народам Австро-Угорщини гарантувалось право на самовизначення (п.10), а Росія трактувалася, як держава з єдиним народом. Тому возз'єднання Галичини з гетьманською державою, яка вважала себе частиною єдиної Росії, загрожувало б Галичині опинитись під владою останньої. Слідуючи цим пунктам 16 жовтня 1918 року Карл I видав маніфест, яким проголошував Австро-Угорщину федеральною державою з поділом на коронні землі, кожна з яких мала свою національну Раду.

Створення ЗУНР

Процес розпаду Австро - Угорщини розпочався так швидко, що Українська національна рада не встигала контролювати ситуацію. Старше покоління галицьких політиків, виховане в дусі австрофільства, до останніх днів існування імперії бажали передачі влади з рук офіційних австрійських властей, хоча у цей час було проголошено незалежність Угорщини, Чехословаччини, Сербо - Хорвацької держави. [6]

У зв'язку з появою маніфесту у Львові 18 жовтня 1918 року були скликані збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, по 3 делегати від усіх політичних партій Галичини і Буковини. На зборах було обрано Українська національна Рада, в якості представництва українського народу в Австро-Угорщині . ЇЇ головою став Євген Петрушевич. Тоді ж був прийнятий і статут новоствореної УН Ради, який закликав рішити державну судьбу всіх областей іменем українського народу та прийняти постанови і заходи законодавчого та адміністративного характеру, щоби свої рішення втілити в життя.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу у свої руки. В, її рішенні було записано: 1) всі українські землі під владою Австрії становлять єдину етнографічну цілісність: 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватиме його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 р., і цей день є початком існування ЗУНР.

Крім того було утворено:

1. три комісії з функціями виконавчої влади :

· загально-виконавча комісія на чолі з Є.Петрушевичем

· організаційна комісія для Галичини та Закарпаття, очолювана К.Левицьким

· організаційна комісія для Буковини, яку очолив О.Попович

2. президія УН Ради, яка представляла її у міжсесійний період

3. представництво до Відня на чолі з Є.Петрушевичем

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави та її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою. Віденська делегація прагнула здобути офіційний дозвіл на утворення національної української держави. В той же час події відбувались вкрай швидкими темпами: 24 жовтня 1918 року Угорщина , 28 жовтня 1918 року - Чехословаччина, 29 жовтня 1918 року - Сербо-Хорватсько-Словенська держава одна за одною проголошують про свою незалежність. Американський державний секретар Лансінг повідомляє Австрію про визнання Сполученими штатами самостійності вказаних держав, що фактично констатувало припинення існування Австро-Угорщини як єдиної держави.

УН Рада була єдиною хто повідомив про свій намір створити незалежну державу. Одержавши відмову австро-угорської влади надати самостійності новій українській державі, 31 жовтня 1918 року делегація повернулась до Львова, де звернулась з проханням до намісника Галичини графа Гуйна передати владу Українській Національній Раді, однак знов безуспішно.

Незалежно від УН Ради діяла ще одне об'єднання - Українська військова організація, утворена у 1918 році з українських офіцерів, які служили у австро-угорській армії. Ця організація створила Центральний військовий комітет на чолі з сотником Дмитром Вітовським.

Дізнавшись про відмову намісника Галичини у ніч на 1 листопада 1918 року Військовий комітет вирішив виступити зі зброєю і взяти владу у Львові у свої руки. У розпорядженні комітету було біля 2 тис. вояків і старшин. Дії комітету були рішучими і вже протягом ночі влада фактично була захоплена - були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста (військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки) та затримані і взяті під арешт намісник Гуйн та військовий комендант Галичини генерал Пфефер. Всюди були вивішені синьо-жовті прапори. Взяття влади відбулось без боїв та безкровно. Вранці 1 листопада 1918 року на мурах міста Львова з'явилися відозви Української Національної Ради. Одна зверталась до мешканців столиці, а друга -- до всього українського народу.

В першій з них було написано: «До населення міста Львова! Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава.

Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави.

Дальші розпорядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Закликається населення до спокою і послуху.

Під цією умовою безпечність громадського порядку, життя і маєтку вповні гарантується.

Львів, дня 1 листопада 1918 року. Українська Національна Рада».

Друга відозва була така: «Український Народе!

Голосимо тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави.

Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава і її найвища власть -- Українська Національна Рада .

Доля Української Держави в Твоїх руках . Заки будуть установлені органи державної власті я законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, крайові і громадські установи від імені Української Національної Ради виконувати власть.

Все здібне до оружжя українське населення має утворити бойові відділи, які або ввійдуть в склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, пошта і телеграф.

Всім горожанам Української Держави без різниці народності і віросповідання дається громадянська національна віросповідна рівноправність.

Національні меншості Української Держави -- поляки, євреї і німці -- мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Українськаої Держави діють дотеперішні закони .

Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права Установчі Збори, які вирішать про дальшу будучність Української Держави.

Склад суверенного Українською Національною Радою кабінету і його програма будуть оголошені Український Народе!

Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу.

Львів, 1 листопада 1918.

Українська Національна Рада». [7]

Формальне перебрання влади від намісника Гуйна відбулося 1 листопада пополудні. Після підписання протоколу намісник Гуйн передав усю власть своєму заступникові В. Децикевичеві, а він уже на основі цісарського маніфесту 16 жовтня передав її Українській Національній Раді. Начальник військової округи генерал Пфефер одержав наказ негайно демобілізувати всі неукраїнські частини, які зразу ж проголосили свій нейтралітет.

Хоч взяття влади українцями у Східній Галичині пройшло мирно, вже у другій половині дня 1 -го листопада польська військова організація у Львові почала воєнні дії. Події у Львові поклали початок збройним сутичкам. інших місцевостях краю. Особливо небезпечно розгортались для українців події у Львові. Переважна більшість населення тут була польською (з 240 тис. чол. -- понад 120 тис.). Решту складали українці, євреї, автрійці та ін. нації. Тут, як зазначалось, були зосереджені доволі численні військові сили поляків, доповнені загонами добровольців з цивільного населення, давно вже діяла офіцерська організація. [8]

Більше того, українські власті неодноразово звертались до польських керівників у Львові з пропозиціями мирно врегулювати всі спірні проблеми, сісти за стіл переговорів, припинити братовбивчу війну. У пресі і у формі листівок було опубліковано до польського населення звернення УН Ради з аналогічними пропозиціями.

За таку нерішучість і м'якість українців щодо ворогів призвела до загибелі десятків тисяч патріотів. Поляки не бажали вести будь-які переговори з українцями, нарощуючи свої збройні сили, активізуючи воєнні дії.

9 листопада на засіданні Української Національної Ради визначено назву української держави -- Західноукраїнська Народна Республіка, до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковини й Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, населені українцями. Держава ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км. території з б мли. населення (в т.ч. 71 % українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% інших -- румунів, мадярів і ін.). [9]

Підтвердженням вище викладеного, стосовно демократичного шляху побудови держави за принципом Правди, Закону, Справедливості і Порядку, виступають акти та документи ЗУНР, які проголошували принципи народного суверенітету, народовладдя, намагалися встановити національну рівність та справедливість, вказували конкретні шляхи їх досягнення.

Особливим проявом демократичності стала реальна турбота про національну рівноправність, забезпечення і гарантування усім національним меншостям, які населяли Західну Україну, тих же прав, що й самим українцям. При цьому з боку держави не було випадків насильства над людьми інших націй, національної дискримінації, навіть до поляків, з якими йшла війна Щодо останнього, то польська сторона з цим не погоджується, посилаючись на випадки мародерства з боку окремих осіб (не пов'язаних з державою).

Якщо, більш, конкретизувати здобутки законодавства ЗУНР, то воно проголошувало: свобода слова, друку, мітингів і зборів, недоторканість особи, свобода організації будь-яких союзів, товариств і партій, свобода преси і видання будь-якої літератури, це встановлення загального, рівного, прямого виборчого права, таємного голосування, пропорціональної виборчої системи тощо.

Ці права та свободи, зокрема, знайшли своє відображення у «Тимчасовому Основному законі» від 13 листопада 1918 року та у проекті Західноукраїнської народної республіки (1920 рік). [10]

Особливої уваги потребує безпрецедентний у світовій політичній практиці факт гарантування за кожною національною меншістю на виборах вищих і місцевих органів влади певної, пропорціональної до її чисельності, кількості депутатських місць у парламенті та пропозиція властей ЗУНР утворити у складі українського уряду міністерства-секретаріати національних меншин.

Але при цьому, багато рішень і законодавчих актів мали незакінчений характер, були тимчасовими, що обумовлювалось факторам війни.

Багато дослідників вважають, що без того складне становище ЗУНР, ускладнювалось політичною та військовою нерішучістю керівництва держави та його сліпою вірою у всемогутність та справедливість Антанти. Але на мою думку, падіння Західноукраїнської Народної Республіки, зумовлено перш за все зовнішніми факторами. Тому, що жодна внутрішня організація українців (військова чи політична), не змогла б дати ефективну відсіч зовнішній експансії сусідів(поляків при підтримці Антанти).

Однак незважаючи на поразку у нерівній боротьбі із зовнішніми агресорами і недовготривалістю у часі, Західноукраїнська Народна Республіка залишала глибокий слід у становленні Української держави і права.

Організація та структура державного апарату ЗУНР

В день прийняття офіційної назви нової республіки, 9 листопада 1918 року, Українською Національною Радою був сформований уряд -- Державний Секретаріат (або Рада Державних Секретарів) на чолі з Костем Левицьким. У складі Державного Секретаріату було 14 міністерств -- Державних секретаріатів, які очолювалися державними секретарями:

· внутрішніх справ (Льонгин Цегельський);

· зовнішніх справ (Василь Панейко);

· фінансів (тимчасово Кость Левицький);

· військових справ (Дмитро Вітовський);

· судових справ (Сидір Голубович);

· торгівлі і промислу (Ярослав Литвинович);

· земельних справ (Степан Баран);

· шляхів (Іван Мирон);

· пошт і телеграфу (Олександр Пісецький);

· праці і суспільної опіки (Антін Чернецький);

· суспільного здоров'я (Іван Куровець);

· освіти (мав бути Степан Смаль-Стоцький, тимчасово -- О.Барвінський);

· віросповідання (Олександр Барвінський):

· публічних робіт (Іван Макух).

Крім того був створений харчовий відділ, прирівняний до секретаріату, який очолив Степан Федак. [11]

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади новоствореної української держави, прийнявши «Тимчасовий Основний закон» . У артикулі і закону закріплювалась назва держави -- Західноукраїнська Народна Республіка. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьому полі, повернений в свою праву сторону. Прапором став синьо-жовтий стяг.

Згідно арт.5 тимчасового закону найвищим органом влади мали стати установчі збори ЗУНР (до їх обрання діяла УН Рада), виконавчою владою став Державний Секретаріат. З часом пройшли зміни у структурі та персональному складі вищих органів державної влади і управління. 15 листопада 1918 року на засіданні УН Ради було прийнято закон про доповнення її складу делегатами від повітів та більших міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом. Слід було обрати по одному делегату від кожного повіту, а від міст: Львова -- 4, Чернівців -- 2, Станиславова -- 2, Перемишля -- 1, Дрогобича -- 1, Коломиї -- 1, Тернополя -- 1, Стрия -- 1, Ярослава -- 1, Самбора -- 1, Золочева -- 1, Бережан -- 1, Борислава -- 1.

Одним з найважливіших актів того періоду став закон від 16 листопада 1918 року з назвою «Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки». [12]

Відповідно до ст.1 на території ЗУНР залишалось в силі все попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави.

4 січня 1919 року УН Рада прийняла декілька важливих законів. Одним з них вирішено утворити Президію УН Ради у складі Президента (голови) Ради і чотирьох його заступників. Президент скликав УН Раду і проводив її засідання. В законі було також записано, що Рада обирає двох секретарів і одного заступника секретаря для ведення організаційного забезпечення УН Ради.

Згідно цього закону Президентом УН Ради було знову обрано Є.Петрушевича, його заступниками Льва Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика і Андрія Шмигельського. Секретарями -- Степана Витвицького і Осипа Устіяновича. Заступником секретаря -- Степана Сілецького. Крім того на засіданні УН Ради було утворено, так званий, Виділ УН Ради, який складався з Президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави, що мав права:

· призначати членів уряду;

· приймати їх відставку і відкликати їх;

· оголошувати на пропозицію Державного Секретаріату судівництва амністії;

· затверджувати (підписувати) і публікувати закони.

Виділ мав діяти під час функціонування УН Ради, до обрання нового парламенту. Рішення Виділу приймалися більшістю голосів, а у випадку їх рівності переважав голос Президента.

Виділ складався з: Президента Євгена Петрушевича, Льва Бачинського, Семена Вітика , Антіна Горбачевського , Григоря Дувірака , Михайла Новаківського, Теофілія Окуневського, Омеляна Поповича, Андря Шмигельського, Степана Брика. [13]

У березні 1919р. УН Рада прийняла закон про скликання Сейму Західноукраїнської Республіки, а 14 квітня -- виборчий закон, яким утворювався однопалатний Сейм. Сейм складався з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори призначав Виділ УН Ради

Новий Сейм мав складатися з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляки, 27 жидів і 6 німців. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5 польських і жидівських, 1 німецький .

Сейм мав бути скликаний через два тижні після виборів, у червні 1919 р. Проте розвиток військових подій унеможливив як його скликання, так і проведення самих виборів.

Всі адміністративні органи на території ЗУНР підпорядковувались Державному Секретаріату, який був найвищим органом виконавчої влади в державі.

Організація місцевого апарату державної влади і управління в цілому проходила чітко та організовано. Після виборів громадських, містечкових і міських комісарів у деяких повітах почали проводитись їхні наради. Місцевим представником і основним органом державної адміністрації став повітовий комісар, яких призначав і звільняв державний секретар внутрішніх справ. У підпорядкуванні повітових комісарів були повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. Стосовно місцевого самоврядування, то у сільських громадах і містах та містечках населенням були обрані громадські і міські комісари та їх дорадчі органи, для яких вищою інстанцією були повітові комісари.

Для охорони громадського порядку у ряді повітів діяла жандармерія, що залишалась з імперських часів, але з неї усунено всіх анти народних службовців. Інші, якщо присягнули на вірність українському народові і державі, могли і надалі виконувати свої правоохоронні функції. Але не всюди було так. У деяких повітах жандармерію розпушено повністю, а замість неї створено народну міліцію (наприклад, в Бережанському, Долинському). У ще інших -- збережено жандармерію, але крім неї створено ще й народну міліцію. В Радехівському повіті, наприклад, створено народну міліцію у кількості 860 чол., і жандармерію -- 25 чол. [14]



Висновок

Західноукраїнська Народна Республіка реально проіснувала, за підрахунком В.І. Гордієнка 257 днів. [15]

Підсумовуючи опрацьований матеріал, для висновку хочу процитувати статтю С. А. Макарчука, яка найбільш точно передає й мою скромну думку з цього приводу.

Через п'ять з половиною століть після втрати національної державності у формі Галицько - Волинського князівства корінний народ Західноукраїнського краю, рішуче заявив перед усім світом, що він не вмер, не втратив свідомості своєї національної самостійності та окремішності, а готовий із зброєю відстоювати своє право на незалежність.

У визвольних змаганнях українці Австро - Угорщини виходили з права корінного народу бути господарем рідної землі. В обґрунтуванні цього вони виходили з таких аргументів, як проживання в краї від найдавніших історичних часів, велика абсолютна демографічна перевага над мешканцями інших національностей, які з'явилися пізніше, обов'язок відновлення національної державної традиції, що існувала впродовж багатьох століть у давні часи і була насильницько ліквідована сусідніми державами.

Специфіка національно - визвольної боротьби українців полягає в тому, що вона була спрямована не тільки проти офіційного монархічного режиму, а й проти претензій сусіднього польського народу на Східну Галичину, Румунського - Північна Буковина, угорського - Закарпацька Русь. Сусіди розглядали Українські етнічні землі складовою частиною минулих державних утворень поляків, румунів, угорців.

Українська політична думка поборювала ці претензії, трактуючи їх, як прагнення до повторення насильства і несправедливості в історії. [16]



Список використаної літератури

1. Тищик Б.Й, Вівчаренко О.А. «Західноукраїнська Народна Республіка 1918 - 1923рр.».

2. М. Кобилецький «Утворення та структура державного апарату ЗУНР».

3. І. Нагаєвський «Історія Української держави двадцятого століття».

4. Литвин М.Р. «Становлення національної державності в Галичині».

5. Кульчицький В. С. Тищик Б.Й. «Історія держави і права України».

6. М. Чубатий «державний лад на Західній області Української Народної Республіки».

7. П. Стецюк. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст - Львів, 1999.

7. Макарчик С.А. «Українська республіка галичан».

9. Лісна І.С. «Становлення національної державності в Галичині».

10. Сергій Кондратюк «ЗУНР: державно - правові засади розвитку парламентаризму»

[1] Борис Тищик «Західно Українська народна республіка» с.11 - 14

[2] Микола Кобилецький «Утворення та структура державного апарату ЗУНР» с.4 - 5

[3] Нагаєвський «Історія української держави» с.60 - 61

[4] Тищик, Вівчаренко «Західноукраїнська народна республіка» с.17 - 18

[5] Нагаєвський «Історія української держави» с.62 - 63

[6] Микола Кобилецький «Утворення та структура державного апарату ЗУНР» с.5

[7] Нагаєвський «Історія української держави» с.179 - 180

[8] Тищик, Вівчаренко «Західноукраїнська народна республіка» с.21

[9] П. Стецюк Станіслав Дністрянський, як конституціоналіст с.161-185

[10] Тищик, Вівчаренко «Західноукраїнська народна республіка» с.22 - 23

[11] Чубатий М. «Державний лад на Західній області Української Народної Республіки» с.16 - 17

[12] Тищик, Вівчаренко «Західноукраїнська народна республіка» с.29 - 30

[13] Тищик, Вівчаренко «Західноукраїнська народна республіка» с.32 - 33

[14] Тищик, Вівчаренко «Західноукраїнська народна республіка» с.28

[15] Гордієнко В. І. «Українські Січові стрільці» с.35

[16] Макарчук Степан. Ставлення української громадськості Галичини до Польської держави (1918 - 1933) // Дослідження з історії України. Вісн. Львів. ун-ту. Серія іст. 1995. Вип. 30 с.63 - 74

Размещено на Allbest.ru

...