Наш край 1900-1939 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Наш край 1900-1939 років

Пугач О.Л.

1. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1920-1939 РОКАХ

Посилення дезінтеграції українських земель.

Поразка, якої зазнав український народ у боротьбі за державну незалежність у 1917-1920 рр., відсунула на майбутнє здійснення його споконвічної мрії на возз'єднання всіх своїх земель в єдиній соборній державі. Історичний розкол між українцями Наддніпрянщини і Західної України в 20-30-ті роки навіть поглибився.

Адже, якщо до Першої світової війни територію України було поділено між двома державами - Росією і Австро-Угорщиною, то в 20-30-ті роки вже між чотирма: Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. До того ж цей розкол став набувати особливо гострого, ідеологічного характеру, бо тепер ішлося про держави з різним соціально-економічним і політичним устроєм. У Радянському Союзі панував тоталітарний більшовицький режим, а Румунія була конституційною монархією, якою управляли антидемократичні уряди, в Польщі домінували авторитарні тенденції, а Чехословаччина мала демократичні політичні порядки. У СРСР склалася цілком одержавлена економіка, приватну власність було скасовано, а в Польщі, Чехословаччині і Румунії існувало ринкове господарство, що ґрунтувалося на приватній власності.

Політика стосовно українського населення.

Як і Радянський Союз, кожна з цих трьох держав відносини з українським населенням будувала, виходячи насамперед зі своїх інтересів, ігноруючи прагнення корінного населення до самовизначення. Ні Польща, ні Румунія, ні Чехословаччина не надали українському населенню автономії, передбаченої міжнародно-правовими актами, відповідно до яких українці були включені до складу цих держав.

У цих державах панували централізаторські, унітаристські тенденції, а місцеве населення не допускалося до управління. Повсюдно відбувалася його денаціоналізація, обмежувалася сфера вживання української мови, не припинялося гоніння на національну школу, культуру, віру батьків. Причому влада застосовувала різні методи - від грубих, брутальних (як у Румунії, де українці сприймалися як «слов'янізовані румуни» і на цій підставі забороняли всі прояви національного життя), до стриманіших, але твердих і послідовних (як у Польщі), і навіть «демократичних», м'яких (як у Чехословаччині). Всі три держави здійснювали політику економічної експлуатації приєднаних українських земель, використовуючи їх як джерело дешевої робочої сили і сировини.

Відбувалося це з різною мірою інтенсивності: в Румунії і Польщі - з більшою, в демократичній Чехословаччині - з меншою.

Боротьба українців за свої права.

Національне гноблення й соціальна несправедливість породжували протести західноукраїнського населення, які виявлялися у різних формах - від страйків і мирних демонстрацій до збройної боротьби. Населення не залишало спроб домогтися кращої долі, позбавитися найогидніших форм експлуатації на всіх західноукраїнських землях.

Масове незадоволення західних українців своєю долею створювало сприятливі умови для діяльності у краї політичних партій.

Їхні погляди на майбутнє України та засоби його досягнення були різними. Західноукраїнське населення демонструвало схильність до багатопартійності, політичного плюралізму. Але разом з тим у його середовищі назрівала зневіра у можливість парламентськими, мирними методами добитися змін на краще.

Віддзеркаленням цього незадоволення було виникнення наприкінці 20-х років Організації українських націоналістів, яка взяла на озброєння активні, безкомпромісні методи боротьби за досягнення Україною державної незалежності.

Непереборне прагнення українців до створення власної суверенної держави особливо яскраво виявилося у березні 1939 р., коли було проголошено незалежність Карпатської України. Незважаючи на окупацію краю угорськими загарбниками, цей короткий епізод історії України мав велике, надихаюче значення для мільйонів українців.

Визначyі дати:

- 1919 р. - Паризька мирна конференція;

- 21 січня 1919 р. - проголошення злуки Закарпаття з Україною;

- 8 травня 1919 р. - рішення Центральної руської ради про об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною;

- 1920 р. - утворення Української військової організації (УВО);

- 1921 р. - заснування Таємного університету у Львові;

- 14 березня 1923 р. - Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі;

- 31 липня 1924 р. - введення двомовних шкіл;

- вересень 1924 р. - Татарбунарське повстання;

- 1925 р. - створення УНДО;

- 1927 р. - сформування Української національної партії на Буковині;

- 1929 р. - створення Організації українських націоналістів (ОУН);

- 1934 р. - вбивство членами ОУН Б. Перацького;

- 1938 р. - вбивство у Роттердамі керівника ОУН Є. Коновальця;

- 23 жовтня 1938 р. - здобуття Закарпаттям автономії;

- 15 березня 1939 р. - незалежність Карпатської України.

Промисловість:

1) Галузева структура промисловості.

Загальний вигляд копалень у м. Юзівка (сучасне м. Донецьк). 1911 р.

Нафтові свердловини (шиби) в районі Мражинці. Початок ХХ ст.

На західноукраїнських землях на рубежі ХІХ-ХХ ст. почався новий період в історії нафтовидобування.

За видобутком нафти маленька Галичина поступалася лише Російській імперії і Сполученим Штатам Америки. Але переробка нафти відбувалася за межами Галичини. Там же вона й реалізовувалася. Друге місце після нафтовидобувної промисловості в Західній Україні посідала деревообробна промисловість. Край був також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки. Наведені факти свідчать, що велика промисловість України була недостатньо пов'язана з повсякденними потребами мільйонів її жителів, зокрема найчисленнішого споживача - селянства.

Коли виникала необхідність щось придбати для власних чи господарських потреб, пересічний селянин зазвичай купував вироби місцевого ремісника. Модерна машинна промисловість ще не «проросла» в товщу народного життя.

2) Економічна криза 1900-1903 рр.

Економічний розвиток у ринкових умовах відбувається циклічно. Промислове піднесення змінюється спадом, який через більш чи менш тривалу депресію (застій) переходить у нову фазу зростання.

Наприкінці ХІХ ст. почалася світова економічна криза. Наддніпрянська Україна, яка в 60-90-х роках ХІХ ст. переживала період прискореної індустріалізації, наприкінці 90-х років ХІХ ст. відчула перші ознаки економічного спаду. Найбільш виразних форм криза набула в 1900-1903 рр. Вона охопила найрозвиненіші галузі промисловості України - металургійну і кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато металургійних і гірничорудних підприємств припинило роботу. Криза охопила частково легку і харчову промисловість, у тому числі й цукрову, а в Західній Україні - нафтовидобувну.

3) Утворення монополістичних об'єднань.

Світова криза супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих. Це явище було характерним для всіх країн і одержало.

Великі підприємства, як правило, не належали одній особі. Це були акціонерні товариства.

У таких об'єднаннях капітал поділявся на паї (акції), і власники паїв (акціонери) відповідали за справи акціонерного товариства та отримували частку прибутку відповідно до свого паю. Акціонерні товариства прискорювали процес концентрації виробництва і підготували появу монополій (у перекладі - «один продаю»). Монополії почали створюватися наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. великими промисловцями і банкірами з метою подолання господарських криз перевиробництва, що в умовах вільної конкуренції періодично повторювалися.

Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати - угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган збуту. В Україні одним з перших ще наприкінці ХІХ ст. виник цукровий синдикат. У 1902 р. засновано найбільший у металургії синдикат «Продамет». Мета його - торгівля виробами заводів цього об'єднання. Криза 1900-1903 рр. в українських губерніях Наддніпрянщини, порівняно з російською і загальносвітовою, була глибшою і тривалішою. Це пояснюється особливостями індустріалізації України.

Металургійна і кам'яновугільна промисловість Наддніпрянщини дуже залежала від державних замовлень, зокрема на метал для залізничного будівництва, яке в цей час скоротилося. Попит на продукцію цукрової промисловості також знизився.

Деяке пожвавлення в промисловості почалося під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. Але воно не переросло в піднесення, бо зростання виробництва відбувалося лише в тих галузях промисловості, які безпосередньо задовольняли воєнні потреби. Господарство перебувало в стані депресії. Збідніння значної частини населення звузило внутрішній ринок. Складне економічне становище не заохочувало іноземних капіталістів до інвестицій. У 1903 р. було засновано синдикати «Продаруд» (для продажу руди), «Продвагон» та ін. Дуже велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу «Продвугіл-ля», на який припадало близько 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Поява монополій посилила вплив в економіці України іноземного капіталу. Керівні офіси основних монополістичних об'єднань, що діяли в Україні, розміщувалися поза її межами. Разом з тим іноземний капітал сприяв індустріальній модернізації України. Порівняно з провідними країнами світу, народне господарство України на початку XX ст. перебувало на початковій стадії індустріальної модернізації. В промисловості була зайнята незначна частка населення. На становищі українського господарства початку XX ст. негативно позначилася світова економічна криза. Тут вона була глибшою і тривалішою.

Великі промисловці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали утворювати об'єднання підприємств (монополії). Найпоширенішою формою монополій у початковий період їхнього існування стали синдикати.

Поява монополій неоднозначно впливала на виробництво і соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії пом'якшували руйнівну дію промислових криз. З іншого - монополісти могли штучно підтримувати дефіцит тих чи інших товарів і домагатися високих цін на свою продукцію, що негативно позначалося на життєвому рівні населення.

2. НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Радянська модернізація України (1928-1939). Голодомор 1932-1933.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків.

Вони обирають курс на "прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого перелому".

Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн. тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн.), а план виплавки чавуну в Україні - з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично - 4330 тис.). Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35-45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь», Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського - 20,3%, місцевого - 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація - складова частина сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони просто не відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки.

Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46.

Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній.

Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому.

Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації - 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів.

Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема.

Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена «соціалістична колективізація» - створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення. У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хліба заготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хліба заготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хліба заготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

3. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1939 РР.)

Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території, загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Уже в 1924 р. польський уряд прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польсько-мовне).

В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5-10%.

Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо. В економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу. Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі Холмщині була основною опорою української національної самобутності.

У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення.

Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства "Просвіта", "Рідна школа", молодіжні об'єднання "Сокіл", "Пласт" та інші організації і політичні партії.

Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін.

Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ. Ліве крило представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію - робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (Сельроб).

У 30-хроках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є. Коновалець).

У відповідь на активізацію боротьби українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації («умиротворення») з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв'язнів, в основному українців. Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією на захоплених у 1918-1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія - 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті - українські кафедри. Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії: розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса. На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим:

- селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські маєтки);

- різко зросла кількість українських шкіл та культурних товариств,

- відновили свою діяльність товариства "Просвіта", ім. Духновича, українські хори. колективізація націоналіст західноукраїнський

У 1938 р. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була розчленована Гітлером і на території Закарпаття виникла автономна Карпатська Україна.

Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А. Волошина. Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на відчайдушний опір українців.

ДОДАТОК

Размещено на Allbest.ru