"Слово про похід Ігорів" як джерело вивчення історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський Національний університет імені Т.Г. Шевченка

Реферат нат тему:

"Слово про похід Ігорів" як джерело вивчення історії України

Виконала:

Студентка І - го курсу

Історичного факультету

4 групи

Ляшук Марина

Київ 2012

Зміст

Вступ

1. Історія відкриття та редакції «Слова про похід Ігорів»

2. Авторство і ціль написання

3. Жанр і своєрідність поетики твору

4. Дискусії щодо автентичності «Слова про похід Ігорів»

5. Подієва основа сюжету

Висновок

Список використано літератури

Вступ

Істоpія укpаїнського письменства сягає у глибину віків… Початок літератури губиться в усній наpодній твоpчості, в переказах, в легендах і повчаннях, історичних думах і піснях. Все це живило й живить твоpчість письменників. Так за княжих часів, особливо після пpийняття хpистиянства, в Київській деpжаві заpоджується книжна літеpатуpа. Hажаль, збеpеглася лише незначна часточка pукописних книжок. Однією із таких пам'яток є «Слово про похід Ігорів». В ньому з геніальною силою і пpоникливістю показано головне лихо "свого часу" - відсутність політичної єдності Русі, воpожнечу князів між собою і, як pезультат, слабість її коpдонів в обоpоні від набігів кочівників. Автор «Слова» цікаво, поетично грамотно розповідає про ті буремні події. Попри суперечки щодо автентичності твору, значну кількість «темних місць» і відсутність на сьогодні оригінально тексту, твір є беззаперечним джерелом вивчення історії Київської Русі. Власне, вивчаючи «Слово» виникає дуже багато питань. Але водночас й проливається світло розуміння на значну кількість історичних пордій. У даному рефераті я намагалася вивчити «Слово про похід Ігорів» з кількох аспектів, що дозволило зрозуміти багато невідомих і незрозумілих мені до сьогодні фактів.

1. Історія відкриття та редакції «Слова про похід Ігорів»

В другій половині ХVIII століття в Москві та Петербурзі серед багатьох вчених було поширене зацікавлення старовиною й ззбирання стародавніх пам'яток. Одним із таких вчених був граф Олексій Мусин-Пушкин (1744-1817), який і знайшов «Слово про похід Ігорів». Про відкриття Слова сам Мусин-Пушкин розповідає так. «До того часу, коли Спасо-Ярославський Монастир був закритий і обернений на Архиєрейський дім, ним керував Архімандрид Іоїль. Коли його монастир утратив штат, він таки позостався в своєму Монастирі аж до смерті. Останніми роками Іоїль терпів матеріальні недостатки, а тому мій комісіонер купив у нього всі російські книжки (рукописи), серед яких, під числом 323, булла одна, що звалася Хронограф, а в кінці її знайдено «Слово о полку Ігореві». Таким чином в кінці 1791-го або на початку 1792-го року й було вперше знайдено наше «Слово» . Сам рукопис був великого аркушевого розміру (фоліял), писаний, як свідчить історик Малиновський, так званим півуставним письмом «білоруським», а так тоді часто називали письмо українське. .сам Мусин-.пушкин свідчив, що рукопис «писаний на виглаженому папері, в кінці досить чистим письмом». [1, с. 31]

Цілком очевидно, що О. І. Мусін-Пушкін не відносив № 323 до реєстру своєї бібліотеки. Але його не було й у книгозбірні І. Биковського та в описах монастиря. На нашу думку, він міг належати досить великому упорядкованому рукописному зібранню в Санкт-Петербурзі чи Москві, де і необхідно шукати сліди Спасо-Ярославського манускрипту. Натомість пошуки велися в різних інших напрямках. Обставини відкриття рукопису «Слова» вивчали К. Ф. Калайдович, митр. Євгеній (Болховітінов), Є. В. Барсов, М. Н. Сперанський, В. В. Данилов; в останні п'ятдесят літ -- П. М. Берков, О. В. Соловйов, М. К. Гудзій, Ф. Я. Прийма, Л. О. Дмитрієв, В. Д. Кузьміна, Є. М. Караваева, Г. М. Мойсеева, В. В. Калугін, В. П. Козлов, Є. В. Синицина та ін. Думку про те, що «Слово» не було знайдене, а підроблене у XVIII ст., відстоювали А. Мазон та О. Зимін.

Природно, що основна увага вчених була звернена на свідчення О. І. Мусіна-Пушкіна, які піддаються перевірці ось уже двісті років. Деякі дослідники, не в усьому довіряючи О. І. Мусіну-Пушкіну, висловлювали ще в XIX ст. й інші версії відкриття рукопису «Слова», зокрема те, що сліди ведуть до Новгородсько-псковської єпархії, де був знайдений і Лаврентіївський літопис 3. У 1992 р. ужгородський дослідник С. Д. Федака звернувся до цієї версії і висловив припущення, що український список «Слова» від Феофана Прокоповича потрапив до Новгорода Великого; згодом митрополит Новгородський і Петербурзький Гавриїл передав рукопис Катерині II, а відтак з ним ознайомився й О. І. Мусін-Пушкін 4. Проте ключова роль у відкритті рукопису «Слова» відводилася все-таки Іоїлю Биковському, якого зображали то як вольтер'янця, то як невігласа, то навіть як автора «Слова» [2, с. 59]

У 1797 році в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривомк з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіянівськимипоемами й котра написана в XII ст. невідомим автором». А 1812-го рукопис Спасо-Ярославського монастиря загинув у пожежі. Збереглися Катерининська копія, 60 примірників друкованого видання. А 1797 р. в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривомк з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіянівськимипоемами й котра написана в XII ст. невідомим автором». [3, с. 4]. Та стосовно факту втрати «Слова» у пожежі в Москві дослідники говорять неоднозначно. Глибший дослід цієї неясної справи дає надію, що може дорогоцінне «Слово» таки не згоріло. «Вісник Європи» ч.ч. 21-22 за 1813 рік, пише, що бібліотека Мусина-Пушина була надзвичайно цінною, тому спалили не все, а деякі рукописи, взагалі зберігалися «на селі». Також надію дають і «Воспоминания княгини С. В. Мещерской». Вона була дочкою князя В.П. Оболенського і онукою графа О. Мусина-Пушкина. В спогадах княгиня розповідає: «Наступив 1812 рік і тривогою відбився на всіх. Граф вибрався на літо в свій Ярославльський маєток. З обережності він позаховував свої дорогоцінні збірки та рукописи по підвалах. Їх заховано в підвальному поверсі зо склепінням, а вхід до них замуровано. Та після війни при маєтку зосталися кілька французьких родів. Французи одного разу, у пошуках зброї, пробили стіну і забрали цінне, згодом там же відбулася пожежа.» Також є свідчення Н.Іванова, що говорить про можливу передачу «Слова» для Карамзіна. [1, с. 39-40]

У 1800 році текст виходить друком у Москві з паралельним перекладом російською мовою. Здійснив видання український історик Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихованець Ніжинської школи та Києво-Могилянської академії, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ, знавець давнього письменства та класичних мов. З ним співпрацював Олексій Малиновський (1762-1840) - випускник Московського університету, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ. Уже в цьому виданні були започатковані різні напрямки у вивченні «Слова»: філологічний, історичний, палеографічний, у зв'язку з народною творчістю і етнографією. Однак художня система, історична інформація «Слова», малозрозумілі місця в ньому часто осмислювались на рівні припущень. З цього починається етап дослідження реконструйованого списку «Слова о полку Ігоревім». Ритміка «Слова» особлива. Різноскладові рядки, відсутність сталого римування наприкінці рядків компенсуються інколи внутрішньою римою, а також своєрідним ритмом, який підтримується у завершених смислових періодах. [2, с.123-125] У травні 1812 р. у Товаристві любителів російської словесності було поставлене питання, якою мовою написана Пісня о полку Ігоревім. Молодий К. Ф. Калайдович відповів, що вона написана чи то давньою слов'янською мовою, чи то якоюсь обласною говіркою давньої мови слов'янської. І все ж К. Ф. Калайдович вважав, що Пісня могла бути написана жителем Новгорода-Сіверського 2. Згодом, коли рукопис «Слова» був уже втрачений, К. Ф. Калайдович звернувся до О. І. Мусіна-Пушкіна з рядом запитань, в тому числі і щодо археографії рукопису.

Рис. 1 Реконструйований текст «Слова о полку Ігоревім»

ігор рукопис історія русь

О. Ф. Малиновський датував його то XV, то кінцем XIV ст.; О. М. Єрмолаєв говорив про півустав XV ст. Друкар С. І. Селівановський, який орендував Московську сенатську друкарню, де видавалось «Слово», сам набирав текст, повідомив, що «бачив у рукописі Пісню Ігореву. Вона написана справді у книзі, як сказано в передмові, і письмом, не таким давнім, схожим на почерк Дмитрія Ростовського». У наступні роки про орфографічні і меншою мірою палеографічні особливості рукопису писали М. О. Максимович, П. П. Пекарський, М. С. Тихонравов, О. І. Смирнов, О. О. Потебня, Ом. Огоновський, Є. В. Барсов, І. І. Козловський, П. К. Сімоні, М. М. Сперанський, Л. К. Ільшський, В. М. Перетц, С. П. Обнорський, М. В. Щепкіна, Д. С. Лихачов, Л. О. Дмитрієв, О. В. Творогов, Л. В. Милов та ін. В. М. Перетц запропонував свою реконструкцію тексту рукопису 5. Висловлювались різні припущення про рукопис, час і місце його виникнення, характер письма - півустав або півустав, що переходить у скоропис. Була розроблена наукова методика текстологічного і орфографічного аналізу рукопису, визначене коло джерел для дослідження, розкриті деякі прийоми роботи перших видавців «Слова» над текстом рукопису. У 1985 р. Л. П. Жуковська, пропонуючи кодикологічні коментарі до реконструйованої Б. О. Рибаковим композиції «Слова о полку Ігоревім», спробувала обґрунтувати гіпотезу про трикратне переміщення аркушів у різночасових редакціях «Слова» до кінця XV ст. У зв'язку з цим були висловлені також припущення відносно правопису і датування Мусін-Пушкінського списку «Слова» (далі: СМП), запропонований його північноросійський орфографічний аналог XV ст. Основні аспекти взаємозалежності відомих текстів «Слова» були вперше сформульовані Д. С. Лихачовим 10, який, вивчивши прийоми передачі тексту в К і П, відношення цих текстів до рукопису і між ними, прийшов до обґрунтованого висновку, що текст К і текст П походять з одного і того ж протографарозшифровки, причому хоч текст П був звірений з рукописом СМП, його орфографія була до деякої міри уніфікована відповідно до правописних норм XVIII ст. Л. О. Дмитрієв у ґрунтовному дослідженні показав генетичний зв'язок перекладу, знайденого в паперах канцелярії Катерини II в 1864 р., зі всіма іншими перекладами XVIII ст., які використали переклад К як зразок. Разом з тим кожен з перекладів зберіг сліди звірки з СМП 11. Висновки Д. С. Лихачова і Л. О. Дмитрієва значно розширили базу для текстологічного, орфографічного і особливо палеографічного дослідження Мусін-Пушкінського рукопису «Слова», включивши у науковий обіг, окрім текстів і фрагментів пам'ятки, також і переклади XVIII ст.

У 20-х роках М. Н. Сперанський, завідуючий відділом рукописів Московського Державного Історичного музею, звернув увагу на список «Слова» у зібранні П. І. Щукіна під № 1075 (далі: ЩС 1), але, задовольнившись побіжним оглядом, зробив висновок, що це підробка початку XIX ст. 2. Відтоді майже ніхто не цікавився тим списком. Лише в 1985 р. Н. К. Гаврюшин опублікував його, давши детальний опис, де, зокрема, зазначив, що рукопис «не залишає враження свідомої підробки». Текст писаний прямим, впевненим, але нерівним швидким півуставом (який іноді помилково називають скорописом), що на останніх аркушах виявляє нахил праворуч, який свідчить про прискорення роботи писця... Якби не рідке використання виносних (як правило, наприкінці рядка) і майже повна відсутність скорочень під титлами..., зовнішні риси тексту можна було б вважати дуже характерними для рукописів першої половини XVI ст.» Дослідник зазначив характерну для того часу орфографію: «на початку слова переважно ставляться «оу», йотоване «а», у вжитку «Ђ» та «е» помітний різнобій, що також нерідко спостерігасться у наведений період. Зустрілися разові застосування лігатур «ти» й «ук», кендема у значенні «и» виносного». Але Н. К. Гаврюшин несподівано перейшов до опису обкладинки ЩС. Порівнявши його з обкладинкою «Молитвенника» теж із зібрання П. І. Щукіна під № 1072, прочитавши на них якісь господарські записи 1852 та 1853 років, дослідник вирішив, що й ЩС можна датувати другою чвертю XIX ст. (с. 396). Не виходячи за ці хронологічні рамки, Н. К. Гаврюшин намагався перевірити кілька версій походження рукопису. Спочатку було висловлене припущення, що «книжник-старообрядець, взявши друковане видання 1800 р., вирішив відповідно до своїх можливостей відтворити зовнішній вигляд тексту (графіка, правопис, заставка), яким він повинен був бути в «дониконівські» часи». Мабуть, усвідомивши, що у нього мова йде все-таки про свідому підробку, «серйозну філологічну працю», яка була не під силу гаданому старообрядцю, Н. К. Гаврюшин відмовився від цієї думки, як і від ідеї компіляції двох джерел К та П, і відвів старообрядцю роль всього лиш старанного переписувача «іншого, невідомого нам рукопису «Слова». [2, с. 134-135]

2. Авторство і ціль написання

Автор “Слова о полку Ігоревім” нам невідомий. Ми не знаємо ні імені його, ні точних дат життя, ні походження, не кажучи вже про конкретні подробиці біографії. Всі ж наші знання, висновки та припущення щодо творчої індивідуальності поета, його світогляду, філософських та політичних переконань, конкретних знань тощо базуються виключно на тексті його безсмертної поеми. У літературі не раз робилися спроби авторської атрибуції “Слова о полку Ігоревім”. Його автора ототожнювали з галицьким книжником Тимофієм. [4, с. 488] Так, О. Патрицький ствержує, що автор безсумнівно був родом з Галични. Адже укладаючи сон князя святослава, поет послуговувався топографічними назвами цього краю. Також його аргументом є те, що в «Слові» проходить цікава граматична форма «моужайме см», не вживана на Русі, окрім Галичини.[5, с. 102-104]

І.Новиков, з видатним співцем Митусою, з тисяцьким Рагуйлом, сином тисяцького, що разом з Ігорем Святославичем потрапив до половецької неволі, з боярином-літописцем Петром Бориславичем, з рідним онуком Бояна, з сином головного героя поеми Володимиром Ігоровичем, навіть з самим Ігорем Святославичем і т.д. Деякі сироби виглядають зовсім фантастичними домислами, як, скажімо, спроби приписати геніальну поему Біловолоду Просовичу (втікачу з поля бою, який приніс Святославу Всеволодовичу звістку про поразку його племінників) або милоснику Святослава Коч-карю, який підбив свого патрона на безглуздий виступ проти Давида Ростиславича. Усі ці численні гіпотези, дуже різні за ступенем наукової обґрунтованості, залишилися надбанням лише їх авторів і не знайшли підтримки в літературі. Очевидно, слід рішуче відмовитися від ідеї персональної ідентифікації автора “Слова о полку Ігоревім” з кимсь відомим нам із інших джерел. Поза сумнівом, автор був людиною, що належала до феодальної верхівки суспільства, прекрасно поінформованою про всі деталі взаємин у навколокнязівському середовищі.[4, с. 488] Цілком можливо, що автор був особою військловою. Таку гіпотезу підтверджує те, що він мав багатий військовою термінологією словниовий запас. Авторові відома і зарубіжна зброя: латинський шелом, литовський меч чи шелом і багато іншого. [1, с. 20]

Також побутує думка, що автор скоріше за все був чоловіком мирським, а не особою духовною. В «Слові» містяться численні згадки про «поганські вірування», яким автор певною мірою симпатизує. А от цитат з святого письма, якими наповнені інші твори практично немає. Також поет згадує про долю молодого князя Ростислава, який зі своєю дружиною потонув в річці Стугні. За Печерським патериком смерть князя булла заслуженною карою за зневажання одного монаха, якому Ростислав велів зв'язати руки та ноги , повісити на шию кімінь і викинути в Дніпро. Очевидно поет, коли б був духовною особою, не міг б из жалеем говорити про князя, зачисленного до безбожних убивць. [5, с. 101]

«Слово» своїм історичним змістом стоїть близько до «Іпатієвого літопису» - воно має факти, які подає літопис під 1185-м роком, але й знає такі, які відсутні в літописі.

[1, с. 20] В науковій літературі давно вже подається твердження, ніби «Слово» написав не один автор, а принаймні два. Дійсно, перехід від так званого «Золотого слова» Великого Князя Київського Святослава до Плачу-закляття Ярославни й утечі Ігоря занадто раптовий, і викликає думку, чи часом закінчення твору не написано вже іншим автором. Так твердив ще професор М. Грушевський думає, що початок «Слова» написав киянин, близький до князя Ігоря. Але проти такого припущення говорить повна мовна, фразеологічна та стилева єдність. Крім того не виключено, що поміж цими частинами був іще якийсь текст в оригіналі, але загубився і не дійшов до нашого часу. Те саме бачимо і в повних і внеповних текстах «Задонщини», що зазнала безпосереднього впливу «Слова» [2, с. 22-23]

Важливо дослідити і ціль написання твору. Половці по погрому 1185-го року, погромивши Ігоря з військом, тріумфували й раділи. Цього не можна було залишити їм без відплати. Тому співець своїм «Словом» гаряче й переконливо закликав усіх князів постати на половців

«За землю Руськую, за рани Ігоря, буєго Святославича». Власне, скоріше за все, це й було

головним завданням автора й Великого Князя Святослава Київського. Автор «Слова» дуже вміло підходить до заклику князів, підкреслюючи головно їх лицарські якості. Так автор чи то дипломатично, чи то ідеологічно не згадує про погром 1169-го року Києва Юрієм Довгоруковим. Сама побудова твору теж говорить про його ціль: у ньому про похід Ігорів розповідається не так вже й багато, затее заклики до князів та опис їхніх коромол забрали багато місця й поетичної сили. Можливо, що заголовок «Слову» наддали його видавці 1800-го року, а в оригіналі називалося воно по-іншому або й взагалі не носило жодної назви. [1, с. 26-27]

3. Жанр і своєрідність поетики твору

Жанрова різноманітність твору є досить цікавою. Про це говорять її конструктивні частини. Почено з самоназви. Самоназва: слово, повість, піснь. Автор відчуває, ніби він виголошує твір, а не пише його. Штучне й вільне дихання усної мови. Присутні доступні фольклорні образи, звернення до слухачів і читачів: «не ліпо ни бяшеть, братіє», «почнем же, братіє». При чому до кола слухачів автор вводить і сучасників, і людей минулого.

Важливим є те що, протиставляючи свою манеру Бояновій, автор розглядає його як попередника. .так на початку згадується про співані Бояном слова. Наприкінці виголошується слава Ігореві, Всеволоду, Володимирові й дружині. Її співають Святославу німці й венеди, греки й моравські слов'яни. Слава дзвенить у Києві, перебігає від Дунаю до Києва. Ще одна конструктивна частина - Плач. Плач - це оспівування сумних подій. Така форма з'являється у творі не менше 5 разів: плач Ярославни, дружин руських воїнів, матері Ростислава, стогін Києва та Чернігова, золоте слово Святослава. Тако є ліричні відступи, характерні для плачів. Автор співчуває Ігореві Святославичу. Він міг бути його дружинником, але міг бути й наближеним до Святослава Всеволодовича. Він - киянин або чернігівець. Безперечно книжна людина, належна до лицарських верств. Але патріотична позиція незалежна від княжих партій, що змагалися в той час.

Важливим аспектом є і своєрідність поетики. Умовно голова тема твору - тема Батьківщини. Підпорядковані їй мотиви розгортаються в часі й подаються в розвитку. Автор переходить від теми до теми, постійно змінює місце дії, переносить його від Ігоревого війська до половецького степу, звідти до Києва, в різні руські міста, до Путивлю, знов у половецьку землю, звідти на Русь - до Києва. Звертається до сучасного й минулого, до передчуттів грізного майбутнього. Він переживає цілу ґаму почуттів: від тяжких передчуттів і скорботи до патетики заклику. Ця частина змінюється ліричною й інтимною, а весь твір завершується радісним і урочистим фіналом. Найчіткіше виділяються три окремі частини: Сон Святослава, Золоте слово Святослава, Плач Ярославни. Стосовно відчуття простору, варто зазначити вмілість автора, в поемі присутні важливі просторові виміри слави, а символом оволодіння простором виступає швидкість руху. Поетика посилюється образами соколиного полювання, участю в дії птахів (орли, гоголі, ворони, галки, солов'ї, зозулі, лебеді, кречети). Природа введена до подій, бере в них безпосередню участь. То прискорює, то уповільнює події. Розмиваються межі між людиною та природою. Люди порівнюються з птахами та зірами (турами, соколами, галками, воронами. зозулею тощо). Ігор розмовляє з Дінцем, Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпра. Точність і правдивість спостережень природи. Срібні береги Дінця - бо крейдяні гори. «Уже бо біди єго носять птиць по дубію» - хижі птахи летять за військом. Пейзаж - ґрандіозність, рухомість і конкретність. Відчуття безмежного простору. «Вітер, сонце, грозові хмари, в якивх тріпочуть сині блискавки, ранковий туман, дощові хмарини, тьохканя солов'я вночі й крики галок вранці, вечірні зорі й ранкові сходи сонця, море, яри, річки складають величезне, незвично широке тло, на якому розгортається дія «Слова», передають відчуття безкраїх просторів батьківщини»

Художня система побудована на символічних уявленнях. Учта, землеробські роботи - битва. Підміна людей мисливськими птахами та звірами. Солярна символіка. Сходження на престіл - заручення з містом. Київ для Всеслава - дівиця. Меч - символ війни, влади6 чести. Олег мечем кував коромолу . Хинове, литва та ін. схилили голови під мечі Романа й Мстислава. Стяг. Фольклорна символіка - поганські боги, постійні епітети (чисте поле, сірі вовки, гострі мечі, синє море, борзі коні, чорні ворони, красні діви). Метонімічний спосіб мислення. Вдіти ногу в стремено - виступити в похід. Переломити спис - почати битву. Стоять стяги, понизили стяги свої, впали стяги. Труби трублять - збір війська. Отворять врата - підкорення міста. Повторюваність. Синтакисичні конструкції, що йдуть поряд, особливо короткі, можуть повторюватися. Ритміка пов'язана з синтаксичною будовою фрази, змістом тексту, композицією. Анафора: «ту ся брата разлучиста…». Сполучення однотипно побудованих речень. Парні словосполучення (чти і живота, свичая і обичая). Протиставлення. Рефрени («О Русьская земле! Уже за шеломянем єси», «А Ігорева храбраго полку не кресити». «Іщучи себі чти, а князю слави»). Таким чином «Слово» виступає поетично досить складною конструкцією, що додає йому ідеологічної, історичної та літературної цінності. [3, с. 7-8]

4. Дискусії щодо автентичності «Слова про похід Ігорів»

Після виходу у світ 1800-го року «Слово» справило на всіх колосальне враження. Усі в один голос свідчили: такої пам'ятки ще не було! З цього власне і розгорілася дискусія між графами О.І. Мусин-Пушкиним та М.П. Рум'янцевим. Саме Рум'янцев, загорівшись заздрістю, проводив агітацію того, що «Слово» - сфальсифікована пам'ятка, складена кимось із оточення Мусина-Пушкина. [1, с. 66]

Дискусійні питання довкола проблеми автентичності «Слова» продовжили багато вчених і публіцистів. Для початку варто розглянути твердження скептичної школи. Скептична школа - це напрямок у російській гуманітарній науці ХІХ ст. До цієї школи відносять харків'янина Михайла Каченовського (1775-1842), Осипа Сенковського (1800-1858). Вони проголошують: «Для науки немає нічого пристойнішого за скептицизм». Факти закликалося зіставляти один з одним, говорити про них відповідно до загальних законів історичного розвитку. Рішуче протистояли фальсифікації, хоча б вона й викликалася патріотичними спонуками. Протягом XVIII - початку XIX ст. у Росії з'явилася безліч історичних підробок. Більшість із них була викрита представниками скептичної школи. Скептики вважали, що автор «Слова» наслідував латинську поезію, думав по-латині й писав слов'яноруською шкільною риторичною мовою, наслідував польську поезію XVI-XVII ст. Відтак, на їхню думку, «Слово» не могло бути давнішим за часи Петра I, автор його галичанин або вихованець Києво-Могилянської академії, замінює грецьку міфологію слов'янською. Пише ритмічною прозою цицеронівської школи. Докази автентичности «Слова» вони не вважали за переконливі.

Варто згадати і про Андре Мазона. Викладач французької мови в Харківському університеті, визначний славіст, директор Паризького інституту слов'янознавства. Вважав, що «Слово» створене після «Задонщини», при чому використано переказ подій XII ст., зроблений Василем Татищевим за втраченим руським літописом. Авторство приписував то Мусіну-Пушкіну, то Бантишу-Каменському, то архимандриту Іоїлу.

«У цьому строкатому цілому немає єдности, крім епохи й середовища. Епоха - це кінець XVIII ст. у Росії часів піднесення за Катерини ІІ, середовище - кілька освічених людей, що групувалися в гурток довкола графа Мусіна-Пушкіна, бібліотечних робітників і людей світських, що надихнулися історичними творами; підлабузників, котрі, не менш, ніж патріоти, обернули своє натхнення на службу свого націоналізму й політики імператриці». Зіставивши поетику й лексику двох пам'яток, Андре Мазон висунув кілька конкретних питань. Зокрема, він пише: «Поганство, найбільш штучне, поширене на всьому просторі твору аж до несподіваної межі цілком християнського змісту».

Писав про цю проблему і Олександр Зімін (1920-1980). Російський історик і джерелознавець. Запропонував 1966 р. нове датування «Слова о полку Ігоревім». Його рукопис ще не був опублікований, як в Інституті російської літератури («Пушкінський Дім») у Ленінграді, а потім у Москві на спільному засіданні Відділення історії та Інституту історії Академії наук СССР було проведене обговорення й винесено суворий осуд недрукованому дослідженню. Зімін вважав, що «Слово» створене на основі тексту розширеної редакції «Задонщини» після 1767 р., коли було видано Никонівський і Радзивилівський літописи, незадовго до 1791. Автор належав до духівництва, швидше за все ним був архимандрит Іоїл. Близько 1791 текст потрапляє до рук Мусіна-Пушкіна, котрий свідомо зробив вставку до псковського «Апостола» 1307 та інших джерел. Мусін-Пушкін і фальсифікував пам'ятку.

Письменник Олжас Сулейменов з Казахстану (нар. 1936 р.) видав 1975 р. історико-публіцистичну книгу «Аз і я» (рос. мовою). Він розглянув «Слово» в контексті культурних змагань між Руссю й Степом. Автор заперечує самостійність культури Русі, доводить, що вирішальну цивілізаційну роль щодо неї відіграли тюркські народи. «Слово» оцінюється як наслідок половецького впливу. Книга «Аз і я» стала сприйматися як декларація пантюркізму, вилучалася з бібліотек у тюркських республіках СССР. Письменник набув популярності в політичних колах, і після проголошення незалежності Казахстану як організатор і лідер руху «Невада - Семей» брав діяльну участь у суспільному житті. Він був призначений послом Казахстану в Італії. Вивчає генезу тюркських мов, походження давньотюркського письма.

І на кінець, варто згадати Едвард Кінана (один з найвизначніших американських мідієвістів, професор Гарвардського університету). Він теж вважає, що “Слово” не автентичний твір: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника -- Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832). Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису.

Та з бігом часу, на противагу скептичній школі й іншим вченим, що заперечують правдивість «Слова», наука виробила свої об'єктивні докази про автьентичність твору. Головні докази автентичності:

1. На початку ХVІІІ століття підроблення пам'яток справді бували не раз, але все це робилося з матеріальною метою: дорого продати фальсифікат. Тут же у справі «Слова», цього не було.

2. Знання палеографії та стародавньої мови в кінці ХVІІІ століття були досить не значними, і не можна вказати жодної людини, яка могла б написати такий «тонкий» фальсифікат. Ніхто з гуртка вченик при групі Мусина-Пушкина створити такого ніяк не міг.

3. На початку ХІХ століття ніхто не знав про відгуки (ремінісценції) «Слова» в давній нашій літературі. Сааме вони відразу ствердили автентичність «Слова». Коли були знайдені приписки на .апостолі 1307-го року та «Сказанія о Мамаєвом побоищі», то всі попередні скептики помалу почали міняти свої думки про поему.

4. 1852-го року Тимковський знайшов «Задонщину». Порівнявши текст, стало зрозуміло, що вона не просто написана підзніше «Слова», а й побудована значною мірою на його фактах. [1, с. 67-69]

Так відмінність і архаїці слів показує, що «Слово» старіше, а одже - автентичне.

5. Подієва та ідеологічна основа сюжету «Слово про похід Ігорів»

Події Ігоревого походу 1185 р. змальовані ще в Київському літописі. Саме на його основі вдається реконструювати історичний перебіг подій. Сюжет «Слова» нажаль не дає їхнього послідовного висвітлення. У 80-х роках ХІІ ст. була здійснена спроба примирити ворожі гілки роду Рюриковичів. Великим князем став Ольгович - Святослав Всеволодович (1181-1194). Він відмовився від союзів із половцями, тим більше, що сам з 1154 р. знав жахи половецького полону. 1184 р. великий князь Святослав Всеволодович і його співправитель Рюрик Ростиславич перемогли половців і змусили тікати хана Кончака Артиковича. Двоюрідний брат князя Святослава Ігор Святославич (нар.1150, помер 1202), онук Олега Святославича, який 1178 р. почав князювати в Новгороді-Сіверському, не брав участи в цьому поході. Він, як і інші Ольговичі, брав активну участь у княжих чварах, виступав і проти половців, і в союзі з ними. Не скоординувавши дії з Святославом Всеволодовичем, котрий готував на 1185 р. наступний похід, Ігор здійснює власний похід разом із братом Всеволодом Святославичем, князем курським і трубчевським, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем і чернігівським воєводою Ольстином Олексичем. У полку останнього були ковуї Ярослава Всеволодовича Чернігівського. Спонукою походу було бажання «пошукати» Тмуторокань, колись підвладну Олегові Святославичу, дійти до берегів Чорного моря, вже понад 100 років закритого від українців половцями. 23 квітня вирушив із Новгорода-Сіверського. 1 травня бачив сонячне затемнення. У долі династії Ольговичів затемнення взагалі відігравало особливу роль. Як виявив А.М.Робінсон, протягом ста років перед Ігоревим походом, було 12 сонячних затемнень, і вони співпадали з роками смерти 13 чернігівських князів. І князь Ігор, і автор «Слова» надавали цьому провіденційного сенсу. Перейшов Сіверський Дінець, два дні чекав біля Оскола на Всеволода Святославича. Кордон між Руссю й Половецьким степом пролягав у ХІІ ст. по Дінцю в районі сучасного Ізюму. Біля впадінні Сальниці в Дінець на правому березі Дінця здіймається гора Крем'янець заввишки 218 м над рівнем моря, довжиною бл. 4 км. Це єдина помітна деталь рельєфу на шляху Ігоря.

У першій битві 10 травня переміг, але в другій, 12 травня, зазнав поразки й, коли їхав завертати ковуїв, потрапив у полон. Для князя-лицаря загибель була ліпшою за полон. Доти руські князі ніколи не потрапляли в полон, але доти не було й подібних походів. Князь Володимир Мономах неодноразово виступав проти половців, але не заходив поза межі Степу й не намагався захопити або підкорити простори, де кочували вороги.

Поразка Ігоря Святославича піднесла на дусі половців, які пережили недавній розгром. Хан Кончак пішов на Русь, обложив Переяслав, а, повертаючись, захопив Римів. Ґзак напав на Путивль і Посейм'я. Овлур (Влур, Лавр, Лавор) допоміг Ігореві втекти з полону. Вирішальним арґументом стало очікування половців, розлючених невдачами при нападі на Русь. Десь за місяць після поранення Ігор князь тікає.

Також важливими для нас є відомості про ідеологічну позицію автора. Найістотнішим тут здається хибність висновку (який і досі знаходить підтримку в літературі), нібито основним змістом твору є ідея захисту Руської землі від зовнішніх ворогів, а сам твір має героїчний характер і спрямований на оспівування доблесті сіверських князів. У дійсності ж “Слово” має яскраво виражений антигероїчний, антикнязівський характер, і його ідеологічна концепція спрямована не на оспівування, а на викриття, дезавуювання істинних намірів організаторів походу. Головний сюжет твору -- тема державної необлаштова-ності Русі, що несе народу лише страждання і нещастя. Але найголовнішим є те, що критика тогочасної дійсності здійснюється автором з принципово нових ідеологічних позицій, різко відмінних від традиційної платформи, притаманної розвинутому середньовіччю. Поет виступає перед нами носієм гуманістичних, передренесансних тенденцій, про які йшла мова вище. Свою концепцію автор свідомо протиставляє “старим словесам”, тобто всій літературній спадщині попередніх часів. І це не випадково. Декларація, що подана вже в перших рядках твору, має характер ідейного маніфесту. З приводу неї написано чимало; згадка “старих словес”скандалізувала багатьох дослідників, ладних применшувати значення і масштаби дотогочасного літературного набутку Київської Русі і вбачати в “Слові” трохи не витоки вітчизняної оповідної белетристики. Сучасні коментатори цілком справедливо підкреслюють хибність тої передумови. Але з нашої точки зору далеко не досить ствердити наявність багатого письменницького досвіду в Русі XII ст. Справа в тому, що “Слово” справді належить до принципово нової літературної доби, і автор його мав усі підстави заперечувати безпосередні зв'язки свого дітища з творчістю попередників. Зрештою, це виразно проступає в тексті поеми і підкреслено її композиційною побудовою. Уособленням старої середньовічної традиції автор “Слова” вважає Бояна, в його уяві -- придворного блазня, який поставив свою ліру на службу можновладцям, безвідносно до їхніх особистих якостей і політичних програм. Він рішуче відмовляється наслідувати приклад подібних співців, заклопотаних переважно возвеличенням і прославлянням своїх патронів-князів. Уже в цьому виразно бринить антикнязівська спрямованість пам'ятки: всяка спроба інакше витлумачити вступний абзац поеми не може вважатися вдалою й розраховувати на успіх. Далі ця теза розкривається повністю: збираючись у похід, Ігор заявляє дружині: “Краще бути вбитим, аніж потрапити в полон” [529, с.10]. Наслідок походу символічний: дружина полягла на полі бою, сам Ігор потрапляє в полон і змушений рятуватися ганебною втечею. Підтекст тут очевидний: своєю заявою герой твору проголосив вирок самому собі: хто шукає слави так, як він (тобто на шкоду Русі в цілому), -- мусить випити чашу ганьби до дна. Тож можна лише дивуватися, яким чином дослідники примудрилися побачити тут возвеличення Ігоря!Ідеологічна концепція твору знайшла своє відображення і в уривках, присвячених епізодам з історії Русі, політичній обстановці в ній до походу Ігоря. У своїй сукупності ці уривки -- сповнена пафосу оповідь про усобиці, тобто про ті ж “князівські злочини”, про які писали автори кінця XI -- середини XII ст. Але у порівнянні з “Повістями про князівські злочини” основна думка тут є значно глибшою. Автор “Слова” бачить корінь зла не в особистих якостях своїх героїв, а в загальному стані Русі. Ігор, його брат Всеволод, сини Олег і Святослав, небіж Святослав Ольгович, а також численні персонажі знаменитих історичних відступів позбавлені рис традиційних негідників. Більше того, вони часто-густо виглядають скоріше симпатичними, виявляючи низку позитивних якостей. Корінь зла -- в тій ситуації, яка існує на Русі і відповідальність за яку лягає на плечі цих людей: не мерзотників, але дуже нерозумних і недалекоглядних державців.Розстановка ідеологічних домінант у творі виключно чітка і очевидна: якщо Ігор засуджується, то не за якісь індивідуальні вади, а за те, що замислив нещасливий для Русі похід, зажадавши особистої слави на шкоду інтересам всієї країни. Якщо Святослав Всеволодович стверджується, то знов-таки не за персональні доброчесності, а тому, що в кінці XII ст. він був уособленням центральної влади, єдино спроможної подолати князівські усобиці й негаразди.

У “Слові о полку Ігоревім” не знайдемо сюжетів на кшталт зрадницького осліплення Василька Ростиславича або убивства Нерадцем князя Ярополка Ізяславича. При всій трагічності і симптоматичності таких подій вони становлять лише незначні епізоди в історії Русі; очевидно, не в них (принаймні, не лише в них) суть справи. Автор поеми мислить значно ширшими категоріями -- його хвилює доля країни в цілому, його увага прикута до тих подій, коли вирішувалося майбутнє не окремих осіб (хоча б і високопоставлених), а цілого народу. Боротьба Всеслава Полоцького з київським князем, діяльність Олега Гориславича, битви на Немизі і на Ніжатиній ниві, відцентрова діяльність Всеволода “Велике Гніздо” або Ярослава Осмомисла -- ось що є предметом його роздумів, ось на чому будує він свою філософську концепцію. Всі головні нещастя Русі -- руйнація і масова загибель людей, військове й політичне послаблення Русі, успіхи половців та литовців -- усе це наслідки тої політики, яку здійснюють князі на взірець Ігоря Святославича, які забули, що, крім особистої слави й користі, є слава й користь загальноруські, загальнонародні. [4, с. 491]

Саме в цьому узагальненому підході до проблеми полягає головна ідейна перевага твору, саме тут знайшла вияв геніальність його автора, який спромігся крізь строкатий калейдоскоп подій та осіб розгледіти головне, що гальмувало розвиток давньоруського суспільства, становило його основну суспільно-політичну проблему. Отже, “Слово о полку Ігоревім” виступає передусім як літературна пам'ятка кінця XII ст. з яскраво вираженою централізаторською тенденцією. Але найбільш цікавим і показовим є те, як саме поет будує ідеологічну платформу, як він розгортає аргументацію, на яких теоретично-філософських підвалинах базує концепцію свого твору.

У “Слові” ми знаходимо практичне застосування усіх тих гуманістичних принципів, про які йшла мова вище. Насамперед його автора хвилює проблема життя і смерті -- корінна проблема європейського гуманізму. Перше він подає як безумовне благо, рішуче стверджуючи його самодостатню цінність (тобто цінність без огляду на конкретні умови чи обставини). Саме поняття “життя" усвідомлюється ним у послідовно-гуманістичній традиції -- як життя земне, матеріальне, сповнене радості від задоволення усіх життєвих потреб (мирної праці, родинного щастя, матеріального забезпечення, кохання тощо). Навпаки, смерть жахає поета, є для нього безумовним злом. Цей мотив червоною ниткою проходить через весь твір: він переконливо бринить і в геніальній у своїй метафоричності сцені битви-учти або битви-жнив; і в історичних відступах, присвячених часам “Горислави-ча”(коли ратаї -- символ життя -- рідко гукали по Руській землі, а натомість граяли круки, ділячи між собою трупи); і в згадках про наслідки трагічного походу 1185 р. (в голосінні руських жінок, в оповіді про жахливий Римівський погром та загибель Володимира Глібовича, в пісні-плачі Ярославни); і у віщому сні Святослава; і в епізоді Полоцької трагедії. Разом з тим (і в безпосередньому зв'язку з тим) автор настійливо проводить думку про неприйнятність війни та військових вправ, про сумнівність лицарської “слави” -- головного на той час джерела масової смерті. Єдина акція того роду, що дістає у нього схвалення, -- переможний похід 1183 p., організований Святославом Всеволодовичем. Але інтерпретується він не як військова експедиція, в загальноприйнятому розумінні, а як поважний державний захід, спрямований на ствердження політичної стабільності в країні, як засіб перетнути “шлях полю” -- подолати, зробити неможливими акції, подібні до Ігоревої авантюри. Всі інші війни, що згадуються в поемі, засуджуються рішуче і безкомпромісно. Піддаються осуду кривава діяльність Олега Святославича, військова бравада Всеслава Полоцького, ворожнеча “Ярославових та Всесла-вових онуків”, ганебний похід смоленських князів на половців 1177 p., коли “золочені шоломи по крові плавали”, легковажна політика полоцьких князів щодо Литви і т.д. Важко знайти в літературі європейського середньовіччя інший твір, де відраза до зброї і збройних змагань знайшла б таке яскраве, майже фізично відчутне втілення. У цьому сенсі автор “Слова” виступає прямим предтечею “доброго короля” Грангузьє та його нащадка-гуманіста Пантагрюеля.

Другою червоною ниткою, що пронизує всю поему, є ствердження розуму як головної запоруки нормальної, не протиприродної суспільної стабільності, основаної не на силі зброї. Головну ваду своїх негативних героїв автор “Слова” бачить у відсутності розумної основи в їхній діяльності, в нехтуванні розумом. До цього сюжету він повертається неодноразово -- починаючи від вступу, де Ігоря звинувачено в тому, що він подолав (істягнув) розум(умъ) “кріпостію” своєю, а серце --“мужьствомъ”тобто, замислюючи безглуздий похід, керувався не велінням мудрості (умъ) і добра (серце), а традиційними лицарськими “чеснотами”, вартими беззастережного засудження. Трохи нижче поет констатує, що

“спала(жага)князю умъ похоти и жалость ему знамение злступи искусити Дона вєликаго”

Рішення продовжувати похід, отже, трактується як нерозумне: лицарське прагнення до воїнської слави виявилося сильнішим не лише за елементарний здоровий глузд, а й за пересторогу вищих сил (сонячне затемнення). Бояри, сповіщаючи Святославу Всеволодовичу про поразку сіверського князя, скаржаться, що“тугл умъ полонила”і змушують великого князя (єдиного позитивного героя твору!) кинути в адресу ініціаторів нещасної експедиції: “Ваші серця в харалузі сковані, а в буєсті гартовані” Харалуг -- криця особливого ґатунку, що застосовувалася виключно в зброярській справі.. Буесть -- “дурість”, “безумство”, “божевілля”. Отже, зміст сентенції -- розум у діях Ігоря та Всеволода поступився войовничим інстинктам.[4, с. 491-492]

«Слово про похід Ігорів» показує не лише політичні події а той факт, що в ті часи мала вже бути на Русі високо розвинена дружинна поезія, ціла літературна школа з виробленою технікою, з усталеними формами, з літературними традиціями -- на зразок тих, що на Заході дали вже тоді були також цілу літературу так званих сірвент та Chansons de gests, тобто особливу школу лицарського епосу. Такої вартості твір не може стояти сам-один, окремо, без попередньої роботи цілих поколінь -- одне слово, без тієї поетичної атмосфери, що не тільки сприяє народженню талановитих творів, а й шляхи їм прочищає, кладе підмурівок для творчості. [6, с. 66].

Висновок

«Слово про Похід Ігорів» - унікальна пам'ятка давньоруської літератури. Її унікальність полягає і в жанровому різноманітті різних частин твору, і в оригінальності художньо-виражальних і поетичних засобів, і в фактажі описаних подій, і в ідеологічному баченні зполітичної ситуації автора. Все це становить надзвичайно значну цінність в історії та літературі. Зокрема хочу зауважити про роль «Слова» як джерела вивчення давньоруської історії та політики. Відкинувши проблематичнее питання про автентичність твору й інші негативні аспекти, що виникають при його вивченні, можна без перебільшення назвати «Слово» одним із найважливіших творів древньоруської літератури. Твір констатує багато історичних фактів, зокрема про походи й битви, про стан державної політики і загальнополітичного спокою в країні. Поема містить багато ідеологічних аспектів, зокрема різного роду заклики і критика. Таким чином, у підсумок потрібно сказати, «Слово про похід Ігорів» без гіперболізації, важливе джерело для вивчення історії Київської Русі.

Список використаної літератури

Джерела:

1. Оригінальний текст «Слова о полку Ігоревім» підготовлено за виданням 1800 p., яке взято за основу, та за Катерининською копією (за фототипічними їх виданнями).

2. Ритмічний переклад пам'ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступ: М. К. Гудзій. Упорядкування: В.Л. Микитась, «Радянський письменник», Київ., 1955.

Література

1. Митрополит Іларіон. Слово про Ігорів похід. - В.: «Волинь»,1967. - 250 с.

2. Яценко Б.Я. «Слово о полку Ігоревім» та його доба: (Комплексне дослідження). - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2000. - 256 с.

3. Іщенко І.Г. Слово о полку Ігоревім (лекції з історії української літератури Х-ХVІ ст)

4. Брайчевський М. Ю. Вибране. Том І. Суспільно політичні рухи Київської Русі. Історична думка в Київській Русі. - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2009. - 716 с.

5. Патрицький О. Темні місця в «Слові о полку Ігоревь». - Л.: «Зоря», 1883. - 110 с.

6. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Femina, 1995. - 37 с.

Размещено на Allbest.ru