Біографія Михайла Драгоманова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Біографія Михайла Драгоманова

1.1 Походження

1.2 Освіта

1.3 Політичні погляди

2. Драгоманов як державний діяч (його розуміння держави)

3. Політична діяльність

3.1 Політисні організації

3.2 Політичні партії які він очолював

3.3 Його значення в політиці

Висновок

Список літератури

Вступ

Із прадавніх часів існує такий вислів - «сіль землі». Ним вшановують лише тих, хто став совістю нації, ким пишаються співвітчизники. Сіллю землі української з повним правом можна назвати й Михайла Петровича Драгоманова. Хоч про нього написана не так багато, як, скажімо, про Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, а дослідники й досі сперечаються про роль цього діяча з національному відродженні, він, як і вищеназвані особи,- видатна постать у нашій історії, жива душа українського народу з його одвічним прагненням свободи й незалежності.

Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні часи. Національно-демократичні революції, що прокотилися по Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. З розвитком капіталізму в Росії розширилося коло осіб, які брали участь у громадському житті. В Україні ж значна частина селян, що становили більшість нації залишалася неписьменною, а. еліта суспільства була майже повністю денаціоналізована. Одначе й тут помалу почали з'являтися люди (і не останню роль у цьому відігравала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку. Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.

Просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Київської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный елемент в народном образовании», «О педагогическом значений малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики русифікації школи й обстоює навчання рідною, українською, мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відіграли значну роль у розвитку освіти.

Разом з тим, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та держави й доходить висновку, що суспільство - цілісна система, розвиток якої тісно пов'язаний з економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Зменшивши бодай трохи те, що сам народ називає своєю темрявою, ми підкопаємо й ті основи, що на них тримається і здирство, яке заїдає народ».

З метою вдосконалення кваліфікації Драгоманов виїжджає на три роки за кордон. У великих університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомиться з дійсністю європейських країн, передовою думкою і провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі й слов'янських народів, серед них галичан у складі Австро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об'єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних свобод, запровадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй політичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітницький, і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни. Драгоманов бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873-1875 гр.

1. Біографія Михайла Драгоманова

драгоманов соціалізм громадський історичний

Драгоманов Михайло Петрович (30 (18) вересня 1841, Гадяч, Полтавська область - 2 липня (20 червня) 1895, Софія) - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один із організаторів "Старої громади" у Києві. Доцент Київського університету (1870-1876). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876-1889). Професор Софійського університету (1889-1895).

Батьки М.Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» -- згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», -- виявилися пророчими. У 1863 році М.Драгоманов стає членом Громади. Ці об'єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з'явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова -- історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних -- мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п'ять томів збірника. Головна тема «Громади» -- дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім'я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов'янських народів за свободу, автономію, братерство.

Виважений і проникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», -- так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М.Драгоманов у Софії. Літературознавчі погляди М. Драгоманова М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 70-- 90-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873--1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893-- 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», 1873 p.; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття. Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував з творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М.Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

1.1 Походження

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. у Гадячі на Полтавщині, в сім'ї дрібномаєтних дворян, нащадків козацької старшини. Його батько, поділяючи ліберальні погляди того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам; він був людиною дуже освіченою, збирав народні пісні, складав вірші українською мовою. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...", -- напише згодом Михайло Петрович. Дядько Михайла, Яків Драгоманов, котрий служив прапорщиком полтавського, піхотного полку за часів наполеонівських війн, у молоді роки був членом київського масонського Товариства об'єднаних слов'ян, за що пісня придушення повстання декабристів потрапив до Петропавлівської фортеці. І хоча за відсутністю складу злочину його незабаром звільнили, він до кінця життя перебував під суворим наглядом поліції. Сестра Ольга (псевдонім Олена Пчілка) - широко знана письменниця і культурно-громадська діячка, мати славетної Лесі Українки.

1.2 Освіта

Як педагог, теоретик і практик освітянської справи М. Драгоманов українському і європейському загалу майже не відомий. Між тим, його педагогічні роздуми багато в чому випереджали час, формували той фундаментальний пласт, від якого беруть джерела педагогічні вчення і роздуми більш пізніх мислителів, а сьогодні є інтелектуальним містком для входження України до Європейського Союзу.

З 1849 до 1853 року він навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Вже там захоплювався античним світом, мовами, історією. Після училища вчився в Полтавській гімназії. Восени 1859 р. Михайло Драгоманов став студентом історико-філологічного факультету Київського університету ім. Святого Володимира.

Після закінчення університету й захисту дисертації «Імператор Тиберій» став приват-доцентом, викладав історію.

В 1863 р. М.Драгоманов закінчив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира і був залишений на кафедрі загальної історії, готувався стати професором. З цією метою їздив у відрядження для поповнення знань у західноєвропейських університетах.

При кафедрі Київського університету він написав першi свої дослідження з історії Римської імперії. В 1870 році захистив магістерську дисертацію "Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит". Взагалі молодий учений глибоко усвідомлював доконечну необхідність фундаментальної підготовки для нового етапу розвитку наукових студій у галузі фольклористики, української літератури, суспільно-політичної публіцистики. Вже наприкінці 1860-х років мав матеріал для укладання фольклорних збірок. На той час він, володіючи кількома мовами, не лише багато перечитав художньої, наукової літератури, зокрема, праці зарубіжних учених О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона, І.Тена, Т.Бенфея. І.Франко, познайомившись із М.Драгомановим у 1875 році, згодом високо відзначив його безпосередній вплив на формування великої когорти прогресивної молоді в Галичині. "Надзвичайно критичний ум, фаховий історик з широкою європейською освітою, він вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгий історичний метод, гостро виступив проти дилетантства і міфологічних, апріорних фантазувань, жадаючи порівняння студій і докладного відрізнення в етнографічних матеріалах того, що міжнародне, запозичене, і того, що повстало на власнім грунті", - так писав І.Франко 1900 року.

1875 -- звільнений з університету за політичну діяльність.Політичні погляди

М.Драгоманов -- видатний український мислитель і громадський діяч.

1.3 Політичні погляди

М.Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і соціалістичних ідей, поширених у Європі ХІХ ст. Його вважають продовжувачем демократичних традицій Кирило-Мефодіївського товариства.

За поглядами М.Драгоманова головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. І основною ланкою має бути громада. Відносини між громадами мають будуватися на федеративній основі. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу до гори. А в наступному це призведе до децентралізації тогочасної Росії. Сама ж децентралізація, на думку, вченого, повинна стати основою для утвердження самоврядування. Вчений продовжив та розвинув концепцію федералізму М.Костомарова, запропонувавши самостійність сильних обласних органів влади

Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави -- аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв'язку з цим М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Для реалізації місцевими громадами своїх повноважень, необхідно приділити значну увагу процесу формування місцевих органів управління. Таке формування має відбуватись виключно на основі загального та рівного виборчого права. Це у свою чергу сприятиме позбавленню можливості вручання Центральної державної влади до питань, які належать до компетенції виключно місцевих громад

М.Драгоманов вважав, що державність дає кожному народу суттєві переваги, головна з яких - можливість самостійно вирішувати власні проблеми. На жаль, сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Громадянське суспільство, за поглядами Михайла Драгоманова, утворюється внаслідок еволюції людського розвитку в первісному періоді та закінчується утворенням політичної форми общини. Даний процес відбувся під впливом матеріального виробництва, яке в свою чергу зумовлене розумом сім'ї. Таким чином, вчений обґрунтовував можливість побудови громадянського суспільства тільки шляхом поступових перетворень. Тому, він вбачав основним завданням, яке стоїть перед українським народом, програмну перебудову політичного ладу тогочасної України.

М.Драгоманов сформулював ідею формування держави на засадах політичної свободи, як цілісної системи визначальних положень: права людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); свобода совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла і занять; право пред'явлення позову до посадових осіб, відомств, чиновників у разі вчинення ними незаконних дій

Усі зазначені положення зайшли своє відображення у конституційному проекті М. Драгоманова «Вольний Союз - Вільна Спілка. Проект заснування Статуту українського суспільства».

Окремої уваги заслуговують питання моральності та співвідношення мети і засобів її досягнення. Необхідно зазначити, що представники західної ліберальної думки не приділяли достатньої уваги методам боротьби за ліберальні цінності, здійснюваної на засадах непорушності їх принципів, недоторканності прав і свобод. Саме М.Драгоманов зробив значний внесок у популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його думка про те, що політика вимагає чистих рук, була палко підтримана значною частиною представників ліберального руху.

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однією з головних завдань свого життя. Безелітність нації імпонувала ученому тим, що внаслідок такого становища вона була більш прийнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування її прав і свобод. Однак, він прекрасно розумів, що без провідної верстви, освічених провідників, маси самі по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть.

Саме тому він висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім'я майбутнього народу .

Для М.Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, були неприйнятним способом відродження України.

Ворогами українців, вважав учений, с не росіяни, не поляки чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять усіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.

М.Драгоманов відзначив головну причину поділу суспільства на бідних і багатих - наявність приватної власності. Позбутися злиднів - організувати колективну працю за умови колективної власності громади на землю і знаряддя праці. Здійснити це можливо тільки еволюційним шляхом, був противником революцій та революційних перетворень, що несуть насильство.

2. Драгоманов як державний діяч (його розуміння держави)

Першим історичним виступом Драгоманова як громадського діяча можна вважати його прилюдний виступ над труною Т. Шевченка у Києві в травні 1861 року, коли останки Кобзаря перевозили на Україну. Він був серед тих, хто зустрічав труну на березі Дніпра і супроводжував її до пароплава на Канів.

Суспільно-політична і наукова діяльність М.П. Драгоманова припадає на 60-90-ті роки Х1Х ст. В історії Росії, України і Західної Європи це був надзвичайно складний період, визначальною тенденцією якого стає посилення визвольного руху трудящих. М.П.Драгоманов був не тільки свідком, а й активним діячем соціальних процесів в Україні 1859-1861 рр. Саме йому судилося відіграти в соціальному і духовному розвитку українського народу чи не найпомітнішу роль у той період, коли титанічна революційна діяльність одного генія України - Тараса Шевченка - вже закінчилась, а другого - Івана Франка - ще тільки-но розпочалась. Беззаперечним є факт, що в історії передової суспільно-політичної думки в Україні після смерті Т.Г. Шевченка і до появи наприкінці 70-х років програмних статей І.Франка з питань соціології, історії і літературної критики провідне місце належить по праву Михайлу Драгоманову.

Його творчість і політична діяльність завжди привертали найпильнішу увагу дослідників. На жаль, цей оригінальний мислитель часто беззастережно зараховувався або до націоналістів, або ж до буржуазних лібералів. Науково-об'єктивна оцінка всього зробленого М.Драгомановим для визвольного руху і передової культури, конкретно-історичний аналіз складних умов його життя і діяльності нерідко підмінювались абстрактними схемами, упередженими, суб'єктивістськими визначеннями.

Причин для цього було багато, але не це є предметом цієї статті. Нові покоління не можуть і не повинні бути байдужими до своїх великих попередників, тих подвижників розуму, які в неймовірно важких умовах торували шлях у нашу добу.

Дружина Людмила Драгоманова ще із студентських років М.Драгоманов знаходився у вирі суспільно-політичних подій. Він сміливо виступив на захист прогресивних педагогічних реформ попечителя київського учбового округу М. Пирогова з осудом урядових санкцій проти вченого. Ще чіткіше визначились політичні настрої М.Драгоманова, їхня національна й політична зорієнтованість під час перепоховання Т.Шевченка, коли він заявив над труною Кобзаря: кожен, хто стає на службу уярмленому народу, свідомо надіває терновий вінець. Це стало своєрідним девізом та осмисленим життєвим вибором і самого М.Драгоманова. Політичний радикалізм і національно-українська заангажованість посилювались у ході його практичної роботи та наростання урядових репресій проти найневинніших форм прояву національної свідомості.

М.Драгоманов розширював поле та урізноманітнював форми діяльності, беручи активну участь у всіх заходах "Київської громади" та створеного в 1873 р. "Південно-західного відділення Російського географічного товариства" і проведеному в 1873 р. у Києві ІІІ Археологічному з'їзді. Через рік М.Драгоманов очолив і зреформував у демократичному дусі газету "Киевский телеграф", залучивши до участі в ній своїх однодумців і друзів - В.Антоновича, П.Чубинського, Ф.Вовка, С.Подолинського, О.Терлецького та ін.

Палкий патріот і глибокий знавець рідної й світової культури М. Драгоманов характеризував українську літературу, народну й писемну, як такі що не поступалися іншим слов'янським літературам. Розраховуючи на співчуття прогресивних сил Європи, він водночас заявляв: "Украинцам остается идти своей дорогой и работать, работать и работать для своего народа, надеясь только на свои силы, не обращая слишком большого внимания на посторонних воронов - ни на тех, которые каркают нелепыми циркулярами, ни на тех, которые думают сбить их с естественной и строго обдуманной дороги притворными соловьиными песнями". Аргументовано полемізуючи з лицемірними "вболівальниками" і розвінчуючи вигадки й присуди ворогів та невігласів, Михайло Драгоманов з гордістю заявляв: "Есть или будет литература - таково ее право: вызывается она и поддерживается естественными потребностями, так сколько не отрицай ее право на существование, а она будет существовать и расти…Важно только то, чтобы она была жива, народна и служила умственному развитию тех, кто говорит или будет говорить языком народа". Він розумів сам і невтомно нагадував землякам: "…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок". А він таки настане неодмінно, М.Драгоманов був певен цього. "Вся практична мудрість людська, - наголошував він, - може бути в тому, щоб убачати напрямок руху світового, його міру, закон і послужитися тим рухом", і образно уточнював: "… стоячи ногами й серцями на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слав'янщину" і "лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа".

Драгоманови й Косачі у 1890-хМ.Драгоманов особливо рішуче виступав проти системи терору, що звужувала політичну боротьбу з особами, а не з певним існуючим ладом, і, пророкував він, легко може перерости в державний тероризм. Як політичний лідер, він мав і багато ворогів, і багато прихильників. Володів різким словом і нещадно ставився до непродуманих і неоправданих дій. Не підлягає сумніву, що він мав критичний і творчий розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка дозволяла йому торувати власні шляхи.

Національному, політичному і соціальному визволенню українського народу, утвердженню його достойного місця серед народів світу, готуванню його великого майбутнього він віддавав не лише всі свої інтелектуальні сили і здоров'я, а всі матеріальні засоби власні й своєї родини, подаючи приклад особистої жертовності й побутової скромності багатьом.

Коли група української молоді звернулася до свого вчителя й захисника з проханням знову поклопотатися про Україну перед вільним світом, він дав пораду, яку варто міцно затямити й нам, сьогоднішнім: "Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б'ють… Мало хіба кого б'ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, - і таким лишень звичайно і помагають… По всьому виходить, що лік, хоч не скорий і важкий, на українські лиха лежить в руках самих українців…"

Чи можна дати мудріші й корисніші поради? А їх же М. Драгоманов доповнював і конкретизував ще й багатьма іншими: як нам самим порядкувати в самостійній державі, як уберігати своїх людей, особливо молодь, од "утікачки… од України і українства" до заможніших країн, "показавши їм, як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві".

Водночас він закликав, щоб господарі не боялися "давати одсіч усякому, хто дума порядкувати на нашій землі не тільки на шкоду нашому мужицтву, але й не знаючи його, не питаючи його, або й зневажаючи його… Хто ж і чужий працює в спілці з нашими людьми, поважаючи їх, хто пристає до наших громад… той для нас такий же чоловік, як мовбито він був наш зроду".

Держава: загальні засади драгоманівських теоретичних підходів

Найважливішим і водночас вразливим для критики місцем у системі політичних ідей М. Драгоманова є його погляди на державу, на її значення і функції. По-перше, для дослідника має значення суто теоретичний вимір драгоманівської спадщини, філософсько-політологічна настанова вченого у зверненні до еволюції інституції державності. По-друге, важливо визначити ставлення Драгоманова до реальних державно-політичних форм у минулому і в нових часах, які з них він вважав взірцями, гідними повторення або врахування їх досвіду при формуванні нових національних держав. По-третє, необхідно визначити, як змінювались погляди Драгоманова на майбутнє Австро-Угорщини та Російської імперії - держав, до складу яких входили українські території. По-четверте, треба простежити зміну його поглядів на українську державність, його ставлення до національної державності як мети або хоча б ідеалу українського руху. Насамкінець, на цій основі можна дійти висновків, наскільки теоретичні, програмові накреслення Драгоманова відповідали вимогам його часу, потенціалові українського визвольного руху, провідним тенденціям розвитку народів Східної Європи. Відтак, якою мірою його державно-політичні програмні орієнтири пройшли випробування часом, що з його спадщини виявилось цінним, актуальним, а що хибним або недостатньо теоретично розробленим.

Приступаючи до аналізу поглядів М. Драгоманова на державність як на політичну структуру та систему владних інститутів взагалі, відзначимо, що найбільшою методологічною складністю є вибір "точки зору", а точніше, часових і просторових, а також ідейних координат, в системі яких можна оцінити його теоретичний доробок. Спадщина вченого і громадського діяча щодо проблем державності та державної політики далека від завершеності та несуперечливості. Це не дає змоги однозначно оцінювати його погляди в межах певної ідеологічної доктрини чи наукової школи, філософського напрямку тощо. Ускладнює загальну картину безпосередня активна залученість Драгоманова до ідеологічних дискусій, теоретичних суперечок і спроб практичних політичних дій у межах українського національного та російського опозиційного рухів другої половини XIX ст. Вони ж далеко не співпадали не лише за політико-географічними параметрами та національно-етнічними вимірами, але й за соціальними та ідейними характеристиками.

Тому драгоманівські погляди на державу відрізняються багатоплановістю, різноспрямованістю, очевидною зверненістю до проблем поточного моменту. А його манері викладу власних аргументів притаманна полемічна заангажованість і публіцистична гострота. Отже, його праці менш за все відповідають стилістичним нормам академічної відсторонсності й емоційної нейтральності.

Не дивно, що драгоманівське ставлення до Російської та Австро-Угорської імперій, до перспектив української державності за його життя і після смерті викликали запальні дискусії, різнополюсні оцінки, провокували публічну полеміку й породжували закиди особисто Драгоманову. Це позначилося на оцінках, які зустрічає сучасний дослідник у науковій літературі та партійній публіцистиці, присвяченій висвітленню тих чи інших аспектів державно-правових поглядів та політичних ідей Драгоманова. Особливу трудність у формулюванні виважених висновків становлять саме такі різні, часом діаметрально протилежні оцінки наукової вартості і політичного значення драгоманівської спадщини в царині державної теорії. Вони знаходяться у широкому діапазоні суджень - від прославлення і беззастережної апологетики його роздумів і програмових постулатів, до їх категоричного заперечення і висловлення нищівних звинувачень на адресу їх автора: починаючи від закидів у ненауковості, закінчуючи твердженнями про антиукраїнськість світогляду Драгоманова. Такий стан літератури з теми, що розглядається, вимагає уважного звернення до авторських текстів, врахування власного світогляду вченого, впливів на нього оточення, а також переважаючих в Україні та Європі інтелектуальних настроїв того часу. Зупинимось на окремих, основних принципах і типово драгоманівських підходах до проблем держави і державного устрою.

А) Роздуми Драгоманова над призначенням держави

Насамперед, звернемо увагу на спроби Драгоманова дати визначення держави, оскільки вони відбивають розуміння ним сутності держави, її призначення, тих завдань, які вона покликана виконувати. Він зазначав, що держава разом з її інституціями є "формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики, не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені у теперішніх державах, хто хоче чогось іншого, нового... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи установити які державні закони" [1]. Певною мірою змішуючи поняття "держава", "уряд", "політика", Драгоманов тим не менше правильно визначав історичний характер походження і розвитку держави й універсальність цієї форми організації, її унікальну роль у життєдіяльності великих соціальних спільнот, насамперед, народів і націй.

Зазначимо, що на його ставлення до державності передусім впливав негативний досвід Російської імперії, недосконалість політичної організації Австро-Угорщини, а також Німеччини, - країн, які він знав найкраще. Відтак риси саме цих держав були негативним тлом, свого роду анти-прикладом у міркуваннях Драгоманова про державу. З урахуванням цього стають зрозумілішими ті визначення державних функцій, які він формулює "від противного", відділяючи "вірні" і "хибні" форми державного устрою.

Передовсім, увагу вченого привертали багатонаціональні держави, в яких проживали представники різних народів. З точки зору інтересів цих народів він намагався аналізувати проблеми цілості та дієздатності держави, визначати, що саме має безумовний пріоритет у політичному житті. Привертає увагу послідовний демократизм драгоманівських оцінок явищ державно-політичного життя: "Народ взагалі не існує для держав, а держави для народів, - народи ж держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного або двох народів, а для самих себе, - і держава зобов'язана задовольняти інтереси усіх народів, а не тільки превілегійованих. Державна національність є такий же абсурд, як і державна церква..." [2].

Заперечуючи життєздатність імперської форми державності як антидемократичної і антинаціональної водночас, Драгоманов вважав, що за основу формування стійкої політичної єдності, державної ідентичності, забезпечення лояльності громадян в умовах багатонаціональної держави повинен бути взятим принцип "політичної нації". Країнами, які відповідали своїм устроєм цьому принципу, він називав США і, ще більшою мірою, Швейцарію. Обидві ці країни слугували для нього не просто політичними моделями в наукових і науково-популярних розвідках, але й надихаючим прикладом для творення нових держав на сході Європи. У цілому, він визнавав майбутнє в Європі саме за процесом формування нових національних держав.

Розглядаючи різні історичні типи державного устрою, Драгоманов підходив до їх аналізу з гуманістичної ретроспективи і схилявся до думки, що державний устрій тієї чи іншої країни був тим міцніший, чим менше він тримався на зовнішньому примусі та насильстві влади щодо суспільства, мешканців певної країни. Він наголошував. що нові держави, щоби бути міцними та ефективними, повинні бути насамперед союзом людей, добровільним об'єднанням громадян, свідомих своїх прав та обов'язків, зацікавлених в успішному розвитку конкретної держави. Прихильність Драгоманова до такого типу державного об'єднання людей і бачення ним його переваг пояснює наступне твердження: "Чим більше держава стає вільним, а тому міцним союзом людей для досягнення розвитку духовного і матеріального, тим більше вона підходить до рівноправності мов і народностей, що в неї входять у суспільному житті. Взірцем такої держави служить поки що Швейцарія, де є три народності, - всі три користуються однаковими правами. Там є і національність державна, тільки вона полягає не у перевазі однієї етнографічної спільноти, а в спільній всім трьом свідомості, що належність до єдиної спілки державної вигідна і в моральному, і в матеріальному відношенні кожному з тих, хто її складає" [3].

На противагу Швейцарії, інші тогочасні багатонаціональні держави Європи, які намагалися проводити етнонаціональну політику виключно або переважно в інтересах правлячої нації, були приречені на серйозні заворушення, а кінцево - на розпад і знищення. Тому він попереджав: "Де немає подібної свідомості (причетності до єдиної політичної нації. - А.К.), а вона не може бути там, де приймаються адміністративні заходи для надання переваг якій би то не було ознаці однієї етнографічної народності, тобто де поняття про державу змішується з поняттям про народність, там немає й умов для утворення і політичної національності. Саме там державна єдність послаблюється самими заходами, які мають метою посилити та утворити цю єдність" [4].

Кризові явища в імперських державах відзначалися багатьма сучасниками вченого і громадського діяча. Але для нього ці явища були предметом аналізу й доказами, які засвідчували принципову хибність політичного устрою імперських країн. Уряди імперських держав шукали виходу з кризи на шляхах посилення поліцейсько-бюрократичного апарату, форсованої асиміляції підлеглих націй, духовної уніфікації через насадження панівних релігій та церков тощо. Але Драгоманов попереджав, що такі заходи, зокрема, спрямовані на посилення релігійної та національної єдності, не принесуть бажаних їх ініціаторам результатів. "Зовсім не можна заперечувати, що дійсна релігійна єдність полегшує єдність державну, посилюючи зв'язок між членами держави. Але з цього, по-перше, не випливає, щоби держава мала силою встановлювати єдність релігійну, якщо вона раз порушена або не існувала, тому що держава тоді порушить найсвященніші права особистості та породить такі явища і устремління в середині себе, котрі знищують саму мету державної влади: добробут матеріальний і моральний за можливістю кожного її члена. По-друге, женучись, з метою встановлення єдності державної, за встановленням єдності релігійної, політична влада саме послабить єдність державну, - тому що гнані партії будуть прагнути увійти в спілку зі спорідненими елементами в інших державах і т. п." [5]. Примусове співжиття народів в імперських державах було цілком протилежним уявленням Драгоманова про справедливий, органічний державний лад, суперечило його розумінню головних обов'язків держави перед суспільством і громадянином.

Отже, принципово Драгоманов не заперечував державності. Навпаки, він вважав, що держава є необхідною і універсальною формою політичної організації, а нові держави в XIX ст. виникають завдяки боротьбі поневолених народів за своє національне та по літичне звільнення. Вчений намагався відшукати позитивні приклади державного будівництва і під оглядом не лише абстрактного ідеалу, а й реальної практики сучасних йому держав оцінював переваги і недоліки, а кінцево - історичну перспективу як окремих держав, так і певних форм державно-політичного устрою, політичних режимів.

3. Політична діяльність

3.1 Політичні партії,які пов'язані з ним

На початку1860-х років М.Драгоманов близько знайомиться з Володимиром Антоновичем. Саме в цей час сформувалась “Стара громада”. В 1863 році до “Київської громади” вступає Драгоманов. Дуже швидко він стає одним із лідерів організації.

У його поглядах послідовно відобразився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: “За обставинами України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем” [23; с. 218]. Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху 2 пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Громада виникла як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х роках з'явились нові молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про “самостійне політичне існування” України з “виборним народним правлінням”.

На початку 1860-х років у російській імперії точилася жвава дискусія на тему змісту і форми освіти. Деякі педагоги, як наприклад, В.Водовозов і К.Ушинський, пропонували навчати малих дітей народною мовою, тобто тією, якою розмовляли в родині дитини. На тлі цієї дискусії молоді українські студенти брали участь у так званих недільних школах, що їх організовували для бідних. М.Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і соціального визволення українців. Разом зі своїми друзями він заснував першу таку недільну школу восени 1859 року в Києві на Подолі. У 1862 році уряд заборонив недільні школи, вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення. З другої половини 60-х років М.Драгоманов постійно працює у російській періодиці, його ім'я стає відомим освіченій публіці. Пише він переважно про становище селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддає критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії та федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами, зокрема й українською.

У “Санкт-Петербургских ведомостях” він стає фактично оглядачем слов'янських проблем. Тоді ж з'являються його перші статті, присвячені національній, чи народній школі в Україні. Це спричиняє полеміку з носіями монархічної ідеї - попечителем Київського навчального округу О.Ширинським-Шихматовим, міністром Д.Толстим і навіть тим самим В.Шульгіним - редактором офіціозного “Киевлянина”.

Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р. Українська (Русько-українська) радикальна партія (УРП) - перша політична партія на території України, заснована на І з'їзді, що відбувався 4-5 жовтня 1890 року у Львові під головуванням І.Франка. З'їзд схвалив програму партії, яку підготували Іван Франко, Северин Данилович, Михайло Павлик. У 1895 році на IV з'їзді було прийнято Доповнення до Програми УРП, в якому виголошувалося, що здійснення соціалістичних ідеалів можливе лише за умови якнайширшого самоуправління краю. У 1904 році була прийнята ще одна програма.

1863 -- став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням».

Старам громамда -- організація української інтелігенції у Києві, займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю, діяла з 1859 до 1876, коли була заборонена Емським указом. Членами Громади були: М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський; визнаним лідером київських громадівців і взагалі громадівського руху вважався В.Антонович. До складу Громади входили не лише українці, а також росіяни, поляки, євреї, та представники інших національностей, але усіх їх, за словами О.Русова, «об'єднувало намагання - оприлюднити ті ідейні цінності, які накопичило місцеве українське населення». Важливим кроком Старої Київської Громади було створення першої наукової установи в Україні, яка дозволяла легалізувати роботу Громади як таємного товариства.У громадах брали участь Білозерський,Костомаров,Куліш,Глібов.

3.2 Політичні партії які очолював М.Драгоманов

З 1876 р. видання українського збірника "Громада" і поряд з ним брошур російською і французькою мовами, а згодом газети "Вольное Слово" та інших публікацій, в яких ми постійно доводили необхідність організованого громадського руху для встановлення в Росії політичної (тут і далі розрядка М. Драгоманова. - Прим. перекладача) свободи, призвело нас до зіткнення, попри наших найближчих друзів і земляків, з різноманітними елементами з населення Росії. Люди різних племен, класів і політико-соціальних напрямів висловлювали нам свої міркування щодо суспільних питань, яких ми торкалися в наших публікаціях, а також викликали нас на подальший виклад наших міркувань, вимагаючи від нас більш-менш детальної політико-соціальної програми, пристосованої до практичних умов нинішнього становища Росії. Деякі повідомляли нам свої начерки подібних програм. Врешті, слідкуючи за думками, що висловлювалися з 1878 р. на різних земських зборах як про загальне становище Росії, так і з питання про т. зв. місцеве управління, ми часто зустрічали як підтвердження наших політичних міркувань, так і доповнення до них або їх вираження в більш практичній формі. Надрукована наприкінці минулого року і розповсюджена в достатній кількості примірників "Політична Програма Земського Союзу", яка значною мірою є не що інше, як тільки систематичне зібрання окремих положень і побажань, висловлених на згаданих зборах, - у свою чергу послужила нам приводом до збирання різноманітних політичних міркувань. Хоча ця програма була складена не нами, а людьми, поставленими в більш безпосереднє, ніж ми, зіткнення з практичним життям, але, оскільки вона була опублікована у зв'язку з газетою, в якій ми брали діяльну участь і оскільки головні положення її згідні з тими, які ми розвивали в наших публікаціях, - то багато хто звернувся до нас зі своїми зауваженнями з приводу цієї програми.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Окремий пункт Указу стосувався персонально М. Драгоманова і П. Чубинського, яким заборонили жити в Україні. Рятуючись від репресій імперської влади, М. Драгоманов, М. Зібер і С. Подолинський виїхали за кордон [7].

У 1878--1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна -- автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

європеїзм (звґязок країни із Західною Європою -- джерело прогресивного розвитку);

культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Попри те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий звґязок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів

3.3 Значення

Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)50. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з'явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.

Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. Попри весь свій скептицизм стосовно культури, він все ж визнавав за нею вплив на політику (в принципі, до свого від'їзду за кордон він був не менший «культурник», ніж інші). Проте в цьому плані неперевершеним еталоном для М. Драгоманова була російська культура, особливо - художня література ліберального напрямку.

Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, ... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала”.