Державний устрій Галицько-Волинської держави за нащадків Данила Галицького

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство аграрної політики України

Одеський державний аграрний університет

Факультет землевпорядкування

Кафедра філософії, історії та політології

Реферат

З предмета «Історія України»

Державний устрій Галицько-Волинської держави за нащадків Данила Галицького

Виконала: ст. 3 курсу, 2 а групи

Шкурина Т.Ю.

Перевірив:

Кулачинський М.М.

Одеса 2014

Зміст

Вступ

1. Вплив боярства на політичне життя держави

2. Державний устрій Галицько-Волинської держави

Висновок

Список використаної літератури

князь дуумвірат боярський віче

Вступ

З II пол. XII ст. Київ уже не відігравав тієї визначної політичної ролі, яка була притаманна йому здавна. До цього спричинилася боротьба за київський стіл, яка точилася між представниками різних ліній князівського дому. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Довгорукого) втрутився в усобиці українських князів і вчинив нечувану жорстоку розправу над Києвом: «Кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого… людей убивали і забирали в неволю». Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами. Таким чином, осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська. Волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об'єднання українських племен. До Києва її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей час до Києва було приєднано й Галицьку землю.

Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов'язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії. Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153--1187 рр.), названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (мудрий, розумний). В 1199 р. волинський князь Роман об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. -- Львів. Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238 р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).

1. Вплив боярства на політичне життя держави

Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних. У Галичині ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом. Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 року боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).

Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали. Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху «з варяг у греки», однак мала тісні зв'язки з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. Напіввільним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була працювати на землі власника. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинській землі існувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Більшість холопів була посаджена на землю, злилася з селянством. Чимало цікавого з історії Галицько-Волинської держави дає Галицький літопис. «Бояри галицькі, -- читаємо в ньому, -- Данила князем собі називали, а самі всю землю держали». Одночасно князь Данило вів енергійну боротьбу з так званими «людьми татарськими». «Татарські люди» підтримували монголів і займали досить велику територію на Волині, по Бугу, Случу і Тетереву. Автономні громади «людей татарських» фактично завадили Данилові скласти з України-Русі дуже сконцентровану державу і усіма її силами дати відкоша татарам.

2. Державний устрій Галицько-Волинської держави

Галицько-Волинська держава розширює свою територію на північ і частково на захід. До складу її входять не тільки старовинні галицькі землі, а й земля Ятвязька (частина Литви), Берестейська. Князь Данило тимчасово поширює свою владу на Київ. Відомо, що син Данила Лев змагався навіть за приєднання Кракова до Галицько-Волинської держави. Розширюючи свою територію, Галицько-Волинська держава завдяки невпинній енергії таких талановитих князів, як Роман Мстиславович, Данило Романович, Лев Данилович, встановлює тісні зв'язки з західними державами, веде торгівлю з німцями, чехами та ін. Князі галицько-волинські в офіційних актах величають себе князями всієї Русі. Зауважимо, що для всіх українських князівств залежність від монголів була тяжкою. Князі мали обмежений суверенітет на власній території. З 1242 р. вони повинні були отримувати в хана спеціальний дозвіл -- ярлик, який гарантував право на князювання. З 1257 р. монголами було введено інститут баскачництва (адміністративно-фінансове управління), що привело до спроби галицького престолу заручитися підтримкою римського папи в боротьбі проти Золотої Орди. Але римська курія переслідувала інші цілі: намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю. Коли Данило переконався, що представники папи приїхали «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», 1248 р. він припиняє зв'язки з Римом. Цікаво, що папська делегація привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не ускладнювати відносини з татарами. 1252 р. переговори Данила з папським престолом поновилися. Розраховуючи на допомогу папи в боротьбі проти татар, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою був коронований у Дорогочині 1253 року.

З відтоді галицьких князів почали йменувати королями Русі. Набули поширення визнані в Європі символи влади -- корона, герб, прапор, печатка. Але папа лише цим і обмежився. Данило не отримав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію. Галицько-волинські князі мали вплив на церковну організацію. Лише з їхньої санкції Київський митрополит призначав єпископів. З 1303 р. в Галичі було засновано власну митрополію. Та вона існувала недовго. В 1309 р. новий митрополит Петро Ратенський став митрополитом «всія Русі» і своєю резиденцією зробив Москву, а згодом Галицька митрополія взагалі була ліквідована. Галицько-Волинська держава мала розвинену державну організацію. Тут раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в управлінні, війську, суді. Як «суддя князівського двору», він входив до Боярської ради. В його обов'язок входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства. Серед чинів двору згадується печатник, стольник, оружник, отрок, ловчий, конюший, ключник. Печатник відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами з їх складання, зберігав князівські грамоти та інші державні документи, керував князівською канцелярією. Стольник відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь.

Оружник відповідав за князівське військо. Отрок супроводжував князя в військових походах. В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких також призначав князь. Вони стежили за збиранням з населення податків. Усі названі посадові особи мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Так, в апараті посадників були биричі (збирачі податків), мостники (збирали платню за проїзд через мости), митники (збирали мито) та ін. Місцеве управління будувалося за системою «кормління». В общинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами. Органами влади в Галицько-Волинській державі були князь, боярська Рада й віче. Верховна влада належала князю. Він приймав законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військо, керував зовнішньополітичними відносинами, у його віданні було збирання податків, карбування монети тощо.

Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав. Галицько-Волинській державі відома й така система управління, як дуумвірат (спільне правління Данила Галицького та його брата Василька, а також Лева Галицького і Володимира Волинського). Всі значні посади в центральній і місцевій адміністрації займали, як правило, бояри. Галицько-Волинська федерація мала й інші особливості. Тут дуже широкі повноваження мала Боярська рада. До неї входили великі землевласники, єпископи, посадові особи князівської адміністрації. Практично жодного рішення князь не міг прийняти без згоди цієї установи. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, часом і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. В окремі періоди влада бояр посилювалася й князь навіть не мав права осібно підписувати важливі державні документи. В Галицько-Волинському князівстві, як і в інших землях Русі, існувало віче. Але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь, іноді віче збиралося стихійно. Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, «Руська Правда», князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право. Застосування звичаїв та «Руської Правди» в Галицько-Волинському князівстві не мало відмінностей. «Руська Правда» не втратила свого значення з розпадом України-Русі. Вона вплинула на право Галичини, що простежується у Віслицькому статуті, відбилася на II Статуті Великого князівства Литовського, що діяв у Галицько-Волинській землі, відомого під назвою Волинський. Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, «уставів», різного роду прав, які надавалися підлеглим, тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права України-Русі. Із князівських грамот відомі грамоти Володимира Васильковича Волинського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстиславу Даниловичу та міста Кобрина його дружині Ользі, дві грамоти князя Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської ради. Збереглася грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права. В князівських грамотах вміщувалися норми, що здебільшого встановлювали різного роду привілеї.

Зацікавлюють міжнародні договори князів з Прусським орденом. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. В цих договорах встановлювався оборонний союз між Галицько-Волинською державою та Прусським орденом. Літописи вказують на існування договорів князів з народом, але текстів таких договорів не збереглося. В кінці XIII ст. в українських землях з'являється магдебурзьке право. Вперше це право вводилось у Володимирі і стосувалося лише німців: виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Детальний розгляд дії магдебурзького права в Україні робиться в третій темі. Джерелами церковного права в Галицько-Волинській Русі були церковні постанови та «устави». Зокрема, поширеними були «устави» Київської Русі -- «Устав Володимира Великого» (Святого) та «Устав Ярослава Мудрого». Закінчуючи розгляд питання, наголосимо, що негативну роль в історії Галицько-Волинської держави зіграло також боярство. Його постійна боротьба за владу, інтриги, суперечки, нехтування громадськими інтересами спричинилися до занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинської держави. Однак до занепаду спричинилися також і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. 1340 р. галицький князь Юрій II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потім західне Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Волинь і Східне Поділля, а також частина Чернігівщини) увійшли до складу Литовської держави. З того часу Україна на тривалий час втратила самостійність.

Висновок

Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) був схожий на устрій Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради бояр, віча була дещо іншою.

Князеві (королю) належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей). Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством, особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії, ще родоплемінних часів. Політично сильні князі вели з ними криваву боротьбу, а слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства є дуумвірат - одночасне правління двох князів: одного на Волині (у Володимирі), другого - м Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Льва I Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і Лева II Юрійовичів.

Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш впливовими боярами, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші землевласники, галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого двору (теж всі походженням з боярського стану). У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу, наприклад, Володислав Кормильчич (в роки малолітства Данила Романовича) або Дмитро Детько (після смерті Юрія II).

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спарадично - або стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

Система управління була двірсько-вотчинною. Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький): керував князівським двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник очолював фінансову систему, збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості - волостелям, у міста - тисяцьким абопосадникам. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, але підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником та суддею. Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з державних, церковних та домініальних судів.

Отже, за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією із сильною олігархічною верхівкою в особі боярства.

Список використаної літератури

1. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник: У 2-х ч. - Одеса, 1999

2. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

3. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для серед. загальноосвіт. навч. закладів/ за заг. Редакцією І. Підкови, К. Шуста. - К.: Генеза, 2001, - с. 662-663.

4. Субтельний О. Історія України. - К., 2000.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1999.

Размещено на Allbest.ru