Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація (історико-соціальний аналіз на матеріалах Київщини)

Размещено на http://www.allbest.ru

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Пастушенко Тетяна Вікторівна

УДК (477.41)-058.566(430)

Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація

(історико-соціальний аналіз на матеріалах Київщини)

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Лисенко Олександр Євгенович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України

періоду Другої світової війни.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Потильчак Олександр Валентинович,

Інститут історичної освіти

Національного педагогічного університету

ім. М.П. Драгоманова, завідувач кафедри

джерелознавства та історичних дисциплін;

кандидат історичних наук, доцент

Грінченко Гелінада Геннадіївна,

Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна,

доцент кафедри українознавства.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історія тоталітарних держав ХХ століття та притаманного цим політичним системам явища „новітнього рабства” - позаекономічного примусу до праці мільйонів людей - стала важливим напрямом сучасних гуманітарних студій. Тому цілком закономірною є необхідність дослідження цілого комплексу питань, пов'язаних із використанням українських робітників у Третьому рейху та їхньої долі після повернення до СРСР. Політизація історії примусової праці в повоєнній Європі та Радянському Союзі не сприяла об'єктивному вивченню означеної проблеми й лише припинення „холодної війни” дало свободу для наукових пошуків. Проте в Україні, громадяни якої становили найбільш чисельну групу іноземних примусових робітників у Німеччині, ще й сьогодні не існує повноцінної історіографії даної тематики.

Безпосередньої участі українських істориків вимагає й громадська дискусія з приводу невільників Третього рейху. У цьому обговоренні науковцям належить зробити вирішальний внесок у формування об'єктивного історичного погляду на дану проблему. Гуманітарні виплати урядів ФРН та Австрії колишнім жертвам нацистських переслідувань і законодавче оформлення соціального статусу цієї категорії громадян в Україні також потребують поглибленого аналізу й кваліфікованих висновків вітчизняних учених. нацистський трудовий окупаційний робітник

Провідною тенденцією сучасної історичної науки є погляд на історичні процеси як на соціальну практику та значна увага до вивчення суспільних структур і окремих спільнот. Тому висвітлення феномену підневільної праці за тоталітарних режимів через комплексне дослідження соціальної групи примусових робітників є досить актуальним.

Історичним контекстом формування та побутування спільноти остарбайтерів стала діяльність нацистської окупаційної влади на захоплених територіях СРСР, правове й соціально-економічне становище українських робітників у Третьому рейху, а також умови їх повернення на батьківщину. Глибоко дослідити означені обставини можна шляхом вивчення їх проявів на локальному рівні. Адже методи й заходи окупаційної влади щодо вербування робочої сили до Німеччини суттєво відрізнялися в рейхскомісаріаті „Україна”, дистрикті “Галичина”, „Трансністрії”, зоні військової адміністрації та навіть у кожній області РКУ. Крім того, необхідність уточнення статистичних даних депортованого й репатрійованого населення також потребує розгляду цієї теми в межах окремої місцевості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України й узгоджена із плановою темою „Українське суспільство і влада на завершальному етапі війни. 1943-1945 рр.”, затвердженої Президією НАН України 2004 р., номер державної реєстрації 0104U003293.

Об'єктом вивчення є соціальна група остарбайтерів, до якої входили цивільні громадяни УРСР, що в роки Другої світової війни перебували на примусовій праці в нацистській Німеччині.

Предметом дослідження стали зміни в структурі, правовому статусі, життєвих циклах, культурних цінностях, настроях, стратегії поведінки остарбайтерів від вивезення на територію Рейху до повернення й початкового етапу соціальної адаптації на Батьківщині.

Хронологічні рамки охоплюють період від січня 1942 р. до кінця 1945 р. - початку агітаційної кампанії та виїзду перших завербованих робітників із Київщини до Третього рейху й завершення Другої світової війни, повернення до УРСР більшості остарбайтерів. Для надання роботі логічної завершеності деякі тематичні сюжети виходять за означені часові рамки. Це було необхідно для визначення передумов ухвалення рішення керівництвом нацистської Німеччини про використання трудових ресурсів з окупованих територій СРСР, з'ясування підсумків діяльності репатріаційних органів, дозволило простежити долі окремих остарбайтерів після їх повернення до СРСР.

Географічні межі охоплюють територію Києва та області відповідно до політико-адміністративного поділу УРСР 1939-1954 років, яка тоді складалася з 53 районів і займала площу теперішніх Київської та частково Черкаської областей. Врахування тогочасних адміністративних меж необхідне для уточнення існуючих статистичних даних депортованого й репатрійованого населення, адже всі існуючі на сьогодні обчислення людських втрат України в роки Другої світової війни були здійснені в перші повоєнні роки.

Метою роботи є осмислення на базі архівних документів, спогадів очевидців, вітчизняної та зарубіжної літератури трагічної долі мільйонів українських остарбайтерів, які стали жертвами політики уряду нацистської Німеччини, а в процесі репатріації зазнали утисків з боку радянської влади.

Згідно з метою наукового пошуку визначено такі завдання:

- проаналізувати стан вивчення теми в історіографії, встановити повноту її джерельного забезпечення;

- визначити передумови створення системи примусової праці іноземців у нацистській Німеччині, причини й обставини залучення в економіку Третього рейху трудових ресурсів з України;

- встановити логіку та хід розвитку окупаційної політики щодо вивезення цивільних робітників із Київщини до Німеччини;

- простежити основні організаційні заходи стосовно створення репатріаційної системи в СРСР та в Україні зокрема, розкрити особливості її функціонування;

- на основі архівних джерел та публікацій здійснити уточнення статистичних даних депортованого до Німеччини та репатрійованого до УРСР населення Києва та Київської області;

- розглянути спільноту остарбайтерів у період від депортації до репатріації, визначити зміни в її правовому статусі й суспільному становищі, охарактеризувати її соціальний склад.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у:

– виборі актуальної теми, пов'язаної з обставинами формування та функціонування соціальної групи остарбайтерів, та її розробці на прикладі окремого регіону України;

– розширенні джерельної бази проблеми, оскільки до наукового обігу введено значну кількість раніше не опрацьованого архівного матеріалу та біографічних інтерв'ю з очевидцями, записаних авторкою;

– застосуванні сучасних міждисциплінарних методів для вирішення поставлених завдань;

– встановленні результатів вербувальної політики окупаційної влади на Київщині та визначенні відмінностей у здійсненні цієї політики в місті Києві та сільських районах області;

– уточненні статистичних даних стосовно вивезеного населення з Київської області до Третього рейху;

– показі змін правового статусу остарбайтерів у системі примусової праці іноземців у нацистській Німеччині;

– окресленні основних організаційних структур та характеру діяльності репатріаційних органів у Київській області;

– визначенні відмінностей у соціальній структурі населення, вивезеного з Київської області до Німеччини та репатрійованого до УРСР.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання наведених у ній матеріалів та висновків для підготовки фундаментальних праць з історії Другої світової війни, нацистського окупаційного режиму в Україні, збірників документів, а також у процесі викладання нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах. Дослідження матиме значення для формування об'єктивного історичного погляду на явище примусової праці в умовах тоталітарних режимів.

Апробація результатів. Дисертація обговорена й схвалена на засіданні відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Основні положення та висновки дослідження відображені в повідомленнях і виступах: на засіданні Українсько-німецького наукового семінару “Соціальна історія в Україні та Німеччині у ХХ столітті” (12-13 квітня 2003 р., м. Київ) в Інституті міжнародних відносин Національного університету імені Тараса Шевченка; Міжнародній науково-практичній конференції до 60-річчя визволення України від фашистських загарбників “Внесок українського народу в перемогу над фашизмом у роки Другої світової війни” в Інституті історії України НАНУ (м. Київ, 27 жовтня 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Друга світова війна і доля народів України” в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ (м. Київ, 23-24 червня 2005 р.); Міжнародній науковій конференції „Друга світова війна: український вимір” (м. Київ, 29 вересня 2005 р.), науково-методичному семінарі „Метод усної історії: теорія та практика застосування” (м. Переяслав-Хмельницький, 11 травня 2006 р.); Всеукраїнському науково-методичному семінарі „Усна історія і дослідження соціокультурних трансформацій: минуле заради майбутнього” (м. Львів, 20-21 травня 2006 р.); круглому столі “Україна в добу окупації 1941 - 1944 рр.” (м. Кривий Ріг, 4-5 жовтня 2006 р.); Міждисциплінарній науково-практичній конференції „Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень” у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна (м. Харків, 27-28 жовтня 2006 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 15 статей, з них 7 - у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України, загальним обсягом 10 друкованих аркушів (5,1 - у фахових виданнях). Крім того, матеріали, зібрані під час роботи над дисертацією, опубліковані в науково-документальному виданні „То була неволя...” Спогади та листи остарбайтерів” (2006 р.), підготовленому спільно Інститутом історії України НАНУ та Меморіальним комплексом „Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.”.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження й складається зі вступу, 4 розділів, поділених на 15 підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури (528 позицій). Повний обсяг дисертації - 242 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання дослідження, його хронологічні рамки, доведено наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі - „Стан наукової розробки теми, джерела та методологія дослідження” - визначено основні етапи наукового вивчення системи працевикористання іноземців у Третьому рейху в радянській, зарубіжній та сучасній українській історичній науці, подано загальну характеристику джерел та літератури, основних методологічних принципів і конкретних методів, застосованих для написання даної дисертації.

Розробку означеної теми радянською історіографією загалом можна поділити на три хронологічні періоди. Перший - емпіричного викладу документального матеріалу - припав на воєнні та повоєнні роки. Другий період - початкової інтерпретації джерел - співпав з часом „хрущовської відлиги”, який тривав до кінця 60-х років. Третій - умовно названий періодом „брежнєвського застою”, - закінчився в другій половині 80-х років, з початком горбачовської „перебудови”.

На час війни та перші повоєнні роки припадає найбільша кількість публікацій, присвячених примусовій праці громадян СРСР у нацистській Німеччині та їх репатріації. Це були переважно пропагандистські статті в газетах і журналах, невеликі публіцистичні брошури журналістів, письменників та істориків. Перші спроби наукового викладу та осмислення подій нацистської окупації України, аналізу доступного емпіричного матеріалу здійснили вчені створеної в 1942 р. Комісії з історії Вітчизняної війни в Україні. Проте, після Нюрнберзького міжнародного трибуналу та завершення процесу репатріації тема українських примусових робітників зникла зі шпальт газет, і з праць науковців.

Відновлення досліджень нацистської окупаційної політики в період „хрущовської відлиги” було пов'язане з внутрішніми політичними змінами в СРСР, та ідеологічним протистоянням доби „холодної війни”, „боротьбою” історіографій соціалістичного та західного таборів щодо інтерпретації подій Другої світової війни. Безпосередньо в Україні вивчення подій війни пожвавилися під час створення тритомної праці „Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.”, в якій уперше були опубліковані узагальнені відомості про кількість вивезених до Рейху громадян з різних областей УРСР - 2,4 мільйони. Серед авторів цього видання був і відомий український радянський історик М. Коваль, якому належать основні розробки тематики примусової праці цивільного населення з України в нацистській Німеччині. У своїх роботах він встановив хід розвитку подій, з'ясував ідеологічні передумови використання праці іноземців у нацистській Німеччині, визначив головні етапи депортації невільників з України до Рейху, акцентував увагу на особливо принизливому й безправному становищі наших співвітчизників у Німеччині порівняно з робітниками інших країн Європи.

У наступні десятиліття після виходу праць М. Коваля тільки в монографії Т. Першиної “Фашистський геноцид на Україні 1941-1944” розглядалося примусове вивезення мирних радянських громадян на роботу до Німеччини як один із багатьох методів та способів винищення радянських людей нацистськими окупантами. А в таких масштабних колективних академічних виданнях як шеститомна „Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу” та дванадцятитомна „Історія Другої світової війни 1939-1945 рр.”, унікальній серії з регіональної історії України “Історія міст і сіл Української РСР” про остарбайтерів взагалі йшлося буквально кількома рядками. Такі зміни стали наслідком утвердження в 70-80-х роках героїко-патріотичного міфу „Перемоги у Великій Вітчизняній війні”, коли багато проблемних сторінок історії війни, у тому числі й підневільна праця остарбайтерів, були свідомо відсунуті на периферію наукового та суспільного інтересу. Загалом, оцінюючи радянську історіографію, треба відзначити такі важливі результати, як оприлюднення підсумкових статистичних даних та встановлення основних моментів депортаційної політики окупантів в Україні. З іншого боку, на наукову реконструкцію явища примусової праці істотний вплив справили радянські пропагандистські стереотипи, сформовані ще в ході війни. Засекреченість архівних матеріалів стала на перешкоді поглибленому вивченню проблематики остарбайтерів, їх репатріації та повоєнної долі колишніх підневільних робітників Рейху.

Натомість у зарубіжній історіографії примусова праця іноземців у Рейху на сьогоднішній момент є одним із найбільш вивчених періодів Другої світової війни. Першими дослідниками цієї теми були американські та англійські історики: Д. Фрід, О. Даллін, Е. Гомзе. Наукові пошуки вчених із ФРН переважно були зосереджені навколо проблематики використання праці цивільних та військовополонених із Західної Європи. Натомість історики з НДР (Є.Шмельцер, К.Дробіш, Є. Зеебер), у своїх роботах переконливо довели, що примусове вигнання, погане харчування та побутові умови іноземних робітників є злочином нацистського режиму в першу чергу проти робітників із Польщі та Радянського Союзу.

Одним із перших у західнонімецькій історіографії розглянув використання примусової праці іноземців у рамках узагальнюючого дослідження У. Герберт. Факти, подані у фундаментальній історичній праці “Іноземні робітники. Політика і практика застосування праці іноземців у воєнній економіці Рейху”, висновки, які зробив автор, викликали впродовж кількох десятиліть тривалі дискусії у суспільстві ФРН та в європейській науковій спільноті. Після У. Герберта в об'єднаній Німеччині широко розгорнулися дослідження окремих питань „використання іноземців”, пік яких припав на середину 90-х років, але й зараз зберігає свою актуальність. Більшість німецьких студій присвячені історії конкретних таборів, фірм, міст чи регіонів, окремих соціальних груп остарбайтерів, у декількох роботах розглядається проблема компенсаційних виплат колишнім жертвам нацистських переслідувань. Своєрідними підсумковими виданнями на сьогоднішній момент є монографія М. Шперера „Примусова праця під свастикою. Іноземні цивільні робітники, військовополонені та в'язні в німецькому Рейху та окупованій Європі”, для якої характерне майже енциклопедичне охоплення проблематики примусової праці та виокремлення серед остарбайтерів жителів України.

У роботах іноземних істориків демонструються різноманітні підходи в дослідженні й оцінці як самої системи примусової праці іноземних робітників у Третьому рейху, так і різних категорій та груп іноземних робітників. „Холодна війна” та ідеологічне протистояння з СРСР не сприяли вивченню проблеми остарбайтерів ані радянськими, ані німецькими істориками. Лише з падінням Берлінської стіни означена проблематика перемістилася в центр наукових дискусій, стала важливим предметом історичних студій. Тривалою відсутністю на політичній карті світу такої держави, як Україна, можна пояснити ігнорування зарубіжними істориками українського фактору в системі працевикористання робочої сили з окупованих територій СРСР.

Серед історичних напрацювань української діаспори науковий аналіз примусової праці співвітчизників у Рейху та окупованій Європі представлений у роботах М. Марунчака та монографії В. Косика „Україна і Німеччина у Другій світовій війні”, де зазначена проблематика відображена в контексті загальної драми українців у роки війни. Такий україноцентричний погляд на події війни не допускався з ідеологічних міркувань в УРСР, і тільки з розпадом СРСР подібне бачення почало поступово завойовувати позиції у вітчизняній історіографії.

На початку 90-х років найбільш активно на пострадянському просторі проблематику остарбайтерів та дотичну тему репатріації вивчали російські історики В. Земськов, О. Шевяков, П.Полян, які ввели в обіг значний статистичний матеріал із розсекречених архівних фондів СРСР. Вагомий вплив на подальші студії в Україні справила праця П. Поляна - перша фундаментальна монографія, в якій зроблено спробу узагальненого дослідження радянських примусових робітників (військовополонених та цивільних), як самостійного історичного феномену.

Сучасні українські історики переважно зосередили свою увагу на висвітленні окремих питань проблематики остарбайтерів. У комплексі різних категорій трудових ресурсів, що були вивезені до нацистської Німеччини, розглянув українських цивільних робітників О. Потильчак. Темі повернення на батьківщину українських громадян, колишніх військовополонених та остарбайтерів, присвячені публікацій О. Буцько, яка однією з перших почала розробляти історію діяльності радянських репатріаційних органів в УРСР. На економічному аспекті використання нацистською державою примусової праці мільйонів українців акцентує увагу М. Дубик. У контексті проблематики колаборації показала мобілізацію робочої сили з України до Німеччини В. Шайкан. На основі спогадів колишніх остарбайтерів займається вивченням феномена історичної пам'яті Г. Грінченко. Уперше в Україні комплексний аналіз масових джерел з історії депортації та репатріації остарбайтерів здійснено в джерелознавчому дослідженні А. Мелякова.

Детальний фактологічний опис саме регіональної специфіки вивезення робочої сили до Німеччини здійснено в дисертаціях С. Гальчака й Т. Лапан, що внесло суттєві корективи до розуміння окупаційної політики Німеччини та її союзників в Україні, а також повоєнної долі остарбайтерів у СРСР.

Уже в сучасних, більш демократичних, умовах продовжив розробляти проблематику остарбайтерів М. Коваль, який у монографії “Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.)” показав трагедію мільйонів українських примусових робітників як безправних рабів нацистської Німеччини та звернув увагу на обставини повернення їх на Батьківщину, злочинне ставлення до цих людей з боку сталінського режиму. На сьогоднішній момент у вітчизняній історіографії роботи М. Коваля продовжують залишатися основними теоретичними працями з означеної тематики.

Серед науково-популярних видань безпосередньо даного кола питань стосується монографія А.Кравченко і С.Батурина „Українські невільники Третього рейху (минуле і сучасність)”, у якій здійснено спробу комплексного дослідження проблем жертв нацистських переслідувань у нашій державі, подано узагальнену інформацію про створення й діяльність Українського національного фонду „Взаєморозуміння та примирення” і його партнерських організацій - спілок та об'єднань різних категорій колишніх в'язнів-жертв нацизму в Україні.

Загалом, для сучасних українських студій, попри зняття перешкод, появу нових, раніше заборонених, тематичних сюжетів характерний розгляд проблематики остарбайтерів з позиції політичної історії. Нові погляди на предмет історичних досліджень переважно представлені в окремих невеликих публікаціях, які не виходять на рівень монографій. На даному етапі у вітчизняній науці триває процес накопичення емпіричної інформації та пошуку нових методичних підходів і методів дослідження, які б дозволили об'єктивно й всебічно показати явище примусової праці мільйонів наших співвітчизників у роки Другої світової війни.

Джерельною базою дисертації стали різноманітні за своїм походженням, ступенем інформативності, змістом архівні й опубліковані матеріали, а також рукописи спогадів та інтерв'ю з очевидцями.

У дисертації використано переважно неопублікований документальний матеріал, який зберігається в трьох архівах України: Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських організацій (ЦДАГО України) та Державному архіві Київської області (ДАКО).

Джерела з проблематики українських остарбайтерів за своїми походженням становлять три великі групи: документи нацистської адміністрації та радянської влади, а також особисті документи примусових робітників: листи, щоденники, спогади. Для аналізу політики нацистської окупаційної влади в галузі трудових ресурсів, вербування й вивезення українського населення на роботу до Німеччини велике значення мають фонди вищих органів управління окупованими територіями, найважливіші з яких зберігаються в ЦДАВО України: „Рейхскомісаріат „Україна” (ф. 3206) та „Оперативний штаб імперського керівника Розенберга для окупованих східних областей” (ф. 3674, 3676). Це документи як офіційного характеру, опубліковані в пресі та спеціальних збірниках наказів, так і призначені для внутріструктурного користування - різного роду інформації, доповідні, звіти. Безпосереднє впровадження в Київській області зазначеної окупаційної політики відображено в документах, що зберігаються в ДАКО, серед яких найбільш інформаційно насиченими виявилися матеріали місцевих органів управління: накази, розпорядження, звіти, довідки різних підрозділів управління міських, районних та сільських управ, особливо управи м. Києва (ф.Р-2356).

Ідеологічна політика нацистської Німеччини в Україні, пропагандистська діяльність, яка відігравала важливу роль на початковому етапі вербування в Рейх робітників, представлена періодичними виданнями часів окупації, які зберігаються, окрім зазначених архівів, у газетному фонді НБУ України ім. В. Вернадського та довідково-інформаційному фонді науково-довідкової бібліотеки центральних державних архівів України. У дисертації переважно були використані публікації таких газет, як „Українське слово” та „Нове українське слово” (м. Київ), „Васильківські вісті”, „Дзвін” (м. Біла Церква), „Волинь” (м. Рівне).

Важливе значення для розуміння масштабів та результатів діяльності окупаційних органів влади, обставин проживання місцевого населення мають фонди радянських комісій та установ, що провадили розслідування злочинів нацистських окупантів, встановлення заподіяних ними збитків, досліджували історію Великої Вітчизняної війни. Це, у першу чергу, фонди Української республіканської надзвичайної комісії зі встановлення збитків та злочинів, заподіяних німецько-фашистськими загарбниками (ф. 3538 ЦДАВО України, ф. Р-880, оп.4-6 ДАКО), Комісії з історії Великої Вітчизняної війни при Академії наук УРСР (ф. 4620 ЦДАВО України, ф. 166 ЦДАГО України).

Унікальні архівні колекції, які були зібрані під час війни та в перші повоєнні роки, містять аналітичний матеріал у вигляді різноманітних інформаційних „довідок про окупацію”, статистичні дані, оригінальні документи особового походження, серед яких переважають матеріали громадян України, вивезених до Німеччини. Це такі фонди: „Колекція документів з історії Комуністичної партії України” (ф.57 ЦДАГО України), „Колекція хронологічних довідок про тимчасову німецько-фашистську окупацію 1941-1944 рр.” (ф.Р-4758 ДАКО), „Колекція документів та листів радянських громадян, вигнаних до фашистської Німеччини” (ф. 4470 ЦДАВО України), „Листи та спогади громадян, вигнаних на примусову роботу до Німеччини” (ф. Р- 4826 ДАКО).

Організація та діяльність репатріаційних органів в Україні та процес повернення колишніх остарбайтерів на батьківщину репрезентовані матеріалами комісії у справах репатріації при РНК УРСР, які містяться у фондах „Управління справами Ради народних комісарів” (ф.Р-2, оп.7, ЦДАВО України), „Центральний комітету КПУ” (ф.1, оп.23, ЦДАГО України), „Відділ у справах репатріації виконкому Київської обласної ради депутатів трудящих” (ф.Р-880, оп.2, ДАКО). Це переважно накази, службові інструкції, поточні та підсумкові звіти, інформаційні довідки, доповідні записки, статистичні відомості.

Окрім документів, що зберігаються в державних архівних установах, у дисертації використано усні та писемні спогади очевидців. Авторкою було проведено 36 біографічних інтерв'ю з колишніми остарбайтерами, а також отримано 19 рукописів спогадів та відповідей на запитання анкети - загалом у різний спосіб було опитано 51 особу. Частково джерельний матеріал, використаний у дисертації, вже опублікований у збірнику „То була неволя...” Спогади та листи остарбайтерів”. Усні історій очевидців дають можливість реконструювати історичні події на мікрорівні, значно розширити наше уявлення про минулі роки, заглибитися до сприйняття й бачення цих подій як окремим індивідуумом, так і цілим поколінням.

Масив опублікованих джерел, використаних для написання дисертації, становить три групи: публікації документів офіційного характеру та особового походження. Найпершими публікаціями документів офіційного характеру, в яких були зафіксовані факти депортації цивільного населення в Рейх, стали повідомлення та звіти НДК. Документи, що стосуються політики нацистських посадовців у питанні використання іноземної робочої сили, містяться у виданнях матеріалів Нюрнберзького процесу, радянських тематичних збірниках документів про окупаційний період, найзмістовнішим з яких був підготовлений наприкінці 50-х років збірник “Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні”. У наступних подібних публікаціях джерел 60 - 80-х років фактично не було подано нових документів (винятком є видання 1986 року „Історія застерігає”). У період демократизації суспільного життя на початку 90-х років стало можливим видати в Україні документи з німецьких архівів, розсекречені документальні матеріали відомчих архівів України.

Група джерел особового походження представлена виданнями епістолярію та фольклорного матеріалу, збірниками спогадів колишніх примусових робітників, а також мемуарною літературою. Спогади, які публікувалися в 50-60-х роках в Україні та в середовищі української діаспори належали переважно чоловікам: остарбайтерам-в'язням нацистських концтаборів або учасникам антифашистського руху Опору і для них була характерна героїзація подій та самої особи оповідача. Серед мемуарів, виданих на початку 90-х років, багато спогадів жінок, авторки яких роблять акцент на описі подробиць свого буденного, і зовсім “не героїчного” життя. Усні історії, рукописи та листи колишніх остарбайтерів, зібрані в ході підготовки даної дисертації й опубліковані в науково-документальному виданні „То була неволя...” Спогади та листи остарбайтерів”, демонструють, що свідчення очевидців, позбавлені зовнішнього тиску додають багато важливих рис для розробки даної проблематики.

Таким чином, основу джерельної бази даного дисертаційного дослідження становлять оригінальні архівні документи, або такі матеріали, що їх не використовували в контексті дослідження проблематики остарбайтерів, усні історії колишніх примусових робітників та опубліковані джерела. Зазначений джерельний масив виглядає цілком репрезентативним для з'ясування основних аспектів теми та завдань, поставлених дослідницею.

Методологічна основа дисертації базується на загальнонаукових принципах об'єктивності, історизму, системності. У роботі використано принцип антропоцентризму, керуючись яким, авторка намагалася відтворити реальне становище пересічних громадян в історичному процесі.

Виходячи з означених вище методологічних засад, обрано адекватний інструментарій дослідження. Методи архівної евристики допомогли виявити й систематизувати джерела, спроможні забезпечити емпіричне наповнення тексту. Завдяки проблемно-хронологічному методу послідовно розглянуто основні етапи здійснення вербувальної політики нацистської Німеччини з Київської області, становлення та діяльності репатріаційних органів в УРСР. Методи порівняння, аналогії й типології застосовувалися для з'ясування особливостей становища остарбайтерів відносно інших груп іноземних робітників у Третьому рейху. Для уточнення статистичних даних про кількість депортованого й репатрійованого до Київської області цивільного населення залучалися квантитативні методи, застосування яких дозволило також виявити як загальні тенденції, так і виключення й різні варіації досліджуваного історичного процесу.

Соціальний напрямок дослідження, який передбачає специфічний погляд на предмет, формулювання проблеми, де об'єктом дослідження виступають поряд із подіями, фактами, більш динамічні одиниці: настрої, думки, переконання, цінності певних спільнот та окремих індивідів, визначив необхідність використання термінологічного апарату й методичного інструментарію різних гуманітарних наук. Так, низку наукових завдань цього історичного дослідження вирішено за допомогою методів соціології, статистики, соціальної психології.

Тематика дисертації вимагає пояснення терміну „остарбайтер” (Оstarbeiter), який у перекладі з німецької буквально означає „східний робітник”. Цю назву нацистські чиновники вживали до багатонаціональної групи цивільних робітників (не німців), вивезених з окупованих територій Радянського Союзу, які до 1939 р. входили до складу СРСР, чітко позначаючи, таким чином, їх відмінне від інших іноземців, у тому числі жителів Західної України, соціально-правове становище. Використання в дослідженні нацистського терміну „остарбайтер”, на даний момент усталеного й загальновживаного на академічному та побутовому рівні, дозволило уникнути необхідності постійного додаткового пояснення та уточнення досить широкого поняття „примусовий робітник”, а також чітко визначити як географію походження робочої сили та історичний контекст цієї соціальної групи, так і її дискримінаційний статус у системі залучення примусової праці іноземців нацистською Німеччиною.

У другому розділі - „Вербування та вивезення до Німеччини цивільних робітників з Київщини” - розглядаються передумови, організаційні заходи та основні етапи вивезення населення Києва та Київської області до нацистської Німеччини, подається характеристика соціальної структури депортованого населення.

Рішення про залучення робітників з окупованих територій СРСР було ухвалене нацистським керівництвом під тиском економічних та політичних обставин наприкінці осені 1941 р., і суперечило початковим планами експлуатації та колонізації окупованих територій.

Як показує аналіз офіційних документів, вивезення робочої сили з Київщини до Німеччини здійснювалося в п'ять етапів. Перший - січень-березень 1942 року, період відносно добровільного набору бажаючих працювати в Німеччині. Наступні етапи хронологічно збігалися з так званими програмами Ф.Заукеля: квітень-червень та вересень-грудень 1942 року, березень-червень 1943 року та початок 1944 року, і характеризувалися примусовими заходами вербування працездатних, які набували надзвичайно жорстоких форм в міру посилення опору місцевого населення. Результати такої політики окупаційної влади в кожному районі області мали свою специфіку.

Дослідження матеріалів вітчизняних архівів, порівняння їх із німецькими документами дозволило отримати нові дані про кількість вивезених з Київської області до Німеччини робітників - 174 тис. 263 особи. Встановлено також, що до цифри 2,4 млн. депортованого з України населення, якою оперують вітчизняні історики, не включені дані про вивезених киян, кількість яких можна оцінити в 50 тис., а ніяк не 100 тис., як вважалося дотепер.

Соціальна структура вивезеного населення мала неоднорідний склад. За віковими показниками серед депортованих переважала молодь 1923-1927 р.н., хоча були люди похилого віку та діти. Понад 50% робочої сили становили жінки. За соціальним походженням більшість робітників були жителями сільської місцевості, але на початку 1942 р. транспорти із завербованими складалися переважно з городян - чоловіків будівельних та інших робітничих професій. Вдалося також встановити, що одними з перших із сільської місцевості до Німеччини відправляли (як цивільних) радянських військовополонених, які знайшли тимчасовий притулок у родинах селян.

У своїх спогадах колишні остарбайтери від'їзд до Німеччини зазвичай описують як драму, а себе зображають жертвами обставин/трагічних випадковостей або дій/бездіяльності конкретних осіб (старост, поліцаїв, жандармів, сусідів тощо). Серед опитаних для дисертації переважали очевидці, які на час вивезення були неповнолітніми, тому мало хто з них міг самостійно вирішувати свою долю. У більшості випадків рішення скоритися чи опиратися несприятливим обставинам (їхати чи тікати) ухвалювали батьки респондентів, інші родичі, сусіди. Таким чином, у розповідях інформантів вивезення до Рейху постає як результат подвійного тиску: з боку окупаційної влади та соціального середовища.

У третьому розділі - „Соціально-правове становище остарбайтерів у нацистській Німеччині” - з'ясовується правовий статус остарбайтерів у системі примусової праці іноземних робітників Третього рейху, вивчаються соціально-побутові умови примусових робітників з України, сфери їх використання та оплата праці, визначаються моделі поведінки остарбайтерів.

Згідно з расистською та націонал-соціалістичною ідеологією, робітники з СРСР вважалися расово неповноцінними й політично небезпечними, тому для застосування їх праці створювалася спеціальна всеохоплююча система, покликана запобігти поширенню впливу „більшовицької пропаганди” на німців та інших іноземних робітників, забезпечити використання їх праці. Загальний правовий статус остарбайтерів, законодавче й фактичне позбавлення цієї групи іноземних робітників основних політичних прав, їх дискримінація в сфері трудового та соціального законодавства дають підстави зробити висновок, що принаймні до кінця 1942 р. остарбайтери перебували в Німеччині на становищі рабів. Незважаючи на поступові зміни в законодавстві (починаючи з 1943 р.) у бік зрівняння остарбайтерів у правовому й соціальному становищі з іншими групами іноземців, все ж радянські робітники до кінця війни залишалися найбільш безправною й гнобленою категорією іноземців у Рейху.

Одночасно остарбайтери становили найчисельнішу групу іноземних робітників, яких використовували переважно на виробництвах, що потребували багато тяжкої фізичної праці, були пов'язані зі шкодою для здоров'я, і які отримували найнижчу заробітну плату. Вони становили 30% іноземних сільськогосподарських робітників, майже дві третини іноземців у видобувній промисловості. Так само найбільше остарбайтерів працювало в металургійній (52% проти 21% французів та 13% італійців), хімічній (36%), будівельній (23%) галузях промисловості та на транспорті (52%). За своїми віковими показниками, ця група була наймолодшою - середній вік чоловіків становив 24 роки, жінок - 21 рік. Крім того, жінки-остарбайтери (половина яких були молодшими за 20 років) становили найчисельнішу групу серед іноземних робітниць.

Свідчення очевидців, як і офіційні документи, показують різноманітні умови праці та проживання „східних робітників” у Третьому рейху. Але й за сприятливих обставин колишні остарбайтери в спогадах говорять про своє підневільне й принизливе становище, оскільки прибули у ворожу країну не з власної волі, і не мали жодного впливу на вибір професії, місця роботи, умов життя.

Залежно від конкретних обставин та властивостей характеру людини поведінкова стратегія остарбайтерів набувала найрізноманітнішого характеру: від покірного виконання всіх вимог - до ігнорування правил і численних обмежень, протестів, найвищим виявом яких стали втечі, та створення антинацистських підпільних організацій серед примусових робітників і військовополонених. В одному випадку поведінковою стратегією остарбайтера була адаптація до нових умов, яка полягала у вивченні мови, сприйнятті й засвоєнні місцевих культурних традицій, налагодженні контактів із представниками німецького населення та інших груп іноземних робітників. В іншому - ізоляція у своїй соціокультурній групі односельців, земляків, співвітчизників. Водночас, навіть відносно „успішні” моделі поведінки остарбайтерів, які призводили до поліпшення умов життя, не змінювали їх загального злиденного становища та правового статусу в нацистській Німеччині. Тому, у даному випадку, можна говорити про існування вибору між поганим життям, дуже поганим життям і смертю.

У четвертому розділі - „Організація повернення колишніх остарбайтерів на Батьківщину” - розглянуто передумови створення та особливості функціонування радянських репатріаційних органів, викладено головні напрями та результати діяльності цих структур у Київській області, подано соціальну характеристику репатріантів.

Ще до завершення війни була створена величезна транспортно-табірна репатріаційна система для організації повернення до Радянського Союзу його громадян, які за різних обставин під час Другої світової війни опинилися за межами СРСР. Вона включала структуру таборів і пунктів різного підпорядкування й призначення, розташованих на території європейських держав, у прикордонній зоні СРСР, і на шляху транспортування репатріантів вглиб країни, а також спеціальні державні органи на місцях. Незважаючи на проблеми з матеріальним забезпеченням таборів і пунктів, недоліки організаційного характеру, нестачу транспортних засобів органам репатріації вдалося виконати поставлене завдання - мільйони людей повернулися до Радянського Союзу. За неповних два роки тільки через пересильні табори, розташовані в УРСР, пройшло майже 2 млн. осіб, з них понад 1 млн. 200 тис. - поверталися в Україну. Та все ж пріоритетними завданнями радянських репатріаційних органів була політична перевірка, статистичний облік та нагляд за громадянами, котрі тривалий час перебували за кордоном.

Аналіз соціального складу прибулих до Київської області репатріантів, показав, що жінок повернулося вдвічі більше, ніж чоловіків, хоча співвідношення обох статей серед депортованого населення та в середовищі остарбайтерів у Німеччині було приблизно однаковим. Такі зміни можна пояснити результатами їх перевірки й фільтрації, під час якої переважно „затримували” чоловіків для строкової служби в армії, мобілізації до трудових батальйонів НКО, відбудови промислових об'єктів - у підсумку приблизно 40% репатріантів. Тому дані про 125 191 особу, якими оперують історики, - це лише число зареєстрованих на 1947 р., а не дійсна кількість цивільних громадян, які повернулися до Києва та області.

Репатріанти розглядалися керівництвом Радянського Союзу в першу чергу як вкрай необхідні державі робочі руки. Використання їх праці (на демонтажі німецьких підприємств, на території фільтраційних таборів і пунктів, на вітчизняних виробництвах ) здійснювалося переважно в примусовий спосіб, із грубим порушенням встановлених прав і свобод громадян. Тому нерідко такі дії радянської держави репатріанти розцінювали як покарання за їх працю в Німеччині. Саме приниження й зневажливе ставлення, яке зустріли колишні остарбайтери у своїй державі, найбільше завдавало болю й стало основним лейтмотивом розповідей очевидців про повернення на батьківщину.

Знайомство з повоєнними долями опитаних для дисертаційного дослідження інформантів підтверджують припущення П.Поляна, що головним диференційним принципом, який вплинув на їх повоєнне облаштування життя виявилася така обставина - у селі чи в місті проживала до війни людина. Сільські мешканці, які після війни продовжили працювати в колгоспі, мало згадують про утиски чи перешкоди у своєму житті. Більшість міських жителів мали проблеми з улаштуванням на роботу, здобуттям освіти. Особливо в цьому випадку варто назвати киян, яким було офіційно заборонено повертатися до столиці УРСР, не кажучи вже про право на повернення житла, майна чи отримання престижної роботи. Отож, закінчення війни та повернення на Батьківщину не для всіх колишніх остарбайтерів означало повернення їх життя в довоєнне, облаштоване русло.

ВИСНОВКИ

У процесі розв'язання поставлених у дисертаційному дослідження завдань авторка дійшла наступних висновків та положень, які виносяться на захист:

1. Аналіз стану наукової розробки теми свідчить про наявність значних недосліджених питань і можливостей для подальшого розширення наукового пошуку, поглиблення реконструкцій та застосування методичних новацій. Залучені до дисертації джерела достатньо репрезентативні для з'ясування поставлених дослідницьких завдань, а обрані методи дозволяють зробити обґрунтовані висновки й оцінки.

2. Глибинною причиною запровадження дискримінаційних обмежень соціальних та політичних прав остарбайтерів, жорстоких форм їх експлуатації на підприємствах Рейху стала базова суперечність між гострою потребою в трудових ресурсах в умовах війни та ідеологічними стереотипами нацистів стосовно „зараженого більшовизмом”, „расово неповноцінного” населення захоплених територій СРСР. І хоча впродовж війни законодавство щодо „східних робітників” під тиском політичних та економічних чинників зазнавали постійних змін, все ж остарбайтери продовжували залишатися найбільш гнобленою й безправною категорією іноземних робітників у Рейху.

3. Вивезення робочої сили з Київщини до Німеччини відбувалося в п'ять етапів, динаміка яких змінювалася від відносно добровільного набору до карально-примусових заходів вивозу працездатного населення. Однак результати такої політики окупаційної влади в кожній місцевості Київської області були неоднаковими. Серед багатьох факторів, які на це впливали, можна назвати географічні, демографічні та природно-кліматичні особливості певної території, господарську діяльність окупантів, масштаби розгортання руху Опору.

4. Уточнення обчислень загальної кількості вивезеного до Німеччини населення Київської області дало новий результат - 174 263 особи, який у свою чергу, вказує на необхідність подальших досліджень у даному напрямку.

5. Соціальна група остарбайтерів мала неоднорідну структуру: переважала молодь 1923-1927 р.н., понад 50% якої становили жінки, але була й значна частка непрацездатних категорій - людей похилого віку та дітей. За соціальним походженням більшість становили жителі сільської місцевості, хоча перші партії робітників із Київщини складалися з городян робітничих професій. До числа цивільних робітників потрапили також і радянські військовополонені, котрі знайшли притулок у селах, і були одними з перших відправлені до Німеччини в рахунок завербованих місцевих жителів.

6. Головними факторами, котрі визначили напрями діяльності репатріаційних органів СРСР, були економічна необхідність повернення працездатних осіб репродуктивного віку та ідеологічні застереження стосовно громадян, які на деякий час повністю вийшли з-під контролю радянської тоталітарної системи. Були створені необхідні умови для повернення мільйонів мешканців України на свою батьківщину. Але методи, якими проводилася репатріація - обов'язкове проходження фільтраційної перевірки, заведення „персональної справи”, реєстрація в НКВС після прибуття на місце проживання, невидача паспортів, заборона на повернення до столичних міст - вказували на ставлення в СРСР до колишнього остарбайтера, як до кримінального злочинця.

7. Зміни в соціальній структурі репатрійованих до Київської області громадян, серед яких жінок стало вдвічі більше, ніж чоловіків, можна пояснити результатами їх перевірки й фільтрації. Переважно чоловіки призовного віку були мобілізовані до Радянської армії, батальйонів НКО, на відбудову виробничих об'єктів у СРСР, і не змогли відразу прибути за місцем проживання. Тому дані про 125 191 особу, якими оперують історики, - це лише число зареєстрованих на 1947 р., а не дійсна кількість остарбайтерів, що повернулися з-за кордону на Київщину.

8. Використання спогадів очевидців допомогло відтворити в дослідженні важливий погляд звичайної людини на трансформації, які змінювали життя мільйонів мешканців України. Дослідження біографій окремих остарбайтерів наводить на думку про значення випадку й випадковості під час драматичного дійства, яким була минула війна, коли на складні життєві історії накладаються нашарування політичних та економічних змін. Описані в інтерв'ю різні способи уникнення примусового вивезення в Німеччину, виживання остарбайтерів у трудових таборах, пристосування до умов радянського суспільства після повернення на батьківщину свідчать про активну роль особистості в історичних подіях, про існування “збоїв” у відлагоджених системах примусу тоталітарних держав, які використовували робітники з України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА, ЩО ВХОДЯТЬ ДО ПЕРЕЛІКУ ВАК УКРАЇНИ:

1. Листи як джерело вивчення проблеми українських “остарбайтерів” періоду Другої світової війни // Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - Вип. 6. - К., 2002. - С. 70 - 76 ( 0,5 др. арк.).

2. Огляд писемних джерел по проблемі українських “остарбайтерів” періоду Другої світової війни // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - Число 10. - У 2-х ч. - Ч.2. - К., 2003. - С. 6 - 31 (співавтор О.Лисенко, автору належить частина статті обсягом - 0,7 др. арк. ).

3. Ульріх Герберт про політику та практику “використання іноземців” у військовій економіці Третього рейху // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - Вип.8. - У 2-х ч. - Ч.1. - К., 2004. - С. 59-74 ( 1,5 др. арк.).

4. Остарбайтери Київщини: історико-статистичний та джерелознавчий аналіз // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип.28. - К.; Хмельницький; Кам'янець-Подільський, 2004. - С. 99 - 120 ( 0,6 др. арк.).

5. Будні українських „остарбайтерів”: боротьба за виживання (На матеріалах спогадів колишніх примусових робітників) // Український історичний журнал. - 2005. -№6. - С. 160 - 176 ( 1 др. арк.).

6. Репатріація українських “остарбайтерів” на батьківщину:1944 - 1947 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2005. - Вип. 9. - Ч.3. - С. 123 - 136 (0,8 др. арк.).

7. Основні етапи депортації цивільних робітників з Києва та Київської області до Німеччини в 1942-1944 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2006. - Вип.10. - Ч.2. - С. 310 - 324 (1,2 др. арк.).

АНОТАЦІЇ

Пастушенко Т.В. Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація (історико-соціальний аналіз на матеріалах Київщини). - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному історико-соціальному дослідженню окремої спільноти громадян України, котрі в роки Другої світової війни перебували на примусовій праці в нацистській Німеччині й належали до категорії остарбайтерів, здійсненому на прикладі жителів Києва та Київської області.

У роботі викладено основний історичний контекст побутування цієї соціальної групи, виділено особливості нацистської окупаційної політики та функціонування радянської репатріаційної системи в Київській області, здійснено перевірку існуючих статистичних даних щодо завербованих та репатрійованих жителів Київщини. Розглядаються зміни в соціальній структурі, правовому статусі, життєвих циклах, настроях, поведінковій стратегії остарбайтерів у часовому проміжку від вивезення на територію Рейху до повернення й початкового етапу соціальної адаптації на батьківщині.

...