Розвиток пам’яткознавства на Харківщині в ХІХ - на початку ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РОЗВИТОК ПАМ'ЯТКОЗНАВСТВА НА ХАРКІВЩИНІ В ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ

Спеціальність: Історія України

Романовський Валерій Станіславович

Харків, 2007, рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Пам'ятки історії та культури сприяють збереженню самосвідомості й історичної пам'яті народів. Ставлення до пам'яток є одним із критеріїв зрілості, розвинутості суспільства. У ХХ ст. справа охорони пам'яток набула міжнародного значення. Україна бере участь у роботі міжнародних пам'яткоохоронних організацій: Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць (ІКОМОС) тощо. Чинне законодавство України стверджує необхідність збереження культурної спадщини, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього та майбутніх поколінь. Реалізація цих положень неможлива без урахування досвіду минулого. Праця кількох поколінь українських пам'яткознавців була спрямована на ствердження в суспільстві розуміння цінності історико-культурної спадщини. Сучасні науковці обґрунтували теоретичні засади українського пам'яткознавства, успадкували досвід попередників. Розподіл пам'яток на рухомі та нерухомі, запропонований у ХІХ ст., відображає особливості їхньої охорони, використання та вивчення. Одночасно нерухомі пам'ятки досліджуються разом із рухомими, якщо вони мали спільне походження, стилістично споріднені. Зокрема, це враховано в роботі над Зводом пам'яток історії та культури України, що присвячується нерухомим пам'яткам. Цей принцип зафіксовано й на законодавчому рівні. Інформацію про первісний вигляд чи навіть існування багатьох пам'яток нерідко можна почерпнути лише з публікацій і документів ХІХ - початку ХХ ст. Доробок пам'яткознавців зазначеного періоду став основою для подальшого розвитку досліджень у цій царині.

Сучасні фахівці обговорюють питання вдосконалення законодавства та державної системи охорони пам'яток, ролі громадських і наукових організацій у цій справі. На межі ХХ-ХХІ ст. приватизація, повернення пам'яток церковної архітектури релігійним громадам мали б спонукати суспільство до пошуку нових підходів до охорони історико-культурної спадщини. Державний захист пам'яток можливий лише за умови достатнього фінансування, належної організації, дієвості науково обґрунтованих теоретичних засад. Подібні проблеми набули суспільного звучання в ХІХ - на початку ХХ ст. У Російській імперії не існувало державної системи пам'яткоохоронних організацій, але в зазначений період виникли передумови її формування. У цей час діяли державні, громадські, наукові та церковні організації, в коло завдань яких входили вивчення, охорона, використання пам'яток. Такі організації діяли і на Харківщині. Досвід діяльності цих організацій, наукові здобутки пам'яткознавців заслуговують на вивчення, узагальнення та використання.

Історія українського пам'яткознавства не може бути висвітлена достатньо повно за відсутності досліджень його розвитку на регіональному рівні. Такі дослідження вже проведені в загальноукраїнських масштабах і навіть у межах деяких регіонів. Процес розвитку пам'яткознавства на Харківщині - краї, що має значні культурні й історичні надбання - також заслуговує на цілісне спеціальне дослідження.

Об'єкт дослідження - процес розвитку пам'яткознавства на Харківщині в ХІХ - на початку ХХ ст.

Предмет дослідження - особливості, закономірності, прояви зазначеного процесу, напрямки, форми і методи діяльності владних структур, громадських, наукових, церковних організацій, окремих учених, діячів культури з охорони, використання, вивчення й популяризації нерухомих пам'яток і пов'язаних із ними рухомих предметів, територій, природних чи створених людиною об'єктів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами.

Дисертація є частиною науково-дослідної теми кафедри історії України Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди “Історія України: проблеми суспільного, політичного, культурного, економічного розвитку”.

Хронологічні межі дослідження охоплюють ХІХ - початок ХХ ст. - час становлення пам'яткознавства на Харківщині та початковий період його розвитку. Територіальні рамки - Харківська (до 1835 р. - Слобідсько-Українська) губернія.

Мета дисертації - висвітлити процес розвитку всіх напрямів пам'яткознавства на Харківщині в XIX - на початку XX ст.: наукового, практичного, громадського.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на діалектичному методі наукового пізнання, принципах історизму та системності, визнанні цивілізаційних взаємовпливів, прагненні неупередженого висвітлення зазначеної проблеми та неухильного дотримання фактів.

Методи дослідження. Мета та завдання дослідження обумовили використання загальнонаукових і спеціальних історичних методів. Серед перших застосовано методи аналізу та синтезу (фактів, джерел), індукції та дедукції (що забезпечили можливість переходу від поодиноких історичних фактів до загальних положень і навпаки), порівняння (міри вивченості окремих питань теми в історіографії, стану охорони пам'яток у Російській імперії й інших країнах), узагальнення (під час формулювання висновків), структурно-системний (уможливив виділення об'єкта дослідження та його вивчення в межах раціонального пізнання). Серед других - синхронний (під час з'ясування особливостей діяльності пам'яткознавчих організацій, що працювали одночасно), хронологічний (дозволив вивчити процес розвитку пам'яткознавства на Харківщині в зазначений період у хронологічній послідовності), діахронний (дозволив виділити етапи розвитку згаданого процесу), біографічний (дозволив визначити причини зацікавлення окремих науковців пам'яткознавчою проблематикою), історико-ґенетичний (уможливив розкриття властивостей і проявів досліджуваного процесу як історичної реальності). Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані у пам'яткознавчих дослідженнях, під час викладання історії України та рідного краю в навчальних закладах. Дослідження може бути корисним при вирішенні питань організації охорони, вивчення, використання пам'яток. Результати дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії українського пам'яткознавства, розробці спеціального навчального курсу з цієї наукової дисципліни. Результати дослідження вже частково використані в роботі обласного комунального закладу “Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини”.

Апробація дисертації. Результати дослідження автор виклав у 26-ти публікаціях, 6 із яких надруковані в наукових фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, що нараховує 605 найменувань. Загальний обсяг дисертації становить 234 сторінки, з них основного тексту 180 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет і об'єкт, хронологічні та територіальні межі, мету та завдання, методологічні засади й методи, наукову новизну і практичне значення дослідження, повідомлено про апробацію та структуру дисертації.

У першому розділі дисертації - “Історіографія та джерела” - визначено стан наукової розробки проблеми й охарактеризовано джерельну базу дослідження.

У підрозділі 1.1 “Стан наукового вивчення теми” проаналізовано історіографію.

У процесі її розвитку слід виділити 5 періодів: кінець XIX - початок XX ст., 1917-20-і рр. XX ст., 1930-і - середина 1950-х рр., друга половина 1950-х - початок 1990-х рр., 1990-і рр. - початок ХХІ ст.

Уже протягом першого періоду з'явились узагальнюючі дослідження, присвячені заходам держави з охорони пам'яток. У 1896 р. Д.І. Багалій поставив питання про вивчення історії пам'яткознавчих досліджень в регіонах. Д.І. Багалій, Є.К. Рєдін, М.Ф. Сумцов та інші вчені присвятили багато розвідок постатям пам'яткознавців. Є.К. Рєдін охарактеризував значення археологічних з'їздів. Часто принагідні згадки у наукових працях про організацію й розвиток досліджень позбавлені цілісності, подекуди передають суб'єктивні враження учасників студій.

Протягом періоду 1917-1920-х рр. проблеми охорони та вивчення пам'яток у Російській імперії були досліджені ширше, ніж у межах окремих регіонів. Серед харківських науковців питань розвитку пам'яткознавства побіжно торкалися Д.І. Багалій, М.Ф. Сумцов, С.А. Таранушенко.

Значний вплив на розвиток наукових студій справив процес національного відродження. Критичність оцінок діяльності державної влади Російської імперії з охорони та використання старожитностей поєднувалася з висловлюваннями стурбованості про подальшу долю пам'яток.

Вульґарне використання теорії класової боротьби в публікаціях 30-х - середини 50-х рр. XX ст. призводило до ігнорування фактів, чіпляння ярликів на вчених (наприклад, М.Г. Худяковим).

Важливо, що С.А. Семенов-Зусер відзначав досягнення харківських науковців початку ХХ ст., хоч і помітив “буржуазну” інтерпретацію матеріалів у їхніх працях. Деяку увагу пам'яткознавцям Харківщини приділили науковці-еміґранти. Попри ідеологічний тиск тоталітарного режиму в СРСР чи відірваність від Батьківщини науковці нерідко прагнули здійснювати неупереджені дослідження. У цей час життя багатьох учених перебувало під загрозою, а пам'ятки зазнавали винищення внаслідок цілеспрямованої політики злочинних режимів і військових дій.

В.В. Вечерський, М.Е. Гончаренко висвітлили процес вивчення історії архітектури України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. В.В. Чепелик дослідив український архітектурний модерн, відтак порушив і питання про пам'яткознавчу діяльність творців цього стилю, зокрема, - й у Харкові. В.В. Рубан-Кравченко вивчила творчу спадщину архітектора-пам'яткознавця В.Г. Кричевського. Окремим питанням історії розвитку пам'яткознавства на Харківщині присвячені розвідки С.А. Бахтіної, С.І. Побожія, Н.В. Чернігової, С.М. Ляшко, О.В. Парщика. В.В. Скирда в дисертації “Археологічна наука у Харківському університеті (1805-1920 рр.)” (2000 р.) порушив питання, які перегукуються з проблематикою даної роботи.

Але процес розвитку пам'яткознавства на Харківщині в ХІХ - на початку ХХ ст. досі не був цілісно досліджений. В історіографії з'ясовані окремі питання даної теми, здебільшого на рівні розрізнених публікацій. Дослідження з історії вивчення пам'яток Харківщини інколи мали вигляд статей чи стислих оглядів історіографії у працях, присвячених місцевому мистецтву й архітектурі. Науковці зверталися до вивчення державної політики Російської імперії щодо охорони пам'яток, але її прояви на Харківщині майже не досліджені. Незначну увагу в історіографії було приділено співпраці органів місцевого самоврядування з пам'яткознавцями. Потребує вивчення діяльність органів церковного управління з використання пам'яток. Заслуговує на ширше висвітлення участь осіб духовного звання у науковій пам'яткознавчій роботі. Недостатньо вивчена пам'яткознавча діяльність місцевих наукових і громадських сил у зазначений період. Дослідженню цих питань присвячена дана робота.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база дослідження” згруповано й охарактеризовано джерела. Першу групу використаних джерел складають нормативно-правові акти, що визначали діяльність державних органів Російської імперії та православної церкви щодо використання й охорони пам'яток і відповідні проекти. Державну політику в цій сфері визначали окремі укази, розпорядження та циркуляри центральної влади. Існували також проекти і положення щодо надання відомостей про старожитності, охорони пам'яток. Значний нормативний матеріал опубліковано в Повному зібранні законів та Зводі законів Російської імперії.

До другої групи джерел належить діловодна документація, що відображає діяльність установ державної влади, церковного управління й органів місцевого самоврядування: звіти посадових осіб, протоколи і журнали засідань, програми, листування, запити, рапорти, реєстри. Діяльність державних організацій відображена у таких фондах Державного архіву Харківської області (ДАХО): Канцелярії харківського губернатора (ф. 3), Харківського губернського правління (ф. 4), Харківської губернської будівельної та дорожної комісії (ф. 161). Ці фонди містять організаційно-розпорядчі документи, офіційне листування. Діяльність церкви відображають документи Харківської духовної консисторії (ф. 40): відомості про церкви, справи і листування щодо побудов, ремонтів, перебудов храмів. У фонді 11 (Хорошевський Вознесенський дівочий монастир) зберігаються відомості про церкви зі стислим викладом історії. Фонди Харківської міської управи (ф. 45) та Харківської губернської земської управи (ф. 304) свідчать про діяльність самоврядних органів. Високий рівень достовірності притаманний опублікованим протоколам, журналам зібрань Харківської міської думи та земського зібрання Харківської губернії.

Третю групу джерел утворюють організаційні документи і матеріали про пам'ятки, які характеризують дослідницьку чи популяризаторську працю наукових і громадських осередків, духовенства. Ця група джерел відображає організацію наукових досліджень. До організаційних документів належать статути, звіти, протоколи засідань, офіційне листування, видання методично-довідкового характеру тощо. До первинних матеріалів про пам'ятки слід віднести описово-статистичні джерела, щоденники розкопок, звіти про наукові поїздки та екскурсії, каталоги тощо.

Справи фонду Харківського губернського статистичного комітету (ф. 51) ДАХО містять листування з волосними управліннями про старожитності. “Харьковские губернские ведомости” публікували матеріали, протоколи зібрань, звіти комітету. Публікації комітету часто мали характер описово-статистичних джерел із відомостями про пам'ятки. Видання комітету - “Памятная книжка Харьковской губернии” (1862-1868 рр.), “Харьковский календарь” (1869-1917 рр.) та “Харьковский сборник” (1887-1898 рр.) - містять звіти, оголошення, програму збору свідчень, які висвітлюють пам'яткознавчу діяльність цієї організації та Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ), відображають їхню співпрацю.

Звіти та протоколи засідань ХІФТ друкувалися у “Сборнике” (1886-1914 рр.) та “Вестнике” (1911-1914 рр.) цієї організації. Офіційна документація товариства зберігається у фонді 2017 Центрального державного історичного архіву України в Києві (ЦДІА України).

У протоколах товариства імені Г. Квітки-Основ'яненка (фонд 488 ДАХО) зазначається про участь у його роботі пам'яткознавців К.М. Жукова, С.А. Таранушенка.

Збереглася значна кількість документів, що характеризують пам'яткознавчу діяльність духовенства. Священики зібрали значний первинний матеріал про пам'ятки в приходських літописах, пам'ятних зошитах тощо. Про дослідницьку й організаційну роботу архієпископа Філарета та його контакти зі священиками Харківської єпархії свідчать матеріали відділу рідкісних видань і рукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка.

Документи до історії Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства виявлені як в архівних сховищах, так і опублікованими. Значне інформативне навантаження має звіт товариства за 1915-1916 рр., що потрапив до фонду Р-820 ДАХО.

До четвертої, найвагомішої групи джерел слід віднести наукові праці, в тому числі публікації видань археологічних з'їздів, наукових товариств, закладів, що характеризують внесок учених і дослідницьких організацій ХІХ - початку ХХ ст. у справу вивченя пам'яток.

Виданнями загальноросійських археологічних з'їздів були їхні “Труды”. Всього відбулося 15 з'їздів (1869-1911 рр.), які видали 37 томів “Трудов”, а також праці підготовчих комітетів тощо.

Серед місцевої наукової періодики слід згадати “Сборник” (1886-1914 рр.) та “Вестник” (1911-1914 рр.) ХІФТ, літературно-наукове видання Харківського губернського статистичного комітету “Харьковский сборник” (1887-1898 рр.). Опрацьовано також центральні та загальноукраїнські наукові періодичні видання: “Русский исторический сборник” (1837-1844 рр.), “Древности. Труды императорского Московского археологического общества” (1865-1916 рр.), “Киевская старина” (1882-1906 рр.), “Археологическая летопись Южной России” (1903-05 рр.), “Известия императорской археологической комиссии” (1901-1918 рр.) тощо. Окремі пам'яткознавчі праці публікували також офіційні “Журнал Министерства внутренних дел” (1829-1861 рр.) та “Журнал Министерства народного просвещения” (1834-1917 рр.).

П'яту групу джерел утворюють публікації центральних і місцевих масових, церковних, спеціалізованих періодичних видань, що відтворюють хроніку подій, представляють публіцистичні та літературні праці, передають погляди суспільних діячів, соціальних груп.

Серед центральних періодичних видань опрацьовано журнали “Зодчий” (1872-1917 рр.), “Старые годы” (1907-1917 рр.), “Аполлон” (1909-1917 рр.).

Опрацьовано також журнали, спеціально присвячені історії та культурі України: “Киевская старина” (1882-1906 рр.), “Археологическая летопись Южной России” (1899-1905 рр.), “Украинская жизнь” (1912-1916 рр.).

Публіцистичні та літературні публікації місцевих видань першої половини ХІХ ст. - “Украинского вестника” (1816-1819 рр.), “Украинского журнала” (1824-1825 рр.), альманаху “Молодик” (1843-1844 рр.) - сприяли пробудженню суспільної уваги до пам'яток. Опрацьовано офіційні “Харьковские губернские ведомости” (1838-1917 рр.) та “Харьковские епархиальные ведомости” (1867-83 рр.). З 1884 р. до 1917 р. при Харківській духовній семінарії виходив журнал “Вера и разум”, додатки до якого містять замітки про храми, переліки церков. Пам'яткознавчі публікації друкував “Волчанский земский листок” (1914-1916 рр.). Із другої половини XIX ст. виходили приватні періодичні видання, що публікували популярні статті, присвячені місцевим пам'яткам: газети “Харьков” (1877-1880 рр.), “Южный край” (1880-1919 рр.), “Утро” (1906-1916 рр.), “Сніп” (1912 р.). Статті, присвячені пам'яткам українського зодчества, виставкам національної архітектури, друкувалися на сторінках журналу “Друг искусства” (1913 р.).

Шосту групу джерел складають документи особистого походження з іменних фондів та архівів науковців і діячів культури Д.І. Багалія, М.Ф. Біляшівського, С.А. Таранушенка, О.П. Новицького, Х.О. Алчевської (фонди 1, 31, 278, 279 Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, фонд 969 ДАХО), епістолярна спадщина митрополита Є. Болховітінова, В.В. Пассека, К.М. Батюшкова, В.Н. Каразіна, опубліковані спогади професора К.Д. фон Роммеля, мандрівника Й.Ґ. Коля, художника В.П. Карпова та інших осіб.

Сьому групу складають іконографічні джерела - зображення в книгах, альбомах, фотокартки пам'яток, картини (архітектурні пейзажі) тощо.

Таким чином, джерельна база достовірна і достатня для проведення узагальнюючого дослідження з обраної проблеми.

Другий розділ “Пробудження суспільної уваги до пам'яток історії та культури Харків-щини (початок - середина ХІХ ст.)” присвячений початковому етапу розвитку пам'яткознавства.

У підрозділі 2.1 “Заходи органів державної влади та церкви з охорони й використання пам'яток історії та культури” висвітлено діяльність владних структур у зазначеній галузі.

Необхідність цілеспрямованих заходів з охорони старожитностей була визнана на державному рівні за царювання Олександра І та Миколи І. Поява імператорських указів 1826, 1848 рр. щодо охорони пам'яток була зумовлена прагненням піднести авторитет російської монархії. Але на Харківщині пам'яткоохоронні циркуляри були малодієвими, бо чиновники, на яких покладалося їхнє виконання, ставилися до справи формально і не мали відповідних знань. У 1854 р. губернські й обласні будівельні та дорожні комісії були зобов'язані спостерігати за збереженням пам'яток. Справа охорони пам'яток була покладена на місцеві організації, але до такої роботи допускалася не наукова громадськість, а байдужі чиновники. У 1859 р. на Імператорську археологічну комісію було покладено функції з пошуку та оцінки пам'яток. Надмірна централізація й недовіра влади місцевим громадсько-науковим силам унеможливлювали ефективну охорону пам'яток на Харківщині. Державна політика визначала й характер діяльності церкви щодо використання пам'яток з ідеологічною метою. Якщо народні уявлення про збереження храмів як релігійних і громадських осередків базувалися на звичаєвих основах, то державна політика виходила з мотивів централізації та контролю всіх проявів суспільного життя.

В 1801 р. було видано указ Синоду про будівництво кам'яних церков, у результаті чого розпочався занепад традицій дерев'яного зодчества. 1826 р. було видано урядовий указ, за яким будівництво та ремонт храмів мали здійснюватися за проектами, затвердженими в консисторіях і будівельних відділах МВС. У час проголошення теорії “офіційної народності” утверджувався російсько-візантійський архітектурний стиль, що відповідав її ідеям. Значна кількість українських храмів була знищена чи перебудована відповідно до офіційних канонів.

Отже, державна політика щодо охорони пам'яток не була послідовною. Не було створено мережі спеціальних пам'яткоохоронних організацій на місцях, де мали б працювати фахівці.

Церква надто залежала від державної ідеології, щоб дотримуватися місцевих культурних традицій. Імперська влада не була зацікавлена у збереженні пам'яток української історії. Відтак практичні, ідеологічні та релігійні чинники визначали характер використання пам'яток.

У підрозділі 2.2 “Зародження наукового пам'яткознавства на Харківщині” відзначено, що початкові умови для розвитку пам'яткознавчих досліджень склалися наприкінці доби Просвітництва. Зародженню наукового пам'яткознавства сприяли ініціатор заснування Харківського університету В.Н. Каразін, професори Г.П. Успенський, К.Д. фон Роммель, член Варшавського товариства друзів наук, археолог, географ і етнограф З.Д. Ходаковський. У 20-40-х рр. ХІХ ст. романтизм сприяв зростанню суспільної зацікавленості історичним минулим. Старожитності викликали увагу представників харківської школи романтиків. Історик, етнограф й археолог В.В. Пассек, захопившися вивченням пам'яток під впливом романтизму, поступово звернувся до професійних наукових студій, пошуку нової методології досліджень.

У другій третині ХІХ ст. уряд і православна церква підтримали ідею створення історико-статистичних описів губерній і єпархій. Відомості про пам'ятки в таких працях були систематизовані за географічною ознакою, підлягали аналізу для підтвердження історичних фактів. Авторами таких праць були В.І. Мочульський, С.І. Кованько, С.І. Турбін. “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” (1852-58 рр.) архієпископа Філарета (Гумілевського) побудоване навколо історії храмів. Автор зібрав також дані про кургани і городища, фортифікації, маєтки.

Таким чином, зародження наукового пам'яткознавства на Харківщині відбувалося під впливом західноєвропейських ідейних і естетичних віянь, загальноросійської історіографії, української культурної традиції. Вплив на розвиток досліджень справили як патріотичні почуття місцевих дослідників, так і зацікавленість пам'ятками приїжджих науковців - вихідців із Росії та країн Західної Європи. Водночас праці всіх дослідників пам'яток Харківщини, незалежно від походження авторів, необхідно віднести насамперед до українського пам'яткознавства. Адже ці пам'ятки є виявом культурного життя України, важливим джерелом національної історії.

У третьому розділі “Розвиток пам'яткознавства в другій половині ХІХ ст.” охарактеризовано етап, якому притаманна активізація діяльності громадсько-наукових сил щодо виявлення та вивчення пам'яток за умов лібералізації суспільного життя в Російській імперії.

У підрозділі 3.1 “Суспільні умови розвитку пам'яткознавства” проаналізовано чинники, що не дозволяли науковій громадськості контролювати охорону та використання пам'яток.

Міністерство внутрішніх справ залишалося центральним органом, що координував відповідну діяльність чиновницького апарату. Державна влада не усвідомлювала необхідності систематичної реєстрації пам'яток і створення спеціальних організацій, що мали б вирішувати питання їхньої охорони на місцях. У 1865 р. функції з охорони старожитностей були передані будівельному відділу Харківського губернського правління, який уже в 1869 р. засвідчив відсутність пам'яток у губернії. Існування пам'яток тоді заперечили й повітові земські управи.

Державна політика впливала на пам'яткоохоронні заходи органів місцевого самоврядування. Так, представники самоврядних органів були залучені до “Попечительства для турбот про благоліпність храму та каплиці, споруджених біля станції Борки” на місці аварії царського потягу 1888 р. У цілому ж, справа охорони пам'яток для самоврядних органів не була чільною. У 1865 та 1878 рр. Синод офіційно нагадував єпархіальним архієреям про необхідність збереження старожитностей. Водночас зазнавали нищення пам'ятки народного зодчества та українського бароко. Так, у 1886-87 рр. у Харкові було зруйновано Миколаївську церкву (1764-1770 рр.), що викликало осуд істориків і діячів культури.

Таким чином, місцеві наукові та культурно-громадські сили не мали ні достатніх повноважень, ані коштів задля вирішення практичних проблем пам'яткознавства. За несприятливих суспільних умов їхні дієві заходи в цьому напрямку були радше виключенням, аніж закономірністю. Тому основні їхні зусилля були спрямовані на виявлення, вивчення, пропаґанду пам'яток - тобто ті напрямки роботи, що притаманні науковому пам'яткознавству.

Висвітленню цих питань присвячений підрозділ 3.2 “Пам'яткознавчі дослідження наукових організацій та духовенства”. Друга половина ХІХ ст. стала етапом пам'яткознавчої діяльності дослідницьких організацій. У 1863 р. було видано циркуляр МВС про залучення губернських і обласних статистичних комітетів до участі в збиранні свідчень про старожитності. Статистичні комітети мали збирати такі свідчення лише по можливості, а виявлення пам'ятки ще не означало, що держава охоронятиме її. У цей час пам'ятки вивчалися переважно як “старожитності”. Художник П.Д. Мартинович першим звернув увагу на українські церкви Харківщини як архітектурні пам'ятки (1888 р.).

Поступово чільним пам'яткознавчим осередком краю стало Харківське історико-філологічне товариство, що діяло з 1877 р.

Знаними пам'яткознавцями стали члени товариства Д.І. Багалій, Ю.І. Морозов, М.О. Лащенко, В.Ф. Спесівцев, Є.К. Рєдін, Є.П. Тріфільєв.

У зв'язку з проведенням загальноросійських археологічних з'їздів результати досліджень на Харківщині оприлюднили Н.Д. Борисяк, Д.Я. Самоквасов, М.Я. Аристов, Д.І. Багалій. Археологи визначали приналежність пам'яток до археологічних періодів, намагалися з'ясувати етнічне походження їхніх творців.

Вчені намагалися зібрати та систематизувати фактичний матеріал, створити базу даних, і це було найхарактернішою рисою наукового пам'яткознавства другої половини ХІХ ст. Увага науковців до джерел, обережність висновків були зумовлені впливом позитивізму.

Та й рівень пам'яткознавчих досліджень не дозволяв ще вченим робити значні теоретичні узагальнення. Окрім того, українські науковці залежних від державної влади закладів не бажали вступати в конфлікт із пануючою ідеологією. У цілому, співпраця пам'яткознавців у наукових організаціях дала плідні результати: було налагоджено видавничу діяльність, систему виявлення пам'яток.

У четвертому розділі “Зростання наукового рівня та суспільної ваги пам'яткознавства на початку ХХ ст.” з'ясовуються теоретичні та практичні здобутки пам'яткознавців Харківщини.

У підрозділі 4.1 “Суспільне значення пам'яток історії та культури на початку ХХ ст.” висвітлено проблеми охорони та популяризації культурної спадщини Харківщини, боротьбу громадських і політичних сил за використання та формування історико-культурного середовища.

Напередодні ХІІ археологічного з'їзду в Харкові науковцям вдалося переконати губернську адміністрацію в необхідності заходів з охорони пам'яток. Ці заходи не стали систематичними, бо були наслідком виконання чиновниками прохань науковців, а не визначених законом обов'язків.

Дбаючи про благоустрій храмів, духовенство далеко не завжди враховувало їхню історико-культурну цінність. Було перебудовано чи знищено значну кількість пам'яток української архітектури. Так, у 1902-03 рр. було перебудовано Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1684 р.), що викликало протест науковців.

Діяльність органів місцевого самоврядування щодо спорудження нових пам'яток була значно активнішою, аніж щодо збереження вже існуючих. Значного суспільного і навіть політичного звучання набули питання спорудження пам'ятників діячам української культури, на заваді чому стояла державна ідеологія. Вплив діячів культури та громадського життя на діяльність самоврядних органів виявився також під час спорудження будинків у стилі українського модерну, що виник завдяки дослідженням пам'яток національної архітектури науковцями та зодчими. Український архітектурно-мистецький відділ Харківського літературно-художнього гуртка здійснив значну роботу з виявлення, вивчення, пропаганди, каталогізації, опису, фіксації вигляду пам'яток. Ця робота мала не так наукові, як творчі, практичні та популяризаторські цілі. Отже, на початку ХХ ст. важливе суспільне значення пам'яток не лише не спричинило організації системи їхньої охорони, але навіть призводило до спотворення та нищення з ідеологічних мотивів.

Освічена громадськість боролася за збереження та формування історико-культурного середовища з урахуванням місцевих традицій і наукових досягнень. Насамперед завдяки її діяльності пам'яткознавство набуло помітної суспільної ваги.

У підрозділі 4.2 “Розвиток археологічних досліджень” з'ясовано, що на початку ХХ ст. Харківщина привернула увагу провідних наукових сил країни. Московське археологічне та Харківське історико-філологічне товариства були головними організаторами ХІІ археологічного з'їзду, що відбувся 1902 р. в Харкові. Харківські науковці брали участь в усіх наступних археологічних з'їздах (Катеринослав - 1905 р., Чернігів - 1908 р., Новгород - 1911 р.).

Активними дослідниками археологічних пам'яток краю були П.С. Уварова, Д.І. Багалій, В.Ф. Спесівцев, К.М. Мельник, В.Ю. Данилевич, П.П. Єфименко, О.Я. Єфименко, Ю.В. Ґотьє, О.М. Покровський, Є.П. Тріфільєв, Є.К. Рєдін, М.О. Макаренко, Д.Я. Самоквасов та інші вчені.

Проведені на Харківщині дослідження мали загальнодержавне наукове значення. Зокрема, В.О. Городцов, виділивши ямну, катакомбну та зрубну культури, спростував гіпотезу про прина-лежність найдавніших курганів півдня європейської частини імперії кіммерійській епосі. Хибною виявилася думка про майже цілковиту відсутність пам'яток бронзової доби у країні. Відкриття пам'яток салтівської археологічної культури В.О. Бабенком та В.О. Городцовим було початком масштабних досліджень. Значну увагу науковців привернули городища Харківщини та поховання біля них. На археологічних з'їздах обговорювалося питання походження “кам'яних баб”.

Нерідко наукові висновки все ще зводилися до визначення приналежності пам'ятки археологічній добі, а точна ідентифікація об'єктів лишалася неможливою. Постання нових проблем свідчило про зростання наукових знань і вимог часу перед дослідниками. Можливість систематичного вивчення найдавнішої історії краю за речовими пам'ятками вже не підлягала сумніву.

У підрозділі 4.3 “Розвиток досліджень пам'яток історії, містобудування та архітектури, монументального мистецтва” відзначено, що на початку ХХ ст. стала очевидною недостатність розгляду пам'яток як “старожитностей”. Відбувся перехід до всебічного вивчення об'єктів культурної спадщини, їхніх форм і мистецьких якостей. Це відповідає сучасному розумінню пам'яткознавства як комплексної дисципліни історичного профілю, яка об'єднує досягнення різних наук.

На початку ХХ ст. автори праць з історії населених пунктів Д.І. Багалій, Д.П. Міллер, Є.О. Альбовський, П.А. Константинов вивчали й місцеві старожитності: з'ясовували час їхнього походження, імена споруджувачів, призначення, роль у духовному житті. Селянські споруди вивчали етнографи А.М. Краснов, О.П. Радакова, В.О. Бабенко, Х.К. Вовк. ХІІ археологічний з'їзд послужив поштовхом для ґрунтовного і планомірного вивчення архітектурних пам'яток та формування харківської школи мистецтвознавства в університеті. Її засновником був Є.К. Рєдін.

Харківське єпархіальне церковно-археологічне товариство (1913-1920 рр.) здійснило значну роботу з вивчення та популяризації пам'яток. Головою товариства був протоієрей П.Г. Фомін. Із товариством співпрацювали пам'яткознавці Ф.І. Шміт, С.А. Таранушенко, Д.П. Гордєєв.

З початку ХХ ст. однією з найбільш дискусійних залишається проблема взаємовпливів архаїчного народного зодчества, традицій елітарної мурованої архітектури, що йшли від часів Київської Русі, та стилю бароко на теренах України. Г.Г. Павлуцький визначив стиль національної архітектури ХVІІ-ХVІІІ ст. як “українське бароко”.

Архітектор В.Г. Кричевський уважав, що стиль бароко втілювався спершу в кам'яній архітектурі, але став впливати на розвиток дерев'яного храмового зодчества. В інтерпретації мистецтвознавця Г.К. Лукомського українське бароко втрачало зв'язок із народною архітектурою, яка, власне, була важливим джерелом його постання.

Очевидні прояви консервативного світогляду в роботах Г. Лукомського, який орієнтувався на “елітарні” щаблі культури. Він був найпліднішим дослідником дворянських садиб Харківщини.

Монументальна скульптура Харківщини була слабко вивчена на початку ХХ ст. Публікації, присвячені цій групі мистецьких пам'яток, переважно мали публіцистичне звучання. Спеціальні планомірні дослідження пам'яток монументального мистецтва на Харківщині започаткував у студентські роки С.А. Таранушенко, написавши в 1916 р. конкурсний твір, присвячений українським іконостасам.

У цілому, позитивістська методологія, що домінувала у вітчизняній історіографії з середини XIX ст., широко застосовувалася й на початку ХХ-го. Але в міру зростання теоретичного рівня досліджень і узагальнень у наукових працях інколи ставали помітними прояви індивідуального світогляду авторів, усе сміливішими ставали спроби трактування факту. Водночас позитивізм не вичерпав себе - нагромадження й оприлюднення фактичного матеріалу залишалося першочерговим завданням для дослідників. Перед дослідниками відкривалися нові й нові завдання виявлення, поглибленого вивчення пам'яток, вироблення теоретичних засад їхньої охорони. Пам'яткознавці початку ХХ ст. намітили перспективи роботи на багато десятиріч уперед.

У загальних висновках наголошено, що період ХІХ - початку ХХ ст. був часом становлення пам'яткознавства, початку розвитку всіх його напрямів: практичного, громадського та наукового. Особливості, закономірності та прояви цього процесу залежали від суспільних умов і загальних тенденцій культурного розвитку краю і країни в цілому. Зародження пам'яткознавства на Харківщині стало можливим унаслідок втілення в життя просвітницьких ідеалів. Романтичні віяння в культурному житті сприяли зростанню суспільної уваги до старожитностей.

Наприкінці доби Просвітництва й у час піднесення романтизму державна влада визнала необхідність охорони пам'яток старовини. Але пам'яткоохоронні укази діяли насамперед у тих випадках, коли це сприяло зміцненню державного устрою. Справа охорони старожитностей була надмірно централізованою. Державна влада прагнула контролювати прояви культурного життя країни, на свій огляд розпоряджатися історико-культурними надбаннями різних народів. Охорона пам'яток у Російській імперії так і не набула чіткого законодавчого вреґулювання. Діяльність офіційної православної церкви щодо пам'яток, які перебували у її віданні, відповідала тенденціям державної політики. Самобутні пам'ятки церковної архітектури, які відрізнялися від офіційно схвалених стилів, зазнавали перебудов і нищення. Водночас найосвіченіші представники духовенства здійснили значну дослідницьку пам'яткознавчу роботу.

Органи місцевого самоврядування Харківської губернії зосередили основні зусилля не на збереженні пам'яток, а на спорудженні нових. При цьому враховувалися досягнення науковців. Важливим напрямком діяльності самоврядних органів було сприяння дослідженням пам'яток.

Державна влада сприяла розвиткові статистичних досліджень, у межах яких було зібрано значну інформацію про пам'ятки.

Але залучення в 1863 р. губернських статистичних комітетів до участі в збиранні свідчень про старожитності мало успіх лише в тих губерніях, де члени згаданих організацій виявляли власну громадську активність, як, наприклад, на Харківщині.

Розвиток пам'яткознавства активізувався в другій половині XIX ст., коли внаслідок реформ ліберального характеру зросла роль громадськості. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. виникли науково-громадські осередки, члени яких вивчали пам'ятки, намагалися сприяти їхній охороні. Провідна роль у цих осередках належала інтеліґенції, найосвіченішому духовенству. Застосування позитивістської методології дозволило вченим неупереджено проводити дослідження, нагромаджувати первинну базу даних, уникати ідеологічних стереотипів та конфліктів із владою.

ХІІ археологічний з'їзд у Харкові дав поштовх проведенню подальших досліджень і вже більш як століття залишається взірцевим як за досягнутими результатами, так і за організацією наукової роботи. Під час з'їзду місцеві старожитності викликали увагу провідних учених країни. Проведення форуму свідчило про визнання Харкова як важливого наукового центру. У ХІХ - на початку ХХ ст. пам'яткознавство справило помітний вплив на громадське життя та розвиток культури. Популяризація історико-культурної спадщини мала важливе освітнє значення. Пам'яткознавчі дослідження спричинили виникнення українського архітектурного модерну, вплинули на творчість митців Слобідської України. Наукові здобутки пам'яткознавців давали достатні підстави для обґрунтування засад практичної діяльності щодо використання й охорони пам'яток. Проблеми їхньої реалізації були пов'язані з суспільними умовами. Це було причиною нерівномірного розвитку наукового, громадського та практичного напрямів пам'яткознавства. історичний пам'яткознавство єпархіальний

Найзначніші досягнення та відкриття пам'яткознавців Харківщини мали загальноукраїнське та загальнодержавне значення. Постаті архієпископа Філарета (Д.Г. Гумілевського), Д.І. Багалія, Є.К. Рєдіна, В.О. Городцова, С.І. Васильківського, В.Г. Кричевського, В.О. Бабенка, П.Г. Фоміна, Г.К. Лукомського, С.А. Таранушенка заслуговують на вшанування поруч із іменами осіб, доробок яких став визначальним для розвитку українського пам'яткознавства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В АСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Дослідження харківських підземель у другій половині ХІХ - ХХ ст. // Збірник наукових праць: історичні науки. Науковий вісник Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. - Харків, 1999. - Вип. №2. - С. 52-60.

2. Доля українських церков Харківщини в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія “Історія та географія”. - Харків, 2001. - Вип. 7. - С. 46-52.

3. Заходи органів державної влади з охорони нерухомих пам'яток історії та культури на Харківщині в ХІХ - на початку ХХ ст. // Харьковский исторический альманах. - Х., 2002. - Осень. - С. 15-22.

4. Ідеали Просвітництва та пробудження наукового інтересу до пам'яток історії та культури Харківщини // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. - Харків, 2003. - Вип. 6. - С. 228-233.

5. Пам'яткознавча діяльність Харківського єпархіального церковно-археологічного то-вариства (1913-1920) // Харьковский исторический альманах. - Х, 2003. - Весна-лето. - С. 45-51.

6. Пам'яткознавча діяльність Українського архітектурно-мистецького відділу Харківського літературно-художнього гуртка (1912-1918 рр.) // Культурна спадщина Слобожанщини. Культура і мистецтво. - Харків, 2004. - №2. - С. 3.

7. Перші пам'ятники міста Харкова // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. - Харків, 2004. - Вип. 7. - С. 191-197.

8. Значення досліджень Харківського губернського статистичного комітету для пам'яткознавства // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Харків, 2005. - Т. 11. - (Нова серія). - С. 23-42.

9. Передні уваги упорядника неопублікованих матеріалів із рукописів архієпископа Філарета та документів // Филарет (Гумилевский Д.Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. - Т. 3. - Харьков, 2006. - С. 47-98.

Размещено на Allbest.ru