Центральна Рада: створення і діяльність

Размещено на http://allbest.ru

Центральна Рада: створення і діяльність

Зміст

Вступ

1. Утворення Української Центральної Ради

2. Формування нових українських військових структур

3. Український національний конгрес

4. Перший і другий Універсали УЦР

4.1 I Універсал УЦР

4.2 Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради

4.3 II Універсал УЦР

5. Переворот

Список використаної літератури

Вступ

Україмнська Центрамльна Рамда (УЦР), також Центральна Рада -- спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу -- революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня1917 -- 28 квітня 1918.

Універсамли Україмнської Центрамльної Рамди -- державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави -- від автономної до самостійної.

1. Утворення Української Центральної Ради

Українська революція 1917-1920 pp., що за своїм характером буланаціонально-демократичною та у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження ідержавотворення з необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства, розпочалася не сама по собі. Вона була складовою значно масштабнішого й могутнішого соціального катаклізму, в який з початку 1917 р. надовго потрапила Росія.

Процеси, що розвивалися під впливом зречення 2 березня 1917 р. Миколи II від престолу й утворення Тимчасового уряду Росії, захопили й українські терени. Як тільки вістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадськихорганізацій м. Києва. Вона стала найавторитетнішим революційним органом влади.

У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новопосталих органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з міністрами Тимчасового уряду вони сформулювали основні політичні вимоги українського руху: запровадження національно-територіальної автономії для України, призначення українців на керівні пости в Україні, утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді, введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну системи тощо.

Головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом перейняла Українська Центральна Рада (УЦР). Вже 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ТУП відбулися збори представників українських організацій (близько 100 осіб), на яких було вирішено створити спеціальний коаліційний національний орган для координування українського руху - Центральну Раду. Наступного дня пройшли велелюдніші збори, що поповнили комітет нової організації. Її головою обрано видатного вченого-історика, найавторитетнішого й найвпливовішого на той час українського громадського діяча Михайла Грушевського. Основу політичної платформи УЦР становила сформульована ним вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі».

Взагалі, перші місяці після повалення династії Романових засвідчили масовий вибух революційного ентузіазму по всій колишній Російській імперії. Величезний переворот, якого чекали десятиліттями, впав як дар з неба,без боротьби і крові. Загальний настрій був такий, що навіть злочинці припинили на деякий час грабувати. Вся весна пройшла під знаком багатотисячних святкових маніфестацій. Швидко відроджувалося громадське життя, з'явилося величезне число нових газет і видавництв, у тому числі й українських, відроджувались або утворювалися нові масові громадські та політичні організації й т. ін. Усі ці зміни провадилися під лозунгами соціалізму й демократії: гасла «земля і воля», «демократична республіка», «вся влада народу» панували над усіма іншими. З кличами недемократичними й несоціалістичними не можна було виходити в люди. Впливи поміркованих (так званих буржуазних) партій звелися до нуля.

Героями дня стали російські соціалісти-революціонери (есери) й соціал-демократи (меншовики). В Україні окрім них найбільшою популярністю користувалися їхні національні відповідники - Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Навіть поміркована партія національної інтелігенції - Товариство українських поступовців - змінила свою назву на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Подібним чином невелика самостійницька група назвала себе Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). Соціалістичну орієнтацію обох партій визначала лише назва, а насправді вони становили центр в українському Таборі. Більшість у Центральній Раді належала «лівим» - українським есерам і есдекам. Федералісти (есефи) творили їм конструктивну опозицію. Праве крило займала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), до якої, зокрема, увійшов Микола Міхновський.

Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Основу уявлення про соціалізм не лише рядових, а й деяких керівних діячів українських партій складало не вивчення творів Маркса, Лассаля, Бернштейна, a читання популярних брощур, газет і гасел маніфестацій. До того ж, політичний досвід українських соціалістів нерідко дорівнював декільком місяцям.

2. Формування нових українських військових структур

У лютому 1917 р. з ініціативи М. Міхновського виник Український військовий клуб імені Павла Полуботка, члени якого навесні 1917 р. агітували українських солдатів об'єднуватися під гасламиУкраїнської Центральної Ради.

У середині квітня 1917 р. було створено першу українську військову частину - полк іменіБогдана Хмельницького чисельністю 3 тис. солдатів-українців.

I Український військовий з'їзд, що відбувся 5-8 травня 1917 р., ухвалив рішення добиватися миру без анексій і контрибуцій, підтримав домагання УЦР щодо автономії України. Його делегати (понад 700 чоловік) виступили за українізацію армії, обрали Генеральний український військовий комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою.

3. Український національний конгрес

6 (19) квітня у Києві відкрився Український національний конгрес. На нього прибуло понад 900.делегатів від політичних партій і різних українських організацій -- робітничих, селянських, військових, економічних, культурних. Поміж них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Делегати оплесками зустріли привітання моряків-українців Чорноморського флоту і робітників та солдатів революційного Петрограда. Селянська спілка внесла до залу засідань синьо-жовтий прапор із вишитим на ньому портретом Т. Г. Шевченка. Після вступної промови М. Грушевського конгрес заслухав і обговорив ряд доповідей: про принцип федералізму, способи утворення автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо. Було прийнято вимогу негайної організації Крайової Ради і висловлено думку про те, що ініціативу у створенні цього територіального органу мусить взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань конгрес практично не торкався.

На третій день роботи було проведено вибори нового складу Центральної Ради. За пропозицією Грушевського прийняли такий принцип її формування: дві третини депутатських мандатів одержують губернії та міста, одну третину -- центральні комітети партій та інші центральні установи. Три губернії Правобережжя, Херсонщина і Катеринославщина, а також Харківщина і Полтавщина мали по чотири мандати, Чернігівщина, Північна Таврія, Кубань і Холмщина -- по три, губернії з меншим числом українського населення -- по одному. Міста Київ, Харків, Катеринослав і Одеса, а також українські колонії у Петрограді й Москві дістали право надіслати в Раду по одному делегату. Загальна кількість мандатів дорівнювала 150.

Центральній Раді надавалося право розширити свій склад після конгресу на 15 % з тим, щоб охопити в ході перетворення на орган крайової влади представників національних меншин.

Головою Центральної Ради конгрес обрав таємним голосуванням, але майже одноголосно М. Грушевського, його заступниками -- С. Єфремова і В. Винниченка. Організаційний період українського національно-визвольного руху закінчився. Починалася боротьба за владу.

4. Перший і другий Універсали УЦР

4.1 I Універсал УЦР

10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;

- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;

- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;

- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

4.2 Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради

15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.

Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.

4.3 II Універсал УЦР

I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.

ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Основні положення II Універсалу:

- Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

- поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;

- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;

- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

5. Переворот

центральний рада універсал скоропадський

29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.

За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С. Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський, секретарями М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я. Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли кількаразово змінені уряди під проводом В. Винниченка (28 червня1917 р. -- 30 січня 1918 р.) і В. Голубовича (30 січня 1918 р. -- 29 квітня 1918 р.).

Засідання УЦР (Малої Ради) відбувалися у будинку Педагогічного Музею на Велико-Володимирській вулиці, а пленарні сесії УЦР у Троїцькому Народному Домі (театрі М. Садовського). Органом УЦР були «Вісті з Української Центральної Ради»; а уряду УНР «Вісник Генерального Секретаріату УНР» (виходив з листопада 1917 р.).

Список використаної літератури

Брайчевський М. Вступ до історичної науки. -К., 1995

Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVIII - початок XX ст.) - Львів , 1996

Христюк П. Записки і матеріали до історії української революції 1917-1920 pp., тт. I-II. -- Відень, 1921

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923, т. І. Доба Центральної Ради. -- Ужгород, 1932

Размещено на Allbest.ru