Боротьба українського народу за державність

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Пакт 23 серпня 1939 р. та його наслідки для західноукраїнських земель

2. ОУН в боротьбі за українську державність. Акт 30 червня 1941 року

3. Українська Повстанська Армія

3.1 Структура УПА

3.2 Діяльність УПА

Висновки



Вступ

В XX ст. починається новий етап руху за самостійність. Створюються партії, організації, що починають відкриту боротьбу. Початок XX ст. знаменувався епохою великих перемін: падіння Російської імперії, Перша світова війна, Соціалістична революція в Росії. Ці події посилили боротьбу українців.

Та на жаль не так склалося, як хотілося. Громадянська війна на теренах колишньої Російської імперії затвердила владу більшовиків, в тому числі і на Україні. Та поразка Української національної революції не зупинила відданих своїй державі патріотів. Боротьбу продовжили люди, які були готові віддати життя за свою країну і за свій народ. Це була Організація Українських Націоналістів (ОУН) та створена згодом нею Українська Повстанська Армія (УПА).

Хоча і дотепер ОУН та УПА приписують фашистські і нацистські погляди і діяння, але це не зовсім так. Фашизм в Італії зародився для придушення анархії, німецький нацизм - для возвеличення німецької раси, з приниженням інших, і для світового господства. Український націоналізм хоча і вважав за доцільне використовувати тоталітарні методи на першій стадії розвитку майбутньої держави, але лише для затвердження нового ладу, для зміни поглядів радянізованого населення України. Український націоналізм, перш за все боровся за створення власної держави, а не за якісь ідеї, він прагнув лише реалізувати споконвічну мрію українського народу. Головні цілі українських націоналістів відбилися в їх десяти заповідях:

1) Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.

2) Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації

3) Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4) Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5) Помстишся за смерть Великих Лицарів.

6) Про справу не говори, з ким можна, а з ким треба.

7) Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8) Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9) Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10) Змагатимеш до посилення сили, слави,багатства й простору Української Держави.



1. Пакт 23 серпня 1939 р. та його наслідки для західноукраїнських земель

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.

Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіальні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.

Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.

17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, названий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та головне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сутички з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон.Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбільших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессарабію. Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.



2. ОУН в боротьбі за українську державність. Акт 30 червня 1941 року

Прогнозуючи свою майбутню діяльність щодо становища в Україні, національні угруповання та залишки галицьких партій керувалися тим, що радянська імперія з її політикою геноциду є головним ворогом українського народу. Звідси виводилась основна мста українських політичних сил -- рішуча боротьба проти Радянського Союзу усіма можливими засобами. Але ця боротьба проти могутньої тоталітарної сили могла бути успішною при сприянні інших держав. Щоправда, міжнародні реалії не давали українцям вибору. Напередодні війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу визначилися дві концепції досягнення мети -- відновлення української державності. Перша -- Українська держава постане внаслідок боротьби і державотворчої діяльності самих українців, а друга -- позитивне ставлення Німеччини до відновлення Української держави після руйнування Радянського Союзу.

Виразником першої концепції (революційної) була Організація українських націоналістів, очолювана Степаном Бандерою. Вона активно працювала над розбудовою незалежних українських політичних та збройних сил. її численні загони мали бути готові до революційної дії згідно з гаслом: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї".

Провідники другої, так званої інтервенційної, концепції на чолі з полковником Андрієм Мельником орієнтувалися на Німеччину, намагаючись переконати її керівництво у доцільності й корисності підтримати справу побудови Української держави.

Ці дві різні концепції створення Української держави чітко виявлялися у період становлення Карпатської України в 1938--1939 рр. Прихильники першої із них, очолювані полковником Михайлом Колодзінським, поручиком Романом Шухевичем, чотарем Зеноном Коссаком, енергійно взялися за створення українських збройних сил -- Карпатської Січі. Провідники другої концепції українських націоналістів на чолі з полковником Андрієм Мельником, Ярославом Бара-новським, полковником Романом Сушком пристосували свою лінію до політики Берліна.

У грудні 1940 р. Організація українських націоналістів (р) опублікувала свій маніфест, у якому закликала революціонерів, усі поневолені Москвою народи до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами.

Керівники революційної Організації українських націоналістів не мали повної довіри до німецьких відомств та їхніх непевних обіцянок. Навчені цілком свіжим досвідом -- трагедією Карпатської України і радянською окупацією Західної України, вони не були впевнені у тому, що в майбутньому німецький уряд вважатиме їх рівноправними партнерами і добровільно піде назустріч їхнім державницьким прагненням. Ці сумніви спонукали провід стати на шлях вироблення власних планів, до реалізації яких Організація українських націоналістів (р) приступила б на випадок вибуху війни.

Загальні політичні наміри були визначені в постанові II Великого збору Організації українських націоналістів у Кракові (квітень 1941 р.): "ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які б зайшли на терені Східної Європи". Постанова визначала ставлення Організації українських націоналістів до планів гітлерівців поділити Україну: "Майбутнє Західної України зв'язане нерозлучно з національно-визвольним рухом усього Українського Народу. Тому ОУН поборює шкідливі для справи визволення думки про можливість сепаратного вирішення долі Західної України". Отже, автори документа висловлювали рішучість здійснювати свої плани і за умови, коли українські землі будуть окуповані Німеччиною.

Після II Великого збору Організації українських націоналістів розпочалася всебічна підготовка до визвольної революційної боротьби і творення суверенної соборної Української держави. Організовувалися Похідні групи, була створена Державна комісія Організації українських націоналістів під керівництвом доктора Володимира Горбового, яка включала знавців конституційного і міжнародного права та державної адміністрації. Для підготовки збройних сил був організований Крайовий військовий штаб під командою майора Дмитра Грицая-Перебийноса. Сформовано відділи розвідки і контр-розвідки під керівництвом Миколи Лебедя та Івана Равлика.

У травні 1941 р. визвольна державницька політика була чітко сформульована в політичних вказівках "Боротьба і діяльність ОУН під час війни". Передбачалося, що Організація українських націоналістів використовує війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну Українську державу, за неподільну повну владу українського народу на українських землях. Зважаючи на неминучість війни, коли Україна буде окупована військами воюючих з Радянським Союзом держав, Організація українських націоналістів ставила завдання не допустити, щоб українські землі стали об'єктом чужого володіння. Воюючі держави могли сприйматися як союзники тільки в тому випадку, якщо вони визнаватимуть і шануватимуть суверенність і соборність України.

Організація українських націоналістів не виключала, що нові окупанти України готові були в своєму пануванні спертися на колабораціоністів. У зв'язку з цим вона попереджала, що кожна установа, "яка б одержала мандат і владу від чужоземних чиновників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави. Вона не може претендувати до права сповнити ролю українського представництва як суверенної української влади". Що це не декларація, а принципова позиція, свідчить факт заміни німцями місцевої адміністрації наприкінці 1941 р. на кадри мельниківської орієнтації.

У переломний період української історії Організація українських націоналістів (р) вжила енергійних заходів для консолідації українських політичних сил під прапором боротьби за відновлення Української держави. 14 червня 1941 р. була прийнята відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, військових і суспільних діячів. У ній підкреслювалося: "Великий історичний час, в якому живемо, вимагає від нас залишити на боці всі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі визволення українського народу і відновлення суверенної, від нікого незалежної Української держави".

Наслідком цих зусиль став з'їзд Української політичної еміграції, який відбувся 21--22 червня 1941 р, у Кракові. На ньому був створений Український національний комітет, до складу якого увійшли представники всіх політичних сил, за винятком Організації українських націоналістів (м). які відмовилися від участі, оскільки вважали себе "єдиними носіями і представниками української політики". Головою Українського національного комітету обраний генерал Всеволод Петрів, першим заступником -- доктор Володимир Горбовий, другим -- професор Віктор Андрієвський, секретарями -- доктор Степан Шухевич і Василь Мудрий. Український національний комітет видав "Маніфест напередодні війни", в якому заявив, що український народ є єдиним законним власником території, на якій він живе, і що воля народу може бути виражена тільки у формі власної держави. Висловлювалися сподівання на відновлення української державницької традиції.

У день початку війни 22 червня 1941 р. на схід України рушили 3 Похідні групи Організації українських націона- е лістів, у тому числі спеціальна група у складі 100 осіб з дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. До цієї групи під керівництвом Ярослава Стецька входили Ярослав Старух, Дмитро Яців, Лев Ребет, а також Іван Равлик, Василь Кук, Василь Охримович. Те, що група Ярослава Стецька діяла без відома німців, засвідчують її військові оперативні заходи захоплення радіостанції у Львові, скликання в лічені години установчих зборів.

Вранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. Оперативно були встановлені контакти з підпільниками і провідниками революційної Організації українських націоналістів у місті. Захопленій радіостанції присвоїли ім'я Євгена Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства "Просзіта" і там же створили органи державної влади.

У Національних зборах взяли участь близько 100 львів'ян, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, господарські діячі, кооператори, політики. В будинку не вистачало місця і люди згуртувалися на вулиці. Ярослав Стецько прочитав від імені проводу Організації українських націоналістів проект Акта відновлення Української держави. В ньому, зокрема, зазначалося: "Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандсри проголошує створення Української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України -- Києві". Цей проект був схвалений присутніми.

Після проголошення Акта відновлення Української держави Національні збори обрали Головою Державного правління Ярослава Стецька й уповноважили його підготувати Крайове правління. На хвилях радіостанції імені полковника Євгена Коновальця диктори Зенон Тарнавський і Юліан Савицький повідомили український народ і світ про встановлення Української держави. На особливу увагу заслуговує той факт, що українські церкви -- греко-католицька і православна -- не тільки визнали рішення Національних зборів, а й закликали український народ об'єднатися навколо Державного правління і працювати на благо Української держави.

Відразу після проголошення Акта відновлення Української держави розпочалися практичні кроки у її розбудові. Уже ЗО червня 1941 р. було створене міське правління у Львові, яке очолив доктор Юрій Полянський, колишній крайовий командант Української військової організації. 1 липня 1941 р. розпочало діяльність Львівське обласне правління під керівництвом доктора Олександра Марітчака, професора міжнародного права Львівського університету, відомого адвоката на судах політичного обвинувачення, члена Українського національно-демократичного об'єднання. Впродовж кількох днів функціонували повітові правління.

Державне правління 3 липня 1941 р. надіслало урядові Німеччини та інших держав декларацію. В ній зазначалося: "Український народ відновив і проголосив у Львові Українську Незалежну Державу. Вона має за собою тисячолітню традицію. Його остання історична форма -- цс УНР 1917, 1918--1920 рр, яка була визнана урядами Німеччини, Австрії та інших Центральних держав. Берестейським договором згадані держави заключили з Україною мир. Спираючись на тисячолітню традицію і рівно ж на міждержавний акт, заключений в Берестю 1918 р., український народ відбудовує справжню незалежну державу на руїнах російської імперії".

Голова Державного правління Ярослав Стецько 5 липня 1941 р. сформував Крайове правління. Із 26 міністерських портфелів 11 одержали члени Організації українських націоналістів (р), 11 -- безпартійні, решту -- представники партій соціалістів-радикалів. Серед членів уряду були такі відомі галицькі громадські діячі, як Євген Храпливий -- міністр сільського господарства, Юліан Павликівський -- міністр народного господарства, Мар'ян Панчишин -- заступник Голови уряду. Не прийняв запропонованої йому посади міністра освіти відомий львівський історик Іван Крип'якевич. До складу правління увійшли Лев Рсбст -- другий заступник Голови уряду, Роман Шухевич -- заступник міністра оборони, Микола Лебідь -- міністр державної безпеки, Володимир Стахів -- міністр закордонних справ.

Велику державотворчу роботу виконували Похідні групи Організації українських націоналістів, що налічували близько 7000 добре вишколених осіб. Вони повинні були охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу. Українське правління запроваджувалося в 11 областях.

За вказівкою міністерства державної безпеки під керівництвом Миколи Лебедя була створена Українська державна міліція, впродовж кількох тижнів почали функціонувати сотні міліцейських станиць, які згодом стали основою Української повстанської армії і збройного революційного підпілля.

Неабияке значення мало створення за дорученням міністерства оборони військових шкіл. Такі таємні школи постали в Мостах Великих -- старшинська під керівництвом сотника Дмитра Грицая-Псребийноса, в Поморянах -- підстаршинська під керівництвом Осипа Карачевського. Дружини українських націоналістів під командою майора Євгена Побігущого і сотника Романа Шухевича були підпорядковані Державному правлінню. Так формувався кістяк Української повстанської армії.

Міністерство закордонних справ на чолі з Володимиром Стахівим вживало заходів у Берліні щодо визнання Німеччиною Української держави, розсилало відповідні документи та інформацію про Українську державу до різних посольств, що перебували в Берліні. Є підтвердження, що західні держави були ознайомлені з процесом становлення Української держави.

6 липня 1941 р. був створений новий державний орган -- Рада сеньйорів, на яку покладалися обов'язки передпарламенту. До неї обрали 13 осіб. Президентом став доктор Кость Левицький, а його заступником -- доктор Йосип Сліпий. На почесного голову запрошено митрополита Андрея Шеп-тицького. В Раді сеньйорів були широко представлені політичні течії, що не належали до національно-визвольного табору. Тут були такі громадські діячі, як отець Гавриїл Костельник, отець Юліан Дзерович, кооперативний діяч Іван Филипович, адвокат Роман Заячківський та ін. Згодом представництво в Раді збільшилося до 45 осіб, здебільшого безпартійних, близьких за своїми поглядами до Українського національно-демократичного об'єднання і демократичного напряму загалом.

Керівництво Організації українських націоналістів добре розуміло, що Українська держава, існування якої заперечував Адольф Гітлер, довго не встоїть, проте вважали, що Акт від ЗО червня 1941 р. продемонструє окупантам та й усьому світові незламне прагнення українців до створення власної самостійної держави.

Подія, що трапилась у Львові, викликала невдоволення у Берліні. Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від Степана Бандери і членів Українського національного комітету оголосити Акт недійсним. Проте Степан Бандера відмовився зробити це, наголосивши, що віддаючи накази, "не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців".

Альфред Розенберг 14 липня 1941 р. особисто звернувся до Степана Бандери з листом, в якому вимагав припинити діяльність Організації українських націоналістів і розпустити уряд, але знову одержав відмову. Степан Бандера" встиг відправити до Львова гінця, з яким передав вказівку своїм організаціям переходити у підпілля. Гестапо 15 липня 1941 р. заарештувало Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Крайовий уряд і 300 членів Організації українських націоналістів. Масові арешти означали не тільки початок активної боротьби з бандерівською Організацією українських націоналістів, а й повний і остаточний розгром державницьких зусиль українських націоналістів, розпочатих 30 червня 1941 р.

Організація українських націоналістів (р), яку очолив Микола Лебідь, розпочала підготовку до відкриття нового фронту своєї боротьби -- цього разу проти Німеччини, яку ще недавно вважала союзником. Поява нового ворога незмірно ускладнила справу визвольних змагань, оскільки тепер Україні протистояли дві могутні сили -- гітлерівський і сталінський режим. І все ж таки Організація українських націоналістів (р) виявилась єдиною, добре організованою і найбільш радикальною політичною силою, яка на цьому важкому шляху продовжувала боротьбу за самостійну соборну Українську державу. В цій ситуації головним чинником боротьби українського народу могла бути тільки організована збройна сила. Такою силою постала Українська повстанська армія.

Її політична платформа була вироблена на III Надзвичайному зборі Організації українських націоналістів у серпні 1943 р. і проголошувала самостійність України, боротьбу за громадянські права і демократію, за рівні права національних меншин, співпрацю з поневоленими народами проти нацизму і гітлеризму. Гасло "Україна для українців", проголошене ще 1900 р. Миколою Міхновським, а потім теоретично обгрунтоване Дмитром Донцовим, було замінене гаслом "Свобода народам, свобода людині". Ідеологія українського націоналізму ступила на шлях демократичного розвитку, хоча немає підстав стверджувати, що вона вже йшла цим шляхом. У практичній площині це привело до створення у складі Української повстанської армії національних формувань грузинів, вірмен, азербайджанців, татар, узбеків, литовців -- усього 15 національних куренів. 21--22 листопада 1943 р. була відбулася І Конференція поневолених народів Східної Європи й Азії, в якій взяли участь 39 делегатів від 13 народів. Після війни для подальшої координації спільної боротьби поневолених народів створено Антибільшовицький блок народів.

Українська повстанська армія гідно служила високим ідеалам свободи народів та людини. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично Українське державне управління. Українська повстанська армія успішно боролася з німецькими загарбниками, поль-ськими шовіністами, а згодом, після вигнання гітлерівців, самовіданно повставала проти відновлення в Україні горезвісного більшовицько-сталінського режиму.

У липні 1944 р. для консолідації боротьби українських політичних сил за самостійну соборну Українську державу був створений надпартійний центр -- Українська головна визвольна рада, яку очолив харків'янин Іван Осьмак. Крім політичної й економічної платформи, Українська головна визвольна рада опрацювала ще два документи: власну Конституцію та Універсал до народу. На першому засіданні Ради був обраний Генеральний секретаріат на чолі з Романом Шухевичем. Українська головна визвольна рада ставила завдання згуртувати всі українські партії під прапором боротьби за незалежність Української держави, координувати їхню діяльність і організовувати представництво українського народу та його визвольних устремлінь на зовнішньому форумі.

Героїчна боротьба Організації українських націоналістів та Української повстанської армії мала неперехідне історичне значення. Саме завдяки їм не повторився в Західній Україні голодомор 30-х років, навпаки, українці зі Сходу рятувалися від голоду на Заході.

Москва ще раз переконалася, що всі її намагання остаточно поглинути Україну більшовицьким імперіалізмом не принесли бажаного результату. Як зазначав Степан Бандера, "навіть неперевершений кат Сталін зрозумів, що України йому не приборкати самим руйнуванням і терором. У скрутній воєнній ситуації він відчув конечність зробити якісь поступки вбік українських державницьких стремлінь. Це була основна причина тих різних тактичних кроків, завершенням яких було висунення УРСР на міжнародну арену, зокрема впровадження її до ООН".

Те, що суверенітет республіки був тільки "паперовим", у західних політиків не викликало жодних сумнівів. "Центральний контроль Москви,-- зазначав у меморандумі шеф східноєвропейського відділу Держдепартаменту США Чарльз Болен,-- ніколи не здійснювався через уряд, а тільки через партію і, безумовно, так і буде надалі".

Державницькі змагання українського народу у міжвоєнний період, проголошення незалежності Карпатської України, Акт відновлення української державності 30 червня 1941 р. були основними чинниками для вирішення питання про соборність західноукраїнських земель. Звичайно, не можна виправдати те, що стосувалося методу розв'язання міждержавних проблем, тобто змовницького "стилю", який був застосований при укладанні "пакту Ріббснтропа-Молотова", чи силового тиску при розв'язанні питання про долю Бессарабії, Північної Буковини і Закарпаття. Проте аж ніяк не можна відкидати справедливості, історичної та етнічної обгрунтованості входження західноукраїнських земель до України. Значною мірою сталінське "сприяння" соборності України пояснюється бажанням "вождя всіх народів" остаточно вирвати "українську карту" з-під впливу західних держав і беззастережно проводити свою імперську політику. Ніяких реальних прав та свобод республіка як член ООН не здобула, а навпаки, ще більше була прив'язана до імперського центру. "Розширення прав УРСР" вилилося після війни в посилення терору. Тому боротьба за вільну Українську державу тривала.



3. Українська Повстанська Армія

повстанський соборність незалежність націоналіст

3.1 Структура УПА

Основним завданням УПА був захист українського населення від загарбників. В зв'язку з цим майже кожний відділ УПА пов'язувався з певною територією. А тому і в основу організаційної побудови УПА ліг принцип територіальності.

Із характеру УПА як народної, повстанської збройної сили, що веде боротьбу проти окупанта, з політичної концепції цієї боротьби та застосованої в ній тактики випливала її структура. Поділ на застосовані в регулярних арміях чітко окреслені одиниці і роди військ не міг мати примінення в УПА на цьому етапі боротьби, якщо ця боротьба мала бути успішною.

Створена із бойових відділів революційної ОУН, Українська Повстанська Армія стала дуже скоро всенародною та міжнаціональною армією, єднаючи під своїми прапорами симпатиків різних партійно-політичних концепцій та представників багатьох націй. З моменту повороту на рідні землі більшовиків з тактичних міркувань співпраця з ОУН зміцнилася. Керівне становища в УПА займають звичайно провідні члени ОУН.

Отже ціла територія, на якій діяла УПА, розподілялася на такі краї:

1) Північний край - Волинська і Житомирська області.

2) Західний край - Львівська, Тернопільська, Станіславська (Івано-Франківська), Чернівецька, Закарпатська й Дрогобицька області та Перемищина з Лемківщиною і Холмщиною.

3) Південний край - Вінницька й Кам'янець-Подільська області та частина Київської.

4) Східний край - Чернігівська область, частина Київської області та решта території України.

Відповідно до цього поділу діючі на окреслених теренах сили мають назви: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід.

Наступною та найнижчою територіальною одиницею є Військовий Округ. Поділ вищенаведених військових груп на воєнні округи здійснювався також згідно адміністративного поділу окупантів території України із певними винятками. Таке розмежування наприклад, було проведене на терені дії групи УПА-Захід, який ділився на шість Військових Округів, а саме: Перший військовий округ - Львів-місто ; Другий - Львівська область і Холмщина; Третій - Тернопільська область; Четвертий - Станіславська і Чернівецька області; П'ятий - Дрогобицька область; Шостий - Перемищина і Лемківщина.

Неможливо було застосувати цей принцип поділу території на терені групи УПА-Північ через важливі тактичні моменти. На терені групи УПА-Північ діяли три Військові округи: перший "Турів" - Луччина, Володимирщина і Ковельщина; другий "Заграва" - Сарни, Костопіль, Пинськ і Висоцьк; третій "Волинь-Південь" - Рівне, Дубно, Верба, Почаїв, Ланівці, Шумськ.

На терені групи УПА-Південь діяли три Військові округи: Холодний Яр; Умань; Вінницька і частина Київської області.

Територія групи УПА-Схід не була поділена на округи. На терені групи УПА-Схід діяли окремі повстанські загони, котрі тісно співпрацювали із сіткою ОУН у великих промислових містах. Через географічні особливості Східного краю повстанські загони в більшості випадків були малочисельні, виконували військові завдання локального характеру і виконували функції військової підтримки сітки ОУН та інформаційно-пропагандистську. Основними бойовими одиницями були похідні, рейдуючі групи УПА котрі формувалися на теренах УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід.

Тактичною військовою одиницею військового округу була сотня, кожна з яких безпосередньо підпорядковувалась командирові Військового округу. Тільки в окремих випадках для проведення спеціальних акцій сотні об'єднувались в курені, а курені в загони. Об'єднання в курені або загони відбувалося тільки за наказом командира Військового округу. На функції курінних були визначені кращі командири відділів, що входили в склад куренів. Командування над загоном перебирав, як правило, командир Військового округу, або начальник його штабу. Також були визначені інші випадки можливості створення куренів в залежності від ситуації але з обов'язковою умовою негайного повідомлення безпосереднього вищого керівного органу. Була розроблена спеціальна тактика діяльності тактичних бойових одиниць з огляду на ситуацію, тактичне завдання, географічне розміщення. Сотня в свою чергу складалася із менших військових підрозділів, котрі в свою чергу ділилися на ще менші. Діяльність усіх підрозділів і їхній склад відповідало вимогам чітко розробленої тактики до окремо взятої територіальної групи та певної місцевості. Найнижчими військовими одиницями, котрі діяли в УПА були також чоти, рої, відділи, підвідділи, СКВ (Самооборонні Кущові Відділи) і боївки ОУН.

В УПА були розроблені власні військові звання і нагороди затверджені указом УГВР (Українського Уряду). Кожний військовий при вступі в ряди УПА приймав військову присягу затверджену і введену в дію указом УГВР, також кожний боєць УПА мав видумане прізвище, так зване псевдо. Це було конечним, щоб не наражати на небезпеку жорстоких переслідувань окупантами власну родину. Усі військові підрозділи в УПА мали складну систему назв і були в діловодстві командування УПА зашифровані.

УПА була чітко структуризована, де кожна структурна одиниця виконувала певну, окремо визначену роль. Всією діяльністю УПА керувало Головне Командування УПА, тобто Головний Командир УПА, заступник Головного Командира УПА і Головний Військовий Штаб.

Головний Військовий Штаб як орган керівництва Головного Командира УПА складається із шефа штабу і наступних відділів:

1) Оперативного

2) Розвідувального

3) Вишкільного

4) Організаційно-персонального

5) Тилового

6) Політично-виховного

Оперативний відділ опрацьовує бойові акції, координує і керує ними при допомозі загальних інструкцій та конкретних наказів, розробляє плани та тактичні заходи в різні фази боротьби і окремі ситуації, планує і керує великими рейдами важливого політичного значення та більшого територіального охоплення, дає загальну оцінку становища, забезпечує всі терени здобутими картами і налагоджує власну систему створення карт.

Розвідувальний відділ зосереджував, опрацьовував і використовував увесь розвідувальний і контррозвідувальний матеріал. Він тісно співпрацював із підпільною сіткою ОУН і службою безпеки ОУН.

Вишкільний відділ опрацьовував плани і програми вишколу, програми старшинських і підстаршинських шкіл, організовував і керував безпосередньо навчанням у старшинських школах.

Організаційно-персональний опрацьовував організаційні схеми, проводив реєстр стану, полагоджував персональні справи. На нього було покладено відповідальність збереження усіх документів і їх знищення в разі провалу.

Тиловий відділ виконував важку функцію озброєння, постачання і санітарної служби. До нього належало: ведення реєстрів різнорідної зброї і амуніції, центральна майстерня зброї, центральне керівництво в постачанні харчами, одягом, взуттям, організація і рівномірний розподіл ліків, організація польових шпиталів. Цей підрозділ УПА дуже тісно співпрацював із місцевим населенням.

Політвиховний відділ, найважливіший. Він вказував мету боротьби, підтримував запал повстанців, проектував політичну тактику і програму боротьби, працював над питанням націоналістичного виховання населення.

Безпосередньо підпорядковані Головному Командирові УПА інспектори виконували функцію його контрольного органу на всій території дій УПА. Шефові Головного військового штабу була підпорядкована служба зв'язку.

Кожними групами УПА в краях, УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, командують командири груп, заступники командирів і Крайові Військові Штаби. Структура Крайових штабів була така ж, як і Головного штабу. Вони мали ті ж самі відділи і служби.

Військовий Штаб Воєнної Округи в своїй структурі відрізнявся від попередніх тільки тим, що не мав старшин для тактичних завдань, а командир Військового округу не мав інспекторів.

Основою військ УПА були піхотні сотні, які були озброєні рушницями, легкими кулеметами, автоматами, пістолетами, ручними гранатами і мінометами.

Дуже рідко були організовані кіннотні відділи та артилерійські батареї. Вони були призначені до куренів або загонів.

ОУН і УПА тісно співпрацювали. Роль і функція ОУН не обмежувалася функціями політичної партії. Окрім пропагандистських і організаційних заходів вона виконувала і адміністративну функцію. Командир Військового округу входив у склад обласного проводу ОУН з правом вирішального голосу. З другого боку обласний провід ОУН не міг втручатися в діяльність загонів УПА, а тільки висловлювати свої побажання щодо перенесення або припинення бойових дій. Права видавати доручення ОУН до УПА не мала.

3.2 Діяльність УПА

Так від літа 1942 р. почали діяти перші повстанські загони, які пізніше дістали назву Української Повстанської Армії (УПА). Офіційною датою створення Української Повстанської Армії вважається 14 жовтня 1942 р. - козацьке свято Покрови, коли Сергієм Качинським (псевдонім - Остап) було сформовано перший відділ УПА під керівництвом ОУН(б), але реально окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни. Першим командиром УПА був Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу - полковник УНР Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА була Костопільщина.

Тим часом як ОУН(б), так і ОУН(м) займаються активною розбудовою власних збройних формувань для боротьби з німцями і червоними партизанами, дії яких провокують німецький терор проти мирного населення. Ще у 1942 р. українські повстанці звертаються з листівками до червоних партизанів, закликаючи переходити до лав УПА і спільно боротися проти обох імперіалістів, які "...між собою подібні як дві краплини води", "за повну свободу і самостійність держав поневолених народів... Геть Гітлера і Сталіна!".

Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся і згодом Галичини. Зростання її сили говорило про відчутну масову підтримку з боку українців, оскільки практично не мала іноземної допомоги. Відомості про чисельність дуже суперечливі. Називаються цифри від 30-40 тис. до 100 тисяч. За даними радянських каральних органів, котрі воювали з повстанцями, протягом 1944 р., коли Червона армія зайняла території їхніх дій, було вбито 57405 вояків УПА, 50387 взято в полон, 15990 здалися самі, усього - 123782 чоловіка. За перші чотири місяці 1945 р. - ще 95083 чоловік, усього - 218865 чоловік. Навіть при тому, що радянські карателі враховували вбивство селян, наведені цифри дають уявлення про надзвичайний розмах і запеклість національно-визвольної війни.

У лютому 1943 р. відбулася ІІІ конференція ОУН, яка схвалила курс на збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом нарівні з більшовицьким.

На початку 1943 р. на Північно-західних українських землях збільшився німецький терор, але почали з'являтися червоні партизани. Їх головним завданням було провокувати німців і цим самим спрямовувати їхню лють на українське населення. Це була додаткова пропаганда, що виправдовувала вчинки Червоної армії, як прикривались захистом населення від фашистських злочинів.

УПА постала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення перед німецьким терором та для оборони перед радянськими партизанами, які від зими 1942 -- 43 наступали з білоруських лісів, грабували населення та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії. Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Силою УПА було те, що вона могла спиратися на розгалужену мережу Організації Укрaїнськиx Націоналістів, яка мала підтримку населення; що в її творенні взяли участь старшини попередніх українських військових формацій; що до неї йшли люди різних політичних переконань; що вона могла виступати як загально-національна сила. З її ініціативи була створена Укрaїнськa Головна Визвольна Рада як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА була також її політична платформа, яка включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншостей і співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА були створені у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА в 1943 р. перейшла частина української поліції. Замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями повела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських повстанців проти ворожих до українців поляків та проти польських повстанців. Подекуди й загони УПА брали участь у цій кривавій польсько-українській боротьбі, що їх зі свого боку провокували німці.

Німці пробували знищити УПА масовими акціями (найбільша з них -- наступ під командуванням генерала фон дем Баха) й засобами пропаганди; в німецьких листівках, скиданих з літаків на територію, контрольовану УПА, вони називали УПА «спільниками Москви».

2-го - 3-го травня 1943 р. почалось вербування українців німцями до СС Стрілецької Дивізії "Галичина". Було набрано близько 20 тисяч вояків. Під час вишколу багато бійців втекло, а іншу частину відправили в бій в червні-липні 1944 р.. Але скоро старшини дивізії налагоджують зв'язки з УПА і СС Галичина намагається перейти на її бік, та сильний натиск більшовиків частково перешкодив цьому.

У травні 1943 р. у засідці УПА загинув керівник штурмових відділів СА В. Лютце. Влітку 1943 відбулося ряд боїв і сутичок з німцями, наприклад, успішний швидкий наступ УПА на місто Камінь-Кощирський. Під кінець 1943 р. влада німців в цьому місті була обмежена і місто було залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно вона частково очистила терени Рівненської, Волинської та Житомирської області від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися й на Київщину та Кам'янець-Подільщину. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли й на Чернігівщині та Кіровоградщині.

У Галичині перші загони УПА почали творитися у червні 1943 р. в Карпатах, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. Щоб не дати Ковпакові опанувати Карпати, окремим наказом Проводу ОУН формується "Українська народна самооборона" (УНС). За допомогою цього керівництво УПА змогло звести в бою німців і радянських партизанів, де останні після засади були знищені, а сам Ковпак повернувся в Москву, де отримав звання генерала, а згодом і наркомісара військових справ УРСР.

Головне командування УПА розглядало землі Галичини як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений німецький терор проти населення Галичини (впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини), як раніше на Поліссі й Волині, УПА виступила тут проти німців, зокрема проти, вивозу молоді до Німеччини.

Впродовж осені 1943 р. і в 1944 р. головнокомандування УПА досягло порозуміння про нейтралітет з перебуваючими в Україні частинами угорської армії, як і з румунами, а в лютому 1944 р. з польським підпіллям (Армія Крайова) про взаємовизнання боротьби народів за незалежність. Починається наплив членів союзних народів до лав УПА. Крім того до УПА приєднуються малі групи повстанців і повний курінь азербайджанців. Вирішуючи це питання 21-22 листопада відбулася I конференція поневолених народів, яка складалася з 39 делегатів від 13 народів. Результатом конференції була "Постанова Першої конференції поневолених народів Східної Європи й Азії" і заклик "До поневолених народів". За цими постановами поневолені народи закликались до спільної, узгодженої боротьби, з спільною програмою і координацією сил.

Взимку 1943-1944 рр. фронт все далі просувається на захід. Німці тепер стають ще лютіші: палять села, нищать народне майно. Тепер через меншу організованість майже кожна сутичка УПА з німцями, закінчувалась швидкою здачею зброї останніми. Німці в свою чергу починають пропаганду заклику УПА і українського народу до спільної боротьби з більшовиками, називаючи себе істинними визволителями українського народу.

В цей час в Західній Україні починається засилля іншого ворога УПА - більшовиків-комуністів. Розуміючи, що воїни Червоної армії мобілізовані на фронт насильно, за вказівкою Сталіна, українські партизани звертаються до червоноармійців з закликами на боротьбу з усіма окупантами, в тому числі й з комуністами. Ці заклики часто спрацьовували і патріотичні воїни переходили на бік повстанців. Програма і політика УПА декларувала заборону воювати з Червоною Армією, а лише з НКВС. Проти наступів Червоної армії повстанці могли лише оборонятися. Листівки і заклики діяли, тому радянське командування старалося відокремити Червону Армію від боротьби з партизанами. До жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була захоплена радянськими військами. Більшовики були сповнені рішучості швидко насадити національно настроєним українцям радянську владу. Мобілізовано всіх чоловіків вд 18 до 50 років і послано на фронт. Негайно почалися репресії проти греко-католицької церкви. Сталін розпочав велику пропагандистську кампанію. Західну Україну заполонили понад 30 тис. партійних працівників і 3,5 тисяч спеціально підготованих пропагандистів. Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з надто переважаючими силами. Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні одних. Проте коли стало ясно, що переможцем на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть у союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії. Саме ці хибні уявлення значною мірою спонукали провід ОУН-УПА продовжувати боротьбу з більшовиками. Після того, як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям “ненадійних елементів” та припинити репресії проти церкви. Вони насамперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. У сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних партизанських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянські пропагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як нацистських головорізів. Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби, в деяких операціях проти УПА брали участь багатотисячні формування радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. За радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів, ліквідувала кілька тисяч радянських активістів, а більшовики знищили за цей час 36 угруповань УПА чисельністю 4300 чоловік. Бротьба була запеклою. Поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть, аби не потрапити у полон, де їх чекали тортури і смерть, або заслання в Сибір, чи на Далекий Схід.

На переломі 1943 --1944 рр. УПА була найчисельніша за весь час свого існування, охоплюючи не менше 60 000 осіб, не рахуючи підпільні кадри ОУН. Рік пізніше, після переміщення лінії фронту, за радянськими джерелами, сили УПА зменшилися до 20 -- 25 тисяч осіб.

Територіально УПА ділилася на 3 групи: УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки. Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.

Територіальні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали оперативний, розвідчий, вишкільний, політично-виховний, організаційно-персональний і тиловий відділи. До тилового відділу належали індендантура й Укрaїнський Червоний Хрест, на чолі К. Зарицькою, з медичним персоналом, що не був виключно український. Командування загонів мали таку ієрархію: командир, бунчужний, політичний-виховник, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. Курені іноді мали священика.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців було мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, було організовано вишкільні курси; існували старшинська школа «Дружинники» з 6-місячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвиховників, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін -- сотня або курінь. Бойовий стан сотні становив 150 -- 200 вояків. Проте, звичайні сотні були неповні. Загони були озброєні легкою піхотною зброєю, включаючи важкі кулемети, гранатомети й протипанцерні рушниці, а подекуди й малі гармати. Вже за перших місяців радянської окупації загони були зменшені, щоб збільшити маневреність й полегшити забезпечення продовольством.

Спершу в УПА існували лише функційні ступені: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом, ухвалою Української Головної Визвольної Ради, уведено підстаршинські ступені: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; і старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник, генерал. Ступені генерала мали Р. Шухевич (Т. Чупринка) і шеф генерального штабу Д. Грицай (Перебийніс), ступені полковника: Василь Кук (Коваль) й О. Гасин (Лицар), а також командири УПА-Захід та УПА-Південь: В. Сидор (Шелест), О. Грабець (Батько), перший головний командир УПА Д.Клячківський та інші.

Зброю УПА здобувала від ворога або купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кінні частини та гармати. Пересічно сотня мала два кулемети і 8 -- 10 автоматичних рушниць, звичайні рушниці та автоматичні пістолі. Зброя була німецька, радянська, угорська, польська, чеська і румунська.

За весь час свого існування УПА використовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога і намагалася оминати більших боїв. У засідці УПА був важко поранений у квітні 1944 р. генерал Й. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення харчами, одягом та розвідкою. Мірою того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у заготованих бункерах.

Особливо оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди; деякі мали бойовий характер (репресії проти польських повстанців і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. Вони провадилися у 1943 -- 1944 рр. з головної бази діяльності УПА на Волині, а у 1944 -- 1946 рр. з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, наприклад, у квітні 1944 три-денний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків та зимою 1944 -- 1945 рр. у Карпатах. На поборювання УПА радянський уряд кинув кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945 -- 1946 рр. влаштовано в Карпатах велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити до допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: творення фальшивих загонів УПА, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Рівночасно керівники уряду УPСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА здаватися («з новиною») за ціну помилування. Тих, хто зголошувався, НКВС включав до частин для поборювання УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Але про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

Межовою датою дії УПА стала смерть головного командира УПА Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, роки виснаження й радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956, останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Беришин залишався у підпіллі до 1991 р.



Висновки

Українська Повстанська Армія виникла як форма протесту і захисту українського народу проти гітлерівської окупації, її бійці відіграли певну роль у порятунку народів Європи від завойовницьких планів гітлерівської Німеччини, внесли свою долю у розгром фашизму. Після закінчення другої світової війни УПА вступила у смертельну боротьбу із сталінським режимом. Ця боротьба була надзвичайно виснажливою, важкою і кривавою. Кожен по-своєму дає оцінку діяльнсті ОУН-УПА : хтось досі вважає тих діячів фашистами, зрадниками українського народу, кровожерними убивцями і бандитами, інші вважають іх українськими повстанцями, котрі прагнули будь-якою ціною досягти такої бажаної незалежності.

...