Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Зміст та організація навчання в Київській Русі

2. Перекладна література та перші педагогічні пам`ятки Київської Русі

3. Система виховання у Київській Русі

4. Педагогічна думка Київської Русі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Український народ, як і будь-який інший, має власну систему виховання, він в ході історичного розвитку створив самобутні підходи до процесу навчання, підготовки молоді до дорослого життя, формування з них патріотів власної землі, активних та свідомих громадян, працелюбних людей. Сьогодні під впливом інтеграційних процесів спостерігається прискорене зближення української освіти з світовими та європейськими зразками, копіювання теоретичної спадщини іноземних науковців та мислителів. Тому зараз, як ніколи, прийшов час згадати майбутні здобутки національного навчання і виховання, які завжди вигідно відрізняли нас від інших народів. Історія свідчить про те, що педагогічна думка мала на Україні періоди як піднесення, так і певного занепаду. Однак є смисл згадати здобутки цього процесу, проаналізувати, які з них доцільно застосувати в наш час, протиставити сліпому копіюванню закордонних шаблонів. Київська Русь -- одна з могутніх держав Європи IX--XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими -- Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI--XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хазарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

1. Зміст на організація навчання в Київській Русі

Існують декілька підходів до розуміння процесу виникнення у східних слов'ян писемності. Одні дослідники стверджують, що скіфську відсталість Русі можна було подолати, запозичивши систему освіти у католицьких єзуїтів. Інші пропагують версію візантійського впливу на розвиток давньоруської культури та освіти через писемність. Видатний вітчизняний історик Б.Греков підкреслює, що письменами руські люди користувалися задовго до прийняття християнства як державної релігії. Угоди з греками, складені по-грецьки, тоді вже переписувалися руською мовою. Крім того, у 60-х роках археолог С.Висоцький відкрив на стінах Київського Софійського собору архаїчну азбуку. Стосовно розвитку освіти, то відомими були факти існування язичницьких шкіл та шкіл перших християнськихобщин. Значення перших полягає в тому, що вони створювали умови переходу до давньоруського книжного вчення. Створенню конструктивної основи для поліпшення грамотності сприяли наступні чинники:

1. Становлення феодальної держави з новим способом виробництва.

2. Зростання міст як соціально-культурних центрів.

3. Потреба у грамотному державному апараті.

4. Потреба в єдиній правовій політиці.

5. Дипломатичні зв'язки з іншими країнами.

6. Кирило-Мефодіївська писемна традиція.

Подальшому розвиткові освітніх установ сприяло втручання та підтримка державної влади, в першу чергу освітні реформи видатного воїна, політика й дипломата князя Володимира Святославовича (960-1015), що використовував всіможливості, щоб зміцнити державний лад, внутрішнє та зовнішнє становище Київської Русі. Запровадження християнства та розробка Кирилом та Мефодієм азбуки були основними умовами відкриття шкіл книжного вчення. Сутністьпоняття "книжне вчення" розкрив П.Греков, підкресливши, що це було не простонавчання грамоти, а власне школи, де викладались рідкісні науки. Крім простого навчання грамоті, існувала й більш висока ступінь освіти - школи книжноговчення. Процес навчання тут мав енциклопедичний характер. Викладалася діалектика, риторика, граматика, арифметика. У школах книжного вченнявихованці готувалися до діяльності в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

Двірцева школа Володимира була державним навчальним закладомпідвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. У школі виховувались діти київської знаті (300 осіб), з яких добирались кадри для державного управління, дипломатичної діяльності, розвитку культури. Така кількість освічених людей дала змогу Ярославу Мудрому (978-1054) зробити наступний крок у розвитку освіти і культури всієї Русі. Час його князювання - це період нового піднесення Київської держави та її столиці. За наказом Ярослава у Новгороді зібрали 300 дітей старост і попів і посадили їх "учити книгам". Сам Ярослав був високоосвіченою людиною. Він заснував першу на Русі бібліотеку,слава про яку ще й досі хвилює уяву шукачів раритетів.[6c.64]

У ХІ ст. набула розвитку жіноча освіта. У Києві при Андріївському монастирі відкрилося перше в Європі жіноче училище. Дедалі частіше питаннями освітипочинають займатися монастирі. У 1068 році ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців монастирську школу. Вонио бмежувалися навчанням грамоті лише тих, хто поповнював ряди чорноризців.Провідна роль серед монастирів стосовно випуску книжної продукції належала Києво-Печерській лаврі, де богословська освіта досягла рівня візантійської духовно-патріаршої академії. З її стін вийшли видатні діячі давньорусько їкультури (Нестор-літописець, князь-монах Святослав Давидович, чернець Іларіонта інші). Поповнення освіченими людьми для розв'язання складних питаньдержавного управління здійснювалося за допомогою шкіл грамоти, які перебувалипід патронажем світської влади. З кінця ХІ - початку ХІІ століття з'явилосьпоняття "навчання грамоті", яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню,лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті.Мережа шкіл обмежувалася містами. Навчання здійснювалося за кошти батьків, ітаким чином було фактично недоступним для незаможного населення.Контингент школярів був невеликим, що пояснювалося застосуванням індивідуальних методів навчання. Шкільний курс починався з вивчення буквиці(азбуки) різними методами: а) хорове повторення букв за вчителем; б) дерев'янаазбука - невелика дощечка, на одному боці якої вирізані букви, а інший - вкритий воском; в) самостійне вивчення азбуки за допомогою креслиць чи дитячих гребінців з написами частини алфавіту; г) "розрізна азбука" - глиняні черепки зокремими буквами.

З ХІІ ст. на Русі був відомий буквоскладальний метод. Роль перших текстів виконували акровірші - невеликі молитви, перші рядки яких починалися зчергових букв азбуки. Навчальними книгами були Часослов, Псалтир. Навчання письму здійснювалось в два етапи: металевими або кістяними паличками(писалами) на навощених дощечках; вправи на бересті (березова кора). Без знання азбуки учні не могли перейти до математики, бо нумерація здійснювалася за допомогою 27 букв грецького походження (слов'янські букви Б,Ж,Щ,Ш,Ь,Ь для позначення цифр не застосовувалися). Для того, щоб відрізнити слово відцифрового ряду над буквами - цифрами ставили титло (риску), або з одного боку- крапки.

Арифметичні операції (нумерація, подвоєння, додавання, віднімання,множення, ділення) здійснювалися учнями за допомогою пальців, суглобів, абаки(дошки, розділеної на смуги, де пересувались камінчики, кості), гральних кубиківз нанесеними точками, паличок.[2c.77]

Великого значення у "школах грамоти" надавали релігійному вихованню тахоровому співу. Значна увага приділялась засвоєнню дітьми народних прикметпро погоду. Пізнання природи поєднувалось з вихованням бережного ставленнядо неї. Під впливом історичних легенд, переказів і билин формувалася патріотична свідомість підлітків та юнацтва.

Отже, можна зробити висновок, що в ІХ-Х ст. на території Київської Русі існували школи, що за рівнем освіти поділялися на "школи грамоти" та "школи книжного вчення" (тобто елементарні та підвищеного типу), за місцем створеннята функціональної належності - двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні,школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча вони імали конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл,була релігійна основа освіти. Важливими джерелами, що свідчать про особливості виховання, навчання тієї історичної доби, є пам'ятки педагогічної думки.

2. Перекладна література та перші педагогічні пам`ятки Київської Русі

Процес освоєння нашими предками здобутків античних, візантійських та болгарських, авторів розпочався уже в ІХ ст. У Х ст., після створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки, на Русі поширюється перекладна література. Наприклад, грамоту викладали за твором відомого візантійського вченого і богослова Іоанна Дамаскіна (УІІІ ст.). На Русі був також відомий трактат Георгія Хіровоска "О образех", створений у Візантії у УІІІ-ІХ ст., що ввійшов потім усклад "Ізборніка" 1073 р.

Відомим твором риторичного мистецтва було "Слово" Іоанна Златоуста (347-407) - візантійського оратора. Вислови Іоанна Златоуста користувалися великою популярністю, вони входили до складу "Ізборників" 1073 та 1076 рр., збірників"Златоструй", "Ізмарагд", "Златоуст". Невдовзі, вже у ХІ ст., з'являються оригінальні твори києворуських авторів. Так, у 1051 р. київським митрополитом Іларіоном був написаний перший з таких творів - "Слово про закон і благодать"."Слово" складається з трьох частин, які винесені в розширений заголовок:співставлення закону і благодаті, опису поширення християнства на Русі тапохвали Володимиру Ярославичу і його сину Ярославу. Як виразник передовихпоглядів, Іларіон не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, азахищав принцип активної діяльності у формуванні особистості. Він наполягає напильному догляді за немовлятами, покаранні за грубе ставлення до матері, що даєпідстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.[4c.107]

"Ізборнік" 1073 р. - збірник статей різних авторів, що мав дати відповідічитачам на різні питання старо- та новозаповітної історії, філософії, поетики,догматики та деяких науково-природничих уявлень Середньовіччя. Протографом"Ізборніка", як відомо, була книга, замовлена болгарським царем Симеоном.Київську копію, імовірно, замовив Ізяслав Ярославович. Ця книга великогоформату, вона написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками. Хоч "Ізборнік" переписано з болгарськогооригіналу, в ньому трапляються східнослов'янізми та окремі слова зповноголоссям. Місце написання "Ізборніка" та його датування не викликає жодного сумніву - це Київ і 1073 р., що підтверджується припискою писаря Іоанна наприкінці книги, присвяченою Святославові. Починається вона висловомпро користь книжного читання ченця, "калугера": "Добро есть братие почитанье книжное...". Найбільше місце в "Ізборніку" займають Афанасієві відповіді,Стословець, Премудрість Ісусова, Сина Сірахова тощо. Упорядкував твір київський книжник Іоан (Грішний). Він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. "Ізборнік" - пам'ятка східнослов'янського ізводу, його лексика насичена східнослов'янізмами. Частину творів книги перекладено безпосередньо з грецьких оригіналів, проте деякі тексти взято з місцевих перекладів "Ізборніка" 1073 р. Наприкінці книги поставлено дату написання.Особливо підкреслюється, що це відбулося за Святослава, князя Руської землі.

У книзі сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві, що знайшла відображення у настановах дітям Ксенофонта і Феодори(грецький царедворець У ст. і його дружина).

Збірник під назвою "Пчела" складається не з окремих творів, а з афоризмів,висловів із Святого Письма, отців церкви або стародавніх філософів Сократа,Платона, Аристотеля.

У ХІІ столітті, незважаючи на період феодальної роздробленості і втратучастини свого політичного впливу, Київ залишався центром київської писемної школи, в осередках якої - Печерському і Видубицькому монастирях та Софійському соборі - вирувало культурне життя. До Видубицького монастиря, щобув "вотчим", тобто родовим, Мономаховичів, якоюсь мірою можна віднести і твори Володимира Мономаха - "Повчання дітям" та "Лист до Олега Святославича". "Повчання дітям", назване Володимиром Мономахом "граматицею", написане в 1117 р., коли князь уже кілька років "сидів" навеликокнязівському столі в Києві. Твір, вірніше його текст, зберігся у "Повісті минулих літ" 1096 р.

Мономах у творі зобразив ідеальний образ князя, що піклується про своюдержаву та народ. Велике значення він надавав навчанню, підкреслюючи, що все життя необхідно вчитися, а хто цього не робить, той позбудеться і того, що знає.Наприклад, він вказує на свого батька Всеволода, який володів п'ятьм аіноземними мовами. У сімейних стосунках він радить любити свою дружину, але не давати їй влади над собою. Мономах засуджує пияцтво та неправду. Як представник християнського гуманізму, він дотримується правила: "винний чи невинний - не вбивайте". Чимало місця у творі Мономаха займає автобіографічний опис військових походів і князівських полювань.

Особливе значення для нас у "Повчанні" Мономаха має його вислів пронеобхідність і користь навчання. Він з повагою ставиться до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням.[1c.28]

Володимир Мономах боровся проти роздробленості країни і стояв за її єдність. Ці погляди він намагався передати своїм дітям, уперше обґрунтувавши необхідність зв'язку освіти з потребами життя особистості та її діяльністю. При цьому особлива увага зверталася на необхідність виховання у дітей ініціативи та працелюбності. Він обґрунтував думку про те, що праця є основним засобом запобігання лінощам у дітей. Значне місце у творі відведено ролі прикладустарших у вихованні, особливо батьків. У повчаннях Володимир Мономахрозглядає правила та норми поведінки: любов до Батьківщини, гуманне ставленнядо людей, правдивість і чесність. Загалом "Повчання" є визначною пам'яткою давньоруської педагогічної думки ХІІ ст. Володимир Мономах обґрунтував необхідність практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Прогресивне значення цього твору полягає в тому, що Мономах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичнихзавдань, що визначаються повсякденним життям.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, здобутків народної педагогіки полягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського,російського і білоруського народу.

Давня східнослов'янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов'ян використовували особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії. перекладний література пам'ятка феодальний

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов'яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця - це азбука, де звуки слов'янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов'янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов'ян, були:

- становлення феодального способу виробництва;

- піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

- зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

- виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов'янські князівства консолідуються в єдину державу - Київську Русь. [3c.65]

3. Система виховання у Київській Русі

Метою виховання у східних слов'ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна - захисника своєї землі. Виховання дітей у Київській Русі чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов'ян: колискові пісні, загадки, прислів'я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Військово-фізична підготовка в Київській Русі спрямовувалася на формування необхідних у військовій справі рухових умінь та навичок. До основних форм військово-фізичної підготовки належали, власне, військово-фізична підготовка у збройних формуваннях, змагання, полювання, лицарські турніри, військові походи. Засоби військово-фізичної підготовки включали: володіння всіма видами зброї, верхову їзду, боротьбу, плавання, веслування, ходьбу на лижах, швидкісне лазіння по деревах, перелізання з дерева на дерево, ігри з биком.[6c.57]

Оздоровчо-рекреаційний напрямок найяскравіше виявляється в народно-побутових формах фізичного виховання. Серед засобів найбільшого поширення набули народні ігри, кулачні бої, боротьба, плавання, пірнання. Вони забезпечували давньоруському населенню відновлення фізичних і моральних сил, активний відпочинок, належний стан здоров'я і фізичної підготовленості.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.[2c.109]

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов'язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей - ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" - школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.[3c.420]

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.[1c.58]

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство - форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов'янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками - високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім'ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

- про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;[2c.224]

- навчання в школах проводилось рідною мовою (слов'янською);

- з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов'янську мову);

- існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

- школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

- школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

- давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м'який характер, ніж у західноєвропейських школах.

4. Педагогічна думка Київської Русі

Педагогічна думка Київської Русі фіксувалася і дійшла до нас у найрізноманітніших джерелах: у пам'ятках писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди. Перші виступали важливою складовою державної ідеології, а другі виражали верховну мудрість народу в цілому. Обидві ці сторони були тісно пов'язані, взаємодіяли і доповнювали одна одну.

Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам'ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст.

Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р.,"Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ"Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.[4c.49]

"Пчела" - складений у Візантії і перекладений на Русі в кінці ХI ст. збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших філософів, поетів, істориків, політичних діячів тощо. Збірник вміщував 71 розділ, кожний з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача "як жити християнинові". Серед інших тут є думки і щодо виховання й навчання.

"Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) - це збірка окремих промов і висловлювань отців церкви.

"Ізборнік" Святослава 1073 р. - збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних областей знань (всього 383 статті). Написано у формі запитань і відповідей, має філософсько-богословську оболонку. В цілому призначений для розширення знань. Для історії педагогіки цінний тим, що тут зроблено спробу викласти основи тих наук, які складали зміст візантійської освіти.

"Ізборнік" Святослава 1076 р. - збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. Повчання дано у різних формах: у вигляді притч, невеликих життєвих оповідань тощо. Вони часто звернені до дітей. Наприклад, "Повчання Ксенофонта дітям" і т. п.

Автором "Ізборніка" 1076 р. був древньоруський книжник і монах Іоанн, який вибирав статті з рукописів у Київській великокняжій бібліотеці. До "Ізборніка" Іоанн написав передмову, яку історики розглядають як окремий твір. Вона називається "Слово деякого калугера про читання книг" (калугер - монах). "Слово..." є першим вітчизняним педагогічним твором.

Найдавнішою літературною пам'яткою вітчизняного походження, у якій звучать питання педагогічного змісту, був філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать". Твір написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ Ілларіона перед Ярославом Мудрим та прихожанами Київського храму Софії. Твір має морально-патріотичне спрямування.[1.c.78]

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. Воно є перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Тут вперше у Європі було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов'язане з практичними потребами людини. Мономах також вперше у вітчизняній літературі вказав на зв'язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. До нього в давньоруській книжності проблеми виховання та навчання розглядалися в аспекті "пізнання волі божої". Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ.

У своєму "Повчанні..." Мономах дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні відносини між людьми, він вперше закладає гуманні начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу.

У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні. Наводив приклад свого батька, який умів розмовляти п'ятьма іноземними мовами, за що його поважали й за кордоном.

Висновки

Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України-Руси та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави - це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. В давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи - академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духовної, військової, світської, наукової еліти. Отже, Київська Русь XI--XII ст. була висококультурною державою. На жаль, розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що призвело до роздроблення Русі на окремі князівства. Досягнення культури зосереджуються переважно в адміністративно-політичних центрах князівств. Виникають нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний навалою орд Батия, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п'ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом, зазнавала ворожих набігів. Усе це не могло не позначитися на долі освіти: письменних людей стало менше, культурні зв'язки із Заходом послабилися.

Список використаної літератури

1. Греков Б.Д. Київська Русь. - М., 1953. - 351

2. Замалеев А.Ф., Зоу В.А. Мислители Киевськой Руси. - К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1981. - 159

3. Історія Української культури./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. - К, 2000. - 606

4. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етнокультурного розвитку. - К., 1994. - 34

5. Параманов С.Я. Звідки ми, чиї ми діти? Нове з історії стародавньої Русі. - Вінніпер, 1963. - 118

6. Талочко П. Київська Русь. - К.: Абрис. - 360

Размещено на Allbest.ru