Особливості розвитку країн після Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Суспільно-політичний та економічний розвиток країн Латинської Америки

У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. Їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні великих земельних володінь - латифундій. Це призводило до безземелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось на насильстві.

Особливості розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни

* Держави Латинської Америки раніше інших здобули національну незалежність. Їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

* Для економіки регіону було характерним розвиток експортного аграрно-сировинного господарства, підпорядкованість його зовнішньому ринку.

* У сільському господарстві домінуюча роль належала латифундіям, які впродовж другої половини ХХ ст. поступово втрачають свої позиції.

* Швидке зростання міст і міського населення. Проте урбанізація латиноамериканського типу мало пов`язана з розвитком промисловості, відбувається за рахунок зростання маргінальних прошарків суспільства.

* Низький рівень життя більшої частини населення.

* Латинська Америка - зосередження всіляких протиріч у всіх сферах життя суспільства.

* 90% населення католики. Це половина католиків світу.

* Політичне життя країн регіону характеризується нестабільністю. Значний вплив військових. Переважання насилля у політичному житті. Існування партизанських, екстремістських угруповань. Вплив наркомафії.

* Нерівномірність розвитку країн регіону. Найбільш розвинути країни регіону, що найбільше просунулися по шляху модернізації: Аргентина, Уругвай, Чилі, Бразилія, Мексика, Венесуела, Колумбія - їх населення складає 75%, на їх долю приходиться 80-85% ВНП.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому - президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 рр. і 1973-1974 рр.; у 1949-1955 рр. - фактичний диктатор). У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор економіки.

2. Мексика у другій половині 20 ст.

Мексика -- одна з найбільш розвинених країн Латинської Америки. За обсягом ВВП вона займає друге місце в регіоні (після Бразилії). За цим показником вона випереджує інші країни, посідаючи 13-те місце в світі. За основними макроекономічними показниками Мексика -- індустріально-аграрна країна. За рівнем соціально-економічного розвитку, а також за характером економічних і соціальних проблем, які необхідно ще розв'язати, вона відноситься до групи країн, що розвиваються. Згідно з класифікацією ООН, Мексика належить до нових індустріальних країн.

У 1983 р. Мексика перейшла до економіки відкритого типу. В країні були проведені важливі економічні реформи -- приватизація державних підприємств, реорганізація власності в сільському господарстві, лібералізація зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій. Наприкінці 80-х років уряд переглянув основні принципи аграрної політики -- закінчив реформування сільського господарства і створив умови для ринкових відносин на селі. У 1991 р. в країні було прийнято закон, згідно з яким селянин став власником землі і міг її продати або здати в оренду.

На початку 90-х років Мексика стала на шлях інтенсивного розвитку ринкової економіки. За три останні роки темпи зростання ВВП вже випереджали темпи зростання населення і становили 3%. Інфляція знизилася до 8%.

Промисловість -- найбільш динамічна галузь економіки країни. Тут створюється 29% ВВП і зайнято 26,3% економічно активного населення країни. За обсягом промислового виробництва Мексика посідає друге місце в Латинській Америці (після Бразилії) і третє місце серед країн, що розвиваються (після Індії, Бразилії).

У структурі промисловості домінують галузі обробної промисловості. Розвиваються такі сучасні галузі промисловості, як електротехнічна, приладобудування, виробництво синтетичних волокон та ін. З 70-х років зростає роль видобувної промисловості у зв'язку з включенням нафти в структуру експорту країни.

До найгостріших проблем розвитку промисловості Мексики слід віднести гіпертрофовану концентрацію промисловості в трьох центрах: Мехіко, Монтерреї і Гвадалахарі.

Видобувна промисловість -- традиційна галузь промисловості, яка розвивалася ще в колоніальний період і була представлена, головним чином, видобутком дорогоцінних металів.

3. Аргентина у другій половині 20 ст

1 Після Другої світової війни розпочався розпад колоніальної системи. Це стало результатом поразки у війні Італії та Японії, які втратили свої колоніальні володіння, і ослаблення колоніальних володінь Великої Британії, Франції, Голландії, Бельгії. В колоніях під час війни прискорено розвивалася економіка, зростала чисельність національної буржуазії та інтелігенції, розвивався національно-визвольний рух, створювались політичні організації, національні збройні сили. Розпад колоніальних імперій розпочався на Азіатському континенті. 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії та В'єтнаму, народам яких прийшлося зі зброєю в руках відстоювати свою свободу (індонезійцям проти Голландії до 1950 р., в'єтнамцям проти Франції до 1954 р.). 1946 р. після виведення французьких військ фактично незалежними стали Сирія та Ліван. У цьому ж році незалежною стала Іорданія. 1947 р. Англія змушена була прийняти Акт про незалежність Індії. Країна була поділена на дві держави-домініони -- Індію та Пакистан. На початку 1950 р. Індія була проголошена республікою. Спроби Англії відновити колоніальне правління в Бірмі, народ якої 1945 р. визволився з-під японської окупації, наштовхнулися на рішучий опір бірманців. 1948 р. Бірма стала незалежною республікою. В цьому ж році звільнився від колоніальної залежності Цейлон, проголошено створення двох корейських держав та держави Ізраїль.

У 50-ті рр. настав новий етап розпаду колоніальної системи. В Єгипті розгорнувся широкий визвольний рух проти англійського панування і виведення англійських військ. 1952 р. національно-визвольна боротьба єгипетського народу перейшла в завершальний етап. Посилилася партизанська боротьба проти проанглійської монархії. В липні 1952 р. організація "Вільні офіцери" на чолі з Насером, підтримана усією єгипетською армією, здійснила переворот. Королівська влада й англійське панування були повалені. 1953 р. Єгипет був проголошений республікою. Протягом 50-х років здобули незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан.

У подальшому процес розпаду колоніального панування різко прискорився. 1960 р. увійшов в історію як рік Африки: на континенті виникли 17 нових країн (Гана, Габон, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Мадагаскар, Малі, Сенегал, Сомалі, Того, Центральна Африканська республіка, Чад, Нігер, Конго, Заїр, Нігерія, Кот-д'Івуар). У 60-ті роки фактично перестала існувати Британська колоніальна імперія, розпадалися рештки Французької колоніальної імперії. Найбільш запеклу боротьбу проти французьких колонізаторів вів народ Алжиру, який повстав 1954 р. Лише у березні 1962 р. Франція припинила воєнні дії і після референдуму визнала незалежність Алжиру. 1974 р. внаслідок перемоги революції в Португалії розпалася Португальська колоніальна імперія. Останньою країною, що здобула незалежність, була Намібія, котру окупував расистський режим Південно-Афри-канської республіки. 1989 р. війська ПАР були виведені з країни і 1990 р. Намібія була проголошена незалежною державою.

"Холодна війна" давала визвольним рухам можливість маневру між наддержавами -- СРСР і США, певною мірою сприяла краху колоніалізму. Однак здобувши незалежність, країни, що визволилися, намагалися уникати політики беззаперечного прямування за наддержавами. Вони об'єдналися в Рух неприєднання. Учасники цього руху проголосили проведення незалежної зовнішньої політики, підтримку національно-визвольного руху, неучасть у багатосторонніх військових блоках та союзах; вони відстоювали інтереси миру, брали участь у боротьбі за подолання напруженості, за вирішення конфліктів шляхом переговорів. Рух неприєднання значно зріс чисельно: якщо у його першій конференції (1961 р.) брало участь 29 країн, то в дев'ятій (1989 р.) -- 102. Велику роль ці країни відіграють у діяльності ООН.

Здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали незалежними в економічному відношенні. Колишні метрополії та інші промислове розвинені країни Заходу продовжували визначати ціни на сировину і продовольчі товари в колишніх колоніях. Залежність молодих країн була тепер результатом не політичного тиску, а відсталості. Країни Азії, Африки, Латинської Америки залишалися аграрно-сировинними; вони залежали від поставок машин і знарядь, від припливу зовнішніх фінансових коштів. Ця відсталість закріплювалася пануванням традиційних підвалин життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвиненістю комунікацій і засобів зв'язку. Частина країн у пошуках шляхів подолання своєї відсталості звернулась до досвіду СРСР і стала на шлях соціалістичної орієнтації (Ефіопія, Ємен, Алжир, Мозамбік, Ангола, Камбоджа та ін.). За прикладом СРСР у цих країнах склався значний державний сектор, були проведені аграрні перетворення, встановлені авторитарні режими. Але опір опозиції, підтримуваної Заходом, економічна слабкість СРСР, неефективність державного регулювання призвели до того, що в 80-ті роки країни соціалістичної орієнтації опинились у глибокій кризі. Прорадянські режими були повалені або трансформувалися в прихильників ринкової економіки.

Однак більшість країн "третього світу" (цей термін визначав відмінність розвитку молодих країн від Сходу і Заходу) пішли шляхом капіталістичного розвитку. За допомогою країн Заходу в них склалася ринкова економічна система, утвердився плюралізм у формах власності. Найбільш динамічно і в соціальному, і в економічному, і в політичному відношеннях розвивалися "нові індустріальні країни" (спочатку Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, згодом -- Індонезія, Малайзія, Філіппіни). Використовуючи іноземний капітал і технології, величезні трудові ресурси на місцях, вони змогли створити розвинуту обробну промисловість, що працює переважно на експорт і успішно конкурує на ринках Заходу. Відносно розвинутими є й країни Латинської Америки, в більшості вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими в усіх аспектах залишаються країни Тропічної.і Південної Африки, деякі країни Південної і Південно-Східної Азії. Тут зростання виробництва значно відстає від приросту чисельності населення. Голод, злидні, масові епідемії і захворювання -- все це стало постійним супутником африканських країн. У вирішенні усіх цих проблем країни, що визволилися, шукають кожна свій шлях розвитку. Але без допомоги світового співтовариства, без участі країн багатого Заходу гострі проблеми відсталості не будуть розв'язані.

4. Японія у другій половині 20 на початку 21 століття

Розвиток Японії в 70-х рр. -- на початку ХХІ ст.

Протягом 1955-1993 рр. при владі незмінно перебувала Ліберально-демократична партія, за якої Японія переживала економічне зростання і стабільність у політичному житті.

70-ті рр. -- докорінні зміни умов розвитку японської економіки, започатковані «двома шоковими ударами Ніксона» (программа американського уряду із захисту долара).

Зниження конкурентоспроможності японських товарів на зовнішніх ринках.

Середина 70-х років -- початок енергетичної кризи через підвищення майже у 5 разів світової ціни на нафту.

Розробка нової стратегії розвитку японської економіки: ставку було зроблено на енерго- та матеріалозберігаючі технології.

Початок широкого застосування електронно-управлінських засобів у промисловості та сфері послуг.

2001 р. -- початок реформ Ю. Коідзумі.

У зовнішньополітичній сфері Японія відмовилася від виробництва, зберігання й застосування ядерної зброї. Встановлено дружні відносини зі США і погіршилися відносини з СРСР через територіальні претензії Японії.

Сучасна Японія вирізняється, з одного боку, безпрецедентними успіхами в найбільш сучасних галузях економіки, з іншого -- проблемами у фінансовій, соціальній та аграрній сферах.

5. Китай

Після Другої світової війни відбулися значні перетворення в країнах Азії. У вересні 1945 р. після вигнання японських загарбників була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, а у вересні 1948 року -- Корейська Народно-Демократична Республіка. 1 жовтня 1949 р. на масовому мітингу в Пекіні відбуло ся проголошення Китайської Народної Республіки.

У Китаї спалахнула кривава війна, яка тривала чотири роки (1945-1949 pp.) і закінчилася перемогою комуністів. Одразу ж були встановлені повномасштабні контакти з СРСР, який був першою країною, що визнала КНР. СРСР передав КНР свої права на управління Китайсько-Чанчунською залізницею, вивів свої війська з Порт-Артура, надав на пільгових умовах (1 % річних) кредит в 300 млн. доларів. У Китаї була проведена націоналізація промисловості та аграрна реформа, в результаті якої 300 млн. селян отримали 47 млн. га землі. До 1952 р. народне господарство було відбудоване. Після цього почалася колективізація. Вже у 1956 р. 96,3% селянських господарств знаходились у складі кооперативів. У 1953-1957 pp. успішно здійснювалося виконання першого п'ятирічного плану. Обсяг виробництва зріс на 141 %, було побудовано 428 крупних промислових підприємств. Тисячі радянських, спеціалістів працювали в КНР. СРСР допоміг Китаю побудувати 256 крупних промислових об'єктів і створити галузі промисловості, яких в країні не було. До 1957 року КНР встановила дипломатичні відносини з 29 державами.

1958 р. в КНР переглянули лінію щодо темпів розвитку економіки. Без достатнього обґрунтування було висунуто курс -- «трьох червоних прапорів»: генеральної лінії, «великого стрибка» і народної комуни. Передбачалося збільшити промислове виробництво за 5 років в 6,5 рази (в т.ч. виплавку сталі з 5 до 80-100 млн. т), а сільськогосподарське виробництво в 2,5 рази. Внаслідок цього Китай, за розрахунками свого керівництва, повинен був обігнати США та СРСР і стати першою державою у світі. Цей курс, особливо «битва за сталь» (90 млн. непідготовлених людей займались кустарною виплавкою металу май же в «домашніх умовах»), закінчився повним провалом. На селі 740 тис. кооперативів було перетворено в 26 тис. комун. У комунах ліквідовувалась особиста власність, ігнорувався принцип матеріальної зацікавленості, що теж призвело до провалів. Величезні маси народу були мобілізовані для виконання іригацій них робіт. В окремі дні на спорудження водосховищ виходило до 150 млн. осіб. Селяни з усіх сил боролися з «чотирма шкідниками»: щурами, мухами, комарами та горобцями, яких вдалося знищити майже повністю.

У зовнішній політиці керівництво КНР пропонувало «позмагатися з імперіалізмом», тобто почати превентивну війну. Погіршилися відносини з СРСР, який відкликав своїх спеціалістів з Китаю.

В 1965-1969 р. в Китаї відбулася так Звана «культурна революція», яка мала на меті зміцнити владу керівника Китаю Мао Цзедуна та усунути його політичних суперників. Багато партійних, господарських керівників, військових було репресовано, відбулися суттєві зміни в керівництві КНР, що призвело до встановлення особистої диктатури Мао Цзедуна. У березні й серпні 1969 р. відбулися збройні сутички на радянсько-китайському кордоні (в районі острова Даманський і Семипалатинської обл.).

Після смерті Мао Цзедуна і досить гострої боротьби за владу політична і економічна ситуація в Китаї стабілізувалася. З 1979 р. почали проводитися реформи. Кооперативи розпустили, селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати надлишки своєї продукції держзамовлення. Були підвищені закупівельні ціни. В результаті врожай зернових збільшився більше ніж у 2 рази.

Особливістю розвитку економіки стало створення спеціальних економічних зон, які працювали в особливому правовому режимі, з пільгами для розміщення зарубіжних інвестицій і впровадження сучасних технологій. У 1984 р. почалося здійснення реформи управління державною промисловістю, яка передбачала її децентралізацію, відмову від директивних планів і перехід до ринкових відносин. Абсолютна більшість промислових підприємств працювала тепер за підрядними формами роботи. Значно підвищився рівень життя населення Китаю. Вона на 1 січня 2005 р. становила 1 млрд. 300 млн. чол. і зростає на 8 млн. щорічно). Зросли показники розвитку економіки. У 1989 р. урядові війська придушили танками виступи пекінських студентів, які боролися за посилення демократії. Після цього темпи реформ дещо уповільнилися. Важливою проблемою Китаю є боротьба з корупцією і злочинністю.

Ці реформи пов'язані з іменем китайського державного діяча Ден Сяопіна (1902-1997). За 20 останніх років середньорічний приріст економіки в Китаї становив 9,8%, і за цим показником Китай займає перше місце у світі. Друге місце -- за обсягом іноземних інвестицій. У першій половині 90х pp. Китай вийшов на перше місце у світі за збором зерна, видобутком вугілля, виробництвом цементу, бавовни, м'яса, телевізорів. Обсяг зовнішньої торгівлі досяг 200 млрд. дол., а іноземні інвестиції в економіку країни перевищили 100 млрд. дол. 15 жовтня 2003 p. Китай за пустив у космос свого першого космонавта.

У кінці 2002 р. в КНР відбувся черговий з'їзд Комуністичної партії Китаю, який прийняв рішення про зміни в керівництві та обрання нового генерального секретаря ЦК КПК. Таким чином, до влади мирним та «спланованим» шляхом приходить нове по коління китайських керівників.

Розвиток Індії наприкінці XX -- на початку XXI ст.

На позачергових виборах до Народної палати в січні 1980 p., викликаних урядовою кризою, Індійський національний конгрес Індіри -- ІНК(І) -- досяг значного успіху, отримавши 2/3 мандатів. Індіра Ганді після 33-місячної перерви знову стала на чолі уряду, який продовжив курс реформ лівоцентристського спрямування.

Однак, окрім економічних проблем, які поступово вирішувались, в Індії існують проблеми етнічні та релігійні. Представники сепаратистських течій використовують їх у своїх цілях, зокрема вони прагнули перетворити окремі регіони країни на самостійні держави. Ця проблема залишається чи не найголовнішою для індійського уряду. Сикхи прагнули створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу (північно-західна частина Індії). Вони закликали до поділу Індії, тероризували населення, убивали небажаних їм політичних і громадських діячів, провокували сутички між різними релігійними громадами. Організовували диверсії на залізницях, індійських авіалайнерах. Спроби перемовин з їхнім керівництвом не принесли результатів, хоча індійський уряд готовий був піти на поступки. Більше того, навесні 1984 р. вони захопили Золотий храм у м. Амрітсарі (так звану сикхську Мекку), перетворивши її на штаб-квартиру.

Сикхи були впевнені, що ніхто не зазіхне на їхню святиню, що певною мірою було правильним. Однак воєнна операція урядових військ «Блакитна зірка», завданням якої було очищення Золотого храму від сикхських терористів у червні 1984 p., не вирішила пенджабську кризу, а ще й стала відправним пунктом для її подальшого трагічного розвитку -- убивства сикхськими екстремістами 31 жовтня 1984 р. прем'єр-міністра І. Ганді. Його здійснили охоронці прем'єр-міністра, сикхи за віросповіданням. Постріли в Делі призвели до зростання сепаратистських тенденцій та збройних конфліктів на етнорелігійному ґрунті, не тільки в Пенджабі, а й в інших штатах.

На загальних виборах до центрального парламенту в грудні 1984 р. індійський народ рішуче висловився за підтримку національної єдності та суверенітету республіки. У переконливій перемозі ІНК(І), який здобув рекордну більшість депутатських мандатів (401 із 508), важливу роль відіграла загальнонаціональна хвиля симпатій до загиблої І. Ганді та віра в те, що її син Р. Ганді буде гідним наступником своєї матері на посаді прем'єр-міністра.

Уряд Раджива Ганді (1984-1989) ужив рішучих заходів для забезпечення законності й порядку. Він проголосив основними завданнями внутрішньої політики подальше зміцнення єдності країни, боротьбу проти сепаратистських елементів і «старих ворогів» індійського суспільства -- бідності, безробіття, неписьменності, хвороб. Проте виконання цих завдань зіткнулося з численними труднощами.

Хронічним явищем стало безробіття (у 1985 р. -- 25 млн осіб), зростали корупція та зловживання владою в апараті правлячої партії, що, звісно, викликало обурення різних верств індійського суспільства.

Напередодні виборів 1989 р. сім опозиційних партій створили блок під назвою «Національний фронт», який переміг на виборах у листопаді 1989 р. У новому коаліційному уряді провідні позиції посіла релігійно-громадська організація «Бхаратія джаната парті» (БДП). Новий уряд роздирали суперечності, він виявився недієздатним. У травні 1991 р. було призначено дострокові вибори до парламенту. Під час виборчої кампанії 21 травня 1991 р. терористи вбили Р. Ганді, але це не змогло завадити перемозі партії ІНК(І), яка сформувала уряд на чолі з Нарасімха Рао. Він розпочав здійснювати кардинальні перетворення в економіці, поступившись багатьма лівоцентристськими традиціями ІНК(І). Була проведена лібералізація економічної системи, розірвані пута різних регламентацій, країна стала відкритою для іноземного капіталу, збільшилися капіталовкладення в промисловість і сільське господарство. Економічне зростання в 1991-1995 pp. перевищило 5 % на рік. Уряд намагався узгодити свою економічну політику із законами ринку.

Проте уряд ІНК(І) не зміг вирішити всі проблеми. На виборах у травні 1996 р. перемогу здобула опозиційна БДП. Її лідер Атал Біхарі Ваджпаї став новим прем'єр-міністром Індії. Самостійно керувати державою ця партія не змогла, через що почали створюватися коаліційні уряди. На певний час А. Ваджпаї втратив владу, однак у лютому 1998 р. знов очолив коаліцію, а в жовтні 1999 р. його партія перемогла на позачергових парламентських виборах. 1998 р. ознаменувався ще однією важливою подією -- у травні в Індії було здійснено випробування ядерної зброї. Згодом те саме здійснив і Пакистан. Світ був шокований звісткою про те, що ці держави стали членами «ядерного клубу». латинська америка колоніальний китай

Отже, Індія вступила в XXI ст. ядерною державою, що продемонструвало можливості її економіки. Однак найбільша у світі демократія, як часто називають Індію журналісти, має багато проблем як в економічній, так і в політичній сферах. Основні з них -- низький рівень доходів населення, яке вже перевищило мільярд, і сепаратизм етнічних меншин, що підриває цілісність країни.

Размещено на Allbest.ru