Антропологічна структура населення земної кулі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський університет імені Бориса Грінченка

Інститут людини

Кафедра анатомії і фізіології людини

Індивідуальна навчально-дослідницька робота

з дисципліни: «Антропологія»

на тему: «Антропологічна структура населення земної кулі: Європа»

Виконала студентка 2 курсу

Групи ППб-1-13-4.0д

Трьохбратська Анастасія

Перевірила

Кандидат наук, доцент

Неведомська Є.О

Київ 2014



Вступ

Темою моєї навчально-дослідницької роботи є визначення антропологічних ознак і структури населення Європи (походження, класифікація, особливості тощо).

Метою та завданням мого індз є розкриття теми, що стосується європеоїдної раси та її підрозділів, висвітлення основних особливостей європейців, подання характеристики рис даної раси.

Об'єктом мого дослідження є людина європеоїдної раси.

Актуальність даної теми заключається в тому, що ми, українці, відносимось до великої групи людей, які об'єднані спільністю походження та комплексом подібних морфологічних рис. Для загальної освіти і для застосування у подальшій практиці нам потрібні ці знання.

Для того, щоб розкрити дану тему, для початку (у вступі) я подаю теоретичні зведення щодо поняття «раси» та їх класифікації (початкові та сучасні). європеоїдний раса морфологічний антропологічний

Всі сучасні люди належать до одного біологічного виду-- Homo sapiens, більшість ознак якого є поліморфними, тобто характеризуються наявністю кількох варіантів. У міжгруповому розподілі цих ознак простежуються певні закономірності: деяким з них властива безперервна , іншим -- уривчаста, "мозаїчна " мінливість. Характер мінливості ознак визначається типом успадкування та впливом умов зовнішнього середовища на їхнє формування. Безперервна мінливість властива полігенним ознакам, що визначаються кількома або багатьма генами. Що ж до уривчастої мінливості, то вона здебільшого притаманна моногенним ознакам, які контролюються одним геном.

Раса -- у фізичній антропології біологічний таксон виду «людина розумна», який відповідає підвиду тварин (породам). Визначається за фенотипом і генотипом. Традиційне фенотипічне визначення раси характеризуються спільними спадковими фізичними ознаками (формою черепа; меншою мірою зростом, кольором очей та пігментацією волосся).

Уперше термін «раса» в значенні таксономічного поділу людства на види запропонував французький вчений і мандрівник Франсуа Берньє.

Новітнє визначення за генотипом трактує термін раса як сукупність певних генетичних показників, які притаманні тій чи іншій популяції. Традиційно виділяються три великі раси: негроїдна, європеоїдна і монголоїдна. Деякі дослідники виділяють також і австралоїдну.

Раса визначає в антропології групу людей з основною сукупністю спадкових прикмет, які відрізняють її від іншої класифікаційної і приналежної до того самого роду одиниці.

Поняття раси є біологічною особливістю, і тому його не треба змішувати з народом і його мовою, релігією, культурою й історичними та економічними умовами, в яких він живе.



1. Загальні уявлення про Раси

Серед сучасного населення земної кулі розрізняють окремі таксономічні підрозділи, яким властиве певне сполучення спадкових ознак фізичної будови (генофонд). Починаючи з першої половини XIX ст. ці підрозділи позначаються термінами "раса", "географічна раса", "расовий комплекс", "расовий тип" і т. п. Загалом раси -- це великі групи людей, об'єднані спільністю походження та комплексом подібних морфологічних рис. Останнім часом для характеристики рас дедалі ширше застосовуються також деякі фізіологічні ознаки (групи крові та ін.).

Усі сучасні расові класифікації базуються на ієрархічному принципі: кілька основних -- великих -- рас діляться на малі раси та антропологічні типи. При визначенні їхньої кількості беруться до уваги межі поширення, спільність походження та ступінь морфологічної схожості певних комплексів фізичної будови. Загальноприйнятою є теза про таксономічну нерівноцінність расових ознак: з-поміж них виділяють давні, які охоплюють великі ареали (наприклад, кучеряве волосся у Тропічній Африці, різко виступаючий ніс у Європі, Західній Азії), та пізні, котрі характеризуються "мозаїчною" мінливістю.

Значний вплив на розвиток расознавства мала класифікація, запропонована Й. Денікером у 1902 р. Він виділив шість великих груп (стовбурів), які включають 29 локальних (малих) рас. Класифікація французького вченого побудована на суто морфологічних принципах (причому найбільш цінними ознаками він вважав форму волосся та колір шкіри). Це її перевага й недолік одночасно: з одного боку, на відміну від своїх попередників Денікер цілком відмовився від етнографічних, лінгвістичних чи психологічних характеристик, а з іншого -- недостатньо враховував роль географічного фактору, що й призвело до певних прорахунків; наприклад, негроїдні австралійці потрапили до однієї групи з європеоїдними ассирійцями.

Подальший розвиток расознавства пов'язаний з утвердженням еволюційного принципу, за яким сучасні расові комплекси виникли на різних етапах історичного розвитку людства. Одним із перших його застосував нідерландський мандрівник і вчений Штратц (1904). Розділивши раси на давні -- "протоморфні", перехідні -- "метаморфні" та пізні -- "архіморфні", він відніс до протоморфних бушменів, негрилів, негритосів, полінезійців, частину американських індіанців; до метаморфних -- "жовто-світлошкірі" народи Східної Європи й Західного Сибіру й "чорно-світлошкірі" Індії та Індокитаю; до архіморфних -- більшість сучасних європеоїдів, монголоїдів і негроїдів.

На близьких принципах базуються також класифікації В. Бунака (1956) та Г. Дебеця (1958). Вони мають вигляд еволюційних куща й дерева. Обом схемам властива потрійна ієрархія: стовбур, з якого ростуть великі гілки (сучасні великі чи архаїчні малі раси, що у свою чергу розгалужуються на менші малі раси чи антропологічні типи). Переплетіння гілок на схемі Г. Дебеця, за автором, відбиває процеси змішування у расотворенні.

Георгій Францевич Дебец (7 грудня 1905, Томськ - 19 січня 1969) - радянський антрополог.

Був старшим науковим співробітником Інституту етнографії АН СРСР. З 1941 року - доктор біологічних наук, з 1944 року - професор. З 1968 року - віце-президент Міжнародного союзу антропологічних і етнографічних наук.

Основні праці з проблем расознавства, етнічної антропології, палеоантропології і антропогенезу, а також за антропологічним складом народів, що населяють СРСР.

Організатор і учасник багатьох антропологічних та археологічних експедицій, що охопили центральні регіони Росії, Сибір, Чукотку, Камчатку, Далекий Схід, Середню Азію, Кавказ, за межами СРСР - Фінляндію і Афганістан. Зібрав і досліджував великий антропологічний матеріал по древньому населенню території СРСР.

Розробив ряд методик антропологічних, в тому числі краніологічних досліджень. Обґрунтував велике значення антропологічного матеріалу як історичного джерела.

Вийшов на розуміння походження більшості сучасних гібридних рас шляхом генетичного змішання Homo Sapiens з архантропами (наприклад з неандертальцями).

2. Коротка морфологічна характеристика расової групи - європеоїдної

Майже половину населення земної кулі охоплює велика європеоїдна раса. Вона характеризується світлим або трохи смуглявим кольором шкіри; світлим, змішаним і темним забарвленням очей; м'яким, здебільшого прямим чи хвилястим, рідше -- кучерявим волоссям, колір якого варіює від світлих до темних відтінків; вузьким прямим, опуклим або ввігнутим носом із середнім чи високим переніссям; вузьким або середнім за шириною лицем, добре або середньо профільованим як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах.

Складка верхньої повіки досить розвинута у північних групах і майже відсутня на півдні Європи; епікантус трапляється рідко, головним чином на півночі та на сході ареалу даного расового комплексу. Третинний волосяний покрив виражений добре або середньо.

Зріст варіює від дуже високого до середнього, пропорціям тіла властива мезоморфія. Лопатоподібні різці, як правило, відсутні або не перевищують 5--7 %. Дельтовий індекс низький.

Основним ареалом проживання носіїв великої європеоїдної раси до географічних відкриттів кінця XV-- XVI ст. була територія Європи, Північної Африки, Передньої та Центральної Азії. Тепер ця раса широко представлена також на Американському континенті (особливо в Північній Америці), у Сибіру й на Далекому Сході, в Австралії та в Південній Африці.

Волосяний покрив і пігментація

Форма і ступінь жорсткості волосся на голові людини належать до найбільш варіабельних ознак населення земної кулі.

Так, пряме м'яке волосся властиве більшості європейців.

Що ж до розвитку третинного волосяного покриву, то максимальний розвиток цієї ознаки властивий людності Передньої Азії та Закавказзя. Географічний розподіл росту волосся на грудях у чоловіків загалом відповідає варіаціям розвитку бороди, хоча в деяких популяціях Сибіру зв'язок між цими ознаками послаблюється.

Чіткі географічні закономірності, пов'язані з інтенсивністю сонячного випромінювання, простежуються в мінливості кольору шкіри. Найсвітліші відтінки властиві людності Північної Європи, де забарвлення шкіряного покриву іноді забезпечується лише просвічуванням кровоносних судин. Гама переходів між цими крайніми варіантами дуже складна: навіть у територіально близьких групах спостерігаються відхилення в напрямку оливкових, жовтуватих або червонуватих відтінків.

Майже повсюдно, за винятком Північної Європи, на земній кулі переважають темні барви волосся. Світле волосся властиве мешканцям Скандинавії: світловолосими є майже 75 % норвежців. Однак уже в Центральній і особливо Південній Європі, переважає темна пігментація волосяного покриву. Що ж до корінної людності інших континентів, то світле волосся трапляється там лише у вигляді індивідуальних відхилень.

Міжгрупова мінливість кольору очей здебільшого збігається з аріаціями барви волосся. Та все ж світлі відтінки райдужки поширені значніше, ніж світле волосся. Найбільше світлооких (до 70--80%) зосереджено в Північно-Західній Європі. Одна к у Південній Балтії мешкають люди, в яких дуже світле волосся поєднується зі світло-карими очима.

Розміри голови й будова обличчя

Географічний розподіл головного показника серед населення земної кулі має дуже мозаїчний характер. Доліхокефалія переважає серед населення Індії, Пакистану. Вона поширена і в деяких регіонах Європи: у Скандинавії та Середземномор'ї.

Брахікефалія властива мешканцям Центральної Європи, Балкан, Закавказзя.

Морфологічна висота обличчя варіює від 104 мм у лопарів до 198 мм в ескімосів. Дуже вузьке обличчя властиве населенню Південної Європи та Індії, широке -- людності Північної Америки та окремим, здебільшого брахікефальним, популяціям Балканського півострова, Альп тощо.

Певні географічні закономірності простежуються при аналізі вертикального профілювання обличчя. Він трапляється також серед алеутів та європейських народів.

Різке горизонтальне профілювання, що здебільшого супроводжується помірною шириною та слабким виступанням вилиць, переважає серед європейських популяцій, особливо південних.

Істотні відмінності має форма носа населення земної кулі. Вузький ніс властивий більшості етнічних груп Європи, Північної Індії. Значно варіює серед населення земної кулі й ступінь виступання носових кісток. Високе, з вузьким чи середнім профілем перенісся характерне європейцям, індіанцям Америки, ескімосам.

Досить мозаїчний характер має географічний розподіл форми спинки носа. Опукла спинка носа, що здебільшого поєднується з високим переніссям, найчастіше трапляється на Кавказі, Балканах. Що ж до народів Європи, то в них переважають овальна форма, поздовжнє положення осі ніздрів і низькі крила носа.

Добре вивчені відмінності у будові губ. Відомо, що високолицим групам Північної Європи, Сибіру притаманні високі (19 -- 21 мм), а низьколицим популяціям Південної Європи, Кавказу-- низькі (13-- 15 мм) губи.

Водночас в Європі переважає низька висота слизистої оболонки, яка на Європейському континенті здебільшого поєднується з опістохейлією -- вертикаль-ним положенням верхньої губи.

Значні відмінності спостерігаються в будові м'яких тканин очної ділянки обличчя.

У європейців ознака епікантус ("монгольська складка" ) трапляється рідко.

Зріст, пропорції, вага тіла, фізичний розвиток

За підсумками обстежень 320 популяцій, середній зріст населення земної кулі становить 165 см у чоловіків та 154 см у жінок. Статеві відмінності здебільшого становлять 9-- 12 см.

Високий зріст (вище 170 см) переважає на півночі Європи (серед норвежців, шведів, шотландців та ін.). Острівці високорослості трапляються також на Балканах (чорногорці) та Кавказі (осетини).

Що ж до пропорцій тіла, то міжгрупові відмінності в розподілі даної характеристики поки що вивчені недостатньо. За наявними даними, брахіморфний тип поширений серед лопарів.

Пересічна вага тіла на теренах колишнього СРСР, за підсумками досліджень учених НДІ та Музею антропології Московського університету ім. М. В. Ломоносова, складала 66 кг у чоловіків і 59 кг у жінок. Варіації цієї ознаки серед населення земної кулі мають доволі безсистемний характер.

Що ж до окружності грудей, то в чоловіків 25--40 років-- представників 32 етнічних груп колишнього СРСР вона становила 91 см, а у жінок цього ж віку -- 88 см.

Відмінності у фізичному розвитку людей зумовлені взаємодією спадкових, соціальних і природних чинників. Помічено, що міжгрупові відмінності ваги тіла й окружності грудей значною мірою відповідають географічному розподілу довжини тіла.

Одонтологічні ознаки

Дослідження показали, що в міжгруповій мінливості одонтологічних ознак простежуються певні географічні закономірності. Виділені територіальні комплекси (одонтологічні типи), порівняння яких дає змогу отримати цінну інформацію про генетичні стосунки давніх та сучасних популяцій. Одонтологічні типи включають "нейтральні" ознаки й ознаки редукційного комплексу.

До нейтральних ознак належать лопатоподібна форма верхніх медіальних різців, дистальний гребінь тригоніда і колінчаста складка метаконіда на першому нижньому молярі, міжкореневий затік емалі на другому верхньому і нижньому молярах. Вони є дуже давніми й стабільними структурами, що диференціюють людство на рівні так званих "расових стовбурів" -- західного (європейці та корінне населення Африки) та східного (азійці й корінна людність Австралії та Океанії). Так, у межах західного стовбура лопатоподібні різці здебільшого не перевищують 15 %, а в Центральній та Східній Азії ця ознака складає 75-- 100 %. Дистальний гребінь в Європі, як правило, не вище 10-- 15 %, а в Азії варіює від 30 до 40 %. Мешканцям Європи властиві низькі відсотки колінчастої складки (переважно до 10-- 15 %), а серед азійських народів вони сягають 40 %. Редукційний комплекс зубної системи охоплює абсолютні розміри зубів, кількість та розміри горбиків, узор коронки молярів, природжену відсутність зубів (гіподонтію) і т. п. На відміну від "нейтральних" ознак їм властива значна епохальна мінливість, пов'язана зі впливом зовнішнього середовища. З'ясовано, що редукційні процеси (зменшення розмірів зубів, кількості горбиків коронки молярів і т.п.) стають більш інтенсивними по мірі наближення до сучасності.

В різних місцях ойкумени редукційні процеси перебігали неоднаковими темпами. Це спричинило істотні відмінності в географічному розподілі ознак редукційного комплексу зубної системи.

Наприклад, азійським, народам загалом властиві значно нижчі відсотки чотиригорбикових і вищі -- шестигорбикових форм першого та другого молярів. У людності Європи частіше трапляється й така редукційна структура, як горбик Карабеллі.

За підсумками масштабних досліджень останніх десятиріч на теренах Європи та суміжних регіонів було виділено три основних територіальних одонтологічних комплекси (типи), а саме: північний грацильний, середньоєвропейський та південний грацильний.

Північний грацильний тип характеризується доволі своєрідній поєднанням "західних" та "східних" характеристик зубної системи, а саме: дуже високих частот чотиригорбикових форм перших нижні молярів (іноді понад 20 %) та підвищеним відсотком колінчастії складки метаконіда -- до 30 %. Крім того, тут частіше, ніж в інші регіонах Європи, трапляються лопатоподібні форми верхніх різці (10-- 15%). Дане поєднання ознак поширене серед народів (карелів, вепсів, комі, марійців та ін.), естонців, фінік, частини латишів, німців, шведів. Риси північного гранильного типу простежуються також серед росіян північно-західних областей (Європейської частини Російської Федерації, білорусів північно-східної частини Білорусії.

Середньоєвропейський тип визначається низьким рівнем редукції нижніх молярів, основним показником якого є невисокі частої чотиригорбикових перших нижніх молярів (до 10 %), і дуже низькими значеннями "східних" ознак: лопатоподібних різців -- до 10 'V дистального гребеня тригоніда -- до 5-- 6 %, колінчастої складки метаконіда -- до 10 %. Таке поєднання одонтологічних характеристик притаманне литовцям, частині латишів, більшості білорусів, росіянам центральних та південних областей Європейські частини Російської Федерації та ін.

Носіям південного грацильного типу властиві високі частої чотиригорбикових перших нижніх молярів (15--20 %) високі -- дистального гребеня тригоніда -- до 10-- 15 %. Крім того, серед них переважають помірні величини горбика Карабеллі (до 30 %). Південний грацильний тип поширений серед етнічних груп Кавказу (азербайджанців, грузинів, чеченців тощо), Балкан (болгари, македонці, греки та ін.).

Дерматогліфічні ознаки

Попри індивідуальний характер папілярних узор долоні та пальців, у міжгруповому розподілі цих характеристик простежуються певні закономірності. Це перш за все стосується наших пальцевих узорів і, відповідно, дельтового індексу. Так, європейцям і африканцям властиві відносно невисокі значення Dl10, що зумовлено збільшенням кількості дуг і зменшенням завитків.

Аналіз географічного розподілу цієї ознаки на Європейському континенті показав, що її величина збільшується з півночі на південь і з заходу на схід. Зокрема, низькі значення Dl10 (близько 11-- 12) притаманні етнічним групам Скандинавії, Великої Британії, Німеччини, півночі Східної Європи, відносно високі (13-- 14) -- Поволжя. Міжгрупові відмінності простежуються і в розподілі інших дерматогліфічних ознак. Наприклад, європейцям характерне відносно високе, а азійцям -- низьке розташування головних ліній долоні А, В, С, D, що вплинуло на величину індексу Каммінса. Крім того, європейцям властиві вищі, ніж азійцям, відсотки узорів на гіпотенарій додаткових міжпальцевих узорів і, навпаки, нижчі -- осьових карпальних трирадіусів.

За даними Г. Вайльдера, Г. Каммінса та ін., за частотою узорів на гіпотенарі індіанці Америки (3,7--20,5 %) близькі до етнічних груп Центральної та Північної Азії, а негри Африки (10,9-- 39,6 %) -- до європейців.

Гематологічні ознаки

Численними дослідженнями засвідчена нерівномірність розподілу груп крові системи АБО серед населення земної кулі. Група А (II) поширена на Європейському континенті, в Австралії та Океанії, досягаючи світового максимуму серед полінезійців острова Таїті (близько 60 %). Група АВ (IV) загалом рідко трапляється серед народів земної кулі.

Система MN. Близько половини жителів Євразії та Східної Африки мають обидва фактори -- М і N, а в іншої половини вони розподілені приблизно порівну.

Система резус. Різке переважання резус-позитивності властиве населенню Центральної, Східної та Південно-Східної Азії (монголам, китайцям, японцям та ін.), індіанцям Америки, аборигенам Австралії, мешканцям Полінезії, де частота антигена D зазвичай перевищує 80 %, а в деяких випадках сягає 100 %. У Південній, Південно-Західній Азії та Африці (південніше Сахари) його концентрація знижується до 70--80 %; ще нижча вона в Північній Африці та на Європейському континенті.

Середня кількість резус-негативних осіб у Європі складає приблизно 15 %. Світовий максимум цієї ознаки (40-- 50 % ) властивий баскам -- невеликій за чисельністю етнічній групі, що мешкає ЇЇ Північно-Західній Іспанії та Південно-Східній Франції. Дієго-фактор найчастіше трапляється в індіанців Південної Америки (до 40 %), значно рідше -- Північної Америки (5-- 10 %), дуже рідко -- серед етнічних груп Східної та Південно-Східної Азії. Він відсутній в Європі, Африці, Центральній Азії, Австралії та Океанії.

3. Європа - область поширення різновидів великої європеоїдної раси

Це -- область поширення різновидів великої європеоїдної раси, які, на думку багатьох фахівців, у загальних рисах склалися ще в добу неоліту (VI-- II тис. до н. е.). Хоча сучасна європейська людність має вкрай мішаний характер, у розподілі деяких антропологічних ознак на континенті все ж можна простежити певні закономірності. Це насамперед стосується пігментації. Ще Томас Гекслі( англійський природознавець, зоолог, пропагандист дарвінізму, автор праць із зоології, порівняльної анатомії, палеонтології, антропології, геології тощо), вказавши, що північним європеоїдам властиві світлі, а південним -- темні відтінки забарвлення очей та волосся, розділив європейців на "ксантохроїв" і "меланхроїв".

Ксантохрої (у перекладі означає «справжні білі»):

- атланто-балтійська

- біломоро-балтійська

- середньоєвропейська

Меланохрої («темні білі»):

- балкано-кавказька

- індо-середземноморська

Крім того, з півночі на південь, з одного боку, поступово зростає кількість людей із хвилястим волоссям, посилюється розвиток третинного волосяного покриву, частіше трапляються смугляві відтінки шкіри, а з іншого -- зменшується кількість осіб із увігнутою спинкою носа та з послабленим розвитком складки верхньої повіки. Крім того, північні європеоїди масивніші за південних і мають нижчі очні орбіти. Одну з перших спроб класифікувати населення Європи зробив американський антрополог Ріплей (1899). Він виділив тут три раси:

v тевтонську (високорослу, світлопігментовану, доліхокефальну), поширену на півночі континенту;

v альпійську (середнього зросту, брахікефальну, більш темнооку й темноволосу), локалізовану в центральних, головним чином гірських, регіонах;

v середземноморську (темнопігментовану, середнього зросту, доліхокефальну), що складає більшість населення Південної Франції, Південної Італії, Сицилії, Сардинії тощо.

Майже одночасно з'явилася класифікація Й. Денікера (див. табл. 19), який виокремив у Європі шість основних рас:

1) північну (зріст 173 см, доліхокефалія, світла пігментація), до якої близька другорядна підпівнічна раса (мезокефалія, дещо увігнута спинка носа), поширена на півночі Німеччини, у Фінляндії, Латвії, Литві;

2) східну, яка характеризується низьким зростом (154-- 163 см), брахікефалією, світлою пігментацією, увігнутою спинкою носа; ареалом цієї раси, до якої близька другорядна надвіслянська (мезокефальні низькорослі блондини), є Східна Європа;

3) іберійсько-острівну (довгоголова, темноволоса, зріст 161 -- 162 см), поширену на Піренейському півострові, в Південній Італії, на Корсиці, Сардинії, Сицилії;

4) західну (зріст 163-- 165 см, брахікефалія, відносно темна пігментація), локалізовану в деяких центральних, переважно гірських, регіонах Європи;

5) середземноморську (темноволоса, доліхокефальна, зріст 166 см), розселену вздовж морської лінії від Гібралтару до гирла річки Тібр;

6) адріатичну, або динарську (темноволоса, брахікефальна, зріст 168-- 172 см), властиву населенню східного берега Адріатичного моря та півночі Балканського півострова; до неї, на думку автора, близька другорядна, нижча на зріст, темноволоса й брахікефальна підадріатична раса (Центральна Європа).

Згідно з застарілою класифікацією європеоїдна раса включає нордичну, середземноморську, динарську, фальську, альпійську, східно-балтійську, лаппоноїдну та інші підгрупи.

У Західній, Центральній, Південній Європі і Північній Африці:

· Нордична раса

· Альпійська раса

· Фальська раса

· Динарська раса

· Середземноморська раса

· Борребі

· Брюн

В Східній Європі та Азії:

· Нордична раса

· Балтійська раса

· Східно-балтійська раса

· Понтійська раса

· Динарських раса

· Арменоїдная раса

· Альпійська раса

· Кавказька раса

· Уралоїдна раса

· Каспійська раса

Більшість сучасних дослідників дотримується менш деталізованої схеми, виділяючи в Європі п'ять головних рас (або груп типів):

Ш атланто-балтійську,

Ш біломоро-балтійську (північні європеоїди),

Ш індо-середземноморську,

Ш балкано-кавказьку (південні європеоїди),

Ш перехідну середньоєвропейську, тотожну альпійській та східній расам Ріплея й Денікера.

Атланто-балтійська раса локалізується на півночі Західної та Східної Європи. Вона представлена серед норвежців, шведів, шотландців, ісландців, данців, німців, фінів, естонців, латишів, литовців, поляків, росіян, білорусів. Крім того, її варіанти простежуються у Північній Франції та Італії.

Носії атланто-балтійського комплексу ознак високі на зріст (вище 170 см), світлопігментовані (до 75 % світлооких і 50 % світловолосих). Волосся м'яке, широко-хвилясте і пряме; третинний волосяний покрив розвинутий помірно. Головний показник -- на межі доліхо- й мезокефалії. Ніс прямий, вузький, із високим переніссям; обличчя здебільшого вузьке або середнє за шириною, однак на півночі Німеччини фіксується широколиций варіант із тенденцією до сплощення обличчя. На думку М. Чебоксарова, це свідчить про вплив дуже давнього монголоїдного компонента, витоки котрого сягають неолітичної доби.

У багатьох регіонах Північної Європи наведені ознаки тісно переплітаються з рисами біломоро-балтійської раси, поширеної серед північних росіян, литовців, латишів, естонців, північних білорусів, карелів, комі-зирян та ін. Це найбільш депігментована група антропологічних типів. Порівняно з попередньою вона характеризується також меншим зростом, слабшим розвитком третинного волосяного покриву, тенденцією до брахікефалії, ширшим і нижчим обличчям із коротким носом, який нерідко має увігнуту спинку (до ЗО-- 40 %). Висловлювалось припущення, що носії цих рис у минулому широко розселялися не лише на півночі Східної Європи, а й у центральних і західних регіонах Європейського континенту (В. Бунак).

Найчисельнішою в Європі нині є середньоєвропейська раса, яка обіймає величезну територію від Атлантичного океану на заході до Волги на сході (так званий "пояс шатенів"). Її різновиди представлені серед німців, чехів, словаків, поляків, австрійців, росіян, українців, котрим загалом властиві мішаний, іноді -- досить темний колір очей, пряме і хвилясте волосся, переважання брахікефалії, середні розміри обличчя, помірний розвиток третинного волосяного покриву. Ніс здебільшого прямий, перенісся високе. Зріст, як правило середній. У деяких регіонах півдня й південного сходу європейської частини Росії й особливо в Україні відчувається значний вплив понтійського (південноєвропеоїдного) темнопігментованого компонента. Крім того, в Поволжі й Приураллі помітна домішка монголоїдних рис, що виявляється у збільшенні діаметра вилиць, інтенсивнішому розвитку складки верхньої повіки, появі епікантуса.

Індо-середземноморська раса в Європі поширена серед іспанців і португальців, південно-західних французів, італійців, південних греків. їй притаманні смуглявий колір шкіри, темне хвилясте волосся, здебільшого карі очі (хоча в окремих групах змішані відтінки складають 10--25 %), прямий і вузький ніс із високим переніссям, середній розвиток третинного волосяного покриву, доліхо- або мезокефалія, переважно середній зріст. Складка верхньої повіки розвинута слабко, епікантус відсутній. Пропорції тіла часто лептосомні.

Так само темнопігментованою є балкано-кавказька раса, поширена головним чином серед етнічних груп гірського поясу Європи (Альпи, Балкани, Карпати). Вона визначається також брахікефалією, хвилястим волоссям, широким обличчям із сильно випнутим носом (часто з опуклою спинкою), значним розвитком третинного волосяного покриву, високим зростом.

Крім наведених вище груп антропологічних типів, деякі фахівці виділяють в Європі ще одну -- лопарську расу, носіями якої нині є лопарі (саами). Характерними рисами цієї невеликої етнічної групи, що займає схід Скандинавії та Кольський півострів, є світла шкіра із смуглявими відтінками, м'яке, пряме або широкохвилясте темне волосся, здебільшого темне забарвлення очей (змішані відтінки їх складають приблизно ЗО-- 40 %), слабкий розвиток третинного волосяного покриву, великі розміри голови, низьке обличчя, короткий ніс із широкими крилами, низький зріст (у середньому 155-- 156 см), приземкуватість, короткі ноги й довгі руки. Своєрідність зовнішнього вигляду лопарів -- нащадків дуже давнього населення Північної Європи -- настільки вразила Франсуа Берньє, що він надав їм ранг великої раси. Нагадаємо, що й Бюффон дотримувався схожих поглядів.

В антропологічній літературі можна також натрапити на опис так званої палеоевропейської раси, осередки котрої розкидані на Британських островах (особливо в Ірландії), в Бельгії, Центральній Німеччині, Скандинавії та в інших регіонах. Носіям цього комплексу властиві високий зріст, широкі плечі, розвинута грудна клітка, висока голова, широкий і високий лоб із сильно розвинутим надбрів'ям, дещо сплощене обличчя із середнім або великим носом (його спинка має пряму або ввігнуту форму), широкою й високою нижньою щелепою з випнутим підборіддям. Третинний волосяний покрив на обличчі й на тілі розвинутий середньо. Очі світлі (нерідко із блакитним відтінком) або змішаного забарвлення. Колір шкіри дуже світлий, із веснянками. Схожі морфологічні риси, більшість яких була властива верхньо-палеолітичному й мезолітичному населенню Європи, представлені також у гірських регіонах Балкан (особливо в Чорногорії), Кавказу, рідше -- Карпат, де вони відрізняються темнішою пігментацією й опуклою спинкою носа. За даними палеоантропології, ще в III-- II тис. до н. е. вони були поширеними серед скотарсько-землеробських племен степової зони Євразії.

4. Расові формації України й антропологічний склад українського народу

Наслідки антропологічних досліджень в УРСР публікуються, починаючи з 1960 р., в серії «Матеріали з антропології України» (випуски I-VI до 1972 р.), що їх видає Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР за ред. І.Підоплічка.

В.Дяченко, автор праці «Антропологічний склад українського народу» (1965) розрізняє 4 антропологічні типи в Україні:

1. Центральноукраїнський тип -- на Лівобережній і Слобідській Україні, на центральній Київщині, на Поділлі й Волині;

2. карпатський тип -- у Карпатах, Галичині

3. поліський тип -- на Підляшші й західному Поліссі та

4. дніпровський тип -- обабіч Дніпра, від Кременчука вниз.

Загалом, між усіма антропологічними областями України немає різких відмінностей: вони досить близькі до центральноукраїнської області, яка охоплює переважну більшість територіальних груп українського народу (понад 75% сільської людності 1960-х років). В. Дяченко зауважив, що українці більш однорідний народ, ніж, наприклад, німці або італійці, південні й північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією та рядом інших ознак).



Висновок

Висвітливши основні тенденції виникнення, формування та розповсюдження основних європейських рас, ми можемо свідчити, що простежуються ключові закономірності у антропологічних рисах, які притаманні цій великій європеоїдній групі, а також відмінності серед типів, на які класифікують дану расу.

Так як людина - істота біологічна, вона має відповідати тим умовам, в яких проживає. Цей закон і є першопричиною того, що всі люди відрізняються один від одного, а отже, з фізіологічної точки зору саме поняття раса - це адаптація людського організму до умов середовища. І цій логікі підпорядковуються всі класифікації рас (особливо це добре простежується, якщо ми бачимо карту й розповсюдження певних типів на території планети). Але історіогенез зробив внесок і свої корективи. Саме тому ми бачимо багате розмаїття людського населення (при чому - з'являються все нові етнічні групи, раси ще потужніше перемішуються).

Розвиток сучасних транспортних засобів і комунікацій призводить до того, що все менше людей залишаються ізольованим від інших. Все частіше відбувається змішання рас між представниками, чиї предки походять з різних куточків нашої планети. В результаті цього генетичні відмінності між людьми починають стиратися, а расові відмінності стають менш помітними. Іншими словами, люди майбутнього будуть ще більше схожі один на одного. Вченими часто моделюється «людина майбутнього», і проектується вона зазвичай з рисами монголоїдної та негроїдної рас, і як на мою думку, результаті не втішні, тому що все менш залишається «білих людей». Існує факт, що на планеті Земля проживає тільки два відсотка «білих» жінок дітородного віку, а отже - це загроза стирання деяких рас с лиця Землі. Тож одним з завданням населення Європи - це вийти з демографічної кризи.



Список використаних джерел

1. Сегеда Сергій. Антропологія: Навч. посібник. -- К.: Либідь, 2001- [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://shron.chtyvo.org.ua/Seheda_Serhii/Antropolohiia.pdf

2. Стаття з вільної енциклопедії - Вікіпедії - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Раса

3. Антропологія. Популяційна, расова та етнічна антропологія. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.myshared.ru/slide/500919/

4. Стаття з вільної енциклопедії - Вікіпедії - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Дебец,_Георгий_Францевич

5. Стаття з соціальної мережи «Вконтакте»: caucasion race(ч1) - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://vk.com/notes15944254

Размещено на Allbest.ru

...