Модернізаційні процеси в Росії часів Петра І

Размещено на http://www.allbest.ru/

Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського

Навчально-науковий інститут історії та права

Кафедра історії України

Курсова робота

бакалавра

на тему: «Модернізаційні процеси в Росії часів Петра І»

Виконав: студент I I I курсу, групи 334

напряму підготовки

0203. Гуманітарні науки

спеціальності «6.020302 Історія»

Золотухін Олексій

Керівник: к.н.і, доцент

Господаренко О.В

Миколаїв - 2014

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНО-АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА ПЕТРА І

1.1 Реформи в системі управління

1.2 Губернська реформа

РОЗДІЛ 2. ПОДАТКОВІ ТА ВІЙСЬКОВІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ДЕРЖАВІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XVIII СТ.

2.1 Податкова реформа

2.2 Військова реформа

РОЗДІЛ 3. ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

3.1 Реформи у культурній сфері

3.2 Запровадження назви «Росія»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Необхідність реформ рано чи пізно визріває в кожній державі. Напевно, немає такої країни в світі, де б ніколи не відбувалися перетворення. І в Україні вже тривалий час здійснюються реформи в різних галузях. Всі політичні сили, приходячи до влади, зазвичай мають власну програму перетворень, які повинні покращити становище в державі, проте, згодом виявляється, ніхто достеменно не знає, що і як саме треба реформувати. А від здійснюваних перетворень значною мірою залежить майбутнє нашої держави. Тому для нас дуже важливим є історичний досвід реформ. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть служити реформи Петра І. Нам варто врахувати його досвід здійснення перетворень, щоб не допустити подібних помилок і досягти бажаних результатів, в контексті перетворення східної Московської держави на державу нового типу з змішаною європейсько-азіатською системою управління та мислення, та впили ії в подальшому на слов'янський світ та історію Європи взагалом. Тому, виходячи з вищесказаного, вважаємо тему нашої курсової роботи є досить актуальною в наш час.

Об'єкт дослідження. Об'єктом нашого дослідження є реформи Петра І.

Предмет дослідження. Предметом нашого дослідження є історико-політичні процеси та перетворення, які мали місце в Російській Імперії протягом правління Петра І (1689 - 1725 рр.).

Мета роботи. Метою нашої роботи є дослідити обставини впровадження реформ Петра І та їх наслідки для політичного розвитку Російської держави на початку ХVIII ст.

Завдання. Завдання роботи чітко обумовлені поставленою метою:

· дослідити сукупність наявних джерел та літератури з означеної проблеми;

· з'ясувати стан сучасної наукової розробки теми;

· дослідити політично-адміністративні реформи Петра І;

· проаналізувати податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII - в першій чверті XVIII ст.;

· проаналізувати культурні реформи;

· простежити процес європеїзації російської культури.

Хронологічні рамки роботи. Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1689 р., коли Петро І став правити самостійно по 1725 р., коли Петро І помер.

Географічні рамки роботи охоплюють всі території, які входили до складу Російської держави на час проведення Петром І реформ.

Огляд історіографії. Особистість Петра І в історії Росії, його епоха та реформи завжди привертали увагу істориків. Серед них можна назвати В.О. Ключевського, який в „Курсе русской истории”, це джерело представляє собою Російську історіографічну школу 19 століття і не є досить об'єктивною, багато уваги приділив критичному аналізу діяльності Петра І, його реформам і їх значенню в історії Російської держави. Він створив свою оригінальну систему поглядів на царя і його перетворення. В.О. Ключевський вважав, що війна була головним рушієм реформаторської діяльності Петра І, військова реформа - її початковим моментом, впорядкування фінансів - її кінцевою метою. Реформа засвоїла характер і прийоми насильницького перевороту, свого роду революції… Вона була боротьбою деспотизму з народом, з його відсталістю ” [9, c. 202, 203].

В.В. Мавродін представник пізньої радянської школи, в його праці можна спостерігати заміну радянської загально прийнятої думки на нову з імперськими нотками, у праці „Рождение новой России” високо оцінив реформи Петра І і стверджував, що вони перетворили Московську Русь на могутню Російську імперію. Однак автор проаналізував і негативні сторони реформ: держава Петра І була кріпосницькою, а успіхи у здійсненні перетворень були досягнуті шляхом жорстокого гніту і експлуатації народних мас, що значно погіршило їхнє становище.

Є.В. Анісімов також, як і В.В. Мавродін є представником пізньо радянської школи і притримується нових на той час традицій про-імерських у праці „Время петровских реформ” виклав історію реформ Петра І. Він не лише назвав царя геніальним реформатором, який перетворив Росію на велику державу, але й розкрив негативні сторони його реформ, зокрема оформлення самодержавства, формування системи безправних станів, зміцнення кріпосництва, які суттєво загальмували розвиток середньовічного за своєю суттю суспільства. Особливу увагу автор звернув на те, що Петро І здійснював свої реформи методами насильства і примусу. Він намагався пояснити, „як, коли і чому виникла і як розвивалась у Петра… ідея здійсненого на власному народі грандіозного насильницького експерименту по створенню „регулярної” поліцейської держави” [1, c. 14].

Неоднозначну оцінку реформ Петра І, як представник пост радянської історіографічної школи зробив Я.Є. Водарський у статті „Петр І”. Він вважав, що в результаті реформ Петро І забезпечив незалежність Росії і зробив її однією із найсильніших держав Європи, однак в той же час зміцнив самодержавство і кріпосницький устрій в країні і внаслідок цього його дії „загальмували прогресивний розвиток Росії і створили умови для його гальмування ще протягом півтора століття” [4, c. 77].

Є.В. Алєксєєва у статті „Использование европейского опыта управления государством при Петре І” зазначала, що реформування органів влади і управління Петро І здійснював за європейськими (перш за все шведським) зразками, а особливістю запозичення іноземного досвіду була масштабність і буквальність. На думку дослідниці, незважаючи на те, що багато нововведень були невдалими, „Росія за Петра зробила рішучий крок від азіатського принципу володіння паном своїми підданими в напрямі бюрократичного управління державою європейського типу” [20; c. 28].

Практичне значення роботи. Дана курсова робота може бути використана при підготовці до семінарських занять з історії слов'янських народів, історії Росії, до уроків з всесвітньої історії в школі, для написання інших наукових робіт.

Структура роботи. У вступі позначена актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання поставленої проблеми, поставлено хронологічні та географічні межі і подано короткий історіографічний нарис. У першому розділі розповідається про політично-адміністративні реформи, їх позитивні та негативні наслідки. В другому розділі розповідається про податкові та військові перетворення за часи правління Петра І. В третьому розділі розповідається про перетворення в області культури під час петровських реформ. У висновках викладено коротку оцінку стану питання з даної теми.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНО-АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА ПЕТРА І

1.1 Реформи в системі управління

Прийшовши до влади в 1689 р., Петро І успадкував традиційну систему управління XVІІ ст. - з Боярською думою і приказами як центральними установами. За своєю суттю це були складові частини системи управління станово-представницької монархії, проте з цього часу в політичній структурі все чіткіше проявлялася еволюція в бік зміцнення абсолютизму від старої ординської моделі яка панувала на території Московії з середини 13 століття до 1689 року, на модель схожу на французьку модель правління Людовіка 14 [1; c. 150].

Перша нова установа, із заснування якої слід починати історію політично-адміністративних реформ кінця XVII - першої чверті XVIII ст., - Преображенський приказ - був створений на початку 1695 р. Він був типовою установою перехідного періоду, в якому нове тісно перепліталось із старим. Подібно до старих приказів Преображенський приказ був установою багатофункціональною. Але він докорінно відрізнявся від них тим, що в галузі політичного розшуку його діяльність не обмежувалась рамками якої-небудь частини чи області країни, а поширювалась на всю державу і відповідно йому підкорялися по цій лінії всі решта центральні і місцеві установи. На початок 1697 р. в ньому опинились об'єднаними: керівництво боротьбою з політичними противниками Петра І, управління Преображенським і Семенівським полками і охорона громадського порядку в Москві. Передача у відомство Преображенського приказу виключного права суду по політичних злочинах відразу поставила його вище інших приказів, дала право за доносом арештувати будь-кого незалежно від його соціального і службового становища. Зв'язок з царем і незалежність від інших установ він зберіг протягом всього правління Петра І.

Першою значною політично-адміністративною реформою була міська. Початок їй покладено двома указами 30 січня 1699 р. Перший із них, повідомляючи, що торгово-промисловому і всьому посадському населенню Москви створюються „приказные волокиты” і збитки, через що „окладные многие доходы учинились в доимке”, вилучав московських гостей, торгових людей гостинної сотні і жителів палацових і чорних слобод з відання приказів (їх було вісім) і воєвод і передавав у відання у відношенні збору всіх податків і суду виборним з їхнього ж середовища особам - бурмістрам, що входили в самостійний орган управління - Бурмістерську палату. Остання ставала і центральним органом управління для посадського населення всієї Російської держави. З листопада того ж року Бурмістерська палата одержала назву Ратуші.

Другий указ 30 січня 1699 р. проголошував утворення органів міського управління на місцях, мотивуючи їхню необхідність прагненням звільнити посадське населення від утисків, насильств із боку воєвод і дрібних приказних чинів, через що знову ж таки порушувалося планомірне надходження податків у скарбницю і їхнє зростання. Однак, на відміну від першого указу, що засновував Бурмістерську палату незалежно від волі населення Москви, вибір бурмістрів і заснування земських ізб на місцях передавалися на розсуд самих торгово-промислових людей міст, палацових і чорних сіл і волостей з одною обов'язковою умовою, що за „милость и призрение великого государя”, тобто за створення органів самоврядування, посадське населення на місцях повинно сплачувати прямі податки в скарбницю в подвійному розмірі. Опитування міст виявило незабаром, що переважна більшість з них відмовилися прийняти реформу на таких умовах. Через такий поворот справи уряд відмовився від збору податків у подвійному розмірі, але указом 20 жовтня 1699 р. реформа була зроблена обов'язковою і введена повсюдно.

Ця реформа мала на меті збільшення доходів казни шляхом впорядкування збору прямих і непрямих податків, а також пожвавлення ремесла, промисловості і торгівлі. На думку Молчанова, створення центрального органу міського самоврядування - Бурмістерської палати, чи Ратуші, означало появу головної державної каси, куди надходили збори з міст всієї країни і звідки вони потім витрачалися за вказівкою царя на загальнодержавні потреби, головним чином на підготовку і ведення війни [12, с. 129]. За словами ж Ключевського, московська ратуша звітувала відразу царю, минаючи прикази, і стала чимось на зразок міністерства міст і міських зборів [9, с. 140].

Крім міської реформи, яка запровадила нові установи, Петро І зі своїми прибічниками зайнялися й старими. Вважаємо, що найважливіші зміни прослідковуються у вищому ешелоні влади - Боярській думі. В цілому Дума зберегла традиційне значення аристократичного органу влади. Проте змінився кількісний і якісний склад Боярської думи. Так, в 1691-1692 рр. в її складі нараховувалось 182 особи, в 1698-1699 рр. стало 112 осіб, а на 1 січня 1702 р. залишилось тільки 86 осіб, тобто за десятиліття чисельність Думи зменшилась більше, ніж вдвічі [14, c. 107]. Старі бояри та інші помирали, нові ж призначення майже не відбувались. Боярська дума, таким чином, вимирала природним шляхом. Крім того, на засіданнях були присутніми далеко не всі, зазвичай 30-40 осіб, так як одних посилали з дорученнями по країні, інших просто не запрошували. Найголовніше ж в тому, на нашу думку, що Боярська дума вирішувала другорядні питання, важливі справи розглядав і вирішував сам цар. Повідомляли про його рішення іменні укази [3, с. 57]. Ще один показник зміни Боярської думи - перетворення її складу. В аристократичну за своєю суттю установу проникало все більше представників неродовитого дворянства і приказних ділків [14, c. 107].

З року в рік зростала роль Ближньої канцелярії, створеної в 1699 р. Ця установа вважалась канцелярією Боярської думи, але фактично заміняла Думу. В Ближню канцелярію входили довірені люди царя, керівники приказів, що не мали думного чину - їх було 8 осіб. Вони створили „Конзілію міністрів”, що була безпосереднім попередником Сенату.

Відомості про засідання Думи обриваються десь близько 1704 р., хоча вже з 1701 р. її функції як вищого урядового органу стала виконувати „Консілія міністрів”. Вона зосередила у своїх руках всю владу на час відсутності в Москві царя, що перебував переважно на театрі воєнних дій. Конкретно - вона займалася управлінням приказами і канцеляріями, організовувала забезпечення армії всім необхідним, відала фінансовими питаннями і будівництвом. В діяльності „Консілії” ми чітко бачимо риси всезростаючої бюрократизації управління. Вона виявлялася в стабілізації складу „Консілії”, у встановленні режиму роботи, строгому розподілі обов'язків і відповідальності між її окремими членами.

Петро І реорганізовував дипломатичну службу. Дивуючи співвітчизників, цар з 1699 р., на відміну від своїх попередників на російському престолі, власноручно підписував акти міжнародного характеру - грамоти, ратифікації. Він сам, за закритими дверима, вів переговори з іноземними представниками в Москві [3, c. 115].

В тісному зв'язку з перетвореннями органів державного управління перебувають перетворення в галузі права. Вони виразились перш за все у створенні нових нормативних актів - артикулів, уставів і регламентів і в загальному піднесенні законодавчої діяльності уряду Петра І. Особливі надії покладались на Палату про уложення, створену згідно указу від 18 лютого 1700 р. (працювала до 1703 р.) для підготовки нового Уложення замість застарілого Уложення 1649 р. Але її зусилля виявилися марними, причому причини невдачі залишаються незрозумілими. Вона припинила своє існування так само несподівано, як і з'явилася [14, c. 106-107]. Пізніше (в 1714 і 1720-1725 рр.) були створені Комісії для кодифікації права, але їхня робота також не була завершена.

1.2 Губернська реформа

Губернська реформа 1708 викликана була напрямком діяльності Петра, в свою чергу вимушеними зовнішніми і внутрішніми подіями, прямо або побічно пов'язаними з війною. Колишні царі сиділи в столиці, зрідка прогулюючись на прощу або у військовий похід, і все управління носило характер суворої централізації. Місцеві засоби у вигляді податків, прямих або непрямих, через воєвод стікалися до столиці, розсипаючись по різних московським наказам, і велика частина зборів тут поглиналася, а менша розтікалася по місцях у вигляді платні провінційним служивим людям і на інші місцеві потреби.

Петро похитнув цю стару, стійку і навіть застояну централізацію. Перш за все він сам кинувши стару столицю, відбув на околиці, і ці окраїни загорялися одна за одною або від його палкої діяльності, або від бунтів, викликаних цією ж діяльністю. Закінчивши військову операцію на тій чи іншій границі, в будь-якому куті держави, Петро не залишав його у спокої, а піднімав на ноги новим важким підприємством.

Після першого азовського походу він став будувати флот у Воронежі, і ряд міст Донського басейну приписаний був до започаткованого у Воронежі Наказу адміралтейських справ. Сюди гнали тисячі працівників і везли всі місцеві податкові збори на корабельне справу, крім московських наказів. Те ж було після завоювання Азова, коли інший ряд міст приписаний був податками і робочими силами до споруди гавані біля Таганрога. Те ж повторилося і на іншій околиці по завоюванні Інграм, коли почалася споруда Петербурга і заснувалася Олонецкая верф для балтійського флоту. В Астрахані в 1705 році піднялося бунт проти нововведень Петра: для упокорення і улаштування краю місцеві доходи передані були з відання центральних установ у розпорядження місцевої влади на місцеві потреби

Точно так само по укладенні королем Августом Альтранштадтської світу в 1706 році, коли Петру стало загрожувати навала Карла XII з підкорилася йому Польщі, для оборони західного кордону утворені були на шкоду центральному управлінню владні адміністративні центри в Смоленську та Києві. Так ходом справ вироблялася думка, що місцеві засоби замість кружного шляху через московські накази, де вони сильно танули, вигідніше направляти в обласні адміністративні осереддя з належним розширенням компетенції місцевих правителів, які навіть прикрашаються новим титулом губернаторів, хоча їх округу ще не кличуть губерніями. Практична розробка цієї загальної думки полегшувалась як зробленими вже дослідами, так і іншими міркуваннями.

У Москві діяв ряд обласних наказів, в яких зосереджувалася фінансове та частиною військове управління величезними округами: такі були накази Казанський, Сибірський, Смоленський, Малоросійський. Залишалося тільки перемістити начальника такого наказу в підвідомчий округ, наблизивши його до керованого населенню і тим полегшивши йому керівництво місцевим управлінням. Потреба в такому переміщенні викликалася становищем, яке створив собі Петро своєї війною. Він добре розумів, що, керуючи серед переїздів дипломатичними зносинами і військовими операціями на місцях, він був не в змозі стежити за ходом внутрішніх справ, ставав поганим правителем.

Петро хотів на чолі великих округів поставити повноважних намісників, які прямо на місцях могли б вишукати необхідні для того засоби. Занадто конкретний розум Петра у своєму розпорядженні його більш довірятися особам, ніж установам. Звідси - план розкласти утримання армії по частинах на такі округи, роздробивши по них і військовий бюджет. Петро туго вникав у вигоди « едінособранного правління », єдності державної каси, про що йому тлумачив Курбатов, і поділяв панував погляд, що кожна стаття витрати повинна бути приурочена до спеціального джерела доходу. Після, пояснюючи зміст губернської реформи, він писав, що всі витрати, військові та інші, він розташував по губерніях, « щоб усякий знав, звідки певне число отримувати міг». Цей план і покладений був у підставу губернського розподілу 1708

Реформа розпочато була звичайним коротким і неясним указом Петра 18 грудня 1707 розписати міста до Києву, Смоленська і іншим наміченим губернським центрам. Наступного року бояри в Ближній канцелярії після, багатьох перекроек розподілили 341 місто на 8 нових великих округів: то були губернії Московська, Ингерманландская (потім названа Санкт -Петербурзької), Київська, Смоленська, Архангелогородская, Казанська, Азовська і Сибірська. Але вже в 1711 році група міст Азовської губернії, приписана до корабельних справах у Воронежі, стає Воронезької, так що губерній вийшло 9 [9, с. 170].

Територіальними своїми обрисами губернії не збігалися з округами московських обласних наказів: в іншій губернії поєднувалося по кілька таких округів, а інший округ розривався між кількома губерніями. Розпис керувалася відстанню міст від губернських центрів або шляхами повідомлення: так, до Москви приписані були міста, радіусами тягнувшиєся від столиці по 9 великих дорогах: новогородскої, коломенської, каширський та іншим. Не залишилися байдужі у цій адміністративній перетасування та особисті розрахунки заздалегідь призначених губернаторів, людей впливових, як князь Меншиков, Стрешнев, Апраксин.

Розпланувавши губернії, належало розкласти по них утримання військових сил, вирахувати суму військового витрати і розрахувати, яку частку його може прийняти на себе кожна губернія: це було основною метою реформи. Над цією справою працювали Ближня канцелярія і призначені губернатори ; воно обговорювалося на засіданнях Думи і губернаторських з'їздах і простяглося до 1712 року, коли знайшли можливим пустити в хід новий адміністративний механізм. Над реформою, давно підготовляв, провозилися цілих 4 роки, і не без гріха: головне контрольне установа, Ближня канцелярія, розписуючи полки по губерніях, по недоліку відомостей пропустила 19 полків. Сам Петро після Полтави думав не просто про розкладання змісту, але по настанні швидкого світу і про розквартирування полків по губерніях: він мріяв про близьку закінчення війни, що тривала ще 11 років.

По штатах 1715 при губернаторі складалися віце -губернатор як його помічник або управитель частини губернії, ландрихтер для справ судових, обер- провіантмейстер і провіантмейстери для збору хлібних доходів і різні комісари. Але і влада губернатора не була одноосібною: спроба в особі воєводських товаришів залучити дворянське суспільство до участі в місцевому управлінні, чи не вдалішому у повіті, тепер була повторена на більш широкому просторі. Указ 24 квітня 1713 наказав бути при губернаторах «ландраторам» від 8 до 12 осіб, дивлячись по величині губернії, і губернатору всі справи вирішувати з ними по більшості голосів ; в цьому « консиліумі » губернатор був «не яко володар, але яко президент», тільки користувався двома голосами.

Ландратами, посаду, запозичена з остзейських краю за його завоюванні, призначалися Сенатом з подвійного числа «кандідаторов», зазначених губернатором. Але потім, ймовірно помітивши ніяковість призначення радників губернатора за його ж поданням, Петро передумав і 20 січня 1714 наказав: «ландраторов вибирати в кожному місті чи провінції усіма дворяни за їх руками». Сенат залишив цей припис без виконання і призначив ландратов сам за списками, надісланим губернаторами, а в 1716 році і сам Петро скасував своє вже забраковане сенаторами розпорядження, вказавши Сенату призначати в ландратами офіцерів, відставлених за старістю або ранами.

Так ландрат і не став виборним представником губернського дворянського суспільства при губернаторі, а перетворився на чиновника особливих доручень Сенату і того ж губернатора. Повторилася історія з воеводскими товаришами. Але вже до указу про ландрат - інвалідах ця посада ще далі відійшла від свого первісного призначення. Губернії Петра були великі округу, що вміщали в собі по кілька сучасних губерній. Так, до складу тодішньої Московської губернії входили цілком або частинами майбутні Московська, Калузька, Тульська, Володимирська, Ярославська і Костромська губернії.

Підрозділами таких великих областей залишалися колишні повіти, здебільшого дрібні. Ця невідповідність адміністративних частин з цілим народжувала потреба у проміжній обласної одиниці. З 1711 повіти почали з'єднувати в провінції не у вигляді загальної одноразової заходи, а поступово, по місцевим або інших міркувань. Так, більшість повітів Московської губернії утворило 8 провінцій. Обидва ці підрозділи губерній, повітове і провінційне, Петро перерізав ще третім. Губернії різко різнилися між собою по прибутковості для скарбниці, головним чином за кількістю тяглих дворів. У Московській губернії, наприклад, вважалося 246 тисяч дворів, а в Азовській тільки 42 тисячі. Облік по дворах був занадто копіткий [14, c. 453].

Люблячи найпростіші математичні схеми, Петро хотів привести ці різноманітні губернські величини до одного фінансовому знаменника і придумав велику розрахункову одиницю, частку, поклавши на неї чомусь 5536 дворів, а за суму всіх дворів у державі прийнявши абсолютно довільну цифру 812000, нібито виведену по переписним книг 1678 року. Числом таких часток, нарахували на кожну губернію, визначалося її участь у державних повинності. Заснувавши посаду ландратов, Петро перетворив цю розрахункову одиницю в адміністративний округ, підрозділивши на частки самі губернії, а не просто дворовий їх число у фінансових табелях.

Після невдачі воєводського управління з виборними товаришами з місцевих дворян з 1711 разом з введенням губернських установ воєводи там, де вони вціліли від реформи 1699, під назвою комендантів є з відновленими повноваженнями, зосереджуючи у своїх руках владу фінансову і судову не тільки над сільським, а й над посадських населенням повіту. Важко сказати, чи вчинено це скасування міського самоврядування за розпорядженням зверху або дією знизу, силою практики і звички. Водночас, повіти по місцях складалися в провінції під управлінням обер- комендантів, яким підпорядковувалися повітові коменданти провінції.

Указом 28 січня 1715 скасовувалося як старовинне повітове, так і доданків провінційне поділ з комендантами і обер- комендантами, і губернія поділялася на частки, управителями яких ставали ландратами з фінансової, поліцейської та судової владою, але тільки над повітовим, що не над посадських населенням, якого указ наказував ландрат ні в чому не відати і в справи його не заступати. Цей указ виробляв нову перекладку обласного управління з руйнуванням вікового фундаменту - повіту [14, c. 453]. Ландратские частки іноді збігалися з повітами, іноді поєднували в собі по кілька повітів, нерідко розривали повіт, не визнаючи ні історії, ні географії в ім'я арифметики.

Притому, зрозуміло, не можна було «Разграфіть» губернію на клітини рівно по 5536 дворів у кожній, і указ надавав губернаторам класти на частку більше або менше цієї норми, «оскільки буде зручніше за відстанню місця». Тому в іншій частці виявлялося 8000 дворів, у сусідній же майже вдвічі менше, і число дійсних часткою могло далеко відступити від числа нормальних, а числом часток визначалася ступінь участі губернії в державних повинності, і визначалася на авось, «за розумом губернаторському », яким руйнувалася вся часткова математика законодавця.

При цьому довелося збільшити кількість ландратов: у Московській губернії за кількістю вирахуваних в ній часткою знадобилося 44 ландрата замість призначених спочатку 13. Нарешті, указ 1715 засмутив ландратская рада при губернаторі, головне урядове місце в губернії. Розіславши ландратов по часток, указ побоювався залишити губернатора одиноким, бездоглядним: при ньому постійно повинні були залишатися два чергових ландрата по місяцю або по два, а до кінця року всі ландратами губернії з'їжджалися у губернію, зводили річні рахунки по губернії і вирішували справи, що підлягали їх повного зібрання.

Таким порядком створювалося двозначне ставлення ландрата до губернатора: як правитель частини губернії ландрат був підпорядкований губернатору, а як член ландратская ради був його товаришем. При повноважного значенні губернатора як обласного міністра, зрозуміло, восторжествувала перше відношення: губернатори зверталися з ландратами «яко властелінскі, а не яко президентськи », верховодило ними, відрядили не в чергу, навіть піддавали арешту - їх, своїх товаришів, всупереч закону. Нагальна перекладка установ розбудовувала службову дисципліну: на перевищення влади підлеглі відповідали непослухом володарям.

Наприкінці 1715 року, ледь ландратами вступили в пайове управління, їм доручили провести новий перепис, кожному у своїй частці. Суміщенням поточного управління з таким громіздким справою уповільнювався і те й інше: перепис затягнулася на весь 1716 і 1717 роки, а Сенат і цар квапили. Ландрат велено було неодмінно з'явитися в Петербург з переписних книгами по першому зимовому шляху в кінці 1717 року. У весь 1718 з'явилися далеко не всі[9, с. 238].

РОЗДІЛ 2. ПОДАТКОВІ ТА ВІЙСЬКОВІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ДЕРЖАВІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XVIII ст.

2.1 Податкова реформа

Швидке зростання державних витрат в першій чверті XVIII ст., особливо на створення регулярної армії і військово-морського флоту, ведення Північної війни, а також утримання громіздкого апарату управління, будівництво заводів і мануфактур, змушували уряд Петра І постійно займатися вишукуванням нових джерел прибутків. Витрати на війну і на реформи, особливо військові, зростали так швидко, що поточних коштів казни не вистачало для їх покриття. В зв'язку з цим Петро І наприкінці XVII - в першій чверті XVIII ст. здійснив значні податкові перетворення.

На початку 1710 р. підрахували, що щорічний середній дохід за останні роки складав до 3 100 000 рублів, а витрати - до 3 800 000 рублів; на армію і флот йшло до 3 млн. рублів. Для усунення дефіциту, що дорівнював майже чверті доходу, Петро І підвищував існуючі податки і вводив нові, та й взагалі вишукував всілякі засоби для підтримки рівноваги в бюджеті. Він шукав і підвищував людей, здатних вказати йому нові джерела прибутків. В Росії з'явилися „прибыльщики” - особлива фінансова посада, яка, за одним з указів, полягала в тому, щоб „сидеть и чинить государю прибыли”, тобто винаходити нові джерела державних прибутків. Кожен з них вишукував нові предмети обкладання і вигадував який-небудь новий податок, прямий або непрямий, для якого зараз же засновувалась особлива канцелярія з винахідником на чолі. Здебільшого „прибыльщики” були дворовими людьми московських бояр [8, с.є185].

Першим „прибыльщиком” був О.О. Курбатов, дворецький Б.П. Шереметьєва. Він запропонував Петрові І проект про гербовий папір, який, як важливе джерело державного прибутку, і був введений з 1 березня 1700 р. Зміст нововведення полягав у тому, що всі приватні акти повинні були укладатися не на звичайному папері, а на папері, в правому куті якого розміщувався герб - двоголовий орел (звідси - „орленая бумага”). Наявність герба робила папір значно дорожчим [14; c. 103]. Також було впорядковано стягнення печатного мита, яке збиралося за засвідчення всіх актів новою спеціальною „орловою воротною печатью” (печатка із зображенням орла; дяк носив її на шнурку, на вороті).

Відбулося значне зростання державних податків і повинностей. В основному це стосувалося селян і посадських людей. Повинності були декількох видів: 1) людські (рекрути); 2) відробіткові; 3) підводні; 4) кінні; 5) постійні; 6) натуральні (провіантом, фуражем і т.д.); 7) грошові (постійні і екстраординарні) [1, c. 134]. Крім сплати старих стрілецьких, ямських і полоняничних грошей, селяни повинні були виплачувати і нові податки - драгунські, корабельні, рекрутські, підводні та ін. Існували станові податки, тобто ті, які платили окремі стани.

Починаючи з 1704 р., з'являються один за одним нескінченний ряд нових податків, придуманих „прибыльщиками”: мірошницький, лазневий, льоховий, бджолиний, з бороди, з розкольників, з візників, з весіль, з постоялих дворів, з найму будинків, помірний, вєсчий, хомутейний, подужний, шапковий, шевський, шкірний, криголамний, водопойний, трубний з печей, привальний і отвальний з плавних суден, з продажу їстівного, з гарбузів, огірків, горіхів, та інші „мелочные всякие сборы”. Кількість всіх податків сягала 70.

Збільшились непрямі податки. До попередніх державних монополій (смоли, соди, ревеню, клею) додалися нові: сіль, тютюн, крейда, дьоготь, риб'ячий жир, сало і дубові труни. Соляна монополія була особливо важка для населення, оскільки сіль продавалася вдвічі дорожче підрядної ціни.

Тягарем були й екстраординарні повинності, як правило змішані: натурально-грошові, грошово-відробіткові, підводно-грошово-відробіткові і т.д. Характерною рисою таких повинностей були доплати грішми, без чого не обходилися відправки провіанту, рекрутів, робітників, коней [1, c. 134-135].

Вкрай важкими для селян були рекрутська і відробіткова повинності. Тисячі людей щороку призивали на довічну службу в армію і флот. Тільки рекрутами з 1705 по 1725 р. було взято не менше 400 тис. осіб. Крім того, відбувалися постійні примусові мобілізації на роботи по будівництву кораблів, фортець, верфей, Петербурга, прокладення доріг, каналів і т.п. Тисячі людей гинули від хвороб, виснаження, непосильної праці [7, c. 313].

Не менш обтяжливими були й інші повинності. На селянських підводах до театру воєнних дій доставлялись продовольство, фураж, озброєння, спорядження, боєприпаси, а інколи й рекрути. Особливо руйнівною була постійна повинність - обов'язок населення надавати квартири рекрутам і утримувати їх при формуванні в полки. У міру потреби із селян збирались мука, крупа, сухарі, сало, овес, сіно та інші сільськогосподарські продукти, необхідні для постачання армії.

Збір податків і недоїмок проводився по декілька разів на рік і зазвичай супроводжувався нестримним свавіллям і жорстокістю влади. Незважаючи на непосильний податковий тягар, що призвів до зубожіння, втечі сотень тисяч селян, збройних виступів і повстань, суттєво поповнити казну все одно не вдавалося [7, c. 314].

Уряд, відчуваючи велику потребу в грошах і розраховуючи на приріст населення, вирішив у 1710 р. провести новий перепис, який виявив зменшення населення на 20 % порівняно з 1678 р. Основна причина виявленої „пустоти” полягала у втечі селян. Але разом з тим мало значення і приховування кількості дворів, оскільки одиницею обкладання був двір. Щоб зменшити кількість платників, поміщики часто об'єднували кілька сімей родичів, а інколи і чужих один одному людей в один двір.

Соціальне значення податкової реформи полягало в тому, що вона стала найважливішою після Уложення 1649 р. віхою в розвитку кріпосного права в Росії. Подушна реформа поширила кріпосну залежність на прошарки населення, які все ще вважалися вільними (гулящі люди) або мали можливість отримати волю після смерті пана (холопи). Тепер і ті, й інші навічно ставали кріпаками. Важливий її наслідок полягав і в утворенні розряду державних селян, до якого ввійшли такі категорії населення, які нікому особисто не належали, тобто не перебували в кріпосній залежності, - чорносошні селяни Півночі, однодворці південних повітів, пашенні люди Сибіру і ясашні люди Середнього Поволжя, загальною чисельністю біля 1 млн. душ чоловічої статі. Державних селян зобов'язали понад подушний податок платити державі 40-копійчаний оброк. Вважалося, що саме таку феодальну ренту стягували з кожної чоловічої душі поміщики, монастирі і палацове відомство. Державні селяни фактично стали кріпаками держави.

Третій аспект ревізії - поліцейський - полягав у введенні в країні паспортної системи. Її головне призначення полягало в посиленні боротьби із втечами. Кожен селянин, що не мав паспорта, або відпускного свідоцтва від поміщика, оголошувався втікачем, якщо його виявляли на території, віддаленій від постійного місця проживання більш ніж на 30 верст [14, c. 488].

2.2 Військова реформа

Першочерговою реформаторською справою Петра І, найтривалішою і найважчою як для нього самого, так і для народу була військова реформа. Основним її змістом стали: запровадження в якості джерела комплектування збройних сил єдиної рекрутської повинності; створення однотипної організації військ, озброєння і обмундирування; запровадження єдиної системи воєнного навчання і виховання, регламентованого уставами; централізація військового управління.

Варто зазначити, що вже в другій половині XVII ст. відбувалася значна модернізація російської армії. З'явилися перші регулярні частини, були перекладені зарубіжні воєнні устави і настанови. І все ж на початку XVIII ст. військові сили Росії значно відставали від армій передових країн Європи, і Нарвська поразка це прекрасно підтвердила.

Основу російської армії в той період складали дворянське ополчення і стрілецьке військо, які характеризувалися низькою боєздатністю і ненадійністю, відсутністю єдиного управління. Флоту в Росії не було. Петро І повністю реформував військові сили країни. На нашу думку, він почав створення нової армії і флоту ще в юності. Це були „потішні полки” - Преображенський і Семеновський, засновані в 1687 р., а також Перший московський полк Лефорта і Бутирський полк Гордона, укомплектовані на „регулярній” основі. Саме вони стали прообразом тієї армії, яку почав створювати Петро І напередодні і особливо на початковому етапі війни з Швецією. Сигналом до створення регулярних полків як основних став розпуск в 1699 р. стрілецьких полків після придушення їхнього бунту 1698 р. [1, c. 101-102].

За словами Павленка, початок формуванню регулярної армії було покладено указами від 8 і 17 листопада 1699 р., що визначили джерела комплектування нових полків. Перший з них запрошував на службу добровольців з числа не закріпачених людей. Іншим джерелом комплектування армії було залучення на службу так званих даточних людей (в основному холопів) за указом від 17 листопада 1699 р. Він дав початок рекрутській системі, за якої на службу в армію залучався один рекрут від визначеної кількості селянських і посадських дворів. Кількість дворів не була постійною величиною. В результаті з добровольців і даточних було сформовано 29 піхотних і 2 драгунських полки загальною кількістю 32 000 чол. [14, c. 102].

З 1705 р., указом від 20 лютого, уряд робить наступний крок - припиняє прийом у „вольницю” і переходить до набору в так звані рекрути безпосередньо з сільського населення. З цього часу почали проводитися примусові систематичні набори з точною розкладкою по дворах: кожні 20 дворів повинні були давати рекрута у віці від 15 до 20 років. Всі солдати повинні були служити довічно. Нова система набору поклала збройні сили країни на постійну основу. Відтоді вся російська армія ставала регулярною, тобто формувалася з людей, для яких армійська служба на все життя ставала професією. реформа петро росія європеїзація

Рекрутчина викликала постійний опір народу. Спостерігалися масові втечі тільки що набраних рекрутів. І все ж така система відразу збільшила чисельність російської армії. За Петра І було проведено 53 рекрутських набори. З 1699 по 1714 р. таким чином було мобілізовано близько 300 тис. чол.. Відразу ж після Нарвської поразки була ліквідована дворянська помісна кіннота і замість неї почали енергійно створювати регулярну кавалерію. Кількість драгунських полків зросла до 10. Значна увага приділялась артилерії. Зброю стали відливати за „кресленнями”, чітко встановлених калібрів. Був створений артилерійський полк, що обслуговував польову артилерію.

Невдовзі стали необхідними інженерні війська. Часом їх народження вважається лютий 1712 р., коли Петро І затвердив штати мінерної роти (виникла в 1702 р.) і команди понтонерів (з'явилися в 1704 р.). В тому ж році утворюється і „Полк воєнних інженерів”.

Стабілізація складу польових військ була досягнута в штатах 1711 і 1720 рр. Польова армія включала два гвардійських, п'ять гренадерських, 35 піхотних, 33 драгунських і один артилерійський полк. Поряд з польовою армією відбувалася реорганізація гарнізонних військ, які несли внутрішню службу і були резервом і запасом для польових військ. На кінець 1725 р. польова армія нараховувала близько 130 тис., гарнізонні війська і ландміліція - близько 80 тис., іррегулярні і українські частини - до 110 тис. чол..

Новий порядок комплектування військ рядовими змусив переглянути питання про підготовку офіцерських кадрів. Спочатку на перших ролях тут були іноземні командири, але до кінця царювання Петра І майже всі вони були замінені власними кадрами. До початку XVІІІ ст. дворяни з'являлись на епізодичні огляди і брали участь у походах. Тепер же вони були зобов'язані нести довічну військову службу. Після оглядів дворян записували в полки, а потім, по закінченню ними терміну солдатської служби, призначали в офіцери. Дворяни проходили „солдатську школу” у гвардійських полках. Для підготовки ж артилерійських та інженерних кадрів були відкриті спеціальні школи. Петро І забороняв призначати прямо в офіцери „дворян, которые не будут в солдатах”. Унтер-офіцерські кадри готували гарнізонні школи. За словами дослідника Рабіновича, офіцерами могли стати не тільки дворяни, але й представники інших станів. Перед завершенням Північної війни лише 61,9 % офіцерів походили з російських дворян, причому в піхоті вони складали 52,2 %, а в кавалерії - 71 % командного складу [14, c. 170].

Було вдосконалено медичне забезпечення російської армії. В першій чверті XVIII ст. з'явилися постійні військові госпіталі і різні тимчасові лікувальні заклади.

Значну увагу уряд звертав на переозброєння армії. Піхота отримала кращі в Європі гладкоствольні рушниці єдиного калібру, із злегка зігнутим прикладом і суцільнометалевим штиком. Гренадерські роти забезпечувались гранатами, а на озброєнні піхотного полку були дві трьохфунтові гармати і чотири легкі мортири. Таким чином, піхота могла вести як дальній, так і ближній бій, брати участь в штикових атаках. Драгуни озброювались карабінами, довгими пістолетами і палашами. До того ж одна рота в драгунському полку мала гранати. Все це дозволяло вести бій у кінному і пішому строю. На озброєнні польової артилерії були трьох-, чотирьох-, шести- і дванадцятифунтові гармати, однопудові і двохпудові мортири, чвертьпудові і півпудові гаубиці, що стріляли ядрами і бомбами.

В армії була запроваджена єдина форма одягу. Піхотні полки були одягнуті в зелені каптани і чорні капелюхи, кавалерійські - в сині каптани і чорні капелюхи.

Петро І вперше в Європі запровадив систему польової підготовки, близької до бойової обстановки, суттєво змінив тактику бою. Російські настанови і устави відрізнялися простотою і лаконічністю. Для навчання солдатів і офіцерів були підготовлені інструкції „Статьи воинские”, „Учреждение к бою”, „Для военной битвы правила”. В 1716 р. був виданий „Устав воинский”, який мав всесторонній характер, узагальнив бойовий досвід російської армії, відобразив змінену організацію, тактику, систему навчання армії. Значну увагу в „Уставі” було приділено високим моральним і бойовим якостям російських солдатів і офіцерів. З метою зміцнення морального духу у військах була введена присяга. Були засновані державні нагороди європейського типу - ордени, медалі і нагрудні портрети імператора, зокрема, орден Святого апостола Андрія Первозванного (1698) і Святої великомучениці Катерини (1714).

Щодо військово-морського флоту, то Петро І мріяв про нього ще в юності, будуючи свої перші „потішні” кораблі. Він вважав, що „всякий потентат, который едино войско сухопутное имеет, одну руку имеет; а который и флот имеет, обе руки имеет” [13, c. 65]. І на початку XVIII ст. за надзвичайно стислі терміни вперше в історії Росії був створений військово-морський флот.

Будівництво „першого флоту” Петра І - „воронезького”, або „азовського” - почалося у Воронежі в грудні 1695 - січні 1696 рр. Згідно з волею царя, 20 жовтня 1696 р. Боярська дума ухвалила історичне рішення: „Морским судам быть”. На першому етапі будівництва Азовського флоту (1697-1699 рр.), який можна назвати „кумпанським”, спорудження суден покладалось на населення шляхом створення компаній - „кумпанств”, в які об'єднувались світські і церковні власники земель і селян. Від перших вимагалось будувати і утримувати один корабель на кожні 10 000 дворів, від других - на кожні 8 000. Посадські люди, тобто в основному купці, повинні були забезпечити 14 кораблів. Всього за два роки слід було збудувати 52 військових кораблі. Проте перший етап будівництва Азовського флоту завершився невдачею. Причини цього полягали, на нашу думку, в поспішності будівництва, використанні сирого лісу, інших технічних недоліках, невисокій кваліфікації деяких майстрів-іноземців. Все це спричинило невисоку якість і недовговічність створеного флоту.

На зламі 1699-1700 рр. у Петра І почали формуватися основні контури другої суднобудівельної програми Азовського флоту. Цар відмовився від ідеї „кумпанського” суднобудування і перейшов до державного; остаточно зорієнтувався на англійську суднобудівну школу, яка з цього часу домінувала в російському суднобудуванні і готувала кадри російських майстрів; взяв курс на будівництво лінійного флоту; прийшов до ідеї концентрації суднобудівельних робіт на одній основній державній верфі; почав активне будівництво інфраструктури флоту, що включала комплекс гаваней і промислових підприємств, що забезпечували флот. Але й друга суднобудівельна програма Петра І не була реалізована: з 18 кораблів, що будувалися за нею протягом 12 років, лише 10 були збудовані, і тільки 3 з них дійшли до Азовського моря. А в 1711 р. воронезьке суднобудування було згорнуто.

В 1702 р. почалося будівництво флоту на Балтиці, де під час царювання Петра І змінилися ще чотири суднобудівельні „балтійські” програми. Перша - 1703 р. обмежувалась будівництвом 12 фрегатів, але був створений і значний галерний флот. Програма будівництва лінійного флоту з 27 кораблів від 50 до 80 гармат, 6 32-гарматних фрегатів і 6 шняв була прийнята після завоювання значної частини Прибалтики лише в кінці 1707 р. До 1707-1708 рр. головною була Олонецька (Лодейнопольська) верф, а пізніше - Петербурзька Адміралтейська (почала працювати в 1705 р.). З 1709 р. почалося будівництво основної військово-морської бази флоту - кронштадтської гавані і Кронштадту. В 1715 р. Петро І остаточно оформив третю „балтійську” суднобудівельну програму - програму форсованого будівництва могутнього лінійного флоту з ядром із 64-88-гарматних кораблів. Основний її стратегічний напрям зберігся і в четвертій програмі (1717 р.).

Комплектування флоту особистим складом здійснювалось, так само як і в армії, на основі рекрутської системи. Серед офіцерів і морських спеціалістів спочатку переважали іноземці, але поступово вони замінювалися власними кадрами, які готувалися в спеціальних військово-морських школах (морехідних училищах, Школі математичних і навігаційних наук, Морській академії). Широко практикувалась відправка молодих дворян для навчання морській справі закордон.

Петро І і тут запровадив нововведення в тактику бою: атаку легкими галерами важких лінійних кораблів противника з наступним абордажем і рукопашним боєм на борту ворожих суден. Бойова підготовка особистого складу флоту регламентувалася спочатку „Инструкцией и артикулами военными, надлежащими российскому флоту” і „Артикулом корабельным”, а потім „Уставом морским” 1720 р. В „Уставі” значна увага приділялася моральному вихованню моряків [13, c.59-65].

Управління флотом здійснював спершу Приказ адміралтейських справ, потім Воєнна морського флоту канцелярія, а з 1718 р. - Адміралтейська колегія (президент - Ф.М. Апраксін).

Таким чином, наприкінці XVII - в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив податкові та військові перетворення, які суттєво вплинули на становище Російської держави. В результаті податкових перетворень відбулося значне зростання податків і повинностей, подвірне обкладання було замінене подушним і введений єдиний прямий подушний податок. Все це призвело до значного погіршення становища російського народу, але одночасно збільшило державні прибутки і дало можливість отримати кошти для проведення інших реформ. В результаті військових перетворень були створені одні з найсильніших в Європі регулярні армія і військово-морський флот. За короткий час із сухопутної країни Росія перетворилася на могутню морську державу і зайняла одне із провідних місць у світі.

РОЗДІЛ 3. ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

3.1 Реформи у культурній сфері

Створення образу нової Росії, на що націлився Петро І в період свого правління, було неможливо без серйозних змін в сфері культури. Вже починаючи з кінця XVII ст. до цього підштовхувало Росію саме життя. Загальна культурна відсталість країни ставала дедалі очевиднішою. Росія практично не мала власних науки і університетської освіти. В той же час реформи, розпочаті петровським урядом у сфері державного устрою, економіки, військової справи, спонукали до загального піднесення культури країни, появи в Росії прошарку людей, що володіли знаннями, культурою, досвідом на сучасному для тодішньої Європи рівні.

На зміну настороженому, а інколи й ворожому ставленню до всього західноєвропейського приходить пора зближення із Заходом і початок європеїзації Росії. Сам цар двічі надовго виїздив до Західної Європи (в 1696-1697 та 1716-1717 рр.), звертаючи увагу геть на все - від будівництва кораблів до поголених облич. Настільки масштабна зустріч російської культури з культурою Заходу відбулася вперше. Петро І побачив західноєвропейську цивілізацію у всій її військовій і культурній могутності. Він вивіз з Європи не тільки знання, враження, але й ідею, яку для себе формулював украй просто: щоб зробити Росію настільки ж сильною, як і великі держави Європи, необхідно якнайшвидше перейняти у Заходу все необхідне.

Вектором змін став рух на Захід, в сторону „подібності” на Європу. За словами дослідника Запєсоцького, ціль Петра І полягала в перетворенні релігійно орієнтованої середньовічної культури на сучасну, світську, засновану на ідеях Просвітництва. Проте Петро І почав переймати не тільки дійсно потрібні і корисні науково-технічні досягнення, знання, спосіб життя і навіть спосіб мислення, але й те, що для Росії, багато в чому не готової до європейських нововведень, було безглуздим, шкідливим і навіть згубним. Крім того, часто нововведення насаджувались вкрай жорстокими методами, насильно ламались морально-етичні і релігійні норми і традиції, які панували в той час в російському суспільстві.

Зближення із Заходом вимагало, за переконанням Петра І, змін у зовнішньому вигляді російських людей для того, щоб вони нагадували собою європейців. Тому на наступний день після повернення з Європи в 1698 р. цар почав особисто обрізувати бороди у бояр, а згодом і укорочувати їх довгополі каптани. Перший указ про гоління борід, що зберігся, був оприлюднений 16 січня 1705 р. Він наказав всім, крім духовенства і селян, голити бороди і вуса, а з тих, хто не хотів, призначалося стягувати особливий і досить значний податок. Для виконання указу про гоління борід були відправлені спеціальні „брадобреи”, які голили бороди всім без розбору. Запроваджувалися й перуки.