Історіонаписання у середні віки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Кам'янець-Подільський національний університет

імені Івана Огієнка

Самостійна робота

на тему: Історіонаписання у середні віки

Виконав

Студент 21 групи

Ткачук Назарій Борисович

Перевірив

кандидат іст. наук, професор

Опря Анатолій Володимирович

Кам'янець-Подільський, 2014

Зміст

Вступ

1. Історіонаписання, як релігійний компонент

2. Стилі історіонаписання

3. Хроністи у середньовіччі

Вступ

Історіонаписання як сфера творчої та дослідницької діяльності перебуває в тісному взаємозв'язку з релігійними, інтелектуальними, мистецькими, політичними та соціально-економічними аспектами життя суспільства. Тому зміна епістемологічного каркасу європейської цивілізації, яка відбулася на порубіжжі античності та Середньовіччя, не могла не інспірувати активні трансформаційні процеси у структурі, цілях та дослідницькому механізмові історіографії. Саме в середньовічні часи на зміну аналітико-прагматичній історії античності приходить так зване провіденційне історіописання. Його ключовим концептом постає божественне провидіння, яке стає рушійною силою історичного процесу й детермінує життя особистості, існування держав та імперій, характер розвою універсуму в цілому. Поряд із філософією історіографія стає такою собі “служницею богослов'я”, однак навіть в умовах ідейної монополії християнства історіописання не розчиняється у строкатій палітрі теологічних і богословських дисциплін. Знайшовши нові та адаптувавши вже існуючі способи фіксації дійсності в пам'яті поколінь, середньовічні історіографи створили велику кількість різножанрових творів, які заслуговують на увагу не лише фахівців-істориків, а й літературознавців.

Пам'ятки середньовічної історичної думки неодноразово привертали увагу істориків, зокрема М. Барга, І. Брейсака, О. Вайнштейна, Є. Космінського, Л. Рєпіної. Загальний літературо знавчий аналіз деяких із цих творів запронований В. Жирмунським. Проте особливості кореляції актуального та фікціонального в історіографічних артефактах Середньовіччя ще не були об'єктом безпосереднього дослідження.

1. Історіонаписання, як релігійний компонент

Передумови до падіння античної цивілізації сформувалися ще за декілька століть до фактичного розпаду Римської імперії. Як слушно зазначає М. Барг, “перехід від античності до середньовіччя почався по суті ще в хронологічних межах самого античного суспільства” [1,c. 76]. Формування протофеодальних елементів у рабовласницькій системі, яка тоді переживала гостру кризу, а також виникнення перших християнських общин і стрімке поширення християнства в романізованому світі все відчутніше ослаблювали крихкий владний механізм імперії. Небезпека загрожувала не лише політичному утворенню, адже поширення християнства знаменувало також наближення світоглядного зламу, викликаного, на думку М. Барга, “кризою панівних філософських та етичних учінь, успадкованої системи цінностей, які в тій чи іншій формі пояснювали та санкціонували суще” [1, c. 76].

Отже, крах Римської держави був спричинений поєднанням багатьох різноманітних чинників державної, економічної та світоглядної природи. Гостра аксіологічна криза, яка вилилася в ідейно-креативний занепад римської культури, очевидна політико-мілітарна ослабленість Західної Римської імперії в поєднанні з економічною стагнацією, викликаною, насамперед, століттями експлуатації рабів як безправних інструментів праці - усі ці фактори пришвидшили руйнацію величезної імперії, зі зникненням якої завершилася й доба античності.

Основним наслідком падіння імперії римлян стало перетворення християнської церкви з релігійного інституту, що мав “примітивно зрівнювальний характер” [1, c. 76], на авторитетну ієрархічну структуру, яка не мала конкурентів у боротьбі за владу. Саме тому, на нашу думку, при розгляді культурних здобутків середньовіччя надзвичайно важливо враховувати інспіруючий вплив мисленнєвої домінанти епохи - християнства та Святого Письма, а також наслідки владного контролю церкви, який призвів, за влучним висловом Є. Космінського, до “монополізації інтелектуального життя епохи” [5, c. 29]. Однак зміну епох ні в якому разі не слід уявляти собі як одномоментний акт світоглядної трансформації. Трансформаційний процес був тривалим і поступовим, а тому мистецькі здобутки античності не зникають повністю з культурного горизонту західноєвропейської цивілізації. Праці давньогрецьких та римських (а відтепер - язичницьких) філософів, письменників та істориків, що зберігалися в архівах, впливали на стиль, композицію й ідейне наповнення творів християнських авторів. Крім того, жодні політичні потрясіння та аксіологічні злами не зупиняли потужного потоку фольклорної творчості. Як зазначав російський дослідник В. Жирмунський, середньовічна література формувалася на перетині трьох магістральних культурно-світоглядних векторів: традицій народної творчості, культурних впливів античного світу та християнства [4, c. 10].

Саме на перехресті цих трьох ідейно-художніх домінант розвивалася середньовічна історіографія, яка в Середні віки, як і в добу античності, вважалася видом літературної творчості. Історики писали не лише з утилітарнопрактичною метою, а і задля задоволення мистецьких запитів читацької аудиторії. На підтвердження зв'язку літератури та історіописання О. Вайнштейн цитував відомого середньовічного автора Ісідора Севільського, який не відводить історії самостійного місця серед інших наук, а розглядає її як “галузь літератури, залежну від риторики та богослов'я” [3, c. 103]. хроніст історіонаписання середньовіччя стиль

Таким чином, концепція історії з античних часів змінилася лише в одному, однак надзвичайно важливому аспекті - до її дослідницької орбіти було залучено християнське богослов'я.

Включення релігійного компонента привелодо поділу історії на священну та світську, утім, навіть світська історіографія вважалася духовно натхненною через божественне начало. Згідно з таким поглядом на сутність історичного знання, Августин наголошував, що “саму історію не слід вважати творінням людським, адже те, що вже сталося і не може бути зміненим, належить до категорії часу, що створений і направляється Богом” [3, c. 103]. Аналіз історіографічної парадигми доби дає підстави стверджувати, що питома вага літературної та риторичної складових в історичних працях середньовіччя могла варіюватися, однак саме релігійний базис у цю добу був основою та провідним мотивом історіографічних пошуків. Зокрема, на думку Л. Рєпіної, “своєрідність середньовічної історичної свідомості вкорінена у християнських релігійних уявленнях, які визначали загальну концепцію розвитку людства - його сенс, цілі та рушійні сили” [8, c. 77]. Таким чином, одна із визначальних ознак історіографії Середньовіччя - її укоріненість у релігійному субстраті. Розуміння історії як сукупності випадковостей та богонатхненних ознаменувань було сформоване у працях таких видатних мислителів, як святий Ієронім - засновник християнської хронології, Павло Орзбій - творець політичної історії християнського Заходу та Аврелій Августин - автор концепції “двох Градів”. Це розуміння вплинуло також на концепцію історичної істини. По-перше, біблійні тексти визнавалися абсолютно незаперечними. По-друге, для встановлення міри істинності інших джерел історичної інформації використовувався критерій їх авторитетності. По-третє, в більшості фактів вбачали зовнішнє вираження універсальних моральних і містичних ідей. По-четверте, історія перетворювалася на “скарбницю прикладів”, що мала надавати морально-дидактичні настанови для спасіння душі. Саме тому історичні факти часто вилучалися з їх ситуативного контексту й використовувалися для ілюстрації вчинків, які слід наслідувати, і діянь, що їх потрібно уникати [2, c. 100].

Орієнтуючись на таку ілюстративно-дидактичну установку, автори зображали події в дещо зміненому вигляді, спотворюючи або домислюючи їх. А вже з XIIІ ст., коли набуло актуальності завдання зацікавити читача, історичні твори почали містити, поряд із описами чудес, також численні байки, анекдоти та побутові деталі. Таке синкретичне злиття історичного факту й власного вимислу О. Вайнштейн пояснює виключно ідеологічними цілями та називає свідомим “підлогом” та “фальсифікацією”, спричиненими “невмінням підпорядкувати факти своїй політичній тенденції або ж практичним інтересам угрупування” [2, c. 100]. Іншої позиції щодо цього дотримувався Д. Лихачов. На його думку, середньовічний вимисел маскувався правдою, адже відкрита фікціональність не допускалася, оскільки історичні твори були “присвячені подіям, які вже сталися, відбувалися, або, хоча й не відбувалися, насправді вважалися звершеними” [7, c. 11].

Своєрідне поєднання вимислу та факту, характерне для епохи Середніх віків, було спричинене двосторонньою взаємодією ідеологічних мотивів і світоглядних орієнтирів. Бажання показати чудесне та фантастичне з метою зміцнення авторитету церкви поєднувалося із щирою вірою в чудеса та надприродне, яка була важливим компонентом середньовічної свідомості. Отже, нова концепція історичної істини, згідно з якою вимисел ставав органічною та іманентною частиною історіографії, ще більше наблизила цю сферу людської думки до красного письменства, відкривши для історіописання широкі креативні обрії.

У ранні Середні віки у світській історії спостерігається відхід від монографічної форми викладу. Світськими історичними жанрами того часу були аннали, хроніки (рідше хронографи) та історії. Незважаючи на те, що ці жанрові форми були надзвичайно близькими, кожна з них мала власну специфіку подання опрацьованого історичного матеріалу. Так, за спостереженням англійського дослідника І. Брейсака, анналами називалися стислі та сухі за стилем записи подій, хроніками - твори, які давали більш розширений та зв'язний виклад, а історіями - праці, де поряд з хронологічним висвітлено також прагматичний зв'язок подій, а також запропоновано роз'яснення їх причин та наслідків [9, c. 12]. Однак слушно зауважити, що навіть для самих середньовічних авторів такі диференційні критерії були достатньо розмитими. Багато творів мали подвійну або альтернативну назву (наприклад, “Історія або хроніка” чи “Хроніка, або аннали”). При цьому більшість історіографічних праць в епоху ередньовіччя мали назву “хроніки”. Цей термін, на нашу думку, правомірно вважати узагальнювальним щодо історіографічних жанрів, у яких подано зв'язний хронологічний виклад подій, що міг доповнюватися коментарями про їх причини та наслідки.

2. Стилі історіонаписання

Серед найвизначніших хроністів епохи Середньовіччя слід згадати імена Григорія Турського, Беди Поважного, Павла Діакона, Оттона Фрейзінгенського, Матвія Паризького, Ордеріка Віталія, Джеффрі Монмутського. Проте варто наголосити, що власне авторська частина їх творів була незначною за обсягом і в ній, як правило, йшлося про сучасні авторові події. Більшість хронік являли собою компіляцію історичного матеріалу хроністів-попередників. Традиція використовувати створений іншими історіографами матеріал без посилання на його автора збережеться ще на багато століть і перейде в епоху Відродження.

Окреслимо типові особливості стилю хронікального історіописання. Літературний стиль цих історичних праць рясніє запозиченнями та наслідуваннями античних авторів і Святого Письма. За спостереженням радянського науковця Є. Космінського, “від римської історіографії та біблійної традиції середньовічні історики взяли пристрасть до риторики та моралізаторства, від римських істориків вони успадкували прийоми повчання через драматизацію дії та вставлені промови” [6, c. 30]. Саме з цим двобічним біблійно-античним впливом пов'язані непоодинокі випадки гіперболізації та анахронізми істориків Середньовіччя. Так, у хроніці Гельмондо “величезна кількість людей “становить 70 осіб, у битві помирає 100 тисяч язичників і один християнин [6, c. 30]. В іншій історичній хроніці на похованні Олександра Македонського присутні монахи з хрестами, а Магомета названо кардиналом, що постав супроти Риму [3, c. 102].

Ще одна особливість хронікального історіописання - численні відступи від основної теми, які містили благочестиві роздуми автора або ж переповідали біблійний чи народно-фольклорний матеріал [3, c. 108]. Саме у відступах яскраво виявляється письменницька обдарованість середньовічних хроністів. Поряд із прийомом драматизації, історики доби використовували в цих пасажах принцип ліризації. Згадані фрагменти хронік, зокрема пейзажі та батальні сцени, наповнювалися потужною художньо-виражальною силою, рясніли різноманітними тропами та поетичною образністю. Ліризацію наративу правомірно вважати наслідком античного впливу. За спостереженням О. Вайнштейна, серед зразків наслідування хроністи називають, поряд з іменами римських та давньогрецьких історіографів, Вергілія, Овідія, Ювенала та інших поетів [3, c. 108]. Очевидно, що у свідомості середньовічного автора поети не відокремлювалися від істориків, і цей факт, можливо, свідчить про самосприйняття тогочасного хроніста передусім як митця і майстра слова.

Вплив античності позначився також на введені в тканину оповіді вигаданих промов історичних особистостей. Утім, у новому історичному контексті вони втратили функцію постановки проблеми, характеристики особистості чи роз'яснення ситуації. Промови середньовічних хронік мали на меті розважити читача і, водночас, прикрасити та оживити оповідь. Портретні описи та пейзажні характеристики зазвичай напряму переписували з античних першоджерел. Загалом же хроніки були насичені риторичними фігурами, гіперболами, патетичними окликами та антитезами. Усі згадані стильові особливості світських історичних хронік, очевидно, демонструють, що для їх творців першорядну значущість мало літературне оформлення власних ідей. Таким чином, домінування фікційного, белетризованого наративу дає підстави вважати середньовічні хронічки саме творами красного письменства.

У XIIІ ст. палітра світських історичних жанрів стала набагато яскравішою. Поряд із хронікально-анналістичними творами з'являються біографії, мемуари та великі національні історії, написані національними мовами. Крім того, жанрова картина історіографії збагатилася навчальною літературою з цієї галузі - у монастирях було створено підручники та хрестоматії зі світової історії [2, c. 39]. Численні історіографічні публікації свідчать про постійний інтерес Середньовіччя до історії як галузі людських знань. Своєрідною віхою розвою унікальної середньовічної історичної науки стало виникнення церковної історії. Репрезентована численними агіографічними жанрами, вона, поставши на богословському субстраті і розвиваючись у лоні клерикальної літератури, долучила до своєї орбіти елементи історичного аналізу та художньої творчості. Саме в агіографічній літературі Середньовіччя повною мірою втілилося синкретичне поєднання Святого Письма, історіографічних підходів та красного письменства. Жанрове різноманіття літературної продукції цього історіографічного типу вражає - це і житія, і чудеса, й оповіді про мощі, ікони та інші церковні реліквії, а також ідеологічні тексти на освячення храму, епіграфічні пам'ятки та релігійні календарі. До цього переліку можна також додати мартирологи та легенди про святих [3,c. 103]. У таких творах, часто створюваних авторами світських хронік (зокрема, багато житій було написано Григорієм Турським), розповіді про чудеса незрідка поєднувалися із даними про побут епохи [2, c. 31].

Агіографічне історіописання характеризується досконалим літературним стилем, деякі твори такого типу, як зазначає В. Жирмунський, збагачувалися романтичним вимислом світиського, частково фольклорного характеру. Саме тому літературознавець вважає їх до певної міри попередниками рицарської повісті та роману [4, c. 10]. Отже, агіографію правомірно вважати однією із головних новацій на шляху розвою історіографії в Середні віки. Вона стала своєрідним відображенням світоглядної картини епохи, в якій божественне та віра в надприродне поєдналися з інтересом до світської історії й літератури.

3. Хроністи у середньовіччі

Кроком у бік зацікавлення сучасністю стали історичні праці Григорія Турського (бл.538-594) та Беди Превелебного (бл.673-735). У першого часам по Христу відведена третина хроніки, у другого - вони вже переважають за обсягом. Підсилюється також значення локального елементу, інтерес хроністів до якого надалі лише зростав.

Х століття стало епохою, коли універсальні хроніки почали широко використовувати нові джерела: аннали-літописи або порічні записи. Анналістика не зводилася до запису поточних подій - зазвичай літопис мав вступну частину, що представляла найдавнішу історію людства, скомпільовану на підставі кількох енциклопедичних та перелікових творів. Аннали, сконструйовані таким чином, виконували і функції хронік, водночас й універсальна хроніка могла використати аннали для представлення новітньої історії. Характерним прикладом подібного жанрового взаємопроникнення є «Повість минулих літ» («По вісті времянних [тимчасових, незначного залишку до часу Страшного суду] літ»).

У ХІІ ст. увиразнилася й тенденція до перетворення хроніки на твір енциклопедичний, на довідник для тих, хто навчається (відтак узасаднилась «всеядність» хроніки щодо інших нараційних форм, посилилась пластичність її як літературного жанру). Ось, наприклад, взявши на себе труд перелічити старопольські літературні жанри, представлені у «Хроніці всього світу» М.Бєльського, польський історик Д.Снєжко називає такі: переклад біблійний, хорографія-землеопис, апокриф, алегорія, «профеція»-пророцтво, байка, роман псевдоісторичний, лист, промова, анекдот, епітафія, «ікон» символ, щоденник подорожі і навіть уривок народної пісні, причому він цілком не певен, що перерахував усе.

Пізнє середньовіччя розквітло хроніками, в яких географічний горизонт ще більше звузився. Виникають твори, в яких центр ваги пересувається на окремі міста, регіони або монастирі. Відомий польсько-французький історик Кшиштоф Поміян писав про «інституційний» характер хроніки-літопису. .

Без сумніву, на цьому позначилася феодальна роздрібненість, утім, можна тут добачити і вплив провідних засад християнського історизму - рівності усіх людей перед Богом та баченні Божого промислу-Провидіння у всякому діянні (отже оповідь про будь-кого та будь-який вчинок набуває універсального значення). Виразним тут є приклад знаної пам'ятки вже ХVII ст., створеної, утім, у традиційно-архаїчній манері, - «Літописця або хронічки» Йоахима Єрлича. Вона належить до жанру сімейної хроніки, але також відкривається оповіддю про творення та початки світу, а отже ніби вписує автора з його рідними до універсального простору всесвітньої історії.

Разом із звуженням простору, цікавого для хронікаря, зникає розуміння есхатологічних проблем. Так, вже Гуго з Сан-Віктора вважав, що в описі доконаних звершень треба продемонструвати чотири елементи: дію, її творця, час і місце. Як бачимо, немає тут місця для міркувань про філософсько-теологічну природу події. Прагнення джерельно задокументованого представлення історії наприкінці середніх віків набрало вигляду коментарю від автора, в якому хроніст покликається на використані джерела або намагається продемонструвати старанність читання творів інших авторів (авторитетів).

Перший представляв собою хронологічно впорядкований виклад подій, другий і третій відрізнявся істотнішим значенням рефлексій хроніста над минулим, людською природою, чеснотами і т.п. Хроніка часто поділена на розділи і книги, які підпорядковують хронологічний перебіг подій. Вона завершується підсумковим розділом, в якому автор викладає свої рефлексії щодо описаного. Є хронікою енциклопедичного типу, підручним зібранням, часто обмеженим лише до переліку, наприклад, владців.

У пізньому середньовіччі побутувала також хроніка типу нектар часів, що була своєрідною «лінеарною книгою чудес», виконувалась у формі «хроніки пап та імператорів». Панування останніх представлялись як хронологічне тло для діянь святих та чудес, які вони вершили. Загалом, на думку Д.Снєжко, основним напрямком розвитку хроніки як літературного жанру був рух від хронології до опису або від синтези до енциклопедії.

Відносно як парадигматичного типу хроніки варто ще нагадати, що історію в середньовіччі розуміли як оповідь про звершені діяння. Утім, діяння та історія у ранньому середньовіччі не були тотожними поняттями. Діяння та життєписи складали матеріал для історії.

Ісидор Севільський окреслив історію таким чином: оповідь, в якій описані факти світу. Роберт з Мелун дефініював її по-своєму - Історія є зв'язний опис діянь. Іоанн із Солсбері розумів під поняттям історії описування правди, а хронологічний виклад історії хроніст позначав як порядок історії.

Розрізняно (нехай і не завжди послідовно) два роди історіописців. Керувала ними та сама інтенція: переказ правди. Однак були й відмінності. Так автор, який писав хроніку коли, в той час як автор, який писав історію , зосереджувався довкола обставин подій, що оглядаються. Жадав, цей останній, знайти відповідь на запитання як. Це розрізнення мало античне коріння. Ще Цицерон розрізнював «примітивну анналістику» та «вишукану історіографію». Остання будує свою нарацію згідно з правилами риторики. Такий поділ сприймається і сьогодні, він відмежовує сухий реєстр хронології від літературно розбудованого витвору історіографії. Естетичне та етичне сприйняття історичної правди, що так характерно для риторично орієнтованого античного історіописання та його послідовників, так само знаходить відгук у творців сучасної наративістичної історіографії.

Лінеарна концепція (з нею пов'язана концепція Провидіння та Божого плану) стала загальною основою хронікарства, яке намагалося співвідносити описувані події з «сакральним часом» (відтак, не рідкістю було позначення дня, присвяченого певному святому і т.ін., без вказівки власне на рік, коли відбулася подія). Вимога композиції твору, відтак історик почувався зобов'язаним обґрунтувати кожний випадок, коли переривалась хронологічно впорядкована оповідь. Іншим суттєвим елементом, що окреслював і поетику хроніки, і представлений нею світ є простір. Універсальні хроніки креслили його дуже широко, аби зуміти представити історію людства від початку. Навпаки, локальні хроніки охоплюють на подив невеликий простір. Локальна оптика сповнює розум хронікаря та призводить до того, що часто не здатен він собі уявити, що поза мурами міськими або поза кордонами рідного князівства є речі, гідні увічнення. Зв'язок між локальними та універсальними хроніками легко помітний на інтертекстуальному рівні, але прагнення синтезу цілком залежало від того чи іншого автора (чи то завдань, які він собі ставив).

До конститутивних ознак особливо цікавої тут регіональної хроніки відносять: зацікавлення хронікаря історично сформованим регіоном, що виражається в зверненні уваги на його географічні умови, а також використання в дослідженні широкого спектру джерел, як-то: історій або хронік єпископств, міст, монастирів, ба навіть агіографічних творів. Історія місцевої династії складає лише один з елементів регіональної хроніки.

Загалом хроніка мала служити цілям дидактичним, моралізаторським та виховним. Вчинки добрих владців або героїв слід наслідувати, а злий приклад предків має відлякувати. Стосується це як окремих осіб, так і цілих народів. Це завдання історик реалізував не лише через підбір прикладів, але також через авторський коментар. Часи сучасні собі або ті, що він ще пам'ятає, хроніст оцінював за своєю міркою, не уникаючи формулювання гострих зауважень.

Висновки

Підсумовуючи, зазначимо, що історіографія Середньовіччя являє собою унікальне явище, яке перебуває одночасно і в інтелектуальному просторі науки, і в художній парадигмі мистецтва. Іманентна присутність вимислу, своєрідна концепція історичної істини, експліцитна дидактичність та моралізаторство - усі ці ознаки віддаляють історичні твори Середніх віків від аналітико-дослідницької прагматичної історіографії сучасності. Споглядання зразків античної історичної думки за умов мінімізації аналітичного модусу відкривало перед істориками Середньовіччя широкі перспективи реалізації власного творчо-креативного потенціалу.

Список використаної літератури

1. Барг М.А. Эпохи и идеи: Становление историзма / Михаил Абрамович Барг. - М. : Мысль, 1987. - 348 с.

2. Вайнштейн О.Л. Историография средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней / Осип Леонидович Вайнштейн. - Л. : Госуд. соц.-экон. издательство, 1940. - 366 с.

3. Вайнштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография / Осип Леонидович Вайнштейн. - М. : Наука, 1964. - 483 с.

4. Жирмунский В.М. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение : учеб. для филол. спец. вузов / Виктор Максимович Жирмунский. - М. : Высшая школа, 1987. - 415 с.

5. Косминский Е.А. Проблемы английского феодализма и историографии средних веков / Евгений Алексеевич Косминский. - М. : Изд. Акад. наук СССР, 1963. - 456 с.

6. Косминский Е.А. Историография средних веков V - середина XIX в.: лекции / Евгений Алексеевич Косминский. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1963. - 430 с.

7. Лихачев Д.С. Великий путь: становление русской литературы XI-XVII веков / Дмитрий Сергеевич Лихачев. - М. : Современник, 1987. - 301 с.

8. Репина Л.П. История исторического знания:пособие для вузов / Лорина Петровна Репина. - М. : Дрофа, 2006. - 288 с

Размещено на Allbest.ru