Запровадження християнства на Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Причини запровадження християнства

2. Процес християнізації

3. Вплив християнства на розвиток культури

3.1 Розвиток літератури. Літописання

3.2 Розвиток архітектури

3.3 Формування нових тенденцій у образотворчому мистецтві. Дзвонова музика

Висновок

Список використаної література

Вступ

Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення.

Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в нашій літературі, подає нам так званий Початковий літопис -- пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним -- воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер.

І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання -- це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового -- князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 -- 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X -- XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 -- 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 -- 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 -- 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 -- 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.

На початку ХХ століття також з`явилось одразу декілька надзвичайно важливих робіт, які по-різному ставили та вирішували питання про прийняття християнства. Це праці академіка А.А. Шахматова, М.Д. Приселкова, В.А. Пархоменка, В.І. Ламаньского, Н.К. Нікольського, П. А. Лаврова, Н.Д. Полонської та багатьох інших. Але після 1918 року ця тема перестала вважатися значною. Вона попросту зникла зі сторінок наукового друку, залишаючись однією з найважливіших в світовій славістиці (праці Л.Мюллера, А. Поппе та інших).

В пізніші радянські часи питання хрещення знову почало цікавити істориків. Факту запровадження християнства та його значенню присвячені були численні монографії та статті: «Запровадження християнства на Русі», М., 1987; Рапов, 1988 «Як була хрещена Русь», М., 1989; «Руська духовна культура», Тренто, 1992, порівняльні нариси «Прийняття християнства народами Центральної та Південно-Східної Європи і хрещення Русі». М., 1988; «Тисячоліття запровадження християнства на Русі» М., 1993 та багато інших.

Але це тільки невелика вибірка з тої надзвичайної кількості істориків усіх часів, які вивчали питання запровадження християнства на Русі. Існує дуже багато різних поглядів на це питання, різних підходів. Чому ж проблема хрещення Русі є настільки популярною та актуальною в будь-які часи? На мою думку, це одна з найважливіших подій в нашій історії, яка визначила шляхи подальшого розвитку Київської Русі, а потім - і української держави. Запровадження нової релігії - це питання не тільки еволюції світогляду (хоча одного цього достатньо, щоб говорити про глобальність змін), це й зміни у політичному курсі, - тобто це можно вважати дуже важливою віхою в історії народу. Отже, в цьому рефераті ми спробуємо узагальнити усі підходи до вивчення проблеми запровадження християнства в Київській Русі (а саме остаточної християнізації, яку провадив князь Володимир Святославич) та стисло викласти основні факти, які стосуються цієї історичної події.

1. Причини запровадження християнства

Розгляд кожного історичного питання прийнято починати, перш за все, з розгляду причин та приводів певної події. Це є дуже важливим, тому що, якщо ми не знаємо чинників, які впливали на зародження проблеми, як ми можемо судити про проблему в цілому?

Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі?

Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів:

Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” - досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, нез'єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу - від Волзької Булгарії; католицизму - від Німеччини, іудаїзму - від Хазарії, православ'я - від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” - “Где захочешь”, відповіли посли.

Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.

2. Процес християнізації

За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення, наприклад, Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість, руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події - наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.

Русь у баченні авторів сказань - це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією - язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою - християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця.

Але все ж таки, як насправді проходив процес християнізації та історичні процеси, які передували йому?

Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами - поляками, чехами, болгарами, візантійцями - поганська Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт - Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити), натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з'явиться хто завтра на ріці - багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, - то мені той противником буде...” А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається...

Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору.

Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході - литва, ятвяги; на північному сході - чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.

У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва -- Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

3. Вплив християнства на розвиток культури

3.1 Розвиток літератури. Літописання

Коли християнство стало державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Свя'те Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика - урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол (“Дії Святих апостолів” і “Послання апостолів”), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-вангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва - “Остромирове Євангеліє”. Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих “отців церкви”: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 - 787 рр.). В них обгрунтовувалися основні догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі є “Ізборник Святослава”, укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В “Ізборнику” 1073 р. був. поданий перший “Індекс книг Істинних і хибних”, в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані “відречені”, апокрифічні книги).

Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з “Євангелія від Іоанна”: “Спочатку було слово”. “Словами” називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом” стародавні письменники розуміли Старий. Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під “Благодаттю” - Новий Завіт - другу частину Біблії (християнство).

Новий Завіт складається з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою в епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на три відділи: книги історичні -- чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) та Діяння апостолів; учительні -- 21 послання апостолів Павла, Якова, Петра, Іоанна та Іуди і пророча книга -- Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє -- це не просто розповідь про земне життя Ісуса Христа, але й проповідь про нього. Улюбленою формою викладу євангелістів є притча. Діяння апостолів -- це розповідь про учнів Христа, які поширювали його вчення. Тут же тлумачиться вчення Ісуса Христа і розглядається організація ранньохристиянської общини. Послання апостолів являють собою повчання в епістолярній формі. Особливою дидактичністю серед них відзначаються послання апостола Павла. Апокаліпсис -- це книга містичних видінь про кінцеву долю людства і Всесвіту.

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання - довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля “славиться в усіх чотирьох, кінцях Землі”. Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя - “правдивого, славного та мужнього”. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить “божественну мудрість”.

У Київській Русі досить швидко вини к свій жанр літератури - літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний нас збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбання культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом, є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р.. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У “Повісті” вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загально історичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною, пам'яткою староукраїнського письменства є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, написане на початку ХІІ ст.. Князь Володимир Мономах - одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113-1125рр.

У “Повчанні...” можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів.? “Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, - говориться у посланні, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею”. У другій частині твору автор говорінь про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ці невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати”? В третій частіші “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні” простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII- початок ХІІІ ст.), гаданий автор “Слова Даниїла Заточника” (в іншій редакції; - “Моленіє Даниїла Заточника”). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі “Старого Завіту”, використовує афоризми античних філософів - Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури - житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і, державних діячів, оголошених церквою святими; Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і, Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастир Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаціно-історичними джерелами. Так, наприклад, у “Житії Феодосія Печерського” яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норові, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався так званий “Києво-Печерський патерик” - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середні XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є “Слово о полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово...” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.

Автор “Слова...” яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх “вкласти в піхви мечі”, помиритися між собою.

3.2 Розвиток архітектури

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першого кам'яного церквою на Русі булл Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною (спершу - церква Богородиці).

Києво-Печерський монастир є чудовою пам'яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

У середині ХІ ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества - Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників давньоруської дерев'яної архітектури деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної, кладки стін. християнство київський русь літописання

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві - найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням “руська митрополія”, закладена у 1037р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми.

Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п'ятьма нефами й апсидами, оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер'єр собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав. Спустошений монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст. Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову двічі спустошували храм татари.

У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи в 1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам'яткою українського бароко.

В 1050-ті роки у Києві було збудовано на замовлення Ярослава Мудрого Ірининської та Георгієвської церков (церкви названі за християнськими іменамикнязя та його жінки). Це були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні тринефні або п'ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя.

3.3 Формування нових тенденцій у образотворчому мистецтві. Дзвонова музика

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050-1114 рр.). З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони “Печерської Богородиці” і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.

Високого рівня у XI-Х1Ц ст. тягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, перснів, намист та інших прикра.

Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великого майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому XI ст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис “коваль” та ім'я цього майстра “Людота” або “Людоша”. Це один з найбільш стародавніх мечів за підписом.

Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в “Остромировому Євангелії” (1056-1057 рр.) - це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив “Остромирове Євангеліє” диякон Григорій.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частішою богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалося спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в XI-XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природо дослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В “Києво-Печерському патерику” зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Вік зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Фовронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності - палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва, - “матері руських міст” через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква, та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

Висновок

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток її культури. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Після прийняття християнства розширилися політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими державами, насамперед з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом та скандинавськими державами.

Християнство на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першого кам'яного церквою на Русі булл Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр.

Києво-Печерський монастир є чудовою пам'яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

Давньоруський іконопис набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Осередками освіти в Київській Русі стали церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва.

Список викоританої літературы

1.Богдан Лановик, Микола Лазарович. “Історія України ”.- Тернопіль “Економічна думка”, - 2000р.

2.В.Ю. Король. “Історія України ”.- Київ ВЦ “Академія ”,-1999р.

3.Дмитро Дорошенко “Нарис Історії України”. В2-хТ. Т-1. - Видавництво “Дніпрова хвиля” - Мюнхен .“Глобус” Київ,1991р.

4.Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні. Дзюба Олена Миколаївна Павленко Ганна Іванівна.

5.Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. Львів--Відень. -- К., 1898-- 1937.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. -- К., 1992.

7. Ефименко А. Н. История украинского народа. -- К., 1990.

8. Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города: В 2 т. -- М.; Л., 1958. -- Т. 1; 1961. -- Т. 2.

9. Костомаров М. Твори: У 2 т. -- К., 1967.

10. Крип'якевич І. Історя України. -- Львів, 1992.

Размещено на Allbest.ru