Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

План

Вступ

1. Масова колективізація сільських господарств та її наслідки в Україні

2. Від продрозкладки до терору голодом

3. Масштаби і жертви голодомору 1932 - 1933 рр. в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

голодомор колективізація примусовий демографічний

Актуальність теми дослідження. Найжахливішим злочином тоталітарної системи проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести голодомор до найбільш трагічних подій в історії людства. Він аналогічний злочинам, вчиненими фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932-1933 рр. - це історична минувшина, що живе у пам'яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців.

Вже минуло майже 75 років від часу національної трагедії в Україні. Однак мученицька смерть мільйонів людей від голоду на теренах найродючіших чорноземів досі вражає кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко усвідомити.

Страшна доля українців у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до історичного розвитку країни, то чисельне зменшення цілої генерації призвело до наслідків, котрі відчуваються й досі.

Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1932-1933 рр. у радянські часи не було. Більшовицька влада жодним словом не відгукнулася на наслідки безпрецедентних втрат людських життів, так само, як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників.

Лише після здобуття Україною незалежності вчені отримали можливість неупереджено досліджувати явища голодомору. Але для повного висвітлення проблеми в історичних джерелах потрібна не одна тисяча документальних свідчень. Без них не може бути правдивої розповіді і про винуватців трагедії на місцях, і про масштаби і наслідки голоду та його вплив на політичне, господарське, демографічне та духовно-релігійне життя народу.

Особливо важливо показати регіональні особливості голодомору, вплив на людей місцевих обставин. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні трагічна сторінка української історії, яка вимагає поглибленого наукового вивчення не лише для показу реальної картини подій минулого, а й для застереження повторення помилок у майбутньому. Об'єкт дослідження - голодомор на Україні в 1932-1933 рр.

1. Масова колективізація селянських господарств та її наслідки в Україні

Перетворення на селі в цей період були драматичними і радикальними. Тут «друга революція» супроводжувалася такою жорстокістю й страхіттям, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала одною з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою - до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи лише перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів. Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація вимагає широкої колективізації. Сталін дійшов до цього висновку, під час кризи зерно заготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу у містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни надто низькими і відмовилися продавати збіжжя. Тоді Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно поставити, як економічний, так і політичний контроль. Відтак він наказує розпочати «суцільну колективізацію».

«Всеосяжна колективізація» замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшувати викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп, селянин, так би мовити, делегував свої права на розпорядження виробленою продукцією адміністратору.

Лозунг «суцільної колективізації» офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора «Про сільське господарство в Україні про роботу на селі». У постанові на доповідь відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. В Україні колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р.

Сталін називав колективізацію «революцією зверху». Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовитися від своїх господарств і робили це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Темпи колективізації спускалися зверху у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з настійною вимогою: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну - до осені 30 року!». Отже встановлені раніше строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація була задумана, як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни.

Починаючи з 1930 р., фактично заборонялася вільна торгівля, уся товарна продукція колгоспів повинна була надходити у розпорядження держави. Однак за умов відсутності ринку саме поняття «товарна продукція» стало невизначеним.

а) Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства, як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати, найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме був куркуль було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували, що вони склали близько 5% селян.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства, як класу»? Тих, хто чинив найвпертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх на призволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян виганяли разом із сім'ями з домівок, садили у товарні потяги і вивозили за тисячі колі метрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинуло. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тим, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винен в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд поклав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селян бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів та комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р. - близько 47 тис. Водночас для проведення компанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники. Ці чужі люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

б) Громлячи куркулів, Сталі повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно почати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, тр4уднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами кількох селян змушували створити колгосп. Від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й вбивали чиновників. Особливо поширилися «бабські бунти» - повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками свої сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшні спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував в ній: «поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». Він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна, як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже вся колективізована частина селян в Україні повернулась до індивідуального господарювання.

в) Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лиш тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували вбогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час, як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарств збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступити до колгоспів. До 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того, як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Великий знавець насильницьких методів, Сталін був навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти не прийняті для даної місцевості культури. Через відсутність відповідних транспортних засобів велика частина збіжжя псувалася. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. У зв'язку з тим, що виробництво тракторів дуже відставало від плану, майже третина врожаю 1931 р. була витрачена під час жнив. До 1932 р. площа посівів в Україні зменшилася на одну п'яту. Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним із них була безжальна сталінська політика зерно заготівель. Нагально потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель.

Щоб забезпечити збір необхідного зерна, Сталін вирядив свої перших заступників В.Молотова і Л.Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року.

2. Від продрозкладки терору голодом

Найголовнішою, безпосередньою причиною Голодомору стала продрозкладка (примусова репресивна хлібозаготівля), яку повторно запровадили у січні 1928 р. Офіційно її називали хлібозаготівельним планом, а у документах з грифом «таємно» вживали термін -- «розкладка».

Волюнтаристська соціально - економічна політика уряду і надзвичайно жорстокі репресивні методи її проведення упродовж десяти попередніх років привели до хлібозаготівельної кризи та зернової проблеми, і уряд вирішив відмовитися від політики НЕПу і знову запровадити продрозкладку.

Але на відміну від своєї попередниці років громадянської війни, вона супроводжувалася новими репресивними заходами, а боротьба за хліб знову стала боротьбою за соціалізм. План вважався виконаним лише тоді, коли кожне село чи окреме господарство виконували своє особисте «тверде» завдання. Кругова порука земельної громади втрачала своє рятівне значення.

Така система хлібозаготівель за розкладкою виснажувала кожне селянське господарство, штовхала його на межу відчаю і голоду. Хлібозаготівлі супроводжувалися жорстокими репресіями і терором, фізичним та моральним знущанням над селянами. За невиконання непосильного «твердого завдання» їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі.

Селян судила ніби кримінальних злочинців за невиконання обсягів хлібозаготівель, які з кожним роком неухильно збільшувалися. Продрозкладкою на 1928 р. Україні визначили план у обсязі 265 млн. пудів. А 7 січня Політбюро ЦК КП(б)У обговорило відразу три телеграми: від Сталіна, Молотова, і Мікояна. Вони вимагали збільшення плану заготівель для України на 30 млн. пудів.

Внаслідок насильницьких заготівель у 1928 р. з України вивезли 4,1 млн. т. зерна, тобто четверту частину валового збору, що склало 42% союзного плану хлібозаготівлі, в результаті чого у селян майже не залишилося хліба і в деяких південних районах розпочався голод. Зокрема у листах секретарів окружкомів партій Одещини йшлося про те, що в березні 1928 р. селяни «буквально голодують».

Про факти голодування говорив і голова ВУЦВК Г.І. Петровський на Пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1928 р. Хлібозаготівлі, які розпочалися у січні 1928 р. за розкладкою досягли свого злочинного апогею у 1932-1933 рр. В одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й худобу, квасолю, буряки, картоплю й інші продукти харчування.

Уряд України вважав, що за допомогою одних тільки уповноважених і репресивних органів їм не вдасться вилучити у селян усі наявні запаси зерна, і тому Постановами КП(б)У та РНК УСРР від 13 листопада 1932 р. та 5 січня 1933 р. відповідальність за виконання цієї операції він поклав під страхом смерті («самых крайних мер партийного и государственного влияния») на місцевий актив.

Найбільш чесні і далекоглядні керівники на місцях намагалися всіляко зменшити голодну катастрофу і тоді 27 листопада 1932 р. з'явилася Постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про застосування репресивних заходів по відношенню до колгоспів, саботуючих хлібозаготівлі», в якій вимагалося, в першу чергу притягти до судової відповідальності «переродившихся, помогающих кулачеству членов партии из числа руководящих должностных лиц колхозов».

І за «потурання куркульському саботажу» було заарештовано і засуджено тисячі голів, членів правлінь колгоспів, спеціалістів, партійних, радянських працівників. Фабрикуються гучні «справи», коли звинувачені у «злісному саботажі хлібозаготівель» керівники колгоспів і районів засуджуються до розстрілу, тривалих років ув'язнення.

І тому жертвами жорстокого масового терору під час хлібозаготівель ставали не тільки селяни, а й керівники і спеціалісти колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партії, голови райвиконкомів та інші місцеві активісти. Зокрема «по 5 грудня 1932 р. загальна кількість засуджених посадових осіб по колгоспному сектору Дніпропетровської області склала 1062 чол. Із них 59 чол. засуджено до розстрілу». 7.

Про розмах репресій свідчить лист секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора до Й.В.Сталіна від 8 грудня 1932р. В ньому він доповідав: «За листопад і 5-ть днів грудня заарештовано по лінії ДПУ 1230 чол. -- голів, членів правлінь, рахівників. Крім того заарештовано бригадирів -- 140, завгоспів-вагарів -- 265, інших працівників колгоспів -- 195». За відмову здати хліб було притягнуто до відповідальності 327 комуністів, а з них 9 розстріляно.

Розстрілювали керівників господарств та районів і протягом 1933р. Зокрема, у січні 1933 р. з 419 засуджених осіб по 122 районах України 20 чол. розстріляно. 8. Таких випадків мужності людей, які ціною власного життя рятували інших, було досить в Україні. В результаті економічно необґрунтованої політики насильницької суцільної колективізації і варварської «ліквідації куркульства як класу», продуктивні сили села неупинно знекровлювалися і валові збори зернових відчутно зменшувалися; уряд, щоб фінансувати зростаючі потреби індустріалізації, злочинно все більше підвищував розміри хлібозаготівель, що наближувало до грандіозної катастрофи.

Валовий збір зернових України у 1930 р. становив -- 22,9 млн. т., а «заготовили» 7,8 млн. т.(34% валового збору). У 1931 р. зібрано -- 17,6 млн. т., заготовлено 6,9 млн. т., (39,2%). У 1932р. зібрано -- 12,8 млн. заготовлено -- 7 млн. т. (54,6). Отже Україну залишили без хліба. Наявного зерна ледве вистачило б для посіву. 9. Майже без хліба залишили селян одноосібників, у яких силоміць забрали 1,6 млн. т., або 76,2% валового збору.

Не краще положення було і в більшості колгоспів, яким на протязі 22 місяців, впродовж яких лютував голод, систематично не видавали хліб і тим самим позбавляли їх засобів до існування. У першій половині 1932 р., коли хлібозаготівлі було завершено, у селян не залишилося продовольства і в багатьох районах України спалахнув голод. Однак, продрозкладка не була скасована.

З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося витиснути тільки 132 млн. пудів, із 282-х млн. запланованих, в той час коли за відповідний період 1931 р. заготовлено 380 млн., а в 1930 р. -- 400 млн. пудів. 10. І тоді на Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з секретарем ЦК ВКП(б) Молотовим з надзвичайно широкими повноваженнями, яка з 1 листопада 1932 р. по 1 лютого по 1933 р. додатково шляхом найжорсткіших репресій змогла ще витиснути 104,6 млн. пудів зерна.

І хоч Молотовська комісія не змогла здійснити повного виконання хлібозаготівельного плану, але зуміла добитися вивозу з України майже всіх наявних запасів зерна, прирікаючи мільйони селян на голодну смерть.

3. Масштаби і жертви голодомору 1932-1933рр. в Україні

Мільйони людей, які загинули у 33 р. голодною смертю у часі і просторі. Про них пам'ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки. Пам'ятають про загиблих і вікова піраміда народонаселення, яка складається із сукупностей людей, народжених у кожному році.

Населення України за станом на 17 грудня 1926 року у матеріалах центрального статистичного відомства кінця 30- х р. оцінюється в 18926 тис. чол. Ця величина на 117 тис. менша від даних, які публікувалися відразу після перепису.

Аналізуючи демографічні втрати, звернемося до обліку народження і смерті, який вели відділи ЗАГС. В архівному фонді ЦОНГО.

Дані по Україні:

Колективізація привела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т. , у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13. Цього ще вистачило, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 році республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але ще це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод.

Кількість померлих від голоду точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор «Жнива скорботи», від голоду померло 5 млн. селян в Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчинський (Україна) і С. Максудов (США) спробували ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчинського, прямі втрати від голоду 1933 р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) - від 4,4 до 5 млн.

На думку Максудова, від голоду померло 4- 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5-6. дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлось в Українській РСР на початку 30 - х років. Голод 1933 р. - найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х років свідчить про те, що прямі витрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні витрати, включили зниження народжувальності під впливом голоду.

“В селі 1933 році померло 600 чоловік, в більшості хат були мертві. Ховали у домовинах і без них. Урожай був, але ходили по хатах спеціальні бригади по викачці хліба, ходили із щупами і шукали хліб. Я лежала на печі і піді мною було зерно. Мене зігнали з печі і забрали зерно. Щоб врятуватись, люди товкли кукурудзяні качани, варили суп з акації, їли гнилу торішню картоплю.” (Із спогадів очевидців.)

Голодомор в Україні був добре продуманий, про це свідчить політичне рішення не визнавати голоду і не допустити на Україну хлібну допомогу з Заходу. Українські еміграційні організації на Заході робили відчайдушні зусилля звернути увагу своїх урядів на голодомор 1932-1933 років в Україні. У Вашінгтоні архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитись у цю справу, захистити український народ. В липні 1933 року у Львові (тодішня Польща) був створений Український центральний допомоговий комітет, який надав нелегальну допомогу потерпілим на великій Україні продуктовими посилками. Була спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Унніцером. На звернення Комітету Червоний Хрест відповів, що він не може діяти без згоди уряду тієї країни, якої це стосується. Представники американських та канадських українських організацій зверталися до тодішнього президента США з проханням надати гуманітарну допомогу голодуючим на Україні - у відповідь - нічого конкретного. Уряд США зробив вигляд, що він не знає про геноцид-голодомор. Дивно, що в розгар голоду (1933 рік) США встановили з СРСР дипломатичні відносини, та ще й підписали торговий договір.

Були й такі, які привселюдно замовчували голод. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Волтер Дуранті був повністю обізнаний з тим, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи потрапити у немилість радянської влади. Він був інтимно входячим до всіх червоних главарів імперії в Москві. Стоячи на варті голодомору 1932-33 років, Дуранті дезінформував увесь світ: “Неправда! Нема й не було голоду!”

Як не дивно, в цей час він став лауреатом Пуліцерської премії “за безсторонні, змістовні репортажі з Росії”. Але були мужні кореспонденти - Чамберлін, Лойонз, Маггерідж, Геріт Джонс. Їхні кореспонденції-звіти про голодомор 1932-1933 років правдиво інформували весь західний світ. Геріт Джонс, колишній особистий секретар Ллойд - Джорджа, в березні 1933 року побував на Україні, пройшовши 40 миль від села до села в районі Харкова. Про те, що він побачив, він розповів у Берліні, давши інтерв'ю представникам преси: “Тисячі людей померли і мільйони загрожені голодовою смертю”. Майже в усіх офіційних документах, опублікованих в 1988-89 роках в СРСР, простежуються корені трагедії українського народу. У різних фондах, а найбільше в матеріалах ВУЦВК збереглися листи , скарги селян. У найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення справедливості. Писали про колективізацію, розкуркулення, хлібо- та м'ясозаготівлю, висилки людей, голодування сімей. “Внаслідок острої потреби в продуктах, яких бракує нашому колгоспові, кожного дня виходить із строю (тобто помирає) 8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти можливість і надати яку-небудь допомогу в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей опухлих. Погане становище з дит. яслями, кидають дітей. Просимо відповісти на нашого листа, чи можна розраховувати на допомогу з району” (уривок з листа голови колгоспу “Соціалістичні лани” с.Олександрівки Харківської області).

Упродовж майже всього періоду голодомору голодуючі були змушені боротися з лихом сам на сам, без будь-якої допомоги ззовні. Лише навесні 1933 року в області по­чала надходити мізерна допомога. Її розподіляли між районами, які було розбито на дві групи в залежності поширення голоду: особливо важкі, важкі й такі, що потребують до­помоги. Зрозуміло, що мізерна допомога не могла жодним чином покращити становище голодуючих, тому люди гинули масово і далі. Лише восени 1933 року, коли було зібрано новий урожай, значно полегшено прес хлібозаготівель, масовий мор припинився, і села поступово почали оживати.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. У 1937 році у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати в Україні, які сталися з попереднього перепису (1926 рік). Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису, а тих, хто їх проводив - розстріляти. Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельністю населення в Українській РСР між 1931 та 1937 роком зменшилось на 3 мільйони чоловік. Не можна відкидати можливості й свідомої фальсифікації даних щодо смертності з боку місцевих органів влади, що було досить поширеною практикою під час голодомору. Через довгі десятиліття мовчання про голод 1932-1933 років до нас дійшла інформація про більш-менш точну кількість жертв геноциду в окремих селах, районах. Майже кожне село, де лютував голод, втратило половину, або ще більше свого населення. Є дані, коли з 700 чоловік мешканців села залишилось в живих лиш троє. За підрахунками Роберта Конквеста, у 1932-33 роках в Україні від голоду загинуло 5 мільйонів чоловік. Група російських статистиків на підставі середньомісячного рівня смертності стверджує, що в Українській РСР між вереснем 1932 року і лютим 1934 року померло 2 мільйони чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою. За підрахунками нових досліджень число жертв голодомору в Україні досягає 7 мільйонів чоловік.

Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією українців. Не можна не згодитися зі словами Богдана Кравченка: “Найбільшим досягненням українців у це десятиліття (30-і роки) було те, що вони пережили його”. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село. Яке вже ніколи не повстало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1933-1933 років імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти. Голод призупинив “українізацію” міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок міграції з Росії. Наслідки голодомору були відчутні до розвалу СРСР: втеча сільської молоді з села, зникнення з карти України тисяч населених пунктів. В українського селянина появилася неповага до громадської власності, що призвело до низької продуктивності праці. Держава, з якими б законами і практикою вона не була, - не п'яний, що ненавмисне, з відключеною психікою, замахнувся і вбив людину. У випадку розправи з Україною в 1933-1933 роках - по-макіавеллівському був продуманий кожен крок убивства.

Висновки

Голодомор ретельно приховувався партійними та радянськими органами. Адже він свідчив про антинародні методи комуністичного будівництва. Публічна згадка про нього в сталінські часи кваліфікувалася як антирадянська дія, варта ув'язнення до концтабору. Та й у післясталінську епоху в радянському суспільстві добре знали, про що можна говорити вголос, а чого не варто згадувати.

Уряди західних країн у першій половині 1930-х рр. теж орієнтувалися в тому, що відбувалося в СРСР, але у відносинах зі сталінським керівництвом керувалися виключно власними національними інтересами - тому не реагували на голод.

Тільки у другій половині 1980-х рр., більше, ніж через півстоліття, правда про трагедію голодомору стала в СРСР загальновідомою і відіграла роль політичної бомби, яка разом з іншими здобутками горбачовської політики “гласності” підірвала зсередини тоталітарну радянську систему. Подібного у світовій історії знайти важко. Ця обставина надає голоду 1932 - 1933 рр. рідкісного характеру серед схожих в інших країнах.

Дослідники голоду початку 1930-х рр., щоб з'ясувати його причини, суть і наслідки, використовують різні за своїм значенням терміни: “голод”, “голодомор”, “людомор”, “голодне лихоліття”, “великий голод”, “катастрофа”, “велика трагедія” тощо. Проте найбільш точним, на думку вчених, є “голод - геноцид”. Тоді в Україні, вважають науковці, було вчинено саме акт геноциду.

Термін “геноцид” з'явився після Другої світової війни. Як категорія міжнародного права, він означає будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Його складовими є також вбивство членів групи, заподіяння тілесних чи психічних ушкоджень, навмисне створення несприятливих умов життя, розраховане на фізичне винищення групи, насильницьке переміщення дітей однієї групи до іншої.

Багато істориків називає трагічні події 1932 - 1933 рр. геноцидом проти селянства України, тобто вбивством українських селян штучним голодом, наводячи незаперечні факти загибелі величезної кількості сільських мешканців. Водночас наводяться приклади масових випадків так званого “самосуду” над селянами, до яких вдавалися активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади.

Разом з тим інші дослідники, зокрема С.В.Кульчицький, вважають, що голод - геноцид 1932 - 1933 рр. мав не тільки соціально-класову, але й національну спрямованість. Наводяться аргументовані дані, що восени 1932 р. в Україні та на Кубані, де, за даними перепису 1926р., мешкало понад 900 тис. українців (62% всього населення), у селян, які не виконали хлібозаготівельний план, тобто у переважної більшості селянських господарств, держава конфіскувала не тільки все зерно - основний продукт харчування, але й незернові продовольчі продукти тривалого зберігання - сало, картоплю, цибулю, буряки тощо. Внаслідок цього селяни залишилися без будь-якої їжі. Подібної конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах Радянського Союзу, охоплених голодуванням, не спостерігалося. Показово, що постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. торкалася і проблеми українізації на Північному Кавказі. Українізація майже половини районів Північного Кавказу була різко засуджена, а всі її здобутки були ліквідовані.

Крім того, підсумовуючи вищесказане, можна з великою мірою впевненості твердити, що індустріалізація і колективізація на грунті українізації та коренізації в очах сталінського режиму просто не мала ніякого сенсу. Розгортаючи одночасно ці два процеси, Сталін ніколи не досягнув би такого безпрецедентного режиму особистої влади, до якого він так прагнув. Українізація давала Україні шанс мати значну сферу життя, непідвладну і непідконтрольну центрові.

З іншого боку, після початку проти селянського наступу у формі примусової продрозверстки у 1927--1928 рр. та подальшого розкуркулення і примусової суцільної колективізації для Сталіна українізація та коренізація стали зайвими. Вони були спробою створити серед переважної кількості населення підтримку режимові, а тепер режим оголосив війну селянству взагалі, домагаючись не підтримки, а повної і безмежної покори.

Отже, голодомор 1932 - 1933 рр. був проявом геноциду соціально-класового і національного характеру.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 2002. - С.395-401.

2. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів /Ред. кол. Рудич Ф.М., Курас І.Ф., Панчук М.І. та ін. - К., 1990.

3. Історія України /М.В.Дєдков, Ю.В.Іващенко, Г.Л.Кладова та ін. - Запоріжжя: Дике Поле, 2002. - С.225-230.

4. Історія України /Під ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - С.281-292.

5. Історія України /Кер. авт. кол. Ю.Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - С.267-268.

6. Колективізація і голод на Україні (1929-1933): Збірн.документ і матер.-К., 1993

7. Кульчицький С. День пам'яті жертв голодомору //Історія України.-2000.-№ 46.-С.1.

8. Кульчицький С. Колгоспи: історія і сучасність //Історія України.- 1999.-№ 46.-С.1-2.

9. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал.-К., 1991.

10. Чайковський А., Олійник О. ОДПУ-НКВС і колективізація //Історія України.-1999.-№ 10.-С.1-3.

11. Шаповал Ю.І. Уті трагічні роки. Сталінізм на Україні.-К., 1990.

12. Шаповал Ю. Пролог трагедії голодомору. ІІІ конференція КП(б)У //Історія України.-2002.-№ 43.-С.1-8.

Размещено на Allbest.ru