Культура Литовсько-Польської доби на Вінниччинні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Історичні умови розвитку української культури 14 - І пол.18 ст.

У ХІV - першій пол. ХVІІ ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

· роз'єднаність українських земель;

· відсутність єдиного політичного центру; соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;

· постійну жорстоку агресію татар.

Більша частина українських земель знаходиласяу складі Литовської та Польської держав. Разом з тим ХІV - ХVІ ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.

Однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розвою народної культури традиційні центри культури високої - князівські двори й монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) і спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів. Саме у ХVІ - першій пол. ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків з боку польських колонізаторів.

Зайнявши великий обшир земель, український народ, непомітним для нього самого процесом, на протязі не одного, може, століття виробив більш чи менш значні етнографічні особливості і роздався на окремі незалежні одно від одного племена, з різними назвами: Поляни, Сіверяни, Деревляни, Уличі, Тиверці, Дуліби. Землі, де він розселився, не були схожі між собою, майже кожна з них являла собою щось одрубне: одна дуже лісова, друга степова, одна горяна, друга - цілком рівна і т. п. Згадані українські племена почали формувати своє державне й політично-соціальне життя.

В процесі цього формування вони позбавилися своїх чисто етнографічних назов, бере перевагу територіальний принцип: Київщина з Києвом, Чернігівщина з Черніговом, Волинь із Зясловом, Галицька земля з Перемишлем. український культура національний вінниця

Такий вигляд українських земель вже цілком визначився в кінці XI - на початку XII століття.

Але та частина українських земель межи Дністром та Богом, що за пізніших часів прибрала назву Поділля, не підлягла цьому загальному для інших українських земель процесові вироблення державного ладу. За давніх часів на цій території оселились Уличі та Тиверці: на них нападали Київські князі Олег та Ігор. В літописному оповіданні про похід Олега на Царгород згадуються в його війську і Тиверці з епітетом «толковини».

Більше після цього літописи не згадують про Уличів і Тивер-ців, сама назва 'їх щезає. Дехто гадає, що в назві нашого Тиврова зостався слід колишніх Тиверців. У X і XI ст. землі Уличів і Тиверців стають тереном, де з'являються мандрівні племена тюркського Походження: Печеніги, Половці, Чорні Клобуки.5;сс.17-21

В XII ст. на землі Уличів та Тиверців визначаються два особливі райони: один у стожищі Дністра і другий - у стожищі Богу. Землі наддністрянські входять цілком до складу Галицького князівства в

XIII ст. Уличі й Тиверці не виробили свого державного строю, тоді ці землі прилучалися до Волинської області.

Татарська навала в ХШ ст. цілком змінила політичне становише земель між Дністром і Богом: й Пониззя (Наддністрянщина), й Побужжя признали над собою зверхність татарську, як кажуть наші н торики, охоче.

Приблизно коло цих часів назви Пониззя і Побужжя щезали, і починали вживати одної назви, що об'єднувала землі межи Дністром і Богом, - Поділля («літопис Биховця» - див. Антоновича, монографія, с. 124).

У другій половині XIV ст. становище Поділля значно міняється. Року 1362 на берегах річки Сині Води (тепер Синюха на межі Херсонщини й Поділля) Ольгерд, великий князь Литовський, розбив татарське військо. Відтоді все Поділля перейшло під владу Литви.

Ці Коріатовичі (сини брата Ольгерда), як каже літопис «вси городи Подольскія умурували и всю Землю Подольскую осели». Такими умурованими містами, за літописом, були: Скала, Черлений городок, Соколиць, Брацлав, Вениця (Молчановский. Очерк извес-тий о Подольской земле до 1434 г.).5;18

Отже, треба вважати, що Вінницю засновано в другій половині XIV ст., хоча точної дати літописні джерела не дають.

2. Заснування Вінницького замку на горі на Старому місті

Певні відомості про Вінницький Замок датовано лише початком XVI ст.: до того часу, починаючи від доби Коріатовичів, у літописах зустрічаються лише коротенькі звістки, та й то тільки про його руйнування. Через брак оцих певних відомостів про первісну історію Вінницького Замка утворилися різноманітні погляди його дослідників. Пшездзєцький гадає, що Коріатовичі збудували 2 замки: один на острові р. Бог, другий на горі близько річки.

Щоб стати в цьому питанні на правдивий шлях, ми повинні звернути увагу на ту систему, якої Коріатовичі додержувалися, будуючи свої замки. їхнім принципом було будувати замки на горяних місцях та поблизу води. Так збудовано замки в Кам'янці, Скалі, Брацлаві, Смотричі. Чому ж Коріатовичам було ухилятися від цієї системи у Вінниці й будувати замок в долині на острові, коли самий характер місцевості представляв відповідне правилам стратегії місце: гори на Старому Місті та близькість до води.

Отже, ми повинні припустити, що Коріатовичі збудували у Вінниці замок «конечне» на горі. У люстрації Вінницького Замка ясно визначають місцем, де стояв Замок, гору поблизу від Бога. Щоправда, ці люстрації складено 1545 та 1552 рр., але це не може стверджувати, що Коріатовичі збудували замок не в тім місці, де показують люстрації 16 ст. Потім люстрації 1545 та 1552 року нічогісінько не говорять про якісь укріплення на острові при Богові. Нічого не згадує про такі укріплення й Гваніні, що описував Вінницький замок в 1581 році. Він каже: «Вінниця - місто деревляне, в купі з замком оточене валом коло річки Бога лежить». Свідоцтво Гваніні стверджує той погляд, іцо замок був не на острові, а там, де було розташовано саме місто, себто на горі.1;сс.101-105

З наказу Сигізмунда-Августа, короля польського й одночасно Литовського князя, на Волині було виряжено комісію для ревізії і замків Луцька, Володимира, Кременця, Вінниці, Брацлава й Житомира. До складу комісії входив біскуп Луцький Юрій Фальчевський і державний секретар дьяк Лев Пашей Тишкевич. 1545 р. залишили як результат своєї ревізії описи замків, чи як він (Тишкевич) сам на назвав «Пописи». Через 7 років (в 1552 р.) було переведено нову ревізію 10 замків в українських землях, в тому числі й Вінницького замка. В описі Вінницького Замка з 1545 року є цікаві міркування про дефекти замка, про стан суспільства.

Але опис Замка, зроблений 1552 року, переважає опис 1545 року детальністю зібраних ревізією відомостей та їхньою точністю.

Вінницький замок збудований над рікою Богом, на скелястій горі, скеля від річки заввишки 20 саж., зі слів опису, прикра, неприступна. З другого боку була друга гора такої ж височини й недалеко від замкової гори і, зауважує опис, «шкодлива может бить стрельба». Базуючися на так визначеній топографії замка, ми повинні визнати місцем його ту гору над Богом, що на ній до недавнього часу був старогородський православний цвинтар, тепер уже закритий, але під якого ще й досі збереглися надгробки, здебільшого деревляні. І «шкодливою» для замка горою в такому разі може бути гора, де тепер знаходиться єврейський цвинтар, гора ця височиною дорівнює замковій горі.1;сс.95-97

Але можливо визнати «шкідливою» горою і ту гору, що на ній і гоїть старогородська церква. Вона «ще ближче до замкової гори ніж гора під єврейським цвинтарем та височиною майже така, як замкова».

Замкова гора була окремим пасмом, що його відокремлювали яри з заходу від гори, де старогородська церква, а зі сходу від гори з єврейським цвинтарем. Мешканці Старого Міста добре пам'ятають, що на місці теперішньої каменярні був замок, а старо-жителі запевняють, що частина замкової гори, яку тепер зруйновано каменярнями, прямовисно спадала над водою.

Замок займає площу в 24 сажні завдовжки і в 20 з чвертю сажнів завширшки, себто коло 500 кв. саженів. Тепер ця площа колишнього замка зменшилася, бо частину скелі знесено для добування каменю.

Стіни в замку були подвійні: одна з дубового дерева взруб, друга на віддаленні від неї на локіть (себто на 3/4 аршина) з лозового плоту, обмащена глиною, між ними було насипано землі з піском. Таку конструкцію стін вважали найбезпечнішою, бо, як каже опис, коли стріляли з гармат, то ядро не могло пробити стіни. Поверх цих стін було збудовано ще такі самі стіни, покриті дубовим помостом, який в описі називається бланкуванням. В найголовніших місцях на верхніх стінах були вежі числом 5 і одна башта над воротьми, де був в'їзд до замку перекладним мостом через рів.

Башта була з подвійними дубовими стінами, всередині яких було насипано землі на пів чверти п'яди. У вежах і башті пророблено було стрільці-отвори, через які стреляли в нападників на замок. До внутрішніх стін були прироблені прибудування для захисту майна й самого населення, коли нападали. Татари: кожне село мало свою окрему городню. Крім того, було 20 льохів для міщан і землян, як зауважено в описі, «на заховние». Не відомо, чи в льохах ховали тільки продукти, чи можна було тут ховатися й людям. Замок був оточений ровом, через який в'їздили до замку тільки зводним мостом. В самому замку були: церква на честь Покрови, дві світлиці, грідня у вежах, чотири земянські кліті, кухня й пивниця - це все безпосередньо на землі. За стінами замка були стайня, кухня і, як подано в описі, «ізба чорна». Весь замок був оточений частоколом (острогом) з двома воротьми. Одні на горі, за описом від «Браслава», значить на південь, другі внизу від мосту. Мостів було 2: один на Богові, другий на річці Вінниці. Коло того й другого були млини.

Із цього опису видно, що у Вінницькому замку нічогісінько не було збудовано з каменю або цегли - всюди було тільки одно дерево. Цим пояснюється таке часте руйнування замка, що він його зазнавав під впливом стихій - атмосферної води і вітрів: стіни його скоро згнивають і вимагають безупинного ремонту, про що свідчать люстрації 1545 та 1552рр.

Ось що пише ревізор в описі з 1545 р.: «немам чого хвалити, весь опал и синил и обмазанье все опадало, к тому ...., і вельми мал. І деревом тонким роблен і еще не в замок стен и, праве би одне на все дири, і не вем инде так просто замок роблен бил як о тот здешній: не только людем в час пригоди од невільного неприятеля негде заперетеся й оборони однось вчинити, але и бидла страшно запере-ти». Але нова ревізія замка 1552 року, як показує опис, цих усіх хиб не знайшла, значить, було переведено гарний ремонт. Отаке будування замка з одного лише дерева пояснює той факт, що з Вінницького замку до наших часів залишилося нічогісінько.

Для охорони замку було 2 гармати (за описом «дело снежаное») завдовжки дві по 11 п'ядів, а третя 10, ядра їхні були з гусяче яйце: крім того, було 20 гаківниць та 39 аркебузів - для тих і других було заготовлено по кілька сот куль. На бланкуваннях, себто на дахах стін, напоготові лежало досить колів, каміння і коловин. Ці засоби оборони цілком нагадують часи передісторичні.3; сс.473-477

В описі 1552 р. нічого не зауважено про гарнізон, який повинен був захищати замок. Але Грушевський стверджує, що у замку був часами гарнізон, так звані драби і, крім того, невеличкі загони ста-ростинських служебників. Хоч не визначає кількості ні перших, ні других.

Описи Вінницького Замку ревізорів 1545 і 1552 рр. справляють сумне враження. Впадає на око цілком незрозуміла недбайливість, байдужість замкової адміністрації, на чолі якої стояв староста. Веж у Замку було п'ять, але стріляти з них не можна було зовсім, бо, каже опис, «окни тесни, только перед себе с них видно». Виходить, що ці вежі дарма було збудовано.

Спалили Замок Татари при нападі на Вінницю 1580 р. й більш його в цім місті не відновляли.

3.Подільські гроші

Було це давно - понад 600 років тому, в XIV столітті. Тоді у нас на Поділлі в ходу були «подільські полугрошики» та рахували їх на «подільські копи». Подільська копа складала, на відміну від звичайної копи в 60 грошів, лише її половину - 30 грошів. Наразі про це відомо лише фахівцям з історичних джерел. Та і їм довгий час було не зрозуміло, чому та на якій основі склалася місцева лічба, а головне, що то були за загадкові «подільські полугрошики» зі старовинних грамот, адже відповідних їм реальних монет серед монет, що в минулому були в обігу в нашому регіоні, на той час так і не було виявлено. Тож знахідка в Дунаївцях в 2003 р. срібних середньовічних монет нового, невідомого раніше виду стала справжньою сенсацією в українській нумізнатиці. Адже вони виявилися саме тими «подільськими полугрошиками» зі старовинних документів. Вивчення цих, карбованих на високому для свого часу рівні монет, показало, що вони були випущені в Подільському князівстві, яке існувало на українських землях в XIV ст. під владою литовських за походженням князів Коріатовичів.

За наступні роки до цих монет додалося ще декілька, знайдених на Поділлі, Черкащині та Київщині. Також подібні монети були виявлені авторами і в деяких колекціях музеїв Києва, Будапешта та Бухареста, де вони зберігалися, в деяких випадках з XIX ст., як невизначені. Таким чином, наразі вже не підлягає ніякому сумніву той факт, що в минулому в Україні монети, крім Києва та Львова, карбували також на Поділлі.

Зауважимо, що до нашого часу дійшло дуже мало звісток про події XIV ст., тому поява кожного нового історичного джерела того часу дозволяє значно розширити наші знання про цю давню епоху. Монета Подільського князівства завдяки своїм написам і зображенням виявилася саме таким багатоплановим та інформативним джерелом.

Загалом на сьогодні відомі 11 монет Подільського князівства. 9 з них двох різних підтипів належать до карбування подільського князя Костянтина Коріатовича (1380 - 1388/91), про що свідчать написи на монетах. За вмістом чистого срібла монети Костянтина відповідали половині сучасного їм празького гроша та були полугрошами.

Ще дві монети значно меншої ваги та нижчої проби срібла (імовірно, за номіналом роздрібнений денарій) належать, як вважають дослідники, до карбування наступного подільського князя, молодшого брата Костянтина -Федора Коріатовича (1388 - 1394). Наразі топографія знахідок подільських монет, окрім Поділля, Чернігівщини та Київщини, включає Черкащину, що входила в минулому до складу Подільського князівства, та Молдову.

На жаль, поки що побачити монети Подільського князівства у нас в Україні не можна. Ті монети, що зберігаються в Національному музеї історії України, лежать у запасниках, а решта заховалися в приватних зібраннях. Але віриться, що незабаром подільські монети з'являться в подільських музеях.4;сс. 27-31

3. Історія походження назви «Вінниця»

Пізнання своєї Вітчизни починається з пізнання свого краю. Не можна вважати освіченою і культурною людину, яка жодного разу не поцікавилася історією свого населеного пункту: міста, села, вулиці. А тим часом топоніміка тієї чи іншої назви досить цікава. Поширені серед народу легенди та перекази передаються з покоління в покоління нащадкам у вигляді різних інтерпретацій, версій та гіпотез. Не завжди вони несуть у собі реальне підґрунтя. Різні народи населяли наш край, різні назви давали річкам, урочищам, горам, озерам. Плин часу видозмінював назви, трансформував їх. Нинішні топонімічні словники не завжди вірно відбивають походження населених пунктів. Не виясненою до кінця залишається й назва нашої Вінниці. Тлумачення дослідників часто поверхові та суперечливі.

Попередники твердили, нібито назва Вінниці походить від старослов'янського слова «віно», що означає «придане», «посаг», «плата за наречену». У нашому випадку мав бути дарунок маєтку жінці, при її одруженні, від батьків. Саме так зазначено у давніх старослов'янських словниках. Тоді виникає запитання. А хто з володарів Пониззя жив тут у ті далекі часи, щоб комусь із Кориатичів (найбільш ймовірно), можна було віддати поселення за свою доньку, як віно? Не було такого. Адже відомо, що цією землею володіли татари. Пізніше літописи повідомляли, що земля «з отчича і дідича» була їхньою, татарською.

З історії ми бачимо, що в 1343 - 1344 рр. на Волині оселилися чимала група литовських князів Гедиміновичів. Особливо впливовими були сини Михайла-Коріята. Саме вони, скориставшись деяким послабленням Синьої Орди, почали утверджувати свій вплив на Пониззя. А вже наприкінці 40-х років оволоділи територією середньої течії Бугу і Дністра, тобто місцевістю, де був розташований осідок, що пізніше переріс у поселення з назвою Вінниця. Отож Юрію й Олександру Коріатовичам не могло даруватися, як придане, оте «віно». Тому ця версія безпідставна.

Розглянемо тлумачення Ткачука П. , який у статті «Звідки твоє ймення, Віннице?» за 2002 рік, наголошує, що назва обласного центру походить від назви річки Вінниці. З цим в деякій мірі треба погодитися. Дійсно, багато населених пунктів походить від назв річок. У нашій області їх також досить багато. Наприклад, Бершадка, Вушанка, Сальничка, Тростянець, Гонорівка, Літинка, Тяжилівка та інші. 6;сс.1-3

Дослідник В. Отамановський неодноразово писав про річку Вінницю, як притоку Бугу. Гляньмо в його книгу «Вінниця в XIV - XVII століттях" - «Пасіка в лісі під Вінницею й ставок на річці Вінниці» - 7;с. 48. «Млин під містом нар. Вінниці» - 7;с. 213, «Гать на Богу та острог під містом та греблею на р. Вінниці» - 7;с. 218. З цього видно, що річка Вінниця носила назву нашого міста, а можливо й навпаки.

Пізніше хтось увів у наявну назву річки свій «внесок», назвавши більш милозвучніше - «Вінничка». Цим самим було знівельовано історичну назву притоки. Але що цьому дивуватися, подібне є в кожному районі, та ще й непоодиноко. Приміром у моєму Хмільницькому районі з глибини віків протікає річечка Лелія, а село на його берегах носить назву «Лелітка», та деякі «знавці» вже «перехрестили» річку, давши її влучнішу назву «Лілія», бо, бачите, слово «Лелія» незрозуміле і невідоме. Ось подібна метаморфоза також сталася й з назвою річки Вінниці.

Не секрет, що уже з назви річки Віннички, появилася нещодавно ще одна безпідставна версія (яка навіть поспішно знайшла своє місце у довідниках), тлумачення міста походить нібито від слова «віночок» чи «віночки». Дівчата влітку плели з квітів і пускали віночки по воді, за течією, щоб взнати свою долю. Не хочеться говорити, що це нісенітниця, бо ж за подібним тлумаченням можна сказати й те, що на берегах річки ріс вінич, з якого люди виготовляли віники для всієї округи. Але хіба це науковий підхід? Тому погодитися з П. Ткачуком потрібно, що назва Вінниці могла походити від ймення річки Вінниці, однак з одним «але», яке ми розглянемо нижче.

Ще одне трактування є також поширеним, де вказано, що Вінниця походить від слова «винниця», що означало раніше «виноград», «виноградник». На перший погляд це ніби й так, подібність надто велика. Бо ж з історичних джерел відомо, що в кожному малому - великому подільському містечку, навіть у багатьох селах, була своя винокурня, тобто винниця. Вивчаючи історію Хмільника, помітно, що біля дороги на Уланів, вільні незаймані землі були колись забудовані броварнями та винокурнями, тому й нині ця головних у них був «ВЄНЕ» - Бог водної стихії, води. Осідок прибульців був важливим, оскільки, контролював водний шлях. Слід зауважити, що литовці, осівши на цій землі, збудували на високому береговому виступі дерев'яну фортецю і назвали її на честь свого Бога - Вєне, аби з його допомогою уберегтися від можливих нападів, та з метою розбудови і спостереження за краєм. Цілком ймовірно, що тут стояло капище цьому ж богу. Згаданий В. Отамановський писав: «Коріатовичі використали цю давню осаду в своїй системі оборони й військово-адміністраційній організації яко матеріальну базу для утримання фортеці. Вони саме тут вибрали місце для замку, бо саме тут, на лівому березі Богу, в районі Староміського плато, вони знайшли найкращу в цій околиці природничу оборонність. Як подає Бируля, саме тут, на віддалі яких 3 км. між Вінницею та Сабаровим, долина ріки звужується до 200 -- 300 м, а скелясте крутобережжя високо підноситься над рікою на 20 -30 м. 7; 274

Із ростом осідку, назва закріпилася -- Венеця, Вениця. Так вона увійшла практично в усі давні документи. Немає нічого спільного в назві з думкою П. Ткачука -- «річка в ниці», тобто у глибокій низині.

Отже, ми бачимо, що наше древнє і вічно молоде місто тісно пов'язане із литовським перебуванням тут. 1 це не тільки в розбудові граду за Кориатовичів, особливо після розгрому на Сниводі 1362 року, але й влучною, гарною і ліричною назвою головного центру нашого краю, чарівної Вінниці. Назва нашого міста має балто-слов'янське походження. Зауважу, що у Ленінградській області є також місто «Винницы» з таким же походженням і є ще одним аргументом у підтримку сказанного.

А щодо назви головної водної артерії, то вона наступна. Свободолюбові давньоруські племена тиверців, що населяли цю місцевість, називали річку Бог, що означало у них, «водний шлях», тобто шлях по річці, течія. Вчені вказують, що ця назва також має балто-слов'янське походження. Саме вона була тривалий час основною, досить красивою і теж пов'язана з вищими Силами.

Пізніше, в основному в радянські часи, в документах назву річки змінено на Південний Буг, бо ж не гоже було в часи атеїзму згадувати у газетах, радіо і т. п. про бога. І ще заувага. На відміну від Західного Бугу нашу артерію називали також Східний Буг.

Таким чином ми прийшли до висновку, що назва Вінниці походить на честь литовського Бога води -- Вєне або Вєне. Ця назва закріпилася саме з приходом литовців. 1 хоча Коріатовичі прийшли сюди й оселилися перед битвою на Синій Воді, все ж офіційні документи вказують на першу згадку про Вінницю під 1363 (1362) роком. А, відповідно, згідно рішення ЮНЕСКО, відлік заснування міст і сіл визначається з моменту згадки про них в історичних документах. Іншого не має. Тож очільники Вінниці явно поспішили відсунути вік міста від 1363 (1362) року. Документального підтвердження тому не має. Археологічні розкопки та посилки навіть відомих дослідників, не дають підстави без документів стверджувати офіційно іншу дату заснування.4; сс. 42-43

Размещено на Allbest.ru