Українська Національна Рада

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська Національна Рада

Вступ

Українська Національна Рада стала вищим законодавчим органом ЗУНР на чолі з Президентом (з червня 1919 року диктатором) Є. Петрушевичем. Склад її в основному залишився попереднім, збільшилася тільки кількість членів за рахунок представництва повітів і більших міст Галичини. 15 листопада на засіданні Ради було прийнято закон "Про доповнення складу Української Національної Ради від повітів та більших міст краю", тобто вирішено зробити її більш представницьким органом згідно закону. Слід було обрати по одному делегату від кожного повіту, а також від міст: Львова - 4, Чернівців - 2, Станіславова - 2, Перемишля - 1, Дрогобича - 1, Коломиї - 1, Тернополя - 1, Стрия - 1, Ярослава - 1, Самбора - 1, Золочева - 1, Бережан - 1, Борислава - 1. Вибір тих делегатів, говориться в законі, "здійснюють повітові органи за участю просвітніх, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засіданні", яке скликає повітовий комісар. Обирається і "провірочна комісія", яка затверджує результати і правильність проведення виборів. Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада. Протягом наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які стосувалися процесу організації державно-політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки. Так, 16 листопада на засіданні Української Національної Ради був прийнятий Закон "Про тимчасову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки". Він став правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижче стоячих органів управління.

1. Органи управління та їх повноваження

Згідно із §1 на території Західноукраїнської Народної Республіки залишилось в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави. У законі вказувалось, що всі службовці і "державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення" чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях. Всі адміністративні органи і власті на території Західноукраїнської Народної Республіки "підлягають Державному Секретаріату", який є найвищим органом виконавчої влади держави.

Того ж дня, 16 листопада, на виконання Закону "Про тимчасову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки" і з метою його конкретизації було видано розпорядження Державного Секретаріату "Про державну адміністрацію" ("Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки"). В ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро-угорської держави, які складають письмову обіцянку чесно служити Західноукраїнській Народній Республіці залишаються на своїх місцях. Всі органи виконавчої влади на місцях підлягають Державному Секретаріатові і відповідним - галузевим секретарствам. Керівним органом державної адміністрації в повіті є державний повітовий комісар, "якого іменує і усуває Державний Секретар внутрішніх справ". Зберігаючи попередній адміністративно-територіальний поділ, закон встановлював, що у повіті адміністративна влада належить повітовому комісару, який призначався державним секретарем внутрішніх справ. При комісарі шляхом виборів, в яких приймало участь населення повіту, утворювалася т. зв. повітова національна рада з дорадчим голосом. Міських комісарів призначав держсекретар внутрішніх справ, а у містечках і селах (містечкових і сільських громадах) громадських комісарів призначали повітові комісари. При міських, містечкових і сільських комісарах діяли т. зв. "прибічні ради", які обиралися населенням. Закон докладно врегульовував компетенцію місцевих органів влади і управління, які у всій своїй діяльності підпорядковувалися урядові. Тимчасово, через відсутність нових законів, залишалося чинним австрійське законодавство. Усі попередні службовці державного апарату, пошт, залізниці і т. д., незалежно від національності, могли залишатися на державній службі й надалі, якщо вони склали письмове зобов'язання чесно служити Українській державі.

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є "український державний повітовий комісар". Повітових комісарів призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ (§5). Їх основним правом і обов'язком є "берегти інтереси української державності і протидіяти всяким способам, скерованим проти неї". Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві "прибічні громадські ради", призначати до них нові вибори (§10).

Повноваження і обов'язки таких комісарів були 1 грудня 1918 р. ретельно зазначені в окремому "Обіжнику Ради державних секретарів до державних повітових комісарів про їх обов'язки та права", в якому, зокрема, зазначалося: Після захоплення польськими військами Львова Рада державних секретарів та частина членів УНРади 21 листопада 1918 р. залишили місто і виїхали до Тернополя. В 1919 р. УНРада продовжила свої засідання у м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ), де відбулися три сесії (2-4 січня, 4-15 лютого та 25 березня - 15 квітня 1919 р.). Доповнена представниками від повітів та міст, УНРада номінально мала складатися з бл. 150 членів.

Але в сесіях брали участь бл. 130 делегатів - частина депутатів постійно перебувала у Відні та в дипломатичних відрядженнях, інші залишилися у захоплених польськими і румунськими військами землях (частина з них була інтернована). 2-4 січня 1919 р. було створено 9 комісій УНРади: земельна, військова, законодавча, технічної відбудови, фінансова, шкільна, закордонних справ, суспільної опіки, комунікацій, 15 лютого 1919 р. - адміністративна.

4 січня 1919 р. було прийнято декілька конституційних актів, зокрема, закон про утворення Президії УНРади у складі голови (президента) Ради і 4-х його заступників та закон про утворення Виділу УНРади у складі президента Ради та дев'яти членів. Згідно з Законом від 4 січня 1919 р. Національна Рада обрала свою Президію. Президія складалася з Президента республіки (Є. Петрушевич) і 4 його заступників (Л. Бачинський, С. Вітик, О. Попович, А. Шмигельський). Секретарями стали С. Витвицький і О. Устіянович, а заступником секретаря - С. Сілецький.

Того ж дня, 4 січня 1919 р., було утворено дуже важливий державний орган - Виділ Української Національної Ради (комітет) з 10 членів на чолі з Президентом. Виділ мав дорадчий характер при Президенті Євгенові Петрушевичу. За партійним складом до нього увійшло 6 представників УНДП, 2 соціал-демократи та 2 радикали, а саме: Євген Петрушевич (президент), Л. Бачинський (УРП), С. Вітик (УСДП), А. Горбачевський (УНДП), Г. Дувіряк (УРП), М. Новаковський (б/п), Т. Окуневський (УНДП), О. Попович (УНДП) А. Шмігельський (УРП), С. Юрик (УНДП). В його компетенцію входило призначення членів уряду, керівників вищих і військових установ, здійснення права помилування, публікація державних законів. Виділ репрезентував державу у зовнішніх відносинах, призначав членів уряду, приймав їх відставку, підписував і публікував закони тощо (фактично виконував функції колегіального глави держави). Виділ мав діяти під час функціонування УН Ради, до обрання нового парламенту. Рішення Виділу приймалися більшістю голосів, а у випадку їх рівності переважав голос Президента. 4 лютого 1919 р. Виділ Української Національної Ради призначив новий уряд республіки, який очолив С.Голубович, що водночас став і секретарем фінансів, торгівлі і промислу. Як відзначав М.Лозинський "політично сей кабінет, треба схарактеризувати як коаліцію національних демократів і радикалів при співучасти фахівців".

Місцевими органами влади були повітові Національні Ради, що складалися з представників авторитетних службовців, селян, священиків. Наприклад, у Бучацькому повітовому комітеті (виконавчий орган ради), який налічував 15 чоловік, було 9 селян, 4 священики, 2 адвокати. Державний Секретаріат складався з представників націонал-демократичної (перейменованої в березні 1919 р. трудову), радикальної і соціал-демократичної партій. Очолив уряд спочатку К. Левицький, а потім С. Голубович. Державний Секретаріат мав 14 державних секретарів: внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, юстиції, віросповідань, освіти, військових справ, земельних справ, торгівлі і промисловості, публічних робіт, праці і суспільної опіки, суспільного здоров'я, шляхів, пошти і телеграфу. Крім цього, до складу Державного Секретаріату входив голова або заступник Українського харчового уряду (управління), який був створений Національною Радою 29 жовтня 1918 року. За розпорядженням VХV в повітах були створені повітові харчові управи. Однак вже через декілька днів кількість державних секретарів була зменшена: секретарства освіти і віросповідань об'єднано, також шляхів, пошти і телеграфу, ліквідовано секретарство суспільної опіки і праці та суспільного здоров'я. Після цих змін у складі уряду залишилося 10 державних секретарів.

З бігом часу зазнав змін (персональних і структурних) виконавчо-розпорядчий орган держави - Державний Секретаріат. Як зазначалось, спочатку Державний Секретаріат складався з голови (президента) і 14 Державних секретарів, які очолювали галузеві секретарства. Однак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші не приступили до праці взагалі) число секретарств було скорочено. Зокрема, об'єднано секретарства освіти і віросповідання, шляхів, пошт та телеграфу, ліквідовано секретарства суспільної опіки і праці та суспільного здоров'я. Замість цих двох останніх у складі Державного секретарства внутрішніх справ створено відповідні відділи. Вони очолювались т. зв. "товаришами секретаря". До складу цього ж секретарства був включений як окремий відділ харчовий уряд. Таким чином, у складі уряду залишилось 10 секретарств. Слід відзначити, що ще в кінці листопада 1918 р. Українська Національна Рада вирішила утворити у складі уряду нові секретарства: польське, єврейське і німецьке щоб, як зазначалось, зберегти національні права цих націй в Українській державі.

Проте ця пропозиція Української Національної Ради залишилась нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ні німці не побажали створити свої секретарства, виділити до них своїх представників.

Прийнято "Закон про спосіб оповіщення законів і розпорядків". Закони підлягали публікації у "Віснику законів і розпорядків" за підписом Президента Ради і одного з членів Виділу, а розпорядки за підписом відповідного секретаря. Набирали чинності ці правові акти на восьмий день з дня видання (дата видання повинна стояти на кожному з актів). Слід також згадати ще один закон від 4 січня "Про незайманість членів Української Національної Ради". У ньому сказано: "Членів Української Національної Ради не можна без її згоди ув'язнити ані потягати судові до відповідальності, хіба що приноровиться його на гарячім вчинку". У такому випадку суд повинен негайно повідомляти про затримання посла Українську Національну Раду і коли вона не дасть дозволу на затримання, то його слід негайно звільнити. Члени Української Національної Ради, говорилось в законі, не можуть бути притягнуті до відповідальності за те чи інше голосування у Раді і виконують свої обов'язки незалежно від яких-небудь інструкцій виборців.

Для управління повітами на основі тимчасового закону про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. призначалися державним секретарем внутрішніх справ повітові комісари переважно з числа колишніх австрійських державних службовців, учителів, священиків. Так, у Самбірському повіті комісаром став відомий західноукраїнський письменник, адвокат А. Чайковський, у Дрогобицькому - громадський діяч, один із засновників української соціал-демократичної партії Галичини С. Вітик, у Кам'янко-Струмилівському - суддя Р. Петрушевич (молодший брат Президента ЗУНР), у Долинському - один із засновників української радикальної партії, адвокат С. Данилович, у Стрийському - відомий український композитор і диригент О. Нижанківський, у Сколівському - колишній службовець староства І. Корженьовський, у Щирецькому - директор школи В. Малицький, у Тернопільському повіті суддя - У. Сальвицький, у Стоянові - селянин У. Заремба. Повітові комісари, в свою чергу, допомагали в організації виборів міських, сільських і містечкових комісарів. У деяких місцевостях населення ставилось до цих подій байдуже, особливо у польських і москвофільських.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися система органів місцевої влади і адміністрації. Вся повнота цивільної влади і управління у повітах далі належала повітовим комісарам. Вони не мали права, однак, втручатися у військові справи, судочинство, справи залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізованими і підлягали відповідним урядовим органам. В усіх інших питаннях закон Української Національної Ради від 16 листопада 1918 р. надавав їм широку, по суті надзвичайну владу. Саме тому з старого, австрійського апарату повітової влади (старост) - повітовими комісарами не був обраний чи затверджений ніхто. Коли державні відносини на території Західноукраїнської Народної Республіки стали більш врегульованими, стабільними - почала зменшуватись і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали більш контрольовані і відповідальні перед конкретними Державними секретарствами і урядом в цілому, їх стали регулярно викликати в столицю для звітності. Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже в перші дні встановлення української влади згідно із вказівкою Української Національної Ради почали вибиратись населенням повітів (як правило, делегатами від сільських і міських громад, товариств та різних організацій), їх правове становище спочатку не було однаковим і врегульованим з правової точки зору.

Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорадчий, але були й тaкi, де їхній голос був вирішальним, контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували жодних важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним і Українська Національна Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових, органів влади і управління навести порядок, вирішено взяти за приклад Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з відповідними комісіями Української Національної Ради на пропозицію соціал-демократичної фракції приступили до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і робітникам забезпечено б вирішальний голос у повітовому управлінні та створено правову основу для контролю діяльності повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту прямим голосуванням. Однак, з приводу змін у військовій ситуації цей законопроект, як і багато інших, не був винесений на обговорення парламенту.

2. Міста та села періоду УНР

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські і міські комісари та "прибічні" ради, яких обирало населення. Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові комісари, а для останніх - Державне Секретарство внутрішніх справ. Воно мало свою президію, яка складалася з голови - Державного секретаря і голів усіх відділів, які входили до складу секретарства: особового, публічного здоров'я, праці і суспільної опіки, харчового управління, санітарного, інтернованих, публічної безпеки та ін.

Для забезпечення внутрішнього порядку на місці розпущеної колишньої австрійської жандармерії в якій в основному служили поляки, частково австрійці і в незначній кількості українці, була утворена українська жандармерія. Оскільки жандармерія в Австрії на відміну від Росії не була політичною, а загальною поліцією, замість неї місцеві комісари з перших днів існування ЗУНР формували так звану народну міліцію. Часто вона обиралася на зборах чи вічах. Але це було місцевою самодіяльністю, а державі потрібні були чітко організовані і дисципліновані органи охорони публічного порядку. Тому вже 6 листопада 1918 року Національна Рада прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандармерії. Її очолювала команда державної жандармерії на чолі з головним комендантом (спочатку Л. Індишевський, а з лютого 1919 року О. Красіцький). У повітах створювалися команди жандармерії, які очолювалися повітовими командирами (комендантами). Останнім підлягали сільські і міські станиці жандармерії.

Як зазначалося в Наказі №2 Начальної команди Української державної жандармерії, повітовим комендантом міг бути призначений "бувший повітовий комендант, о скільки він є Українцем або Нїмцем", а у випадку відсутності таких - найближчий старший за рангом українець або німець, "о скільки вони прихильні нашій справі та проти них повітова Українська Національна Рада нічого б не мала". Було встановлено й заплатню для жовнірів жандармерії (щоденно): Усі жандарми отримували харчові пайки, а у разі відмови від них - 5 крон 20 сотників щоденно. Крім того існував також жандармський додаток для офіцерів, а саме для: офіцера - 100 кр., сотника - 80 кр., поручника і четаря - по 50 кр., хорунжого - 20 крон.

Жандарми отримували не лише заплатню, але й подорожні кошти (на день): булавний офіцер - 40 крон, офіцер - 25 крон, повітовий вахмістер - 6 крон. З військових магазинів виділялося харчування (на одного чоловіка): сніданок - 1 пайка консервової каші, обід - 300 гр. м'яса, 1 кг. бараболі або відповідних сурогатів (200 гр. круп, гороху, фасолі, 300 гр. капусти), 30 гр. солі, 25 гр., 5 гр. цибулі або чоснику, 2 мл. оцту і 20 гр. борошна, вечеря - 500 гр. бараболі або 100 гр. круп, гороху, фасолі та 150 гр. капусти. До цього щоденно додавалося 500 гр. хліба або 300 гр. сухарів. Для прокорму коней виділялося на день: 3 кг. вівса, 5 кг. сіна, 1 кг. соломи.

В основу судово-прокурорської системи була взята також попередня, австрійська. Судовими органами ЗУНР були повітові суди, окружні суди та вищий суд. У законі "Про тимчасову організацію судів і судової влади "було вказано, що як найвища інстанція має бути утворений окремим законом Найвищий суд у Львові. Розпорядженням Державного секретарства юстиції на території 3УHP утворено 12 судових округів, які поділялися на 130 судових повітів:

1) Бережанський (9 судових повітів);

2) Буковинський (9 судових повітів);

3) Золочівський (11 судових повітів);

4) Коломийський (11 судових повітів);

5) Львівський (17 судових повітів);

6) Перемишлянський (10 судових повітів);

7) Самбірський (10 судових повітів);

8) Станіславський (10 судових повітів);

9) Стрийський (9 судових повітів);

10) Сяноцький (14 судових повітів);

11) Тернопільський (8 судових повітів);

12) Чортківський (8 судових повітів).

Прийнятий 21 листопада 1918 р. закон "Про тимчасову організацію судів і судової влади" підкреслював, що "всі суди, які знаходяться на території, вищого суду у Львові стають судами Західноукраїнської Народної Республіки і є зобов'язані виконувати дальше спорове, і карне судівництво". Компетенція колишнього австрійського міністерства юстиції переходила до Секретарства юстиції ЗУНР. Воно призначатиме судовий апарат судів. Самих суддів призначатиме Державний Секретаріат за пропозицією Секретарства юстиції. Колишній австрійський повітовий суд буде називатися "Повітовий суд Західноукраїнської Народної Республіки", колишній окружний суд - "Окружним судом Західноукраїнської Народної Республіки". Австрійські крайові суди у Львові і Чернівцях ліквідувалися, їх компетенція переходила до окружного суду ЗУНР. "Закони і розпорядки, - писалося в Законі, - на підставі яких в бувшій австрійській державі виконувало судівництво, оскільки вони не противляться державності українській залишалися поки-що у силі, і на їх підставі мало тимчасово здійснюватись судочинство. Так само "всі закони і розпорядки, які мали на цілі охорону прав і інтересів бувшої австрійської держави, її армії та її органів, мають відтепер аналогічно приймаються для охорони прав і інтересів Західноукраїнської Народної Республіки, її армії та її органів". З дня оголошення цього закону суди повинні були виносити вироки і рішення тільки від імені ЗУНР. Хоч серед колишніх австрійських суддів у Галичині, яких можна було використати новою владою, було немало українців, відчувався брак суддівських кадрів. Напередодні першої світової війни в Галичині з 1150 суддів 367 були українцями. Тому Національна Рада 11 лютого 1919 року прийняла закон "Про скорочення служби", який скорочував строк стажування кандидатів на посади суддів з трьох до двох років. Разом з тим сільськими суддями присяжних могли стати лише чоловіки віком від 30 до 60 років, які вміли читати й писати, були жителі Галичини або інших країв колишньої Австро-Угорщині, але при цьому мешкали в даній місцині щонайменше рік і які сплачували 20 крон сталого податку чи були "адвокатами, професорами і учителями в школах, або мають титул доктора". Зазначимо, що державним службовців (за винятком професорів та вчителів, чинних військових осіб, священиків, поштових і залізничних урядників, лікарів та аптекарів).

На підставі названих законів Державне секретарство юстиції 20 лютого видало також розпорядження про проведення т. зв. "судових іспитів", які повинні були складати кандидати на суддівські посади (крім вже працюючих суддів). Отже, для прийняття цих іспитів (після проходження кандидатом стажування) створювались спеціальні комісії на чолі з головами (президентами) окружних судів. Членів цих комісій призначало Державне секретарство юстиції на пропозицію голів комісій.

Членами комісій рекомендувалося йменувати професорів правничого (юридичного) факультету з предметів: цивільне право, торговельне і вексельне право, цивільний процес, карне право і карний процес, а також практиків - суддів і адвокатів. Іспитові комісії створювались при окружних судах. Кожна з них повинна складатися з 5-ти чоловік, з яких щонайменше двоє повинні "належати до судейського стану", а один до "адвокатського стану". Судові іспити були безкоштовні, членам комісій теж нічого не платилося, крім коштів на відрядження. "Судейський іспит" складався з 2-х частин - усного та письмового. У вказаному вище розпорядженні детально регламентується їх проведення, критерії оцінок тощо. У лютому ДСЮ було також розмежовано компетенцію повітових та окружних судів в цивільному судочинстві. Ці суди, очевидно, повинні були розглядати тільки цивільні справи. Бо для розгляду кримінальних справ згідно із законом Української Національної Ради від 11 лютого 1919 р. мали бути створені в повітах трибунали 1-ї інстанції. Суддів цих трибуналів призначало ДСЮ, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Ними могли бути лише юристи з титулами "радники суду" і "радники Вищого суду'". Трибунали 1-ї інстанції діяли у складі:

1) одноособового судді, якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало 1 року в'язниці або грошова кара - незалежно від розміру;

2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі 3-х суддів. Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (на строк 1 року) була припинена.

Вищою, другою інстанцією по цивільних і кримінальних справах мали бути, згідно із законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р., "Про тимчасове виконування судівництва в цивільних і карних справах в другій і третій інстанціях в часі надзвичайних відносин, спричинених війною". Вищий суд у Львові і третьою, найвищою інстанцією - Найвищий державний суд. Але до їх створення, говориться в законі, "в часі надзвичайних обставин, спричинених війною", функції другої і третьої інстанцій належали спеціально створеним Сенатам: Окремому судовому сенату 11-ї інстанції та Окремому судовому сенату ІІІ-і інстанції. Вони, згідно із розпорядженням ДСЮ від 8 березня були створені при окружному суді в Станіславі. Членів і голів сенатів призначав Державний секретар юстиції, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Засідання окремих сенатів проходили один раз у місяць. Розпорядженнями ДСЮ від 23 лютого і 1 березня були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді цивільних справ, оплата праці покликаних експертів тощо. У компетентних колах обговорювалась пропозиція про створення для розгляду дрібних, зокрема, побутових справ, сусідських конфліктів т. зв. "громадських судів" (за зразком колишніх общинних копних судів). Але реальних обрисів ця справа не набрала.

Функції звинувачення мала виконувати державна прокуратура. Але оскільки прокурорами в Галичині за часів австрійського панування працювали майже виключно поляки, справа створення державної прокуратури затягнулася. ЇЇ повинен був очолити Генеральний державний прокурор, якого так і не було призначено. Не були призначені прокурори в судових округах і повітах. Таким чином процес створення прокуратури у ЗУНР не був доведений до кінця.

Не зазнала будь-яких істотних змін організація і діяльність адвокатури. Адвокатам було запропоновано організуватися у Палату адвокатів у Станіславі, і вони повинні були скласти письмову обіцянку, що будуть дотримуватися діючих законів і служити зміцненню правопорядку в країні.

Окремим розпорядженням ДСЮ (від 1 березня 1919 р.) створено нотаріальну службу Народної Республіки.

"Нотарі повинні скласти присягу на вірність Українській державі і надалі урядувати тільки від її імені. Кожен нотар повинен добре знати українську мову" - говорилося у §7. Отже, нотаріуси не мусіли бути обов'язково українцями. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному секретарству юстиції. Усім правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі, згідно розпорядження Державного Секретаріату, належало виготовити відповідні вивіски і таблиці на українській мові, з гербом (тризубом) посередині. Якщо на цій території проживали "законно признані національні меншості", то написи слід було зробити ще й на їх мовах. Належало також негайно виготовити відповідні печатки з гербом (на українській мові). Службові оголошення правоохоронних органів слід було вміщати в урядовій газеті "Република", яка видавалась у Станіславі.

"Начальною адміністративною владою" над судами, прокуратурою і нотаріатом було Державне секретарство юстиції. Воно ділилося на два основні відділи, особово-управляючий і законодавчий. До першого належало керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, призначення суддів, прокурорів нотаріусів та допоміжного, канцелярського персоналу цих органів. До другого - розробка законодавчих пропозицій для уряду і парламенту, розробка і видання нормативних актів самого ДСЮ - розпоряджень, нагляд за відповідністю нормативних актів адміністративно-розпорядчих органів законам парламенту. Під наглядом цього відділу знаходилось видання "Вістника державних законів і розпорядків" - офіційного збірника, де публікувались всі законодавчі акти парламенту, уряду, окремих секретарств Західноукраїнської Народної Республіки.

3. Юстиція

Крім органів цивільної юстиції, зокрема судових і прокурорських, була утворена військова юстиція. 16 листопада було видане розпорядження Державного Секретаріату про організацію військового судочинства. Структура військових судів виглядала так:

1) найвищий військовий трибунал;

2) військові обласні суди. Відповідно до поділу республіки на три військові області (Львів, Станіслав, Тернопіль) були створені три військові окружні суди як суди першої інстанції.

Найвищою інстанцією військової юстиції був Верховний військовий суд. Утворено також інститут військової прокуратури. Вона очолювалася Генеральним військовим прокурором, у військових областях були військові прокурори, в округах - військові офіцери. Складна внутрішня ситуація, наявність великого числа ворожих шпигунів і диверсантів, саботаж і відверті терористичні акти цивільного польського населення, збройні виступи проти української влади змусили керівників держави діяти більш твердо. Розпорядженням Державного Секретаріату 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР було запроваджено при кожній військовій команди польові суди, діяльність яких поширювалася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності, на транспорті, зв'язку тощо. Винесені ними смертні вироки вимагали затвердження урядом республіки. Крім окружних польових судів розпорядженням Державного секретарства внутрішніх справ 28 січня 1919 р. були утворені: Польовий суд Головної команди Українських військ і польові суди групи "Північ", групи "Південь", групи "Львів". Голів і членів цих судів призначав державний секретар внутрішніх справ і лише за його дозволом допускалися адвокати до участі в розгляді справ. Нічого не говорилося про оскарження вироків польових судів.

Для військових суддів був складений спеціальний текст присяги, яку однак, вступаючи на службу, приймали також усі військові прокурори і судові службовці. В обітниці, зокрема, зазначалося: "Присягаю урочисто Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці та її законам і розпорядкам. Присягаю сповняти припоручені обов'язки після мого найліпшого знання і совісти на кожнім мені як військовому судді призначенім службовій місці - під час війни і мира, при тім мати все на увазі найвище добро моєї Вітчизни, виконувати закони, розпорядки, поуки і доручення моїх зверхників і залишати всякого роду надужиття моєї власті. Так, Боже, мені допоможи. Амінь". В повітах були утворені "технічні уряди", які підлягали Державному секретарству публічних робіт і безпосередньо займалися усіма питаннями економічного будівництва. У своїй роботі вони керувалися Тимчасовою інструкцією для урядів технічних Державного секретаріату публічних робіт від 12 лютого 1919 року. При них діяли так звані "будівельні експозитури". Секретарство також взяло у своє управління всі державні ліси. За вирішення харчової проблеми безпосередньо відповідав Державний харчовий уряд, прирівняний в правах до Державного секретарства. Очолював його Степан Федак. Після реорганізації у січні 1919 р. харчовий уряд увійшов як окремий відділ до складу Державного Секретарства внутрішніх справ. У повітах йому підлягали повітові харчові управи, створені, за вказівкою Ради вже у перші дні взяття влади. Налагодженням залізничного транспорту займалася Залізнична дирекція, у повітах і містах - "начальні уряди залізничних шляхів". Важлива роль приділялася органам охорони правопорядку на транспорті. У березні 1919 р. до структури органів безпеки на транспорті входили: Державний Секретаріат військових справ УНР, Залізно-дорожна Військова Управа, Залізно-Дорожна жандармерія і Лінійні осередки Залізно-Дорожної жандармерії.

Займалися власті ЗУНР питаннями охорони здоров'я населення. Ще в грудні 1918 р. усім повітовим комісарам наказано призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжити заходів до відкриття лікарень, поліклінік, аптек.

Це в міру можливостей і було зроблено. Керував організацією і діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ, який очолював доктор Іван Куровець. Була збільшена оплата праці всіх медичних працівників, їм видавались продовольчі пайки.

Відновлено, хоч теж з великими труднощами, роботу пошти, телеграфу, телефону.

На телеграфі введено українську мову і абетку.

В Станіславі утворено дирекцію телеграфу.

У березні були прийняті закони "Про заборону продажу, здачі в оренду і закладу великих посілостей (табулярних)" та "Про заборону конфіскації майна під час війни", у квітні - розпорядження Державного Секретаріату "Про створення західноукраїнського товарообмінного бюро" (біржі). Був розроблений і затверджений статут цього бюро та інше.

13 лютого 1919 року УНРада прийняла закон "Про удержавлення українських шкіл", а 14 лютого - закон "Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих семінарій", згідно з якими всі школи - громадські (початкові), середні, гімназії, реальні, рільничі і інші оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. Мовою викладання і навчання стала українська. Вчителі народних шкіл українською владою також були оголошені державними службовцями і їм почала видаватися заробітна платня (до цього часу їх утримувала сама громада). Розпорядженням Державного Секретаріату від 16 лютого усім вчителям підвищено заробітну платню.

Внутрішньою державною мовою була українська, але національні меншини могли вільно користуватись своїми мовами, видавати газети і літературу, мати свої школи, церкви тощо. 15 лютого 1919 р. УНРада ухвалила Закон "Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної". Встановлювалося, що державною мовою ЗОУНР є мова українська. Цієї мови, пишеться в законі, "вживають у внутрішнім і зовнішнім урядуванні всі власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства". У §3 закону чітко зафіксовано, що "Законно признаним національним меншостям полишає ся свободу вживання як усно, так і в їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, інституціями і державними підприємствами". Як бачимо, національним меншинам країни гарантувалося право не тільки мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання тощо (все це було записано в "Тимчасовому основному законі" і ряді інших правових документів, про які мова йшла вище), але й вільно користуватися рідними мовами у повсякденному та державному житті, в офіційних зносинах з властями. Лишалося чинним і рішення Державного Секретаріату від 10 листопада, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати на чотирьох мовах - українській, польській, єврейській і німецькій. У березні Державне секретарство внутрішніх справ видало "Розпорядження для урядників в державній адміністрації службі". В ньому вказувалось, що до служби в державних органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, "бездоганного проведення, що володіють українською мовою в слові і письмі і не переступили сорокового року життя". Правда, ця остання вимога не стосувалася тих службовців, які вже працювали. Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини проступки проти публічного порядку, моралі чи користолюбство, особи недієздатні, неоплатні боржники, проти яких порушена судова справа, особи, що своєю поведінкою викликають публічне погіршення". Поміж начальником і підлеглим на державній службі не могло бути "споріднення, ані посвоячення по лінії прямій, а по лінії бічній до другого степеня". Всі прийняті на державну службу особи повинні після однорічного стажування скласти перед відповідною комісією спеціальний іспит - письмовий і усний: щодо знання законодавства, вміння ним користуватися, вміння складати відповідні документи, знання своїх повноважень і обов'язків тощо. Кандидат, який двічі не здав таких іспитів, "має бути зі служби звільнений". Навіть канцелярські працівники повинні були задовольняти певним вимогам: "знати признані в державі мови, поправно читати і писати, знати канцелярійну маніпуляцію". У зв'язку з ростом цін на товари першої необхідності і продовольство, усім державним службовцям, в тому числі і вчителям, а також пенсіонерам, вдовам і сиротам, декілька разів виплачувалась так звана "одноразова надзвичайна допомога".

8 квітня 1919 р. УН Рада ухвалила закон "Про право громадянства на Західній Української Народної Республіки". Згідно з цим законом кожна особа, яка у день його проголошення мала право приналежності до однієї з громад краю, вважалася громадянином Української Народної Республіки. Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити таке рішення можна було до Виділу УНРади. В окремому параграфі закону вказувалось, що громадяни Придніпрянської України - УНР - є повноправними громадянами ЗОУНР. 10 квітня Державний Секретаріат видав розпорядження, яким уточнював деякі положення цього закону. Так, службовці, які до цього не склали службової присяги, повинні були з одержанням громадянства скласти присягу вірності ЗОУНР в державному повітовому комісаріаті. Але змусити їх до складання такої присяги ніхто не міг. Повітові комісаріати лише виготовляли списки службовців, які відмовилися від присяги і надсилали їх до уряду. У розпорядженні також вказувались документи, які слід було підготувати (крім заяви) для отримання громадянства.

15 квітня 1919 р. УНРада прийняла закони про скликання Сойму ЗОУНР та про вибори (виборчу ординацію) до Сойму ЗОУНР. Законом визначалося загальне, без різниці статі, рівне, безпосереднє, таємне і пропорційне виборче право для всіх громадян держави, яким виповнилось 20 років. Послом міг бути обраним кожен з 28-річного віку. Обраний в червні 1919 однопалатний Сойм мав складатися з 226 послів: 160 українців (70,8% загального числа), 33 поляків (14,6%), 27 євреїв (11,9%) і 6 німців (2,7%). Для кожної національної меншини були намічені окремі виборчі округи (15 українських, 5 польських, 5 єврейських, 1 німецька). Після обрання нового Сойму УНРада мала самоліквідуватися.

Події українсько-польської війни 1918-1919 рр. не дозволили провести вибори. 8 липня 1919 р. у Заліщиках (тепер Тернопільська обл.), перед переходом апарату влади ЗОУНР і УГА за р. Збруч, Президія виділу УНРади і Рада державних секретарів спільною постановою передали свої конституційні повноваження диктатору Є. Петрушевичу, надавши йому право виконувати всю військову і цивільну владу до моменту відкликання. Сам диктатор з цього приводу писав про форму здійснення ним державного керівництва так: "З того часу виконував я перейняту згаданим Актом владу в своїм імені. А коли за бігом воєнних подій зорганізований первісно державний центральний апарат урядовий перестав на ділі бути чинним і існувати в своїм складі, полагоджував я справи державні при помочі принагідно і відповідно до потреб хвилі складеного урядового апарату, заступаючись у вирішуванні деяких поодиноких діл чи то справ цілих поодиноких областей адміністрації власниками, за іменованими будь-ще виділом Національної Ради чи Державним Секретаріатом будь що назначатимуться мною, які, однак, не мали постійного круга компетенції".

Після захоплення території ЗУНР польськими військами (липень 1919 р.) уряд Диктатора ЗО УНР-ЗУНР був змушений переїхати у Відень, де продовжували активну діяльність по захисту державних інтересів ЗУНР. Втім на вигнанні процес роботи державної служби та управління хоч і не міг бути повноцінним, але тривав. Адже вірилося, що справа української державності, принаймні на її західних теренах, ще не була програна і, перш за все, з перспективи повоєнного міжнародного врегулювання. З огляду на це диктатор ЗУНР Є. Петрушевич у своєму Розпорядку "Про організацію уряду для виконування державної влади в Західноукраїнській Народній Республіці" від 25 липня 1920 р. заявив, що "повага держави на зверх та складність її адміністрації вимагає, щоби існував постійно зорганізований державний апарат урядовий, відповідаючи існуючому правному станові", а відтак ним було постановлено здійснювати свої повноваження через уряд диктатора ЗУНР. Уряд цей мав складатися з окремих відділів, а саме: Уповноважені диктатором провадили справи щодо своєї компетенції за допомоги призначених диктатором "канцелярійних урядників самостійно", відповідно до існуючих законних постанов і виданих диктатором інструкцій та доручень. Разом з тим вони не мали раніше належних державним секретарям прав видавання законодавчих постанов, розпоряджень та загально-зобов'язуючих рішень, які тепер належали винятково диктаторові.

Такий розпорядок роботи набував чинності з 1 серпня 1920 року. Відповідно до вищезазначеного 1 серпня 1920 р. Є. Петрушевичем було призначено уряд диктатора ЗУНР у такому складі: С. Витвицький - уповноважений для ведення справ, що входили в коло компетенції колишнього Державного секретаріату для справ закордонних, В. Сінгалевич - уповноважений для ведення справ, що входили в коло компетенції колишніх держсекретарів фінансів, торгівлі і промислу, К. Левицький - уповноважений для справ преси і пропаганди, Й. Ганінчак - уповноважений для справ, що входили в коло компетенції колишніх державних секретаріатів справ внутрішніх, судівництва, просвіти і віросповідань, рільництва, пошт і телеграфів, шляхів та робіт публічних. За місяць, 30 серпня 1920 р., попередній розпорядок доповнив ще один, в якому Є. Петрушевичем на час його відсутності в місці знаходження уряду запроваджувалася Колегія уповноважених диктатора ЗУНР. До участі в роботі Колегії могли бути запрошені також і інші особи "з голосом дорадчим або рішаючи".

Отже, у надзвичайних випадках Колегія уповноважених диктатора ЗУНР мала змогу, в рамках винятку, видавати постанови, що належали до прав диктатора, проте "з виключенням, одначе, справ: найвищого військового проводу, рішень, які викликували б зміну прийнятого Диктатором ЗУНР напряму політичного". Засідання Колегії та її протокол мав вести "шеф канцелярії". історія комісаріат військовий

30 серпня 1920 р. Є. Петрушевичем при уряді диктатора ЗУНР було також запроваджено для справ внутрішніх, судівництва і комунікації постійну Комісію кодифікаційну, членів якої він сам і призначав. Головою Кодифікаційної комісії призначався уповноважений диктатора для справ внутрішніх, судівництва і комунікації (тобто - Й. Ганінчак). Комісія засновувалася з метою "підготування і розроблення матеріалів, потрібних для діяльності уряду". Як видно з вищезазначеного (зокрема з пункту 4-го), Є. Петрушевич та його найближчі співробітники все ще сподівалися на міжнародне сприяння відродженню ЗУНР і почали готуватися до повернення на Батьківщину із оновленим законодавством та державною адміністрацією, враховуючи при цьому досвіт новопосталих після І світової війни сусідніх країн. Питання про дальшу долю ЗУНР, її території та українського населення неодноразово слухалося на різних міжнародних форумах, зокрема 23 лютого 1921 р. на засіданні Ради Ліги Націй. 30 квітня 1921 р. еміграційний уряд запропонував Раді Послів Антанти та Раді Ліги Націй проект конституції Західноукраїнської держави - "Проект основ державного устрою Галицької Республіки". Проект складався з 42 статей і 12 розділів. Державна територія Галицької Республіки мала охоплювати українські землі Галичини аж по Перемишль включно. Кордон з Польщею мав пролягати по р. Сян. Проект закону передбачав, що "Державними народностями є українці, поляки, жиди, що користуються рівними правами в області публічного життя. Вибори послів проходили окремо за національностями, тобто, кожна з них обирала їх пропорційно до своєї кількості. Голова парламенту, президент, повинен бути українцем за національністю, один віце-президент (всього їх було 4 чоловіки) - поляком, 1 - євреєм.

Передбачався й пост одноособового глави держави - Президента, який повинен був обиратися на загальних виборах строком на 6 років. Президент формував уряд - вищий виконавчий орган країни, відповідальний (як і Президент) перед парламентом. Усі національні меншості мали в уряді своїх міністрів. Державною мовою мала стати українська, а "зовнішніми урядовими мовами" - українська, польська і єврейська. У проекті закону за національними меншинами закріплювалося право звертатися в усі державні органи та інституції на рідній мові й обов'язок цих органів давати відповідь на цій же мові. Місцевим органам, де компактно проживали національні меншини, надано право установлювати для себе внутрішню мову урядування. Службовцями державних органів та інституцій могли бути іменовані лише громадяни держави, що володіють щонайменше двома мовами національностей держави. Конституційне законодавство ЗУНР базуючись на тогочасних загальноприйнятих нормах міжнародного права, було глибоко демократичним, гуманним і справедливим.

Однак, незважаючи на всі ці заходи українців, 15 березня 1923 р. Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії прийняла рішення про передачу Польщі Галичини за умови надання їй територіальної автономії. З рішучим протестом проти цього рішення виступили президент Є. Петрушевич, Українська парламентська репрезентація та політичні партії, проте українська державність у формі ЗУНР вже втратила свій шанс на відродження, а світова спільнота вкотре відмовила українцям в праві на самостійне державне існування.

Размещено на Allbest.ru