Гетьманство Петра Дорошенка

Окрім турецького, польського і московського напрямків забезпечення монаршої зверхності, Петро Дорошенко відпрацьовував і варіант підлеглості бранденбурзькому курфюрсту. Хоча, очевидно, це був знову лише тактичний хід задля тиску на Річ Посполиту і з метою отримання від неї більших «привілеїв і вольностей». Адже така підлеглість передбачалася лише у випадку висунення Фрідрихом І Вільгельмом своєї кандидатури під час чергових виборів польського короля. 28 березня 1671 року гетьман направив до курфюрста лист, в якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини... багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших заключали угоду за присягою самого Його Милості Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів, але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім'я наше знищити».

Початок у 1671 році українсько-польської війни наблизив час безпосереднього втручання Османської імперії в події, що розгорталися в Україні. Нарешті турецький султан відгукнувся на прохання П. Дорошенка й розпочав підготовку до великого походу проти Польщі на допомогу своєму українському підданому. Влітку 1672 року майже 200-тисячна турецька армія (до неї входили підрозділи османських васалів) перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні Петро Дорошенко мав аудієнцію у Мегмеда IV, де, очевидно, той дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах. Українські представники були постійно присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у Бучачі -- «перед кожною сесією бували у каймакана (керівника турецьких дипломатів)». Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам, були такими: західні кордони Української держави окреслити по річках Лабунь і Горинь; віддати йому всі гармати, що знаходилися у польських фортецях; віддати ту частину артилерії, яку руський воєвода забрав з Чигирина; щоб не було іншого митрополита та до юрисдикції Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі; щоб всі уніатські церкви були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовано костьоли, були віддані. В листопаді український гетьман отримав грамоту- «нісан» від султана на підтвердження його прав щодо володіння Україною у статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед IV також вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною диплома-тичною перемогою Петра Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого -- не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 року розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Виявилося, що Мегмед IV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «колег»-монархів. Він оголосив провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам'янці. Турецькі гарнізони ввійшли не лише до західноподільських міст, але й до східних -- Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда IV, останній у січні 1673 року видав спеціальний диплом-«берат», в якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його (П. Дорошенка) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам», це не зняло напруження у відношенні українців до присутніх на їхніх землях турецьких військових та урядовців.

Відмова польського уряду від більшої частини Правобережної України відкривала перед лівобережною частиною гетьманату і Московською державою можливість повернення її під свою владу. Москва, яка «склавши руки» дивилася на розгром Польщі турками (хоча на основі Андрусівського і Московського договорів мала допомогти їй військами), вирішила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережну Україну, і тепер намагання російських військ оволодіти даною територією не будуть порушувати Андрусівської угоди. Таким чином, Україна була розподілена між трьома монархічними державами.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало розв'язання спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикції міста Могилева. Не справджувалася й найголовніша мета Петра Дорошенка -- об'єднатися з Лівобережною Україною. Адже плани Порти здійснити похід на Київ так і залишилися на папері, не розв'язувалося питання щодо надання султаном військової допомоги для підкорення «задніпровської» території Українського гетьманату. Як свідчили сподвижники Петра Дорошенка, той «сам лютує, що піддався турчинові». В Україні, зокрема на волинських землях, поширилися чутки про те, що гетьман хоче відмовитися від зверхності султана. Невдоволення султанським протекторатом висловили правобережні козаки на Генеральній раді у червні 1673 року під Росавою.

Уманський полк, та й самі жителі Умані, висловлюючи протест проти «обусурманення» Дорошенка, знову відійшли під владу його противника М. Ханенка, який значно активізував свої дії. Окремі правобережні полковники робили спроби перейти на Лівобережжя, під «високу руку» царя. Все це змусило Дорошенка продовжити переговорний процес із представниками Речі Посполитої і вимагати від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 року. Але навіть під загрозою наступу багатотисячної султанської армії провідні політики Речі Посполитої не йшли ні на які поступки українському гетьману.

На початку 1674 року у Дорошенка виникла нова проблема у зв'язку з наступом на Правобережну Україну війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який разом з росіянами хотів відвоювати її для себе. Правобережний гетьманський уряд знову звернувся із проханням про допомогу одночасно і до султана і до короля, які на той час перебували у стані війни між собою. Це ще раз переконливо засвідчувало, що Дорошенко не надавав переваги тій чи іншій протекції, а лише хотів використати їх задля збереження своєї влади над Україною. Черговий прихід Мегмеда IV на Правобережжя у серпні 1674 року закінчився відступом сил Самойловича і Ромодановського та відновленням гетьманського управління Дорошенка над більшою частиною правобережних земель. 5 вересня гетьман мав прийом у султанському шатрі поблизу Умані. Тут Мегмед IV вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також уже другу золоту булаву. Таким чином, Петро Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені султана Османської імперії.

Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі здійснило черговий наступ коронне військо на чолі з новопроголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським, які відвоювали у Дорошенка Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман у грудні 1674 року вислав до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собесько- го призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди. Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка й вислав до Чигирина своїх представників -- відомого вже єпископа Шумлянського та полковника королівської гвардії С. Морштина. Вони мали отримати від гетьмана чіткі й остаточні запевнення в тому, що він назавжди відмовляється від турецької протекції, адже у Варшаві ходили чутки про піддання Дорошенка королю лише на період зими, після чого він знову, як гадалося, повернеться під зверхність султана. Ці чутки мали правдиву основу, адже про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула.

Одержавши звістку про те, що Ян III Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішив відмовитися від укладення двохсторонньої угоди з Річчю Посполитою і висунув концепцію про скликання трьохсторонньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Українське гетьманство мало виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами. Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство», -- свідчили відомості зі Львова за липень 1675 року. У королівській канцелярії у той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше як «напівкнязем». Власне, цей жартівливий титул якнайкраще підходив Петрові Дорошенку з урахуванням того, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Але і цей проект трансформації гетьманату в Українське полівасалітетне князівство Дорошенку не вдалося втілити в життя, а тому він знову повернувся до апробованих, хоча (як засвідчувала багаторічна практика) й безперспективних договірних стосунків з Польською Короною. У лютому 1675 року він вислав до Варшави разом з польським посольством Й. Шумлянського так звані Чигиринські пункти, які, в основному, опиралися на положення Гадяцької угоди. Згідно з ними український гетьман мав перебувати на таких самих правах, як і великий литовський князь у межах польсько-литовсько-української федерації. Але вже вкотре ці домагання були відхилені королівським урядом. «Нічого не було сказано в листах Вашої Королівської Милості, яким способом мала бути вчинена згода між мною і королем», -- писав Дорошенко 25 березня до Яна III Собеського, жалкуючи, що на той час не було укладено українсько-польської угоди.

Тоді ж гетьман посилає до султана Мегмеда IV посольство на чолі з генеральним писарем М. Вуяхевичем і полковником Г. Гамалією. Ті мали просити в султана допомоги для походу на Лівобережжя та підтвердження султаном гетьманських повноважень Дорошенка. 28 березня османський монарх видав спеціальний універсал до «володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва», в якому наголошувалося на тому, що у відповідь на прохання українських дипломатів султан « приймає це звернення за умови, що він (Дорошенко) справедливо служитиме згідно з наказом, виданим мною. Чесно дотримуватиме своїх слів протягом того часу, який він вирішив перебувати під нашим протекторатом» . Мегмедом IV підтверджувалися попередні васальні зобов'язання Українського гетьманату щодо надання своєму сюзеренові у разі потреби необхідної кількості війська. Натомість у фермані нічого не говорилося про грошову данину.

Невдовзі війська Османської імперії та Кримського ханства прийшли на Правобережжя, але їхні дії призвели лише до руйнації й так вже знекровленого довголітніми війнами краю та сприяли падінню авторитету гетьманської влади Дорошенка серед мешканців Брацлавщини та Південної Київщини. Це розумів і сам гетьман, який висловлював своє невдоволення турецьким і татарським воєначальникам. «Неслухняність» українського правителя вже давно непокоїла Високий Диван і ханський уряд, які бажали зміни сильного гетьмана на більш податливого козацького провідника.

По суті, влітку 1675 року завершилися відносини Чигирина зі Стамбулом, що було спричинене взаємною недовірою обох сторін. 10 жовтня того ж року гетьман Дорошенко складає присягу на вірність московському цареві, а його посольство у Москві просить Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. В той же час протягом першої половини 1676 року правобережний володар надсилав листи до Стамбула із запевненнями у своїй вірності та проханнями про надання військової допомоги проти Польщі. Отже, як бачимо, наприкінці свого правління український гетьман визнавав одночасну протекцію вже від трьох монархів -- польського короля, турецького султана і московського царя.

Таким чином, протягом 1675-1676 років зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду Петра Дорошенка щодо одночасної підлеглості України кільком монархам. Причиною цьому були не лише намагання обох сторін -- польського короля і турецького султана -- інкорпорувати Українське гетьманство на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який попри великі зусилля так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. «Обидві протекції (короля і султана) нічого іншого не могли принести, тільки те, що зараз маємо», -- підсумовуючи свою діяльність у сфері зовнішньої політики, зазначив вже наприкінці 1674 року сам Дорошенко.

Турецька протекція (як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенку лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман Петро Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Оцінюючи українські вимоги під час підготовки Острозької комісії 1670 p., польський підканцлер Ольшевський зазначав, що гетьман Дорошенко разом зі своїми прихильниками хоче «народ руський і провінцію руську зробити самостійною і незалежною».

Під час свого гетьманування Петро Дорошенко проявив себе не лише як державний діяч, який дбав про цілісність української території, права рідної мови та поширення національної освіти. Він особливо турбувався про охорону традиційної для українців православної віри, забезпечуючи при цьому захист багатьох церков і монастирів. 29 березня 1667 року гетьман підписав спеціальний універсал про «охорону всього духовного стану» України. Довгий час Дорошенко добивався звільнення з польського полону київського митрополита Йосифа Тукальського, а потім всіляко підтримував його діяльність. Гетьман давав особисті кошти на церкву св. Петра і Павла у Чигирині та інші храми. На сьогодні відомо декілька десятків універсалів П. Дорошенка, якими він брав «під гетьманську протекцію» такі величні старовинні православні святині, як: Флорівський та Видубицький монастирі у Києві, Георгієвський (Лебединський) монастир на Сумщині, Пустинно-Миколаївський та Пивський монастирі на Київщині, Густинський (Прилуцький), Батуринський (жіночий), Петропавлівський (Глухівський) монастирі на Чернігівщині, Хрестовоздвиженський (Полтавський) та Мгарський (Лубенський) монастирі на Полтавщині, Терехтемирівський, Лисянський та Канівський монастирі на Черкащині та ін.

Після складення булави восени 1676 року деякий час проживав під домашнім арештом у містечку Сосниця на Чернігівщині. Потім, на вимогу царського уряду, у 1677 році був висланий до Москви, де перебував протягом кількох років і утримувався у Микільському «грецькому» монастирі поблизу Кремля. Протягом 1682-1684 років П. Дорошенко був воєводою у містечку Хлинов (сучасне м. В'ятка), після чого одержав у власність невеличке село Ярополче (Єрополче). Більше двох десятиліть прожив український гетьман на чужині.

3. Сімейна доля Петра Дорошенка та останні роки його життя

В одного з найближчих сподвижників українського гетьмана Богдана Хмельницького, довголітнього полковника Війська Запорозького, а потім і його найвищого достойника Петра Дорофійовича Дорошенка доля видалася досить схожою з долею великого Богдана. Він так само, як і його знаменитий попередник, гетьманував близько десяти років, його теж спочатку дуже любили у народі і називали « Богом даним », йому також доводилося вибирати зовнішньополітичну орієнтацію між королем, царем і султаном, і він так само, як і Богдан, був неодноразово одружений. Ім'я першої дружини Дорошенка не збереглося в історичних анналах. Вдруге він пов'язав своє життя з родовитою племінницею власного патрона Б. Хмельницького, двоюрідною сестрою його сина Юрія (який також свого часу встиг потримати булаву) Любов'ю Павлівною Яненко.

З нею він прожив багато років -- приблизно із середини 50-х до середини 80-х років XVII століття. Як виявилося невдовзі після одруження, Люба була небайдужою до «зеленого змія» й, поки її чоловік перебував у військових походах, напивалася і, як засвідчує тогочасний документ, «робила різні злодійства». Сторінки архівних документів не розкривають суті «злодійств» п'яної гетьманської дружини. Хоча можемо впевнено стверджувати про її подружню невірність, з огляду на те, що Петро Дорошенко згідно зі старовинним звичаєм неодноразово « накривав її чорним платтям », але завжди пробачав своїй молодій дружині такі сімейні гріхи. Очевидно, він її все-таки сильно кохав.

Якнайкраще це може засвідчити один маленький епізод з їхнього подружнього життя, коли невірна дружина Дорошенка певний час перебувала в неприємній (хоча й почесній) ролі заручниці, а люблячий чоловік у цей час добивався її звільнення, незважаючи на попередні «заслуги» Люби. Це трапилося після того, як у 1676 році гетьман Петро Дорошенко добровільно склав булаву на користь свого суперника Івана Самойловича. Останній на вимогу московського царя Олексія Михайловича в березні 1677 року відправив свого довголітнього суперника в почесне заслання до Москви, а його дружину разом з матір'ю і братами Дорошенка залишив поближче до себе -- переселив їх з Чигирина у містечко Сосницю на Чернігівщині. Таке поводження з ріднею своїх реальних чи потенційних супротивників було досить поширеною практикою у ті часи.

Це робилося задля того, щоб мати певний політичний вплив на своїх теперішніх або майбутніх суперників. Так, наприклад, сини самого Самойловича деякий час були почесними заручниками в Москві. Один із синів його нещасливого попередника, гетьмана Михайла Ханенка, знаходився в тій же ролі при дворі польського короля у Варшаві, другий -- у турецького султана в Стамбулі, а третій -- у полоні в того ж таки Дорошенка. Довгий час І. Самойлович утримував ще одну поважну заручницю -- дружину правобережного гетьмана Андрія Могили, але про цю історію поговоримо трохи пізніше.

Перебуваючи з початку весни 1677 року в Москві, Дорошенко неодноразово звертається до царя із проханням відпустити дружину додому. Олексій Михайлович іде назустріч екс-гетьману й висилає до Батурина свого посланця -- піддячого Василя Юдіна з метою залагодити цю справу. Протягом травня царський представник намагався добитися згоди від І. Самойловича про відправку Люби до Росії. Але лівобережний гетьман під різними приводами відмовляв йому в цьому. Найголовнішим аргументом був той, що Петро не звернувся зі своїм проханням особисто до Самойловича. Навпаки, Дорошенко прислав до Батурина лист, в якому просить поклопотатися про його повернення в Україну. А тому, зазначав гетьман у розмові з Юдіним, «до Петра Дорошенка йому, гетьману, посилати насильно жінку його неможливо... а в листі (Петровому) написано, що буцімто велено жінку його прислати по указу царської величності, і щоб гетьман (Самойлович) взяв його у малоросійські міста...».

Розуміючи, що йому чиняться перепони у виконанні царського завдання, В. Юдін відвідує матір і братів Дорошенка й просить їх відпустити Любу до Москви. Ті відповіли, що це повинен вирішити І. Самойлович. А через деякий час до гетьмана прийшов брат Петра Дорошенка, Андрій, і розповів йому ось що: «...і по від'їзду його (Петровому) до великого государя в Москву, почала вона (дружина Люба) пити жахливо і без відома його, Андрійова, ходити і чинити злодійства. І нині, приїхавши до Сосниці, наказав він, Андрій, їй збиратися їхати до брата Петра. І вона при батькові своєму Яненку говорила йому, Андрію, з криком: буде її він до Москви насильно посилати, і брат його Петро недовго буде на світі жити. І він, Андрій, почувши від неї такі слова, бив чолом гетьману, щоб її до брата тимчасово не відсилати ». Після цього Андрій оголосив Самойловичу і присутньому у гетьманській канцелярії російському піддячому Юдіну, що напише про всі злодіяння своєму братові Петру у Москву, щоб той остаточно вирішив долю своєї дружини. А до того часу він радить не відпускати її з України.

Можливо, й справді Люба взялася за старе, а може, таку інтригу закрутив І. Самойлович, щоб не відпускати її до чоловіка (знаємо, що він перед цим неодноразово викликав до себе Андрія й мав з ним довгі розмови), але саме таким чином був досягнутий результат -- дружина Петра Дорошенка й далі продовжувала залишатися почесною заручницею.

Йдучи назустріч настійливим проханням Дорошенка, російський цар висилає до Батурина ще одного свого представника, але тепер вже рангом вище -- стольника Олександра Карандєєва. Він прибув у гетьманську столицю 5 липня 1677 року. А вже через два тижні дружина Дорошенка вирушила до Москви, а з нею, згідно з документом, «...8 скарбних возів, ридван і коляска, а під тими возами по 2 коней у возі, 5 возів з усякою рухляддю, по одному коню у возі... Провожатих з нею (дружиною Петра) 6 чоловік і прислужниця; і він, Олександр (Карандєєв), поставив біля неї 8 людей». 28 липня того ж року Люба Дорошенко нарешті приїхала до свого чоловіка. Разом Петро і Люба прожили ще деякий час у наданому царем будинку. Але невдовзі, десь близько 1685 року, «малоумна» (так писав про неї Петро у листі до Самойловича) дружина екс-гетьмана померла. Петро Дорошенко недовго горював і одружився втретє -- на Агафії Єропкіній.

Наш герой мав трьох синів -- Олександра, Олексія й Петра, та дві доньки -- Катерину і Марію. Всі вони мали велике потомство, яке з часом поєдналося родинними зв'язками з відомими дворянськими «фаміліями» Російської імперії -- Чернишових, Загряжських, Гончарових та ін. Найбільш відомою серед нащадків українського гетьмана стала Наталія Гончарова, дружина Олександра Пушкіна. До речі, в поемі «Полтава» російський поет так писав про далекого родича своєї коханої дружини:

Когда бы старый Дорошенко, Иль Самойлович молодой, Иль наш Палей, иль Гордиенко Владели силой войсковой, Тогда б в снегах чужбины дальней Не погибали казаки...

Забутий на батьківщині й не потрібний Батурину та Москві, він помер 9(19) листопада 1698 року. У селі Ярополчому (нині -- с. Ярополець Волоколамського р-ну Московської обл., Російська Федерація), за 15 кілометрів від районного містечка Волоколамська, й до цього часу зберігається могила Петра Дорошенка. Імовірно, що останньою дружиною гетьмана Агафією Єропкіною близько 1700 року тут була встановлена пам'ятна плита.

Вже на початку XVIII століття на місці його поховання була споруджена дерев'яна (очевидно, за ініціативи відомого церковного діяча Дмитра Ростовського), а потім і кам'яна каплиця-склеп, яка неодноразово перебудовувалася. У 1830 році історик Дмитро Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії» помістив малюнок могили, зроблений художником Яковом Аргуновим ще у 1824 році. У верхній частині зображення знаходиться надмогильна плита, яка захищена дерев'яним дахом, що тримається на чотирьох цегляних стовпцях. Окремо на малюнку відтворювався напис на плиті: «Лета 7206 Ноября в 9 день преставился раб Божий Гетман Войска Запорожского Петро Дорофеев Дорошенко, а поживе от рожества своего 71 год и положен бысть на сем месте». У 1848 році каплиця була перебудована і в такому вигляді проіснувала аж до 1953 року, коли її знесли у зв'язку з аварійним станом. Також відомо, що на початку XX століття у розкішному парку графів Чернишових в Ярополчому знаходилося погруддя Петра Дорошенка роботи німецького скульптора О. Тріппеля.

Сьогодні місце поховання визначного державного діяча України упорядковане за ініціативи подвижників з Товариства української культури «Славутич» у Москві -- Павла Поповича, Миколи Шекіра, Бориса Козаренка, Миколи Зозулі, Івана Шишова, Василя Антоніва, Василя Думи та ін. На відзначення 300-річчя від дня смерті гетьмана у 1998 році поблизу кам'яної плити було встановлено 4-метровий дубовий хрест, виконаний народним художником України Миколою Теліженком. У 2000 році місцевою владою нарешті була відновлена кам'яна каплиця, на якій встановили дошку з написом російською мовою «Часовня над могилой Гетмана Украины П. Д. Дорошенко. 1627-1698. Охраняется государством». Краєзнавцем Антоніною Кожем'яко за рахунок особистих коштів було відреставровано погруддя гетьмана України, яке нині знаходиться у Народному музеї с. Ярополець.

Історичні пам'ятки, пов'язані з життям і діяльністю Петра Дорошенка, окрім Росії, збереглися і в Україні. У Чигирині, де народився та довгий час урядував гетьман, залишився фундамент збудованої ним церкви св. Петра і Павла, а також частина укріплення місцевої фортеці, яку в народі називають «баштою Дорошенка». Зараз вони відбудовуються за старовинними малюнками та кресленнями. На сьогодні видається можливим віднайти місцероз- ташування будинку Петра Дорошенка у місті Прилуках на Чернігівщині, адже відомо, що під час перебування його на на посаді полковника Прилуцького полку в другій половині 1650-х років його двір знаходився «на ринку, проти Пречистенської церкви».

4. Дорошенко у літературних згадках

Сучасники залишили окремі спогади про життя та діяльність Петра Дорошенка, в т. ч. й ті, які засвідчували його політичні переконання. Сам король Речі Посполитої Михайло Корибут-Вишневецький, затятий борець з українським «сепаратизмом», якось змушений був визнати те, що «Дорошенко... не бажає, щоб польська шляхта повернулася до своїх спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням». У 1670 році пропольськи налаштований правобережний гетьман М. Ханенко відзначав, що його політичний супротивник «виправляє собі вічне гетьманство» у сусідніх монархів та хоче володарювати на зразок господарів сусідніх князівств -- Волоського і Молдавського.

Ще у 1830 році в Москві опублікували історичну повість невідомого автора, яка мала назву «Дорошенко». Одним з перших, хто створив художній образ Петра Дорошенка, був Тарас Шевченко. Зокрема, український гетьман став одним з головних персонажів його поезії «Заступила чорна хмара» (1848). Поет називав Дорошенка «славним», а також «старим гетьманом», що, на нашу думку, підкреслювало не так вік гетьмана, адже йому у 1676 році було тільки 49 років, як його стародавнє козацьке походження та довгі роки служби у Війську Запорозькому ще з часів Б. Хмельницького.

...Не боюсь я, отамани, Та жаль України... Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. -- власне, у цих словах, які Шевченко вклав у вуста Дорошенка, відображалося прагнення гетьмана до звільнення України від іноземних поневолювачів.

Збирач українських народних пісень, фольклорист і мовознавець Микола Гатцук у 1857 році опублікував збірник, де помістив записану й поширену на той час в Україні пісню-думу «Дорошенко -- славний гетьман». У ній були й такі слова:

Згинув марне Дорошенко, В Московії тліє, Його ж слава гетьманська Ніколи не згине!

У середині XIX століття видатний український та російський історик Микола Костомаров охарактеризував Петра Дорошенка, як видатну людину, що була віддана ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини. Трохи згодом Володимир Антонович зробив висновок про те, що саме Дорошенко «вирізняється в ряду сучасних йому козацьких ватажків: не дрібний егоїзм, не стремління до наживи і особистої вигоди керує ним -- він щиро турбується про благо вітчизни». «Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України, який вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу», -- так оцінював діяльність Петра Дорошенка вже на початку XX століття ще один видатний учений Михайло Грушевський.

«Богом даним гетьманом Петром» називали у народі Дорошенка вже за життя, віддаючи належне тим самим його великому вболіванню за долю свого краю. Протягом 1665-1676 років цей гетьман продовжував справу Богдана Хмельницького щодо утвердження Української козацької держави та був найбільш послідовний у справі її об'єднання. Але внутрішній розбрат поряд із завойовницькою політикою могутніх сусідніх держав, які посилали на українські землі багатотисячні армії, призвели до руйнації соборницьких планів одного з найвидатніших вітчизняних державних діячів другої половини XVII століття.

Наприкінці XVII століття в Україні стала надзвичайно популярною пісня, в одному з най-перших варіантів якої були й такі слова:

Один гетьман Дорошенко,

Що веде Військо Запорозьке хорошенько!

Історики та етнографи й до цього часу дискутують із приводу того, хто ж був тим відважним полководцем, який так «хорошенько» керував козаками. Чи це був Михайло Дорошенко -- запорозький гетьман у 20-х роках XVII століття, а чи ж його внук Петро, який гетьманував на чотири десятиліття пізніше? Власне, обидва представники цієї відомої козацької родини заслуговують на своє увічнення в знаменитих пісенних рядках.

Однак, переконані, що саме Петру Дорошенку присвячені наведені вище рядки. Адже цьому гетьману протягом 1665-1676 років довелося продовжувати політику свого великого попередника Богдана Хмельницького щодо утвердження Української держави та боротися з багатьма її ворогами, а отже -- неодноразово очолювати козацьке військо під час битв з окупаційними арміями Речі Посполитої, Московської держави та Кримського ханства. Та найбільшою шаною для цього визначного державного діяча, політика, дипломата, полководця і благодійника козацької доби, попри століття іноземного і політичного поневолення України, залишаються навічно вкарбовані у національну пам'ять слова з незнищенної з давніх-давен і до сьогодні народної пісні:

Ой, на горі та женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко!..

Висновок

Отже, своє життя та діяльність гетьман України Петро Дорошенко повністю підпорядкував боротьбі за її незалежність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з руїни, об'єднати її розірвані частини, відновити самостійну Українську державу.

На обох сторонах Дніпра він зустрічав визнання, довіру й пошану українського народу.

Три сильні держави того часу -- Московія, Річ Посполита, Оттоманська Порта, змагаючись між собою, намагалися завоювати Україну. Розраховуючи використати суперечності між ними, Дорошенко для успішного ведення бойових дій у війні з Польщею звернувся за допомогою до султанської Туреччини. Та, нажаль, руйнації, розорення турками й татарами українських міст і сіл, знищення та захоплення в неволю людей обернули прихильне ставлення народу до гетьмана в обурення та прокляття.

Також, слід згадати і той факт, що на жаль, сьогодні в Україні навіть відсутній пам'ятник гетьманові. Очевидно, що на встановлення достойного монумента на честь Петра Дорошенка заслуговує не тільки містечко Чигирин на Черкащині, але й Прилуки на Чернігівщині, Богуслав на Київщині, а, можливо, і столичний Київ.

Виникає також і закономірне питання: а чи хоча б один з наших вищих урядовців та дипломатів під час перебування у Москві відвідав та схилив голову перед прахом гетьмана, могила якого знаходиться всього за 120 кілометрів від російської столиці? Чи багато майданів і вулиць у містах незалежної України, які у свій час так мужньо боронив від різних зайд гетьман Петро Дорошенко, названі на його честь?

Використана література

1. Хорунжий Ю. М. Вступна стаття / Старицька-Черняхівска Л.М. Вибрані твори. - К.: Наукова думка, 2000. - 848 с.

2. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ - ХХ століття і Орест Левицький. -Львів; Логос, 1998. - 144 с.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., Наукова думка., 1991. - 96 с.

4. Старицька-Черняхівска Л.М. / Гетьман Дорошенко/ Вибрані твори. - К.: Наукова думка, 2000. - 848 с.

Размещено на Allbest.ru