Духовне життя Київської Русі в домонгольський період 988-1240рр. та його вияви в Уставах київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКА ПРАВОСЛАВНА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

кафедра Церковної історії

Реферат

на тему:

«Духовне життя Київської Русі в домонгольський період 988-1240рр. та його вияви в Уставах київських князів Володимира Великого і Ярослава мудрого»

Виконав:

студент 2-го курсу

денне відділення

Фадєєв Макар

Київ 2014

Зміст

«Устав» Володимира Великого

«Руська правда» Ярослава Мудрого

Висновок

Література

«Устав» Володимира Великого

Історія рукопису

Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних -- пам'ятка права, найдавніший з князівських церковних статутів Київської Русі. Статут регулював права, становище церкви та відносини між світською і церковною владою. Відомо понад 200 списків пам'ятки, вміщених у літописах, кормчих книгах та деяких інших рукописних джерелах XII-XVIIIст. Розрізняють сім редакцій цих текстів: Оленінську (XII--XIII ст.), Синодальну (XIII -- поч. XIV ст.), Варсоноф'ївську (поч. XIV ст.), Волинську і Печерську (XIV ст.), Троїцьку і Степенну книги (XVI ст.). Редакції, у свою чергу, поділяються на ізводи, що відбиває місцеві особливості, притаманні певній групі списків.

Вже на початку християнізації української держави, маємо відомості про церковний устав князя Володимира, який нормував життя тодішніх християн. Володимир, користуючись церковним законодавством Греції і Болгарії, уклав ”Церковний Устав”, який нормував відносини Церкви до Держави.

Оскільки списків часів великого князя київського Володимира Святославовича (Володимира Великого) не збереглося, багато років серед дослідників тривала полеміка про автентичність пам'ятки, зокрема висловлювалася думка, що вона не пов'язана з державницькою діяльністю Володимира Святославича і є пізнішою фальсифікацією. Цьому сприяла і неузгодженість між собою окремих частин Статуту та порушення традиційного для пам'яток того часу порядку викладу тексту (санкцію, або клятву, розміщену в Статуті після частини про десятину і не повторено в кінці пам'ятки). Митрополит Є. Болховітинов, заперечивши Н.Карамзіну, висловив думку про автентичність Уставу, який походить від самого князя Володимира. Богослов посилався на політичну необхідність Уставу якраз у Хст.

Нині найпоширенішим є погляд С. В. Юшкова: в основу пам'ятки покладено реальну грамоту Володимира Святославича 995--996 про надання церкві Св. Богородиці в Києві (відома також як Десятинна церква) права на десятину від княжих доходів, яка на поч. XI ст. (до 1011р.) у зв'язку із заснуванням єпископських кафедр, поширенням на них церковної десятини і встановленням церковної юрисдикції був перероблений на відповідний лад Статут. Згодом, упродовж XI -- XII ст., Статут поповнився переліком видів справ та осіб, підлеглих суду церковному. Остаточно первинний текст, покладений в основу існуючих редакцій, склався у середині або в 2-й пол. XIIст. До кін. XIVст. набули завершеного вигляду і всі згадані редакції (переробки) Статуту, надалі в текстах XV--XVIII стт. вже не мали суттєвих відмінностей від списків, що належали до однієї редакції. Списки пам'ятки різняться змістом і кількістю статей. Лише окремі з них мають заголовок, який у текстах Оленінської редакції звучить -- «Рукописание святого князя [Владимира] крестившаго русскую землю [святым крещением]», а в текстах Синодальної редакції -- «Устав святого князя Владимира, крестившаго русскую землю, о церковних судех [и о десятинах]».

Наукові дослідження Статуту розпочато західними вченими в XVI ст. після його перекладу німецьким дипломатом і мандрівником З. Герберштейном 1558р. на латинську і німецьку мови. Згодом польський хроніст А. Гван'їні 1611р. виклав пам'ятку італійською та польською мовами. Оригінальний текст (один зі списків XVI ст.) вперше опублікований 1775р. російським історіографом Г. Ф. Міллером. Згодом Статут досліджували В. М. Бенешевич, Є. О. Болховітінов (митрополит Євгеній), М. П. Булгаков (митрополит Макарій), Г. В. Вернадський, Є. Є. Голубинський, О. О. Зимін, М. М. Карамзін, В. Й. Ключевськии, О. Г. Лотоцький, К. О. Неволін, О. С. Павлов, М. М. Тихомиров, Я. М. Щапов та ін. вчені.

Зміст «Уставу»

Спільними для всіх редакцій є: вступна частина, що констатує факт хрещення Русі; частина про десятину -- дарування церкві [Св. Богородиці], митрополиту і всім єпископам десятої частини від княжих прибутків, зокрема від приплоду худоби і збору врожаю, суд. і торг, мита; частина про церковний суд -- пожалування церкві права на суд з переліком справ і осіб, підлеглих церковній юрисдикції.

У першій частині Уставу князь назначує десятину на утримання церков. Ця десятина обіймала різні роди доходів: з суду, з торгу, з домів, зі збіжжя, з ловів, зі стад і взагалі з усяких прибутків.

«Відділяй десятину від усього врожаю насіння твого, що надходить з поля [твого] щорічно, і їж перед Господом, Богом твоїм, на тім місці, яке обере Він, щоб перебувати імені Його там; [принось] десятину хліба твого, вина твого і елею твого, і первістків великої худоби твоєї і дрібної худоби твоєї, щоб ти навчився боятися Господа, Бога твого, в усі дні.»(Втор.24:22-23)

У другім розділі князь затверджує церковний суд. До суду духовенства належали передовсім справи, що торкалися поганських обрядів. Церковний суд карав «умикання» цебто старовинну крадіжку дівчат для шлюбу, знахарство, чарівництво, відьомство, зашіптування, варіння чудодійного зілля, молитви і жертви по лісах і водах -- всякого роду останки давніх вірувань. Дальше розглядалися тут злочини проти християнства: як хто порубає хрест або посіче стіну церкви, добуде мерця з могили, уведе худобу до церкви і зневажає як-небудь християнську віру.

«не повинен знаходитись у тебе той, хто проводить сина свого або дочку свою через вогонь, віщун, знахар, ворожка, чаклун, чорнокнижник, що викликає духів, чарівник і той, хто викликає померлих; бо мерзенний перед Господом усякий, хто робить це, і за ці ось мерзоти Господь Бог твій виганяє їх від лиця твого;»(Втор. 18:10-12)

Нарешті до церковного суду належали справи про неправні подружжя, розвід, суперечки за майно, побиття батька або матері. Позатим у всіх справах підлягали судові церкви так звані, церковні люди. Це були передовсім члени духовного сану і їх родини: ігумен, чернець, священик, диякон, попадя, поп, проскурниця (жінка, що пекла проскурки); далі також люди, що шукали захисту при церкві, різні старці і каліки: «прощеник», що добув чудесне видужання; «задушний чоловік», -- невільник, пущений на волю, за чиюсь душу; «сторонник», -- прочанин; сліпець, кривий та ін.

Крім судів князь дарував церкві контроль над мірами і вагами. Цей контроль, крім матеріальної користі, збільшував авторитет і повагу Церкви.

В церковних уставах Володимира та інших літописних записках, єпископ мав юрисдикцію над такими справами в родинах, як суперечки чоловіка з жінкою в справі посідання майна, також коли син, або дочка б'є батька, або матір, свекруху, або свекра і под.

Тому Устав Володимира можна назвати твором, що проникає до всіх сторон життя і регулює їх.

«Руська Правда» Ярослава Мудрого

Взірцем органічного поєднання державної законотворчості з нормами звичаєвого права, за твердженням учених (Б. Бабій), є давньоруський правовий кодекс - "Руська правда". В науковій літературі висловлювалися різні, часто протилежні думки з приводу того, яке право становить основу "Руської правди": скандинавські (норманські) та германські норми (М Карамзін), місцеве звичаєве (К. Левицький), римське (А. Максимейко) чи візантійське право (А. Володимирський-Буданов). А історик єврейського походження Г. Барац виводив норми "Руської правди" із давньоєврейського права. Оригінал "Руської правди", найдавнішої збірки давньоукраїнського права (став також джерелом російського, білоруського та литовського права), не зберігся.

«Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона постала в Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів і римського права. Отже, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого київського князя Ярослава Мудрого.

У Новгородському літописі (Софійському Временнику чи Софійському першому літописі) є під 1019 р. запис, якого нема в «Повісті врем'яних літ». Після опису битви на Альті та перенесення мощів святих великомучеників Бориса і Гліба йде повідомлення: «І почав Ярослав ділити: старостам по 10 гривень, а смердам по гривні, а новгородцям по 10 гривень, і відпустив їх усіх додому і дав їм правду і устав, списав грамоту і сказав: так ходіть і тримайте, як списав для вас». Тут ідеться про три документи, які одержали новгородці від Ярослава: «Правду Руську», «Статут Великого князя Ярослава Володимировича про суди» і «Грамоту» Ярослава новгородцям. Це були новгородські святині, які ретельно зберігали, на яких присягали. Відомо, що й через 110 років, у 1229 р., Михайло Всеволодович (Чернігівський) після цілування хреста «на всіх грамотах Ярославових» присягав, а наступного, 1230 року покликаний новгородцями на князювання Ярослав Всеволодович цілував ікону Богородиці «на грамотах на всіх Ярославових».

Академік О.Шахматов вважав, що в 1017 році новгородський посадник Костянтин Добринич (пізніше за порушення новгородських і княжих прав Ярослав Мудрий скарав його на смерть) і місцевий єпископ Іоаким вирішили вписати Ярославову грамоту як «Правду новгородську» про привілеї і вольності новгородців в подяку за службу Великому київському князю. Слова ж Ярослава «тому йдіть і тримайте, як списав для вас» говорили про права та обов'язки перед князем, про непорушність звичаїв і вольностей новгородських.

За Леонідом Білецьким, висновки якого в названій монографії досить аргументовані, грамота Ярослава була списана з Правди, що вже діяла в Києві, на Русі, майже 200 років, задовго до приходу Ярослава у Київ, як перший і найстаріший кодекс діючих законів, що до нас не дійшов. Але до нас дійшла списана з нього Ярославова грамота для новгородців, що збереглася в тексті, наново написанім у XV ст. у період Пізнього Середньовіччя, коли активно переписувалися й оновлювалися давніші пам'ятки. Очевидно, саме так і було. Точної дати постання «Правди Руської» ми не маємо. Називають 1019, 1032, 1049, 1051 роки. Академік Д. Лихачов солідаризується з професором Л. Білецьким: «Руська Правда» створена, очевидно, до християнізації Русі». В одному зі списків «Статуту князя Ярослава» маємо й таке свідчення: «Це Я, великий князь Ярослав, син Володимира, радився з митрополитом Іларіоном». Тобто випливає, що Ярослав з Іларіоном працювали над «Правдою Руською» не раніше 1051 р., коли останній став митрополитом. Але за іншим списком стверджується, що вони радилися про «Правду Руську» ще в 1032 році.

Сьогодні історія «Правди Руської» виглядає так, що існував з язичницьких насів неписаний карний кодекс. Князь Ярослав записав і упорядкував його, значно обмеживши кровну помсту, гармонізував суспільні стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. І, очевидно, яким би роком ми її не датували, -- це найдавніша пам'ятка княжої України-Русі, а наступна -- Остромирове Євангеліє 1056 -- 1057 рр. із післямовою диякона Григорія.

Ярославова «Правда Руська» в наступні десятиліття і століття доповнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за Володимира Мономаха. Після нього і його «Статуту» в «Правді Руській» мало що змінювалося, себто формування Широкої правди закінчилося в XII ст. Далі вона дала життя «Литовському статуту», «Правам, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Її сліди помітні в «Соборному уложенні 1699 року».

Питання про кількість публікацій

До наших днів дійшло більше 100 (за іншими даними - 300) списків "Руської правди". Усі вони складені впродовж XI-XIII ст. До найстаріших належать списки: Синодальний (бібліотека Синоду), Академічний (бібліотека Академії Наук), Карамзінський та ін.

Усі без застережень довіряли твердженню Строєва, що число відомих йому списків Руської Правди доходить трьох сотень. Славетний археограф мав такий великий авторитет, що нікому й на думку не спадало поставитися з недовірою до цього твердження. Звісно, завдання розшукати й вивчити триста списків здавалося дуже складним, важкоздійсненним, для одної особи.

Вивчаючи деякі пам'ятки найдавнішого періоду нашої історії і разом з тим обслідуючи рукописи, що могли містити в собі Руську Правду, ми, кінець-кінцем, переконалися що трьох сот списків Руської Правди у нас нема, що або Строєв бачив рукописи, які до нас не дійшли і їх тепер здебільшого треба визнати за остаточно для нас втрачені, або ми маємо тут перебільшення. Попереднє обслідування показало, що всього списків нашої пам'ятки, які до нас дійшли, навряд чи більше, як сто.

В кожному разі завдання так спрощувалося, що його виконання можна було і треба визнати за чергове, надто після того, як узялися вже до точного обліку списків по всіх сховищах і цей точний облік ствердив правдивість наших загальних передбачень.

Класифікації редакцій

Основне питання, коли видають пам'ятку, що дійшла до нас у стількох примірниках, як Руська Правда, -- це питання про редакції. Як відомо, в науці нема цілком визначеної класифікації списків нашої пам'ятки; проти кожної раніше запропонованої класифікації були більш-менш серйозні заперечення.

Тобін поділяв усі списки на дві редакції і, зрозуміло, не міг змалювати достатньою мірою розвиток тексту нашої пам'ятки. Калачов замість двох редакцій дав чотири -- пише Н. Калачов: «то я їх визнаю чотири. До першої фамілії відносяться списки найстарших літописів: Новгородського і Ростовського; до другої -- списки Кормчих т.зв. Кирилівської редакції, та близько споріднених з ними старих збірників, знаних під іменем Мірило Правдиве.До третьої фамілії я причислюю списки пізних Новгородських (Софійських) Временників; на кінець до четвертої -- списки пізних збірників різних статей досить відмінного змісту.»

Та сам Л.Білецький, який вихваляв Н.Калачова, пропонує доволі просту класифікацію: « умовно ґрупую в три громади: до першої громади зачисляю всі списки Короткої Правди; до другої -- всі списки Широкої чи просторої Правди; до третьої громади -- списки Скороченої Правди.»

А далі він же розкриває суть скороченої «Правди...»: «Щодо самого тексту статей Скороченої Правди, то перша стаття заховує лише першу частину першої статті Широкої Правди, кінчаючи словами: то положити за голову 80 гривен. В другій частині тої самої статті Скороченої Правди -- про княжого мужа, тіуна, русина і т.д. заново кодифікована стаття обмежується лише загальним реченням: любо разсудити по муже смотря. Друга, 3-я і 4-а статті, як я вже зазначив раніше, запозичені із правил про послухів Кормчої Книги... перша частина Широкої Правди новим кодифікатором дуже скорочується щодо кількости статтей та їх формулювання.»

Скорочена Правда збереглася лише у двох списках (70 і 71).

*Ні один із цих двох списків не є ориґіналом; повстали вони незалежно один від одного, з якогось третього тексту, що залишається в науці ще невідомим.

*Текст цього ориґіналу Скороченої Правди треба оцінювати як цілком новий кодекс Правди.

*Повстав він у першій половині XVII ст., із тексту найпізнішої групи списків Широкої Правди, що заховалася у Кормчій Книзі пізнішої редакції, а зокрема із тексту Правди дуже близького до сп. 58, як його перерібка і нова кодифікація.

*На зверхнє оформлення цього кодексу впливала нова традиція „указів” чи „государевих уставних грамот” для намісників і воєвод що правили в містах.

*Текст Широкої Правди, що ліг в основу цього кодексу був пізніший, в багатьох місцях уже попсований, і з багатьох боків уже не задовольняв автора нового кодексу, бо цей текст: (а) не відповідав тим завданням, котрі ставив перед собою новий кодифікатор; (б) був розтягнутий і несистематизований на підставі нових заведених порядків; (в) містив у собі не лише чисті правні норми, але й їх процесуальне вирішення; (г) грошові такси податків і покут уже не задовольняли і не відповідали потребам і розмірам грошових такс XVII ст. (8) Текст Широкої Правди в пізній редакції був дуже попсований і з великими помилками що затемнювали часом навіть і сенс тої чи іншої статті; з цієї останної причини автор кодексу незрозумілі статті поправляв не тільки статтями із інших частин Кормчої (правила про послухів), але без кращої системи притягнув навіть і Коротку Правду, то містилася в Новгородськім 1-ім літописові. Таким чином третий кодекс Правди був синтезою і до певної міри навіть контамінацією обох попередних Правд: Широкої і Короткої.

Широкий список:

Отже, підводячи підсумки щодо історії самого тільки уцілілого тексту Широкої Правди (про ідеольоґічні аспекти правової свідомости буде далі), то можна зазначити такі хронольоґічні етапи редакційних перемін.

(1) Перша редакція кодексу Широкої Правди найкраще заховалась у правничих збірниках типу збірника Пушкінського XIV-ого ст. (сп. 72), У списку Археоґрафічної Комісії XV-ого ст. в додатках до Новгородського 1-ого літопису 2-гої редакції (сп. 73), і в літописові Авраамки 1495 р. Повстала вона не пізніше 1118 р.

(2) Друга редакція, Мірила Правдивого, заховалася (хоч в дещо попсованому вигляді) в списках Троїцькому XIV ст. (сп. 3), Московської Духовної Академії XV-ого ст. (сп. 4), Синодальному II-му XV-XVI ст.

(сп. 5), Синодальному IIIІІ-му кінця XVI ст. (сп. 6), і в списку Петербурґської Публичної бібліотеки XVII ст. (сп. 7). Повстала вона приблизно в 30-их чи 40-их роках XII-ого ст. До цій редакції посередню долучуються тексти списків 10, 13, 14, 15, 17,21, 27, і списків 30, 31, 32, а в пізнішій стадії також і тексти всіх Кормчих Книг (сп. 36, 38, 39, 41, 42, 43, 45, 48, 53, 54, 55, 58, 60, 61, 64, К-21, К-26, К-30, К-33, Арх.)

(3) Третя редакція, Синодальної Кормчої 1282 р. (сп. 8) повстала з наказу Новгородського князя Димитрія Александровича і на кошти Новгородського архиєпископа Климента, і була перерібкою тексту збірника Мірило Правдиве.

(4) Четверта редакція була вислідом контамінації раніших текстів, але без нових 17-ти статтей про приплід худоби і т.п. Архетип цій редакції (Г) повстав при кінці XIII-ого або на початку XIV-ого ст. Він увійшов до Софійського Временника 1423 р. з якого потім повстав літописний ізвод 1448 р. Текст списку 78, хоч і розрушений переставленням статтей, найближче підходить до цієї редакції.

(5) П'ята редакція, не тільки „контамінована”, але із додатком 17-ти нових статтей про приплід і т.д. безсумнівно вийшла із 4-ої, її архетипом був текст Д, що включився до літописного ізводу 1448-ого р. Репрезентують цю редакцію тексти списків b 1-ого Софійського літопису (сп. 79, 80, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, К-39).

(6) Шоста редакція, це текст Кормчої Книги, що репрезентується єдиним списком ч. 25/66.

Коротка форма

Коротка "Руська правда" - найдавніша редакція - втілила початковий досвід уніфікації та систематизації правових норм Київської держави на середину XI ст. У ній історики вирізнили 43 статті, хоча первинні протограми статей не мали. Збірник складався з двох основних частин: "Правди Ярослава" (статті 1-18), "ПравдиЯрославичів" (статті 19-41), а також "Локону вирного" (ст. 42) і "Уроку мостникам" (ст. 43). Усього в науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої "Руської правди".

Укладення першої, основної частини пов'язувалося з князюванням Ярослава Мудрого і припало на 1030-1040 рр., ймовірно після 1037 р. (за іншими даними - в Новгороді 1016 р.).

Зміст «Руської правди»

В кодексі Кормчої книги з ХІІІст. ”Руська Правда” вважається уставом, або судом Ярослава Володимировича, в якій списані права часів Ярослава. ”Руська Правда” повертає смертну кару, яка була скасована за Володимира, його батька, а сини Ярослава знову її скасували. Також ”Руська правда” нормує, яку дань має побирати судовий урядник від народу. Цей закон стає в обороні народу і захищає його від зловивань княжих дружинників.

Дуже важливий відділ містить ”Руська Правда” про церковний устав, який трактує моральні і подружні відносини вірних. З розвитком християнства наш літопис стверджує, великий поступ судівництва завдяки старанням Ярослава.

Духовні особи, крім церковних занять, мали ще інші завдання. Їх залучали князі до дипломатичних посольств і до посередництва в політичних і державних справах. Вони, як княжі дорадники, мали великий вплив на політичні справи, а навіть з власної ініціативи забирали голос у світських справах. Наприклад: Володимирове розпорядження про кару смерті було видане під впливом єпископів. Митрополит Никифор виразно заявив Рурику, що то обов'язок духовенства впливати на князів та стримувати їх від воєн. ”Княже, мы если преставлены в Руской земли от Бога востягивати вас от кровопролітія”.

Про сімейні справи. В Ярославовому Уставі маємо ще такі справи: коли жінка краде щось в чоловіка, то чоловік має її покарати, а єпископові треба заплатити три гривні. Коли батько, або мати віддають доньку силоміць, проти її волі, або женять сина з тою, котрої він не хоче, також силоміць, і дитина щось із собою зробить в розпуці, то батьки є винуваті перед митрополитом. Коли жінка б'є чоловіка, то платить митрополитові за судову справу три гривні. Коли свекор б'є без вини невістку, платить митрополитові за судову справу шість гривень.

Церковне право забороняло вінчатися з близькими свояками і не дозволяло женитися більше, як два рази та обмежувало свободу розводів. З поширенням християнства духовенство старалось узалежнити розводи від церкви, а Устав Ярослава признає для розводу такі причини: коли жінка довідається про заговір на чоловіка і не скаже йому, або коли сама буде пробувати його стратити, або нашле на його майно злодіїв, або коли вона сама обкраде чоловіка, або коли вона проти волі чоловіка буде ходити на ігрища і не буде ночувати вдома, або коли вона обкраде церкву, або коли буде доказано невірність чоловікові, тоді є причина розводу чоловіка з жінкою. Також є причина до розводу тоді, коли жінка пострижеться в черниці.

Всі ці закони основані на візантійському законодавстві, тільки в деякій мірі примінені до українського звичаєвого права. Цікавим є те, що в Законі є мова тільки про провину жінки, за яку чоловік може її відіслати від себе, а не згадує закон, як жінка може увільнитися від чоловіка.

Церковні устави рахуються з можливістю суперечки жінки з чоловіком за майно, признають жінці права на предмети її безпосередньої праці, а її особисте майно не займає місця в спільному родинному майні, а по смерті чоловіка переходить на дітей.

«Про жінку, що лишилася вдовою. Якщо жінка після [смерті]чоловіка вирішить лишитися вдовою, а майно витратить [свого покійного чоловіка] і вийде [знову] заміж, то їй заплатити [за] все дітям [покойного чоловіка].»

В нашому староукраїнському праві вдові по смерті чоловіка не надавали опікуна. Вона вповні заступала місце чоловіка, як голова родини. Вона ще за життя чоловіка мала велику роль і брала участь у маєткових справах. Вона могла з'являтися з чоловіком, або без нього на гостини та ігрища в порозумінні з чоловіком, і це не брали їй за зле.

З літописних записок знаємо, що вдови по князях мали великий вплив на політичне життя і часто відігравали навіть у церковних справах визначну роль.

В пізніших часах судівництво в Київській державі розвинулося. Були установлені чотири суди: княжий, громадський, церковний і так званий панський, на котрих пани судили своїх невільників. Судити не було трудно, бо в законах ”Руської правди” було визначено які кари треба накладати і за які проступки. Більші кари були за крадіж коней і підпал будинків, це були грошові кари і вигнання з рідного краю аж до смерті. Як було вже згадано, греки присилали в Україну своїх митрополитів, щоби впливати на життя Церкви і народу. Ярослав не бажав таких впливів і поставив свого митрополита Іларіона, а сто літ пізніше князь Ізяслав Мстиславич поставив також митрополитом українця Кирила Смолятича.

Духовенство вважало своїм обов'язком вставлятися у князя в справах різних нещасливих випадків. Наприклад: ігумен вставлявся перед Святославом за князем Васильком перед осліпленням його, а митрополит з ігуменами випросили звільнення з в'язниці Ярослава Ярославича. Також не дозволили духовні видати Івана Берладника ”на убивство” Ярославу Осьмомислу Галицькому.

В посланні митрополита Никифора до князя Мономаха є натяк, що і приватні особи зверталися до митрополита, аби просив за них князя. Преподобний літописець Нестор опавідає в творі ”Життя Феодосія Печерського”, що він був для багатьох заступником перед судами і князями визволяючи їх від біди.

Слід мати на увазі, що "Руська правда" не була єдиним із відомих кодексів, законів, які застосовувалися на практиці. Для права тієї доби, зокрема й руського, принцип дотримання однієї норми закону (що характерно для сучасної правової культури) не був типовим. Суддя або інший адміністратор на свій розсуд вибирав, якого зводу права чи якого закону йому дотримуватися в кожному конкретному випадку. На нього впливали як авторитет укладача закону (невипадково і в XI, і в XII ст. укладачі Просторої редакції, як і раніше, пов'язували її з іменами Ярослава і його синів), так і старовина, особливо шанована на Русі, і звичайна обізнаність у законах. Тому, як зазначалося вище, поряд із "Руською правдою", у Києво-Руській державі існували та застосовувалися судами кодекси церковного права та збірники рецептованого візантійського права.

Висновок

Устави руських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого - великий ривок уперед в області права. Вплив на це безпосередній мало прийняття християнства, за що Володимирові честь і шана. Але і особисті якості народу лишилися незмінні: Русь - рабовласницька держава, тому тут присутні поняття про халопів, а жінку принижують в правах. Та це все одно ривок у порівнянні із тими устоями і обрядами, що домінували до того часу (хоча б викрадення силоміць дівчат для шлюбу заборонили).

Література

устав руська правда рукопис

Джерела

1. БІБЛІЯ - Книги Священного Писання Старого та Нового Заповіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками.-К.: видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2004. - 1403с.

2. Статут князя Володимира Святославича : Інтернет-ресурс: http://cyclop.com.ua/content/view/1352/58/1/1/

3. С. Юшков. Руська правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій.-К.: вид. УАН 1935р. Інтернет-джерело:сайт «Ізборник» http://litopys.org.ua/yushkov/yu01.htm

Література

1. І.А. Мацелюх, аспірант(Київський національний університет імені Тараса Шевченка) "ІсторІографІчна лІтература щодо походження великокнязІвських церковних уставІв: дискусІйнІ питання"- К.: "вісник Академії адвокатури України" 8число 1(26) 2013 9с.

2. Евгеній [Болховитиновъ], митрополитъ. Описаніе Кіево-Софійскаго собора и Кіев-ской іерархіи: Съ присовокупленіем различныхъ грамотъ и выписокъ, объясняющихъ оное, а также плановъ и фасадовъ Константинопольской и Киевской Софійской церкви и Яросла-вова надгробія / Е.Болховитиновъ. - К.: Типографія Кіевопечерской Лавры, 1825. - 272с.

3. Карамзинъ Н.М. Исторія государства Российскаго: въ 12т. / Н.М.Карамзинъ. - СПб: Тип. Н.Греча, 1818. - 272с.

4. Д.В. Кубацький. Церковний устав Володимира. Інтернет-ресурс: http://www.azov-academy.ucoz.org/publ/1-1-0-58

5. М. Голубець. Велика Історія України. http://www.history.vn.ua/book/great/113.html

6. Леонід Білецький. Руська правда і історія її тексту// ред..Юрій Книш.-Вінніпег: Українська Вільна академія в канаді. 1993р.

7. Руська правда як памятка права. Інтернет-джерело: сайт «Навчальні матеріали онлайн:зручніше, ніж у бібліотеці»: http://pidruchniki.com/1957041145423/pravo/ruska_pravda_pamyatka_prava

8. Василь Яременко. Передмова до перекладу тексту «Руської правди»[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. -- К., 2001. -- Том I. -- С.173-185.]

Размещено на Allbest.ru