Біографія Івана Брюховецького

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра філософії, історії та політології

Індивідуальне завдання

з теми: «Іван Брюховецький»

Виконала: Алєксєєнко Олександра Вікторівна

Перевірив: Красовський Володимир Миколайович

Одеса - 2014

Зміст

Вступ

1. Біографія Івана Брюховецького

2. Андрусівський договір

Висновки

Використана література та джерела

Вступ

Івамн Брюховемцький (1623 - 7 (17) червня 1668) -- український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1663-1668). Представник шляхетського роду Брюховецьких.

Історія досить скупа на інформацію щодо походження та молодих років майбутнього гетьмана. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише під 1649 роком у реєстрі Війська Запорозького, де він записаний як «Мартинець Хмельницького». Таке «несолідне» ім'я дало підстави дослідникам вважати, що Брюховецький походив із соціальних «низів» і зводити його роль у роки Хмельниччини до кімнатного слуги гетьмана. Про те, що це не відповідало дійсності, свідчить чимало відомих нам фактів ранньої біографії Івана Мартиновича. Зокрема, навесні 1656 року за дорученням гетьмана він із дипломатичною місією відвідує трансильванського князя, двома роками потому -- польського короля. Це свідчило, як мінімум, про знання Брюховецьким латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету. Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі: Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію і виховання свого спадкоємця Юрія доручає саме Брюховецькому.

український гетьман політика брюховецький

1. Біографія Івана Брюховецького

Син Мартина Брюховецького. Народився на Полтавщині. За твердженнями Мирона Кордуби, родовід був невідомим, його суперники Яким Сомко, Золотаренко закидали йому польське походження. Змінив обряд на православний після приєднання до козаків. 1650 року був записаний до Чигиринської сотні[.

Під час Хмельниччини 1648-1657 років був наближеним гетьмана Богдана Хмельницького, обіймав посаду його «старшого слуги». 1656 року відвідав Трансільванію в складі козацького посольства для укладання військового союзу. Займався вихованням Юрія Хмельницького, 1657 року супроводжував його на навчання до Києво-Могилянської колегії. Після обрання новим гетьманом Івана Виговського відряджений з дорученням до Варшави. Весною 1659 року полишив службу і виїхав на Січ, де розгорнув антиурядову агітацію. Восени обраний запорозьким кошовим отаманом. З 1661 року став іменуватися кошовим гетьманом. 1662 розпочав боротьбу за посаду голови Гетьманщини. Заручився підтримкою московського царя Олексія I, його військової адміністрації в Україні та місцеблюстителя Київської митрополії єпископа Мефодія. Виступив з популістськими ідеями соціальної рівності та обмеження впливу козацької старшини. Завоював голоси рядових козаків та суспільних низів. 1663 року був обраний гетьманом на Чорній раді, після якої стратив своїх опонентів -- Якима Сомка і Василя Золотаренка. Встановив гетьманську резиденцію в Гадячі. Всупереч передвиборним обіцянкам провів реформи, скеровані на централізацію управління і посилення гетьманської влади. У 1664-1665 роках безуспішно намагався підкорити правобережні козацькі полки під проводом Павла Тетері і Петра Дорошенка. Для стримування внутрішньої опозиції активно використовував царський уряд. 1665 року першим з гетьманів відвідав Москву, де підписав Московські статті, що сильно обмежували самоврядування Гетьманщини. Виконання цих статей в козацькій Україні спричинило різке падіння авторитету гетьмана. Негативно оцінив підписаний між Річчю Посполитою і Московією Андрусівський договір, який розділив козацьку державу по Дніпру. В січні 1668 року відкрито порвав із Московським царством, закликав до об'єднання із Правобережжям і вислав до Османської імперії посольство, з проханням прийняти козаків під протекцію султана. Тоді ж уклав союз із Кримським ханством і, спільно з татарами, виступив проти московської армії Григорія Ромодановського. 7 (17) червня 1668 року зустрівся з правобережним гетьманом Петром Дорошенком біля Диканьки для проведення спільної військової ради. Напередодні наради розірваний заживо лівобережними козаками за запроданство Москві. Похований з почестями в гадяцькій Богоявленській церкві за наказом Дорошенка

Гетьманство. Московські статті

Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Яким Сомко, Василь Золотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.

Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Павлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 1663-1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян II Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.

Тим часом Іван Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв'язанні соціальних питань. Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями.

Нова старшина в жадобі збагачення й утисках народу перевершувала своїх попередників. Отже, у боротьбі за булаву Іван Брюховецький тільки прикривався народними інтересами й прагненнями. Ставши гетьманом, він одразу ж забув про все. Тепер свою булаву він намагався втримати за допомогою страху та жорстокості. Найменший протест закінчувався конфіскацією майна, ув'язненням або й масовою стратою. Він жорстоко покарав міста, які мусили здатися королю Яну Казимиру. У зв'язку з цим популярність гетьмана швидко падала й він бачив свій кінець з боку собі подібної старшини. Щоб захиститися від народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. У вересні 1665 р. разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви (вперше для українських гетьманів), де їх шанобливо зустріли.

У грудні 1665 р. Іван Брюховецький підписав Московські статті 1665, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства.

Там же гетьман одружився з дочкою московського боярина, сам одержав боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Тепер він підписувався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». У володіння Брюховецькому було передано Шептаківську волость на Чернігівщині.

На початку 1666 р. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського реформував фінансові справи держави.

Дуже скоро промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад збирання податків в царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо).

У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування. Все це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка підтримувала раніше промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним

2. Андрусівський договір

Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором 1667 р., який означав зраду Москви у визвольної війні з Польщею та поділ України у містах Лівобережжя відбулися великі виступи проти московських залог, спричинених загальним обуренням діяльністю московської адміністрації в Україні.

Іван Брюховецький просив у Москви війська, щоб покарати всіх незгодних: всі збунтовані міста й села він передбачав вирізати, спалити і знищити. Але тут Москва не наважилась прислухатися до його порад.

Тоді він вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе народну нелюбов. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з Петром Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Григорія Гамалії, генерального обозного Івана Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбулу.

Московські гарнізони, перелякані цим повстанням, справді у багатьох місцях добровільно йшли з України. Тільки в Києві і Чернігові утримались московські загони. На весну Брюховецький готувався до війни з московським військом на чолі з боярином Григорієм Ромодановським, яке вирушило через кордон для об'єднання військ посланців.

Загибель

Татари уклали союз із ним, а з-за Дніпра ішов Дорошенко, як думав Брюховецький, йому на допомогу. Але з дороги Дорошенко прислав до Брюховецького своїх посланців з вимогою відмовитися від гетьманства і віддати клейноди, обіцяючи за те дати йому Гадяч в довічне володіння. Це як громом уразило Брюховецького: він хотів чинити опір, заарештував посланців Дорошенка, але невдовзі підійшов сам Дорошенко і став біля Опішні (тепер Полтавська область). Тут проявилася народна неприхильність до нього; не врятувало його і повстання проти Москви.

Першими покинули його татари, потім козаки заявили, що не будуть битися з Дорошенком, і кинулись грабувати обоз Брюховецького. Схопили його самого і привели до Дорошенка, який був 7 (17) червня 1668 року у селі Будищі поблизу Опішні ;-- той велів прикувати його до гармати. При цьому жест Дорошенка козаки сприйняли за наказ покінчити з Брюховецьким -- кинулись на нього зі страшенною люттю, били киями, рушницями, списами, «як скаженого собаку», зірвали з нього одяг і кинули голого.

Дорошенко велів відвезти його до Гадяча і поховати в соборі, збудованій Брюховецьким. Потім вирушив проти боярина Григорія Ромодановського, який обложив прикордонне місто Котельву, але той не наважився виступати проти козаків і відійшов за кордон. Вслід за цим Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всієї України.

На могильній плиті Брюховецького була викарбувана епітафія, складена чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем:

Прошу всіх посполу, в земном лежа долу,

Не стався суворо, то дай мі слово:

«Вічна йому буди пам'ять от всіх людій.»

Висновки

Більшість істориків (у тому числі Грушевський Михайло) схильні бачити в Івані Брюховецькому владолюбну людину, яка заради гетьманської посади певний час зневажала інтересами народу, дозволивши поглибити підлеглість Москві навіть у внутрішніх, повсякденних питаннях. Вважається, що за таке ставлення та постійні інтриги з козаками та Москвою народ відплатив йому його ж монетою.

На думку історика Наталії Яковенко гетьман Брюховецький був вправним демагогом і майстром впливати на юрбу. Він набув собі авторитет серед січової сіроми шляхом закликів до боротьби із старшинами. Після Чорної ради, гетьман провів першу в історії Гетьманщині тотальну люстрацію, яка зміцнила промосковську орієнтацію Лівобережжя. Яковенко вважає, що Московські статті, підписані Брюховецьким, були ганебними, оскільки зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Саме ці статті стали причиною падіння гетьманського режиму.

Його час пов'язується також з початком явища занепаду українського життя у другої половині 17 століття внаслідок широкої громадянської війни (Руїна).

На честь Брюховецького на Запорозькій Січі було названо курінь. Після переселення нащадків запорожців на Кубань, він був перейменований на станицю Брюховецька.

Використані джерела

1. Егунова С. Гетьманство Брюховецького // Киевская старина. -- 1885. -- № 8.

2. Эйнгорн В. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. -- М., 1899.

3. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. -- К., 1995.

4. Горобець В.М. Злет і падіння гетьмана Івана Брюховецького // Історія України. -- 1997. -- № 38-39.

5. Горобець В.М. Брюховецький Іван Мартинович // Енциклопедія історії України. -- Київ : Наукова думка, 2003. -- Т. 1. -- С. 384-385.

Размещено на Allbest.ru