Революція 1917 року в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

Індивідуальне завдання

з дисципліни «Історія України»

Тема: «Революція 1917 року в Україні»

Г.А. Затилюк

Київ 2012

Зміст

Вступ

1. Підсумки та досягнення революції

2. Причини поразки революції

3. Історичні уроки революційних подій 1917-1921 рр. в Україні

Висновки

Перелік використаної літератури (інформаційні джерела)

Вступ

Українська революція 1917-1921 років -- події, пов'язані з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917-1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917-1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла.

В умовах становлення та розвитку незалежної Української держави не вщухає інтерес до нашої національної історії, до уроків та досвіду минулого, що в свою чергу спричинює зростання вимог до історіографічних досліджень та їх ролі і значення в подальшому розвитку історичної науки.

Процес розбудови незалежної Української держави потребує узагальнення всього накопиченого українським народом досвіду, адже суперечності сучасного державотворення в Україні багато в чому схожі з проблемами, які постали перед творцями української державності в період 1917-1921 рр. Актуальність теми полягає також у тому, що особливості поточного моменту, нестабільність політичного й соціально-економічного розвитку дають змогу порівнювати сучасні тенденції в нашому державному житті з перипетіями державного будівництва 1917-1921 рр., коли у діалектичних суперечностях викристалізовувалася й стверджувалася ідея української державності. Тому драматизм, складність і суперечливість державотворчого процесу 1917-1921 рр. в Україні, слабка розвиненість політичних сил, брак багатьом лідерам світоглядної зрілості і теоретичної озброєності та подібність із сучасним моментом у поступі українства актуалізує досліджувану проблему.

1. Підсумки та досягнення революції

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, почалися масові страйки. У наступні дні Державна дума Російської імперії стала в опозицію до уряду, до страйкуючих приєдналися частини столичного гарнізону. 27 лютого (12 березня) вся повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли від монарха акт про зречення, сформували Тимчасовий уряд. Паралельно з Тимчасовим урядом в Петрограді утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів, яка згодом мала вплив на формування та діяльність уряду.

Російська революція, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.

В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка отримала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України.

4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч М. Грушевський.

Цього ж дня УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

У перших декадах березня Центральна Рада не мала авторитету у суспільно-політичному житті країни, поступаючись ініціативою російським політичним партіям та організаціям. Ситуація змінилася, коли в Києві відбулася ініційована Центральною Радою 100-тисячна маніфестація, що скінчилася віче, яке підтримало резолюцію про автономію України. 6--8 (19--21) квітня в Києві пройшов Всеукраїнський національний з'їзд, на якому були присутні близько 900 депутатів од різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з'їзді депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії Україні, прийняли рішення про створення крайової влади й вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради, у тому числі М. Грушевського -- головою УЦР, В. Винниченка і С. Єфремова -- заступниками голови.

Всеукраїнський національний конгрес -- найважливіша подія початкового етапу Української революції, перший представницький форум українського руху на теренах України, який перетворив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію. Його значення зумовлювалося уже самою метою скликання форуму -- зробити Центральну Раду керівним органом українського національного руху та розширити її соціальну базу, переорієнтувати пріоритети діяльності з культурно-просвітницьких на державотворчі.

Михайло Грушевський у своїх мемуарах, повертаючись до подій того часу, наводить деякі факти, які розкривають «внутрішню логіку» підготовки з'їзду. Голова Центральної Ради зазначав, що ініціатори акції хотіли провести її як можна скоріше, щоб задокументувати перед тимчасовим урядом серйозність і невідступність українських соціальних домагань:

"Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати усе до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав настільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо яскраво і недвозначно … Через голови наших київських неприятелів і клеветників нам треба було показати не тільки Тимчасовому урядові, а всьому російському громадянству, що наші домагання -- се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожну проволомку, і жартувати таким відкладанням «до Установчих зборів», котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна".

Резолюції Національного конгресу отримали широкий розголос. Вимога національно-територіальної автономії Україні містили і резолюції Першого Всеукраїнського військового з'їзду (5--8 (18--21) травня), на якому були присутні більше 700 делегатів, що представляли 993 тисяч українців-військових армії і тилу. Військовий з'їзд також висловився за реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії. Для керівництва процесами формування збройних сил при Центральній Раді був створений Український Генеральний військовий комітет.

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді.15 (28) червня Комітет Центральної Ради створив Генеральний секретаріат -- виконавчий орган Ради. Першим генеральним секретарем був обраний

В. Винниченко.

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді,в якому говорилося про національно-територіальну автономію України.

29 червня (12 липня) до Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, І. Церетелі, М. Терещенка з ціллю налагодити відносини з Центральною Радою. Делегація заявила, що уряд не буде заперечувати проти автономії України, однак просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським установчим зборам. 2 (15) липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де говорилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд прихильно поставиться до розробки українською Радою проекту національно-політичного статуту України.

У відповідь Центральна Рада 3 (16) липня проголосила Другий Універсал. Згідно з цим документом, Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а УЦР та Генеральний секретаріат - органами державної влади в Україні. Натомість, УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. Центральна рада приймала умови про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов'язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії.

25 жовтня (7 листопада) в Києві стало відомо про повстання в Петрограді. Організаторами повстання були члени Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків). РСДРП (б) сформувалася навесні 1917 року на базі лівоекстремістського крила РСДРП. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не мали. 26 жовтня (8 листопада) на засіданні Малої Ради за участі представників різних політичних та громадських організацій був створений Крайовий комітет охорони революції, відповідальний перед УЦР. 27 жовтня (9 листопада) Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні, де підкреслювалася необхідність переходу влади «до рук всієї революційної демократії», але не до Рад робітничих і солдатських депутатів, а також засуджувалося повстання в Петрограді.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, -- це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений текст Третій Універсал, в якому йшлося про створення Української Народної Республіки в федеративному зв'язку з Російською республікою.

4 (17) грудня Раднарком оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Вимоги більшовиків зводилися до того, що УЦР повинна відмовитися від дезорганізації загального фронту і пропуску військових частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі з «контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». 4 (17) грудня в Києві одкрився Всеукраїнський з'їзд Рад, в роботі якого взяли участь більше 2 тисяч делегатів. З'їзд висловив підтримку Центральній Раді. Більшовики, опинившись на з'їзді в значній меншості, наступного дня покинули з'їзд. 5 (18) грудня Центральна рада одхилила «ультимативні вимоги» більшовиків.

9 (22) грудня до Харкова прибули ешелони з більшовицькими військами. У ніч на 10 (23) грудня більшовицькі частини роззброїли українізовані частини. У цей же час до Харкова приїхала і група делегатів, що покинула Всеукраїнський з'їзд Рад. 11--13 (24--26) грудня більшовики інсценували альтернативний Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад і військово-революційних комітетів, у той час як в Україні існувало тільки рад більше 300. Цей з'їзд схвалив повстання в Петрограді і політику Рад наркома, проголосив встановлення радянської влади в УНР й обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який в свою чергу створив Народний секретаріат. 17 (30) грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату, а на наступний день створив крайовий комітет по боротьбі з контрреволюцією. Більшовицькі війська почали наступ на Донбас і південь України.

Тим часом Центральна Рада і Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення більшовицької агресії. 15 (28) грудня був створений Особливий комітет оборони України. Генеральний секретаріат 18 (31) грудня призначив полковника Ю. Капкана командуючим усіх українських військ для боротьби з більшовиками, а 26 грудня (8 січня) прийняв постанову про створення армії УНР.

11 (24) січня 1918 року Мала Рада ухвалила Четвертий Універсал, який проголосив незалежність Української Народної Республіки. В документі говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Також в Четвертому Універсалі говорилося про формування Ради Народних Міністрів (виконавчий орган влади в УНР).

У ніч на 16 (29) січня в Києві почався збройний виступ окремих частин міського гарнізону та робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня збройні сили УНР придушили цей заколот. Тим часом наступ більшовицьких військ на території України тривав. Наприкінці січня члени Малої Ради і Ради Народних Міністрів були вимушені перебратися з Києва до Житомира. 26 січня більшовицькі війська захопили Київ. У місті почався «червоний терор», жертвами якого стали кілька тисяч осіб.

Наприкінці грудня делегація УНР у складі В. Голубовича, М. Полоза, М. Левитського, М. Любинського, О. Севрюка прибула до Брест-Литовська, для підписання мирного договору. Українська делегація на переговорах виступила з вимогою територіальної цілісності УНР, тобто включення до складу УНР Холмщини, Підляшшя, Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Такий підхід української делегації викликав заперечення австрійської делегації. Урешті німці та австрійці погодилися на обговорення таких вимог української сторони: визнання УНР; визначення українських границь з включенням Холмщини до складу УНР; поставка 100 тисяч вагонів зерна до червня 1918 року; підписання окремого договору щодо Східної Галичини.

30 січня (12 лютого) Рада Народних Міністрів УНР обговорила питання про військову допомогу. Думки розійшлися. Однак коли дійшло до голосування, то більшість міністрів проголосували за «допомогу». У лютому на територію України вступили німецькі та австро-угорські війська. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку більшовицьких військ. До кінця квітня територія УНР опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій.

1 березня в Житомирі Центральна Рада прийняла ряд законів, так, в УНР запроваджувався григоріанський календар, запроваджувалася національна грошова одиниця -- гривня, було визначено державний герб УНР -- «тризуб з часів Володимира Великого», був прийнятий закон про громадянство в УНР.

На початку березня до Києва повернулися Рада Народних Міністрів та Центральна Рада. У столиці їх зустріли стримано. Кияни, переживши жах «червоного терору» під час перебування в місті війська М. Муравйова не знали, чого чекати од німців та австрійців, всю відповідальність за прихід окупаційних військ покладали на УЦР.

Тим часом в Бресті більшовики підписали мирний договір з Центральними державами. РРФСР визнала суверенітет України і зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою і державами Четверного союзу».

Українська влада не могла стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, встановити ефективну адміністрацію на місцях та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод. Соціалістичний курс, якого дотримувався український уряд до більшовицької окупації, змінено не було. В регіонах процвітала корупція і бандитизм. Таким станом справ було обурене не лише українське населення, а й німецьке і австро-угорське командування (так 25 квітня наказом фельдмаршала Г. Ейхгорна в УНР були введені німецькі військово-польові суди). Воно було зацікавлене в нормалізації господарського життя України щоби розпочати імпорт українського збіжжя для потреб власних країн. 29 квітня на Всеукраїнському з'їзді хліборобів, який зібрав близько 6,5 тисяч делегатів, було відновлено гетьманат, П. Скоропадський був проголошений гетьманом України.

Першими указами гетьмана було скасовано чинність законів Центральної Ради і Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, замість яких вводилися посади губернських і повітових старост. До влади на місцях прийшли консервативні сили: землевласники, старі земські діячі, військові.

Гетьман почав наступ на революційну демократію. Було заборонено проведення з'їзду представників міст, а також селянського і робітничого з'їздів. У травні було зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, а ті, що продовжували виходити, попали під прес цензури.

Гетьманський уряд доклав чимало зусиль для зміцнення грошової системи. Був створений Український державний банк, а також Державний земельний банк.

Урядом були зроблені кроки для відродження української культури і духовності. Так, були створені національна нижча початкова школа та національна вища початкова школа. По всій країні було одкрито близько 100 нових українських гімназій. В Києві і Кам'янці-Подільському були відкриті українські державні університети. У листопаді нарешті була одкрита Українська Академія Наук. Першим президентом УАН став відомий учений В. Вернадський.

Крім того, гетьманський уряд провів судову реформу, розробив і затвердив план організації української армії, зробив спробу відродити козацький стан.

До досягнень українського революції цього періоду можна віднести У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції -- міністерство народного здоров'я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними проблемами.

У зовнішній політиці гетьманський уряд продовжив курс, розпочатий урядом УНР. Відносини Української держави з Центральними державами регулював Берестейський мирний договір.10 вересня Українська держава підписала з Німеччиною нову угоду про постачання сільськогосподарської продукції та сировини.

Після державного перевороту склалася напружена ситуація у сільській місцевості. Контрреволюційні настрої у землевласницьких колах, політика консервативного уряду призвели до масового руху поміщиків за відшкодування завданої їх господарствам під час революції збитків. Цей рух вилився у форму каральних експедицій проти селянства. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися за допомогою до окупаційних військ. Селяни відповідали поміщикам повстаннями.

Улітку в країні великого розмаху набрав страйковий рух. Вперед тут вели залізничники, які були незадоволені наступом на їх соціальні права, утиском профспілок.

У такій ситуації гетьману Скоропадському довелося шукати компроміс з опозиційно-налаштованою до влади частиною суспільства. За порадою німців він спробував залучити в уряд представників української демократії. Переговори з демократичними політиками вів Д. Дорошенко. Тривалий час ці переговори були безрезультатними. Гетьмана приваблювала національно-державна частина програми демократичних партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм.

На початку серпня українські політичні партії та громадські організації на базі Українського національно-державного союзу створили Український національний союз. УНС проголосив своєю ціллю утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу, а тактичною лінією -- створення єдиного національно-демократичного фронту. УНС погодився визнати гетьмана главою держави, але вимагав створення при своїй участі нового уряду і обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради з функціями вищої законодавчої влади.

Головною перешкодою на шляху зближення гетьмана і УНС став гетьманський уряд, значну частину якого становили члени кадетської партії, що продовжували одстоювати консервативні позиції. Незважаючи на тиск консервативних сил, склад уряду був змінений. 22 жовтня Скоропадський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості. Вирішення їх, на його думку, стало б «незрушимою підваленою майбутнього розквіту самостійної Української держави». 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував новий склад уряду, в який як представники УНС увійшли П. Стебницький, А. Вязлов, М. Славинський, О. Лотоцький, В. Леонтович.

Наприкінці жовтня Український національний союз з ініціативи партії хліборобів-демократів призначив на 17 листопада одкриття Національного конгресу, у порядку денному якого опинилися питання міжнародного становища України, легітимності влади гетьмана, економічної політики. Питання про дозвіл проведення конгресу розглянула Рада Міністрів. Голоси в уряді розділилися майже порівну: 7 міністрів (представники Національного союзу) голосували за проведення конгресу, 8 висловилися проти. Тоді 5 міністрів-представників УНС подали в одставку. Гетьман одправив в одставку весь уряд.

До середини листопада Центральні держави зазнали поразки у Першій світовій війні. Переможна Антанта не визнавала незалежність України і активно допомагала Білому рухові. Крихкий компроміс між владою і опозицією в Українській державі був зруйнований. В таких умовах Скоропадський 14 листопада видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Того ж дня гетьман затвердив новий склад уряду на чолі з С. Гербелем.

13 листопада на засіданні Українського національного союзу було сформовано Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. На оголошення гетьманом нового державного курсу УНС оголосив про повстання проти влади гетьмана. У Києві з 14 листопада розпочав роботу Український революційний комітет, перед яким стояло завдання об'єднати усі демократичні профспілки, готувати міське повстання. Німецькі війська, які після листопадової революції в Німеччині знаходилися у стані розкладу, за угодою, підписаної 17 листопада між представниками Великої німецької солдатської ради і Директорією, додержувалися нейтралітету у конфлікті. 14 грудня гетьман зрікся влади. Того ж дня до Києва вступили війська Директорії. До середини грудня війська Директорії зайняли всю територію України, крім східного Донбасу та міст Приазов'я.

26 грудня Директорія призначила уряд Української Народної Республіки, до складу якого увійшли представники усіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Очолив уряд соціал-демократ В. Чеховський. У той таки день Директорія видала свою програмну декларацію, в якій йшлося про те, що Директорія стає тимчасовим, хоча й верховним органом революційного часу, який, отримавши владу од народу, народу її й передасть на Конгресі трудового народу України, а також про те, що влада в УНР має належати лише «класам працюючим -- робітництву і селянству».

На початку грудня почалася інтервенція військ Антанти. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель, а 15 грудня почалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. З інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних границях УНР з'явилися більшовицькі війська.

22 січня в Києві, на Софійській площі, було проголошено Акт соборності -- возз'єднання УНР і ЗУНР. Хоч Західноукраїнська Народна Республіка і перетворювалася на Західну область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Представники ЗУНР наполягли на тому, що лише спільні Установчі збори остаточно утвердять закон про форму включення західних земель до складу УНР.

23 січня в Києві відкрився Трудовий конгрес. У перший день роботи Конгрес ратифікував акти соборності. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Також Конгрес до наступної своєї сесії наділив Директорію верховною владою в республіці.

Тим часом більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України переїхав з РСФРР до Харкова. 6 січня 1919 року своїм декретом він проголосив Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Більшовицькі війська на території Україні просувалися у двох напрямках: на південь через Харків -- Донбас і на Київ.

На початку 1919 року до Директорії та її уряду викристалізувалася опозиція. В опозицію пішли соціалісти-революціонери, ліві українські есери, соціал-демократи-незалежники. Українська демократія виявилася розділена на окремі табори, які суперечили один одному в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною правовою республікою, інші перебували під впливом соціалістичних ідей.

В цей час Директорія веде війну на декілька фронтів, загострюються внутрішні міжусобиці.

У 1920-1921 роках в Україні діяли численні повстанські загони. Крім махновської армії, найбільшими були частини на чолі з Юліаном Мордалевичем та Ільком Струком, що діяли на Київщині, частини на чолі з отаманом Блакитним (Костянтином Пестушком), що діяли в Центральній і Південній Україні, а також частини на чолі з отаманом Василем Чучупаком, що діяли в лісах Холодного Яру на Черкащині, загони отамана Ромашки -- південь нинішньої Чернігівської області і лівобережна Київщина -- сучасні Остерський, Козелецький, Бобровицький, Броварський райони. У кінці жовтня -- листопаді 1921 року війська УНР здійснили рейд по Правобережжю з ціллю координації повстанських дій, підняття антибільшовицького повстання. Однак до осені 1921 року більшовики репресійними заходами уже підірвали сили повстанського руху.

Однак вогнища супротиву ще довго горіли по цьому. ДПУ повідомляло, що протягом 5-8 грудня 1922 року «ліквідовано» низку підпільних петлюрівських організацій на Правобережжі: Знам'янську і Єлисаветградську повітові організації та волосні повстанські комітети; керівники -- отамани Загородній, Желєзняк, Гупало, Бондаренко, Яковенко, Голуб і Черкес -- заарештовані.

2. Причини поразки революції

У 1920 р. виснажені Радянські сили відбили польське вторгнення. За мирною угодою Україна була знову розділена і 5 мільйонів залишилися під польським правлінням. Майстренко робить висновок, що «боротьба за суверенну Українську СРР зазнала поразки не внаслідок внутрішнього розвитку українського політичного життя, але через зовнішній тиск адміністративної організації». Але провал спроби заснувати незалежну Україну в 1920 р. не є ані кінцем історії, ані дає адекватної оцінки здобуткам революції. 1917-1920 рр. надавали історичної можливості розв'язати українське питання. Ті розходження, що виникли, не були непримиренними.

Цікавий ранній аналіз запропонував Андрій Річицький у 1920 р. у Меморандумі Української комуністичної партії Другому конгресові Комуністичного Інтернаціоналу. Він показав як робітнича революція виявлялася одним з проявів суперечностей сучасного капіталізму.

«Перед міжнародним пролетаріатом стоїть завдання втягнення в комуністичну революцію і в нове будівництво не тільки передові капіталістичні країни, але і відсталі народи - колонії, використовуючи для цього національні революції останніх шляхом активної участі і керуючої ролі в них, змагаючи до перманентної революції, не дозволяючи буржуазії затримати її на реалізації гасла національного визволення».

Той факт, що кожного разу спроби реалізувати цю концепцію підривалися нерозв'язаним протиріччям між внутрішніми і зовнішніми складовими революції не знецінює її життєздатності. Організований робітничий рух значно еволюціонував протягом революції, поступово схиляючись до підтримки Української республіки.

До 1917 р. існувала тільки «Південна Росія». Революція змела старий соціальний порядок і вибудувала Українську СРР, «чітко окреслений національний, економічний і культурний організм». Вона задала структурні рамки для важливої боротьби між централістською, русофільською течією і «рухом усебічного визволення» українських комуністів.

«Рух усебічного визволення» досяг успіху у впровадженні політики «українізації», програми позитивної дії в підтримці української мови, культури, а також у просуванні осіб неросійського походження в державний апарат. Вона провістила безпрецедентне національне відродження в 1920 рр. Українські комуністи енергійно провадили цю політику в якості «зброї культурної революції в Україні». В очах одних це був інструмент утвердження автономії і ліквідації залишків колоніалізму. В очах інших - прояв відкритої опозиції до зростаючого сталінізму. Досвід українізації залишає нам парадоксальну спадщину революції, що призвела «український народ до межі створення нації наприкінці десятиліття».

Розвиток сталіністського централізму скасував залишки рівності між союзними республіками; українські комуністи й інтелігенція були знищені. Але національна соціалістична традиція виявилася настільки глибоко закоріненою, що вони були серед останніх решток опозиції вичищеної в 1936 р., і залишалися настільки суттєвою силою в політиці, що зазнавали офіційних переслідувань аж до падіння СРСР.

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм політичного устрою". М.Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизначення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обґрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради”.

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів -- зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винниченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М.Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України".

Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Будучи в гущі народу, -- писав В.Винниченко, -- я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили".

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою -- пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. І це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

Головною проблемою занепаду гетьманату полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.

В Українській державі вкрай загострилась соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради -- дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому числі й законодавчими) і реальністю.

Якщо говорити про період Директорії, то Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

Ця поразка революції була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.

4. Історичні уроки революційних подій 1917-1921рр. в Україні

революція україна поразка історичний

Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917--1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917--1921pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку -- утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

Висновки

У 1917 р. територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Більша її частина перебувала в колоніальному становищі під царським режимом протягом двох з половиною століть, експлуатована та піддана політиці русифікації. Капіталізм розвивався не органічним шляхом, а в колоніальній формі, насамперед, в інтересах російського та європейського капіталу. Це визначало взаємовідносини між державою, капіталом та працею. Капіталістичний клас був переважно неукраїнського походження, у той час як серед верхніх прошарків робітничого класу, частка якого серед населення сягала 21%, переважали росіяни, що також було наслідком колоніального становища. Українці були низведені до низькооплачуваних, тимчасово зайнятих трудящих верств. Російська та русифікована частини міського робітництва були опорою російських соціалістичних організацій. Сконцентровані в русифікованих містах, вони були відірвані від основної маси українців у сільській місцевості.

Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.

Перелік використаної літератури (інформаційні джерела)

1. Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів/ О.Д. Бойко - 3-тє видання, випр., доповн. - К.:Академвидав,2005. - 688с.

2. Нариси історії української революції 1917-1921 років: У 2-х кн. / В. Ф. Верстюк, В. І. Головченко, Т. С. Осташко та ін.; ред. кол.: В. А. Смолій (голова), Г. В. Боряк, В. Ф. Bерстюк та ін. -- Кн. I. -- К.: Наукова думка, 2011. - 380с.

3. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. -- К.: Либідь, 1999.-- 280 с.

4. Історія України / В. Ф. Верстюк та ін.; під ред. В. А. Смолія. -- К.: Альтернативи, 1997. - 422 с.

5. Інформаційний інтернет-ресурс «Вікіпедія» - http://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_революція_1917-1921

6. Гошуляк І.Причини поразки Центральної Ради / І. Гошуляк // УІЖ. - 1994. - №1

7. Світлична В.В. Історія України: навч. посіб. / За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. - К.: Каравела, 2004. - 408с.

Размещено на Allbest.ru