Демократичний рух Польщі в 80-90-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський університет імені Лесі Українки

Реферат

на тему:

Демократичний рух Польщі в 80-90х рр.

Студентки Гапчук Г.О.

Луцьк 2014

Вступ

Перемога над фашизмом не принесла країнам ЦПСЄ ані свободи, ані демократії, як це мало місце на Заході Європи. Натомість, одні -- визволені, а інші, окуповані Червоною Армією. Країни ЦПСЄ внаслідок розгрому фашистської Німеччини та її союзників на східному фронті були окуповані (Румунія, Угорщина, Болгарія) або визволені (Польща, Чехословаччина, Югославія) військами Червоної Армії. Свою воєнну перемогу радянське керівництво розглядало як тріумф соціалістичного ладу і мало на меті закріпити її шляхом поширення соціалізму радянського типу як подальшого вияву переможної ходи світової комуністичної революції. Жорсткий, неприкритий тиск з боку Радянського Союзу доповнювався ейфорією післявоєнного часу, в якій переплелися надія на краще майбутнє, байдужість, втома, породжені війною. Як наслідок цього, усталені суспільні й морально-етичні цінності та орієнтири у свідомості значної частини громадян виявилися деформованими.

На середину 80-х років соціалізм у Східній Європі себе повністю вичерпав і рано чи пізно був приречений на загибель. Перелом настав 1989 р. Швидкоплинні революційні процеси охопили майже всі соціалістичні країни Східної Європи: НДР (жовтень - листопад), Болгарію і Чехословаччину (листопад), Румунію (грудень). Ще раніше, влітку 1989 р., почався рішучий демонтаж тоталітарної системи в Польщі, до якого з початку жовтня приєдналася також Угорщина. 1989 р. увійде в історію людства, як переломний у відході від більшовицького комуністичного експерименту, в доцільності і правильності якого засумнівалося навіть радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим. У більшості країн ЦПСЄ антитоталітарні демократичні революції відбувалися мирно. Основною причиною такого розвитку подій було те, що тоталітаризм втратив будь-яку підтримку в суспільстві.

У ході та після антитоталітарних демократичних революцій у країнах ЦПСЄ відбулися разючі зміни. Формувалася багатоукладна економіка, виникла і функціонує багатопартійна система з її свободами та людськими правами.

Остаточно ліквідовано загрозу повернення до тоталітаризму Маркса - Леніна. Процес реформування суспільства набув незворотного характеру. Навіть прихід до влади лівих у 1993--1994 рр. у Польщі та Угорщині, спричинений страхом частини населення перед безробіттям, швидким соціальним розшаруванням, втратою упевненості в завтрашньому дні, зростанням злочинності та іншими явищами, що супроводжували перехідний період, не міг серйозно вплинути на процес розбудови демократичного ладу в країнах ЦПСЄ. Особливе значення для країн ЦПСЄ мав прихід до влади нових людей, колишніх дисидентів, противників тоталітарною режиму, людей з демократичним напрямом мислення. Після оксамитових революцій 1989 р., які покінчили з соціалізмом у країнах колишньої Східної Європи, вивели їх зі стану васальної залежності, привели до розпаду федерацій Югославії і Чехословаччини, завершився процес фундаментальних змін у регіоні. Зник поділ на Східну і Західну Європу. Між Західною Європою і Росією виник регіон із 18 країн з населенням 190 млн. чол. і валовим продуктом 900 млрд. дол. Це район змішаних етносів, що характеризується підвищеною національною чутливістю і "балканізацією", тобто спробами вирішувати власні проблеми за участю і підтримкою великих держав. Водночас невіра в демократизацію Росії змушувала країни ЦСЄ дистанціюватися від неї. Певну роль у цьому процесі відіграла й зовнішня політика Росії, зокрема розгорнута нею кампанія з метою недопущення розширення НАТО на Схід, що сприймалася як імперська. Така позиція країн ЦСЄ засвідчує їх повернення до Європи, європейський вибір. Відмова від розширення НАТО на Схід означала б для них визнання російського вето на їхні власні рішення. А це вже розцінюється як втручання у внутрішні справи, що, зрозуміло, викликає абсолютне неприйняття.

Політичні зміни в Польщі

Перебудова в Радянському Союзі дала новий імпульс антитоталітарній демократичній революції в Польщі. Навесні - влітку 1988 р. відбувся вибух масових страйків. Виникнувши спонтанно як реакція на підвищення цін на продукти харчування і комунальні послуги, вони незабаром набули великого розмаху. Над країною нависла загроза повторення подій 1980 р. Пошуки консенсусу і громадянського миру змусили керівництво ПОРП та її союзників - Об'єднану селянську та Демократичну партії -- сісти за "круглий стіл" з участю "Солідарності", що, фактично, означало її легалізацію. Той факт, що ініціатива виходила від властей, свідчив про крах політики й практики ПОРП, адже всі дії її керівництва після запровадження військового стану незмінно закінчувалися провалом.

Перемога "Солідарності" на виборах у червні 1989 р. спричинила суттєві зміни в політичному та економічному ладі країни. До кінця року була проведена "департизація" державного апарату, армії, судів, прокуратури, реформована діяльність служби держбезпеки. Запроваджено повне самоврядування на рівні міст. 31 грудня 1989 р. була прийнята нова Конституція, яка відновила попередню назву держави -- Республіка Польща. Суперечливі наслідки економічних реформ прискорили процес не лише соціальної, а й політичної диференціації польського суспільства. До середини 1990 р. у країні функціонувало вже понад 200 різних партій і громадських об'єднань, які представляли увесь спектр політичних сил. Спадкоємицею ПОРП, яка в січні 1990 р. прийняла рішення про саморозпуск, стала Соціал-демократія Республіки Польщі (СДРП), що сповідувала принципи багатопартійної системи, правової держави і ринкової економіки. Партією лівоцентристського напряму є Польська селянська партія (ПСП). Її ідеологія -- неоаграризм, який в економіці на перший план висуває розвиток сільського господарства, а в суспільному житті -- соціальне вчення католицької церкви. До створеної в середині 1990 р. Демократичної спілки увійшла інтелектуальна еліта "Солідарності". Демократична спілка обстоювала такі цінності, як демократія, ринкова економіка і добробут країни, прагнула до побудови правової держави з рівновагою гілок влади. Близьким до неї з ідеологічного погляду був Ліберально-демократичний конгрес, який апелював до традиційних ліберальних цінностей -- свободи особистості, політичного плюралізму, приватної власності, вільної ринкової економіки. Чимало партій виникло на правому фланзі політичного спектра: Християнсько-демократична партія праці, Національно-християнське об'єднання, Республіканська коаліція, Консервативна партія. Після внесення сеймом відповідних змін до Конституції, у листопаді - грудні 1990 р. відбулися нові президентські вибори, на яких переміг Л. Валенса. На парламентських виборах у жовтні 1991 р., що відбувалися за пропорційною системою, до сейму увійшли представники 28 партій. Правоцентристська коаліція сформувала уряд, який очолив Я. Ольшевський. Проте вже через півроку, внаслідок розбіжностей з президентом, він пішов у відставку. Новий коаліційний кабінет у липні 1992 р. очолила X. Сухоцька -- один із лідерів Демократичної спілки. Соціально-економічний курс не зазнав серйозних змін і в 1992 р. Польща стала першою з країн ЦПСЄ, якій вдалося загальмувати падіння виробництва і за короткий строк добитися його поступового зростання. Іншою важливою подією стало прийняття сеймом так званої Малої конституції, що набула чинності у грудні 1992 р. Відповідно до Основного документа право формування кабінету міністрів перейшло з компетенції парламенту до президента.

Наявність лівоцентристського кабінету та орієнтованого на праві сили президента створювала ситуацію двовладдя, яка вилилася в конфлікт глави держави з урядом, сеймом і сенатом. Урядові ставилися в провину гальмування реформ самоврядування й загальної приватизації, дотації сільському господарству за відсутності спроб його модернізації, "проросійська орієнтація" і стриманість щодо Заходу. У березні 1995 р. конфлікт завершився зміною глави кабінету -- ним став соціал-демократ Ю. Олекси. Проте суперечності залишилися. Не було єдності між главою держави і урядом щодо майбутньої конституції країни, а також з питання про форми й методи масової приватизації. З наближенням президентських виборів, призначених на листопад 1995 р., політична боротьба у країні набула особливої гостроти. З 17 кандидатів на президентську посаду до другого туру дійшли Олександр Квасневський, навколо якого об'єдналося 28 партій і угруповань Спілки демократичної лівиці, і Лех Валенса, підтриманий партіями й коаліціями правого сектора, націонал-патріотичними й католицькими колами. Більшість виборців (51,7 %) віддали перевагу кандидатові лівих сил. 23 грудня О. Квасневський обійняв посаду глави держави, незважаючи на численні протести опозиції та серію політичних скандалів. Найгучніший із них був пов'язаний з ім'ям Ю. Олекси, звинуваченого в багаторічній шпигунській діяльності на користь радянської (а потім російської) розвідки. У січні 1996 р. він змушений був піти у відставку. Тоді ж, у лютому 1996 р., восьмим за рахунком прем'єром пореформеної Польщі став соціал-демократ В. Чимошевич. На парламентських виборах 21 вересня 1997 р. переміг правоцентристський блок "Акція виборча "Солідарність" (АВС), який об'єднав близько 40 партій і рухів консервативно-ліберального й християнського напряму. Він здобув 33,8 % голосів виборців, 202 (із 460) місця у сеймі і 51 (зі 100) в сенаті. Коаліційний уряд очолив автор економічної програми "Солідарності", професор хімії Єжі Бузек. Одним із його заступників і міністром фінансів знову став Л.Бальцерович, лідер Унії свободи. Зусилля уряду були спрямовані на завершення приватизації й демонополізації енергетики, освіти і телекомунікації, реструктуризації важкої промисловості, на всебічну підтримку малого і середнього бізнесу, підготовку країни до вступу до Євросоюзу. Уряд Є. Бузека започаткував чотири важливі інституційні реформи територіального самоврядування, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, а також освіти, проте не зумів утримати економічної динаміки і втратив громадську підтримку вже на половині каденції.

Висновок

демократичний рух польща

Своє майбутнє країни ЦСЄ пов'язують з інтеграцією у Західну Європу. Перші успіхи на цьому шляху були досягнуті уже в 1999 р., коли членами НАТО стали Польща, Угорщина, Чехія. Однак масове входження країн регіону до європейських структур було започатковане наприкінці 2002 р. На саміті НАТО у Празі, що відбувся 22 листопада 2002 р., було прийняте рішення про запрошення до Альянсу Естонії, Латвії, Литви, Болгарії, Румунії, Словаччини та Словенії. Вони стануть повноправними членами НАТО у 2004 р. Через три тижні, 12--13 грудня, Копенгагенський саміт глав держав-членів Європейського Союзу запропонував десяти європейським країнам (Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта, Польща, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина та Чеська Республіка) стати повноправними членами Союзу. Вісім із них -- країни регіону ЦСЄ, колишні соціалістичні країни й навіть радянські та югославські республіки. Протягом двох наступних років їм доведеться докласти чимало зусиль, щоб наблизитися до показників, яких вимагає членство в такому поважному Союзі.

Використана література

1. Мицик Л. М. , Кузьменко Ю. В. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-2007)

2. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002)

3. Газін В., Копилов С. Новітня історія країн Європи та Америки(1945-2002р.р.)

4. Бураков Ю.В, Кипаренко Г.М, Мовчан С.П. Всесвітня історія. Новітні часи

Размещено на Allbest.ru