Феномен князя Острозького

Освіта вищого рівня у середні віки, і особливо в добу ренесансу, залишалася значною мірою схоластичною. Так було в усій Європі. Священні книги служили у ті часи не тільки основою віровчення, але й вважались серцевиною будь-якого знання. Саме це спонукало до вивчення мов, якими написані ці книги. Тим паче у ренесансну пору, коли розпочався поворот до античності. Знання класичних мов перетворилося у важливий засіб освоєння та розуміння культурної спадщини античного світу. Ось чому "тримовність", володіння гебрайською, грецькою та латинською мовами у середньовіччі вважалося ознакою освіченості. Навчальні заклади такого типу існували при багатьох університетах Європи -- Алькалі (Іспанія), Лувені, Оксфорді, Парижі.

Тримовним колегіумом вважалась і Острозька академія. Але набір мов у ній дещо інший, ніж у західних школах. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської тримовності, де мови слід розуміти як культурний код, як систему цінностей і символів, властивих кожній із трьох культурних традицій, в Острозі відповідно до культурних та політично-релігійних потреб України своєрідно інтерпретується. Православний характер школи диктував заміну івриту церковнослов'янською мовою. І не випадково. Нарощувався новий духовний "ген". Академія постає в період посилення католицької експансії в Україні передусім як її протидія з боку захисників православ'я та української самобутності. Свідомо чи радше підсвідомо князь Василь-Костянтин Острозький обрав найгрізнішу зброю проти національного поневолення. Мабуть, розумів, що освіта і наука -- найпослідовніший ворог будь-якої зупинки в розвитку. Знання - це вічна зброя, якій не може протистояти ні хитрість, ні меч. І хоча вона не дає одразу бажаних результатів -- у кінцевому рахунку змітає на своєму шляху те, проти чого вона спрямована.

Назва "слов'яно-греко-латинська" школа до того ж відображала не тільки мови викладання чи вивчення, а загальну тенденцію, культурну орієнтацію, що полягала в прагненні синтезу слов'янської спадщини у формі візантійської та поствізантійської культури зі здобутками західного латинського світу. Такий синтез східних та західних елементів, до речі, характерний для культури України на всіх етапах її існування. Розвиток культури є достотним розвитком, коли вона поєднується з духовним надбанням інших народів і збагачується ним. В Острозі у XVI ст. уперше в Україні задекларовано саме такий напрямок культурної еволюції. Той історико-культурний центр, який організувався навколо блискучої плеяди Острозьких мудреців -- своєрідна національна форма самоорганізації творчих сил, що стала продовженням київських духовних традицій. Сам князь Острозький, який стояв біля витоків зародження цього явища, вже не впливав на ситуацію. Це була упорядкована "стихія". Вона згодом перейде до Києво-Могилянської академії і до студій слов'яно-греко-латинської академії в Москві.

2.2.2 Роль представників Острозького культурно-ідеологічного центру у формуванні нового типу духовності

У жодному з культурно-ідеологічних центрів України того часу не перебувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан. Чисельними і частими були їх відвідини Острога, в певні періоди мало не щотижня прибували сюди їх багатолюдні валки. До міста приїжджали і Пелагонський митрополит Єремія, і Стагонський єпископ Аврамія Гаціду, і архієпископ Кізікийський та Тирновський Діонісій Раллі, і архімандрит Теофан (згодом Єрусалимський патріарх) та багато інших. Мав, зокрема, у князя В.-К.Острозького шану і Орхідський архієпископ Афанасій, який, до речі, привіз до Острога регалії візантійських імператорів. Вони не тільки прилучались до релігійно-політичного життя України, але також консультували викладачів та перекладачів, сприяли налагодженню книжних контактів з тими краями, звідки походили чи посідали церковні посади. Взаємовигідні і плідні зв'язки існували також з монастирями Афона, куди для морального вдосконалення, копіювання грецької і церковнослов'янської книжності мандрували Іов Княгиницький, Іван Вишенський, Афанасій Межигірський та інші острозькі діячі. Натомість афонські ченці приходили до Острога за ялмужною, місцевими виданнями, постачаючи водночас потрібні друкарні та академії рукописи, яких не було в Україні.

Таким чином, за метою (як прояв культурно-історичної ситуації 1569-1581 рр.), характером (дещо модифікований тримовний постреформаційний колегіум), залученням наукових сил (вчені Риму, Венеції, Падуї, Кракова, Афона), за літературними і друкарськими зразками (реформаційні віттенберзькі та краківські видання) діяльність Острозької академії спрямовувалася не стільки на вузьконаціональні, скільки на загальноруські чи, ширше, загальноєвропейські завдання.

Безперечно, в міру загострення боротьби навколо Берестейської унії національно-визвольні аспекти міцніють і згодом стають головними. Цими ж факторами визначається й діяльність Острозької академії. І все ж найбільше досягнення Острога -- той новий тип духовності, який почав формуватись у "Волинських Афінах". Він тепер вже не старосвітський, візантійсько-східнохристиянський, "святоруський", а західноєвропейський, ренесансний, реформаційний. Створена для захисту православ'я, Острозька академія, незалежно від чиїхось намірів, фактично знищила старий тип духовності в Україні й започаткувала перехід до нового, західноєвропейського. Через освітніх діячів, їх ідеї та видання цей напрям духовності торував шлях на терени Балкан, в Росію, а через старообрядців - у Сибір, аж до кордону з Китаєм. Завдяки виплеканому Острозькою академією новому типові духовності європеїзм набуває глобального розвитку. Через поширення на весь світ "домашня європейська ідея", висловлюючись сучасною термінологією, перетворюється у велику євразійську ідею, тобто відбувається ніби повернення до євразійських витоків, правда, на вищому рівні. Цей факт знайшов відображення у нинішньому "третьому пришесті" євразійської ідеї. Перше -- виникнення стародавньої Європи з азійського, індоєвропейського кореня; друге -- поширення євразійської ідеї на всю планету через створення глобальної індустріальної цивілізації. Можливо, що воно якраз й було започатковане в Україні Острозькою академією.

Результат цього -- поширення, на противагу Америці та Японії, європейської інтеграції від Атлантики до Уралу та Тихого океану. Тим самим через наднаціональну європейську ідею стверджує себе ідея національна. Деякі дослідники культури України і слов'янства навіть вважають, що Україна та Росія, виникнувши на межі лісу і степу, стали мостом між Заходом і Сходом. Історичне покликання України - єднати культури, створювати євразійську цивілізацію, вважав, наприклад, В.Липинський. Ще раніше, як міст між Сходом і Заходом трактувалась Україна і М.Драгомановим. Годі, вважали видатні українські вчені, бути тільки народом, етнографічною масою, аби стати тільки державою, потрібно стати цивілізацією. До речі, ця ідея в геополітичному плані пропагується і сьогодні, зокрема Бжезинським. Підтримує її немало і наших сучасних вчених. Швидше за все, вона не є конструктивною. Опосередковано ця ідея є проявом української меншовартості. Її носії, на жаль, не помічають, що в такому баченні Україна виступає як щось похідне. Інакше кажучи, не належить ні до Європи, ні до Азії. У подібному трактуванні Україна взагалі не має права на самодостатність. Вона може приєднатись до чогось, або ж, в кращому разі, з її допомогою може виникнути нова спільнота. Міст -- засіб єднання. Міст залишиться мостом між двома берегами, між двома землями, завжди є тільки засобом.

Насправді в Україні у ті часи, завдячуючи культурно-освітній діяльності князя Василя-Костянтина Острозького, виникав і розвивався новий цивілізований простір. Острог, об'єднавши блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її меж, формував першу наукову установу України, найпотужніше тогочасне українське видавництво. Крім загальнокультурних міркувань, заснування академії мало на меті активізувати філософсько-теологічні дослідження, поставити їх на науковий рівень, виховати вітчизняних знавців грецької, латинської, старослов'янської мов і після цього видати першу у світовому друкарстві Біблію церковнослов'янською мовою. Підготовка Біблії в стінах академії переслідувала мету виробити певний "стандарт церковнослов'янської мови для усіх слов'яно-православних народів. Тобто те саме, що відбувалося і під час навчального процесу. Не випадково, що саме випускник академії Мелетій Смотрицький став автором церковнослов'янської "Граматики", найвідомішого твору давнього українського мовознавства. Особливим досягненням видавничої та педагогічної діяльності академії було певне внормування української книжкової мови. До цього причетні як члени літературно-публіцистичного осередку, так і викладачі академії. Найперше, у цьому велика заслуга Дем'яна Наливайка, який послідовно супроводжував церковнослов'янські тексти своїх видань передмовами і післямовами, перекладав українською мовою "Лекції словенські" та інші твори. Вироблені в Острозі лінгвістичні засади, очевидно, згодом творчо використали у Львівській та Київській братських школах, Лаврській друкарні та Києво-Могилянській академії.

2.2.3 Бібліотека Острозької Академії

Першим фундатором бібліотеки Острозької Академії був князь В.-К.Острозький. У комплектуванні бібліотеки брали участь викладачі академії і ті, що працювали в друкарні. В Острозі була створена велика на той час (кінець XVI - поч. XVII ст.) за кількістю і наукова за змістом бібліотека. Вона налічувала понад 3 тисячі книжкових одиниць. Значна кількість книжок завозилась Острога запрошеними викладачами. З Близького Сходу надходила богословська література, грецького походження, а з західних країн - твори з вільних наук. Велику частину цієї книгозбірні складали рукописні твори. Більшість книжок бібліотеки видані латинською мовою в XVI-XVII ст. Бібліотека була укомплектоватона науковими творами, художньою літературою та підручниками. В колекції були праці з питань медицини, математики, астрономії, природознавства, філософії, історії, мистецтва, політики, богослов'я. Серед них - твори авторів Античного світу, Середньовіччя та епохи Відродження. До нашого часу збереглася "Логіка" Арістотеля (Ліон, 1584), "Праці" Ціцерона (Венеція, 1583.- Т.6) та ін. У б-ці знайдено філософський трактат видатного поета-гуманіста епохи Відродження Ф.Петрарки під назвою "Про засоби проти всякої фортуни" (Ліон, 1585). Зберігся альбом "Історія рослин" (Базель, 1542), складений ботаніком Фуксом та ін. Це засвідчує високий рівень освіти, яку одержували вихованці Острозької Академії.

2.3 Розвиток книгодрукування в Острозі

2.3.1 Іван Федорович - основоположник книгодрукування на землях України

Одночасно з академією в Острозі засновується і друкарня, частина видань якої готувалася викладачами, а ряд книг призначався для освітянських потреб (церковнослов'янські та грецькі букварі, катехізис, поетичні твори тощо). Для організації друкарні був запрошений основоположник книгодрукування на землях України Іван Федорович [41, с.202-203 ]. Очевидно, росіянин за походженням. Однак усі розмови навколо його національної належності і біографії загалом мають лише характер можливого, а не дійсного. Відомо лише, що народився він приблизно в 1510 році, навчався в Краківському університеті і, за припущеннями, мав ступінь бакалавра. У книгах, які він випустив, називав себе "Іван Федорович Московитин", "Іоанн Федорович друкарь Московитин", "Йван Федоров сын Московитин", "Іоанн Федорович печатник з Москви". Друкарську справу, очевидно, опанував, студіювавши у Кракові. Відомо, що у Кракові у той час діяли друкарні Флоріана Унглера, Мацея Шорфенберга, Ієроніма Віктора. Про імовірність цього припущення свідчить те, що орнаменти, знайдені на книгах краківських друкарень, дуже близькі до використовуваних згодом Іваном Федоровичем.

У 50-х роках XVI ст. Іван Федорович працював у першій московській друкарні, заснованої царем Іваном IV, яка потім стала Печатним двором. Саме тут в 1564 році побачив світ його знаменитий "Апостол". Однак з невідомих причин вже через чотири роки Іван Федорович опинився на заході Білорусії у місті Заблудові, де відкрив нову друкарню під патронатом Григорія Ходкевича. Проте, проіснувавши два роки, друкарня припиняє своє існування, а друкар переїжджає до Львова. Не зважаючи на певні фінансові та організаторські труднощі, суворі ринкові та цехові закони, з якими Іван Федорович тут зіткнувся, йому вдається відкрити друкарню і розпочати випуск книг. Книги у ті часи були надзвичайно дорогими і користувалися великим попитом. Але можливо через відсутність впливового патрона чи якихось інших причин фінансові справи Івана Федоровича виявилися не зовсім втішними. Тому запрошення стати "типографом і служебником його милості Костянтина, князя Острозького" стало для друкаря дуже доречним і вчасним. Та й Івана Федоровича князь Василь-Костянтин запросив не випадково. Волинські феодали віддавна опікувалися у своїх маєтках і монастирях культурними осередками, які підтримували між собою зв'язок, займалися переписуванням та обміном книг. Прикладом може бути Пересопницький монастир, що належав князям Чарторийським. У 1559-1561 роках тут перекладене і переписане українською мовою знамените Пересопницьке Євангеліє. Великим центром переписування книг вважався тоді також маєток князів Загоровських у Старому Загорові (звідси -- Загоровський Апостол). З культурно-просвітницькою діяльністю волинських можновладців тісно пов'язаний і Миляновицький гурток князя Андрія Курбського, який королівською милістю отримав на Волині ряд помість (Ковель із замком, Вижву, Миляновичі та 28 сіл). У Миляновичах Курбський зібрав велику бібліотеку латинських, грецьких, слов'янських та польських книг філософського та природничого характеру. Сам князь перекладав і навіть писав. Про це, очевидно, не міг не знати Іван Федорович. Тому випустити із рук такий шанс було б необачно для практичного друкаря.

Прибувши до Острога, Іван Федорович призначається управителем відомого на Волині Дерманського монастиря, заснованого ще князем Василем Федоровичем Красним, що "церкву і звінницю) муровав і сам на закладанню був". Сталось це, швидше, випадково. У князя Василя-Костянтина Острозького виникла "тяжба" з королем щодо ігумена цього монастиря. І першодрукар тут виявився якраз до речі. Та й плани з друкарнею князь спочатку, очевидно, пов'язував з Дерманським монастирем, де були усі умови для її функціонування.

Ставши ігуменом, Іван Федорович потрапив в епіцентр феодальних чвар. Друкарю довелось самому брати участь у різноманітних протистояннях і наїздах. Зокрема, в акті про наліт на село Спасове, що належало вдові Ходкевича, 26 грудня 1576 року згадується "Іван Друкар", який награбоване "віддати не хотів і не віддав". Через декілька місяців князь Василь-Костянтин позбавив Івана Федоровича неспокійного управління, давши йому можливість зосередитися в Острозі над тим, для чого власне приїхав на Волинь, а саме -- книгодрукуванням.

2.3.2 Видання Острозької друкарні

77 року запрацювала Острозька друкарня. Першим побачив світ Буквар або "Азбука". Потім - Псалтир і Новий Заповіт, книжка "Собраниє вещей нужнейших", Хронологія" Андрія Римші та інші. Всього відомо п'ять книг, виданих за участю Федоровича в тутешній друкарні. Правда, дослідники називають цифру 28, які з тих чи інших причин не дійшли до нашого часу. Більшість через технічні і політичні міркування не було змоги надрукувати і вони зазвичай переписувались ("Кормча", "Бесіди" Йоана Золотоустого, тексти "Лекцій" Дем'яна Наливайка, переклади Кипріяна, "Діоптра" Віталія тощо). В Острозі навіть сформувалася своя школа скоропису.

Не могла випускати Острозька друкарня у світ і власних історичних та філософських праць, оскільки дозвіл на вихід таких видань давав король. Його ж протекції на випуск українських книжок годі було й сподіватися. Однак в академії, одним із головних завдань якої було виховувати молодь у патріотичному дусі, широко культивувалася вітчизняна історична традиція. Студенти ознайомлювалися з давньоукраїнськими літописами (Повістю временних літ), Київським та Галицько-Волинським літописами, грецькими хроніками, польськими та західноєвропейськими історичними та філософськими працями. І все ж найбільш відомим і знаменитим виданням книжної друкарні є "Острозька Біблія", відома у варіантах з двома датами виходу 12 липня 1580 року і 12 серпня 1581 року. Загальний тираж її, як на ті часи, великий. Це дозволило поширювати її по всій Європі і в Росії. Перший раз згадано "Острозьку Біблію" в 1620 році на сторінках каталогу Болеянської бібліотеки в Оксфорді. Відтоді зафіксовано опис близько 300 примірників. Нині відоме місцезнаходження 275-ти одиниць. Більшість із них (33 примірники) знаходяться в Москві та Львові, а окремі у Варшаві, Санкт-Петербурзі, Антверпені, Афоні, Белграді, Ватикані, Римі, Вроцлаві, Кембріджі, Лондоні, Манчестері, Нью-Йорку, Софії, Хельсинкі, Упсали, Штутгарті. Досить часто "Острозька Біблія" зустрічається в монастирських бібліотеках Болгарії, Румунії та Сербії. Як відомо, Біблія для людини середньовіччя являла собою беззаперечний аргумент доказу сили Бога, і невичерпне джерело літературних та філософських суперечок. Вона виступала єдиним освяченим авторитетом в ідейних та політичних баталіях середньовіччя, коли часто економічні та політичні наміри прибиралися у релігійні шати. Така книга не могла не користуватись попитом. Окрім цього була ще й джерелом освіти. У той час читали переклади Біблії латинською, італійською, німецькою, чеською, а у 1561 році і польською мовами. На тлі гострого ідеологічного протистояння з католицизмом постало питання про православне видання. Тому видрук Біблії в Острозі перетворився у визначну подію для всіх народів, де літургічною мовою виступала церковнослов'янська. До того ж переклад і видання Біблії національною мовою свідчило про зростання національної свідомості, зміцнення позицій рідної мови у її змаганні з латинізмом.

2.3.3 "Острозька Біблія" і зростання національної свідомості, зміцнення позицій рідної мови у змаганнях з латинізмом

Неабиякою проблемою при підготовці Біблії до друку виявився пошук найбільш повних та ідентичних списків, з яких можна було б набирати новий текст. Про це дізнаємося з передмови до Біблії: "Щойно в благочестивого і славного у православ'ї государя і великого князя Івана Васильовича московського, - говорить Василь-Костянтин Острозький, -- я старанним благанням випросив собі добру Біблію, яку отримав через богонравного мужа, писаря Великого князівства Литовського Михайла Гарабурду"' . Тут йдеться про Геннадіївську Біблію, переклад якої з грецької здійснив новгородський митрополит Геннадій. Князь Острозький звертався і до інших осіб з проханням надати списки Біблії. У результаті роздобув багато текстів різними "письменами та мовами" і наказав дослідити, як пишуть видавці, чи у всьому вони згідні з божественним писанням. Виявилось, що у них багато відмінностей і навіть перекручень. Але говорити про відмінності і різночитання можна було лише при порівнянні з оригіналом. Таким, за церковною традицією, вважається Септуагінта (переклад групи Александрійської бібліотеки, відомий як переклад сімдесяти мудреців, звідси й назва Септуагінта (від лат. "сімдесят"). Саме його канонізувала християнська церква, додавши до тексту свої книги Нового Заповіту. Увесь збірник згодом назвали Біблією. Саме із Септуагінтом християнська церква перекладає Біблію всіма мовами, хоча інколи в примітках вказуються деякі розбіжності з єврейським текстом. Отже, коли йшлося про розбіжності, мали на увазі, найперше, відмінності різних перекладів. Князь Василь-Костянтин велів друкувати лише ті тексти, які зміг розшукати. Крім того, загальновідомо, що користування єврейським оригіналом дало б змогу значно краще і повніше зрозуміти та здійснити переклад. Але князь під впливом острозьких вчених-греків розпорядився послуговуватись виключно грецьким текстом, про що сам зазначає у передмові. Без сумніву, це звузило можливості перекладачів. Але проблема ідентичності "Острозької Біблії" -- релігійна проблема і залишимо її вирішувати Церкві. І як би там не було, у цієї книги щаслива доля, оскільки текст її набув загального визнання і поширений у всіх слов'янських церквах.

Підготовка до випуску в світ Біблії тривала чотири роки. Василь-Костянтин писав, що його навіть охопив сумнів у можливості підготувати досконалий текст, він збирався кинути розпочату справу. І князя можна зрозуміти. Як свідчать дослідження, спочатку всі 66 книг, з яких складається Біблія, не були поділені на розділи і вірші, не практикували паралельних посилань. Зрозуміло, читання та розуміння такого тексту надзвичайно ускладнювалося.

Згадок про користування в Острозькій друкарні текстами з поділом на вірші немає. Князь лише зазначає в передмові до видання, що своїх посланців він відправив "у багато країн світу -- до земель римських, Кандійських островів, а найбільше до численних грецьких, сербських і болгарських монастирів, дійшов і до самого намісника апостолів, голови усієї східної церкви, вселенського патріарха Єремії, всюди настійно прохаючи для себе людей, які добре знають грецьке та слов'янське писання, та ізводів добре виправлених, безпомилкових [41, с. 202-203]". Коли вдалося зібрати "досить книг і вчених людей", "з ними і з іншими багатьма знавцями божественних писань довго порадившись, внаслідок спільної наради і одностайної ухвали" вирішили у всьому наслідувати грецький переклад із староєврейської (так званої Септуагінти). Після виходу Біблії Василь-Костянтин невимовно радів, бо видана ним книга "неначе дочка, приведена з Риму Палеологом, і вона здійснена і виправлена на підставі останньої [41, с. 202-203]". "Острозька Біблія" зразу стала популярною. І її популярність була важливим чинником міжнародних культурних стосунків середньовіччя, а її авторитет визнали усі видавці ХVIІ-ХІХ ст. Майже через сто років у Москві побачило світ подібне видання Біблії, але, як зазначалося у передмові, це був передрук з готового перекладу книги князя Костянтина Острозького. Міжнародне визнання Острозької Біблії підтверджується й тим, що рукописний переклад румунською мовою Біблії також здійснений з Острозького примірника. Перша друкована румунською мовою Біблія також наслідувала текст острозької друкарні князя Василя-Костянтина Острозького. Не випадково "Острозька Біблія" названа більшістю західноєвропейських книгознавців XX століття кращим друкованим виданням "усіх часів і народів".

2.3.4 "Острозька Біблія" - рукотворний пам'ятник В.-К. Острозькому

Для багатьох поколінь "Острозька Біблія" є зразком досконалості, а для князя Василя-Костянтина -- рукотворним пам'ятником, чиє ім'я пройшло через віки і залишиться назавжди в серцях нащадків як ревного захисника православ'я та провідника української культури. І найголовніше -- під час роботи над Біблією князеві-подвижникові вдалося згуртувати навколо себе широке коло вчених-однодумців, які принесли славу Острогу. Саме завдяки цьому у "Волинських Афінах" витворився антикатолицький полемічний осередок, найактивніший серед східних та південних слов'ян та волохів. Поряд з Патріаршою академією в Константинополі та Венеціанським екзархатом, впливи яких поширювались на грецькі землі та середземноморські колонії, він став одним із провідних і впливових центрів Європи. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні твори, переклади на церковнослов'янську та староукраїнську мови книги і послання таких відомих тогочасних діячів, як Олександрійський патріарх Мелетій Пігас та Філадельфійський (Венеція) митрополит Гавриїл Север. Перший відомий нам оригінальний твір Острозького осередку -- відповідь на антиправославний трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої", належав довіреній особі князя В.-К.Острозького -- протестанту Мотовилу. Помітною подією у житті осередку були твори ректора академії Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий", в яких автор полемізує з проунійними "Виводами віри" Бенедикта Гербеста. Спеціальні полемічні твори для спудеїв вищих класів виходять з-під пера "славного Острозького богослова" Василя Суразького.Особливою публіцистичною активністю осередку позначений період Берестейського собору. Керували православним контрсобором, що відбувався паралельно, острозькі діячі на чолі з князем Василем-Костянтином Острозьким Мартин Броневський і Гаврило Гойський, а також викладачі академії, книжники і літератори: Дем'ян Наливайко, "учитель богодухновенних наук і писаній отечественних іскусний" Кипріян, активний опонент Петра Скарги протопоп Ігнатій та багато інших. З цього інтелектуального середовища вийшов опис Берестейського собору "Ектезис", відомий "Апокрисис", ймовірно, написаний Мартином Броневським, відповіді єпископу Іпатію Потію анонімного Клірика Острозького.Академія і уся атмосфера навколо неї притягали до Острога багатьох молодих людей. Пояснювалось це не лише нагодою отримати тут прекрасну для того часу освіту, а й широкою можливістю знайомств та творчих контактів з впливовими особистостями в місті та академії, при княжих дворах в Острозі та Дубні, в монастирях та на з'їздах шляхти, що певною мірою забезпечувало новій українській інтелектуальній еліті майбутні суспільні аванси чи згодом навіть авторитет у державних, політичних та церковних колах. До того підбір викладачів різних національностей, різних наукових шкіл і поглядів ледь не з усієї Європи сприяв розвитку гуманістичного та ренесансного світогляду, толерантності, неортодоксальних поглядів і вільнодумства. Мудрі наставники допомагали юнакам-русинам позбуватися комплексу провінційності, розширити культурний та релігійний світогляд, сформувати нове світовідчуття та світорозуміння. Тим паче, що власним життям і прикладом цьому сприяв їх покровитель князь В.-К.Острозький.Князь любив книги, сприяв розвиткові малярства. Він вважався великим прибічником високої музичної культури. Його захоплював хоровий спів. Не випадково ректор академії, згідно з фундаційною грамотою, опікувався хором при кафедральному Богоявленському соборі. Хор налічував не менше 15 осіб і вважався на той час в Речі Посполитій другим за кількісним складом -- після краківського королівського. Мабуть, не випадково в Острозі виник відомий згодом серед східнослов'янських народів "острозький напів". Серед перших українських церковних композиторів того часу відомі два імені Мелетія Смотрицького та Йова Борецького, які закінчили Острозьку академію. До сказаного варто додати, що в Острозі високого рівня досяг також розвиток світської музики -- тут існував потужний цех музикантів.

2.4 Роль князя Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI -- початку XVII століття

Якщо реальна суспільно-політична, громадська, культурно-меценатська діяльність волинського князя, київського воєводи, впливового магната Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького (1526 - 1608 рр.), завдяки підтримці якого в Острозі сформувався гурток православних книжників -- один із перших на Україні ренесансно-гуманістичних осередків засновані школи в Турові (1572), Володимир-Волинському (1577), школа (1576) і друкарня (1578) в Острозі порівняно добре вивчена в дожовтневому і сучасному українознавстві, то залишається практично невивченим питання значення цієї значної постаті вітчизняної історії в розвитку міжконфесійних протиріч на українських землях другої половини XVI -- початку XVII ст. перш за все в польсько-українському полемічному комплексі означеного періоду. Тут постать князя набула класичних рис символу борця за збереження українського народу в широкому релігійному, етнічному контексті.

Складання символічного образу князя Острозького почалося методом "від протилежного", оскільки саме йому, переслідуючи далеко ідучі наслідки, присвятив свій твір "Про єдність церкви божої…" відомий польський проповідник і полеміст Петро Скарга (1577), який відчув значення постаті князя в боротьбі за об'єднання католицтва і православія під егідою першого саме як символу, дім якого має нести світло Заходу в темряву занепавшого Сходу (див.: Русская историческая библиотека. -- Т. 7. -- С. 229). Прихильність князя до діалогу конфесій, використання дійсно занепавшим православ'ям, особливо на середньому та низькому пастирському рівню, інтелектуальних, філософсько-богословських, загально-культурних здобутків католицького Заходу, були наївно розцінені Скаргою як повна підтримка князем ідеї об'єднання двох конфесій під повним протекторатом Риму.

Вже в 1578 р. в анонімній передмові до Острізької азбуки, а також в першій передмові Герасима Смотрицького до Острізької біблії 1581 р. були сформовані з бездоганним літературним смаком необхідні елементи символічної постаті князя як борця за віру; крім того, один з перших українських полемічних творів -- "Ключ царства небесного" Г. Смотрицького (1587) -- був присвячений синові князя Костянтина -- Олександру, де, на терені ім'я останнього, набув остаточної літературної обробки образ-символ князя як захисника народу і віри.

У творі Стефана Зизинія Тустановського "Казаньє святого Кирила" (1596) зроблено акцент на таких складових частинах образу-символу, як "сталость", "мужество", "повага", "мудрость", "вьра господу богу", "визнаня о єдной святой православной вьрь" тощо (див.: Памятники полемической литературы. -- Т. 2. -- С. 180). Починаючи з відомих "Отписов" Клірика Острозького на послання Іпатія Потія до Костянтина Острозького (1598) образ-символ князя набуває самодостатнього значення, не вимагає спеціального пояснення і аргументації, в чому для сучасників не було особливої потреби.

Особливо слід підкреслити "Послання князю Острозькому" Івана Вишенського (1598 або 1599 р.), в якому, без безпосереднього посилання до тих чи інших вчинків князя (крім традиційної присвяти), глибоко проаналізовані положення "апокрисиса" Христофора Філарета та "Синод Брестський" Петра Скарги. Цей невеликий, але інтелектуально насичений полемічний етюд цілком пронизано зрілою символікою князівського авторитету в справі захисту віри; не випадково, що твори Клірика Острозького і Івана Вишенського з'явилися практично одночасно.

Новий період в усвідомленні і тлумаченні постаті князя Острозького як символа починається з "Перестороги" (1605), коли, після Берестейської унії 1596 р., гостро стала проблема практичних дій проти проголошеного єднання церков. Символ починає набувати осучасненої аргументації, ілюструється прикладами з відповідними коментарями з практичної діяльності князя Костянтина, трагічних моментів для родили Острозьких після переходу в католицтво дітей князя. Для письменників-полемістів стає зрозумілим, що символ вже не буде набувати кількісного розвитку, і тому вони концентрують увагу на вдосконалення символу саме князя Костянтина. Вказані риси особливо класично втілюються в "Палінодії" Захарія Копистенського (1621--1622), де протиставлені образи старого князя і його сина Януша-католика, але без поверхових звинувачень щодо останнього, з глибоким філософсько-богословським аналізом ідеї об'єднання церков, об'єктивною характеристикою конкретних носіїв ідеї унії.

Таким чином, вивчення постаті князя Костянтина Острозького дозволяє виразніше розкрити особливості релігійної ситуації на українських землях та її відображення в полемічній літературі другої половини XVI -- початку XVII ст.

2.5 Князь Костянтин-Василь - цементуюче начало Острозького культурно-освітнього центру

Без перебільшення можна стверджувати: цементуючим началом перлинового намиста острозького культурно-освітнього центру був князь Василь-Костянтин Острозький, осліплюючи сучасників яскравістю та енциклопедизмом, активністю та історичною значимістю. Він настільки вирізняється серед тогочасної еліти, що височить одинокою фігурою, винятковою і надзвичайно впливовою. У Кракові і Вільні в унісон зазначали: від його позиції фактично залежало усе. Ніхто з його оточення, жоден з синів не був наділений таким нелінійним мисленням, як старий князь. І нехай кажуть, що Василь-Костянтин був нерішуча і непослідовна людина. Очевидно, вони мають рацію. Бо князь час від часу справді підпадав під впливи то православних, то католиків, то протестантів, а інколи й конкретних осіб -- Андрія Курбського, Діонісія Палеолога, Дем'яна Наливайка і особливо Емануїла Мосхопуло. Останній досить цікава особистість, яка відігравала помітну роль у трансформації світогляду князя, впливала на його поведінку. Побутує думка, ніби за походженням він московитин, а освіту отримав у Римі. Сам Мосхопуло вважав себе греком. Папський нунцій Болоньєтті писав про нього в одному з листів, що той насправді московит за національністю, але перейменував себе, аби так увійти в родину, з якої походили константинопольські імператори [3, с. 83]. Цікаво, що той же Болоньєтті спочатку покладав великі надії на Мосхопуло, прибувши з Риму до Острога. Він сподівався, що через нього зможе навернути старого князя в католицьку віру. "Але він, навпаки, перешкодив цій справі настільки... що лише з його вини не перейшов князь до католицизму. Адже він постійно говорив різні погані речі про католицьку церкву, а особливо про отців-єзуїтів, які його виховали в Римі в німецькому колегіумі [3, с. 83]". Ким насправді був Мосхопуло, важко сказати. Відомо лише одне: він справляв великий вплив на князя Василя-Костянтина Острозького і той не раз користувався його послугами. Найвірогідніше, це один із багатьох за часів ренесансу в Європі освічених європейців-авантюристів, у чомусь схожий у своїй діяльності до Григорія Отреп'єва.

Безперечно, оточення певною мірою впливало на політичні і релігійні погляди Василя-Костянтина Острозького. Тим паче, що численні радники всіляко задобрювали і переконували вельможу, ніби саме вони найбільше зичать йому слави і процвітання. Звідси, очевидно, як історичний портрет князя, так і літературний, епістолярний образ його розпливчатий і не завжди чіткий. Він не відображений в романах і мемуарах -- Україна щойно ступила на шлях європейської культури і внутрішній склад наших кадрів ще належав іншій культурній епосі: вони не фіксували свої думки і переживання на папері.

У листах і діях В.-К.Острозького неясність нерідко межує із сумнівом, а сумнів змінює безальтернативна категоричність і однозначність. Він бажав унії, але із застереженнями, і не хотів її, але теж із застереженнями, ніби пробував обидва шляхи, не знаючи, який із них вірний. Князь непослідовний, наприклад, щодо Іпатія Потія, як і непослідовний з католиками, протестантами та й православними. Значною мірою залежав від ситуативного впливу. Мабуть, так було дійсно. І плин думок князя Острозького, скаржився анонімний Клірик Острозький, було збагнути важко, а тим паче передбачити його дії. Та це зовсім не означає, ніби князь не мав власної, тільки йому відомої програми дій. Адже повністю довіряти у ті часи та ще й у таких стратегічних справах, було б принаймні необачно. Можна припустити, що князь, можливо, й не мав логічно осмисленого політичного курсу, але, безперечно, мав ясну патріотичну мрію, яка через його копітку культурно-освітню працю привела в рух свідомість і енергію, здавалося б, інертної маси простого люду. І про це засвідчив результат його життя.

Князь Василь-Костянтин Острозький був щасливою людиною. Йому довелось за життя стати активним учасником багатьох починань, пов'язаних з подіями, що розгорталися в академії і за її межами в період її становлення і її розквіту. Про третій період 60-річного існування академії, період занепаду, князь, на щастя, не знав. Після його смерті припиняється фінансування навчального закладу. Висококваліфіковані викладачі-чужоземці вже не приїжджали до Острога. Розпадається літературно-публіцистичний осередок, згортає свою діяльність друкарня. Цей процес тривав близько десяти років. Ще у 1610 році тут виготовив список свого перекладу з грецької мови на церковнослов'янську знаний Кипріян, а анонімний учень академії здійснив досить складний переклад з грецької книги полемічних творів Федора Авукара, за якими їздив аж до "Аравії". Пізніше переклади Острозьких діячів виходили у світ вже в білоруських та київських друкарнях. Висококваліфікованих викладачів академії замінили її вихованці і острожани своїх дітей посилали тепер до інших міст. Та посіяні у "Волинських Афінах" великим меценатом і просвітником зерна знання проросли щедрим жнивом по усій Україні, ставши тим першим кроком, який привів згодом, хай і тернистим шляхом, до створення незалежної держави.

Висновки

Меценатством і культурно-просвітницькою діяльністю відзначився Костянтин-Василь Костянтинович Острозький. Він був одним із найвпливовіших військово-політичних діячів Речі Посполитої. Понад три десятиліття, з 1576 року й до самої смерті Острозький-молодший очолював Київське воєводство.

На високій посаді київського воєводи Костянтин-Василь протистояв татарським набігам, активно залучаючи до оборони ще розрізнені й мало організовані козацькі загони. Проте головною його заслугою була невтомна боротьба за збереження й розвиток православної культури на українських землях за умов утисків, а потім і неприкритих гонінь із боку католицької церкви та її посталої після Берестейського собору 1596 року уніатської ієрархії.

Князь був різнобічно освіченою людиною, володів кількома мовами й добре розумівся на основах православного, католицького та протестантського богослів'я. Усвідомлюючи значення науки, просвітництва і друкарства, він на власні кошти заснував в Острозі греко-слов'яно-латинську колегію /академію/. Це був перший на східнослов'янських землях навчальний заклад європейського типу. Твердження єзуїтів про неможливість розвивати вищу освіту на засадах православ'я було спростовано.

При Острозькій школі зібрався гурток високоосвічених православних різних національностей. Були серед них греки, які вже здобули вищу освіту в університетах Західної Європи /Никифор Лукарис -- згодом патріарх/, але переважали українці та білоруси. Найшанованішими серед них були богослови і філологи Герасим Смотрицький та його син Максим /більше відомий під своїм чернечим ім'ям Мелетій/, церковні полемісти Іван Вишенський і Василь Красовський, письменник і вчений Дем'ян /Даміан/ Наливайко, старший брат Северина Наливайка -- сотника надвірної корогви князя Острозького, який став легендарним ватажком козацького повстання 1595-1596 років. До кола друзів Костянтина-Василя Острозького входив і князь Андрій Курбський. Він відзначався особливою начитаністю й гострим розумом. У 1575 році на прохання Костянтина-Василя зі Львова до Острога переїхав відомий першодрукар Іван Федоров /в Україні відомий також як Федорович/. Він був запрошений для роботи в заснованій /а ймовірніше -- відновленій/ у 1571 році Костянтином-Василем друкарні.

Покладаючись на вчених і просвітителів, які зібралися довкола нього, князь задумав грандіозну справу -- видання Біблії церковнослов'янською мовою. На той час уже існували переклади окремих книг Старого й Нового Заповітів, які йшли ще від першовчителів слов'янства Кирила та Мефодія. Проте зберігалися ці переклади в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов'янського світу, рясніли допущеними перекладачами й переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювали тлумачення Святого Письма, при цьому багатьох важливих біблійних текстів у слов'янському варіанті не існувало взагалі і їх варто було перекласти з грецької з урахуванням уже наявного латинського перекладу. Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. На його особисті гроші були відправлені до різних міст люди, що провадили пошуки біблійних грецьких текстів і слов'янських перекладів. Оригінали чи копії везли в Острог, де їх звіряли, редагували і зводили в єдину церковнослов'янську книгу, яка одержала назву "Острозька Біблія". Оздоблену високохудожніми гравюрами, її було видрукувано в 1581 році.

Видання "Острозької Біблії" за умов польсько-католицького тиску і невтішного стану православ'я загалом /після розорення монголами князівств Русі та загибелі під ударами хрестоносців і турків Візантії/ було культурно-просвітницьким подвигом. Слов'яни східного обряду отримали справжні біблійні тексти зрозумілою їм мовою. Виконану роботу за її значущістю можна порівняти з перекладом і публікацією Біблії німецькою мовою, що їх на півстоліття раніше здійснив Лютер. Примірники "Острозької Біблії" почали швидко розходитися українсько-білоруськими землями Речі Посполитої, потрапляючи іноді й до Московського царства, а також до болгар і сербів, що перебували під владою Туреччини. Цим виданням широко користувалися православні аристократи й церковнослужителі. Проте особливу роль "Острозька Біблія" відігравала в демократичному середовищі православних братств, які масово виникали в містах України та Білорусі у другій половині XVI століття. Найчисельнішим і найвпливовішим вважалося Львівське братство, а з початку XVII століття -- Київське. Саме братства стали осередками православної освіченості, мали школи й навіть бібліотеки.

Діяльність Острозької друкарні не обмежувалася виданням тільки Біблії, в ній працювали над різноманітною релігійною та навчальною літературою. 1587 року в Острозі видається перша полемічна, спрямована на захист православної віри від нападок із боку католиків, праця Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", а невдовзі "Книжиця" Василя Сурозького аналогічного ідейного спрямування.

Особлива роль належить князю Костянтину Костянтиновичу в боротьбі з запровадженням унії на українсько-білоруських землях кінця XVI -- початку XVII століть. Берестейська унія 1596 року готувалася таємно від православної громадськості, її прийняття "князями церкви" було для основної маси не тільки парафіян, а й багатьох священиків та ченців повною несподіванкою. Унія внесла розбрат в українсько-білоруське суспільство у найвідповідальнійший момент його історії. Водночас польська влада створила умови для покатоличення представників вищих верств українського суспільства, надавши шляхті латинського обряду права, якими була обділена шляхта православна. У ситуації всебічного тиску на віруючих візантійського обряду князь Костянтин Острозький виявився серед найстійкіших православних аристократів і державних діячів Речі Посполитої вищого рангу, які виступили проти унії /окрім нього ще були князі Збаразькі, Друцькі-Соколинські, Корецькі та ін.; цікаво, що в неправославному середовищі унія так само не скрізь знайшла підтримку: проти неї виступили деякі державні діячі з числа римокатоликів і протестантів/. Особливе обурення князя викликало таємне, без обговорення православною громадськістю, її укладання. У широко розповсюдженому листі князь проголосив ініціаторів унії "вовками в овечій шкурі", що зрадили свою паству, й закликав віруючих до відкритих виступів. Костянтин Острозький надіслав офіційний протест королю Сигізмунду III, але той його проігнорував. Тоді князь вступив у антикатолицький союз із польськими протестантами, погрожуючи підняти збройне повстання. Під його впливом шляхта, що залишилася вірною православ'ю /частина її вже входила до лав козацтва/, збиралася на повітові сейми, де виступала проти унії. Провідні монастирі і насамперед Києво-Печерська лавра, очолювана ревнителем православ'я Ничипором Туром, також рішуче висловили неприйняття унії, піддавши прокляттю її ініціаторів.

Цими рішучими діями Костянтину Острозькому разом із друзями і сподвижниками /Ничипором Туром, Іваном Вишенським, Острозьким шляхтичем Мартином Броневським, що писав під псевдонімом Христофор Філалет/ вдалося значною мірою зірвати плани приведення до стану унії всього українсько-білоруського православ'я. В 90-х роках XVI століття в Україні з'являється цілий напрям релігійно-полемічної літератури, що сягнув свого розквіту в наступні десятиріччя. Варто сказати і про меценатську діяльність князя Острозького в підтримку православної церкви. У Києві завдяки його клопотанням і матеріальній підтримці були відновлені Кирилівський і Межигірський монастирі, досягла розквіту Києво-Печерська лавра, були споруджені церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинська на Подолі. Згідно з переказами, Костянтин Острозький був патроном понад 1000 православних церков по всій Україні. Меценатство, видавнича діяльність і політичне заступництво Костянтина Острозького, його невтомна просвітницька робота допомогли українському православ'ю вистояти і зміцніти.

Список використаної літератури

Джерела (друковані)

1. Історичний контекст, укладання Берестейської унії і перше поунійне покоління.- Львів, 1995.- С.5

3. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х - поч. XVІІ ст.), - К., 1988.

4. Лист А.Балоньєттї кардиналові Комо від 25 червня 1583; його ж лист від 6-8 липня та лист князя К.-В. Острозького до папи Григорія ХІІІ // Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х - поч. XVІІ ст.), - К., 1988.- С.88, 94.

Монографії

1. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования.- СПб.,1867.- С. 235.

2. Іларіон. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця.-1992.- 216 с.

3. Іларіон. Преподобний Іов Почаївський.- Вінніпег: Українське наукове Православне Богословське Товариство,- 1957.- с. 11 - 19. Малышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. У 3-х., т.2 - Киев, 1872.- С. 75.

4. Митрополит Іларіон. Українська патрологія: Підручник для духовенства і українських родин. Ч. І-ІІІ.- Вінніпег: Наша культура, 1965.- 164 с.

5. Митрополит Іларіон. Фортеця Православ'я на Волині. Свята Почаївська лавра: Церковно-історична монографія.- Вінніпег, 1961.- 395 с.

6. Іларіон, Митрополит. Князь Костянтин Острозький // Іларіон, Митрополит (І.Огієнко). Життєписи великих українців.- К, 1999.-С. 546-658.

Праці колективу авторів

1. Волинська книга: історія, дослідження, колекціонування.- Острог, 2005.-158с.

2. Грушевський М. С., Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні -Руси XVI-XVII ст.- Львів.- 1991.- С.5.

3. Дзюба О. М., Павленко Г. І. Літопис найважливіших подій культурного життя України (Х-середина ХVII ст.).- К.: АртЕк, 1988.- 200 с.

4. Острогіана в Україні та Європі: Матеріали Міжнародного наукового симпозіуму (Велика Волинь. Т. 23).- 29-30 червня / Ред. кол.: І.І.Винокур, О.І.Журко, В.П.Павлюк та ін.- Старокостянтинів, 2001.- 367 с.

5. Одвічні джерела. Острогу - 900.- Рівне: Волинські обереги, 2000.- 192 с.

6. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ- початок ХVІІ ст..).- К.: Наукова думка, 1990.- 384 с.

7. Дзюба О. М., Павленко Г. І. Літопис найважливіших подій культурного життя України (Х-середина ХVII ст.).- К.: АртЕк, 1988.- 200 с.

8. Матеріали до історії Острозької академії (1576-1636).- К., 1990.- 217 с.

Багатотомні видання

1. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х т. Т. 1. До середини ХVІІ століття.- К.: Либідь, 1992.- 640 с.

2. Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців 15-19 століття: Історичне есе у 2 т.- Одеса: ВМВ., 2004.

3. Огієнко І.І. Українські церкви: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.- К.: Україна, 1993.- Т. 1-2.- 284 с.

4. Острозька академія ХVІ-ХVІІ ст.: Енциклопедичне видання.- Острог, 1997.- 201 с.

Збірки наукових праць

1. Новосілецький А. Острог на Волині: Науково-методичний нарис з найдавніших часів до початку ХХ століття.- Острог, 1999.- 160 с.

2. Наукові записки. Т.ІІІ. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Біблія на теренах України.- Острог: Видавничий комплекс Університету "Острозька Академія", 2000.- 640 с.

3. Острозькі просвітники ХІХ-ХХ ст.- Острог: Університет "Острозька академія", 2000.- 476 с.

4. Федоровские чтения / Отв. редактор Е.Л.Немировский, подг. К печати З.А.Покровская.- М.: Наука, 1985.- 248 с.

5. Роль Острозької братської школи в розвитку культури на Україні.- Ровно, 1989.- С. 6.

6. Мицько І.З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-16360.- К.: Наукова думка, 1990.- 192 с.

Статті у складі книг, збірок, журналів, словників, енциклопедій

1. Бондарчук Я. Констянтин-Василь - князь Острозький / /Волання з Волині.- Острог, 2004. - №4-5.

2. Виноградов Г. Символічна роль князя Констянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVІ - початку XVII ст. // Матеріали І-ІІІ краєзнавчих конференцій "Остріг на порозі 900-річчя" (1990 - 1992 рр.). - Остріг, 1992.-132 с.

3. Журко О. Князь Костянтин-Василь Острозький в історичній думці // Історія в школах України.- 1999.- №2, с.35-39.

4. Крощенко Л., Осадчий Є. За життя К. Острозького // Образотворче мистецтво.- 1991.- №4.- С. 37-38.

5. Князь Костянтин Острозький: Люди-легенди // Імідж,2003.- №10.- С.14.

6. Маєвський І. Полювання: Уривок з історичної повісті "Черепки" // Життя і слово.- 1993.- 14 квітня.

7. Манько М. Звитяжець з роду Острозьких // Життя і слово.- 1992.- 27 червня.

8. Зенькович І. Волинські Атени // Галицька брама.- Львів: Центр Європи, 2000.- №9.- с.16-19.

9. Яроцький Л. "Щоб усі одно були": Церковні унії в Україні // Людина і світ.- 1994.- №2.- С.16.

10. Янковська Ж. Некорований король України // Історія та правознавство.- 2006.- №11 (квітень).- С. 9-11.

11. Найвидатніша особа Острога // Замкова гора.- 2004.- №37.- 11 вересня.

12. Журко О. Князь Костянтин-Василь Острозький в історичній думці // Історія в школах України.- 1999.- №2, с.35-39.

Газетні матеріали

1. Бабич С. Найдостойніший із роду Острозьких // Сім днів. - 1994.- № 22.- 28 лютого.

2. Бухало Г. Князь (Василь) Констянтин Острозький (1527-1608).- // Рівне.-1991.- 28 грудня.

3. Журко О. Князь Острозький - європеїзатор України // Голос України,- 1997.- 4 січня, с.8.

4. Манько М. Звитяжець з роду Острозьких // Життя і слово.- 1992.- 27 червня.

5. Миколайчук Р. Князь Костянтин Острозький // Волинь.- 1993.- 23 лютого.

6. Семака Л. Костянтин Острозький: Просвітитель, меценат, воєвода Київський (1526 або 1528-1608) / Л.Семака // Волинь моя.- К.: Київська правда, 2002.- Вип. 2.- С. 61-65.

7. Чикановська Л. Князь Костянтин-Василь Острозький // Життя і слово.- 1992.- 29 липня.

8. Шапошник А. Полковницький талант князя Острозького // Вільне слово.- 2001.- 16 травня.

9. Якименко Н. Книга о Константине Острожском // Правда Украины.- 1993.- 8 июня.