Історія українського війська

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: «Історія українського війська»

Львів - 2012

План

1. Військо княжої доби

2. Зміни у військовій організації

3. Козацьке військо

4. Озброєння

5. Оборонне будівництво

6. Воєнна тактика

7. Військо ординців

8. Обряди та звичаї запорозьких козаків

1. Військо княжої доби

Основою війська княжої доби була постійна княжа дружина, складена з професіоналів, які за свою службу діставали бенефіції та земельні лени. Служба була для них спадковою, починали її з "дітських" і "отроків", потім ставали "гридями" і "боярами". Служба у княжій дружині нерідко відкривала можливості для адміністративної та політичної кар'єри. Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Очолював дружину воєвода. Залежно від розмірів і потуги князівства дружина могла мати від кількох десятків до кількох сотень воїнів. Більші дружини ділились на "стяги" (корогви). Бойовий знак -- "стяг" давав орієнтацію на полі бою бійцям одного підрозділу, що при однакових доспіхах було нелегкою справою.

Лише 1445 р. за реформою Карла VII у Франції вперше було встановлено постійну чисельність "спису" у 8 воїнів: 6 латників і 2 лучники. "Списи" васалів теж зводилися в "стяги", можливо, за територіальним принципом. Незначна чисельність власної дружини і війська васалів змушували князів під час усобиць звертатися до чорних клобуків (торків, берендеїв, ковуїв, турпеїв, печенігів), половців, а пізніше і до татар. Якщо чорні клобуки виступали на стороні тих князів, чиїми васалами були торчеські, трипільські та інші дрібні князі Надросся, то половці й ординці або наймалися князями за частину військової здобичі, або переслідували власні політичні цілі.

У X -- XIII ст. на випадок війни князь залучав до свого полку, крім дружини, земське ополчення з вільного сільського населення, яке, судячи з окремих статей "Руської Правди", виконувало роль легкої кінноти, та міське ополчення, яке виконувало роль піхоти. Очолював цю частину війська тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десятники. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди, можливо, відбивають цю архаїку міського ополчення, бо вже з XIV ст. міста, напевно, добилися обмеження ролі свого ополчення обороною власних укріплень, а в поле стали виводити лише певне число лучників або списоносців. З розвитком військової техніки та озброєння роль такого ополчення почала зменшуватися. Відтоді відійшла висока посада тисяцького, котрий в боярській ієрархії був другим після князя.

Уже в XIV ст. відбувається зміна соціальної бази армії. Сільське населення, яке платить податки, звільняється від служби в ополченні. Його місце займають "списи" васалів. У селах сім'ї, які виставляють воїнів для легкої кавалерії, отримують окремі наділи та звільняються від повинностей. З кінця XIV ст. привілеї на самоврядування отримують жителі прикордонних сіл у Карпатах. Їхня верхівка поступово перетворюється на дрібну шляхту, яка несе обов'язкову військову повинність. Ця військова повинність дрібної карпатської шляхти зберігається і впродовж XVI -- XVII ст. Напівпрофесіонали на певний знак мали прибути на пункти збору із своєю зброєю. З XV ст. і контингенти піхоти, які виставляли міста, замінюються найманими професіоналами. Розвиток техніки, вага захисного озброєння, тактичні побудови потребували все більших навичок та витрат. У маґдебурзьких привілеях зазначається число воїнів, яке потрібно було виставити в посполите рушення (ополчення).

Війська удільних князів у XIV -- XV ст. складаються, в основному, з їхніх дружин та "списів" васалів. Ця організація не змінилась і після входження окремих князівств до складу Литви. Сильне роздроблення князівств призвело до скорочення їхніх ресурсів. Наприкінці XIV ст. -- на початку XV ст. частина князів могла вивести "в поле" не більше "списа". Так, у війнах Вітовта Кейстутовича та Свидриґайла Ольґердовича брали участь десятки князів при невеликій чисельності війська. Особливо це стосується волинських князів, які зберегли свої малі уділи і в XVI ст. Навіть втративши статус удільних володарів, найсильніші з волинських князів -- Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Сангушки та Ружинські у XVI -- XVII ст. утримували власні війська, які складалися з професійних дружин та ополчення васалів. Статус дружинників, звичайно, був іншим, ніж у попередню епоху. Вони служили за платню. Як і раніше, таке військо ділилось на "корогви" (цей термін витіснив давній "стяг").

Литовська держава була зацікавлена у збільшенні війська. За межами удільних князівств, на землях, що безпосередньо підпорядковувалися урядові, впроваджувалася система комплектування війська залежно від розміру земельних володінь. Удільні князі та великі магнати дістали право формувати власні корогви на пільгових умовах. Бояри були зобов'язані виставляти по 2 -- 3 і більше вояків своїм коштом і "в добрих зброях". Виникли окремі категорії дрібних феодалів, які мали нести військову службу. Вище від інших стояли "путні бояри" чи "путники", які приводили на службу з собою озброєних слуг. До кінця XVI ст. на українських землях більшість путників перейшла в розряд реєстрових козаків. І. Крип'якевич допускав, що путні бояри були пов'язані з військовими посилками (путь-дорога) 3, у російських князівствах вони завідували окремими галузями (путями) двірцевого господарства. "Панцирні бояри" були зобов'язані з'являтися на службу у важкому озброєнні, за що їхні господарства звільнялися від податків. Ординські (поленицькі) слуги" несли сторожову службу проти ординців у полі, "замкові слуги" -- відповідно при обороні замків. Уряд заохочував і селян виставляти своїм коштом з кількох господарств одного воїна, за що ці господарства звільнялися від інших обов'язків. Литовський статут 1528 р. зафіксував цю систему, яка проіснувала до Люблінської унії, коли на українських землях була запроваджена польська військова система. Частина військових станів отримала шляхетство, частина перейшла в ряди козацтва, а решта опинилась у стані посполитих і зрівнялася з державними селянами. Стяги і коругви війська служили насамперед візуальною відзнакою підрозділу, що дозволяла полководцеві управляти ходом битви. Падіння стягу означало поразку підрозділу. Вже з XIII ст. земельні герби на щитах дружинників починали служити знаками розрізнення своїх воїнів від противника, оскільки обладунок був практично однаковий. Подальший розвиток геральдики привів до перетворення гербів князівств у герби княжих родин.

2. Зміни у військовій організації

У Галичині князь Володислав Опольський (1372-1379, 1385 -- 1387), роздаючи землі своїм васалам, запроваджував німецьку систему комплектування війська. Кожному великому землевласникові визначалося, в якому озброєнні і скільки слуг він повинен привести на пункт збору. Польські королі продовжили цю практику, роздаючи землі шляхтичам і встановлюючи таку саму службу для галицького боярства, яке поступово злилось із шляхтою. Ополчення шляхти складали панцирні корогви, які формувались по землях. Такі корогви могли мати 200 -- 400 і більше воїнів, не рахуючи пахолків (джур). Номінально командували такими корогвами каштеляни або достойники воєводської адміністрації. Фактично їх заступали ротмістри. Подібна організація шляхетського війська збереглася й надалі. Збір його був тривалим. Тричі розсилали так звані віці -- віхи з прив'язаними королівськими грамотами, скріпленими печатками. Треті "віці" вказували місце і час збору. Завдяки майже безперервним війнам бойові можливості панцирних шляхетських корогв залишалися досить високими. Кожен панцирний товариш у такій корогві мав у підпорядкуванні 1 -- 5 пахолків. З початку XVI ст. почали створювати корогви панцирних гусарів, які з часом перетворилися на основну ударну силу. Трохи пізніше з'явились роти кінних аркебузерів, а з 1570 р. -- рейтарів. Ці частини були організовані на шведський лад, мали за офіцерів переважно найманих іноземців та солдатів, які служили за гроші. З 1630 р. почалася організація драгунських рот, теж на шведську манеру. В усіх цих підрозділах служили українці з різних станів. Існували ще різновиди легкої кавалерії (як волоська), польські татари (татари і ногайці, які переходили на польську службу, отримували землі і близькі до шляхти права із зобов'язанням нести військову службу у спеціальних підрозділах), а з початку XVII ст. -- своєрідний польський аналог козаків, так звані лісовчики.

Бойове спорядження воїна, його навчання і підтримання належної боєздатності з кожним століттям ставали дорожчими. Вже з XV ст. більшість європейських держав перейшли на наймані професійні армії, що формувалися на час війн. На українських землях упродовж цього періоду залишалися досить значні професійні формування високої боєздатності, більшість яких комплектувалася з місцевого населення.

Піхотні роти ополчення, куди міста виставляли свої контингенти, в XVI ст. зменшили чисельність до 200 чоловік, отримали чіткішу організацію. Вони ділились на почоти по 10 -- 20 чоловік, очолені товаришем, якому підлягали рядові (драби). Командував ротою ротмістр, у ній були прапороносець-хорунжий та помічник командира -- поручник. З 1580 р. піхота стала переходити на чисто професійну. З'явились роти трьох типів: угорська (близько 100 вояків), німецька (400 -- 500) та вибранецька, чи ланова (200 -- 300). Перші два типи піхотних рот набиралися з найманців. Ланова піхота формувалась із селян королівських маєтків, переважно за принципом один вояк з лану землі. Піхоти було мало. В XVII ст. перейшли до формування кварцяної піхоти, яка мала утримуватися з кварти (чверті доходів королівщин).

3. Козацьке військо

Самочинна козацька організація, що виникла на південних кордонах як реакція на регулярні напади ординців, запозичила багато від своїх основних противників. Адміністрація прикордонних староств і нащадки волинських удільних князів, які ще утримували свої "держави", підтримали козацтво і часто з його допомогою обороняли територію на своєму напрямку. Так діяли принц Ян Альбрехт (1489), київський воєвода Єжи Пац (1490), Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1503 -- 1531), київський намісник Сенько Полозович (1511), черкаський і канівський державець Остафій Дашкович (1514 -- 1532), барський староста Бернард Претвич та ін.

Остап Дашкович був першим, хто звернув увагу уряду на необхідність взяття козаків на державну службу і організації козацької флотилії на Дніпрі. Він підняв це питання на сеймі 1532 р. 10 Ще до того була здійснена спроба організувати двотисячний реєстр під керівництвом С. Полозовича та К. Кмітича, який розійшовся, не отримавши обіцяної платні. Козацька організація розвивалася в двох напрямах, які відбивали протилежні впливи. Якщо січове козацтво багато запозичило від ординців і турків, то так зване городове козацтво, яке почало формуватися у південних староствах Київського воєводства на межі XVI -- XVII ст. і чисельність якого значно перевищувала урядові реєстри, за організаційною структурою наближалося до тодішніх європейських зразків. Кіш запорожців став ділитися на курені, очолювані виборними отаманами. Чисельність куреня приблизно дорівнювала роті польської піхоти. Військо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, сформоване переважно з городових козаків для походу на Москву 1618 р., складалося з полків, що ділилися на сотні. Зазвичай у таких полках було по п'ять сотень. Полки і сотні носили імена полковників і сотників, але, судячи із списків полонених, які потрапили у 1616 -- 1618 рр. у російський полон, їхні формування вже мали територіальний характер. До списків (компутів) вносилися тільки козаки, пахолки і джури плати не отримували і до списків не входили. Вони могли претендувати тільки на частину військової здобичі.

4. Озброєння

Жодна із сторін розвитку виробничої культури не віддзеркалює так стан суспільства, рівень його розвитку і ступінь взаємовпливів, як еволюція озброєння. Впродовж віків саме розвиток озброєння був одним із основних стимулів розвитку техніки, а зрештою і науки.

Спис довго залишався основною ударною зброєю ближнього бою. До середини XV ст. списоносці становили й основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю, застосовували його і панцирні корогви, і крилаті гусари, і козацька кіннота, що відповідало рівню озброєння тогочасних європейських армій. Списи мали металеву ударну частину з трьома-чотирма гранями та дерев'яну ручку, яка зазвичай розмальовувалася в геральдичні кольори власника. Виготовлялися вони місцевими майстрами, але до кінця XV ст. переважали зразки німецьких списів, занесених орденськими лицарями.

Ополченці-селяни занесли до війська мисливські списи-рогатини з широким лезом листоподібної форми. Рогатиною зручно нанести слабозахищеному суперникові короткий удар широким лезом, але вона не ефективне при ударі по доспіху лицаря. Тому рогатина перетворилася на багато оздоблену парадну зброю для церемоній і виїздів на полювання. Подібну рогатину першої половини XIII ст., що належала котромусь з Ольговичів, знайдено поблизу Городця Остерського (сучасного Остра).

Сулиці (списи-дротики) застосовувалися легкою піхотою в XIII -- XIV ст. як метальна зброя, а також для ближнього бою, згодом вийшли з ужитку.

З середини XIV ст. у зв'язку з вдосконаленням обладунку повернулася до складу озброєння сокира, що не використовувалася з початку XIII ст. Під західним впливом її змінила алебарда, тоді як бердиші російського типу не поширилися. військо воєнний запорізький козак

Особистою зброєю ближнього бою були мечі. Застосовувалися переважно прямі мечі з двома лезами близько 120 см завдовжки, руків'я захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в бік противника. Ці запозичення зі Сходу, які Європа прийняла в 1180 -- 1250 рр. після хрестових походів, простежуються за тогочасними волинськими пам'ятками. Через брак якісної сталі завозилися рейнські, верхньодунайські та азіатські мечі. Це була коштовна зброя. Ще у XVI ст. старі мечі перековували на шаблі.

Булави і шестопери застосовувалися ще в XIV ст. як ударна зброя. Пишно оздоблена булава була однією з ознак княжої влади. Починаючи з XIV ст. декоровані булави і шестопери стали ознаками командирської влади. В козацькому війську булави були атрибутом влади гетьмана і кошового отамана, шестопери-перначі -- полковників. Як зброя ближнього бою у XV -- XVII ст. вони вже втратили своє значення. Подібне застосування булав і перначів характерне для всіх країн Східної Європи (Польщі, Литви, Чехії, Угорщини, Молдови і Волощини), за винятком російських князівств.

У княжі часи для захисту голови застосовувалися конічно-сферичні шоломи з високими втулками для султанів з пір'я та з наносниками або масками для лиця. Вони були кращими за європейські, експортувалися на захід, а в Польщі, Пруссії й Угорщині техніка їх виготовлення запозичувалася місцевими майстрами 11. Лише у XVI ст. цей тип шоломів був витіснений шишаками та касками європейських зразків. Рідше застосовувалися машини таранного типу, для використання яких потрібно було подолати рів. Під час облоги у діло йшли і вежі ("гелеполи") з помостами для бійців і перекидними містками, запроваджені ще Діонісієм Поліоркетом (337 -- 283 рр. до н.е.) і відомі візантійцям. Отже, "гуляйгороди" -- не винахід московських ратників чи запорозьких козаків, а пристосовані до вогнепальної зброї давні машини. В міжусобних війнах війська не возили з собою машин, іноді їх будували під стінами міст -- звідси низька ефективність облог у домонгольський період. Данило Романович, напевно, першим почав застосовувати мобільні машини, причому це не впливало на темп маршу його війська, яке із машинами 1244 р. за день подолало 60 км від Холма до Любліна 13.

Гармати, точніше вогнепальні машини, які метали стріли й каміння, з'явилися у Західній Європі вже під час облоги Сарагоси 1118 р. Від початку XIV ст. артилерія застосовувалася у Китаї та на Заході. На українських землях гармати з'явилися не пізніше 1377 р. 14 Упродовж XV -- XVI ст. на озброєнні були бомбарди калібру до 1000 мм, що стріляли на відстань до 700 м кам'яними ядрами 300 -- 400 кг, і менш потужні серпантини. Проти піхоти використовувалися тюфяки, шротівниці і гаківниці, які стріляли кам'яним і металевим шротом. У 1483 -- 1491 рр. тюфяки в Києві виготовляв майстер Яків. Поступово стали з'являтися гармати меншого калібру. На початку XV ст. вже були гармати калібром 122 -- 150 мм і довжиною 42 -- 58,5 см. Окремі з них важили до 12 кг. Гусити ставили їх на ковані вози, а потім на лафети -- спеціально розроблені станки на колесах. Такі гармати отримали назву "гуфниця" (Huf -- загін) і на українські землі були завезені, ймовірно, Федором Острозьким та Зиґмунтом Корибутовичем, які брали участь у гуситських війнах.

5. Оборонне будівництво

Постійна небезпека нападів сприяла розвитку фортифікації. Тут з XIII ст. попереду були галицькі інженери. Для захисту від метальної артилерії вони почали споруджувати 2 -- 3 лінії оборони з напільного боку, а коли монголи довели їхню вразливість, в окремих містах перейшли до будівництва кам'яних стін і високих веж-донжонів. Все ж головну роль відігравали дерев'яно-земляні укріплення. Так, порівняно невелика (площа близько 1 га) Чорнівська укріплена садиба XII -- XIII ст. (Хотинщина, Чернівецька обл.) мала на укріпленій лінії (завдовжки 160 м) 32 клітні зруби з дубових колод 18. Деяких міст, укріплених у такий спосіб, ординці не змогли здобути. Високим рівнем фортифікації відзначалися фортеці Карпатської лінії оборони, особливо Тустань, з висотною п'ятиповерховою забудовою та поєднанням природних умов, кам'яних і дерев'яних укріплень. Будівництво кам'яних фортець з донжонами здійснювалось аж до середини XVI ст. Кращими його зразками були замок Любарта в Луцьку, стара фортеця в Кам'янці-Подільському, збудована Б. Претвичем, а також ряд подільських фортець 20. У багатьох містах взаємно доповнювали один одного замки й оборонні мури або вали з частоколами і рови навколо міст: традиційними були дерев'яно-земляні укріплення замків Волині й Правобережжя, що складалися з рублених клітей 21.

Розвиток вогнепальної зброї привів до появи бійниць нижнього і середнього бою. На початку XVI ст. уперше у Львові в міських укріпленнях з'явилися бастеї. Однак у цілому фортифікація на українських землях у цей період розвивалася повільно, відстаючи від європейського рівня. В Європі з XV -- початку XVI ст., слідом за трактами Дюрера, Тартальї, Маджі і Спекля, в яких пропонувались удосконалення бастіонної системи, старі мури скрізь прикривалися бастіонними фронтами, ронделями і равелінами. А у більшості українських земель, особливо на сході, ставились укріплення з вежами та стінами-городнями, збудованими в техніці княжої доби. Лише запрошення іноземних інженерів, переважно французів, зрушило з місця застій у цій справі. З кінця XVI ст. починають будуватися фортеці бастіонного типу. Перші бастіони споруджено в Олиці на Волині, яка належала князям Радзивілам. Далі на схід першою фортецею з бастіонним фронтом був Кодак, збудований 1635 р. Ґ. Л. де Бопланом. Навіть Київ не мав бастіонів. Причина такого становища крилась як у відсутності серйозного противника, так і в постійній нестачі коштів на оборонні споруди. Татари не мали артилерії і не любили штурмувати укріплення. Проти них достатніми були і городні. Московська держава у війнах XVI -- першої половини XVII ст. зазнала невдач і реально не загрожувала українським містам. Через слабкість укріплень сіверських міст вони легко здобувалися московськими військами на початку XVI ст. Так само легко ці фортеці бралися військами Лжедмитрія І, поляками та козаками в ході війн першої чверті XVII ст. Проте це не привело до зміни типу укріплень через відсутність коштів.

6. Воєнна тактика

Мистецтво бою. Основу ведення бою в княжу добу становила взаємодія кінних дружинників і пішого війська як легкого, так і важкоозброєних дружинників. Істотну роль відігравала майстерність стрільців з лука і доведене до досконалості вміння вести рукопашний бій на мечах.

Швидкі марші завжди були сильною стороною українського війська. Вони характерні для галицько-волинських князів і для князя К. І. Острозького, для козацьких полководців Д. Вишневецького, С. Наливайка, П. Сагайдачного, М. Дорошенка.

У війнах XIII -- XVII ст. сильніша сторона намагалася швидше змусити противника прийняти генеральну битву. Слабша -- прагнула виграти час і ослабити сили ворога за рахунок оборони фортець. Під час княжих міжусобиць міста, побоюючись ризику облог і штурмів, змушували противників шукати щастя в польовій битві. Крім того, використання ополченців не дозволяло вести тривалі війни. З переходом до професійної армії велику роль почали відігравати фінансові ресурси сторін. Брак ресурсів не дозволив Стефанові Баторію реалізувати успіхи у війні з Іваном Грозним. З тієї самої причини блискучий похід до Москви, здійснений гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним 1618 р., закінчився безрезультатно.

Уже в битвах середини XII ст. військо стало ділитися переважно на три частини, звані полками. Пізніше число полків зростає до 5 -- 7. У битвах XIV -- XV ст. війська ділилися найчастіше на п'ять полків, хоч траплялися випадки поділу на один, два, чотири і шість полків. У джерелах XII -- XV ст. зустрічаються назви: Великий, або Головний, полк, полки Правої руки і Лівої руки, Передовий, або Сторожовий, полк. Частіше полки носили імена своїх командирів. Об'єднання "стягів" у полки відбувалося безпосередньо перед битвою. Керував таким урядженням старший з князів. Він же очолював Головний, або Великий, полк. Інші полки очолювали молодші князі, яких часом давали на допомогу досвідченим воєводам. Долю битви вирішувало рукопашне зіткнення бойових порядків головних сил. При зіткненні битва розпадалась на індивідуальні поєдинки. Полководці вдавалися до обходів і охоплення флангів, розривали фронт противника зосередженими ударами переважаючих сил.

З XVI ст. хорогви, сотні та роти мали приблизно однакову чисельність -- 120 -- 200 чоловік, з'явилися полки з постійним складом. Однак і надалі перед битвою війська ділилися на три -- п'ять частин за рахунок тимчасових з'єднань.

Спеціальну тактику швидких нападів і захоплення ясиру розробили кримські татари. Вона докладно описана Бопланом 23. Козаки протиставили їм тактику "залягання в степу", описану Претвичем 24, а також мережу маяків -- сигнальних веж.

7. Військо ординців

Окремо розвивалася військова організація в Криму. До монгольського завоювання озброєння, структура і організація війська в Південному Криму відповідали візантійській. Ординці опанували степовий Крим і весь Південь нинішньої України. Впродовж XIII -- XIV ст. вони зберігали структуру армії Чінгісхана з чітким поділом на "тьми", тисячі, сотні і десятки. Незначні зміни заторкнули озброєння військ. Суперництво Ногая з ханами Золотої Орди, а потім поступовий розпад самої Золотої Орди призвели до застою у військовій галузі. Ординці так і не зуміли оцінити переваг артилерії та вогнепальної зброї.

Через брак коштів сили італійців, які опанували основні порти в Криму, були невеликими (майже без артилерії), розраховані лише на оборону від кочівників. Тому вони і стали легкою здобиччю турків, які у XV ст. відзначалися високим військовим рівнем. Князівство Феодоро через ізольованість не змогло взяти на озброєння вогнепальну зброю, що зробило безнадійним його опір туркам.

1449 р. Чінгізид Хаджі-Гірей за допомогою Литви відірвався від Золотої Орди і створив Кримське ханство. Впродовж другої половини XV -- першої половини XVII ст. кримські татари мало не кожного року здійснювали походи в Україну, окремі з яких сягали навіть Перемишля. Фактично військові сили ханства складалися з гвардії Гіреїв -- сейменів і війська шести беїв (Ширини, Мансури, Аргіни, Баріни, Сиджіути і Яшлавські беї -- Сулешови). Війська беїв теж складалися зі своєрідної гвардії та військ дрібніших феодалів -- мурз. Кримські татари, окрім ханських сейменів, не використовували вогнепальної зброї, хоч виробництво її було налагоджено в Бахчисараї. Основним озброєнням татар залишалися лук і стріли, списи та шаблі. Захисне озброєння носили тільки сеймени та багатші ординці. В похід з собою брали по троє коней на одного воїна, що дозволяло швидко долати значні відстані. Очолював походи, як правило, нуреддин-султан, який керував військовими справами, або калга-султан, який був другою особою в ханстві. Обидві ці посади займали принци з роду Гіреїв. Іноді похід очолював сам хан.

8. Обряди та звичаї запорозьких козаків

Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов'язана насамперед з основним заняттям -- військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації -- ритуальне відокремлення від громади -- починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ'я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об'єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках . Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ'їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

Обрядовими діями обставлялося проведення військових рад запорожців, а також курінних і паланкових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців звичайно в святкові дні -- 1 січня кожного нового року, 1 жовтня в храмове свято Січі -- Покрови, на другий-третій день Великодня. Крім того, збиралися ще термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Починалася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом осавулом великого січового прапора (корогви) та виставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, обмінювалися поклонами і привітаннями.

На виборній раді складання кошовим отаманом і старшиною повноважень супроводжувалося покладанням булави кошовим на шапку біля прапора, а також чорнильниці, печатки і палиці писарем, суддею та осавулом. Коли після обговорення визначали кандидата, кілька запорожців виводили його з куреня на площу, де вручали булаву, від якої обираний повинен був двічі відмовлятися. Довбиш "відбивав честь" новообраному. Під час виборів мали місце дії, які принижували претендента, що передбачалося й ритуалом ініціацій посадових осіб. Зокрема, виведення кандидата супроводжувалося ритуальною лайкою і погрозами, а самі вибори включали ритуал сипання на голову піску і вимащення голови землею . Так обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів та інших старшин.Певні обряди супроводжували військові дії козаків. Зокрема, рішення про початок військових дій вітали салютом з гармат і військовою музикою. Так само зустрічали й проводжали і військових послів сусідніх держав. У поході командир мав на щоглі чайки прапорець, яким подавалися сигнали козакам . Виставлення прапора знаменувало також початок і кінець битви. Після повернення з походу на Січі відбувалася подячна церковна служба і поминання загиблих. Календарні свята запорожці не зустрічали аграрними обрядами, які широко побутували на селі, що пов'язано зі специфікою їхнього способу життя й діяльності. В такі дні відбувалися врочисті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще козаки салютували з гармат і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і старшину, приносили їм подарунки . Часто відбувалися кулачні бої.

Козаки, які жили по зимівниках і займалися сільським господарством, відправляли й традиційні аграрні обряди. Під час полювання та рибальства запорожці виконували пов'язані з цими заняттями обрядові дії, зокрема, умилостивлювали духів стихій, прив'язували мисливські й рибальські роботи до календарної обрядовості, творили різні магічні дії, спрямовані на забезпечення успіху в цих промислах. Відповідні обрядові чинності мали місце і під час війни. Вони зводилися до дій і замовлянь, що, як вважали козаки, берегли їх від куль і шабель ворогів та допомагали розгромити противника.Частина схарактеризованих тут обрядів відома з джерел кінця XVI ст., інші зафіксовані пізніше, дещо реконструйовано етнографами. Однак є підстави вважати, що в основних своїх рисах козацька обрядовість створювалася одночасно з формуванням козацтва як військового стану.

Размещено на Allbest.ru