Етапи розвитку педагогіки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Розвиток педагогічної думки в Україні - це тривалий і складний процес, який освітлений багатьма фахівцями в науково-дослідницької, навчальній та навіть у художньої літературі.

Зрозуміло, що роздуми над тим, якою виховати людину, як сформувати в неї такі якості як чесність і правдивість, сміливість, кмітливість, витривалість і спритність, наполегливість і працьовитість, доброта і щирість здавна постають перед батьками та суспільством та спонукають до виховних впливів на дитину.

Як результат виховної діяльності мільйонів людей протягом століть сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість - народну педагогіку, тобто ту педагогіку, яку створив народ. Зародилася вона з появою людини на Землі. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій та існували в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості. Цей своєрідний звід правил і нормативів став джерелом розвитку соціальної поведінки людини в своїх основних постулатах: сповіді працелюбності, гостинності, любові до природи, взаємодопомоги, милосердя, поваги до старших, миролюбства, -- того, що пізніше увійшло до кодексу життя цивілізованого суспільства, стало першоосновою педагогічної науки й практики.

Розвиток і ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про оточуючий світ вимагали від людини спеціальної, досить тривалої підготовки. Залежно від того, як було поставлене виховання дітей і молоді, суспільство прогресувало швидше чи повільніше. Освіта і виховання стали найважливішою передумовою його розвитку.

Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто знаннях об'єктивних та наукових.

Тому, педагогіка - це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Єдність навчання і виховання обумовлена єдиною метою - сформувати соціально зрілу, критично мислячу особистість. Адже навчання - це частина виховання, один з його етапів.

Знання про педагогіку постійно розширювались та видозмінювались, тому у своєму розвитку ця наука стала спиратися на такі джерела:

· Педагогічну спадщину минулого. Ми можемо спостерігати, що чимало положень видатних педагогів минулого і нині є злободенними.

· Сучасні педагогічні дослідження. Тому що без нових ідей педагогіка не розвивалась та не збагачувалась.

· Передовий педагогічний досвід. Важливо розуміти, що різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози.

У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї характерне постійне відновлення й саморозвиток. Але в аспектах розвитку теорії виховання важливо розрізнять та враховувати всі етапи розвитку педагогіки в Україні, які вона зазнала.

педагогіка козацький виховання

1. Етапи розвитку педагогіки в Україні (в аспектах розвитку теорії виховання)

Сам термін «педагогіка» походить від грецьких слів «pais» («paidos») -- дитя і «ago» -- веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство».

Якщо згадати стародавні часи, то в багатьох джерелах говориться, що першими педагогами були жерці, або найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни. В деяких країнах цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах -- дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

Поступово слово «педагогіка» стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати. З середини XX століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. Тому педагогіка розширила свої межі і охопила виховання людини в цілому.

Розбудова незалежної Української держави створила сприятливі умови для відновлення й розвитку української педагогіки, національної системи освіти і виховання дітей та молоді в Україні. Становлення нової освітньої системи потребує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. Природно, що у зв'язку з цим виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки.

Історія української педагогіки - наука про розвиток виховання, школи педагогічної думки в Україні в її різні історичні періоди. Її предметом є виникнення і розвиток української родини, сімейного виховання, народної педагогіки та етнопедагогіки, наукової педагогічної теорії і практики, навчально-виховної роботи культурно-освітніх закладів усіх рівнів в Україні від найдавніших часів до сучасності.[3]

Ознайомлення із шляхами розвитку теорії і практики виховання і навчання в різні історичні періоди, в умовах різних суспільно-економічних формацій, сприяє виробленню правильного ставлення до педагогічної спадщини, дозволяє критично використовувати досвід минулого в сучасних умовах, дає можливість простежити генезис багатьох педагогічних проблем і явищ.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка - козацька педагогіка - духовна педагогіка -- світська педагогіка.

Отже, народна педагогіка - це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання й навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка -- складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства. Педагогіка народознавства -- напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.[8]

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) -- наука про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні -- це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка -- складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.

Педагогічна деонтологія -- народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів -- перед учнями, вихователів -- перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.[2]

Педагогіка народного календаря передбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Вершиною української народної педагогіки сучасні дослідники вважають козацьку педагогіку, яка втілює в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».

Козацька педагогіка - частина народної педагогіки - теорія і практика виховання й навчання підростаючого покоління в Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні.

Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів, періоду славнозвісної Київської Русі.

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу.

Провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та ін.) були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка в той час досягла апогею свого розвитку. Виникали перші українські академії (Острозька - в 1576 р., Києво-Могилянська - в 1615 р.), що стали визначними центрами розвитку вищої освіти, науки і культури України, усіх східнослов'янських земель.[6]

Чимало козацьких лідерів (гетьманів, полковників, сотників, кошових отаманів та ін.) мали вищу освіту, вивчали українську народну і світову філософію, логіку, психологію, історію, риторику, поетику, оволодівали латинською, грецькою, староєврейською, польською, німецькою та іншими мовами.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, народними професійними школами мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) працювали й козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщини. Основу вітчизняної системи виховання складали козацькі виховні ідеї, які були відомі далеко за межами України.

Як окремий напрям розвивалося фольклорне виховання, серцевиною якого були пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки про козаків, їхню героїчну боротьбу проти чужоземних загарбників - татар, турків, польської шляхти і російського самодержавства. Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-вжиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо), що були пройняті вільнолюбним козацьким духом пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

Українська козацька система виховання - глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в усьому світі.

Ще одним з етапів розвитку педагогіки є духовна педагогіка - це галузь педагогічних знань і досвіду виховання й навчання особистості засобами релігії. Найбільшого розвитку вона набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище.

Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології.

Значний внесок у розвиток педагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Гертулліан, Августин, Аквінат.

Гертулліан Квінт Септимій Флоренс -- християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки. Він обґрунтував своєрідний містицизм: душа і навіть Бог - тіла особливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світне вічний, створений з нічого.

Августин Блаженний Аврелій - християнський теолог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначена його автобіографічна «Сповідь», яка відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у західноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.

Аквінат (Фома Аквінський) - філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини, кінцевої мети сущого. Визнаючи самостійність природного буття і людського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум -- у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теологи», «Сума проти язичників». Вчення Аквіната покладено в основу томізму й неотомізму.

На рубежі XX--XXI ст. важливою гранню соціального життя в Україні є повернення до основ релігії. Така потреба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія є неперевершеною і незамінного основою життєдіяльності більшості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу систему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує особистості істинну свободу.

Ще один етап педагогіки - світська педагогіка - це: 1) наука, яка має свої закономірності; 2) практика, яка вказує застосування теоретичних положень; 3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах знаходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, цілі, змісту та правил виховної діяльності.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. Їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гуманного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й водночас терпимості та релігійності.

У XI--XIII ст. у Київській Русі побачила світ низка перекладних і оригінальних книг -- збірників статей, серед яких були й педагогічні статті та роздуми.

Педагогічні думки XV--XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці документів, зокрема у відомому «Домострої». Поряд з настановами щодо виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості тощо «Домострой» передбачав і фізичні їх покарання: «Любя сына своего, учащай ему раны... сокруши ему ребро». Однак вони не набули поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах Західної Європи.

Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722--1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщини й народу.

Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель, П. Могила, Ф. Прокопович . Ідеал особистості патріота, носія свободи оспівував І. Котляревський. На рівень європейських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т. Шевченко. Його твори дають широке уявлення про освітньо-виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, цінує мистецтво, любить працю.[1]

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко. Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.

Видатний український педагог В. Сухомлинський досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності.

У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка. У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України.

Висновки

Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування.

З вищевикладеного матеріалу ми можемо побачить, що у процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних положень. Справжня майстерність учителя, високе мистецтво завжди спираються на наукові знання, які збиралися впродовж століть. У свою чергу, на підставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Наприклад, виховання - це головний компонент педагогічного процесу, надзвичайно складне соціальне явище, спрямоване на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних рис громадянина України на основі відродження традицій національної свідомості й самосвідомості, інтелектуального, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного розвитку.

А В.І. Вернадський найважливішим чинником формування нового біосоціального буття людства вважав наукову думку, що розглядається ним як упорядковане сприйняття дійсності. Видатний учений першим зрозумів завдання, що постало перед людством: це розумна організація суспільства, гармонія взаємовідносин як єдиного цілого природи і суспільства. В.І. Вернадський писав: «Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... Людство, взяте у цілому, стає могутньою геологічною силою, і перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого». [5]

Сьогодні в Україні триває етап створення єдиного європейського освітнього простору, який характеризується визначенням ключових короткотермінових стратегій розвитку та узгодження національної нормативно-правої бази із стандартами і рекомендаціями Європейського простору вищої освіти.

Згідно Закону України «Про освіту», державна політика в сфері вищої освіти направлена на міжнародну інтеграцію та інтеграцію України у Європейській простір вищої освіти, за умови збереження і розвитку досягнень та прогресивних традицій національної вищої школи. Тому важливо чітке уявлення про етапи розвитку педагогіки, як науки про освіту, в Україні та реальний погляд на всі переваги та недоліки минулого.

Cписок використаної літератури:

1. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. - К., 1996. - 356с.

2. Бурлака Я., Руденко Ю. З історії вітчизняної педагогіки: завдання, пошуки, проблеми // Рідна школа. - 1992. - №1. - С.7-13.

3. Лузан П.Г. Історія педагогіки та освіти в Україні : навчальний посібник / Лузан П.Г., Васюк О.В. - [2-ге вид., доп. і перероб.]. - К. :ДАКККіМ, 2010.- 296с.

4. Основы педагогики высшей школы. Товажнянский Л.Л., Романовський О.Г., Бондаренко В.В., Пономарьов О.С., Черваньова З.О. - Харків: НТУ “ХПІ”, 2005. - 600 с. - Рос. мовою.

5. Сучасні виховні системи і технології у вищій освіті: конспект лекций/Укл. Керницький О.М. - Харків: 2013.-33с.

6. Українська козацька педагогіка. Концепція. (Концепцію розробила творча група при Міністерстві освіти України у складі: науковців Ю.Д. Руденка, М.Г. Стельмаховича, Г.В. Біленької, О.Т. Губка, П.Р. Ігнатенка, В.Г. Кузя, М.І. Кравчука та інш. ) „Освіта”, 01.09.1992.

7. Ученые записки Таврического национального университета имени В.И. Вернадского. Серия «Проблемы педагогики средней и высшей школы». Том 26 (65). 2013 г. № 1. С. 69-99.

8. Ягупов В.В. Педагогіка - Етапи розвитку педагогіки в Україні. Педагогіка: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2002. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru