Актуальність теми. Події в Переяславі 1654 р. були предметом наукового дослідження багатьох істориків, юристів, фахівців державного права, міжнародних відносин тощо. Серед тих, хто спеціально досліджував цю проблему або висловлювався про державно-правовий характер та історичне значення договору: В. Антонович, М. Бантиш-Каменський, І. Борщак, П. Буцинський, Б. Галайчук, В. Герасимчук, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, М. Дьяконов, С. Іваницький, І. Каманін, Г. Карпов, Н. Коркунов, М. Костомаров, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, П. Куліш, Р. Лащенко, В. Липинський, М. Міхновський, В. М'якотин, Б. Нольде, О. Оглоблин, А. Яковлів та ін. В їх працях зустрічаємо широкий спектр різноманітних оцінок і характеристик договору, його форми і змісту, а також його історичної і юридичної кваліфікації. Одні вважали договір актом неповної або повної інкорпорації України з Москвою, або "мілітарним союзом", інші вбачали в їх об'єднанні прояв персональної унії в особі московського царя, васальну залежність України від Москви, протекторат.

Переяславська угода 1654 р. здобула роль одного з найбагатозначніших символів української суспільної та історичної свідомості. Подібно до іншого її втілення, пам'ятника Богданові Хмельницькому на Софіївському майдані в Києві, вона не піддається однозначному прочитанню та зберігає властиву українській традиції амбівалентність. Зрештою, хто може сьогодні з упевненістю сказати, навіщо гетьман вказує булавою в бік Москви - щоб єднатися чи воювати з нею? Не викликає сумніву лише те, що переяславська тема ніколи не була суто академічною для українських авторів та їхніх читачів. Переяславська рада 1654 р. та її інтерпретації з самого початку мали політичний характер, зумовлений боротьбою за визначення правового статусу української державності та ролі російського чинника в українському суспільно-політичному житті. Саме політичні обставини час від часу зумовлювали її активізацію в історичній пам'яті суспільства та відігравали провідну роль в осмисленні проблеми. З проголошенням незалежності України події в Переяславі стали об'єктом вже наукового дослідження на національному рівні, але через ряд причин, думки сучасних українських істориків щодо теми розходяться і немає спільної згоди щодо розуміння Переяславської угоди 1654р. і чи це взагалі була угода? Взагалі в дослідження заданої теми ще не поставлено крапку, адже існує ще багато нерозкритих аспектів (наприклад, відсутність оригіналів документів, а також чи дійсно козацька старшина присягнула в Переяславі на вірність московському царю тощо), ще й до того Україна як незалежна держава постала не так давно. Тому до сьогодні вивчення умов, причин, суті того, що відбулося в січні 1654 р. в Переяславі є надзвичайно актуальним. Спробуємо розібратися.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з початку 90-х рр. до сьогодення. Нижня хронологічна межа - початок 90-х рр. - пов'язана з розпадом СРСР, проголошенням незалежності України, розвіянням "міфу про Переяслав" тощо.

Мета дослідження: на основі вивчення, комплексного використання, критичного переосмислення всіх доступних та опублікованих праць сучасних українських істориків, які досліджують дану проблематику, відтворити повну картину дослідження змісту та значення подій в Переяславі 1654 р.

Мета передбачає здійснення таких завдань:

Досі чимало громадян України сприймають Переяславську раду (або комплекс подій, пов'язаних з нею) крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією"), яка фактично і сформувала міф про Переяславську раду. Що ж то була за постанова? В 1953 р., до ювілейної дати - трьохсотріччя Переяславської ради, була прийнята спеціальна постанова ЦК КПРС. Вона була оприлюднена під назвою: "Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954), схвалені ЦК КПРС". З опублікуванням "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954), схвалених ЦК КПРС" 1953 р., в працях радянських істориків почали обстоюватися заздалегідь хибні постулати, однобічно і тенденційно підбирався матеріал, перекручувалися, підганялися під "Тези" історичні події, а загальновідомі і цілком безперечні факти приховувались від читача. До незаперечних догм була віднесена теза про нібито підтвердження Переяславською радою так званого прагнення до "возз'єднання" України з Росією. Переяславська рада, історичне значення якої було гіпертрофоване, у кожній роботі з цієї тематики розглядалася як закономірний результат і як підведення підсумків усієї попередньої історії українського народу, головною історичною метою якого нібито було прагнення увійти до складу Московської держави. Обов'язковою була формула: "Цим історичним актом (тобто Переяславською радою) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі". Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - М., 1953. - C. 309

Однак в 1966 р. була написана стаття "Приєднання чи возз'єднання. (Критичні замітки з приводу однієї концепції)" Брайчевський M. Приєднання чи возз'єднання (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. - 1991. - № 6. - C. , в якій спростовувався ряд міфів радянської історіографії щодо Переяславської ради, договору 1654 р. і проблем, пов'язаних з ним. Автор статті, визначний історик та археолог, Михайло Брайчевський розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми - "приєднання України до Росії" було декретоване - "возз'єднання України з Росією", всупереч протесту ряду фахівців-істориків. За твердженням Брайчевського, "з точки зору філологічної ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця, а з точки зору історичної є елементарним невіглаством". Оскільки "возз'єднувати" можуть частини чогось цілого, єдиного, зокрема народу, а не народів - аргументує автор, - а український і російський народи є окремими етнічними частинами східного слов'янства, з яких сформувалися два різні народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах, то й "возз'єднувати Україну з Росією неможливо". Автор доводить, що за цією "філологічною нісенітницею" стояв Сталін з його оточенням, що використовував ідеологічний диктат як один з механізмів своєї колоніальної політики на Україні. На сторінках праці Брайчевський показує трансформацію радянської офіційної оцінки договору 1654 р., яка мінялась протягом кількох десятиліть.

Взагалі міф про Переяслав є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т.д., котрі ще й нібито "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини-гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніє" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію.

Демонтаж переяславської легенди в радянській редакції 1954 р. охопив короткий, але бурхливий період кінця 80 - першої половини 90-х років XX ст. Зміст вищезгаданого міфу досить чітко виклав один з сучасних українських істориків, Юрій Мицик в своїй статті "Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)". Ось що він зазначає:

"1. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.

2. Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).

3. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.

4. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

5. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).

6. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов'язань.

7. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів-"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.

8. Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом"". Мицик Юрій. Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність: http: //www.prosvilib. at.ua Також Юрію Мицику належать перші архівні пошуки стосовно теми, котрі дозволили йому встановити імена редакторів і справщиків, що в Москві займалися текстами "Березневих статей", а також досліднику вдалося розширити уявлення про міжнародний резонанс Переяславської ради 1654р. Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської Ради 1654 р. // Розбудова держави. - 1997 - №2. - с. 39-42; його ж. Переяславська рада 1654 р. у висвітленні гамбурзької «Ординарної вівторкової газети» // Людина і політика. - 1999. - № 2. - С 34-35. Цибульський В. Переяславська угода 1654 року в зарубіжній історіографії (1945-1990 pp.). - К., 1991. - С. 101

О. Аппанович пов'язує міф про Переяслав з міфом "про винятковість, особливість історичного шляху Росії, про її месіанську роль у світовій історії. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність: http: //www.ukrstor.com/ukrstor/apanovych1654.html Цей міф, який суперечить дійсній історії Росії і загалом закономірності й реаліям об'єктивно-історичного процесу, виник на початку XVI віку і протягом століть трансформувався, міняв назви, однак концепція месіанської ролі Росії як виправдання її панування над народами завжди залишалася". Також дослідниця зупиняється на ідеї "Третього Риму", що також пов'язано з "переяславським міфом" Коротко про це. Автором теорії "Третого Риму", як зазначає О. Аппанович був "учительський старець" ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого "старого" Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим - Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва - це третій і останній Рим, він - вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. "Третій стоїть, четвертому не бувати". Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить. Теорія "Третього Риму" стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати "права" московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування. Приписування російським самодержцям, а через них і Росії, російському народові, що знаходився в їхній необмеженій деспотичній владі, богообраності і особливого історичного шляху вважалося запорукою того, що Росія є центром світу, "Третім Римом". Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії "Третього Риму". Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом. Міф про "Третій Рим" трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці. Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. "Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем", - такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі - єдиної історичної спільності людей - спочатку "радянського народу", а зрештою - світової держави, очолюваної Москвою. Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція "російського старшого брата", хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов'янських народів. Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Ще один дослідник даної проблеми Матях В.М. говорить, що з 40-х pp. почався відхід у небуття концепції міждержавного характеру відносин України з Росією, що закріплювався "Переяславськими статтями". Натомість дедалі чільніше місце посідає концепція, згідно з якою договором 1654 р. регламентувалися саме відносини між "двома народами-братами". Матях В.М. Укрсіїнсько-російські відносини другої половини XVII - XVIII cm.: www.history.org.ua/JournALL/journal/2004/1/7. pdf

Українські історики в першій половині 90-х рр. розпочали ревізію головних концептів офіційної радянської концепції Переяславської угоди, визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького та українсько-російських стосунків. При цьому висловлювання різних фахівців на ці теми відображали зростаючу амплітуду коливань і підходів до їхнього розуміння в професійному середовищі. Наприклад, Станіслав Кульчицький, популяризуючи книгу Ореста Субтельного в 1991 p., заявляв, що виникнення самостійної Української держави в часи Б. Хмельницького було неможливим, а відтак, альтернативи приєднанню України до Росії не існувало. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С 8 Тези, як з'ясувалося трохи згодом, не популярні в українському суспільстві. У статті Валерія Смолія та Олександра Гуржія, що з'явилася в "Українському історичному журналі" в 1990 p., говорилося про "об'єднання" України з Росією, але обережно ставилося під сумнів всенародне схвалення цієї події та підкреслювався її правовий характер Смолій В. А, Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // УІЖ. - 1990. - №10. - С 11-12. Валерій Степанков заперечив тезу про те, що гетьман з самого початку контактів з російським урядом почав клопотатися про приєднання України до Росії, а також не погодився з офіційною періодизацією Визвольної війни з її кульмінацією у вигляді Переяславської ради, зауваживши, що селянська війна в Україні не закінчилася в 1654 р. Степанков В. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // УІЖ. - 1991. - № 9. - С 119Володимир Сергійчук підкреслив, що "ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією й Україною не було підписано. Лише домовлено, що російський цар не тільки підтвердить давні права й звичаї українського народу, але й "еще особные свои всякого чину людем показовати имеет милость" Сергійчук В. Статті Богдана Хмельницького та їхня доля // Наука і суспільство. - 1991. - № 6. - С. 59; Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI - середини XVII століття. - К., 1991. - С 212-213. Василій Іринархович Ульяновський наголосив на ідеологічній складовій так званої переяславської легенди. Ульяновський В.І. Переяславська Рада без апологетики або переяславська легенда // Трибуна. - 1991. - №3,5 Поряд з руйнуванням старої радянської концепції Визвольної війни та Переяславської угоди, українські історики поставили завдання створення її нової історіографічної парадигми. Важливу роль у цьому процесі відіграли нові праці, присвячені "методологічним" пошукам нового понятійного апарату, періодизації та визначенню характеру Визвольної війни, історії українського козацтва та козацької державності, а також її персоніфікованому втіленню - Богданові Хмельницькому Степанков B. C. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Укр. іст. журн. - 1991. - № 9. Будучи важливою частиною переяславської ідеологеми імперських і радянських часів, Богдан Хмельницький не лише не був підданий критиці, але й удостоївся канонізації в новій українській синтезі своєї біографії, написаній В. Смолієм і В. Степанковим. Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького трактується авторами як Українська національна революція Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. - К., 1999. - С. 26, метою якої було створення самостійної державності та возз'єднання в її межах усіх українських земель. Переяславська угода 1654 р. інтерпретується ними як вимушений обставинами військово-політичний союз конфедеративного типу, укладений між різними державами з різною метою, який виявився недовговічним, але який легітимізував козацьку державність і тому може вважатися її дипломатичним успіхом. Смолій В.А. Українсько-російський договір 1654 p.: нові підходи до вивчення проблеми//Українсько-російський договір 1654 р… - С.З. З незначними відмінностями державницька концепція Переяславської угоди 1654 р. стала загальноприйнятою в українській історіографії. Сергіенко 0. Переяславська угода 1654-го року з погляду історичної перспективи // Розбудова держави. - 1994. - № 12. - С. 35; Рященко Д. Переяславсько-московська угода: погляд із сьогодення// Рідна школа. - 1995. - №7-8. - с. 4-6

Поряд з державницько-національним напрямом інтерпретації Переяславської угоди 1654 p., представленим переважно вченими академічного Інституту історії України, в сучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигма проблеми, яку репрезентують, зокрема, праці вже згадуваного Юрія Мицика та деяких інших авторів. Автори відповідних праць роблять наголос переважно на національних, а не соціальних аспектах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Нарешті, ще одним помітним напрямом сучасної української історіографії може вважатися модерністський, представники якого намагаються відійти від традиційних уявлень про державу та націю в епоху Богдана Хмельницького, перенести акценти на соціокультурні чинники проблеми, пов'язані передусім із дослідженням її контексту, а також здійснити деконструкцію поширених в українській історіографії міфів і стереотипів. Один з чільних репрезентантів цього напряму, Н.М. Яковенко, яка наголошує, зокрема, на визначальній ролі православного духівництва в московській орієнтації Богдана Хмельницького. Яковенко Н. Між правдою та славою (Не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького) // Сучасність. - 1995. - № 12. - С 71

Ще один з дослідників досить влучно зазначає про суть і важливість спростування міфу: "Міф про Переяславську раду 1654 року про те, що український народ (як це нібито доводили переяславські події) тільки й мріяв впродовж багатьох століть, аби возз'єднатись з великим російським народом, - цей міф систематично й продумано підживлювався царською та комуністичною імперіями не одну сотню років. Доки ми, українці, не досягнемо розкріпачення історичної свідомості народу, не спроможемося деміфологізувати таку "віхову" подію нашого минулого, як Переяслав - годі вести мову про національне відродження". Сюндюков Ігор. Переяслав у кадрі історії, або Прощання з міфологією //Газета «День" №219, середа, 3 грудня 2003: http: //www.day. kiev.ua/290619? idsource=40518&mainlang=ukr І це дійсно так.

ІІ. Дискусії про події в Переяславі 1654 р. в сучасній українській історіографії