Чехословаччина в системі міжнародних відносин у першій половині ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Чехословаччина в системі міжнародних відносин у 20 - 30-х роках ХХ ст.

В 20-30-х рр. ХХ ст. Чехословаччина знаходиться в складному становищі, що було пов'язано з прагненням Німеччини окупувати цю країну. В її зовнішній політиці відбуваються зміни. Проте наприкінці 30-з років Чехословаччина припиняє існувати як держава в результаті зовнішньої експансії фашистської Німеччини.

Зовнішня політика Чехословаччини не змогла протистояти агресії А. Гітлера. Причиною цього була політика Англії та Франції, що характеризувалась політикою невтручання. Цей приклад став уроком для європейських країн, що в умовах небезпеки потрібно об'єднувати свої сили для подолання агресії.

1.1 Вплив світової економічної кризи на міжнародні відносини Чехословаччини

Зовнішня політика Чехословаччини, яка була зацікавлена в збереженні по-версальського устрою Європи, загалом збігалася з інтересами держав переможниць, але ставила її в залежність від їхнього зовнішньополітичного курсу. Однією з найгостріших проблем, що постали перед чехословацьким урядом у той період, було визначення напрямів зовнішньої політики. Цей процес відбувався під сильним тиском Франції, що прагнула підпорядкувати політику Чехословаччини своїм інтересам у Центральній Європі. Французький капітал збільшував інвестиції у чехословацьку промисловість, французький генштаб брав участь в організації та підготовці чехословацької армії.

Результатом зростаючого французького впливу на Прагу було створення чехословацько-югославсько-румунського союзу, який дістав назву "Мала Антанта". Основою цього союзу стали чехословацько-югославська (14 серпня 1920 р.) та чехословацько-румунська (23 квітня 1921 р.) угоди, які передбачали взаємні дії у випадку неспровокованого нападу Угорщини на одну із сторін. За активної участі Франції ці угоди були доповнені відповідними військовими, економічними та політичними конвенціями, які зробили відносини ще тіснішими: "Мала Антанта" перетворилася на військово-політичний союз.

Відносно сильні позиції в економіці країни займав іноземний капітал --французький, англійський, бельгійський, а також німецький та австрійський. Приблизно третину акціонерного капіталу чехословацьких банків та промислових підприємств становили зарубіжні вклади. Однак чеські промислові угруповання утримували панівні висоти в економіці країни. Поряд з експортом торгової продукції вони з кожним роком дедалі більшу увагу приділяли вивозові капіталу, насамперед у країни Південно-Східної та Північно-Східної Європи.

Перші симптоми світової економічної кризи з'явилися в Чехословаччині вже в 1929 р.. Навесні 1933 р. криза досягла найбільшої гостроти. Промислове виробництво скоротилося більш ніж на 1/3 від рівня 1929р. Чисельність безробітних, за офіційним даними, досягла наприкінці лютого 1933р. 920 тис. чол.

Промисловість країни занепадала: видобування вугілля у 20-х роках скоротилося на 70%, виплавка чавуну -- на 50%, виробництво металургійної промисловості -- на 25%, електроенергетики -- на 75%, текстильної -- на 71%, цементної -- на 64%, паперової -- на 65%, деревообробної -- на 80%. Така ситуація склалася насамперед унаслідок обмеження промислового виробництва в Словаччині, що було спричинено прагненням зберегти позиції чеської промисловості. Крім того, могутні металургійні картелі встановили штучно високі ціни на основні промислові вироби. Чехословаччина входила в Рейнсько-Версальсько-Бельгійського сталевого картелю, який диктував високі ціни на чавун і сталь. У самій країні утворився пов'язаний з Німеччиною вугільний картель, який утримував високі ціни.

Досить міцні позиції в чехословацькій економіці займав французький капітал, що майже повністю захопив цілий ряд великих підприємств, в тому числі й відомі заводи "Шкода". Не відставав і англійський капітал, який діяв через Англобанк. Усі ці обставини значною мірою посилювали негативний вплив на чехословацьку економіку світової економічної кризи й викликали скорочення виробництва в усіх галузях промисловості країни.

Криза розпочалась у Чехословаччині дещо пізніше, але виявилась більш тривалою та руйнівною, ніж в інших країнах. У 1930 р. вона охопила більшість галузей чехословацької економіки. Навесні 1933 р. криза промислового та сільськогосподарського виробництва, зовнішньої торгівлі та фінансової системи досягла найбільшої гостроти.

Промислове виробництво становило 60 % рівня 1929 р. Закрилися майже 15% підприємств, а інші використовували лише частину своїх потужностей. Оптові ціни на сільгосппродукцію знизилися вдвоє, чистий прибуток з 1 га угідь зменшився в Чеських землях утроє, ще більше -- в Словаччині та Підкарпатській Русі, де для дрібних та середніх господарств виробництво стало збитковим. У 1934 р. була введена хлібна монополія та встановлені високі внутрішні ціни.

Тим часом банкіри та підприємці вимагали від уряду підтримки експорту, а також рішучих адміністративних заходів щодо подолання кризи. В 1931 р. був прийнятий закон про державну підтримку зовнішньої торгівлі. За рахунок зниження податків, скасування боргів та прямих дотацій банки й промислові корпорації отримали з держбюджету необхідні кошти.

Світова економічна криза різко загострила монополістичну боротьбу за ринки та сфери впливу. Німеччина, яка в 1931 р. уклала угоду з Австрією про митний союз, розглядала його як перший крок до встановлення не тільки економічної, а й політичної гегемонії в Центральній та Південно-Східній Європі. Однак під тиском Франції, яку підтримали Англія та Італія, ця угода була розірвана. У свою чергу, Франція висунула "план Тардьє", який передбачав економічне об'єднання п'яти країн Дунайського басейну. Провідній країні "Малої Антанти" -- Чехословаччині -- відводилася головна роль в об'єднанні. Німеччина, використовуючи політичні суперечності між європейськими державами, перешкоджала створенню Дунайської федерації.

Наприкінці 1933 - початку 1934 р. чехословацька промисловість стала поступово збільшувати випуск продукції. Однак новий, післякризовий економічний цикл виявився істотно деформованим. Криза перейшла в депресію, що тривала аж до весни 1936 р. Слідом за цим почалося економічне пожвавлення, яке не привело до нового підйому виробництва. В 1937 р. навіть при гонці озброєнь обсяг промислового виробництва Чехословаччини лише наблизився до докризового (96,3%). Не припинився аграрна криза. Чехословацький експорт становив тільки 40% від рівня 1929 р. У другій половині 1937 р. пожвавлення було перервано новою кризою надвиробництва.

Отже, економічна залежність Чехословаччини від іноземних держав спричинила поширення світової економічної кризи на цю державу. Зовнішньоекономічна залежність призвела до негативних наслідків в економіці та справила значний вплив й на суспільно-політичне становище Чехословаччини.

1.2 Зовнішньополітичні орієнтири Чехословаччини в середині 30-х рр. ХХ ст.

Прихід фашистів до влади в Німеччині ускладнив міжнародне й внутрішньополітичне положення Чехословаччина. Активізувалися виниклі в середині 20-х рр. чеські фашистські організації. Фашистсько-сепаратистські елементи взяли гору в Словацькій народній партії (заснована в 1918 р.). Прямими агентурами Гітлера в Чехословаччина стала створена в жовтні 1933 р. Судето-Німецька партія на чолі з К. Генлейном. Погроза агресії фашистської Німеччини, зростання міжнародного авторитету СРСР, тиск народних мас змусили уряд Чехословаччини в червні 1934 р. визнати СРСР де-юре, а в травні 1935 р., після підписання франко-радянського договору про взаємну допомогу, укласти аналогічний договір із СРСР. КПЧ, керуючись рішеннями 7-го конгресу Комінтерну, виступила ініціатором створення єдиного народного фронту боротьби проти настання реакції й погрози національної незалежності.

Характерною рисою суспільного життя Чехословаччини в роки кризи стала подальша поляризація політичних сил. Зростали лави партій лівої та правої орієнтації. Так, з 1930 по 1932 рр. чисельність КПЧ збільшилася втроє. З'явилися право націоналістичні й відверто фашистські партії. Національна фашистська община, керована амбіційним генералом Р. Гайдою, тяжіла до правого крила аграріїв, а Національна ліга на чолі з колишнім лідером національно-визвольної партії І. Стршибрним -- до націонал-демократів. Однак, чеський фашизм не дістав масової підтримки.

Помітно поправіли традиційні чеські політичні партії. Посилилися позиції відверто сепаратистських течій у партіях національних меншин, насамперед у найчисленнішій з них - Глінківській словацькій народній партії (ГСНП), яка робила ставку на націоналізм та войовничий клерикалізм.

Процес перегрупування політичних сил, що відбувався в середині 30-х років, спричинювався прагненням обох провідних партій -- аграрної та націонал-демократичної -- до авторитаризму. Країна стояла перед альтернативою: або демократичним силам удасться зберегти мир і відвернути небезпеку втрати республікою цілісності, або право радикальні сили мобілізуються, й існування республіки опиниться під загрозою.

Підсумки виборів свідчили, що праві сили переоцінили свої можливості. Аграрна партія залишалася найсильнішою серед чеських та словацьких партій. Національне об'єднання отримало 5,6% голосів виборців (17 мандатів), Національна фашистська община -- 2% (6 мандатів). Судетськонімецька партія здобула 44 місця в парламенті, КПЧ -- 30. У Словаччині Глінківська партія, утворивши Автономістський блок, отримала 6,9 % голосів і 22 місця в парламенті.

Президент Чехословаччини 21 листопада 1935 р. повідомив лідера аграріїв і прем'єр-міністра М. Годжу про намір подати у відставку і рекомендував на цю посаду Е. Бенеша. Незважаючи на маневри правих, 18 грудня більшістю голосів уже в першому турі президентом було обрано Е. Бенеша (1884--1948).

Реальну загрозу країнам цього регіону Європи становило прагнення Англії й Франції домовитися з Німеччиною та Італією в межах "пакту чотирьох". Запропонований італійським лідером Б. Муссоліні в березні 1933 р. пакт передбачав навіть можливість ревізії Версальської системи. Міжнародне становище Чехословаччини істотно ускладнилося.

На противагу "пакту чотирьох" СРСР на початку 1933 р. запропонував підписати загальний пакт про ненапад та конвенцію про визначення поняття агресії. В липні угода про визначення агресора була підписана між СРСР і Чехословаччиною, Югославією і Румунією.

Німеччина виступила з пропозицією укладення двосторонніх договорів із Польщею та Чехословаччиною. На відміну від Польщі, яка підписала угоду "Про мирне розв'язання суперечок", Чехословаччина не пішла на пакт із; Німеччиною. Вона підтримала висунуту Францією ідею про укладання регіонального Східноєвропейського пакту, в межах якого СРСР, Чехословаччина, Польща, Німеччина та прибалтійські країни і Франція як гарант угоди мали взяти на себе зобов'язання про взаємодопомогу у випадку вибуху війни.

В липні 1934 р. між СРСР і Чехословаччиною були встановлені дипломатичні відносини, що сприяло укладанню-договорів про торгівлю і судноплавство, а також кредитних та інших угод, які створювали передумови для істотного розширення економічних зв'язків.

У березні 1935 р. Німеччина, порушивши умови Версальського договору, запровадила загальну військову повинність. Разом із Польщею вона заблокувала підписання: Східноєвропейського пакту. Це змусило Чехословаччину слідом за Францією 16 травня 1935 р. підписати договір про взаємну допомогу з СРСР. Договір, однак, містив обмежувальне застереження, яке передбачало, що підтримка один одному буде надана лише тоді, якщо на поміч державі -- жертві агресії прийде Франція. Це, звичайно, знижувало ефективність підписаного договору.

В черговий раз порушивши Версальський та Локарнський договори, 7 березня 1936 р. Німеччина ввела війська до Рейнської демілітаризованої зони під приводом укладання-двосторонніх пактів про ненапад із сусідами. Англія і Франція відмовилися від колективних дій проти нацистської Німеччини, запропонованих СРСР, і взяли курс на досягнення угоди. Дипломатія Чехословаччини, у свою чергу, стала також зондувати грунт для прямих переговорів з А. Гітлером.

Улітку 1936 р. Німеччина та Італія розпочали інтервенцію на підтримку фашистського путчу в республіканській Іспанії. Англія і Франція зайняли позицію "невтручання". Політика потурання агресору об'єктивно вела до зговору з ним, звичайно, за рахунок сусідів. Постало питання про Чехословаччину як самостійну державу. Певна частина правлячих кіл країни вбачали вихід у радикальній зміні зовнішньополітичного курсу країни, досягненні угоди з А. Гітлером.

Демократично настроєні верстви чехословацької буржуазії і їхніх політичних лідерів, у свою чергу, шукали компромісу з Німеччиною, причому навіть ціною певного відходу від принципів колективної безпеки. Слідом за приєднанням Чехословаччини до англо-французької політики невтручання Бенеш вступив восени 1936 р. у таємні переговори з емісарами Берліна про укладення двостороннього чехословацько-німецького договору. Вони не призвели до успіху, оскільки Бенеш хоча й готовий був піти на політичні й економічні поступки Німеччини, але мав намір зберегти в силі договори про взаємодопомогу, насамперед із Францією, на яку він продовжував беззастережно розраховувати, а також із СРСР. Це не влаштовувало Гітлера, що домагався якщо не розриву, то принаймні ослаблення союзницьких зобов'язань Чехословаччини. З ініціативи германської сторони на початку наступного року переговори були перервані, тому що вони могли зв'язати їй руки при здійсненні плану знищення чехословацької республіки, що конкретно розроблялося Гітлером

В умовах, коли загроза агресії проти Чехословаччини ставала дедалі реальнішою, а правлячі кола країни сподівалися передусім на підтримку своїх західних союзників, компартія рішуче виступила на захист республіки. У квітні 1936 р. на VII з'їзді КПЧ була висунута програма дій, яка передбачала задоволення основних соціально-економічних вимог трудящих, захист демократичних прав і свобод, забезпечення рівності всіх націй і народностей республіки, зміцнення співробітництва з СРСР тощо.

В 1936 р. КПЧ виступила з ініціативою об'єднання профспілкового руху, й осередки "червоних профспілок" улилися до Чехословацького профспілкового об'єднання. Комуністи обстоювали послідовне демократичне вирішення національного питання і вимагали від урядів ужиття необхідних заходів щодо забезпечення цілковитої рівноправності німецької меншини в питаннях мови, освіти, культури та ін. Була також розроблена програма соціально-економічного й культурного розвитку Словаччини.

Комуністи висунули гасло "Біля стін Мадрида йде битва за Прагу", яке дістало широку підтримку серед прогресивних сил країни. Створене Товариство друзів демократичної Іспанії координувало збирання коштів, закупівлю зброї, медикаментів, продовольства та ін. Більш ніж 2 тис. чехословацьких волонтерів билися в інтербригадах іспанської республіканської армії.

Незважаючи на невдоволення властей, чехословацька громадськість надавала значну матеріальну й моральну підтримку німецьким, австрійським, угорським, польським, румунським, югославським емігрантам найрізноманітніших політичних поглядів. Прага поряд із Парижем і Москвою стала великим центром антифашистської еміграції.

Таким чином, після приходу до влади в Німеччині в 1933 р. А. Гітлера зовнішньополітична ситуація для Чехословаччини погіршилася. Проблема Судетської області, в якій панували настрої профашистської Судетськонімецької партії, стала найголовнішим питанням в зовнішній політиці Чехословаччини. Хоча Чехословаччина підтримує зв'язки з СРСР, однак вона продовжує залежати від Франції, тому обирає політику невтручання в європейські справи.

Таким чином, економічна залежність Чехословаччини від іноземних держав спричинила поширення світової економічної кризи на цю державу. Зовнішньоекономічна залежність призвела до негативних наслідків в економіці та справила значний вплив й на суспільно-політичне становище Чехословаччини.

Отже, в першій половині 30-х рр. ХХ ст. зовнішня політика Чехословаччини була спрямована на союз з Францією. Вплив Франції на Чехословаччину був дуже сильним. Світова економічна криза продемонструвала зовнішньоекономічну залежність Чехословаччини від Франції та Англії. Прихід до влади А. Гітлера в Німеччині призвів до створення в Судетській області профашистської партії, що більш загострило зовнішньополітичну ситуацію в Чехословаччині.

2. Мюнхенська угода та її вплив на подальшу долю Чехословаччини

Хоча чехословацьких уряд своє пропозицією від 7 вересня 1938 року поставило під загрозу незалежність та існування республіки, воно навіть і цією ціною не домагалось зменшення агресії гітлерівської Німеччини, ні підтримки Англії та Франції. Гітлер не бажав іти на компроміс, який залишав не трону тим кордони Чех Словаччини, в межах якої зберігався б вплив західних держав. Така згода не підтримало б німецьку економіку., так як вона була досить безсила. Така згода також підкріпило б та посилило позицію деяких більш обережних мілітаристських та буржуазних кіл, застерігавших про небезпеку авантюрних дій. Тому Гітлер відкинув ці пропозиції. Англійські «прихильники» Гітлера і на цей раз готові були поспішити йому на допомогу . У той день коли «четвертий план» був переданий гейленовцям, і як тільки про нього стало відомо Лондону, Парижу але звісно не чехословацькому народу, в газеті «таймс» була опублікована стаття, в якій вказувалось. Що всі попередні рішення судейського питання вже не годяться і що єдине можливе рішення - відторгнення Судейської області від Чехословаччини та приєднання її др. Німеччини.

Стаття розглядалась к вираження думки урядових кіл. Радянський союз в Лондоні негайно заявив англійському уряду протест та вимогу офіційного спростування статті. Одночасно від імені радянського уряду він призвав уряд Англії сумісно з іншими державами виступити в Берлині проти гітлерівських погроз. Але Галі факс на цей заклик не відреагував, та офіційного спрощення статті не відбулось.

Сам чехословацький уряд знову нічого не зробив, щоб підтримати цей крок радянського уряду, зроблений в його інтересах. Гітлер та його агентура в Чехословаччині переконались, що їх нові, ще більші вимоги легко будуть виконані.

Для того, щоб встановити в кінці кінців спокій, судейські німці повинні бути передані гітлерівській Германії. Цю точку зору вже тоді підтримували уряди Англії та Франції. Для них питання заклечалось в лише тому, як провести це пограбування Чехословаччини. Крім того англійський та особливо французький урядам важко було змусити народи своїх країн погодитися з цим рішенням. Громадська думка стояла на боці Чехословаччини та вважала Гітлера агресором.

Чехословацький уряд мав можливість апелювати до громадської думки народів цих країн. Після ясних доказів, хто дійсно бажає згоди та миру, уряд міг викрити агресивність гітлерівської Німеччини та стати на захист своєї держави. Воно відразу отримало б активну підтримку не лише всього чеського та словацького народів, але також і дійсну допомогу Радянського Союзу. Радянський уряд з початку вересня проводив підготовку проти гітлерівського нападу. 2 вересня 1938 року Литвинов зустрівся з французьким та англійським послами в Москві та наполягав. Щоб з метою підготовки до боротьби проти агресії були створені ради військових спеціалістів. Він вимагав, щоб Ліга націй зайнялась питанням про зростання серйозної загрози миру. Усі переговори з французьким урядом переконували керівництво радянського уряду, що французька буржуазія стала на шлях зради. Радянські політичні діячі попереджали про це чехословацький уряд . в кремлі навіть «обговорювалось питання про те, щоб виступати без Франції». В той же час Литвинов в Женеві під час підготовки до Асамблеї Ліги Націй, вів переговори з представниками Франції, Англії, Румунії та іншими зацікавленими країнами про можливість спільних дій для надання допомоги Чехословаччини. Але чехословацький уряд не використало цей момент для активного виступу. Воно благало гейленовських лідерів про відновлення переговорів та чекало подальших вказівок з Лондону та Парижу та реакції Німеччини. 1 вересня на з'їзді гітлерівської партії в Нюрберсі, Гітлер проголосив промову проти Чехословаччини. Добре відгукнувшись про всіх своїх сусідніх капіталістичних країн, Гітлер звинуватив Чехословаччину в найтяжчих намірах проти миру в Європі, в пригніченні німецьких меншин та терору проти нього, а також в агресивних намірах проти Германії. Він оголосив себе захисником німців в Чехословаччині та погрожував, що Німецька імперія, яку він проголосив наступницею середньовічної «святої Римської імперії німецької нації», забезпечить німцям в Чехословаччині «право на самовизначення», тобто приєднання до рейху.

Світова та чехословацька реакції намагались замаскувати дійсний смисл погрози та підбурювання промови Гітлера. Вони стверджували, що Гітлер хотів лише забезпечити успіх згоди між чехословацьким урядом та німецькими національними меншинами. Французька та англійська буржуазія намагались переконати, що Гітлер не погрожував, а лише висловлював своє стремління до миру. Але переговори, які вже під час з'їзду та відразу після нього вели західні дипломати з гітлерівськими лідерами, ясно показали , що всі дуже добре розуміють справжній зміст та значення його промови. Зі з'їзду Гендерсон написав в Лондон повідомлення, в якому наполегливо радив посилити англо-французький тиск на Чехословаччину. На самому з'зді переговорах з Герингом Гендерсон дав зрозуміти, що англійські лорди охоче віддадуть німецьким фашистам всю Чехословаччину.

Переконавшись, що Захід повністю їх підтримає, гітлерівці дали своїй гейленовській агентурі приказ спровокувати кроваві зіткнення, здійснити напад на будинки чехословацьких громадських організацій, демократично налаштованих громадян, поліцію та гарнізони. Чехословацький уряд під тиском народу, а також намагаюсь втримати в країні порядок оголосило про введення в країні надзвичайного стану. Гейленовці у відповідь на це 14 вересня закликали до повстання, але на цей заклик широкого відгуку не знайшов. Жандармерія та армія за участю демократично налаштованого народу в короткий термін за допомогою органів державної влади заспокоїли бунтівників. Чехословацький народ та демократичні верстви німецького населення на короткий термін знову переконались. що Чехословаччина здатна чинити опір німецьким фашистам. Багато гейленовців, перелякавшись наслідків фашистського підбурювання, почали організовуватись в нові групи, з тим щоб показати , що вони готові співпрацювати з урядом. Керівники деяких цих груп опублікували навіть заяви про те, що вони бажають залишитися у складі Чехословацької республіки. Навіть досить незначний опір фашистським агресорам, допоміг подолати явище розкладання та закріпило положення Чехословаччини. Чеський народ та всі демократичні групи та верстви населення республіки вітали методи, прийняті урядом проти гейленовьких бунтівників, закликали до наступної їх ліквідації.

Фронт захисту незалежності та демократичних свобод чехословацького народу розширювався та закріплювався. Від імені цього фронту Комуністичні партія Чехословаччини закликала уряд покінчити з політикою компромісів, примирення та переговорів з Гейленом. Комуністи заявляли урядам Берліна та Лондона: « Народ Чехословаччини рішуче відкидає спроби імперіалістів торгувати долею Чехословаччини. Він не допустить, щоб хто-небудь торкався кордонів Чехословацької Республік. Народ Чехословаччини вимагає від кожного поважати самостійність, незалежність та цілісність держави». До уряду вони звертались з наступними словами: « Від уряду своєї республіки народ чекає, що він твердо буде захищати позиції Чехословаччини на міжнародній арені та в даний момент, коли роблять нові спроби прийти до компромісу з метою умиротворення за наш рахунок гітлерівських фашистських вимагателів, покаже свою волю до опру».

Таким чином, Чехословацький уряд міг розраховувати на зростаючу єдність всіх демократів та патріотів Чехословаччини, на силу міжнародного антифашистського фронту та могло на них спиратися. Прогресивна громадськість західних країн була обурена наглістю та грубістю Гітлера. Вона чекало відповіді чехословацького уряду та готова була підтримати опір Чехословаччини гітлерівським вимогам шляхом тиску на уряди західних держав. чехословаччина зовнішньополітичний мюнхенський угода

Радянський Союз був у стані бойової готовності. Він за своєю ініціативою проводив подальші заходи для того, щоб з воєнної точки зору у випадку нападу на Чехословаччину міг надати їй допомогу. Він поновив переговори з Румунією про пропуск радянських військ через територію Румунії. Ці перегони проводились не лише дипломатичним каналам між Москвою та Бухарестом, але й в Женеві між Литвиновим та міністром закордонних справ Румунії. Як раз в цей час відкрилась 19-та Асамблея Ліги Націй. Тут Чехословаччина мала досить сильні моральні та політичні позиції. Радянський Союз сам хотів використати Лігу Націй, щоб розпочати спільні дії проти агресорів. І хоча радянська дипломатія не будувала ілюзії про можливості цієї організації, все ж таки вона намагалась з трибун активізувати народи, яким загрожувала фашистська агресія: Радянський Союз бажав привести в дію женевський механізм і тим самим паралізувати зрадницьку політику французького уряду та її негативні наслідки для радянсько-чехословацького пакту. Оскільки згідно з цим пакт радянська допомога могла бути надана лише за умовою виконання Францією її союзних обов'язків, Радянський Союз міг би надати Чехословаччині допомогу як член Ліги Націй, не чекаючи допомоги Франції. для цього треба було б щоб Чехословаччина звернулась в Лігу Націй та органи останньої констатували, що вона є жертвою агресії.

Але Чехословацький уряд не використав своїх позицій і в Лізі Націй. На Асамблею Ліги Націй, яка могла ати велике значення та під час якої потрібно було з максимальною енергією використовувати в інтересах оборони республіки всі зовнішньополітичні можливості, чехословацький уряд не послав жодного здібного делегата, уповноваженого самостійно вирішити окремі питання. Чехословацьку делегацію очолив Гейдрих, близький співробітник Бекеша. За вказівками чехословацької реакції та у повній відповідності з бажаннями та планами західних імперіалістів чехословацька делегація в Женеві вела себе дуже пасивно.

Чехословацький уряд сам нічого не робив, щоб забезпечити собі міцні міжнародні позиції. Не дивлячись на те, що громадська думка всього світу чекала, що Чехословаччина знову оголосить мобілізацію, чехословацький уряд виконав наказ з Лондону не повторювати 21 вересня. Оглядаючись на західних союзників, керівники держави знову відмовились від проведення заходів для забезпечення оборони. Слова « ми не бажаємо робити щось таке, що в Парижі та Лондоні могли б вважати перешкодою в їх намаганнях зберегти мир», доводять, чим вони керувались в своїх діях.

Так чехословацький уряд прямо працював на те, щоб втратити час та всі можливості для забезпечення позицій, які допомогли б Чехословаччині вдало оборонятись. Воно навіть сприяло тому, щоб ці позиції продовжували послаблятися далі. Не дивлячись на попередження народу, уряд продовжував дотримуватись лінії «четвертого плана» та намагались вести переговори з гейленовськими зрадниками.

У той час як проходили дні, години і коли можна було створити міцний фронт проти агресорів, ворог дарма часу не втрачав. Гітлер сипав погрози, а його агенти в Лондоні та Парижі намагались переконати всіх, що Чехословаччина повинна пасти. Вороги колективної безпеки активізувались і в Женеві. Англійська делегація відкрито виступала з пропозицією, щоб відповідні статті Уставу Ліги Націй, на основі яких можна було б організувати колективні дії проти агресорів, не були обов'язковими для членів Ліги Націй. Одночасно англійська та французька делегації заключили між договір між собою, що навіть у випадку прямого нападу германії на Чехословаччину Франція не прийде їй на допомогу, доки не запросить Лігу Націй, чи дійсно тут має місце агресія. У свою чергу англійський уряд розпочав переговори з членами Ліги Націй про те, щоб у випадку нападу Німеччини на Чехословаччину вони не сприймали це як агресію і таким чином не саботували заходи, які приймав Радянський Союз в Лізі Націй для надання допомоги Чехословаччині.

В той момент, коли Німеччина перед усім світом викрила себе, як порушника миру, наглий та підлий агресор, англійський прем'єр-міністр надав їй нову дружню підтримку. Згідно з планом, який Гендерсон через Геринга узгодив з Гітлером, Чемберлен 15 вересня 1938 року вилетів в Мюнхен та відвідав Гітлера. Чемберлен прийняв пропозицію Гітлера яке зводилось до того, щоб змусити Чехословаччину предати Німеччині територію, на якій німецьке населення складало більше 50%. Чемберлен зобов'язався повідомити цю пропозицію урядам Англії та Франції та забезпечити її прийняття.

18 вересня в Лондоні відбулася зустріч прем'єр-міністрів та міністрі закордонних справ Англії та Франції. англійський народ вже здогадувався про вчинену зраду та на демонстраціях закликав міністрів покінчити з поступками Гітлеру та надати допомогу Чехословаччині. Але обидва уряди більш всього боялись, що якщо вони виконають свої зобов'язання , які витікали з Ліги Націй та чехословацько-французького договору, то тим самим допоможуть послабленню та навіть поразки гітлерівського фашистського режиму. Найбільш палким захисником вимог Гітлера був Чемберлен. Йому на допомогу прийшли не лише його уряд, але також і Бонне, який наговорював на Радянський Союз та фальсифікувавши навіть повідомлення генерального штабу французької армії, щоб мати можливість показати Франція та Англія у військовому відношенні не може протистояти гітлерівській агресії. Даладьє погодився з пропозицією Чемберлена та Гітлера. Коли ж Франція, намагалась пом'якшити свою зраду, , запропонували, щоб Чехословачинні поло обіцяно допомогу для відновлення економіки, порушеної в результаті виконання вимог Гітлера, Чемберлен відкинув цю пропозицію. Так як начебто кожний прояв доброї волі могло посилити опір чехословацького уряду.

Чемберлен отримав лист від Ренсімена, в якому він повідомляв його, що «значна більшість громадян бажає об'єднання з Німеччиною. неминуча відстрочка при проведенні плебісциту сприяла б лише хвилюванню народних мас, напевно з найгіршим результатом. Тому я вважаю, що ці прикордонні області повинні бути негайно передані Німеччині». 19 вересня Англія та Франція на основі рішень лондонських переговорів передали чехословацькому уряду ноту, в якій лицемірно заявляли, що інтереси європейського миру в Чехословаччині начебто на допускають, щоб області, заселені німцями, залишались в межах Чехословацької Республіки, і вимагають приєднання їх до Німеччини. Уряди Англії та Франції у своїх нотах радили негайно без всякого плебісциту передати Германії райони, в яких німці складали більше 50% населення. Нові кордони повинна була встановити міжнародна комісія, у складі якої допускалось і представите лі Чехословаччини. Вони дали зрозуміти що в деяких областях можна буде обмін населенням. Тільки ці знову встановленні кордони обидві імперіалістичні держави готові були гарантувати міжнародною угодою від будь-якої агресії. На цю «пропозицію» яка по суті була диктатом, англійський та французький уряди вимагали дати відповідь швидко, щоб Чемберлен зміг продовжити переговори з Гітлером.

Це було кульмінаційним пунктом усіх попередніх «порад» та «рекомендацій» імперіалістичних союзників: обіцянка надати допомогу захисті чехословацьких кордон, якщо чехословацький уряд задовольнить зростаючі вимоги гейленовьких фашистів, вони створили таке становище, при якому вже могли вимагати знищення цих кордонів та передати стратегічно важливі області ворогу. Вони погрожували Чехословаччині, що якщо вона не поступитися, вони не зможуть гарантувати її існування взагалі. Це було порушенням не лише договірних зобов'язань, але й всіх обіцянок, які давались раніше підчас переговорів. Від уряд Чехословаччини вимагаю щоб воно погодилося те, що представляло собою початок загибелі незалежної держави. Західні імперіалісти та чехословацька реакція заявили, що відмова від цих вимог неможлива, так як Чехословаччина буде знищена ударом переважаючою германською армією.

Урядам західних держав та уряду Чехословаччині було добре відомо що навіть німецькі генерали не вважають німецьку армію здатною подолати чехословацькі прикордонні укріплення. Саме тому Чемберлен намагався передати ці укріплення Гітлеру без бою.

Чехословацький уряд, мав можливість, як цього вимагав народ спертися на надійного та могутнього союзника. Але воно досі саботувало усі заходи, які приймались Радянським Союзом з метою виконання обов'язків, які витікали з чехословацько-радянськогї угоди. Тепер ці заходи були безпосередньою умовою збереження Чехословаччини. Реакційні міністри в цей момент рішуче виступали проти просити Радянський Союз про допомогу. На сепаратних радах правих лідерів коаліційних партій з Прейсом та іншими фінансовими магнатами чехословацька реакція вирішила , що передача прикордонних областей Німеччині є неминучою и повинна бути проведена якомога раніше, а якщо комуністи будуть підбурювати народ,необхідно буде забезпечити порядок, і якщо треба буде навіть за допомогою Німеччини.

Бенеш запросив до себе радянського посланника та поставив перед ним два питання:

1. Надасть радянський союз допомогу Чехословаччині, якщо Франція залишитися вірною чехословацька-французькому договору?

2. Якщо Чехословаччина звернеться до Ліги Націй, виконає Радянський Союз свої зобов'язання у відповідності зі статтями Статуту Ліги Націй?

Радянський Союз дав негайну відповідь: Радянський Союз надасть негайну допомогу, якщо Франція залишить вірною договору, і будь-якому випадку він виконає свої зобов'язання у відповідності зі статтями 16, 17 статуту Ліги Націй. Одночасно Радянський уряд приступив до розробки відповідних військових операцій.

Але чехословацький уряд лише хотів прикритися поставленими перед радянським урядом питаннями і взагалі не думала про те, щоб дійсно добиватися допомоги СРСР. Бенеш обіцяв Ренсімену та Чемберлену що він цього ніколи не зробить. Чехословацька буржуазія, як і західні імперіалісти, не хотіли робити нічого такого, що поставило б під загрозу позиції та наміри реакції в Європі в усьому світі. Для того, щоб захистити реакцію вона готова була пожертвувати свої власним народом, розчленити свою власну державу. Вона лише шукала форму для згоди, нехай навіть найпринизливішу, лише б зберегти її панування над чеським та словацьким народами. Тому перша відповідь на англо-французьку пропозицію була дуже ухильною. Ввечері 20 вересня міністр закордонних справ Крофта передав англійському та французькому посланникам ноті, в яких чехословацький уряд заявляло про своє бажання сприяти миру в усьому світі, тобто англо-німецькій імперіалістичній згоді., але вказувало на наслідки, які спричинило Чехословаччині прийняття англо-французьких пропозицій. Він виправдовувався, вказуючи, що такі пропозиції він сам не може приймати, так як згідно з конституцією лише парламент повинен вирішувати про їх прийняття. Вночі 20-21 вересня французький та англійський посланники відвідали Бекеша з новою заявою своїх урядів, в яких вказувалось, що у випадку відмови прийняти англо-французькі пропозиції вони залишають Чехословаччини одну справлятися з гітлерівською агресією.

21 вересня чехословацький уряд в своїх нотах повідомив уряди Англії та Франції, що він приймає їх пропозиції, пропонуючи, щоб обидва уряди зробили все, щоб при здійсненні їх пропозицій були забезпечені життєві інтереси чехословацької держави. Разом з тим воно висловило надію, що обидва уряди не допустять вторгнення Німеччини на чехословацьку територію, доки міжнародна комісія не встановить нові кордони.

Про своє рішення уряд повідомив народу в заяві, в якому підкреслив ультимативний тиск Заходу та вказувало, що Радянська допомога не є дійсною, так як Радянський союз обумовлював її виконанням Францією своїх союзних зобов'язань чи рішенням Ліги Націй. Реакційна пропаганда намагалась обдурити народ, стверджуючи, що не лише західні держави, але й Радянський Союз зрадив Чехословаччину і тому будь-який опір був би безглуздими. Так маскувалось ганебна зрада, завершене до того ж антирадянською пропагандою.

22 вересня в Празі та інших містах відбулись бурні демонстрації протесту. Широкі маси чехословацького населення засудили тих, хто зрадив республіку. Уряд Годжи було усунено. Народ вимагав створення нового уряду, який виражав би його дійсну волю та рішучість захисту республіки від фашистської агресії та зрадництва західних імперіалістів. Він все більше прислуховувався до комуністичної партії - єдиної політичної партії, яка зрадила народ тому заслуговує довіру. Комуністи домагались утворення уряду оборони республіки, для підтримки якого вони хотіли мобілізувати всі патріотичні сили, а також окремі групи в буржуазних та реформаторських партіях та тих політичних діячів цих партій, які стали би на захист країни. Буржуазні та реформаторські політики на чолі з Бенешом, користуючись довірою яку вони не заслуговували, ще раз його зрадили. І хоча народ Чехословаччини мав достатньо сил скинути зрадницький уряд та показати свою волю до боротьби за свободу, він не мав достатнього опиту. В тому числі він не зрозумів ще справжній характер політики Бекеша. Його обдурили тим, що продажні коаліційні політики відійшли в сторону, а в якості уряду національної оборони висунули на перший план групу бюрократів та військових на чолі з генералом Сировим. Уряд генерала Сирова заявило, що перебирає всі міжнародні обов'язки , взяті на себе попереднім урядом, а відповідно і рішення , про передачу Германії прикордонних областей Чехословаччини.

22 вересня англійський прем'єр-міністр знову зустрівся з Гітлером. На цій зустрічі він вів мову про виконання висунутих Гітлером в Берхтесгадене вимог, хотів домовитися про технічне проведення цієї операції, а головне про майбутній англо-німецький імперіалістичний союз. Але Гітлер, якого поступливість чехословацького уряду лише штовхала збільшувати свої вимоги, вимагав від Англії згоди на негайне захоплення прикордонних областей, в яких німці складали незначну меншину. Одночасно Гітлер вимагав, щоб були виконані і грабіжницькі територіальні вимоги Угорщини та Румунії. В той же час зі згодою з Німеччиною виступила Польща , яка вимагала негайно передати їй тушинську область. Угорці також стали погрожувати та посилювати тиск на неї.

По суті англійська та французька буржуазія були готові повністю виконати усі вимоги Гітлера. Але їй треба було закликати на свій бік громадську думку своїх країною. Тому перш за все треба було драматично посилити напруження та викликати страх безпосередньої військової загрози. При цьому уряди Англії та Франції хотіли скласти враження, що вони згодні виступити в захист Чехословаччини проти гітлерівського диктату.

Але навіть і цей фарс був досить небезпечним для буржуазії, так як вона могла втратити контроль над подіями. Мобілізація Чехословаччини зустріла велику підтримку всього народу, які бачили в ній вираження рішучості захищати кордони та свободу республіки та миру в усьому світі. Захоплення чехословацькими військами прикордонних укріплень відразу покінчило з гейленовським терором. Демократична громадськість усього світу вітали цю мобілізацію, ентузіазм та рішучість чехословацького народу. Свою симпатію до Чехословаччина висловив також польський народ. У Франції посилився опір політики Бонне. У самі Німеччині, серед народу та у вищих офіцерських колах зростала невпевненість та страх війни.

Радянський союз, який відразу після капітуляції запевнив чехословацький уряд, що надасть йому допомогу, якщо воно захоче чинити опір, надав нові докази цьому. Він знову розпочав переговори з Румунією, забезпечив пряму авіазв'язок з Чехословаччиною, перемістив армію в південно-західний бік та запевнив Чехословаччину, що радянська авіація може негайно та ефективно вступити у бій.

Але чехословацький уряд продовжував представляти інтереси тих експлуататорських сил, які в своєму відношенні до Гітлера керувались, по суті, тими ж мотивами, що і Чемберлен та Бонне.

Міжнародна реакція в Лондоні, Парижі та Вашингтоні розвивало свою діяльність для спасіння Гітлера від неминучої катастрофи, яка безсумнівну відбулася б у випадку створення антифашистського фронту. Гендерсон переконував Чемберлена, що треба посилити тиск на Чехословаччину, змусити прийняти вимоги, прийняті в Годесбурсі. На зустрічі в Лондоні 25-26 вересня представників Англії та Франції англійські міністри разом з Бонне запевняли, що проти Гітлера йти не можна і йому треба в усьому поступитися.

Тиск на користь Гітлера почали чинити і Сполучені Штати Америки, виступивши зі своєю пропозицією своїх послуг в якості посередника для досягнення згоди між Гітлером та західними імперіалістами за рахунок Чехословаччини. Американський посол в Парижі буллі відразу ж після завершення переговорів в Годезбурсі, виступив зі своєю пропозицією про скликання конференції в Гаазі. Американський уряд підтримав пропозицію Буллі та почав переговори про скликання конференції. Основною метою цієї пропозиції було не допустити до цих переговорів Радянський Союз. Американська дипломатія для підготовки цієї конференції прийняла ряд заходів. 26 вересня президент США в спеціальному особистому повідомленні закликав Гітлера, Бекеша, Даладьє та Чемберлена продовжувати переговори. Одночасно він інформував про ці кроки Муссоліні. Одночасно державний секретар розіслав всім дипломатичним представникам США в інших країнах інструкцію, в якій їм пропонувалось негайно звернутися до уряду країн, при яких вони акредитовані, з пропозицією вступити в мирний демарш перед урядами Чехословаччини та Німеччини.

Чемберлен послав Гітлеру через свого дорученого представника Горса Вилсона особистий лист, указував, що Гітлер, по суті може отримати все, що він вимагає, але треба лише трохи почекати. Після розмови з Вільсоном Гітлер, перед декількома тисячами нацистів, виголосив промову проти Чехословаччини, в якій, з одного боку погрожували Чехословаччині знищенням, з іншої - запевняли, що вимоги передати Німеччині чеські прикордонні області є його останньою територіальною претензією.

В цей же період чехословацький уряд ще одним кроком послабило свої позиції. Не дивлячись на те, грабіжницькі плани фашистської Польщі були зірвані енергійними виступами Радянського Союзу, і не дивлячись на те, що радянський уряд радив чехословацькому посланнику в Москві, щоб Чехословаччина не дуже йшла на поступки Польщі, Бенеш 26 вересня почав безпосередні переговори з президентом Польщі. Чехословацький посланник у Варшаві з'явився до польського президента та найпринизливішим способом просив «великий польський народ прийняти маленьку Чехословаччину». Він передав йому лист бекеша, в якому висловлювалась згода Чехословаччини поступитися Польщі Тушинську область, не вимагаючи за це навіть допомоги проти германської агресії. Англійський уряд, не дозволяючи Чехословаччині самостійних кроків реагував на цей крок дратуючись та грубо. Галі факс вказав чехословацькому уряду, щоб воно припинило «дипломатичні маневрування» і він переговори з поляками нормальним шляхом, причому Англія готова запропонувати свої добрі послуги, як це вона робила при переговорах з Німеччиною. Чехословацький уряд відмовлявшись звернутися за допомогою туди, де її могли дійсно надати, стало отримувати з Лондону та Парижу все більш наполегливі поради «поступитися якомога швидше, оскільки на поступку прикордонних областей він згоден» вже 24 вересня французький уряд вимагав від Чехословаччини не допустити нічого такого, що могло розцінюватись як бажання воювати за повернення того від чого Чехословаччина добровільно відмовилась. 28 вересня міністерство закордонних справ Франції вказала, що якщо Чехословаччина відмовилась від своїх кордонів в Судейській області, то «чому б не зробити максимальну спробу зберегти мир, негайно поступившись великими областями на заході та Півдні Чехії. Чехословацький уряд був готовий виконати ці нові вимоги - воно лише просило дати йому деякий термін для виконання цих вимог.

Між тим західні імперіалісти вже все вирішили. На перший план в якості посланця миру вийшов фашистський спільник Гітлера Муссоліні. Для виконання цієї ролі його запросив Чемберлен та президент США, закликаючи «зберегти мир». Так в період коли французький посол в Берліні запевняв Гітлера, що йому не треба йти на ризик війни, оскільки Чехословаччина передасть йому все добровільно, Гітлер по телефону отримав пропозицію Муссоліні на проведення конференції чотирьох держав. Конференція була назначена на 29 вересня 1938 року в Мюнхені. Про участь в конференції чехословацький уряд навіть не наважувався просити. Відкрито це питання перед англійським урядом поставив та вимагав його дозволу лише радянський посол , але Галі факс дав йому дуже ухильну відповідь.

На Мюнхенській конференції , до участі в якій Радянський союз та Чехословаччина не були допущені, переговори між імперіалістами проходили досить гладко. В якості основи для дискусії Муссоліні запропонував свій проект, який йому до цього приготував Гітлер. В ньому, по суті, було все, що бажала фашистська Германія. В договорі, який заключили чотири держави , робились посилання на крок чехословацького уряду, який прийняв англо-французьку пропозицію від 21 вересня 1938 року, як на «згоду , досягнуту в питанні поступки території судетських німців», та встановлювали окремі стадії та умови окупації цієї території. Значні повноваження надавались міжнародній комісії, у склад якої повинна була входити Чехословаччина. «Чотири голови представлених урядів, погоджуються, що міжнародна комісія, представлена в угоді, підписаної ними сьогодні, повинна складатися з Держсекретаря Німецького міністерства закордонних справ, Британського, Французького та італійського послів, акредитованих в Берліні та представник який буде призначен урядом Чехословаччини.». Чехословаччина, у якої повинно було відібрано все, що їй було потрібно для своєї оборони, отримала натомість лише нічого не варту обіцянку про гарантії які до того ж Німеччина та Італія відразу ж обумовили задоволенням вимог Польщі та Угорщини. Керівники чотирьох країн заявляють, що якщо проблема польських та угорських меншин в Чехословаччині не будуть владнані протягом трьох місяців у відповідності зі згодою між відповідними урядами Прийнятий на конференції документ був передані для цього потрібна буде створена зустріч керівників чотирьох держав знову. Чехословаччини досить образливим шляхом, який дав зрозуміти, що західні імперіалісти вже взагалі не зацікавлені в своєму колишньому союзнику.

Радянський Союз, як протягом кризи, так і після неї, доводив своє щире намагання та готовність надати Чехословаччині негайну допомогу. Таким чином, навіть 30 вересня , після Мюнхенської конференції було ще не пізно. Все залежало від уряду. але він залишалось вірним політики капітуляції. Від невдоволення народних мас він захистив себе проведенням мобілізації.. групи та окремі члени партій представницької коаліції, які спочатку витупавши проти капітуляції дали переконати себе аргументацією бекеша, що вже нема жодного шансу та кинули комуністі в їх боротьбі проти зрадництва. Зовнішня політика Бекеша , яка ніколи не рахувалася х громадською думкою та поводившись антидемократичним шляхом в цей момент залишалась вірною своїм ганебним традиціям.

30 вересня 1938 року чехословацький уряд прийняв мюнхенський диктат. Своє рішення вона, так як і західні імперіалісти , обґрунтувала тим, що начебто зберігає мир в усьому світі, разом з тим і чехословацький народ від повного знищення. Одночасно він приєднався до основаного завдання мюнхенського диктату, до антирадянської змови. Вже 29 вересня зрадник Беран заявив делегації чехословацької молоді, що чехословацький уряд відкинув радянську допомогу, тому що не міг виступати в очах Європи як авангард більшовизму. Таким чином, і чехословацький уряд також визнав, що він прийняв участь в ганебній змові, в якій Чехословаччина була принесена в жертву лише для того , щоб врятувати Гітлера та забезпечити можливість згоду між ним та західними імперіалістами проти Радянського Союзу. Цю істину , яку комуністи в усіх країнах висловлювали, визнав і один головних ініціаторів Мюнхена - англійський посол в Берлині гендерсон в своєму листі до Галіфакса: « Зберігши мир , ми зберегли Гітлера та його режим».

30 вересня Чехословаччина схилилась перед мюнхенським рішенням.

Після мюнхенський період існування Чехословацької держави увійшов в історію під назвою «друга республіка» і став паузою перед її зникненням через півроку. Мюнхенська згода завдала руйнівного удару по правопорядку та чехословацькій державності. В країні швидко встановлювався тоталітарний режим . Усі політичні партії «саморозпустились», п замість них були створені дві дозволені-Партія національної єдності й Національна партія праці.

1 листопада на пост президента залишків Чехословаччини був обраний Е. Гаха. В Празі до влади прийшов новий уряд.

6 жовтня 1938 у Братиславі лідери Словацької народної партії, скориставшись моментом проголосили автономію Словаччини. На чолі словацького став Й. Тісо. Прихильники нового курсу дотримувались гасла «Гітлер - Глінка - єдина лінка». Автономії домоглися й українські політичні сили Підкарпатської Русі, де місцевий уряд очолив А. Бродій. У листопаді 1938р в Празі Національні збори ухвалив закон «про автономію Словаччини та Підкарпатської Русі», а країна отримала офіційну назву Чехословаччина.

Після Мюнхенської згоди у гітлерівській Німеччині вже не виникло особливих труднощів для остаточної ліквідації чехословацької державності, незважаючи на зобов'язання цього не робити. Гітлеру треба було дочекатись зручного моменту.

Хоча після Мюнхену Чехословацька Республіка формально ще існувала, Мюнхен практично означав кінець її самостійної зовнішньої політики . ця політика пов'язана переш за все з ім'ям Едуарда Бенеша, з самого початку зв'язала долю Чехословаччини з західними імперіалістичними країнами всупереч волі та інтересам її народу. Чехословацький народ переконували, що лише цей зв'язок є надійною гарантією незалежності Чехословацької Республіки від німецького імперіалізму. В ім'я цієї «гарантії» чехословацький народ змушували приносити жертви заради союзу з Західними імперіалістами та приєднуватися до реакційних та антирадянських планів великодержавних союзників . Чехословацький народ переконували , що сам він безсилий та нездатний захистити себе. Зовнішня політика Чехословаччини, служила реакційним цілям західних імперіалістів, навмисно послаблювала сили народу та саботували союз з єдиною державою, яка дійсно готова була їй допомогти в захисті - з Радянським Союзом . Вона не втомлюючись благала про прихильність західних союзників і в цих цілях віддавала одну оборонюєму позицію за іншою, і нарешті не прийняла участі в ганебному заходу, який призвів до того, що останні позиції були віддані в руки ворога, сил народу, здатні захистити республіку були підірвані та на час розколоті та послабленні , а надійний союзник зраджена. Боротьба народних мас , і переш за все робітничого класу , на чолі з комуністичною партією за дійсно народну зовнішню політику , за дійсну незалежність тоді завершилась поразкою , так як більша частина народу ще не бачила зрадництва буржуазії. Але саме з досвіду боротьби проти реакційної внутрішньої та зовнішньої політики збільшилось все більш ясне розуміння, що єдиними силами на які в своїй подальшій боротьбі можна було спиратися чеському та словацькому народу , була Комуністична партія Чехословаччини та Радянський Союз.