Люблінська унія та її вплив на розвиток українських земель у другій пол. ХVI – першій пол. XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Люблінська унія та її вплив на розвиток українських земель у другій пол. ХVI - першій пол. XVII ст.

Вступ

Актуальність. Укладена понад майже півстоліття тому Люблінська унія стала поворотним пунктом в історії України, об'єднавши долі кількох народів в єдиній державі - Речі Посполитій, і докорінно змінивши політичну ситуацію у Центрально-Східній Європі аж до кінця XVIII ст.

Люблінська унія була тим роздоріжжям на якому і досі немає єдиної думки про те чи позитивне це було явище чині, в чому проявляється актуальність цієї теми для сьогодення. До цього об`єднання вели декілька причин. Це була і зажерливість Польщі, яка з давніх пір намагалася завоювати українські землі, і прагнення литовських та українських шляхтичів до отримання прав і свобод рівних польським шляхтечам, які були найбільшими в усій Європі. В подальшому вони отримали ці права але заплатили своєю свободою і вірою. Сказати що для Польщі це об`єднання було лише позитивне теж не правильно, оскільки з великими територіями Польща отримала великих магнатів, які безчинствували на своїх землях, і бунтуючі маси населення, що раз за разом піднімалися на повстання і розшатуючи Річ Посполиту.

Об'єкт дослідження: Суспільно-політичне та економічне становище українських земель у другій пол. ХVI - першій пол. XVII ст.

Предмет дослідження: Люблінська унія та її вплив на розвиток українських земель у другій пол. ХVI - першій пол. XVII ст.

Хронологічні межі: друга пол. ХVI - перша пол. XVII ст.

Географічні межі: українські землі під владою Польщі та Литви.

Історіографічний огляд: Як кожна визначна історична подія, Люблінська унія трактувалася по різному залежно від часу й обставин, тих чи інших поглядів та пануючої ідеології1. Дискусії щодо її причин та наслідків становили чи не найголовніші теми при обговоренні питань співжиття польського, литовського, українського, білоруського народів на зламі ХІХ-ХХ ст., адже саме у цей період активно досліджувалася історія східних земель Речі Посполитої та польсько-литовської унії. Одним із поштовхів цих студій стало прагнення польських консерваторів (виразно окреслилося протягом 1860-х рр.) на тлі українсько-польського протистояння здобути для Галичини автономію в межах Австро-Угорської імперії і перетворити її на центр відродження польської нації та державності, об'єднавши землі давньої Речі Посполитої в кордонах 1772 р.

Провідну роль у розробці даної проблематики у цей період відігравали історики краківського осередку, праці яких не тільки вплинули на подальший розвиток польської історіографії, а й тривалий час формували політичну свідомість польського народу. До цієї когорти належали, зокрема, такі історики, як Ю.Шуйський, М.Бобжинський, Ст.Кутшеба, О.Галецький. Дуалістичний підхід (із політичного та цивілізаційного поглядів) в оцінюванні історичного значення Люблінської унії виявився у працях Ю.Шуйського.

Краківські історики кінця ХІХ - по чатку ХХ ст., представляючи загалом пропольське, нерідко однобічне бачення цієї події, в основному звеличували здобутки Люблінської унії. Так, на думку Ст.Кутшеби державно - правові відносини після Віленсько - Радомської унії 1401 р. лише частково були видозмінені у 1569 р. новою унією, запровадженою на засадах повної рівноправності обох держав. Історик розглядає дану подію у світлі популярних тоді концепцій федералізму, наголошую чи на свободі віровизнання, зрівнянні у правах православних із католиками, на позитивному ставленні польського суспільства до «руської» мови, її функціонуванні у діловодстві на новоприєднани х землях.

Більш цілісний та крити чний підхід в оцінюванні даної події простежується у праця х М.Бобжинського, погляди якого з часом еволюціонували. У першому виданні «Нарисів історії Польщі » (Варшава, 1879 р.) автор підкреслював, що укладення унії, незважаючи на тогочасну політичну необхідність її запровадження, негативно вплинуло на розвиток польської державності і внутрішньо виснажило поляків.

Українські історики другої половини ХІХ - початку ХХ ст., як і їхні польські колеґи, перебуваючи під впливом тогочасних політичних обставин, не могли без упереджень оцінювати історію польсько-українського співіснування. Саме тому висвітлення Люблінської унії у працях як польських, так і українських істориків представлене переважно зі значним нашаруванням націоналістичних поглядів. Українські історики відкидали польське бачення наслідків і значення унії 1569 р. та можливість співіснування трьох слов'янських народів у кордонах Речі Посполитої. Неґативне висвітлення спільної історії й акцентування на утисках українського населення «польськими загарбниками» помітне у працях професора Київського університету св.Володимира, творця Київської документальної школи В.Антоновича, відомого своїми полонофобськими поглядами, що сформувались у середині 1860-х рр. - у переломний період для «польського питання».

Напередодні Другої світової війни сталінським режимом було висунуто войовничу тезу про «польське загарбання » України через акт Люблінської унії. Невдовзі її було підсилено і розвинуто у вузівському підручнику з історії України (Уфа , 1943 р.) та закріплено у постанові ЦК КП (б)У від 29 серпня 1947 р. «Про політи чні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР », яка накреслила нову радянську концепцію історії України . Тези ЦК КПРС «Про 300-річчя возз'єднання України з Росією » (1954 р.), зрозуміло, теж рясніли войовничими гаслами про «польське загарбання» і «жорстоке поневолення» українського народу. Тому не дивно, що концепція «загарбання», як офіційна модель історичного процесу, набувши статусу аксіоми, міцно зайняла своє місце у світоглядних орієнтирах радянських людей, а в деяких підручниках нерідко доводилася до абсурду.

Відхід від радянської концепції бачення історії був помітний у Польщі вже наприкінці 1950-х рр. «Першою ластівкою» стало перевидання синтетичної двотомної праці краківського історика В.Конопчинського «Історія ранньомодерної Польщі » (Варшава , 1936 р., 1 вид .; 1958-1959 рр ., 2 вид .), котра відігравала роль підручника історії для польської молоді у 1936/1937 навчальному році і далі - у часи окупації. Підкреслюючи загалом переваги Люблінського акту, історик акцентує увагу на його політичних наслідках, порівнюючи «польський метод “уніювання”» з московським режимом царя Івана Грозного. Остаточно «реабілітація» унії в польській історіографії відбулася вже у 1970 р., коли авторитетний історик права Ю.Бардах звернувся до тези Ст .Кутшеби про федеративний (а не унітарний ) устрій Речі Посполитої, запроваджений люблінським актом, і виразно наголосив на цьому. А наприкінці 1990-х рр. учений закликав розглядати цю подію не з погляду «здобутків » чи «втрат », а з перспективи «плюсів » і «мінусів » для кожного народу Речі Посполитої. Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. У польській історіографії простежується помітний відхід від полоноцентричного трактування Люблінського акту та його наслідків, що було безумовно новаційним кроком.

Мета: з'ясувати суспільно-політичне та економічне становище українських земель після прийняття Люблінської унії 1569 р.

Завдання: проаналізувати передумови, Люблінський сейм 1569 р. та наслідки унії для України.

Розділ 1. Передумови Люблінської унії

Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки -- лицарів-хрестоносців. З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви -- Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха -- великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви”.

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст. Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів. За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали” .

На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта - дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша з них була присвячена “виводу шляхетства”, тобто до складу шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими шляхтичами.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август. Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала величезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.

Розділ 2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії

Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів .

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви - князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. - вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини. Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу - Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою. Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М.С.Грушевського, “…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і хитрощів”. У січні 1569 року в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Неприхильно ставилися до унії литовські вельможі, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя. Їх настрій виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула Люблін.

Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля. Спираючись на підтримку польської і волинської шляхти, король Сигізмунд ІІ Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств до Польського королівства. Місцева шляхта за цим універсалом зрівнювалася у правах з польською. Король оголосив посполите рушення і погрозив відібрати маєтки й посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558--1583 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 24 травня 1569 року вони склали присягу Короні Польській. Слідом було оголошено про приєднання до Польського королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під Литвою залишилися тільки північно-західні руські землі: Берестейщина і Пінщина.

Розділ 3. Наслідки Люблінської унії для України

люблінський унія народність український

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі” .

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” .

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” - новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.

Висновки

Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти. Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Росії. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець). Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

Список використаних джерел та літератури

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К.: 1990. - 525 с.

2. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К.: Лыбидь, 1991. - 400 с.

3.Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.VІ. - К., 1995. - С.412-538.

4. Крип`якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

5. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV -початок ХХ ст.ст.). - К.: Генеза, 1994. - 352 с.

6. Роман Є. Собор. 1596. Хроніка. // Світ молоді. - 15-21 листопада 1996 р. - С.3.

7. Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.

8. Швидько Г.К. Історія України. XVI-XVIII століття. - К.: Генеза, 1997. - 384 с.

9. Яковенко Н. Протестантські і католицькі школи. Замойська академія // Історія української культури. - Т.2. - С.575-591;

10. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К., 1997; Вид.2, доп. - К., 2005. - С.195-208.

Размещено на Allbest.ru