Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XVI – першій половині XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Вступ

Актуальність. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувале зростає попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою "Устава на волоки". Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16-21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також "мостова", "візницька", "сторожова" та інші повинності.

Об'єкт: Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Предмет: Розвиток господарства, міст та ремесел. Зміни в соціальній сфері. Закріпачення селян.

Хронологічні рамки охоплюють друга половина XVI - перша половина XVII ст.

Географічні рамки: Територія сучасних українських земель.

Історіографічний огляд: Цю тему вивчав М.Грушевський. Він підійшов до цього питання в своїй праці «Очерки истории украинского народа».

Цією проблематикою займались Д.І. Дорошенко, Коропецький І. С., Субтельний О.

Загалом ця проблема недостатньо розглянута в історіографії і потребує вивчення.

Мета: Розглянути соціально-економічний стан українських земель у другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Завдання: Проаналізувати зміни в соціальному та економічному устрої українських земель у другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Розділ 1. Господарство, міста та промисли

Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які істотно знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а то й на одинадцять водяних коліс. Тут мололося зерно, виготовлялися крупи, валялось сукно тощо.

Найважливішою рисою промислів XVI-першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва - попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.

Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню тих чи інших товарів. Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI - першій половині XVII ст. з'явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. Найбільшими містами стали Львів (15-18 тис. жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Віла Церква (10,7). В більшості ж міст і містечок проживало по 2-3 тис. чол. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі і а церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під (Орисдикцію власників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни "юридик" не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачувала податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.

Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV-на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше б на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15- ЗО цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.

Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині - 78, а в першій половині XVII ст.- до 84 тис. лаштів (лашт-приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней.

Протягом червня-липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис. волів з найближчих українських земель. Найбільшими експортерами українського скоту стали магнати. Лише Олександр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р.-220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато ван-чосу - дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: "Тепер у нас нема вояків, зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...".

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

Розділ 2. Закріпачення та обезземелення селян

Першими відчули на своїй шкірі наслідки закріпачення селяни Галичини та Західного Поділля, які раніше інших потрапили до складу Речі Посполитої. Тут же на рубежі XV-XVI ст. активно впроваджується фільварковий тип господарювання і на селян накладається все більше днів панщини, тобто обов'язкової праці селянина на полі свого пана. Зростання панщини неминуче супроводжується обмеженням прав селянина, зокрема на перехід від одного пана до іншого. Уже на початку XVI ст. польський сейм прийняв закон, за яким такий перехід став можливим лише за дозволом попереднього дідича. Зрозуміло, що, за умови гострої боротьби за селянські руки, на практиці це положення означало повну заборону на такі переходи.

Важливо й те, що одночасно селян передавали під абсолютну юрисдикцію пана, доменіальний суд якого залишався для них першою і найвищою інстанцією. Скасувати вирок доменіального суду не міг навіть сам король. Годі говорити, до яких зловживань панської адміністрації це могло призвести і неодноразово призводило. Початок активному закріпаченню до тих пір особисто вільного селянства на землях, що перед укладенням Люблінської унії належали до Великого князівства Литовського, було покладено аграрною реформою 1557 р., коли впроваджувалася так звана "Устава на волоки". Реформа 1557 р. передбачала переміряння селянських земельних наділів на так звані волоки (одна волока становила 30 моргів, або 21,3 гектара) і закріплення нормованих селянських повинностей залежно від кількості цих земельних одиниць та якості самої землі.

Переміряння супроводжувалося відбиранням землі в селян, особливо тієї її частини, яка перебувала в общинному користуванні, та передачею - у фільварковий фонд. Більшою мірою реформа зачепила білоруські землі, де було практично повністю зруйновано селянську общину. На українських землях "Уставу на волоки" було реалізовано лише в окремих районах Волині, зокрема на Кременеччині, Ковельшині, Піншині та Берестейщині. На Київщині та Брацлавщині практика волочної поміри не набула значного поширення.

Але перехід українських земель до складу Корони Польської розставив усе на ті місця, на яких прагнули бачити розвиток поземельних відносин українські пани. За умов інкорпорації українських земель і поширення на них правового поля Корони тут швидкими темпами поширюється кріпосне право, щоправда з певними, під час досить важливими, регіональними особливостями.

Процес юридичного оформлення кріпосного права в Короні Польській, що розпочався згаданою вище сеймовою постановою 1505 р., розтягнувся у часі й остаточно завершився лише в 1570-80-х рр., коли в 1573 р. було прийнято "артикули" польського короля Генріха Валуа, а в 1588 р. ухвалено Третій Литовський статут. Згідно з цими документами, селяни повністю ввірялися своєму панові, котрий отримував можливості визначати розміри обов'язкової для виконання паншини, вершити над ними суд і приводити до виконання його вироки (аж до смертної кари включно), бути розпорядником їх майна, розшукувати своїх збіглих підданих протягом наступних 20 років.

Процеси закріпачення селян, позбавлення їх землі та інтенсивного розвитку фільваркового господарства призводять до того, що на першу половину XVII ст. на західноукраїнських землях - в Белзькому, Руському та Подільському воєводствах - лише 15 % селян мали наділ, більший за половину лана, близько 33 % - півлана, близько 32 % - чверть лана і до 20 % - менше чверті лана. У цілому ж по Україні, згідно зі спостереженнями В.Смолія та В.Степанкова, малоземельне та безземельне селянство становило 30-40 % загального його складу. Водночас неймовірних розмірів набрали магнатські господарства. Зокрема, у Брацлавському воєводстві у володінні лише 14 магнатських родів перебувало 86 % селянських і міщанських господарств, або так званих димів. Причому лише Збаразькі, Заславські та Калиновські розпоряджалися майже 60 % усіх тутешніх господарств.

Не набагато меншою була й частка магнатського землеволодіння в інших українських воєводствах. Так, у Руському воєводстві магнати володіли 80-82 % поземельного фонду, Волинському - 80 %, Київському - 68 %, Белзькому 60-65 %. Доволі наочне уявлення про масштаби економічної могутності представників найбільш потужних магнатських родин дають такі дані: у першій чверті XVII ст. князі Острозькі володіли 80 містами та майже трьома тисячами сіл, коронний гетьман Станіслав Конєцпольський мав 120 тисяч підданих, а князь Ярема Вишневенький - аж 230 тисяч.

Процеси закріпачення селянства та розвитку фільваркового господарства в різних регіонах України мали свої регіональні особливості, зумовлені цілим рядом факторів. Найважливішими з-поміж них були такі: міцність чи слабкість державної влади в тих чи інших регіонах, рівень усталеності традицій шляхетського землеволодіння, можливості селян виходу на слободи, близькість осередків козацтва та вплив козацьких традицій, необхідність залучення селянства до виконання певних військових функцій. промисел мануфактурний обезземелення фільварковий

Зважаючи на перераховані вище фактори, найбільш важкою кріпосна залежність була в селян західноукраїнських земель, а також внутрішніх районів України, там, де кріпосницькі порядки почали утверджуватися раніше, аніж на Подніпров'ї чи в суміжній зі Степом прикордонній смузі Східного Поділля. Тут панщина сягала 3-6 днів на тиждень.

На землях Південної Київщини, особливо її лівобережної частини, та Брацлавщини кріпацтво не набуло таких значних масштабів. Тут кількість днів обов'язкового відробітку на пана могла коливатися від одного до максимум трьох днів на тиждень. Причому дні відробітку накладалися не на окремі селянські господарства - дими, а на об'єднання дворів, на яких могло мешкати по декілька поколінь однієї селянської родини, - так звані дворища.

Причини такого становища не важко встановити. Адже названі землі були слабко заселені, а тому для селянина існували можливості в разі пробудження непомірних апетитів шляхтича перейти на іншу земельну ділянку та позбутися його опіки. Крім того, ці землі лежали на прикордонні з Диким Полем, шляхта почала проникати сюди доволі пізно, коли тут уже склалися певні традиції вільної хліборобської праці. Спроби брутального їх ламання завжди несли в собі загрозу збройного спротиву, тим паче, що обставини життя на прикордонні завжди змушували селянина бути не лише хліборобом, а до певної міри й воїном.

Далеко не останню роль відігравали також і близькість Запорозької Січі та активне поширення козацтвом своїх традицій і укладу життя на волость. Козацький приклад завжди був притягальним ідеалом для вільнолюбного селянина чи міщанина, котрі намагалися його наслідувати або ж самим прилучитися до козацького товариства.

Особливої гостроти соціальним суперечностям в Україні додавав той факт, що з кінця XVI ст. до них домішувався національний фактор. Адже в цей час завдяки королівським данинам, шлюбним контрактам та важелям адміністрування польська шляхта та магнатерія - Замойські, Любомирські, Калиновські. Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та інші - почали активно проникати на українські землі та вибудовувати на них свої потужні латифундії, супроводжуючи цей процес не лише освоєнням незайнятих земель, а й активним загарбанням тих, що раніше належали українським селянам, міщанам, козакам і боярам. Зважаючи ж на ту обставину, що час проникнення польських панів збігся із часом динамічного розвитку кріпосницьких відносин загалом, то останні асоціювалися в народній свідомості саме з появою поляків і як вияв національно-релігійного гноблення.

Висновки

Отже, Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

Надзвичайно важливою для розуміння подальшої логіки розвитку історії України є й та обставина, що поява польського панства на українських землях супроводжувалася й небаченим досі зростанням ролі в суспільному житті краю заможного єврейства. Спираючись на етнічно-релігійну солідарність, інституалізовану через діяльність общинних організацій - кагалів, а також отримуючи підтримку з боку польської шляхти та старостинської адміністрації, упродовж 20-40-х рр. XVII ст. заможні євреї перебирають до своїх рук торгівлю, лихварські операції, виступають орендарями маєтків, старосте, різного роду прибуткових промислів. Стан обопільної відчуженості та ворожнечі (адже євреї також сприймали місцеве православне населення як язичників - гоїв) матиме негативні наслідки для сторін у майбутньому, коли українське козацтво виступить як сила, що обстоює національно-конфесійні інтереси свого народу.

Список використаних джерел та літератури

1. Грушевський М. Очерки истории украинского народа. - К., 1991.

2. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. - Львів, 1991.

3. Історія України: Курс лекцій: У 2 т. - К.: Либідь, 1992.

4. Коропецький І. С. Дещо про минуле та сучасне української економіки. - К.: Либідь, 1995.

5. Субтельний О. Україна; історія. - К.: Либідь, 1991.

Размещено на Allbest.ru